Текст книги "Бригантина"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

– А що в записці?

Валерій Іванович підняв угору той шматок Нової Зеландії:

– В записці повідомляється, що вихованець Кульбака дозволив собі нешанобливо відгукнутись про одного з наших заслужених працівників. Легковажним прізвиськом образив літню людину – ветерана служби режиму… Вихованець Кульбака, було таке? Правда це?

З шеренги карантинників видихнуло глухо:

– Правда…

– Вийди наперед і повтори так, щоб усі чули.

Кульбака залишив стрій, знехотя вичвалав аж на середину майдану й, набравши повні груди повітря, видмухнув із себе на всю силу:

– Правда!

– Стій тут. З тобою буде окрема розмова. Тепер нам треба знати – хто підкинув записку?

Ряди німували. Товариство горіло бажанням виявити: хто? Автор, одначе, не озивався. Директор змушений був знову звернутись до своїх легіонів.

– Пояснюю, – голосно звернувся він у бік карантинників. – Ми проти ябедництва! Такі речі в нас не практикуються. Наш колектив вважає, що доноси принижують людину. І що з донощика, хай навіть малолітнього, може згодом вирости хіба що шкурник, підлиза й малодух, а не вірний товариш, мужній громадянин.

Щось прошелестіло по шеренгах – здається, сказане сподобалося вихованцям. Бо хто ж не мріє мати вірного товариша й самому бути таким! Але справа не зрушилась, той невідомий писака й далі волів залишатися невідомим: занишклий, прищух десь у рядах і не дихав. Кульбаці аж язик свербів сказати директорові: “Я знаю хто”, – але директора, видно, цікавило інше, йому важливо було, щоб той сам зізнався. І він знову взявся терпляче розтлумачувати – і більшим, і меншим:

– Коли хто хоче зробити яку-небудь заяву, якесь оповіщення, помітив щось негідне за товаришем (курив там у туалеті, чи що), то правило в нас таке: виходь ось тут на лінійці і перед лицем товариства відкрито говори. Будь ти хоч третьокласник, а зважився сказати слово критики про восьмикласника, сміливо виходь і, як ото мовиться, ріж йому правду в живі очі.

– А тоді начувайся, – кинув упівголоса котрийсь із малюків.

– Помсти не бійтесь! Якщо хто спробує мститись за відкрите, правдиве, при всіх на майдані сказане слово… Та й не буде помсти. Бо то було б негідно мужчини, просто безчесно. Весь колектив стане тоді на твій захист… То хто ж писав? Ми, звичайно, маємо можливість виявити, але хочемо, щоб автор сам зізнався. Щоб знайшов у собі мужність. Отже, ще раз питаю: чиє творіння?

І тоді з гуртку карантинників пискнуло зляканим тоненьким голоском:

– Моє.

– Ти, Карнаух? Виходь на люди.

І ось він, пуцьверінок капловухий, чи не найдрібніший з-поміж усіх, видибує, блідий з переляку, отетеріло зупиняється перед директором. Занедбане, нещасне створіння з гостреньким підборіддячком, з гостреньким пташиним носом. Директор якусь мить дивиться на нього з мовчазним жалем, потім, поволі рвучи записку на дрібненькі шматочки, обернувся до Кульбаки:

– Знаєш такого?

– Ще й як!

– Міг би ти йому – ось тут прилюдно руку потиснути?

– За що така честь?

– За мужність. За правдивість. За те, що знайшов у собі духу зізнатись!

Кульбака зверхньо глянув на геть зніченого Карнауха, свого шашкового партнера, що так невдало дебютував на ниві тайнопису, пропік його поглядом і аж по тому через силу вичавив із себе:

– Хай підійде.

Директор, порухом брови підбадьоривши Карнауха, звелів йому:

– Підійди до Кульбаки.

