355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Олександр Гончар » Крапля крові » Текст книги (страница 5)
Крапля крові
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 19:34

Текст книги "Крапля крові"


Автор книги: Олександр Гончар



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Він уникав таких справ. Всілякі, як їх називають, організаційні висновки про підлеглих били по його нервах. Він завше, коли це було можна, намагався уникнути їх.

Завідуючий не відповів. Він мулявся ще одною новиною, але поки що не знав, приємною чи неприємною буде вона для професора. Він умисне залишив її на кінець, щоб – коли вже поговорять про все.

– В нас тут… Як би: сенсація, чи що. Світили ви свічку в Москві, а гріш знайдено тут. Мазур його в кулаці тримає. Правда, в наш вік таких грошей знаходили немало. А потім розглядали вдень, і виявлялося, що вони не золоті, а мідні. Алхімією чи знахарством мені це нове відкриття пахне. Розпитував я Мазура – не каже нічого. А може…

В Олександра Кіндратовича щось тенькнуло під серцем. Аспірант Євген Мазур – його асистент по лабораторії. Вів планову роботу, вона була частиною в комплексі дослідів, задуманих професором. Говорили, немов Мазур морокує ще над чимось. Так, Білан пригадує. Мазур має й свої піддослідні кролі та морські свинки. Здається, купив на власні гроші. Його й прозивають в лабораторії знахарем. Мабуть, це вигадка, – буцім Мазурова мати знахарює десь на селі. В ньому самому – ані крихти знахарської таємничості чи забобону. Скоріше, навпаки. Світ і людину він складає і розкладає, мов металевий конструктор. Але ж… Якщо він щось відкрив, то тільки те, що шукали разом.

– Ну й що він?

Завідуючий вловив легку, негірку іронію.

– Якусь сироватку… – відповів улад. – Чудодійний бальзам. А в нас, знаєте, чутки поширюються швидше, ніж вісті по радіо. Хворі валом валять, хоч вартового на воротях станови. Та й то… Він усім мов Ісус Христос: по каламарчику, по четвертинці…

Олександр Кіндратович і далі прикривався безтурботністю, але хробачок неспокою смоктав його. Професор вже знав: він не заспокоїться доти, доки не впевниться сам. Це ніби остюк за коміром: дряпатиме, поки не викинеш. Спуститься собі вниз? Ні, так не можна. Та й не поговорить він там.

– Нехай Мазур підійде сюди. Ні, ліпше в двір, до машини. Я зараз їду.

Але йому не привелося поїхати одразу. До кабінету, в халаті наопашки, зайшов високий, повний чоловік, з прим'ятою рідкою чуприною, втомленим, сердитим обличчям. Як йому вдалося обминути чергового лікаря, де він роздобув халата – невідомо. Мабуть, взяв за двадцять-тридцять копійок у тимчасове користування в якоїсь санітарки.

– Консультаційний день у мене завтра, – спробував зупинити його Білан. Але чоловік не зважив на його слова.

– Брехали – немає, – гукнув він ще з порога, мабуть, навмисне не причиняючи дверей… – Доки нас по задвірках ганятимуть. Ось я вже два тижні, за вісімсот кілометрів приїхав…

– Не можемо ж ми всіх одразу… – Олександрові Кіндратовичу й шкода цього чоловіка, й досада на нього. – Чого ж поспішили…

– Хіба я сам… Прочитав у газеті, написав, а мені ось цього папірця. Це ж ваша закарлюка?

Закарлюка та не Біланова. Підписав папірця хтось з асистентів. Але хто ж сподівався на таке. Відписували всім, гадали, приїде з десяти один. Ну, нехай двоє…

– Звільниться місце, обстежимо…

– В мене вже… На готель немає.

Олександр Кіндратович потер щоку, поморщився. Він навіть поголитися забув сьогодні. Зараз би оце – в ванну, пірнути в м'яку піжаму…

– Зачекайте ще днів зо три. А це ось… – Дістав з кишені два новенькі шелестливі папірці, поклав на край столу, швидко вийшов з кабінету.

Євген Мазур вже чекав у дворі, сперечався про щось з шофером біля піднятого капота.

“Коли б можна видивитись душу, як мотор, – подумав Олександр Кіндратович. Передчував важку, втомливу розмову. Та ще, може, й непотрібну. – Нащо він мені?…”

Але всупереч цим думкам прочинив дверці, кинув під заднє скло капелюха.

