Текст книги "Україна у вогні"

Автор книги: Олександр Довженко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

 – Мина. Ти чув таке?.. – затужила Тетяна.

 – Ну? – сказав Мина, підійшовши до Лавріна і ніби затуляючи його од Тетяни.

 – На, ховай, – тихо сказав Лаврін. – Не жалій ні коней, нічого, чуєш? Знайди і передай, щоб зразу виходили, як тільки прочитають.

 – А куди виходити?

 – Там все написано. Пам'ятай, Мина, у твоїх руках судьба. На по свідчення на подорож.

 – Куди це ти? – спитала Тетяна.

 – Не твоє бабське діло. Ауфвідерзейн, – сказав Мина і з таємничим виглядом вийшов з хати.

 Повернувшись додому, він звелів своїй дружині Одарці подавати обід, а синові звелів спішно запрягати коня.

 – А куди це ви, батьку, їдете? – спитав Мину з сіней молодий його син, поліцай Устим.

 – Не твого поліцейського ума розпоряженіє, – одповів Мина доїдаючи свій обід. – Іди запрягай!

 – А що пак це за бомага у тебе в шапці? – спитала стара Одарка Товчениха, готуючи коло печі харч на дорогу.

 – Знов-таки не ваше діло, – озвався з-за столу Мина.

 Устим вийшов запрягати коня, а за ним і його приятель поліцай Павло Хуторний, забравши непомітно листа.

 Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей. Горе розлилось по недобитих вокзалах і стогін розлук.

 Олеся притулилась до матері і, цілуючи худу воскову материну руку, промовляла тихо, утопаючи в нестерпній тузі:

 – Прощайте, матінко моя рідна, не забувайте мене, не забудете? А коли вернуться наші з війни, передайте... Ой, не вернуться, мамо...

 Олеся плакала. Вона відчувала своєю чистою дівочою душею, що вже ніколи не побачити їй своєї тихої доброї матері.

 – Донечко моя, дівчинко, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми й ранешніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая по-руга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя... – тужила мати Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє.

 – Не вернуться, мамо. Не побачу я вже ні Романа, ні Василя... Рознесе нас по всьому світу, хто збере нас, матінко? Хто? Хто нас покличе? Мамо, мамо!

 – Збере. Вір, донечко, як би тобі не було важко, вір, надійся, віруй, дитинонько моя.

 – О матінко, які ж ми нещасливі! Яка нещаслива земля наша! Плакали люди навколо. Прощалися матері з дочками, сестри з бра-

 тами-каліками та малими дітьми.

 Плакали обідрані, покинуті діти, розлучалися з матерями, розкидало їх на всі сторони.

 Щоб цілий, може, вік уже шукати одне одного у розпачі, і не знайти до смерті, і сліду не лишити ніякого.

 Одні лиш тупоголові німецькі вбивці спокійно походжали поміж нещасними і заганяли їх по вагонах, як худобу. Та оркестр на вокзалі заглушував плач і одчайдушні крики людей. Свисток. Останній вибух розпачливого крику з вікна. Хтось упав на рейки. Рушив поїзд.

 Шість матерів убогих упали на рейки, піднявши руки до неба. Поїзд не спинивсь. Та з півдесятка чоловіків тут же розстріляли, між іншим, для порядку.

 Грає оркестр.

 Поїзд, переповнений невольницями, побитими чоловіками, кіньми та биками, рушив на захід.

 Пропливали широкі сірі неорані українські лани, розбиті вокзали зруйновані міста і чорні вікна спалених домів. Тетяна стояла мов кам'яна, коли підійшов до неї поліцай Іван Гаркавенко.

 – Тікайте, Тетяно Остапівно! Дядька вашого заарештовано.

 Коли жандарми поставили перед фон Краузом Лавріна Запорожця, побитого, у порваній одежі і знесиленого нерівною боротьбою, Ернст фон Крауз трохи не збожеволів од сказу. Проте він стримав себе, почуваючи, що одна хвилина гніву вже може погубити його. Важко дихаючи, блідий, він дивився на Запорожця і довго не міг вимовити слова.

 – Ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін? – спитав він несподівано спокійним звичайним тоном.

 – Да.

 – Ти послав партизанам ось цього...

 – Да. Цього листа я послав до партизан, щоб вони знищили по дорозі охорону і забрали до себе молодь.

 – І твою дочку?

 – Да.

 – Молодь і дочка виїхали до Німеччини, хата твоя спалена, жінка

 вбита.

