Текст книги "Бригантина"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

– Волелюб, – вперше усміхнулась Марися Павлівна.

– Йому гарно, а мені… Місця не знаходжу! Де він, мій гуляй-вітер? Кинусь на розшуки, зловлю, натовчу, налупцюю, та хіба ж биттям виховаєш? А то ще було шиферину прибинтував до руки і в школу не йде: “Я, мамо, поранений…” Розбинтувала, а там нема нічого… Отакий фронтовик!

– Скажіть, дідуся він слухався? – запитав Борис Савович глибокодумно.

– О, доки дідусь був живий, я й горя не знала. Дружба в них була – нерозлийвода. І на риболовлю разом, і на виноградники, було, біжить, коли дідусь пішов сторожувати, – не раз у курені й ночував. Прибіжить після ночівлі радий, веселий, доповідає: “Мамо, я сьогодні нічого не накоїв!”

– А ви не пробували його до своєї роботи прилучити? – поцікавилась учителька.

– Пробувала. Візьму його з собою, дам сапу в руки, бере безвідмовно, покрутиться біля мене якийсь час, а тільки відвернулась – уже лови вітра в полі! Та для кого ж ці кучугури насаджую? – з жаром говорила вона, ніби син уже наяву ось тут виник перед нею. -Таж для тебе найперш! Двісті тисяч! Пустеля, Каракуми – таке тобі від капіталізму дісталось, а тепер, глянь, що зроблено! І для кого? Для кого, скажіть, оці кучугури розрівнюю, виногради закладаю, підживлюю, сто разів поливаю? Піски – як вогонь, навіть найживучіша філоксера, ота, пробачте, воша коренева, не витримує, гине, а саджанець мій росте! Бо з любов'ю вирощую, для тебе лелію, а ти? Оце така мамі вдячність від тебе? Та поглянь, яка вже я стала розшарпана, нерви всі пошматовані!… Іноді розчулиться: не хвилюйтесь, мамо, не буду більше, кинеться на шию, заспокоює, ладен руки-ноги мені цілувати. Дивись, кажу, скільки я цих кучугур окультурила, але ж і на твою долю ще буде та буде! Тож готуйсь! Він і не відмовляється: вивчусь, каже, піду в механізатори, на плантажні плуги… А поки що набере хлопців і гайда в ті он, ще не займані кучугури… А там повнісінько ж снарядів та мін у пісках – ото я можу бути спокійна? Ми ось тут як розрівнюєм кучугури, то саперів щоразу викликаєм. Вони йдуть попереду, а ми вже за ними – чубуки садимо…

Як ніби епічне щось, слухала Марися Павлівна розповідь робітниці про ті буденні негучні битви, що тривають тут роками. Адже не так просто оживити, окультурити цей пустельний край. Спершу треба розрівняти бархан за барханом, а потім засіяти житом в кінці серпня, а наступної весни жито скосити, підійняти плантаж, внести добрива і ще раз засіяти житом, а навесні по ньому вже садитиметься виноград з таким розрахунком, що, коли жито викине колосок, в той час і виноград якраз бризне листом, і вони мовби захищатимуть одне Одного… Виявляється, жито одна з найвитриваліших рослин на планеті, жита боїться навіть осот, в цих умовах воно якраз і очищає землю, з жита тут усе починається…“0сь де панує творчий дух людини, – мимовіль подумалося Марисі. – І ці люди, що цілий край повертають до життя, вони теж – як жито…”

Не все з почутого Марися Павлівна розуміла, далека була їй вся ця виноградарська технологія, якою звично оперувала робітниця, але ясно для вчительки було головне: перед нею майстриня, перед нею людина, яка зуміла оживити ці мертві безплідні піски, що тільки й були начинені іржавим металом війни. І хоч педагогічних нахилів і не виявила стосовно свого сина, зате ж є в ній оцей хист – серед усіх труднощів виплекати свій саджанець зеленолистий!…