– Сідайте. – І вже коли машина м'яко зашурхотіла шинами вниз: – Маю до вас справу. Та й вам, мабуть, кортить довідатись, які козирі викладали на конгреський стіл наші колеги.

Мазур примружив вузькі, монгольського прорізу очі, покрутив ручку скла.

– Немає там козирів. Ті ж шістки та вісімки, що й десять років тому.

Чорний, гостроокий, міцний, він вельми скидався на монгола чи татарина. А може, й справді в далекій давнині промчав з синьоокою українкою в сідлі Диким полем татарин? А потім, темної полохливої ночі, втікала вона з турецької неволі, кутаючи в волохату кошму вузькооке татарченя.

Євген не подивував, що саме його закликав до себе професор. Він вже наперед перебіг думкою розмову і тепер сидів спокійний, навіть байдужий.

Мазур таки ніколи не вірив, що їхня лабораторія може щось реально знайти. А коли б експерименти й привели до чого… Знайшов би він, професор Олександр Кіндратович Білан. Звичайно, аспірант Мазур без зайвого клопоту захистив би кандидатську дисертацію. Та й вже. Білан призначив усім їм обсмоктувати кістки курки, яку називають наукою, їхні теми – часточки його теми. Щоправда, так ведеться не тільки в них.

– Ви що, не вірите в людей… В людський геній?…

– Людський геній діє за найелементарнішим принципом: розумна голова, та дурневі попалася, – голос у Євгена вільний, незалежний, як незалежні і його думки. – Люди самі множать хвороби. Інтенсивність радіоактивності зросла шалено, а відповідно і більшає хворих. Я сам перевіряв її на дощових опадах.

– Один вчений намагався на конгресі довести, буцім рак – природний процес. Мовляв, колись регулювався ріст людськості через чуму, холеру, тепер – через рак. Скрутять його, а тим часом ще посилиться радіація. В процесі пристосування до неї виживатимуть найсильніші… Але якщо навіть так, – мовив по паузі, – ми, лікарі, мусимо обігнати ці процеси. Я чув, ви прийшли до певного результату. Так що наші досліди зрушились?

Запитання прозвучало тихо, ніби аж несміливо. Олександр Кіндратович сам відчув це. І аж розгнівався на себе.

Чому він поводить себе так? Неначе хлопчак. Чому не запитав, як мусить керівник запитати звіт у свого помічника. Мазура взяв до себе на роботу він і показав ціль, дав у руки рушницю…

– Які елементи ви замінили в кільці? – голос його дзвякнув рішучістю.

– Я?… -Мазур дивився в щілини очей, немов у прицільні планки. – Професоре. Щоб не було проміж нас непорозумінь… Тему, ви знаєте, я виконував. Але працював і осібне. І ще одне… Може, комусь видасться сьогодні божевільним, навіть крамольним. Весь наш рід лікував травами людей. Всілякі хвороби. Рак – теж. Я видобув синтетичним способом деякі елементи. І свої додав до них.

– Які ж?…

Це питання мало вирішити все.

– Всілякі, їх близько тридцяти. Іпритні, які в нас у лабораторії, теж. Тільки в інших сполуках.

Ні, Олександр Кіндратович не збирався випитувати. Він не вельми вірив і в Мазурів засіб. Але ж… Хіба не образливо? Справедливо казав Холод про алхіміків. Кумедно й гірко дивитися на них в наш час. Та й хто, як не він, професор, може ліпше побачити, чи є щось в отій алхіміч-ній сироватці! Гнів мішався з образою, вони клекотіли, просмоктувались назовні. В словах, в інтонаціях, в погляді. Немов струмочки крізь греблю: не пускає, загачує, а вони пробиваються знову. Але йому вдалося запакувати їх. Гарний мав би вигляд перед цим хлопчиськом!

– Приїхали. То вас не цікавлять і матеріали конгресу?

– Чому ж. Був би вельми вдячний…

– Зайдімо, я відберу.

Їх зустрічало одразу дві господині: старша й молодша.

– Знайомтесь… Це мій колега з лабораторії.

– Ліля.

Дівчина прикусила в посмішці губку. Вони вже були знайомі. Цей хлопець колись проводив її від інституту. Вона пам'ятає – він ще глузував з її “зозулястої” сумочки. Хлопець – гарний на взір, тільки трохи низький. Причепливий, але не нахабний.

