Текст книги "Бригантина"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

“О, це ранній! Цей не проспить росяні блакитні світанки!…” Хай навіть ґуля допізна, а вранці, ще й сонце не сходить, а моторчик Миколин уже загуркотів над водою, вже помчався найраніший комишанець з якимось дорученням до міста, або на ГЕС, або на целюлозний.

Причаливши, Микола глушить мотор, сходить на берег з якимись пакунками в руках і аж тепер помічає Порфира:

– Здоров, здоров, – каже йому так, наче вчора розстались. – Ну, як живеш?

– Та нічогенько… Живу як оте колесо: весь час крутишся, а тебе тільки надувають.

Моторист без слів, самою усмішкою відповів на Порфирів дотеп. Хлопець з деяким острахом ждав від нього розпитів про свою долю, та й самому кортіло запитати, чи не був часом на лимані, чи не зустрічався з дядьком Іваном, рибінспектором, одначе Миколі, видно, було не до розбалакувань, бо він одразу й рушив, кивком відкинувши чуб назад і міцніше підібравши під пахви свої пакунки:

– Поспішаю, брат… У лабораторії ждуть. На пристані під осокорами кілька пасажирів куняють з клунками – ждуть річкової ракети. Пароплавчик, що доставив екскурсантів, притуливсь до причалу й теж спочиває, – так стоятиме, аж доки його пасажири повернуться. Двері на судно навстіж, трап настелений, усе ніби припрошує: заходь, хлопче, якщо хочеш вирушити в рейс… Капітан сидить на кормі, читає газету. На верхній палубі двоє матросів, що їм Порфир приносив одного разу пиво з чайної, задивились у небо, перемовляються:

– Он-он вони пішли… Та рівно як!

– Не блукають, а кроковкою йдуть… У них теж дисципліна…

Задер голову й Кульбака, нагледів і він ту кроковку в небі, що, рухаючись, ледь мерехтіла у високості: журавлі йдуть із гирла кудись у верхів'я ріки, кудись аж за Київ, на поліські болота, подалі від браконьєрських пострілів.

Глава XV

– Кучугура з чубом! Оце кучугура… Отут і буде наш спостережний пункт, – весело казав, бувало, дідусь до онука, вибравши місце для куреня. Відтоді й здається Порфирові, коли опиниться серед кучугур, наче це велетенські голови чиїсь лобато витикаються з землі, а на них вітерець чуби розвівав… Чубом дідусь називав кущик шелюги на самім вершечку піщаної дюни і пояснював, що кущик цей і саму кучугуру сформував, бо затримував пісок… Отже, прапрадід цієї шелюжини, пустивши коріння, й кучугуру почав…

Дюни і дюни. Де лисі, а де з чубами, німі, мовчазні, “Українські Каракуми”, як писав про них у своїх ранніх статтях теперішній керівник станції, доктор наук, що його за тихість та лагідність вдачі жінки-гектарниці називають вуйком. Літа не щадять нікого, змінився й він, приїхав сюди чубатим, а став безчубий, зате чубатіли його “Каракуми”. Цієї весни механізатори та гектарниці освоюють ще одну арену пісків, на стогектарнім клину за кілька днів кучугури позчісувано, як ножами, розрівняно, розплановано, сапери пройшли, за ними трактор з плантажним плугом тягне борозну, вивалює глибоку, як траншею, за ним другий – вкидає добрива, а далі вже ті, що з чубуками в руках, дівчата та молодиці, що мають посадити тисячі й тисячі чубучат на один гектар! Одна каже: “Мої чубуки…”, друга – “чубучини”, третя – “мої чубучата”, – це вже в котрої який характер… Але всі – як матері, жодна не забуде, що, влаштувавши в землі того маленького, треба того ще й “з головою прикрити”, щоб зовсім не видно було чубучати, його верхнього вічка, бо спекою запече або засіче піском…

Ще одна виноградна шкілка тут закладається, де під вайдбайливішим доглядом будуть всі оці “шасли” та “піно”, “фіолетові ранні” та “красуня Цегледа”, “Італія” та “перлина Сабо”… Кожна з гектарниць без нагадувань знає, що, коли і як їй робити, бо шкілка на те й шкілка, щоб око не дрімало, найніжніший сорт повинен у цих пісках прийнятися, вкоренитись. Якщо треба, то в шкілці його ще й перешколюють, тобто пересаджують, щоб тільки чубученко твій краще ріс!