 – Знаю.

 – Ти страждаєш?

 – Ні.

 – Чому?

 – Я тебе ненавиджу.

 – Слухай. Я не буду тебе бити зараз. Я втомився сьогодні од биття, – сказав Ернст фон Крауз. Він знову був мокрий од поту і блідий. Його душила жаба. Він задихавсь. – Я апелюю до твого розуму.

 – Я мовчатиму.

 – В даній ситуації ти не маєш підстав так відповідати. Війна є війна. Скажи, де партизани і хто тут з ними зв'язаний. Тоді я тебе тихо повішу, ай... ух-х!

 – Я мовчатиму.

 – Ай... Ну тоді до завтра. Завтра я матиму свіжий гумор. – Фон Крауз підвівся і поволі підійшов до Запорожця. – Я сам виколю тобі очі, обрубаю руки і ноги і одріжу язик. Я не можу просто обійтися з тобою. Я маю свій престиж, а ти, о, ти неабиякий клієнт.

 – Іди ти к такій матері, чорт би твою душу побрав нехай.

 – Ай, як я ненавиджу тебе, слов'янська собака! – важко задихав фон Крауз. – Ой, хоч би мені вибратись з проклятої цієї країни!

 – Не виберешся.

 – Помовч. Все одно не застрелю. Буде завтра так, як я сказав...

 – Посадити на ніч за дріт! – наказав він жандармам.

 Часом уночі заграви пожеж освітлювали поїзд.

 Тоді ревли бики в вагонах і ржали коні у тривозі.

 І дівчина Христя, висунувши голову з вікна, кричала в степ у розпачі:

 – Прощайте!

 Поїзд співав недолю по степах, по горах, по долинах:

 Усі гори зеленіють.

 Тільки одна гора чорна.

 Тільки одна гора чорна.

 Там орала бідна вдова.

 Чорна хмара наступала,

 Сестра з братом розмовляла.

 У товарних вагонах співають дівчата, притулившись одна до одної.

 Ой братику, голубоньку,

 Прийми діток на зимоньку.

 Співала й Христя і, співаючи, думала гірку свою думу. Розтерзану її душу мучили горе і зло на недолю, на весь проклятущий світ.

 – Так... Скажи мені, брате-герою. Скажи мені, сестро-покритко! – промовила вона, немов складаючи пісню про себе.

 – Ну, годі, Христе, давайте заспіваєм веселої. Все одно вже. Ну! – розважала її Олеся і, щоб розвіяти тугу, почала:

 Летіла зозуля через мою хату,

 Сіла на калині та й стала кувати.

 Дівчата підхопили. Вийшло ще сумніше.

 – Раби.... Розженуть нас по чужих світах, мов чайок у бурю. Буде нас по горах, по долинах, по чужих країнах, – не втихала Христя.

 – Христе, тікаймо! – твердо й рішуче прошепотіла до неї Олеся.

 Вечоріло. В концентраційному таборі в проваллі за селом невільники позалазили в нори і ляскали зубами од холоду. Під осіннім холодним небом табір здавався великим кладовищем розритих могил, де лежали на дні живі небіжчики. З одної могили тихо підносилася вгору пісня про горе. І не про людське, цур йому, гіркому та некрасивому, а про горе чайки-небоги, що давно-давно колись вивела була чаєнята при битій дорозі. Про далекі чумацькі шляхи і про веселих, безжурних ніби чумаків, що все співали собі, за волами йдучи, та й зігнали чайку, чаєнят забрали. Як билася чайка об дорогу, як припадала вона до сирої землі, як жалібно благала співців подорожніх: "Ой верніть мені чаєнята, я їх рідна мати". Над табором стояв солодкуватий трупний сморід і великий невимовний смуток.

 За колючим дротом сидів Лаврін Запорожець і плакав.

 На темне небо повиходили зорі.

 Запорожець подивився вгору. Небо було велике, урочисте вічне. Далекі зорі освітлювали його холодним байдужим світлом. Почуття вічності і безмежності світу спустошило його трудну душу і трохи заспокоїло.

 «Що смерть моя і смерть моїх дітей? – думав Запорожець. – І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю...»

 – Лаврін... Лаврін... – неначе почувся йому здалека жіночий гук. Запорожець підвівся і став прислухатись.

 – Лаврін... Це ти, Лаврентій? Я принесла тобі їсти! Хліба, картоплі і гниличок...