Борис Савович виявився досить компетентним у ділах виноградарських, він з півслова вхоплював те, про що йшлося. Марися ж Павлівна почувалася тут ученицею, наївною і, може, аж смішною, що не могла до ладу про все і второпати, хіба що про жито та про те, що в цім піску найстрашніший шкідник гине, не витримує влітку його пекельних температур. “Ох, якби ми, педагоги, так уміли вирощувати дітей, як жінка ця вміє вирощувати свої виноградники та соснята!” Навіть з Алжіру присилають їй сюди чубуки, і вони тут у неї проходять гарт. філоксера, що раніш вважалася непоборною, навіть вона пропадає в цім вогнянім карантині. Адже ціле літо тут все вогнем пашить, босою ногою в пісок не ступнеш, і лише лоза виноградна якимось чудом все ж приживляється під Оксаниним доглядом, звідкись соки бере, розвивається. “Ось так, як ми саджанці, так ви дітей наших бережіть”, – могла б ця молода жінка зараз сказати Марисі Павлівні, і було б то справедливо. Найдорожче, що має в житті, сина єдиного, віддала вона тобі на виховання, не впоравшись з ним сама…

– Не віддала б я вам його, – сказала задумливо мати, – та тільки ж школа стогне, і сусідки просять: віддай та віддай, Оксано, його в той інтернат, бо й наших позводить з ума та з толку… Він же тут для всіх комишанських бешкетників авторитет!

– Чим же він цей авторитет здобув? – запитала вчителька.

– А тим, що вірний товариш. Хоч ти його вбий, не викаже, скоріше навіть на себе провину візьме… І меншого вдарити не дасть, завжди заступиться за нього перед забіякою. Якщо, каже, руки сверблять битися – бий краще мене: я здоровий, витерплю. Отакий. Просто безстрашник якийсь! Мабуть, у діда вдався…

Весь час кортіло Марисі дізнатись ще про одне – найінтимніше: від кого ж дитя, з якої любові? І коли, зрештою, зважилась запитати, то жінка сприйняла це на диво природно, навіть не зніяковівши: видно, не було їй чого соромитись у своєму минулому.

– Дехто каже, Оксана то ж така… легковажна, вона за вільну любов, безшлюбне з котримось зійшлась, – говорила мовби до марев, що вже зривалися, струмували ледь помітно попід обрієм. – І дитя в неї, мабуть, тому таке кляте, що безшлюбне, йому теж тільки свободи дай… Не суперечу – безшлюбне, беззагсове, але ж я таки по любові зійшлась! – стиха аж вигукнула вона. – Не заглядала йому в паспорт, на зарплатню його не жаднилась, – покохала, і все. Хоч дехто й радив, щоб на аліменти подавала, але ні, кажу, так обійдусь. Гордість людині дорожча… Та й станція мене скривдити не дасть. А колись ще він і сам, може, мене знайде, хоч сиву розшукає, щоб подивитися, якого ж сина виростила мати-одиначка з своєї першої та, певне, вже й останньої любові…

Ні скарги, ні нарікань не було в її розповіді, скорше вона просто виповідала себе цьому сонцю й просторам, спокійно виливала душу цим уперше зустрінутим людям, віддалившись поглядом, задивившись у прозорі текучі марева, як у свої минулі літа.

Глава III

Режим напівсвободи – так у них зветься це собаче життя. І саме таким уявляється воно малому комишанцеві. День твій і ніч розписані тут по хвилинах: лягай, вставай, бігом туди, бігом сюди, лише з двору не смій ані кроку… Брама залізна, глуха. У будці вартовий невідлучно. В який бік не розженись – мур тебе зустріне, мур такий, що його і собака не перескочить. І вони хочуть, щоб Порфир звик до такого життя! А йому і вночі плавня волею дихає, риба при місяці сплескується, очерети шелестять.

Десь там весна, птахи з вирію повертаються, а ти безвилазно за цим глухим муром. Найнудніше місце на світі! Монастир колись був, потім колонія неповнолітніх правопорушників, тепер школа. Тільки не просто школа, а спецшкола – цим “спец” багато що сказано. Всевидющий цупкорукий режим – він тобі тут батько. Звелять співати – співай, скажуть за парту – не огризайся. А як тільки старший хто на поріг, одразу схоплюйсь, виструнчуйся:

– Вихованець Порфир Кульбака вивчає правила внутрішнього розпорядку!…

Під нулівку остригли. Тут усі стрижені – плем'я маленьких стрижених людей. Винятком хіба що старші – ті, що здобулись уже права на чуби. Довго тепер Порфирові ждати, доки чуб відросте. А зараз і мама б не впізнала: голомозий, мов арештант, у карцері сидять. Не встиг озирнутись, як уже в карцер його запхали. За спробу втечі, за те, що з душової через кватирку хотів випурхнути на волю. Спробував, а потрапив просто до рук товаришеві Тритузному, начальникові служби режиму. Страшенної сили чоловік, дарма що віку пенсійного. Не пробуй і вирватись, коли він схопить тебе та, як обценьками, стисне там, де пульси б'ють. Ще тільки десь там коридором крокує вельмишановний начрежиму, а Порфир уже чує його залізну ходу, чув навіть віддих, коли грізний вартувальник зазирає крізь вічко до карцеру, чи то пак штрафної кімнати, як вони його культурно величають. Потім засув брязь! – двері відчиняються, – здоровенькі були, товариш Тритузний вирішив провідати героя невдалої втечі.

– Ну як ти тут? Не випарувавсь?

– На місці, осьосьо, – озивається Кульбака з тапчана.

– Тільки ти встань, коли старший заходить.

– Не розумію, чого вставати? – хлопець підводиться знехотя.

– Так треба. Солдат теж не всяке начальство поважає, а проте честь дає!

– Ну хай буде вам честь… Хоча всі знають: влада людину псує.

– Не псує, а тільки проявляє… Все, що було в ній раніше, виходить на поверхню…

Зачинивши за собою важкі, цинком оббиті двері, Тритузний має звичку пройтись по кімнаті сюди-туди, молодцювато поводячи раменами, потім сідає на тапчані й, збивши кашкет набакир, наметикованим оком озирає штрафну, чи нема чогось недозволеного. Стіни штрафної поколупані, рябіють різними написами, що їх залишили після себе невідомі Порфирові попередники. І сам Порфир часу не гаяв, встиг увічнити себе, прооравши цвяхом навкіс через стіну: “Хлопці! Смерті нема!” Наче звертався в такий спосіб до плавневих своїх товаришочків, підбадьорював їх на той випадок, коли б котромусь із них довелося потрапити сюди, за оцинковані двері, в провалля нудьги і самотності.

Начальник режиму одразу помітив свіженько нашкрябаний Порфирів заповіт, з веселим прижмуром глянув на хлопця:

– Віриш у безсмертя? Це вже добре. В усякому разі, краще, ніж слізьми підлогу поливати… А цвях, яким стіну проорав, викладай сюди.

– Який цвях? – і погляд такий, наче на безвинну дитину зведено наклеп.

– Давай, давай, не примушуй чесну людину лізти до тебе в кишеню.

Довелося віддати.

– Беріть, якщо вже й цвяха боїтесь.

– Не боїмось, а порядок. Перед тобою був тут один герой, що й цвяха ковтнув, аби тільки випустили, – так йому тої свободи кортіло. Добре, що хоч без хірурга обійшлось, сама природа допомогла…

Ох, як розуміє Порфир того невідомого: іноді настрій наляже такий, що на все зважишся, аби лиш звідси вирватись. Інакше цю публіку не проймеш! Адже їм, дорослим, усе можна: і горілку жлуктять, і наклепують один на одного, а ти тільки школу пропустив, ніч дома не ночував – і вже тебе за шкірку та на режим! У неволю! У камеру смертну!

Ну, це ти вже занадто, Порфире, яка там смертна… Кімната як кімната, тільки двері цинком окуті й з вічком, щоб вартовому було куди зазирати. Вірний друг – тапчан до твоїх послуг… Зараз на ньому сидить товариш Тритузний та лагідно з тобою бесідує.

– Знаєш, у чому біда твоя, хлопче?

– А в чому?

– Ременя путнього на тебе не було.

– Був.

– Ой навряд… Мені ось у твоєму віці доводилось уже на хліб заробляти. Один рік погоничем, другий – іди льохи-виносховища колоністам копати. Лопату в руки і нарівні з дорослими цілий день, – аж полуда на очі вилазить.

– Так то ж… колись.

– Авжеж. Тепер інше, тепер ви з пелюшок знаєте свої права: давай вам “Артеки”, гармоніста штатного, розваги всякі… А коли ж до праці привчатися, як не замолоду? Глянеш, скільки тих старшокласників – парубчаки ж, траси б могли будувати, а вони ціле літо байди б'ють… Такі трудрезерви – й на вітер!