Потупцявшись, поогинавшись, перемагаючи сам себе, Карнаух ступнув нарешті до Кульбаки і сторожко, наче боячись, що його вкусять, простягнув навстріч комишанцеві свою грішну руку. Порфир, одразу звеселівши, чіпко схопив її і, на втіху публіці, смиконув те нещасне рученя так, що Карнаух мало носом не заорав.

Дружнім сміхом відповіло товариство на цю штукарську витівку комишанця. Сказано ж: артист!

Глава IX

А тим часом весніє, весніє… Вечорами, коли учителі розходяться по домівках, іноді чути скрики птахів у темному небі – журавлі чи гуси гомонять, крізь темряву летять на північ. Буває, зупиняться вчителі просто серед вулиці, щоб послухати вічно бентежливу мову весняного неба, забувши про час, про всі суєтності дня, стоять притихнувши, проводжають німотно той летючий, мовби сповнений неземної пристрасті гомін. Ледве чутний ґелґіт дикого птаства у нічній високості до кожного з них промовляє по-своєму, чимось розбентежує і кличе кудись…

– Звичайна річ: птахи летять, а скільки музики в небі, – задерши голову, зупиняється серед колег Берестецький. – І як багато важать для душі ці уроки гармонії…

– Вихованці наші позбавлені, на жаль, змоги чути цей ґелґіт небесний, – каже після паузи Марися Павлівна. – Анекдотиками оце десь там розважаються нишком після відбою… І хіба ж не парадокс наш учительський: ми їм заронюємо в душі красу свободи і водночас тримаємо під замком обмежень… Це послідовно?

– То що ви пропонуєте? – запитує зісохлий, виснажений хворобами математик. – Пустити, хай розбіжаться? Як оті радгоспні цигани, що, тільки зачувши весну, кидають ковалювати, запрягають своїх півтора коня і гайда в дорогу…

– А я й тих розумію. На саму іноді таке находить, що хоч би й порушити буденний наш розпис… Хоч би закохатися в кого до безпам'яті абощо.

– А чому б вам не закохатися в мене? – каже Берестецький, цей патлатий красень, що давно вже лицяється до Марисі, щоправда, більше жартома.

– В неї ж наречений є, – нагадує Ганна Остапівна. – Хай не такий баритон, як у вас, але хлопець бравий, з мотоциклом. На край світу ладен везти Марисю в кіно, якщо тільки вона якогось там фільму забагла. Квітами її осипає… А чим би ви, Артуре Пилиповичу, могли скрасити життя своєї подруги?

– Таж він на гітарі грає й квіти малює, – заступилась за Берестецького Килина Устимівна, повногруда дружина викладача математики (вона кухарює в школі). – В Артура Пилиповича до всього талант, він не те, що ми! Тільки й думаєм, де новий гарнітур добути…

– Візьмусь і я за орнаменти, – озвавсь з удавано ревнивими нотками в голосі чоловік Килини Устимівни. – Квадратуру кола намалюю для вашої виставки…

– Намалюйте мені оцю ніч, – каже грайливо до Берестецького Марися Павлівна. – Настрій наш барвами передайте, і нічну музику неба, і птахів отих, що їх нам не видно… Півпланети у темряві летять і не заблукують, дорогу знаходять додому, – хіба ж не диво? Інтуїція, чи родовий інстинкт, чи що там їх веде?…

І потім вони далі йдуть широкою вулицею, поміж заснулих будиночків, позаплітаних виноградами, минають стовпи ліхтарів, на яких лампочки лиш де-не-де горять, а інші знову порозтрощувано, самі скляні гузирі з патронів стирчать. Це вже не їхніх вихованців робота, – їхні з-за муру сюди не дістануть. Скоріш усього то розважались зразкові, немічені з радгоспної школи, де вчаться й діти Валерія Івановича. Чи й взагалі діти тут ні при чому, може, якісь дорослі лобурі в такий спосіб відводили душу після чайної.

– І чому не лобом об стіну, а каменюкою по ліхтарях? – каже Килина Устимівна. – Поламати, потрощити – звідки в людині таке дике бажання?

