Текст книги "Україна у вогні"

Автор книги: Олександр Довженко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

 Сіроштан не міг одірвати очей од Бесарабихи. Він наче вперше став перед народом, в ім'я життя якого він ніс у вогонь своє життя тисячу разів.

 – Отаке-то, Сіроштане, – сказав, усміхаючись, Кравчина. – Чув. Ну от. А жінці своїй... як її звуть?

 – Мура.

 – Сам ти мурий. По батькові?

 – Григорівна.

 – Діти?

 – Троє.

 – Як зовуть?

 – Джек, Ріхард і Тимур.

 – Як собачата, – засміявся хтось.

 – Тихо!

 – Марії Григорівні поклонися од мене, якщо мене вб'ють до Вінниці і не зможу сам її привітати з визволенням як командир твій і друг. А вас, граждане і гражданки, поздоровляю, і пробачте за спізнення, трудно було... Все. По місцях!

 Всі кинулись геть. Остався один Кравчина. До його притулилося не менш як дванадцять жінок. Вони плакали гірким плачем од пережитого. Він дивився на захід. Він був надзвичайний.

 Капітан Василь Кравчина стояв на горбку і дивився в бінокль. Коли недобита німецька піхота ринула в пролом, що утворився, він розвіяв її вщент, але бій припинився ненадовго. Не встигли артилеристи перекурити, як вже горбок під ними затремтів від важкості ворожої артилерії, задихав, задимив, як вулкан. Заревли над головою літаки, а вдалині з-за горбів виповзали вже танки.

 Кравчина метнувся в бліндаж.

 – Якимаха?

 – Да.

 – Виходь з батареєю праворуч вперед.

 – Да.

 – В улоговину виходь, в улоговину праворуч, – говорив капітан Кравчина по телефону Якимасі. – На тебе зараз посунеться з-за бугра танковий вал. Тримай добре.

 – Да-а...

 – Не відступати до смерті! Передай ружейникам – я наказав...

 – Да-а.

 – Шинкаренко.

 – Да.

 – Поглядай на Якимаху... Га?.. До мене.

 – Товаришу капітан.

 – Дегтяренко?

 – Да.

 – Ну?

 – Нічим дихати! Сильно накрило!

 – Га?

 – Притисло сильно!

 – Чим? – Бомбами.

 – Бомбами?

 – Да.

 – Якими бомбами?

 – Важкими!

 – А ти яких хочеш? Легеньких? – розсердився Кравчина. – Ти де сидиш? Де ти сидиш, я тебе питаю? На війні ти сидиш чині? Говори, де ти сидиш?

 – Та на війні, а де ж, по-вашому, на стадіоні "Динамо" чи на весіллі, бодай вона тричі згоріла, трясця її матері з такою війною...

 – Помовч... В чім діло?

 – Поранений.

 – Га?

 – Руки нема. Ясно?.. І ноги... І людей поранено.

 – Запорожець! Давай Запорожця!

 – Запорожець!

 – Батарея Дегтяренка виходить з ладу. Наказую бігом зайняв його позицію.

 – Да.

 – Стояти в смерть!

 – Стою!

 Великої сили важкий снаряд упав коло самого бліндажа капітана, потім другий, третій. Завалило бліндаж. Капітан Кравчина чудом виліз з нього, як з могили.

 – Запорожець?

 – Да.

 – Стояти в смерть.

 – Та чув уже. Стою, – сказав Запорожець і тут же строго звелів своїй батареї точно виконувати наказ капітана.

 – Тільки прошу без суєти, – добавив од себе Запорожець, коли батарея під сильним огнем стала на нову позицію. – Коли при мені ото суєта, я перестаю розуміти противника. Я презираю таку війну. Понятно?

 – Да.

 – Да не да, а точно. Понятно?

 – Точно.

 – От суєта... Ну, давайте.

 І Запорожець плюнув на долоню, як добрий плотник.

 Трудно знайти людину, од якої можна було б почути отакі розумні слова в такий час. Другий на його місці забелькотів би вже чортзна-що, бачачи, як летіла з-за рогу на батарею велика колона танків.

 Вони грізно коливалися, мов кораблі на хвилях, стріляючи на ходу з гармат і кулеметів.

 За ними гуркотіли десантні причепи, битком набиті п'яними автоматниками.