– По-вашому, канікул зовсім не треба?

– А навіщо вам стільки канікул? Щоб більше дичавіли та в шкоду лазили? Батьки-матері день крізь день на роботах, а ці тільки й знають Дніпро, човни, транзистор, карти… Або ватагами швендяють, доки десь таки на своє наскочать, їдемо торік з нашим директором на Брилівку, а з кучугур дівча якесь вискакує навперейми, кричить, перелякане. Зупинились: що таке? Виявилось, хлопці снаряд знайшли і котромусь закортіло всередину тій іграшці заглянути. Ну й заглянув… Ще ми його і в лікарню відвозили, поклали просто хірургові на стіл…

– Вижив?

– Але ж інвалідом буде! І сказати б за діло, а то так, з дурної голови… Оце ж і ти: нікого над собою не визнаєш, пішов і пішов по життю пустопаш… А була б на тебе, хлопче, міцна рука, вміла б приструнчити, не опинився б ти зараз ось тут, у штрафній, не соромив би матір перед людьми. Чесна трудівниця, а має через тебе, шмаркача, ганьбу терпіти!

Нагадуванням про матір Тритузний найбільше й дошкуляє Порфирові: соромиш, ганьбиш… Хоч би вже в це не ліз! Нудить, повчає, а в самого ніс червоний, голос хрипить – не одну, мабуть, цистерну горілки видудлив за життя… Наставник!.Раніше Тритузний нібито єгерював у мисливському господарстві, є таке неподаля Комишанки, на відкриття сезону всі туди, бабахкають цілий день, птицю розполохають, метається в небі, нещасна, не знає, куди й подітись… Скільки того птаства, мабуть, перебив цей Тритузний: такий ні качці, ні каченяті пощади не дасть…

– А є такий закон, щоб лелек убивати? – зненацька запитує хлопець, дивлячись у вічі Тритузному.

Начальник режиму погладжує міцну щіточку вусів. Йому й невдогад, звідки це аж сердите запитання. Бо ж сам він не був свідком того, як знайшли напровесні величезного мертвого лелеку під радгоспівським гаражем, у калюжі крові, з крилами задубілими… Таким його вранці люди побачили після нічної чиєїсь розваги. Всі обурювались вчинком невідомого птаховбивці, шофери нахвалялись ребра йому поламати, якщо виявлять, а Порфир і в школу не пішов того дня, бо нащо йому й школа, коли отакі є на світі… Кому він заважав, той птах? Був зовсім довірливий до людей, десь аж із Африки прилітав на цей радгоспний гараж… Опустіло лелече гніздо. Скільки пам'ятає себе Порфир, усе воно було, усе стирчало хмизом на гребені сарая, і дзьобатий господар спокійно стояв на одній нозі та виклацував, згорда озираючись довкруги, нікого не боячись… І ось – нема. На словах усі за природу, всі такі розумні, а хтось таки ж руку підняв, хтось убив?!

– Чого ж ви мовчите?

Хлопець з настовбурченим виглядом ждав відповіді, і Тритузний мусив пояснювати, що про вбивство лелеки дико й говорити, бо це не тільки корисний птах, він просто друг людини… За народною прикметою, лелека щастя приносить…

– Та тільки чого це ти до мене з своїм лелекою?

Порфир чомусь не став відкриватись, не розповів, як було знайдено біля гаража птаха в крові затужавілій і як він за ним тужив… Мовчав, хоч нестерпно було, хотілося викричатись: “Малих тільки хапаєте, а самі? Лелек б'єте, ось такі ви… Жайворонят у степу скільки гербіцидами передушили? Навіть тоді, коли вони на яєчках сидять. Бо де ж їм сховатись від ваших отрутохімікатів!… Цілитесь, звісно, по бур'янах, а чим оте захиститься, що голеньке, безпомічне, зіщулилось у гнізді… Дихнути на нього боязно, а ви на нього хмару отрути!”