– Печерний інстинкт час від часу прокидається, – зітхнула Ганна Остапівна. – Він живучий.

– А Марися Павлівна завзялась будь-що переінакшити людську природу, – іронізує Артур Пилипович. – Погамувати вирішила оте руйнівне, агресивне, що, може, в самих генах закладене… Намір шляхетний, але ж… Вона до нього з ідеалом, з світильником у темні надра його душі, а звідти лізе з вилицюватою мордою маленький Герострат…

– Цинік ви, – каже Марися Павлівна. – Тільки з кого смієтесь? Чого вам і в школу було йти, якщо нема віри?

– Я не гірший за інших, – не образившись, добродушно відбороняється Берестецький. – Красних мистецтв учу ваших правопорушників, ще й шагістику мені накинули, – теж не відмовляюсь… Чергую, стінгазету випускаю, щоденники веду. Ви ось мене критикуєте, а самі ніяк ради своєму Кульбаці не дасте, не можете подолати його внутрішній спротив, неконтактність. А я, до речі, вже його своїми орнаментами зацікавив… Мистецтво – найкращий педагог!

Марисю при імені Кульбаки знов пройняло почуття гіркоти. Справді ж бо, після тієї сутички не хоче визнавати її дикий цей вихованець, не лише на Тритузного, а мовби й на неї переніс образу. Неконтактність – це навіть м'яко сказано… Озлився. Ще й сьогодні пробувала втовкмачити Кульбаці, що вчинок його негідний, що випад проти начальника режиму неприпустимий, але на всі свої аргументи тільки й чула незмиренне: “А чого ж він…” В інституті мріяла про випроби та труднощі педагогічні, тож і вимріяла – має їх тепер вдосталь, аж далі нікуди… Ох, попався індивід! І як тільки природа вміє ліпити характери, в яких незліченних варіаціях творить вона людські вдачі, нервові структури, темпераменти… А ти береш на себе сміливість стати її співтворцем, формувальником душ… Чи не надто самовпевнено з твого боку? Переінакшити людину, змінити в ній те, що в первісних формулах закодовано і, може, визначено наперед? У найдикішому поменшити “ступінь звірячості”– ти відважуєшся на таке?

Ось, нарешті, й директорів котедж. Біля хвіртки стоїть уже, як на чатах, в накинутій хустці Зінаїда Петрівна, виглядає свого Валерія Івановича. “Пані директорова”, як її називає Марися Павлівна. У школі всі знають, що ревнує вона свого мужа до Марисі Павлівни, і тому, коли повертаються додому й випаде так, що Валерій Іванович іде в гурті, тоді Марися, під'юджена іншими, навмисне бере його під руку, їй самій теж неабияке задоволення – пококетувати з директором на очах Зінаїди Петрівни, яка – хай це буде й за північ – не спить, вистежує із-за хвіртки, підзирає звідти за подіями з ревнивою зіркістю…

Помітивши, що сьогодні Валерія Івановича серед учителів нема, Зінаїда Петрівна стривожується:

– А де ж мій?

І тільки дізнавшись, що Валерій Іванович зоставсь на нічне чергування, підмінивши біолога, в якого розгулялась печінка, – “пані директорова” зітхає полегшено, хоча око ревниво когось вишукує у гурті.

– Зінаїдо Петрівно, я не в школі, я тут, – весело визиркує із-за плеча Берестецького Марися Павлівна. – Можете спати спокійно…

– Стривайте, стривайте, ще й ви взнаєте, що таке ревнощі, – сумовито сказала “пані директорова”. – Це такий звір, що людині, мабуть, до старості пощади не дасть.

– Пережиток, – недбало кидає Артур Пилипович. – Емоційний атавізм.