 А на самих танках сиділо множество зеленуватих фріців, вчепившися один в одного і за що попало, мов нужа.

 Грім і гуркіт потрясали все. Вся земля, все здригалося під тягарем залізного потоку.

 А Запорожцеві, здавалося, тільки того було й треба.

 – Давай огонь... – крикнув він раптом неймовірно гучним грубим голосом і весь мов загорівся.

 Спалахнули Іванові хлопці од цього крику, кинулись до гармат. В одну мить нічого не стало чути.

 Гарматні обслуги метались левами в шаленому ритмі

 – Снаряд! Замок! Приціл! Огонь! Снаряд! Замок!

 Од прямих бронебійних ударів танки репались перед ними, і перекидались, і горіли з причепами, як на страшному суді. Горіло залізо десант, горіла сталь і рвалась все ближче, ближче...

 – Тихо...

 Гармати стрибали, мов люті собаки, і рявкали, й вили, й металися в скаженому осатанінні.

 Шалений огонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гармати вертілися у них в руках, як іграшки.

 З велетенським напруженням м'язів вони одкочували їх, повертали праворуч, ліворуч, підкочували вперед.

 Вони були мокрі, як у бані.

 – Огонь... Огонь... Огонь...

 Раптом по якійсь радіокоманді всі танки блискавично крутнулись праворуч і, передушивши чимало своїх автоматників, кинулися на батарею Сіроштана.

 Тоді Іван швидко подав особливу коротку команду. Ударили тоді по танках з усіх гармат шрапнеллю, ударили з усіх кулеметів і мов вітром змели з них весь десант до одного німця. Тільки його й бачили. Один лише німець і злетів з танка живий. Загубивши розум, він кинувся вперед на батарею і підбіг аж до самого Запорожця з таким безглуздим сміхом, що той перелякався.

 – Тю, чорт тебе носить. Приберіть паскуду.

 – Перемога! Перемога! Ура! – закричали Підтиченко, Косарик і Торохтій.

 Та ні, се ще не була перемога. З лівої сторони через заворот річки заходили уже в обхід артилерії свіжі німецькі сили.

 Проте не вдалося німцям обдурити хитрим маневром славних артилеристів. Наказавши гаубичним батареям перенести огонь на переправу, сам Кравчина і мінометники Лобода Іван, Драгун Петро, Романенко, найодчайдушніші кулеметники і бомбометателі – Володимир Таранов, Гловацький, Джума Урсулаєв, Муравин Степан, Степан Чумаков, Ковтун Данило і множество других, що їх не можна було вже й розгледіти на льоту, – все, що було найбільш швидке, гаряче й безстрашне при артилерії, все в одну мить кинулось до річки, – всі їздові, шофери, розвідники, зв'язківці. Кожний розумів, що означало загаятись отут хоч на мить. Німці були вже на річці.

 Яка була річка! Яка була річка! Найпрекрасніша з усіх плинучих річок. Та сама, яку переходили вбрід веселі дівчата з граблями і сорочками над головами і захоплюючими піснями і сміхом! Яка була любима незаймана річка! Вона стала невпізнанна. Вона була збезчещена, згвалтована і спотворена ворогами.

 Вода текла в ній каламутна й кривава, з дохлою рибою, трупами й іншими останками страждань. Снаряди бовтались у воду і рвалися на дні, і з глибоких тихих ям і затонів виверталися жовто-білими черевами розірвані величезні соми, сазани, щуки та інший загублений риб'ячий рід.

 Хиталися на кручах столітні тінисті дерева і падали в річку корінням вгору.

 Яка була річка! І грязь, і каламуть, і кров у річці, і смерть!

 Це була вже не річка, а стік нечистот.

 Літали зграї переляканих, знавіснілих птиць над боєм. У повітряних хвилях, як у тайфуні, їх кидало від вибухів з боку в бік, вперед – назад, вперед – назад! Вони падали від грізних ударів на землю, шукаючи захисту від чужих і страшних людей.

 Лисиці дрижали в смердючих лисичих норах. Вовки в кущах, наївшись людського м'яса, припадали черевами до землі і волочились, гидячи її в відчайдушному проклятому вовчому переляку. Від жаху у них віднялися ноги і шлунки і закарлючились хвости під животами. Вони валялись по кущах, як дохлі, і повзали, не сміючи навіть вити, і клацали зубами. Вовчиці плакали.

 Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій...

 Тут боролось безсмертя зі смертю.

 Повітряні хвилі й буйні завихрення од пролітаючих великих снарядів і вибухів мін зривали людей з землі, крутили їх угорі, як осінній лист, і кидали на землю.

 Все повітря прийшло в шалений рух, все воно, вся атмосфера звучала, ревла, вибухала, крякала і гриміла тисячами громів. Повітря горіло. На бійцях загорались сорочки. Палали спини у людей. Кричали: «Ой, горю!» І падали на землю, й качалися, й крутилися по ній, і тушили один одного ударами долонь.

 Сім раз сходилися бійці з противником. Сім найтяжчих німецьких атак одбили вони вщент, в порох, в дим. Тридцять шість ворожих танків палало вже перед ними і возносило до неба грізну їхню славу. Трупу ворожого лежало між танками множество.

 – Запорожець?

 – Да.

 – Як діла?

 – Га? Добрі діла. Га?.. Ну, поставили в смерть, ну й стою. Га?.. Не дражніть мене, товаришу капітан. Не люблю я по телефону балакать. Резерви не підійшли, гади! Ну все одно відступати не будемо! Га? Га? Не чую... не чую... От суєта!

 Нічого вже не чув Запорожець. З ушей у нього текла кров. Добрих півтора десятка дрібних мінних скалок роз'ятрювали його тіло і злили, мов тигра. Півбатареї вже не стояло на ногах.

 Німці пішли в атаку в восьмий раз, потім в дев'ятий, в десятий, в одинадцятий. Одинадцять раз майже безперервно кидалися осатанілі німці в атаку, і одинадцять раз одбивав їх Кравчина.

 Тоді німці пішли в дванадцяту атаку, в танкову.

 Нові танки прибули з самої Франції, де вони більш року чекали вторгнення англійців, чистенькі, без жодної подряпини, з новими гарно одягненими молодими танкістами, з свіжими гарматами, десантними командами і порнографічними фотографіями біля замків. Мов скажені хорти, неслися вони просто на центр артилерійських позицій проти самого Кравчини, впевнені в повному його виснаженні.

 Спочатку Кравчна дав по них шалений вогонь з усіх гармат і кулеметів, а потім, коли десант злетів з танків, як зграя підбитих горобців, він раптом припинив вогонь і звелів сховатися всім за гармати, і лише коли танки були вже зовсім близько, коли спантеличені мовчанням німецькі командири танків повисували з башт свої маленькі голови, вважаючи себе вже переможцями, він раптом повелів огонь.

 Німецькі командири встигли сховати свої голови. Постріли сипались один за одним з надзвичайною швидкістю. Бронебійники, що окопались у своїх щілинах у безпосередній близькості між танками, ударили на вибір направо і наліво.

 Як же забігали по танках синенькі вогники, як же загорілися танки та як стали рватися зсередини. Та як почали виплигувати з них з криком і зойком свіжі фашисти. Страшно поквиталися з ними артилеристи.

 – Бийте, бийте, хлопці. Не жалійте ні одної тварюки! – кричав Кравчина, працюючи вже на батареї пораненого Якимахи як боєць.

 Багато танків розбили й спалили товариші в цій атаці, багато німців убили зовсім близько перед очима, очі в очі, крик у крик, – нічого не пожаліли.

 Всі відзначилися до одного чловіка. Кожний пролив кров ворога, і танки жарко палали перед трупами своїх хазяїнів високими, аж під саме небо, багаттями.

 Німці не витримали і подалися в нестямі назад. Раптом на бійців з неба посипалась величезна злива різноманітного паперу. Отруйні листівки з сильнодіючим гидким змістом для отруєння волі і розуму противника буквально вкрили всю землю, гармати, бійців і вбите товариство.

 Настала могильна тиша. Німці поховались у свої барлоги і слідкували в біноклі за отруйною дією листівок.

 Листівки були свіжі, виготовлені в Берліні найтоншими майстрами отрут. Підробка правди була в них скаламучена в такій тонкій пропорції з брехнею, хитрощами, загрозами й обіцянками, що виникла мішанина, здатна звалити з ніг утомлену людину.