І ось, коли тут саме кипить робота і жінки ледве встигають з чубуками за трактором, з'являється з-поміж кучугур ще не торканих ошарпаний автобусик з пов'язкою на лобі й починає допитуватись, де ж тут Оксана Кульбака, гектарниця, та чи не прибігав до неї збіглий зі школи синок?

Гектарниць аж обурило це.

– А ви ж там, шановні, для чого? Ось ти, діду вусатий, – це до Тритузного, – якого там дідька пасеш? Не прибігав ваш бурсак, а якби й прибіг, то хіба б ми виказали? Шукайте його у борозні поміж чубучатами, може, там він сидить та з пастухів своїх у жменю сміється!…

– Ви їх краще не чіпайте, – озвався від трактора закушпелений парубійко і скаламбурив: – Наші гектарниці-аси язиками жалять, як оси… Доктор наук і той їх остерігається…

З Оксаною в шукачів і зовсім зустріч не відбулася, їй випало сьогодні підмінювати бригадира, і тому десь оце поїхала з саперами оглядати нову ділянку.

Довелося так і відбути ні з чим. А невдовзі автобусик уже зупинивсь на Комишанській пристані під осокорами, і водій, ще й мотор не вимкнувши, спокійно кивнув у бік причалу:

– По-моєму, він там…

Екскурсанти, з'юрмившись біля трапа, саме заходили на пароплавчик і, як здалось водієві… Одне слово, учасники розшуку змушені були вдатись до капітана судна. Відкликавши його вбік, Степашко, як працівник міліції, серйозним тоном почав розпитувати, чи не пробрався до них часом на судно безбілетний пасажир. Пацанок такий. Помічено було, нібито щось прошмигнуло в натовпі, схоже на їхнього втікача…

– У мене тут миша не проскочить, – ображено відповів капітан. – А втім, можете обстежити.

– Хіба тільки щоб совість була спокійна, – сказав Тритузний, і разом із Степашком, відсторонивши екскурсантів, вони пройшли по трапу на судно.

Марися Павлівна зосталася на причалі. Нервувалася, ледве стримувала себе. Красива ж тобі випала роль! Педагог, прихильниця такої гуманної системи, раптом у ролі Шерлока Холмса, – досадливо іронізувала вона над собою. Походжаючи під осокорами, знічев'я озирала пристань: ось вона, комишанська гавань, про котру Кульбака не раз згадував захоплено. Звичайний річковий причал, яких багато на Дніпрі, притулився в очеретах, живе своїми неквапливими буднями. Зараз тільки початок навігації, ритм життя поки що стишений, а влітку тут усе закипить, завізно буде від вантажних машин, що прибувають зі степу, збіжжя лежатиме горами, день і ніч братимуть звідси зерно, овочі, фрукти, відпливатимуть баржі, важко осілі під степовим вантажем, і в усьому цьому вразлива дитина, така, як цей шалений Кульбака, звичайно ж, знаходила для себе романтику, поезію мандрів, і чи не звідси й зароджувалась його ота невситенна тяга в світи-галасвіти, яку ми звемо бродяжництвом.

Тритузний та Степашко повернулися з судна розчаровані: обстеження нічого не дало.

– Я ж казав, що в мене безбілетник не проскочить, – спогорда зауважив капітан.

І саме в цей час десь із верхньої палуби вдарило жіночим вереском:

– Він тут!