– Добре говорити вам, неоженьбі! А ось як закрутить голову котрась із Будинку культури, тоді посмієтесь… Звісно, ревнощі – пережиток, теоретично це мені зрозуміло, і сама добре ж знаю, що Валерій Іванович нічого такого собі не дозволить, та коли уявлю, як десь там вона, оця Відзігорна, поведе до нього очима, як крутнеться перед ним на одній нозі – ой, не кажіть!… Бо вона ж не те, що я: бачите, як розтовстіла, обабилась…

– Зінаїдо Петрівно! Ви красуня, – твердо сказав математик.

– Була, – прикриває молодиця квітчастою хусткою обличчя. – А зараз, хоч хліба зовсім не їм, ось так мене розігнано… Ні вареника ж, ні пирога…

– Тут від самого повітря повніють, – усміхнулась Ганна Остапівна. – Тільки Валерій Іванович у вас чомусь ізсохся…

– Зате він ще більше тепер схожий на Шандора Петефі, правда ж? – веселішає Зінаїда Петрівна. – Колись у гуртожитку наші дівчата цю схожість вловили… Вони були певні, що Валерій – як більшість закоханих – і вірші потайки пише, виливаючи почуття ось цій своїй Беатріче, ще не розповнілій тоді… Ах, що тільки не згадається в такі ночі, коли перелітні гуси над нами так жагуче скрикують, комусь подають голоси!… Студентські весни, кохання, ревнощі, – все наче вчора було… Йому ж аспірантуру пропонували, якби був пішов, давно б уже став кандидатом наук. А тут?

– А тут всі ми його любимо, – каже Марися Павлівна. – Хіба це менше, ніж стати кандидатом?

– Усе з нього випиває робота, за вашими стриженими зовсім часу для своїх не залишається, – тихо скаржиться Зінаїда Петрівна. – Таня ще нічого, а Максим що далі, то гірше. До уроків не присилуєш, на трійки з'їхав, тільки транзистор йому на умі, та кіно, та ще гумового човна купіть… Жахливі сцени влаштовує. Оце вона, мабуть, і є, підліткова буря?

– Переросте, – заспокоює Ганна Остапівна.

– Вимагач, егоїст пробивається – ось що страшно, – далі відверто ділиться наболілим Зінаїда Петрівна. – Прибіг, поїв похапцем, дай грошей – біжу в кіно. Хліба й видовищ – цим обмежуються всі бажання. А спробуй стримати – що він тоді витіватиме… Я вже й від Валерія Івановича це приховую, бо повернеться зі школи геть виснажений, просто аж шкода його, такий нервовий став…

– Зате на роботі – спокій олімпійця! – зауважила Марися. – І до жінок ставлення лицарське… Ні, котрась таки закохається!

Зінаїда Петрівна розуміє, що це жарт, однак хвилюється. Якби вдень, було б видно, як під квітчастою хусткою яблучка щік пашать, рум'янцем палають. Незабаром учителі рушають, віддаляючись, тануть в глибині вулиці, а її постать лишається самотньою в темряві коло хвіртки, на яку вона схилилась у своїх клопотах-роздумах… Поступово вчительський гурт меншав, то один, то другий відстав, завернувши до своєї домівки, а далі підуть Ганна Остапівна та її молодша колега Марися (вона в Ганни Остапівни квартирує), та ще, як завжди, причепиться в провожаті Берестецький, і вчительки хоч-не-хоч змушені будуть слухати веселі його теревені, різні “пікантерії” (його вислів), що ними він сипатиме, доки й виникне з темряви біля двору Ганни Остапівни висока чорна тополя.

– “Нещасне дерево, Шевченкова любове!…”– скаже Ганна Остапівна рядком поета і, торкнувшись рукою тополі, зітхне, і одразу відчуєш, що це зітхнула солдатська вдова.