 «За що воюєте, за що вмираєте?» Се священне запитання, написане рукою ворога, набирало якогось порочного змісту і, падаючи на бійців з неба в сотнях тисяч своїх повторень, шелестіло під ногами і, здавалося, шептало з усіх боків, мов сатана: за що, за що, за що?

 Почуття бійців збудилися до нестерпного напруження. Проте ніхто не підняв листівки, ні один боєць. Всі одвертались од них як од непот-ребства, недостойного погляду людини.

 Один лише капітан Кравчина підняв листівку.

 – Підніміть всі, – сказав він бійцям.

 – Ні, не годиться нам таке читати. Не хочемо гидити свої руки й душу в такий час, – сказали бійці і нехотя підняли листівки.

 – А тепер, брати мої, – сказав Кравчина, – поки німці думають, що ми читаємо, хочу вам нагадати перед найрішучішим, а може, для декого й останнім нашим боєм, хочу і я нагадати вам, за що ми б'ємося, за що помираєм. Ідіть сюди. – Бійці підійшли до командира.

 Їх було вже небагато. Вони стояли перед ним, мокрі од тягаря трудів і чорні од диму і кривавих патьоків.

 Поранені стояли, спираючись на неранених, і дивились на нього з невимовною ніжністю.

 А в кого були перебиті ноги чи спини, чи хто не міг уже стояти з причин слабості чи болю, ті лежали віддаля, мов підбиті журавлі, і витягували шиї, аби теж послухати свого командира. Над ними курилася пара і підносилася вгору.

 Кравчина зрозумів, що тут не звичайних пояснень, які б визначалися в грошовому чи земельному обчисленні, ждали од нього бійці. Високі небуденні думи світились на їх простих обличчях.

 Перед ним стояли учасники великих подій, жива грізна історія, її автори і криваві її виконавці.

 – За що ми б'ємося? За що умираємо? – Голос Кравчини затремтів од глибоко напруженого хвилювання, і хвилювання передавалось бійцям. – Вороги наші б'ються за особисті багатства, за владу над нашою землею. Наші друзі воюють за мир, і лад, і радості багатого, щасливого життя своїх країн і здивовано питаються один у одного по кабінетах: за що ж бо бореться українська радянська людина? За стільки, мов, доларів або марок, як німецький, чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному солдату? Ні, не за стільки, брати. Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, – за Батьківщину.

 – За Батьківщину, – глухо зітхнули бійці...

 Кравчина вдивлявся в обличчя своїх дивовижних воїнів. Не прості люди стояли перед ним, ні. Ті, що пройшли з трудами, гнівом і найтяжчими боями всю Україну, Дон і волзькі степи з незабутніми розлуками і зустрічами. Ті, що здивували весь світ під Сталінградом. Ті, що бували в надлюдських бувальцях. Перед ним стояли професори боїв, засідок і грізних нападів...

 – Ось вони! – показав Кравчина на німців, і голос його був гнівний, як голос народу. – Скажіть мені, брати, чи можемо ми не битись?!

 – Ні, будемо битись в смерть! – закричали артилеристи.

 І хотіли були бігти вже до гармат, але Кравчина спинив їх одним порухом руки.

 – Не в смерть, а на життя! За великий Радянський Союз народів!..

 – Огонь!! – закричав, не стримавшись, Іван Запорожець.

 Не витримали народні серця. Обнялися бійці, як стояли, і заплакали. Тільки найсильніші стояли без руху, як зачаровані, стримуючи горді сльози.

 Німці пішли в атаку в тринадцятий раз.

 Потерпівши дванадцять невдач, головний німецький начальник відчув, що він загинув. Тоді він вирішив учинити останню психічну атаку на Кравчину.

 Закидавши артилеристів листівками, він наказав своїм солдатам скинути штани й сорочки і наступати в одних трусах, з реготом і співами грізних пісень.

 Покірні німецькі обивателі почали мовчки роздягатися, думаючи в розпуці про смерть, про пенсію для родин і проклинаючи нишком свою долю. Тоді, помітивши занепадництво і пригноблення в своїх лавах, головний німецький начальник пообіцяв солдатам надбавку в три гектари української землі на голову і повелів їм випити горілки, настояної на особливому німецькому зіллі. Коли зілля подіяло і солдати, втративши розум, упали в дурний регіт і веселий гармидер, він погнав їх в атаку під ревище сирен, свист і тріск автоматів.