Кричала якраз та рамениста дама в окулярах і в рудих буклях, що біля могили чіплялася до Кульбаки з допитками. Нахилившись, вона люто докрикувала на берег, що злочинець на судні, що матроси, мовляв, самі його переховують:

– Вони у змові з ним! Дали йому притулок!… Самі покривають! Оце вам і “не проходітє мімо!”.

Ревна громадянка, вона потім до самої грязелікарні, не вгамовуючись, на різні лади товктиме все про те ж, як перша помітила цього малого злочинця, що крутився біля кургану та на жіночі сумочки поглядав, а тут – до чого нахабство може дійти! – навіть на судно забрався, і, коли вона, проходячи, виявила його в кутку під трапом, він так звідти ошкірився – думала, за ногу вкусить!…

– Тут він! Тут! – лунали з судна сигнали підтвердження, з-поміж яких вирізнявся голос котрогось жартуна:

– Всі свідомі – шикуйсь!

Почалися лови.

Ціла веремія знялася на судні, зчинився ґвалт, тупотнява, – все там ходором ходило… Марися Павлівна стояла на березі й звідси стежила за розвитком подій, їй до болю соромно було за все, що там відбувалось, вона не могла подолати в собі почуття приниження, навіть якоїсь обриди. Ловлять людину! Та чи це вже само по собі не дикість? А ти, педагог, витончена душа, інтелігентка, стоїш тут та губи кусаєш, сповнена гризотами сумління, знемагаючи від сорому й приниження… Гризоти гризотами, але де ж вихід? Вкажіть його, якщо знаєте! Порадьте, дайте рецепт, як інакше ствердити над ним своє право вихователя і як від нього відвернути лихо майбутнє, може, тяжкому злочину перепинити дорогу?

Операція набирала розмаху, судно аж гуло, люди перекрикувались, розпалюючись у своїм веселім ловецькім азарті. Знали-бо, що втікач тепер уже нікуди не дінеться, пильнуй лише, щоб не вистрибнув за борт, і тому ставали вподовж бортів, розчепіривши руки, створювали мовби живопліт із людей, і всі були у веселій готовності переймати, хапати. А воно, оте мале, невпокорене, ну що тобі блискавка кульова, перекочувалося з носа на корму, з корми на ніс, десь із трюму враз вимчить на верхню палубу, і, майже вхоплене, знов вив'юнювалось, виривалося, зацьковане й зле, ніяк не даючись до рук.

– Та тримайте ж міцніше! Чи ви навмисне його випускаєте? – чулися погуки. – Де ж воно, непутяще?

– У воду пішло! Ні, в атмосферу!

Ловці, хоч і розпалені в мисливському азарті, усе ж, здається, не поспішали довершити справу, в цих ловах було для них щось розважальне, культзатійницьке, схоже на масову, не набридлу ще гру. Ймовірно також, що дехто з екіпажу потай справді співчував втеклому комишанцеві, інакше-бо чому ж вдавалось йому, майже схопленому, якимось чудом знову випорскувати з міцних матроських рук.

Нарешті втікача таки загнали в глухий кут, затиснули внизу під трапом, там, де він і обрав був собі перший сховок. У сліпій люті хлопець і тут ще відбивався руками й ногами, відгризався зубами, мов зацьковане звіря, і хоч аж на берег до Марисі було чути його знесамовитіле: “Вовкодави! Душогуби!”, -хоч у нападі люті викрикував він дещо й зовсім непристойне, таке, що ні до якого протоколу не впишеш, однак це вже публіку не проймало; акція була звершена, азартне збудження на обличчях ловців почало згасати, втрачати напругу.