– Мазур, Євген!

Аж тепер в очах дівчини спалахнули вогники цікавості. Це прізвище в останні дні влітало їй у вуха з десяток разів. В лікарні воно зараз на вустах у всіх: від професора до сторожа. “Чи справдешнє його відкриття? – ще раз пильно поглянула на хлопця дівчина. – Якщо так, тоді цей хлопець підніметься над всіма, мов хмарочос над хатками”. Під тим поглядом Євген опустив очі, потягнув за короткий кінець галстука. “А вона тоді не сказала, хто її батько”, – подумав чомусь радісно.

Коли вони з Біланом неквапливо піднімалися по сходах, Євген твердо поклав собі: взяти папери і мерщій податися геть. Тепер же був би радий, якби його затримали тут, шукав якоїсь зачіпки й не знаходив.

– Ви тільки з ним обережно. А то цей чоловік може вас налякати, що й не заснете, – несамохіть прийшов на поміч професор, жартівливо відрекомендовуючи його матері й дочці. – Це наш новітній вчений, синтетичного складу душі. Не визнає ні жіноцтва, ні музики – нічого. Він взагалі каже, що людина – це дерев'яна лялька, а світ – шворка, котра його смика.

– Як це? – засміялась Ліля. – Ви сідайте.

– Олександр Кіндратович, звичайно, жартує. Хоч водночас зараз він сказав дуже влучно. Людина й справді гадає, ніби сама припасувала шворку. Ми знаємо пряму, спіраль, круг. І хочемо ними пояснити світ; світ безкінечно малий і безкінечно великий. Але всі наші закони – умовні, середні, ми їх вигадали самі. – Євген бачив, що його слухають з цікавістю, до того ж це давало йому можливість довше залишатись у цій квартирі, і він гарячково розвивав свою теорію. – Ми сприймаємо тепло і холод, а не рух молекул чи ще глибші рухи, котрих і не знаємо, ми беремо рух і спокій, а не третє чи четверте, не відоме нам. Евклід бачив плоскою землю і винайшов площинну геометрію. Ті, хто збагнув, що вона кругла, знайшли просторову. Тобто світ не такий, як ми його бачимо на певних відтинках, він розвивається за зовсім іншими законами. А ми хочемо пояснити його з відтинків, з наших середніх законів, придатних лише для практичних потреб.

Євген знав майже всі новітні відкриття. Він і сам спробував осягнути мисленим зором світ, проникнути, по-своєму розшифрувати деякі його таємниці. І те, що осягнув, злякало його. Світ! Яка в ньому причаїлася сила. Малесенький шматочок землі, нікчемна грудка під ногами пішохода, а вона всесильна. Деякі люди гадають, ніби ця грудка мертва, ніби вони підкорили її. А вона просто не відчуває їх на собі. Людство – часточка великого, нескінченного цілого. Як колись писав Омар Хайям:

Сіяли зорі людям – споконвік, Текли дугою зорі – споконвік,

У грудці сірій роздушив ногою Ти, може, око юне, чоловік.

Наше, людське життя, всього лиш кілька сторінок у великій книзі життя. Початок, середина, кінець книги? Але як по кількох сторінках відгадати всю книгу, коли вона безкінечна й неповторна?

– Хіба не людина зробила ракету? – заохочує Ліля.

– Людина зробила ракету, але не може ще виробити на всій землі стільки хліба, щоб не гинути з голоду. Сам по собі науковий прогрес – дишель в руках суспільних сил. Ви знаєте, на землі щороку близько сорока мільйонів чоловік вмирає з голоду. Ракета… Але ж і бомба… Людину трусять протиріччя, мов вітер грушу. В цій двоногій машині таки не всі гайки загвинчені вірно. Сталева електронна машина буде точнішою, вона переросте свою модель…

Євгенові подобалось страхати Лілю. Мабуть, їй не все зрозуміло? І… нехай… Вона так кумедно водить очицями, сурмонить брівки…

– В природі все прагне свого первісного стану… Так говорить другий, основний закон термодинаміки, – Євген трохи перекручував, але хіба Ліля знає ті закони. – Сонце і всі тіла – віддати свою енергію, дерево – вирости й зотліти… Тобто організована матерія прагне стати неорганізованою. Тільки людина йде наперекір йому: вибирає шматочки радію і кує бомбу, копає пісок та глину і ліпить цеглу. Вона йде навпроти течії. А для чого? Може, для того, щоб одним разом прийти знову до свого первісного стану.