 – Айн, цвай, драй, фір!..

 Наше серце сміється од щастя!

 – Айн, цвай, драй, фір...

 Хи-хи-хиІ Ха-ха-ха!

 Свись!

 – Ось що значить марширувати!

 Коли нас веде Гітлер!

 Гав-гав!

 – Товариш командир! Уже показились. Ідуть без штанів і гавкають, – доповів Запорожцеві молодший сержант Неборак.

 Почувши отаке, Іван Запорожець розлютувався. Злоба закипіла в ньому з такою силою, що він спочатку застиг в неприродній позі. Потім несамовита лють спалахнула в ньому так, що він підскочив, як од гадюки.

 Але раптовий телефонний наказ командира несподівано охолодив його. Кравчина повідомив, що снарядів уже зовсім обмаль, що їх уже майже нема.

 – От бачите, – сердився Запорожець на своїх бійців – казав я вам був, бережіть снаряди. Ось тепер дивіться собі на фріців та чухайте потилиці, поки не підійдуть на сто метрів.

 – Нічого, товариш сержант, – сказав Левко Підтиченко командир другої гармати. – Раз уже є така заборона, ми підождем. Нехай підходять хоч і на п'ятдесят... О, гляньте... Тисяча чортів його матері...

 З димової завіси показалися фашисти.

 Бійці припали до гармат, кулеметів, автоматів, до всього, що могло стріляти

 Вороги йшли напівголі, брудні, з волохатими грудьми й животами і являли собою картину жалюгідну й мерзотну, мов божевільний дім, що вирвався на волю. Вони реготали, свистіли й вили, пританцьовуючи і тільки несамовиті од жаху їхні очі видавали тупе страждання. Вони були неначе вже не люди, а лихий сон недужої людини.

 Бійці міцно трималися за зброю. Однак по мірі наближення німців у многих забігали по спині мурашки, та тут їх зразу ж виручив природний супутник їхнього життя – сміх.

 – Гей, німці! Штани погубили! – кричав наводчик Самійло Косарик.

 – Ні, не погубили. Послали Гітлеру в Берлін на просушку, – сказав Левко Підтиченко. Всі засміялись.

 – А сорочки познімали для чого?

 – А то ж на них од гавкання шерсть вигнало, як на собаках. Чуєш, як гавкають?.. Давай, давай, швидше, психи! – кричав Підтиченко, махаючи рукою.

 Тут уже всі розважились і почали одпускать на адресу німців зауваження.

 – Отож-бо вона й психічеська атака, що гавкають, як пси, – сказав Овчаренко.

 – Еге, – сказав Запорожець. – Ось зараз вони в мене погавкають. Зараз ось полетить з них собача шерсть... Увага!

 Коли всі примовкли і німецьке наближення стало майже нестерпним, коли, здавалося, було вже чути їхнє зловонне дихання, Запорожець подав команду.

 Все затремтіло. Все, що рухалося в передніх лавах, було розірване й покалічене вщент і знищене огнем, проте слідуючі лави не подались назад. Голе німецьке міщанство лізло через трупи вперед і падало груддям на міни, на кулемети. Рудий єфрейтор Густав Шмуцке ліз напролом, як заворожений. Чи був він хоробрий і відважний? Не був він ні хоробрим, ні відважним. Він виконував вищий закон свого життя на війні – наказ. Він божеволів од жаху. Але ззаду були кулемети. А спереду – земля, гектари. Як він хотів землі, як він добивався її. Він хотів знищити на ній все, що жило. Цілий рік він колупав її пальцями, розтирав на долоні, нюхав, брав на язик, чмокав губами, і водянисті його очі блищали радісним виблиском. – От бачите, – сердився Запорожець на своїх бійців – казав я вам був, бережіть снаряди. Ось тепер дивіться собі на фріців та чухайте потилиці, поки не підійдуть на сто метрів.

 – Нічого, товариш сержант, – сказав Левко Підтиченко командир другої гармати. – Раз уже є така заборона, ми підождем. Нехай підходять хоч і на п'ятдесят... О, гляньте... Тисяча чортів його матері...

 З димової завіси показалися фашисти.