– Гербіцидів цілу баржу притягли, а про жайворонят ніхто й не подумав…

– Це в нас буває, – нахмурившись, згодився Тритузний. – Сам бачив після тих обробок: бджоли мертві – купами біля вуликів… Та тільки ж буває інакше. Ось мені син пише з Каспію, він у мене нафтовик, у пустелі разом з туркменами ставить бурові вишки. Зима і в них там видалась люта, навіть море замерзло, мільйони птахів лишились без корму. Пропали б, якби не людина. І знаєш, як їх виручали? З вертольотів розкидали підкормку! Цілі авіаз'єднання працювали на птахів, тільки це й врятувало їх від загибелі.

– Ну, то по-людському, – буркнув хлопець і, зацікавившись, почав докладніше розпитувати про ту вертолітну операцію по врятуванню птахів. Хотів знати, які птахи на Каспії водяться та чи правда, що й тут, у степах, торік нібито бачили, як вертоліт за обмерзлими дрофами ганявся, тільки вже не з метою підкормки…

Тритузний цього підтвердити не міг, зате він виявився неабияким птахознавцем. Запевняє, що доводилось йому бачити на своєму віку навіть чорних жайворонят! І пташок, у яких не лапки, а копитця, пташка й зветься: копитник…

– А є ще такі пташата, що в ополонку під кригу пірнають і по дну річки ходять, шукаючи собі там здобич, а потім назад вибираються…

Ось таке Порфир слухав би хоч і до ночі! Одразу й неприязнь його до цієї людини мовби пригасла, він присів навпроти Тритузного, ловлячи кожне слово з його розповіді про тих дивовижних пташок, що пішки по дну річки ходять… Але на цьому найцікавішому місці Тритузний, глянувши на годинник, мову урвав і вже іншим, діловим тоном звернувся до хлопця.

– Може, маєш яку скаргу на наш надзирательський состав, то кажи… Бо краще тут викласти, ніж потім бігати до прокурорки, коли вона приїде братію вашу опитувати.

І пояснив, що ті, кому належить здійснювати нагляд, регулярно наїздять сюди перевіряти, чи не кривдять тут вихованців, чи нема випадків рукоприкладства абощо…

З боку Порфира нарікань не було. Одна тільки скарга мучила хлопця, але він тримав її глибоко в собі: за що я тут? Який на мені злочин? І коли ви мене випустите звідси?

Дві доби можуть тримати Кульбаку в штрафній, більше не мають права. Але ж і за дві доби занудитися, здуріти можна, дивлячись у вікно на клаптик неба, що аж кричить своєю блакиттю, виманює: виходь, Порфире, гайнем погуляєм!

Вирватись звідси можна хіба що в нужник, чи то пак, пробачте, в туалет. Є потреба чи нема – а біжить! Добре, що хоч пускають, скільки б разів не просився. Вискочивши на подвір'я, Порфир часом чкурне зовсім не в той бік, опиниться аж за майстернями, в глухім закутку, де човни лежать просмолені, літа ждуть. Повпирались носами в мур – та його не пробити. Хлопець сюди-туди перебігає очима: де ж той якірець іржавий, що валявся між човнами напередодні? І цвях відібрали, і якоря нема, що міг би аж он як прислужитись тому, хто замишляє ще одну відважну річ… Береш якірець, шпурляєш його через мур, він там зачепиться за що-небудь, а ти вже тоді по ланцюгу вгору, як мавпа, як скалолаз: ловіть!

Хтось догадався прибрати: мабуть, і з відстані в цій школі читають Порфирові потаємні думки.

День повен сонця, повен весни. Днища човнів понагрівались, смолою пахнуть. Сам цей дух смоляний не байдужий тому, хто виріс біля каюків, на кому ще й зараз під курточкою рябенький тільник, як у моряка, – мамин подарунок. На декотрих човнах по дну накладені ребристі смуги, це полозки – на той випадок, якщо вода замерзне. Всюдихід: чи по воді, чи по льоду – тільки шурх! та шурх! між очеретами… А тут…