Хлопця вивели на берег, цупко тримаючи за руки: міліціонер – з одного боку, начальник режиму – з другого. Укоськаний, нарешті, став Кульбака перед ясні очі Марисі Павлівни. Вжахнуло вчительку те, що сталося з ним, учорашнім жартуном, вигадником, веселим шибайголовою… Побачила зараз перед собою обличчя чуже, спотворене гримасою безсилої люті, в патьоках розмазаних сліз… Очі теж нестерпно чужі і якісь недитячі, повні зненавиди, здатні зараз, здається, на все. Де ж той Кульбака, що був? Що в цьому від того зосталось? Нашарпане ловцями, змучене тільце вже не виборсувалось, воно стало безпружним, поникло, мовби втративши останню волю до життя… Лоб у мазуті, ще й ґуля виступає, видно, десь ударився з розгону. З обох боків тримають його міцно, і здається вчительці, що й вона чув, як на стиснутих китицях дитячих рук сполоханими пташатами пульси б'ють.

– Пустіть його, – сказала Марися Павлівна. Послабивши руки хлопцеві, Степашко й Тритузний, однак, не зовсім їх відпустили.

– Відпустіть, я сказала. – повторила вона різко. Тепер вони відпустили, і хлопець не кинувся тікати, поразка геть стишила його вояцький пал.

– Заставив нагріти чуба, – втерся рукавом кітеля Тритузний. – Єй-же-єй, легше було б вовка за вухо впіймати.

3 судна, що відходило, долинали жартівливі поради й навіть щирі прохання дати хлопцеві амністію, адже ж він нічого страшного не вчинив, нікого не порізав, ножа при ньому не було…

– Їдьте собі на здоров'я, – відказував Тритузний, – без вас розберемось.

Хлоп'я стояло похнюплене й ні на що не реагувало. Сором поразки, гіркі образи й приниження перейшли в байдужість. Усе йому, видно, зараз стало однакове, немиле, оприкріле, здається, хай би отут хоч і смерть.

Лише час від часу тіло його мовби само собою здригалося коротким нервовим дрожем, і в гримасі обличчя з'явилось щось змучене, майже старече, до невпізнання спотворюючи ще вчора таке безтурботне, раз у раз осяюване дитячими усмішками лице. Коли ж Марися Павлівна спробувала покласти йому руку на голову, щоб приспокоїти, хлопець рвучко струснув, майже з ненавистю скинув із себе ту руку:

– Без ваших жалощів обійдусь!…

Однак сама присутність Марисі Павлівни, її ласкавий порух і те, що звеліла руки йому відпустити, все це, видно, таки вплинуло на хлопця, помітно стишило, пригамувало його збудженість, може, навіть згадались йому обіцянки, які він неправдиво (чи тоді навіть і правдиво?) давав виховательці та директорові Валерієві Івановичу в його кабінеті. Каятьби, однак, не почувалось, дитячу душу виповнювала зараз темна оздоба, затята незмиренність та ще гіркота поразки й визнання неминучості розплати за вчинене, що, як той австралійський бумеранг, і тут тебе наздогнало, на межі свободи.

Без сумніву, він страждав. Але ніякої підтримки, ані співчуття не здатен був зараз прийняти. Стрівшись поглядом з учителькою, хлопець знову сердито й різко крутнув головою, одвернувсь, і цим інстинктивним порухом, знаком зневаги й нерозкаяності мовби ще раз підтвердив те, що міг би сказати: “Ти така ж, як і ці, цупкорукі! Хоч які там слова говориш, а сама теж причетна до цього насильства!”

Затримка сталася з автобусом: у ньому виявивсь проколотим скат, довелося міняти. Тим часом комишанські телеграфи посилено працювали, передаючи всім, що відбувається на пристані, бо, коли хлопця вели до автобуса (довелося тим же двом знову взяти його попід руки), назустріч із-за пагорба вилетів на скаженій швидкості станційний брезентовий газик, той, що на ньому здебільш роз'їжджає вуйко – доктор наук, мандруючи серед свого кучугурного царства. Підлетівши до причалу, газик різко гальмонув, і з нього клубком полум'я й гніву вихопилась Порфирова мати.

– Та що ж то ви дитині руки ламаєте, костоломи! – зрозгінці накинулась вона на Тритузного та Степашка. – Та куди ж ви його ведете, людохвати?