Знизу, від ріки, тягне прісною весняною свіжістю, у березі між вербами, на тьмянім екрані води, чітко проступає якоїсь закоханої пари силует. Тендітні, може, навіть старшокласницькі постаті… Глибинно, весняно клекоче вода, шум течії наче зливається з шумом невидимих крил угорі, в нічному небі, де, почувається, птахи летять і летять, – повно там руху життя й загадковостей одвічних…

– Друзі мої, чи відчуваєте ви плин часу? – каже в задумі Ганна Остапівна. – Ось так він тече, летить мимо вас, і ви на щось сподіваєтесь, а щось неминуче втрачаєте, і душу вам охоплює смуток від неможливості зупинити чи бодай затримати цей невблаганний плин… Зовсім він вам непідвладний, він понад усім, тільки й того, що ось у такі ночі його почуваєш…

Глава Х

Ще як займались Порфиром батьківський комітет та комісія у справах неповнолітніх, мати Порфирова часом кидала їм, бувши в гніві та відчаї:

– Відправте його, мучителя, та тільки в таку установу, що вдень і вночі добре охороняється. Бо втече!

І як у воду дивилась. Бо хоч тілом Порфир її ще й тут, та дух його шугає хтозна й де, для лету уяви брам не існує.

На різні способи вдається до втечі Кульбака. То він перекине якір від човна через мур і з його допомогою вибирається на волю, то підкоп робить з підвалу кочегарки і звідти підземним ходом вибирається в степ. А то ще в гумовім колесі викочувався з території, за автобусом услід. Іноді занишкне в кузові, навантаженім табуретками, що їх вихованці роблять у майстернях, щоправда, на прохідній при перевірці втікача неодмінно виявляють, і вахтер наказує: “Ану, вилазь, чоловіче! Ти ж таки жива душа, а не табуретка!” Ще він нагинав ледве не до землі пругку молоденьку яворину, одну з тих, що ростуть на подвір'ї неподалік муру, і деревце, відпружинивши, вистрілювало Кульбаку, шпурляло через загорожу на той бік, просто в обійми жаливи, дерези й волі…

Проте все це були тільки розваги духу, фантазії та вимрійки, народжені в буднях карантинних. Насправді ж хлопець з раннього рання підлогу мив в довжелезному коридорі, де, скільки не пильнуй, однаково буде сміття й піску, як тільки промчить орда правопорушницька. Засукавши штаненята, бореться за чистоту хлопець, шваброю драїть підлогу, немов палубу готує для огляду який-небудь новачок-матрос. Старається, аж лоб у росі. Мати підходить та через плече заглядає у страшенному подиві:

“Невже це мій син? Той, що вдома хату не підмете, відро води принести його не допросишся? І оце він у вас – без грозьби та бійки – підлогу миє? Ні, це не мій Порфир! Може, це чийсь Вітько, або Сашко, або Микола!”

Ясна річ, мама теж над ним лише уявна стоїть у своїм великім і радіснім подиві. Не приходила ще, а якщо й була, то не пустили, бо право на побачення з нею тут маєш спершу заслужити. Власне, ради цього й старається Порфир. Ревно працює сам, не дає лінуватись і своєму підручному, в ролі якого сьогодні виступав Карнаух, цей невдалий Навуходоносор: він у Порфира з ганчіркою повзає по підлозі, і найменша спроба ухилитись від чесної праці не минається без того, щоб він не дістав нагінки від комишанця, а подеколи й дружнього щигля по лобі. І це зовсім не відплата за цидулку, за неї Кульбака мститись не став. Після пам'ятної лінійки, коли Кульбака, відбувши ще окрему розмову з директором, знов опинився у карантинному товаристві, він ніби й не помітив колишнього свого побратима, що сидів на ліжку, тяжко похнюплений. Лише перед відбоєм Порфир кинув у його бік майже сумовито:

– І що за народ – гірш од людей… За те, що тричі в шашки його обіграв, нужників йому наставив, уже він доноса на тебе шкрябає…