 Бійці припали до гармат, кулеметів, автоматів, до всього, що могло стріляти

 Вороги йшли напівголі, брудні, з волохатими грудьми й животами і являли собою картину жалюгідну й мерзотну, мов божевільний дім, що вирвався на волю. Вони реготали, свистіли й вили, пританцьовуючи і тільки несамовиті од жаху їхні очі видавали тупе страждання. Вони були неначе вже не люди, а лихий сон недужої людини.

 Бійці міцно трималися за зброю. Однак по мірі наближення німців у многих забігали по спині мурашки, та тут їх зразу ж виручив природний супутник їхнього життя – сміх.

 – Гей, німці! Штани погубили! – кричав наводчик Самійло Косарик.

 – Ні, не погубили. Послали Гітлеру в Берлін на просушку, – сказав Левко Підтиченко. Всі засміялись.

 – А сорочки познімали для чого?

 – А то ж на них од гавкання шерсть вигнало, як на собаках. Чуєш, як гавкають?.. Давай, давай, швидше, психи! – кричав Підтиченко, махаючи рукою.

 Тут уже всі розважились і почали одпускать на адресу німців зауваження.

 – Отож-бо вона й психічеська атака, що гавкають, як пси, – сказав Овчаренко.

 – Еге, – сказав Запорожець. – Ось зараз вони в мене погавкають. Зараз ось полетить з них собача шерсть... Увага!

 Коли всі примовкли і німецьке наближення стало майже нестерпним, коли, здавалося, було вже чути їхнє зловонне дихання, Запорожець подав команду.

 Все затремтіло. Все, що рухалося в передніх лавах, було розірване й покалічене вщент і знищене огнем, проте слідуючі лави не подались назад. Голе німецьке міщанство лізло через трупи вперед і падало груддям на міни, на кулемети. Рудий єфрейтор Густав Шмуцке ліз напролом, як заворожений. Чи був він хоробрий і відважний? Не був він ні хоробрим, ні відважним. Він виконував вищий закон свого життя на війні – наказ. Він божеволів од жаху. Але ззаду були кулемети. А спереду – земля, гектари. Як він хотів землі, як він добивався її. Він хотів знищити на ній все, що жило. Цілий рік він колупав її пальцями, розтирав на долоні, нюхав, брав на язик, чмокав губами, і водянисті його очі блищали радісним виблиском.

 «О моя земле! Моя, моя, моя...» – думав він з пожадливим тремтінням.

 П'яний автоматник Шмуцке впав з розгону в яму прямо на бронебійника Івана Лободу.

 Довго боролись вони в бронебійній ямі. Та Іван задушив його й набив йому повний рот рідної землі. Потім, важко дихаючи, він підвівся і поглянув у бік батареї.

 Її вже не було видно. З лівого крила повзли вже до неї німецькі танки з огнеметами. Огнемети метали огонь. Все потонуло в диму.

 Даремно викликав Кравчина батарею Запорожця. Ніхто не обізвавсь. Вистріляли Запорожченкові хлопці всі покладені їм в житті набої, добре потрудились і попадали спати на віки вічні.

 Смерть не поскупилася на них, не пожаліла на них ні гриму, ні фарб, ні роз'ятрених ран, ні жорстоких нелюдських каліцтв. Кожному одпустила вона пудів по двісті гарячих осколків, і куль, і огненних шарів температури надзвичайної.

 Ніхто вже не впізнав би їх – ні батьки, ні матері, ані дружини. Та й самі вони в останній час уже не взнавали один одного, так змінили їх пристрасті смертельного бою.

 Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на простих своїх артилерійських постах. Не видушували з малих своїх талантів великої користі, нехтували талантом, не любили виставляти напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях, мало дорожили своїм – непоштиві, насмішкуваті й недбалі Овчаренко Гнат, Теліга Захарко, Іван Гавриш, Степан Муравин, Паляничка Трохим, Косарик Самійло, Підтиченко Левко, Неборак Мусій, Глєбов Роман, Джума Галієв і Андрій Затуливітер. Всі інші були в кущах, де рука, де нога, а де й голова.

 Не було в них ненависті до інших народів, ні заздрості. Не бували вони ні по Америках, ні по Парижах, ні по Лондонах. Не бачили вони союзників своїх в обличчя, ні їхніх союзних дружин, ні благополучних їхніх дітей. Тільки злобливі лики жорстоких заклятих ворогів бачили вони за життя в атаках. От які були.