 Він пізнав голос Мотрі Левчихи. Вона притаїлась десь у кущах і тихо-тихо гукала.

 – Я зараз покладу коло дроту і втечу. А ти забери та нікому не давай, наїдайся, чуєш? А ранком доїси, дужчий будеш, чуєш?

 – Чую, – глухо відповів Лаврін.

 – Дивись, я біжу, – тихо погукала Левчиха. І вибігла з кущів просто до нього.

 Прогримів постріл – р-р-р...

 – Ай! – неначе злякалась Мотря і швиденько упала мертва в пісок. Вузлик пролетів з розгону трохи вперед і впав коло дроту.

 І дающа права рука її теж простяглася з розгону вперед і поникла. Запорожець припав до землі і швидко поліз до дроту. З усієї сили він простяг руку до хліба і не дістав.

 – Тітко, – прошепотів він, хватаючи пальцями пісок.

 Не вернемось, чайко, ти матінко наша.

 З'їли твоїх чаєняток, добра була каша.

 Розносився з ями над табором тихий чумацький реквієм. Невмирущий голос сивих століть лунав у темряві над терновими дротами.

 Над мертвою Левчихою стояв Максим Заброда. На грудях на ремені блищав у нього автомат. Запорожець встав, і вони зразу впізнали один одного.

 – Гарно співає недоля, – тихо сказав Заброда. – По собі знаю. Співав я оце в Сибіру по ночах, ой як співав! Де той і голос брався. Було, всі люди плачуть.

 Заброда переступив через труп Левчихи і підійшов до дроту.

 – Сьогодні б не мішало затягти й тобі що-небудь, га? Прийшов послухати. Заспівай що-небудь, чуєш?

 – Се ти вбив? – тихо спитав Запорожець.

 – Кого? – Заброда оглянувся. – А, Левчиха... Та що Левчиха? Мені тебе ось жалько. Ой, болітиме, Лавріне! Зірвуться з твого язика і партизани, і зброя, та буде пізно. Жалько. – Не треба мені твою жалю.

 – Така душа в мене. Ненависть моя до тебе, Лаврін, давня, – як старі пранці, а от прийшов твій смертний час – жалько... Мо' щось придумаєм, га? Скажи, де партизани й зброя?

 Заброда близько-близько заглянув Запорожцю в очі. Запорожець зціпив зуби:

 – Іди од мене, сатана. Іди погавкай офіцеру, що на мені землі ти не заробиш. Іди!..

 – Ну, що ж, вічна тобі пам'ять за таку вдачу. А я, дурний, подумав був...

 – Що? Заробить на партизанах? Йуда!

 – Еге. Христос найшовся. Я вже заробив і так немало в Сибіру.

 Хто мене туди загнав з батьками? Хто? Заброда підняв кулаки і весь затрусився.

 – Зводив ти зі мною рахунки по Марксу за століття... Тепер я з тобою по Гітлеру зведу. Ось завтра буде мій ювілей, зап'єм совіцьку владу і Левчиху...

 Левчиха лежала маленька і чепурненька у святковій одежі. На ній була чиста сорочка, яку вона давно вже тримала у скрині про смерть, і старовинна довга безрукавка, і нова спідниця чорна у синіх дрібних квіточках. А на шиї навіть низочка дрібного коралового намиста з дукачем ще з дівочих літ. Вона немов передчувала свою смерть. Вічний покій вже розливався по її чолу. Воно ніби світилося у присмерку.

 – Бач, паскуда, прибралась, мов на паску!

 – Не смій так говорити про неї, чуєш! – розгнівався Запорожець. – Не смій, вона свята.

 – Хто?

 Заброда кинув на пісок автомат і підійшов до самого дроту.

 – У... ти... боїшся?

 – Хто-о?..

 Далі вони не витримали і вчепилися, схопивши один одного за руки через дріт. Вони почали ламати один одному руки і пальці. Потім вони обнялися і довго душили один одного через дріт.

 – Тихо, не хрипи! Тихо!..

 – Тихо! Чуєш?

 Довго говорили вони на колючому дроті. Говорили про владу, про землю, про соціалізм. Говорили про куркулів, про заслання, про страждання на чужині, про голод, про смерть, про зради.

 Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голодом і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецькими погромами і пожежами, шибеницями, рабством і шаленою ненавистю до Гітлера усього світу. Ненависть розбушувалася в їхніх полум'яних душах і виривалася з них страшними вибухами одна проти одної.

 Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії і стогнали обидва від ударів. Вони то одходили один від одного, то сходилися зовсім близько, і промовляли один до одного, і знову хватали один одного, і вдивлялися один одному в блиск очей і зубів у темряві.

 Вони давили один одного і притискали груди і голови до дроту, і колючий дріт вгрузав у їхні чола, і кров стікала з них, і ненависть, і пристрасть.

 – Тихо, тихо...

 Вони говорили про Москву, і коли Заброда сказав, що Москва вже здалась, Запорожець з усієї сили ударив Заброду, кулаком у лоб так, що іскри полетіли з нього, як з труби.

 – Брешеш!

 – Не брешу... Сам чув по радіо... Пусти!

 – Бреше ваше собаче радіо!.. Чуєш, кажи, що ти брешеш? Кажи, або я тобі зараз голову одкушу!

 – Пусти!.. Ай!..

 – Не пущу! Подай мені хліб! Подай мені хліб, кажу тобі!.. – хрипів Запорожець.

 – Не подам... тихо...

 Вони говорили то тихо й поволі, ніби нехотя, утомившись, і тоді слова виривались з їх уст, як одинокі постріли, то раптом, коли гострота антагонізму починала знову роздирати їхні гарячі душі, вони розстрілювали один одного в упор шаленими ураганами словесного вогню.

 Тоді піна закипала у них на білих губах і бризки вилітали з уст і здавалися іноді іскрами, як у розлютованих драконів.

 – Пусти мене!

 – Пусти! Ай, ай, а!..

 Часом вони з високих верховин свого двобою падали, очевидно, од великої втоми, до звичайних образ і диміли один на одного гидкими брутальними лайками.

 – Пусти... твоїй матері! Пусти, не души мене... пусти, ну, жидівський батько! Злидень!

 – А... Німецький пес... Лакиза німецька... Ай... Пусти!..

 – Ага, просиш, гаде?.. Ось завтра повитягаємо з тебе жили. Наріжемо зірок з твоєї клятої шкіри.

 – Ріжте, чорт вашу душу бери.

 – Сам буду різати. Чуєш? Упаду перед офіцером на коліна, випрошу. Сам!..

 – Слухай, ворогу мій. Ти ж людина. Подумай...

 – Ці самі слова я тобі теж колись говорив, коли ти виселяв мене до Сибіру.

 – То була наша внутрішня справа. А зараз Батьківщина гине, Україна!

 – А що мені Батьківщина?

 – Батьківщина – все!

 – Га? Все? Я все віддам, аби помститись на тобі за свою образу!

 – О, самогубець клятий!

 – Я жертва класової боротьби. Я в'язень!

 – Якщо ти людина, а не диявол, то мусиш знати, що часом в'язні й судді повинні битись поруч, коли Батьківщина гине!

 – Хай гине, хай!

 – Слухай, нечиста сило, невже тебе породила земля наша? – Запорожець відштовхнув Заброду.

 – Що ж ви наробили, німецькі запроданці? – сказав Запорожець коли Заброда підвівся і знову підійшов до нього. – Звідки ви налетіли, чорні круки? Чуєш, темна сило? Все одно ж пропаде ваш Гітлер. Дарма що я загину, не страшно мені смерті. Чуєш? Та страшно мені, коли подумаю, де ж погниють кості обдурених Гітлером бідних селюків наших? У яких Африках, в яких Скандінавіях? У яких пісках та в чиїх морях?

 – У Сибіру, – глухо промовив Заброда і схопив Лавріна за руку.

 – У... Пусти, не крути руку, німецький раб!

 – Хто раб? Я раб?

 – Ти... А ти думав, хто ти?

 – Я...

 – Ага. Плачеш?

 – Я не плачу. Сам ти плачеш, гад! Чого ти плачеш? Оплакуєш долю, проклятий.

 – Іди геть! Я не хочу говорити з тобою, – сказав Запорожець. – Облиш мене одного. Я хочу перед смертю трохи подумати. Іди. Я хочу очиститись од твого дотику. Я народний партизан, чуєш? А ти... труп. Мертвий ти!

 Запорожець подивився на Левчиху.

 – Подай мені хліб, чуєш! Хліб подай! Я його не буду їсти. Я поцілую його.

 – Не подам!!! – осатанів Заброда і почав шалено топтати вузлик з чорним хлібом і мертву Левчишину руку.

 Запорожець неначе скам'янів увесь. Він побачив свою смерть – ось вона, топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою.

 Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь, близький до вибуху.

 – Стій, собако! Не смій топтати! – прохрипів він і страшно блиснув очима.

 Заброда спинився.

 – Га?.. Ага!.. – несамовито агакнув він, роззявивши рота, і повернувся до Запорожця.

 I кинулися вони на дріт іще раз мовчки, ударились грудьми обнялися, і ось тут тільки Заброда відчув, що він загинув.

 Це був уже не той Запорожець. Немов залізними обценьками вчепився він в Заброду, обняв його, зірвав з землі, підняв, тяжко хекнув, з усієї сили шарпонув на себе і притис горлянкою до дроту.

 Порвався дріт. Тоді, вхопившись голою рукою за порвану дротину Запорожець закрутив її навколо Заброди і зав'язав йому на жилуватій шиї смертний вузол.

 Потім він кинувся на дріт. Залізні колючки впивалися йому в босі ноги, в руки, в груди. Вони рвали, роздирали в шмаття його шкіру, але він не помічав уже нічого.

 Він виривався на свободу.

 – Гальт! – гавкнув з-під дерева Людвіг Крауз і, витягаючи поспішно з дерев'яної коробки маузера, кинувся до Запорожця. Він не сподівався такого повороту дії. Запорожець стояв уже на загороді.

 – Гальт! – гукнув він ще раз уже коло самого дроту і прострелив Запорожцеве обличчя майже впритул. Стріляти вдруге йому вже не судилось. Блискавичним стрибком Запорожець насів йому зверху і вбив одним ударом кулака у вухо. Удар був такий страшний, що офіцер умер в одну мить.

 Але Запорожець уже не міг спинитися. Він виплюнув офіцеру в лице десяток своїх зубів і бив його по мертвій голові з нелюдською силою.

 Заторохтіли постріли. Тоді Запорожець схопив Забродин автомат і випроставсь – увесь в крові, гарячий і натхненний.

 – Гей! Піднімайтесь, хто сильний та дужий! Гей, хто жити хоче, вилізай з могил! Вставайте, гей!

 – Гальт! – кричали німці в вартівні.

 – Розгинайте спини! Ламайте дроти!

 – Не тікайте, дядьку. Стріляю! Що ви робите?

 – Гальт! Гальт!

 – Не тікайте, бо ми пропали! Не тікайте, стріляти будем! – кричали поліцаї.

 – Ура-а-а! – загриміло в таборі.

 – Вперед, брати! Ура-а-а!

 І вилізло з могил, з печер, із ям все, що було за дротом, все розігнулось, встало і ринулось на дротяний паркан з такою силою, що він упав і вгруз в пісок під тисячами ніг в одну хвилину.

 – Свобода!

 Уже передні лави досягли кущів, коли ж ударили з кущів з десятка автоматів в саму гущавину людську. Множество людей покотилося додолу, застогнало. Дехто у темряві спинивсь.

 – Не спиняйтесь, не спиняйтесь, бо пропали всі!

 – Слухай, – гримів Запорожець, – слухай!

 Такого ще не бачили ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників. Для нього ніби не існувала темрява. Він бачив усіх і все. Він виводив людей на волю, туди, де було закопано зброю.

 – Ні кроку назад! Вперед, за мною, вперед!

 – Стій, назад! Не губіть нас! Назад! Стріляємо! Огонь! – ревли поліцаї.

 Ніхто не відступив, ні одна душа. Так хотілося жити.

 Плигали з кручі в Десну навіть ті, що зроду не плавали, і, не уміючи перепливали, перелізали Десну, дивуючись своїй надзвичайній владі над водою.

 Тільки деякі, у кого од голоду не вистачало сили чи пристрасті, чи хто був ранений, ті не змогли перемогти свого невміння плавать. Вони загинули у чистій деснянській воді, не помічаючи, що вони тонуть. Та і в останню рокову мить їм ще здавалося, що линуть вони на свободу, і радість не покидала їх до самісінької смерті.

 І тільки де-не-де виринала трудяща рука, ніби посилаючи живим свій останній привіт.

 – Прощайте!.. Потопаю...

 Олеся й Христя бігали у тісних містечкових провулках біля станції. За ними гналася німецька сторожа. Ось вона загнала їх у завулок і схопила.

 – Ви чого не хочете їхати до Німеччини? – спитав станціонний жандарм, коли їх обох привели до поліції.

 – Так тепер же й тут Німеччина, – сказала Христя.