Недосконала, мовляв, природа людська. Більше на цю тему розмов не було. Бо якої ще йому кари, цьому нещасному Карнаухові, коли воно й так затовчене, занехаяне, коли його й мати-алкоголічка відцуралась… І все ж у шашковий гурток Порфир відмовився записатись, хоча раніше мав такий намір. Багато тут різних гуртків. Воно, звичайно, цікаво було б спробувати і мотогуртка, й хорового, але поки що Марися Павлівна, навіть не питаючи Порфирової згоди, сама записала його в драмгурток, тобто в артисти, бо в тебе ж, мовляв, така багата міміка, така смішна жестикуляція, ти будь-кого можеш скопіювати, виобразити на кону! А як на Порфирів розсуд, то краще б він у майстернях табуретки робив, день і ніч би їх збивав, аби тільки швидше звідси випустили. При нагоді він, звичайно, не відмовиться щось утнути, як на тому вечорі, де хлопці, перевдягнуті в дівчачі сарафани, співали частівки, і раптом у самому розпалі виступу Кульбака, ніби “забувши” текст і те, що він “дівчина”, задер на втіху публіці свій сарафан і поліз до кишені за словами…

Гуртки гуртками, а поки що підлогу мий, потім на подвір'ї, біля клумб, під наглядом інструктора продовжиш свою трудову діяльність. Буйна правопорушницька челядь, гроза садків та парків, зараз сама тут садівникує, повзаючи по клумбах, чемненько квіти висіває та висаджує в сиру землю трояндові кущі!

Інструктор – Василь Якимович, трудяга з трудяг (руки весь час у землі) і аж облущений від сонця, терпляче показує, як що робиться, і, коли стараєшся, вміє твою роботящість оцінити. Кульбаку теж відзначив збадьорливим кивком:

– Є в тебе жилка трудова… Видно, не раз матері на виноградниках допомагав?

– Було, – каже Порфир, хоч нічого такого й не було. Тут гарно: сонце пригріває, земля пахне, а ти в неї, в теплу, відволожену, насіннячко кидь та кидь!… Чи трояндовий корінець втикаєш.

– Тільки ж вирости не дадуть, – каже Порфир, – як коні, перетопчуть.

Інструктор посміхається:

– Ні, цього не буде… Іноді аж дивуюсь: ті, що в парках клумби топтали, квітники нівечили, тут за літо нічого не зачеплять. Ще самі й поливають… Ось на собі перевіриш: якщо сам посадив – уже його не перетопчеш, не зломиш. Рука не підніметься, щоб ламати. Бо вже воно тобі рідне.

– Цікаво, а якби дикий мак тут посіяти? – запитує Порфир. – Він би прийнявся? Або воронець? (Рідко де побачиш той воронець, а дідусь якось показував Порфирові).

– Все прийметься, аби тільки з любов'ю, – весело каже інструктор. -Женьшень і той виросте, якщо душі докладеш…

Різна тут публіка довкола Порфира. Той з міліції сюди переданий, іншого самі батьки привезли, бо на товарняках десь аж до Баку ганяв, хоча, може, й вигадує, може, далі Генічеська й не бував. А Гаркавенко, цей ось у дитбудинку виріс, його мати аж у Караганді, строк там по вироку відбувала, – за розтрату, чи що. Школа допомогла розшукати хлопцеві матір, замовили з Карагандою телефонну розмову, запитали розшукану:

“У вас син Василько є?”

І звідти, здалека, через тисячі кілометрів долинуло ледве чутно:

“Не знаю, як звати… А десь є”.

“Так ось він біля нас, поряд!… Передаємо йому трубку!”

Взяв Василько і вперше у житті здалека-здалека, із чорних степів карагандинських почув материн голос:

“Здрастуй, синку… Це я – твоя мама… На шахті працюю… Живем нормально… В тебе вже й сестричка маленька є…”

“Приїдьте, мамо! – тремтячим голосом кричав, як у безвість. – Я хочу побачити вас!”

І за кілька днів мати приїхала. Це було взимку, в завірюху. Мати виявилась людиною доброю, душевною, над сином плакала, не розлучалася з ним. Умовили її забрати Василька, і хоч вагалася спершу, бо не знала, як вітчим зустріне пасинка, проте згодилась-таки, пообіцяла наступного дня прийти, забрати з собою Василька назавжди.