 Танки пішли на батарею Сіроштана. З неймовірним трудом добрався Сіроштан до телефону. Кров заливала йому лице. Він облизував її, солону, й протирав липкою рукою окривавлені поранені свої очі. Ось і телефонна трубка. Міни крякали навколо, немов величезні жаби, – ква, ква, ква, р-р-р.

 – Товариш капітан? Що робити? Закидає мінами!

 – Га?

 – Закидає, кажу, мінами, – плювався кров'ю Сіроштан.

 – А ти що думаєш, Сіроштане? Вареників з вишнями закинуть тобі німці? Га? Я тебе знаю, ти любиш смачні страви, – пробував Кравчина підтримати дух командира побутовими жартами. – Сіроштан, алло... Га? Стояти на місці.

 – Да, – сказав Сіроштан. А стояти вже було ні з чим. Не було вже снарядів, і команди лежали в червоних калюжах. Раптом міни стихли. На батарею йшов важкий ворожий танк. Сліпий Сіроштан кинув телефон й заметався по землі, шукаючи приготовлених мін.

 – Не бачу я мін, де вони? – шептав він, мацаючи навколо скривавленими руками. – Покажіть, де вони?

 – Ось вони, – сказали поранені.

 Тоді, надівши їх на себе два диски, Сіроштан випроставсь:

 – Прощайте, брати. Хай живе наша Батьківщина! Хай згине тьма!

 І пішов назустріч фашистському танку. Він був сліпий, але в цю хвилину йому судилося побачити весь світ. Він вмістився в його молодому гарячому серці. Під ногами його здригалася земля.

 Молітесь, матері, молітесь...

 На третій батареї Мусій Загнибіда, Борщ і Остап Горобець заряджали гармату втрьох. У них було вже тільки три неповних руки. Недригайло працював коло гармати один. Підбіг Кравчина і сам став за третю гармату.

 Танки підходили на десять метрів. Земля трусилася в шаленій трясці, й гармати тремтіли дрібним трепетом од близості танків і стріляли танкам у лоб, і танки репались, мов яйця, і розлітались в шмаття од прямих ударів і внутрішніх вибухів. І тоді вся гарматна обслуга кричала «ура», плазуючи в своїй крові і падаючи, кричала: «Ура, ура, ура!»

 Але ось закінчились останні снаряди... Тоді воїни кинулись до щілин з гранатами, мінами, хто з чим міг, і танки ворога стали над їх головами.

 – Рус, здавайся!

 – Ні, не здамось, не просіть!

 – Наш фюрер дарує вам життя, – голосно читали німецькі танкісти з своїх шахрайських книжечок.

 – Ми презираєм ваше життя!

 – Годі війни! Ми хочемо вже миру!

 – Не буде вам миру! Живих не випустим! – Тоді танки почали крутитися на одному місці, мов отруєні пси. Посипалась земля. Величезні гусениці заскреготіли по стальних касках бійців.

 – Рус, здавайся! Союзники обдурили вас!

 – Самі ви шахраї!

 – Ви полонені. Ви наші!

 – Вороги, вороги ми!

 – Раби!

 – Ніколи! Брешете, собаки!

 – Ми сидимо у вас на головах!

 – Брехня! Ви сидите на мінах! – крикнув Запорожець і висунув з-під танка руку з міною.

 – Три міни!

 Забігали у німців мурашки по спинах. Вп'ялися вони в свій злодійський словничок. Та не було в ньому потрібних слів. – Рус, не бійся, – белькотіли вони.

 – Не боїмося! Всіх переб'єм, собацюги! Всіх! – закричав з-під танка поранений Якимаха. – Думаєш танками задушити народ? Не поможуть тобі танки! Ні! України забажав? Захотів рабів на козацькій землі? Виходь, виходь, рабовласник! – закричав Якимаха, і вискочив з міною з-під танка, і застукав по танку.

 – Виходь, Гітлер! Чуєш?

 Невідомо, чим би закінчилась нерівна отая боротьба. Може б, і не вистачило благородного людського духу проти німецького заліза, але раптом ударив по фашистах полк, що прийшов на виручку.

 Заметушились німці, загерготіли...