 – Так. Але вам тут нічого робити. Тут не буде ні фабрик, ні заводів. Все там. Треба там працювати, щоб скоріше перемогти ворога.

 – Якого?

 – Червону Армію.

 – Так вони ж свої.

 – Роздягніть їх і дайте по двадцять гарячих. Поліцаї кинулись до дівчат.

 Уночі вони знову впали з поїзда на ходу. Вони бігли довго по полю, потім байраками, долинами до лісу. За ними гналися. Вони падали, біжучи, й знову бігли. По них стріляли. Вибившись з сил, вони стали й підняли руки вгору.

 Вони знову їхали в поїзді з іншими дівчатами, коровами, кіньми. Довжелезними поїздами вивозились до Німеччини невольники з української землі. Ешелон спинився на маленькій спаленій станції поруч з другим ешелоном, що теж тягнувся на захід.

 З товарного вагона виглядали чоловіки. Жовті, виснажені, неголені, биті полонені люди з концентраційних таборів, оточенці, дезертири й так собі небораки, позбавлені волі й закону, вивозились на тяжкі й небезпечні роботи до Німеччини.

 – Здорові були, дівчата! Звідки будете? Чиї? – спитав через вікно один молодий чубатий парубійко. Він ще не втратив парубоцького форсу. Любив він дівчат, та й пісні ж знайомі. Згадалась йому вулиця, веселі ласкаві дівчата, пісні на колодках, місячні ночі і ясні зорі.

 – Чиї будете?

 – Фашистські! – сказала Христя.

 – О?!

 – А ти думав твої, сукин ти син нехай? Блазень, дезертир смердючий!

 – У, подумаєш!.. – образився парубок. – Ми таких, як ви...

 – Що? Хам ти проклятий!

 – Оте саме.

 – Що? Покидали для бардаків, сукин ти син нехай, раб.

 – Іди ти, барахло... Я плєнний, – зніяковів «кавалер».

 – Ух ти... плєнний! А чому ти плєнний? Крові злякався? Оборонець батьківщини! «Чиї ви, дівчата?» – Кавалер... У, гадина! – Христя тремтіла од ненависті.

 Увесь свій біль і кричущий протест проти безпросвітної недолі, в яку ввергнули її оці «плєнні», лайдаки-безбатченки, сліпоголові, весь гнів своєї пристрасної натури вона обрушила на вагон невольників. У неї не було до них ні жалю, ні співчуття. Дурацьке запитання і той блюзнірський тон, яким воно було вимовлене, обурили її. Вагон стояв перед нею, як образ не тільки біди й недолі, а й гіркої якоїсь, смутно здавалося їй, провини.

 Німецька варта з приємністю слухала оцю сварку і, хоч не розуміла ані слова, дивилася з презирством на обидва вагони.

 – Та годі-бо, Христе, – стримували Христю дівчата. – Ех ви, і сорому у вас немає, – докоряли вони чоловікам.

 – Дезертири! – кричала Христя. – Як ви смієте мені в очі дивитися?!

 – Іди ти!.. – гримнув хтось з чоловічого вагона.

 – До німців їду в неволю, будь ви прокляті нехай! – кричала Христя уже на ходу поїзда, висовуючись з вікна вагона.

 – Як я ненавиджу їх, Олесю! – сказала Христя, обернувшись до Олесі, коли поїзд минув станцію. – Щоб отак опуститися!

 – Нащо вони тікали, скажи мені? Нащо вони кинули нас так легко на знущання ворогу? Чому вони не вмерли в боях, щоб я плакала и молилася на них?

 – Так уся Європа, кажуть, здалась, – сказала Олеся. – Так то Європа, а то ми... Ай! Ну, де їхня гордість? Де їхня мужність? Хто їм це простить? Скажи мені! Ми ж тепер пропали? Що, не правда? Скажи мені, Олесю, правда?..

 Христя засипала Олесю сотнями найболючіших запитань, що не давали ні одній дівчині ні їсти, ні спати, що мучили їх і доводили до відчаю і вчинків одчайдушних і жахливих. Цими запитаннями, мов отруєними стрілами, були поранені їхні змучені серця і розум.

 – Ти що сказав тій дівчині, падлюка? – спитав «плєнного кавалера» похмурий, виснажений і висушений пекельним внутрішнім вогнем Степан Сорока.

 – А нехай не...

 Сорока вдарив «плєнного» з усієї сили в ухо так, що той, як сніп повалився додолу.