О, як він ждав! Як готувався до від'їзду! З товаришами і вчителями вже попрощавсь…

А вона… не прийшла. Втекла! Він не вірив, кричав, що вона, мабуть, десь в аварію потрапила, під автобус абощо, мусили навіть до міліції вдатись, по лікарнях наводити довідки… Та марне. Зникла, щезла безслідно, кинула дитя, і ось він зараз сумний, замкнутий, ходить поблизу в нарукавній пов'язці чергового і лише зрідка в хвилини одвертості котромусь із найближчих товаришів виллє свій біль:

– Не розумію, чого вона втекла… Я ж їй сподобавсь… А що нова сім'я, то я нахлібником їм не був би – здатен уже сам заробити на себе, маю розряд…

Відчувається, що не має він до матері зла, а тільки болить йому за неї, гірко й соромно, що вона так вчинила… Краще б і не приїздила, щоб і не знали, що в нього мати є…

Цей, звичайно, втікати зі школи не буде. Він би ладен, щоб його й після восьмого класу тут залишили, якщо, звичайно, дев'ятий відкриють після педагогічних дискусій… А ось Швачко-білобровець, цей, як і Порфир, в вовчою думкою поглядав за мур. Швачко вже раз вдавався до втечі, через три дні його, впійманого, привезли назад, і він тепер, знехотя порпаючись на розритій клумбі, переживаючи гіркоту й ганьбу поразки, при нагоді дає хлопцям цінні, як він вважає, поради.

– Головне, додому не тікай, – таємничим напівшепотом звертається він до Порфира, – бо евакуатор якраз додому найперше нагряне…

– А хто це – евакуатор?

– Той, що ловить нас, він у них у штаті, йому за це гроші платять! Преміальні має за кожну впійману душу!…

– Ну, я вже якби втік, то чорта з два їм у руки дався б, – каже Порфир, усміхаючись. – Знаю, де заховатись… Хай хоч на ланцюг посадять, однаково втечу – от щоб я вчорашнього дня не побачив, – жартома клянеться він.

– І не забудь одежу змінити, -дораджує Швачко, – брови сажею натри, щоб нічим на себе не схожий був, бо прикмети твої по всіх міліціях підуть…

Усе це на вус мотав Порфир, може, справді знадобиться, хоча він уже як вирветься звідси, то хай і сто Саламурів женуться – облизня вхоплять!

Наперед усе обметикував: де й першу ніч переночує (скоріш усього це буде в радгоспних теплицях), потім на лиманах промишлятиме, а там і кавуни зарябіють в степах, виногради наллються, – буде йому де пастись. Додому він і ногою не ступить, щоб ловцям до рук не потрапити, не наскочити на їхню засаду. Та ще ж невідомо, як і мама зустріне.

Іноді, бувало, повернешся з плавневого походу, а вона, ніч не впавши, з очима червоними, замість радуватись, аж зашкварчить від люті й: з криком: “Чорним зроблю!”– мерщій хапається за дідусевого ременя з бляхою… Як усмажить тією бляхою раз і вдруге – довго потім носиш на задній частині мамину татуїровку… Отже, тікатиме будь-куди, тільки не додому. Хіба що з кучугур іноді підкрадеться, хоч здалеку подивитись на маму, як вона йде на роботу або, зігнувшись на ділянці серед очеретяних кулів, чаклує там над своїми “ізабеллами”, виноградними немовлятами… Увечері вона деколи буває біля Палацу культури, аж звідси видно йому: причепурена, принаряджена, з кимось розмовляє, сміється. І голос її мовби чути Порфирові: “Оце віддала свого тирана в спецшколу, тепер хоч трохи передихну!… Бо правду кажуть: малі діти спати не дають, а підросте, то не дасть і дихати… Спекалась нарешті – тепер і мені право-воля!”