 Виснажені атаками і великими втратами, не витримали вони грізного натиску полку. Крім того, у них перестала діяти весела трутизна, і солдати, почувши сильний страх і біль у голові, а також убогість своєї наготи, раптом упали духом і, забувши про надбавку гектарів, посунулись назад, зігнулись і покотились в ріку, захлинаючись і потопаючи цілими купами.

 – Не давайте їм спинитися, не давайте! – кричав Запорожець Орлюку і Вовку Микиті.

 Закипіла вода в річці, запінилася, зачервоніла, розступилася, і не встигли німці оглянутись, як уже Орлюк і Вовк Микита вискочили з своїми батальйонами на другий берег.

 Рідна земля здригалася під ними від вибухів снарядів і бомб, але вже вповзали в бій нові ворожі сили. Два полки добірного німецького війська навалилися прямо з ходу на полк Запорожця – і розпочався небачений по пристрасті удару новий шалений бій.

 Які бились люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вернигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали, як один, і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу.

 Рудоголовий молодий німецький генерал, прославлений безстрашшям і жорстокістю, посатанів од удару. Він повелів затиснути полк у залізні лещата і знищити в порох, щоб замучити й добити потім поранених, контужених чи захоплених у бою. На такі випадки він мав навіть особливий загін виродків, що тішилися з жахливих людських страждань. Це були майстри смерті, досвідчені винахідники моторошних каліцтв і тортур, що перед ними блідло навіть лихе середньовіччя.

 Кравчина догадавсь про маневр рудоголового, та не було вже ні часу, ані змоги від нього ухилитися, і він пішов на неможливе.

 – Вперед! Тільки вперед! Дорожіть кожною секундою! гукав він командирам. – Пробивайтесь вперед, насідайте йому з правого флангу на карк! На потилицю насідайте!

 Ніхто вже, здавалося, не чув наказу командира. Та, підкоряючись інстинкту перемоги, чи то натхненню свого бойового таланту, чи просто вирішивши пролити свою кров на рідній землі за найдорожчу ціну, бійці зробили неможливе. Вони пробили німецький вал з небаченою в битвах швидкістю і, вискочивши в тил ворогу, появилися раптом перед самим штабом рудоголового.

 Це порушення правил війни так уразило безстрашного генерала, так нагло сплутало всі відомі йому плани й статути і так налякало його, що він ледве вистрибнув з штабу і прудко помчав до першого свого полку. Проте одна біда не приходить, – вже одступала дивізія. Вже не було штабу в соснових посадках. Не було кого спитати, що трапилось. Вже бігли крізь зарості цілі підрозділи, а звідкілясь з південного заходу, з лівого флангу, майже з тилу, насувався гарматний ураган.

 – Стій! Наказую, стій! Гальт! – завив генерал, збліднувши од люті. Йому здалося на мить, що він збожеволів і світ перевернувся в його хворій уяві і летів стрімголов у прірву.

 – Звідки огонь? Це фальш! Гальт, мерзотники! Гальт!

 Та ніхто вже не слухав безстрашного генерала.

 – «Катюші», «катюші»! Рятуйтеся, тод!!!

 Очманіле солдатство бігло, затуляючи голови руками, немов за ними вибухав вулкан, а декотрі падали з розгону і вкручувались головами в пісок, мов змії.

 Раптом велетенський свист і шипіння роздерли мутне повітря. Фантастичний рій величезних оранжевих стріл наближавсь до посадок з блискавичною швидкістю.

 Спалахнула повітряна імла, вибухнув до неба огневий вихор, заметався, заклубився димом і заповнив цілий світ катастрофічним звуком.

 Не стало ні соснових заростей, ні дивізії, ні безстрашного рудоголового генерала. Все згоріло. Од генерала залишився один залізний хрест.

 Проходила на захід грізна артилерія.

 А назустріч з заростей лісних мчали вже партизани.

 Від тягаря трудів, і радості перемоги, і довгожданої зустрічі з рідною армією їм здавалося в цей чудовий ясний вечір, що війна вже скінчилася і вони вертаються додому назавжди з переможною зброєю і гордими шрамами Великої Вітчизняної війни.

 Множество ворогів знищили вони в глибоких небезпечних тилах. Багато непрошених гостей знайшло собі безславну й страшну смерть од невблаганної партизанської руки.

 Але такі криваві багаті жнива, як при втечі фронтового ворога, вони жали вперше три дні й три ночі.