Білан відібрав папери, склав у папку. Євген довго перегортав їх, забарно зав'язував шнурочки на папці. Відтак підвівся. Розумів: Олександр Кіндратович з дороги, він, Євген, зараз тут зайвий.

– Тату, ви йдете куди-небудь з мамою? – запитала в цю хвилину Ліля.

– А що хіба?

– Тут два квитки на концерт до філармонії, їх ще вчора прислали.

– Мабуть, ні…

– Пропали квитки… – зітхнула Ліля. – А концерт хороший. Симфонічний оркестр… Самій не хочеться йти. Може, ви бажаєте? – звела на Євгена очі.

Пропозиція несподівана, але щира.

– Я… Якщо Олександр Кіндратович… Симфонічну музику страшенно…

– Тоді зачекайте хвильку, я тільки одягнуся. Ліля крутнулася на каблуках, вибігла в сусідню кімнату. Вона вдала, буцім не бачить материного осудливого погляду.

– Ви любите симфонію? – запитала дівчина, коли вони вийшли на вулицю. Вона вже прочитала в Мазурових очах відповідь і казала далі:

– Я, признатися, не дуже.

– Я від неї повільно глухну.

Обоє реготали, аж прохожі здивовано оглядалися на них.

– А ви граєте самі на чому-небудь?

– Колись давно грав на гребені. Ви не знаєте, що це таке? Один з інструментів прядильного ремесла. Мої концерти залюбки слухала сусідська дівчина Надя. А потім вона підросла, і їй більше подобалась гармонія. На ній грав мій двоюрідний брат. Я ж не захотів перекваліфіковуватись. Тоді ж майже інтуїтивно зрозумів, що всяке мистецтво – пристосування до людських смаків. А пізніше впевнився: до Вищого Людського Смаку. Бо інакще воно було б непотрібним.

– Тоді не дамо йому сьогодні пристосуватись до нас, – зі сміхом відказала Ліля.

Вони пішли тисячолітньою вулицею, туди, куди ходили і їхні далекі та близькі предки, до Дніпра, на кручі. Вся філософія вивітрилася Євгенові з голови, вона на той час видавалася мізерною й нікчемною. Перед вуглинами-очима, перед срібноголосим сміхом, яким можна впитися більше, ніж тисячолітнім вином і віршами.

– Ви справді отак про все думаєте? – У Лілі в очах – лукаві пломінці. – Хіба можна таке про людей. Нас вчили в школі, що Людина – це… Ви ж знаєте, як у Горького.

– А хто вчив – люди. Самі себе возвеличуємо. Вся справа в тому, хто захоплює владу. На землі її захопили ми і встановили свій диктат. А ще треба подивитись… Амеба живе за законами логіки? Так, вже хоча б тому, що живе. Добуває їжу, множиться. А скільки нелогічного робить на землі людина? От коли б нас і амеб судила третя площина…

– Амеби теж плавають парами? – зненацька примружилась Ліля, і Євген, спантеличений, опустив погляд. Ліля раптом засміялася, вхопила його за руку. – Побігли на качелі. Я навіть не пам'ятаю, коли гойдалася…

Євген напружувався, аж ноги здригали в колінах. Вітер бив Лілиним волоссям, мов чайчиним крилом, тріпотів суконькою, оголюючи круглі, тугі коліна. Мазур чекав, що Ліля ось-ось крикне, запроситься. Але вона міцно вхопилася руками за дротинки, ще й допомагала розгойдувати човен.

І човен-вітровій злітає вище, вище, Євген на мить заплющує очі, і йому здається, ніби вони вже одірвались од землі, кружляють, обійнявшись, самі на весь світ.

Хлопець стріпує чубом, проганяє видіння. Човен уповільнив свій плин, лине до не відомого їм обом берега. Ліля розчепила пальчики, поправляла зачіску. Зненацька не втрималась, підковзнулась, впала просто на нього. Євген – дротини попід лікті – притримав її, упіймав Лілину руку, притиснув до грудей. Ліля на мить завмерла, її довгі, пухнаті, немов припорошені на кінцях сніжинками, повіки здригнули, опустились на очі. Та вона одразу ж вивільнилась, насварилась пальчиком.

– Чи не багато дозволяє собі організована матерія!

Човен зупинився.