І видно було, що нічим від неї не відборонитись, ніякі пояснення її не проймуть, палаюча, збурена, готова до нападу, ступала ходою засліпленої гнівом тигриці, про наслідки не думала, в розшаленілих очах горів лише безстрашний інстинкт материнства. Було враження, що ось так налетить, і хоч ціною життя, а вихопить, вирятує з їхніх лабетів свого коханого синочка…

Чомусь найперше накинулась на міліціонера.

– Пусти хлопця! Що ти йому руки крутиш? Своєму крутитимеш!

– Хто крутить? – спробував заперечити Степашко, ніяково всміхаючись і зовсім пустивши хлопця, навіть відсторонився від нього. – Ось він вільно стоїть.

Одначе мати ніяких виправдань не приймала, все тонуло у вибуху шаленої материнської пристрасті:

– Не дозволю знущатися над дитиною, отак тиранити її. Облиште хлопця і вимітайтесь геть! Не дам вам більше його! Ніж таким вихователям віддавати, краще в кучугури заберу, хай там з ящірками виховується!…

На її ґвалт збіглося пів-Комишанки, голова сільради, трохи розгублений, спробував був нагадати, що сама ж вона добровільно віддала сина до школи режимної і що в відповідна й заява її та постанова комісії в справах неповнолітніх…

– То, по-твоєму, я назавжди їм його відписала? – бурхнула вона гнівом і до голови. – На рідне дитя не маю права?

– Маєте, маєте! – схвильовано, з щирим співчуттям заговорила Марися Павлівна, підступивши до жінки. – Повернеться він до вас!… Хіба ми не розуміємо, ким він для вас є?

Жінка навіть не одразу і впізнала вчительку, уважно й суворо глянула на Марисю Павлівну, ніби через силу намагаючись втямити, що вона каже.

– І нічого страшного за ним, – ще лагідніше казала вчителька, – душею він добрий і в школі зовсім не найгірший…

Марисин тон та її слова, видно, справили враження на матір, вона після цього не так озвіріло глянула на вчительку.

– Правда? Не найгірший, кажете?

– Запевняю вас! Хлопчик – один із найкращих… І наче щось сталося з жінкою, враз її, людину розбушованих почуттів, мовби підмінили, полум'я гніву, обурення, роз'ярілість стали опадати на очах. Упокорена, стишена, вона дала вчительці взяти себе під руку й одвести вбік, щоб і там слухати з її вуст обнадійливі слова про сина. Люди бачили, як пристрасно щось там говорила їй вчителька, з виразом серйозної довіри й душевної напруги заглядаючи молодиці в її стражденне, знервоване, розпашіле обличчя. І хоч нічого особливого в Марисиній мові не було, – були то звичайнісінькі, майже сентиментальні слова втіхи, але, може, тому, що йшли вони від серця і що вчула мати в них щире вболівання за свого сина, двоє людей цих – на подив іншим – швидко порозумілись: жінка після щойно пережитого прояснювалась, світлішала на очах, в жадібній надії ловила кожне слово вчительки, в погляді її з'явилося щось сестринське. А коли Марися від імені колективу пообіцяла, що з Порфира вони таки виховають людину, мати знайшла в собі силу навіть вибачитись за свій спалах, за влаштовану їм сцену на очах в усієї Комишанки.

– Ще раз довіряю вам його, як рідній сестрі, – припала Оксана до вчительки. – Напоумте хлопця! Ви розгадали – душею він добрий, але ж так боюсь я за нього! Все б віддала, тільки щоб він більше ніде не спіткнувся, щоб чесним виріс…

– Заспокойтесь, так воно й буде, – запевнила Марися.