Умостився Порфир на перекинутій байді, на сонячному пригріві й задумавсь: моряк, а на такій суші, на такій мілині опинився. Птахом, чорним жайвороням яким-небудь стати б йому, щоб тільки випурхнути звідси. Бо ж не почуває себе винуватим! У чому провина його? Може, весна винувата? Взимку ще нічого, а як завесніється, так уже хлопець нічого й не вдіє з собою, за парту його не заженеш, з дому вийде, а до школи не втрапить… Мама іноді й у школу його відводила, за партою сиділа, та тільки щодня ж не сидітиме… Ну та й що? Однаково не дурніший за інших! Доки живий був дідусь, він таки розумів хлопця, заступався: хай покозакує, мовляв, ти не дуже, Оксано, на нього нападай, без батька росте, йому ще його буде…

Не було, мабуть, кращої людини на світі, як дідусь. Фронтовик, з однією легенею в грудях, з медалями у вузлику, жив приймаком у якоїсь там на відділку, хоч дехто й підсміювався, що в такому віці, мовляв, старого у прийми потягло. (Мама цих жартів не підтримувала). З дідусем у Порфира ніколи не доходило до сварок, і тим болючіше йому зараз за той випадок з велосипедом. Никаючи якось по радгоспу, загледів був: чийсь велосипед без діла скучає, притулившись під аптекою. Не довго думаючи, Порфир ухопив, осідлав його і – в степ! Накатався й під лісосмугою кинув аж за селом, бо не додому ж його тягти. Повертається після катання, а назустріч дідусь іде сумний-сумний, пішки повертається до себе на відділок: “Якийсь недовірок велосипед украв…” Ох, як тоді прикро почувалося Порфирові перед ним! Мав би одразу й признатись, побігти та мерщій прикотити дідусів велосипед (і як він його не впізнав під аптекою!), але ж не признався, розгубився, згорів… Лише увечері потай підкотив той нещасний велосипед і під куренем тихенько поставив. Уже тільки згодом дідусеві признався… Все склалось би, мабуть, інакше, якби живий був дідусь! На дідусеву честь і онука назвали цим ось ніби дорослим іменем, ніби аж нетеперішнім: Порфир. Так і зовуть:

Порфир та Порфир… І ніяких ніжнощів, ніяких тобі там “Порфирко” абощо. Хіба лишень жартома кине котрий-небудь: “Ей ти, Оксанич!…”, а той жарт хлопцеві ножем у серце.

Влітку цілими днями Порфир на річці, ковбаситься у воді, стрибає з гілляк, пірнає на ямах без акваланга. І якщо хто відкушує курортникам блешні під водою, то це, звісно, “Оксанич”, підкрадеться, льоску на зуби: хрусь! – і поплив з новісінькою японською блешнею в зубах! Матері не до нього, вона свої кучугури окультурює, а він… Та він не ображається на матір. Сюди віддала? А що ж їй з тобою, бешкетником, робити? Щось навіть схоже на жаль прокидається в нього зараз до неї, дома таке рідко з Порфиром траплялось. Скільки разів до безтяму її доводив, до крику та сліз: “Горе ти моє! Тиран мій вічний!” У такі хвилини на все була здатна, а тепер, коли спекалась, видно, як переживає за ним, страждає.

Найфантастичніші Порфирові думки все крутяться довкола одного: як випорснути звідси? Не страшно, якби чорна буря пройшла з курявою такою, щоб ці мури геть зарівняла, позамітала… Або між табуретки якби залізти, коли їх з майстерні вивозять за браму… Або… Або… Весь мур уже він очима обнишпорив, чи нема де дірки, шпарини якої-небудь, щоб ящіркою прослизнути крізь неї. Нема тріщини, міцно, клятий, стоїть. В одному місці, де стіна трохи нижча, ніж всюди, самі ж вихованці цілою бригадою домуровують її, працюють, як справжні муляри. Розвели вапно, щітками шпарують ніздрюватий ракушняк, щоб білий був, мов до свята. Та ви його хоч золотом укрийте, а для Порфира цей мур так і зостанеться муром придухи й неволі!

З майдану спів стройовий долинає на різні голоси:

 
В нашій школі режим ох! – суровий,
Та шляхи нам – у світле життя!…
 

Скоро й Порфирові доведеться з ними співати. Чи, може, іншої затягне? Хіба ви забули, що є ще й така:

“Біжав бродяга з Сахаліну звіриной вузькою тропой”?