В парку вигравали музики, людьми володів джазовий настрій. Вони плили на її переливи, мов риби на принаду. На танцювальний майданчик вже не протовпитись, там тіснява і неврівноважений рух. До каси – довжелезна черга. Звичний до грубих зрівнянь, Євгенів мозок обійняв все те, викарбував єдине слово: “Нерестилище”. Але воно розтануло в наступній миті, і він, заполонений нею, потягнув Лілю за руку. – Давайте станемо в чергу.

Цього разу довелося здивуватись йому.

– Для чого? Щоб стерти на п'ятдесят копійок підошви? Краще вже на асфальті. Ходімо он туди.

Вони купили квитки до кімнати сміху, куди Євген теж ходив хтозна-коли. Ліля перекривлювала дзеркала, було весело, радість хлюпала сміхом. І тільки раз, коли Ліля зупинилася біля звичайного, прямого дзеркала, Євгенові чомусь сплив на думку сьогоднішній день, а з ним напливла і бентежно-смутна хмара. “Все людське життя в кривому дзеркалі. І моє теж, – подумав він. – Олександр Кондратович, Ліля… Що буде далі?”

Вечір вже зсипав у Дніпро зорі, окутав синіми тінями старезні горби, і вони враз стали не суворими, задуманими, а ніжними, музичними, дрімали й марили тим, чим збудеться й не збудеться юність. Євген тримав Лілю під руку, і вони йшли та йшли, – крутими узгір ями, темними алеями, вузьким містком, по котрому поруч може пройти лише двоє людей.


* * *

– Дожилися, вже з хати дочку ведуть, – Олександр Кіндратович вийшов з ванної кімнати червоний, розімлілий. На його чолі, на лисині густо поблискували росинки поту.

– Ти сам його привів.

Антоніна Михайлівна бачила, як здригають, немов у ображеної дитини, в чоловіка брови, як він пощипує верхню губу, і вже здогадувалась – якась неприємність перебігла тінню Олександрові сьогоднішній день.

Лілин вчинок – то лише дрібний камінчик під ногами. Але вона не поспішала розпитувати, знала гаразд, приспіє час, і Олександр розкаже сам. Він не вміє ховати в собі власні невдачі. І коли приходить радість – теж намагається розділити її. Мабуть, це найбільше єднає їх. Ні, вона взагалі не може поскаржитись на нечуйність чоловіка. Він вгадує її думки, бажання з одного погляду, вволює їх. От сидить Тоня на тахті, їй трохи незручно, але встати за подушкою ліньки, вона не мовила й слова, але Олександр сам приносить подушку, підклада під боки. Дехто називає таких чоловіків жіночими догідниками. Але кому з жінок чоловіча увага не лестить самолюбства? Антоніна Михайлівна давно уяснила собі: любити – це давати насолоди іншому, а не брати їх. Давати безкорисливо, так, щоб людина, якій вони призначені, не почувала себе боржником. Олександр знаходить радість і в тому, щоб допомогти їй по хатній роботі і часом, коли вдома немає нікого, навіть зварити обід. Його кортить здивувати всіх своєю вправністю кулінара, і деякі страви він готує смачніше, ніж вона сама. От тільки її робота… Антоніна Михайлівна працює в технікумі, читає студентам біологію… Олександр говорить, що йому з дитинства були відворотні всілякі жучки та метелики. Мабуть, тому він ніколи й не запитує її про технікум. До того ж власний великий клопіт поглинає його. Хоч часом їй теж хочеться поскаржитись, попрохати поради.

Дітям Олександр потурає вельми, більше любить малого Костика, зате частіше й осмикує його віжками батьківської суворості. “Я хочу, щоб козаком ріс”, – каже знайомим.

Син у його мрії мак стати знаменитим поетом, затьмарити батькову славу.

Зараз син живе на селі, в баби. Олександр наполіг, щоб віддати його туди на літо. “Нехай набирається сільської науки. Баба в нього проста, та життям вчена. Нас усіх у люди вивела. Та й побігати босими ногами по землі йому теж хороше”.

– Що тут, вдома? – запитав Олександр Кіндратович, ааходячи до себе в кабінет. – Мене ніхто не шукав?

Запитання звичне, він знає – його шукають щодня. Адже він в десяти, якщо не більше, комісіях, комітетах.