 – Що ти б'єш людину? – розгнівався один з невольників.

 – Яку людину?

 – Нащо ти людину вдарив?

 – Людину? Тут нема людей. Тут раби, – глухо прогримів Сорока.

 – Які раби? А ти чув, що вона йому сказала? – обурився другий гордий невольник.

 – Для нас вже немає образи. Для вас і для мене...

 – Олесю, я ненавиджу їх за погану війну, – шептала Христя, притулившись до Олесі. – Нащо вони кинули нас?

 – Христе!

 – Що, неправда?

 – Неправда. Правда, та не вся. Це тільки половина правди, – сказала Олеся. – Та діло й зовсім не в тому, хто більш чи менш винен.

 – Ну, а в чому ж?

 – У нещасті, у роду... – Олеся нахилилась до Христі і взяла її за руку, мов хвору сестру свою. – В нашому роду. Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине. За це ж вони вмирають, наші, як би там не бились. Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!

 Олеся майже крикнула останні слова. Очі її світились глибокою вірою в життя, в торжество добра і перемоги.

 – Я вірю! І ти вір, Христе. Вони тебе душать, а ти вір! Вони тебе б'ють, а ти вір...

 – Олесю, коли в мене родиться їхня дитина, я її задушу! – раптом сказала Христя, одповідаючи собі на своє нестерпне запитання.

 – Христе, ти?..

 Христя упала на нари і глухо заридала.

 – Німеччина! – кричала дівчина в вікно вагона.

 – Остання українська станція! – сказав хтось у прочинені двері Заплакав, затужив вагон. Олеся й Христя глянули одна на одну.

 – Чуєш? Чужа земля.

 – А, прокляті, прокляті!.. Плакав вагон.

 – Прощай, Христе! Прощай, я плавати не вмію! Що ж мені робити, Христе?! – тужила Олеся, бігаючи, заломивши руки, понад берегом річки, вздовж очеретів. Христя перепливала річку. Вона була вже посередині.

 – Вони вже біжать до мене, Христе! – кричала Олеся. – Я чую їх свист! Мамо, матінко, Василю! – Олеся оглядалася навкруги.

 – Ага, ось вона! Тікати?!

 Три німецькі жандарми вхопили її й зірвали з землі. Олеся вирвалась од них і припала до землі. Вона хотіла взяти жменю землі. Вони схопили її за руки.

 – Дайте мені хоч жменю землі! Прошу вас!

 – Для чого?

 – Рідна земля моя.

 – Це наша земля, українська дура, – процідив крізь зуби жандарм і повалив Олесю. – Одійдіть...

 Страшно помстився фон Крауз за смерть свого сина. Він власноручно перестріляв усіх поліцаїв, крім двох, Івана Гаркавенка і Устима Товченика, яким вдалося сховатися в кущах.

 Спалили хатину Запорожця, за нею синову хату, братову. Потім німецькі наймити, ремісники і прикажчики кинулись до хат усіх, хто був у партизанському реєстрі. Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи од клінічної пристрасті, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити уже на землі, не бачить нічого, не клясти, не плакать, плигали в розпачу в огонь услід за дітьми і згорали в полум'ї страшного німецького суду. Високе полум'я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом'яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес. Повішені дивилися вгору з страшних своїх шибениць, ще гойдаючись на них і одкидаючи на землю незабутні моторошні тіні. Горіло все село. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети, в потайні ями, – все загинуло.

 Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі й печища біліли серед попелу й вугілля та де-не-де висіли трупи на ушулах чи на грушах. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати.

 Світало. Тихо. Аж ось промчалися по мертвій вулиці два вершники туди й назад. В горіле селище в'їжджав невеликий кінний партизанський загін. Видно, здалека прибули народні месники. Коні були стомлені, в милі. Тільки вершники не знали ніби втоми. Все оглядались, тримаючи напоготові зброю. Стали. До тихої криниці під вербою, де колись Олеся воду брала, під'їхав вершник Роман Запорожець, командир партизанського загону.

 Довго гуляв Роман по Вкраїні, багато висадив у повітря мостів, поїздів, військових складів. Тисячі окупантів прокляли своє життя за одну-єдину зустріч з партизаном Запорожцем. Не многі б тополівці впізнали в ньому м'якого, веселого Романа. Сувора боротьба, і нечуване народне лихо, і народна кров, що повеліла йому виконання суворих своїх історичних присудів, поклали на ньому жорстоку свою печать Це був воїн, безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім'я яких він носив. За його голову покладена була фашистами висока ціна. І от мандруючи в глибокий рейд, заскочив він до рідного села.