Розмріявся й не помітив, що за спиною – хтось. Озирнувся – черговий з пов'язкою на рукаві. Синьйор Помідор, як його тут прозвано, бо щоки надуті й червоні, справді як тугий помідор, мабуть, самими тортами матуся годувала. Цей товстун, видно, про втечу не думає, такого ковтюха хоч і підсади, то через мур не перевалиться. А ось перед новачком напустив на себе пихи, з першого слова присікався:

– Ти – чого?

Кульбака з свого боку ошкірився:

– А ти – чого?

– Я черговий по території.

– А мене в туалет відпустили!

– Так ти заховався і на сонечку загоряєш?

– А тобі сонця шкода?

– Припини розмови! На місце марш, блощиця карцерна!…

Порфир аж підскочив:

– Ах ти ж помідор розчавлений, – і по носі того: хрясь!

– Хуліган! Забіяка! Ану стій! Ану до директора! – Синьйор Помідор кинувся хапати порушника, та не на такого натрапив, щоб дався в руки. Крутнувся, вертнувся, випорснув і швидше од перекотиполя поза майстернями, поза гаражем (виходила чимала орбіта), щоб потім уже шурхнути до карантинного корпусу. І тут якраз заскреготіло зелене залізо брами – вона відчинилася! Перше інстинктивне бажання було одним стрибком туди, за ворота, одначе весь прохід загородив трактор: саме в'їжджав він з потойбік, з волі, червоний та запилюжепий, цілячись на хлопця фарами, зовсім сліпими від сонця. Тільки в'їхав, важке залізо брами знов зачинилося, зі скреготом замкнулося на замок, ніби назавжди. По той бік і вітер, і воля, і курява, а по цей бік… Краще й не говорити.

На тракторі їхали, начіплявшись цілою купою, хлопці, все старші за Порфира, веселі, в чубах, – ці, видно, пройшли вже крізь сито й решето. Досягли, що й чуби їм дозволяють носити, і самих без супроводу відпускають з території для весняних робіт на шкільних гектарах. У доброму настрої, обсмаглі, веселі, – що то значить волею дихнули! Трохи навіть вихизовуються, наче напоказ себе виставляють: ось гляньте, які ми орли, які ми трудяги в цих своїх розкуйовджених, аж сірих від пилюки чубах, що в них іще й польового вітру повно!

Трактор, дмухаючи спекою, зупинився поблизу Порфира. Зовсім маленьким відчув себе хлопець перед ним, одразу геть змалілим. І хоча й остерігався, що ось-ось підбіжить Синьйор Помідор, зчинить ґвалт, однак не міг не пристояти, очей не в силі був відвести від цих веселих чубанів на тракторі.

– Чого тобі, манюній? – звернувся один із них до Порфира зовсім незлобливо. – До мами хочеш? А ще інший додав:

– Це якийсь новий жевжик.

Бо для них усі тут жевжики, хто менший за них, хіба тільки й різниці, що той жевжик чорненький, той руденький, а Порфира невідомо і яким жевжиком прозвуть… Стрибаючи на землю, хлопці й далі розважалися новачком, один із них спробував дати Порфирові щигля по носі й таки назвав його за русявість жевжиком сіреньким, інший, – рославий парубчак з темним маком, що вже висіявся на верхній губі, – хотів знати, чого такий сумний цей манюній:

– Свободоньки закортіло, еге ж?

Як у воду дививсь! Бо справді ж закортіло, ні на мить кортіти не перестає!

Найдобрішим виявився той, що все ще сидів з засуканими рукавами на тракторі, вільно тримаючи руки на кермі, все, видно, ніяк не міг навтішатися своїм капітанським правом…

Саме цей і вгадав потаємне бажання Порфирове:

– Хочеш за кермо потриматись?

– А можна?

– Ну давай…

Та тільки Порфир розігнався до керма, як змушений був хутенько змінювати вітрила: від майстерень накочувалась галаснеча, грізно ступав звідти начальник режиму в супроводі Синьйора Помідора, який, на ходу розмахуючи руками, саме, видно, доповідав йому про свого розквашеного носа. В такій скруті Порфирові нічого не залишалося, як, вдавшись до ганебної втечі, миттю шурхнути до карантинної, відгородитись від усіх оцинкованими дверима своєї карцерної схованки.

Упав на тапчан, і аж дерево хотілося гризти: втечу, втечу! Сто разів тікатиму, а втечу!