– З редакцій кілька разів дзвонили. І з обкому. А ще приходила жінка. З Білого Броду. Ота, що весною…

– Яка жінка? – Олександр Кіндратович наморщує чоло, потирає його рукою. Та хіба пригадаєш! Скільки до нього ходить прохачів… І в клініці, й тут.

– Пенсію за чоловіка клопоче. Машиною його переїхало. Ти б допоміг… Ось вона справки залишила. Білан знає: справа це дрібна, місцевого масштабу.

– Я не начальник собезу.

Антоніна Михайлівна заперечувала тихо, м'яко. “Мабуть, з наради виніс якесь невдоволення”.

– Вона ж ще й ніби колишня твоя сусідка. Розказувала, як ви колись разом корів пасли, телицю загубили…

– То це Наталя!

Його пам'ять вихоплює з далеких літ високу двогорбу могилу, широкий луг – Велику, маленьке чорненьке чортеня в червоних чунях – Наталочку, з котрою ніхто з хлопців не міг збігти наввипередки. А далі пам'ять прудко перескакує одразу через кілька літ. Вона підсовує йому під руку зв'язані ремінцем книжки, виводить на зарічанську стежку. Так випадало, що вони з Наталочкою завжди верталися з школи отією стежкою вдвох. Виходили до річечки, сідали під вербою. Кидали в воду палички, слухали, як ниже в лісі по той бік лугу намисто зозуля. Вона низала його спільно для них обох.

Дурні, наївні діти. Не знали, що дитяче намисто рветься дуже легко і що потім можна відшукати лише окремі намистини.

Але скільки Білан не брижив зморшками чоло, не міг пригадати доярки Наталки, в чиїй хаті пив воду три роки тому. Він приїхав до свого села на зустріч з виборцями, разом з школярами садовили топольки під школою, вона теж вийшла з відром, поливала деревця. Кожної весни він збирається поїхати туди, але робота, всілякі справи заступають від нього село. Костика відвозить Тоня або Ліля.

– Вона казала, якісь топольки виросли, – чомусь тихо мовила Антоніна Михайлівна.

“Треба їй допомогти. Подзвоню в райком, у виконком…” Олександр Кіндратович підсовує до себе стосик конвертів, бере той, що зверху. Все це – скарги виборців. В того відрізали кілька метрів городу, тому виплатили за контрактоване теля на десять карбованців менше, ніж обіцяли, тому не дають квартири… Дрібні, малозначні справи. Хіба над ними сушити депутатові голову? Однак всі листи доводиться прочитувати, на кожен відповідати. Минулого й позаминулого року він наймав собі секретаря. Студент юрист розсортовував листи, віддруковував на машинці відповіді, розсилав по установах. Тепер той хлопець перейшов на п'ятий курс, виїхав на практику.

– Треба знайти іншого студента, – поклав у стосик конверти, лишивши посеред столу Наталиного.

– А може… Ти сам…

Олександр Кіндратович повів плечима, немов йому за комір кинули крижану бурульку, спантеличено подивився на жінку. Не те щоб він подивував, що вона заперечила йому, але його збентежив її голос. Не прохальний, а докірливий.

І, мабуть, вперше він відповів різко:

– Ти б краще своє… Сипала обідати. Зголоднів я. Але Антоніна Михайлівна бачила – їсти чоловікові теж не хочеться. Він би давно побував на кухні, заглянув у всі каструлі. Тепер, мабуть, не виповість їй і тієї своєї турботи, а ранком піде на роботу знервований, зім'ятий. Завтра в нього операційний день…

Якщо Олександра хтось може розрадити, то лише Холод. Постерігши такий товаришів настрій, той завше втягне його в суперечку, і в оцій змазі Олександр, камінчик по камінчику, викидає весь тягар, котрий наліг йому на душу. Антоніна Михайлівна сама не знає чому, але й їй вельми затишно почувається тоді, коли за дверима Олександрового кабінету гуркоче басовитий Прокопів голос і поскрипують під дужою ходою дощечки паркету. Вона вірить в Холода. Вірить в людину, серцеві й талантові якої Олександр може віддати всі свої сумніви і вагання.

– Прокіп чогось вчора заходив. Може, покликати його, пообідаєте вдвох? – мовила, забираючи з чоловікового плеча рушника.

– Що йому?… Хіба не знає, де я? – в голосі Олександра Кіндратовича Антоніна Михайлівна вловила дратівливе невдоволення, не знайому раніше вкрадливість. Вона здивовано глянула на чоловіка, пішла на кухню.