А жінка, звично прикладаючи хусточку до очей, знов шепотіла палко, майже благальне:

– Жалійте його! Воно ж без батька! Наче з грудей оце його вийняла й вам передаю, найдорожче своє довіряю…

– Все буде гаразд. Ну, ясна річ, суворо в нас, такий заклад…

– Хай! Казала й кажу: робіть, що хочете, тільки людиною верніть!

Був після цього гарячий потиск руки і щось схоже на проблиск усмішки, і припадання до плеча, і, коли Тритузнпй спостеріг аж таку розчулену сцену, він кивнув напарникові: давай, мовляв, дій, і тієї ж миті, майже піднявши на руках, хлопця упхнули в автобус.

Порфир не чинив спротиву. Знівечений, зажурений, мовчки опустивсь на сидіння, осторонь біля вікна. А коли й Марися Павлівна зайшла, і дверцята автоматично хряпнули, зачинившись за нею, мати Порфирова знов у розпачі вимахнула руками, з грудей її мимоволі вихопився крик болю й прощання. Мабуть, вжахнуло її, що побачила сина за склом (як за ґратами!) й біля нього переможно усміхненого міліціонера в кашкеті. Однак запізнілого скрику того ніхто з них уже не чув, бо автобус, лунко стріляючи вихлопними газами, рвонувся вперед, і все одразу заглушила музика, яку водій увімкнув на повну силу.

Виїхали на верховий Бекетний шлях. Хлопець, зігнувшись, сидів біля вікна й проводжав поглядом пароплавчик, що, вибілений скісним призахідним сонцем, пішов і пішов, віддаляючись у бік лиману.

Марися Павлівна не чіпала хлопця: хай уляжуться пристрасті, хай пригамується розбурхана душа. Зараз, звідки не заходь, чим не заторкуй, він зостанеться до тебе глухий, адже ви позбавили його найдорожчого, і сама та для нього зараз ніяка не вихователька, не друг, а одна а тих нестерпних ловців, учасників насильства. Будь-які твої слова й докази розіб'ються об панцир його озлобленості, об розранений біль його приниження. Людину травмовано, душа його зараз така, що не знайти тобі з нею контакту, все світле в ній геть потьмарене, збаламучене. Скільки треба буде часу, терпіння, педагогічного хисту й душевної делікатності, щоб вивести його з цього стану, з цієї озлобленої затятості, якою він наїжився проти всіх вас!

Ви хочете від нього смирення, але чи буде воно щире, якщо й буде взагалі? Хіба ж не спробує він при першій нагоді знову вийти з своєї поразки, утвердити своє право, яким воно постає в його хай навіть викривлених уявленнях?… Зачаїлось, і тобі, наставниці, по-справжньому невідомі навіть мотиви його втечі, внутрішнє виправдання, яке він, безперечно, має для свого вчинку. Зумій увійти в цю людину, в її підглибне, потаємне, в саму структуру мотиваційної сфери, яка, звичайно ж, у нього своя і багато в чому від твоєї відмінна. Холод у насурмленім погляді. Знову й знову мусиш долати цей холод, відчуженість, яку дехто схильний вважати характерною прикметою віку, вірусом, що викликає недугу самотності й вселюдського похолодання… Сьогодні щось дуже важливе розруйнувалось. Маєш владу карати, маєш бали та оцінки – ох, замало цього! Пригадується, як Ганна Остапівна ще з перших кроків напучувала тебе: “Ви принесли сюди свої інститутські, здебільшого слушні педагогічні ідеї, а тут найчастіше треба просто людського тепла… Нічим незамінного материнського тепла до цих травмованих душ, трудних, найтрудніших…” Слушна порада, та тільки що робити, коли й тепло почуттів твоїх відкидають отакі озлобленні, баламути, що їх вам передано в кризах, на межі катастроф…