 Рідне село! Чиє серце сина або брата не стугонить у грудях? Не рветься вперед? Не мліє в тривозі – де ви, де ви?!

 – Гей! Хто живий? Озовися!

 Ходить Роман серед трупів.

 – Гей, хто живий у полі? Озовися!

 Не обізвалася ні одна душа в полі.

 Тільки одна душа обізвалася. Коли підійшов Роман до льоху і, відчинивши ляду, промовив до чорної ями свої слова, обізвалася з ями одна душа – материна. Кинувся Роман у яму.

 – Мамо!

 Присвітив ліхтариком і побачив серед трупів свою матір.

 – Синочку!... – і вмерла.

 На другий день повстав увесь район.

 – Партизани!

 Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів од жаху. Ховатися! Куди? Заходив будинок од вибухів бомб. У місто вривавсь Запорожець.

 Вороги тікали, одстрілюючись, куди видно.

 Молодий народ ішов до партизан в ліси, і матері благословляли синів своїх на труд і грізні бої, на життя в лісах і болотах, на подвиги.

 Тікали поліцаї у байраки.

 Отак одного разу за селом, у рівчаку під лісом, п'ятеро поліцаїв пили горілку.

 – Ну, товариші поліцаї-курви, пропали ми, будьмо живі!

 – Та йди ти!

 – Болячки наживеш. Пропали к чортовій матері! Ну що його робити?

 – Не знаю. Розгубився! Ну, будьмо... Ох, прокляті німці.

 – У партизани треба йти, от що!

 – Еге. Ось піди!

 – І піду.

 – Ну й обсмалять, як кабана.

 – Та ну? От жизнь, таку його мать нехай!

 – А ти, Максиме?

 – Я не хочу.

 – Ти ж казав, що підеш.

 – Я роздумав. Де наша армія? Може, десь коло Уралу ще. Шутка сказать, коли вона повернеться. Так я оце дурний буду тягатися по лісах у партизанах, як вовк, а ви мене будете ганять.

 – Хто?

 – Пожди. На, випий.

 – Не хочу.

 – Чуєш?

 – Стій.

 – Та йди к чортам! Я думаю, оце в поліцаях з півроку ще побуду а там уб'ю з десяток хриців – та й в партизани, коли вже армія буде підходити, о!

 – От сволоч.

 – А ти? Подумаєш! Ідейний...

 – А я зараз піду.

 – Ну й іди. Попробуй.

 – Ну й попробую. Думаєш, тебе злякавсь. У кущах стояла партизанська застава.

 – Стій!

 – Ай!

 – Тихо!

 – Не лякай!

 – Куди йдете?

 – До партизан. Чи не ви оце будете?

 – Ну?

 – Синочки мої. Прийміть мого хлопця до себе. Благаю вас. Пропаде хлопець.

 – Чого?

 – В поліції служить. Голубоньки...

 – В поліції?

 – Еге. От біда. Ну, що його робити. Я б, може, мамо, пішов у партизани, так боюся. Так, каже, я їх боюсь. Заріжуть або обсмалять, як кабана. Так я оце...

 – А де він?

 – А не тронете? – стара Одарка Товчениха пильно вдивляється в партизан.

 – Та ні, як не провокатор, помилуєм.

 – Голубчики, синочки мої... Ой спасибі ж вам... Устиме! Іди сюди. Поліцай Устим Товченик обережно вийшов з кущів і став.

 – Іди-бо, кажу! Бодай тобі ноги повсихали!

 – Здрастуйте!

 – Шапку зніми, невіглас! Пожди, я тобі покажу поліцію! І Одарка почала бити дрючком свого поліцая під веселий регіт партизан.

 – Ну, кажи!

 – Простіть, товариші. Клянуся вам, що де б я тільки не стрінув фашиста чи націоналіста, – у клоччя рватиму!

 – Ну, ладно. Ради матері приймем.

 Поліцаю Івану Гаркавенку, що теж через кілька день прибіг до партизанів, не зразу повезло. Його не хотіли приймати. Партизани щойно вийшли з бою, і розвідка принесла їм гіркі відомості про німецькі звірства і грабунки. Вони обступили Івана і дивились на нього грізно й вороже. Вони пронизували його гнівними своїми очима. Вони розстрілювали його, здавалось, кожним поглядом.