Розділ шостий

– Заходьте, заходьте, – відгукнувся Холод на несміливий скрип дверей. – Це ти, Лілю? Ніби в клас, та ще й не виконавши завдання… – Він таки здивувався. Чому Ліля прийшла сюди, а не додому, чому така тиха, серйозна? Присіла на краєчок стільця, крутить в пальчиках ремінчик сумочки. Вона вся ніби одмінилася. І одягнена незвично. Прості, на низенькім каблуці черевички, чорна суконька, волосся зачесане в строгий, тугий вузол.

– Від Олега… нічого немає? – запитала тихо. “Он воно що. – Тепла лоскітлива хвиля хлюпнула Холодові в груди. – Все-таки… Болить їй”.

– Поки що нема. Він поїхав до тітки. Колись маленьким Олег жив у неї. Я вже написав їй.

Ліля хитнула головою, її очі затепліли посмішкою. Відтак посмішка згасла, дівчина знову опустила погляд.

– Я, Прокопе Гордійовичу, справді не виконала завдання. Жодного завдання… А хотіла б виконати… Я прийшла проситися на роботу.

Тепер Холоду стали зрозумілі і строга зачіска, і скромне вбрання. Однак здивування від того не поменшало.

– Чому ж до мене, а не до батька?

– Я хочу працювати, як усі. Ви розумієте… Якщо у вас немає місця…

– Ні, місця є, – поспішив заспокоїти дівчину. – Навпаки, бракує людей. Ми зараз не можемо приймати на роботу тих, в кого немає київської прописки. Хочеш санітаркою, а то – в лабораторію. Батько не заперечуватиме? Ти запитувала його?

– Так. Ще після екзаменів.

Холод говорив, а думка його прямувала до іншого. Він думав про те, як міцно, часом немилосердно, зв'язує людей одним вузлом доля. Прийшла до нього Ліля… Йому радісно, що вона прийшла з таким проханням. Але серце щемить іншою стрічею. Він може уникнути тієї стрічі, але не втече від неспокою.

Олександрів скальпель карою лягає на клініку. Білан говорив, буцім працюватиме, буцім облишить на якийсь час свої експериментальні операції, але не дотримав обіцянки. Тільки щільніше зачинив за собою двері. Та хіба таке можна приховати! Треба забрати з ного рук смертоносного скальпеля, яким крає все, що зробив раніше. І мусить забрати він, Холод. Забрати не зволікаючи.

Холод важко підвівся з стільця. В нього боліла голова, тупо, важко, так, немовби після чадного газу. Професор лікує інших, а вилікувати себе не добере способу. Він навіть не знає, від чого в нього біль: від контузії, кисневого голодування, нервової перевтоми? Часом біль проходить зовсім, та потім наповзає знову, іноді на кілька днів відбирає книжки й газети. Йому тоді здається: вийди на свіжий вітер – все мине. Але виходив, і не минало.

Провівши до дверей Лілю, Холод покликав чергового лікаря, сказав, щоб готувалися до обходу. Години обходу – години важкої праці: терплячого вислуховування скарг, шукання розв'язків формул, де іксами і ігреками виступають людські хвороби. Це величезна п'єса, в якій просто з залу на сцену один по одному йдуть актори-стажери, за кожним з яких треба пильно простежити, відгадати, де в нього вдаване, а де справжнє. До всього, режисер звикає до своєї сцени. Але він повинен боятися, щоб професіональні навички не переросли у байдужість.

Кульмінаційний момент трагедії – в операційній. Режисер-лікар повинен не просто зшити шматок плоті. Він мусить ще подбати, щоб з лікарняного ліжка знову встала Людина. Часто, залишаючись нею, вона встає людиною іншою, ніж була до хвороби. Прокіп Гордійович постеріг – перенісши тяжкий недуг, людина змінює характер, спосіб думання, іноді навіть звички. Часто це вже зовсім не та людина. Завдання лікаря – привести її до того самого стану, в якому вона була в переддень хвороби.

Ось тут, під час обходів, професор-режисер і спостерігає, як пильнують цього його помічники, скеровує їхні дії.