В очеретах житиме Порфир, у своїй очеретяній державі. Серед птахів і сам як птах. А коли закортить у кіно податись до радгоспного клубу – сажею себе розмалює, такі на себе прикмети наведе, що стане мов сатана, ніякі дружинники не впізнають… І хлопці не викажуть, там не такі ябеди, як оцей Карнаух, вони не зрадять… Ну, а прийде осінь, тоді видно буде. Може, знов на лиман подасться, браконьєрів з дядьком Іваном ловитиме. Одне слово, тут його довго не втримають на припоні…

Увечері Порфир дає хлопцям спектакль: показує нафантазовані сцени з власного життя, як ганяються за ним комишанські дружинники на чолі з самим доктором наук – директором наукової станції (здається, Кульбака й сам вірить, що таке було), як ловлять його, в'яжуть і під голосний плач усієї Комишанки відправляють до цього спецзакладу, ну й, звичайно, все завершується знову його відчайдушним рибальством. Тільки зайдеться про це, як мова Порфирова одразу переходить на самі вигуки та жестикуляції, оченята розблискотяться, товариство тільки й чує його енергійне, натхненне:

– Джик! Вжик! Бульк! Шубовсть!

І як вершина всього:

– Смик – і є! Смик – і є!

Вилицювате обличчя його при цих “вжик” і “джик” розцвітає, грає кожним живчиком, очі, сяючи, стріляють сюди й туди – услід за рибиною, що вже ніби й тут, у карантинній, вистрибує з води, в ясну ніч при місяці з переплеском виграє… Вдесяте почують, як далеко пірнав, як по дну ходив та блешні курортникам відкушував, – тільки слухай і всьому цьому вір… Тарані він цілі кучугури за літо нав'ялить і насушить, є матері й сусідам, ще й знайомим із радгоспу та наукової станції перепадав від його щедрот, бо тепер навіть для докторів та кандидатів наук тараня – то головна пробивна сила. Коли десь треба чогось добути, виканючити, вибити наряд на запчастини або на шифер, – мішок тарані не забудь прихопити, їдучи у відрядження, повернешся з перемогою…

– Не тараня, виходить, а таран? – розроджується дотепом Синьйор Помідор, і тут уже вони, забувши розбрат, обидва вдоволено регочуть.

Нарешті настає той день – мусив же він колись настати! – коли на урочистій лінійці під музику духового оркестру Порфира переводять у вищий ранг, кінець карантину! Бо заслужив, не захворів, не втік і правила назубок вивчив, весь майдан слухав, як дзвінко відкарбовує він перед колективом заповіді вихованця:

– Не вмієш – навчать, не хочеш – примусять!

– Безвідмовно слухайся вихователів, чергових по режиму і членів ради командирів! (“Ох, скільки вас на нас!”– хотів би при цьому додати Порфир).

– Будь правдивим і чемним! (Це ще нічого…)

– Розпочату справу доводь до кінця! (А що саме доводь, це дозвольте йому тримати в таємниці…)

А насамкінець – його найулюбленіша з усіх заповідей:

– Не журись!

Порфир її вигукує хвацько, з насолодою, – вся вишикувана братія аж веселішає…

Інше товариство буде відтепер у Порфира, і він сам стає ніби інший, мовби підростає одразу. Висвятили! Вперше ведуть його після карантину на третій поверх спального корпусу, куди раніш не мав права й ногою ступити. Ось виникає перед ним вікно велике, з піднятою фрамугою, – з такого півсвіту видно. Забувши все, Порфир вишурхнув з-під руки Боцмана, чи то пак Бориса Савовича – вихователя, і мов очманілий кинувся до вікна, припав, просяяв, нагледівши там щось… Ніби в широкоекранному раптом відкрилась його очам якась екзотична краса, що від неї аж дух перехоплює… Уп'явшись у вікно, пив жадібним поглядом те, про що марив у сні, що тільки і можна побачити звідси, з горішнього поверху, – знизу воно муром закрите. А коли спитали, яке ж він там диво вгледів, хлопець ледь чутно видихнув у тихому, безмежному захваті:

– Очерет!…