У школі він знов опиниться на вістрі подій: аякже, побував на волі, для декого – майже герой! Цілий колектив вихователів знову напружуватиме свої інтелекти, шукаючи найвпливовіших засобів, щоб розімкнути замки його настороги, мстивої недовіри. Вся педагогічна тактика й стратегія, всі ваші вчительські, зовсім-таки не волячі нерви, весь досвід ваш – в кого більший, в кого менший – будуть спрямовані на те, як наставити його на путь праведний, як із цього клубка неприборканих інстинктів, стихійних поривів, успадкованих генів та буйних порушницьких нахилів, надбаних десь на самій зорі життя, видобути людину, витворити особистість, яка відповідатиме вашим уявленням і буде прийнятною для суспільства. “Верніть людиною!…” Як вона благала тебе, ота змучена жінка, безпомічна мати, що спершу роз'ярілою беркуткою налетіла на вас, а потім тільки тихо схлипувала в тебе на плечі. Чудодійниця на своїх виноградниках, жодне чубученя там у неї не гине, а цьому, що є часткою її ж єства, її кровинкою, не змогла дати ради… Напоумте, людиною зробіть, – волала до тебе у своїй великій святій надії, і ти обіцяла, а чи виправдаєш материнські її сподівання? Хто з певністю скаже, які плоди принесуть усі ваші педагогічні зусилля, чиє око прозирне в ту глибінь внутрішніх процесів, що в дитячій душі вирують так само складно, загадково й бурхливо, як і в душі дорослого, чи, може, навіть бурхливіше? І, нарешті, чи принесуть ці ваші зусилля отой вінець, якого ви прагнете, чи стане ця дитина – та хіба тільки ця! – людиною справжньою, потрібною для інших і для себе – щасливою?

Змучене й розранене створіння защухло біля вікна. Видно, після всього почуває себе просто знищеним. І будь ти педагог із педагогів, то й тоді навряд чи зможеш йому зараз допомогти, принаймні так, як це зробила б мати. Ще в дитинстві знала Марися одну стару, до якої носили лікувати малих. Майже сліпа, руки вузлами покручені, казала, що лікує тільки тим, що муки й болі дітей здатна перебирати на себе. І щоразу, як вилікує котрусь дитину, врятує чиєсь юне життя, – сама злягає хвора, мучиться ночами… Якби ж то й тобі було дано набути таку силу найгуманнішого чаклунства – перебирати на себе чийсь біль…

Марисі знов виринає перед очима образ жінки, що зосталась на пристані з своїм розпачем і надією матері-одиначки, що з такою силою пристрасті залюблена в безшлюбне своє дитя, в оцього свого лобатого мучителя. А чим віддячить він їй? Чи вистачить у нього серця для неї, чи полишить матері на старість лише свою байдужість та холод самотності?

Впіймана, зловлена людина сидить… Наїжилось, накостричилось, лише іноді спідлоба позиркує у вікно, на річку, на дуби, що з давніх-давен де-не-де вздовж шляху позалишались. Оті самі, біля яких чатували бекети, зіркі пильнувачі, що простим оком бачили далі, ніж у біноклі, і вміли слухати тишу нічну, і по тому, в якім напрямі біжить степова звірина, вгадували заобрійний рух орди… Вони, впередзорці, як тільки було помітять небезпеку, запалюють смолу в бочках, прив'язаних угорі на дубах, подають сигнали від бекету до бекету, аж на Хортицю. Не ловили гав, зірко стояли на чатах, а він, бач, автобуса не зачув, отак по-дурному попався…

Хлопець мимоволі зітхнув.

А схили кучугур, між якими важко пробирається їхній автобусик, усе горять і горять диким червоним квіттям. Очі вбирає краса. І хіба ж не диво: з сірого піску, з силікату таким цвітом вибуяло! Яка гармонія форм, соковитість барв… На одному схилі суцільним живим вогнищем спалахнуло, аж усі припали до вікон.

– Що то? – вигукнула Марися Павлівна. – Мак? Ні, то не мак…

І, здається, ждала, що Порфир скаже. Він навіть завагався: казати чи ні?

Потім таки буркнув глухуватим, стуженим, потонулим у смутку голосом:

– Воронець цвіте…