Холод звик, приріс душею до своєї сцени, до своїх артистів. Ні, професор їм не вельми потурає. Він їх і сварить, він над ними й кепкує легенько, він їх і любить. Ну як не любити оцього шибеника, оце капловухе паця? Вткнулося писком у подушку, сопе, аж губенятами плямкає. Ігорьок – так звати хлопчика – давній житель палати. В нього – непрохідність стравоходу. Три роки тому, недоглянуте мамою, дитя випило півбанки каустичної соди.

Хлоп'я зовсім не знає смаку хрумкої шкоринки, зуби його не врізалися в м'якуш яблука, не розлузували горіхів. Вою тільки здогадується, яке то заласся, і відвертається, коли хтось при ньому розв'язує вузлика передачі. Ігорьок вже перетерпів три операції. Лишилася четверта, остання. В сусідній палаті лежить дівчинка, котрій вже звершено весь цикл. Тепер, щоранку, хлоп'я бере дівчинку за руку і веде по коридору. Воно заводить її по черзі до кожної палати, тицяє в руку суху шкоринку:

– Їж.

Дівчинка охоче виконує його прохання, жує швиденько, мов кізка.

Хлопчик обводить палату тріумфальним поглядом, підносять вгору пальчика:

– Бачите!… І я буду отак. Вже швидко. Професор сказав!

В хлопчика на тумбочці – низка виліплених з пластиліну фігур.

Холод нахиляється, розглядає процесію. На його вуста лягає тиха посмішка. По тумбочці прошкує лікарський обхід. Прокіп Гордійович упізнав і себе. Он він – попереду, великий, волохатий, схожий на ведмедя. За ним – інші лікарі. Майже в кожному вловлено щось. Хлоп'я талановите. Однак композиція здається професорові не довершеною. Він бере з коробочки надломлену плитку пластиліну, розминає. Пальці його працюють швидко, не здивитись. Ось вже шестя йде не просто на край тумбочки, а до ліжка, на котрому капловухий хлопчик натягує на голову ковдру. Він ховається від лікарів.

Критично прискаливши на свою роботу око, професор вичапує з палати.

Обхід пливе далі… Білі халати, білі простирадла, білі пов'язки… Білі стіни. Рум'яні багрянці життя. На них спочиває лікареве око. Професор розмовляє в палатах голосно, свідомо уникає незрозумілих недужим слів і термінів. Навіть коли перемовляється з колегами. Ніщо не страхає хворого так, як лиховісний шепіт, незрозуміла латинь. Ті слова його б'ють, мов сліпі кулі. Хворий воліє знати правду, хоч водночас хоче применшити небезпеку. Він з одного погляду вихоплює з лікаревих очей іскри віри, впевненості, невіри.

…Оцей професор. Він не вельми ласкавий. Не називає своїх пацієнтів “голубчиками”. Але з того, як слухає, як в глибокій мовчанці кроїться мислю десь в твоїй хворобі, як креслить їй смертельне коло, – зринає в тебе довіра і певність.

Ось і остання палата. Палата для тих, які одужують. Давня пацієнтка, бабуся з-під Білої Церкви. Не хотіла лікуватись. Мав він з нею клопоту. Старенька сидить на ліжку, в неї в руках поблискують металеві спиці. Чорним жированим котеням крутиться біля неї клубок шерсті, втікає по ниточці в дитячу рукавичку.

Котеня шкрябнуло лапою, притихло.

– …Мені вже, синок, не треба нічого. Спасибі тобі. – Старенька пильно вдивляється добрими очима в обличчя професора, схитує головою. -А ти сам… Поблід, на виду упав. І очі червоні. Може, застудився? Ти перележ день-два. Випий на ніч липового чаю…

– Добре, вип'ю. А ви ще поп'єте порошки. Сестра принесе. Баш на баш. Згода? – він підморгує бабусі, мов давній змовник.

– Хитрий ти…

Проконсультувавши лікарів, зробивши необхідні записи, Холод довго ходив по кабінету. Розмотував думку, мов клубок колючого дроту. Він не зізнався навіть собі, що зволікав, що відтягував цей момент. Втікав від нього, як наляканий звір від власної тіні. Але від цього стекти не можна. Він мусить зробити останній крок.

Холод знає: Білан вже й так запікся на нього образою. “Може, й справді не казати? Для чого знещаснювати людину? Друга?”-скрадається думка. “І тоді нехай нещастя падають на сотні людей! Ти не маєш права мовчати. Як людина. Як комуніст. Ти вже й так запізнився. Дівчинка, яку вчора оперував Олександр, ще могла жити. Її треба було лікувати”.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю