Україна у вогні

Текст добавлен: 10 октября 2016, 05:26

Текст книги "Україна у вогні"

Автор книги: Олександр Довженко

Жанры:

Драматургия

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

– А ти чому не побіг? Чого ти сюда приплентався, сукин ти син нехай? Охороняти німців од батька й брата? Миколай! – обернувся старий Купріян до старшого сина. – Ось твій сторож. Бережись. Сторож-брат – це тобі не шутка.

– Я не хотів цього...

– Так нащо ти взяв? – спитала Христя.

– Вони силою дали мені, під страхом смерті.

– Морди понабивали, – підтримав Іван Гаркавенко.

– Ага, злякався! Під страхом смерті свою зброю кинув. Під страхом смерті за Гітлерову взявсь? Так!.. От виховали! Коли ж це було видно, щоб у Хуторних був страх смерті? Щоб Хуторні боялися крові? Щоб...

– Дайте мені сказати, тату!

– Говори.

– Спочатку в мене була думка одмовитись і вмерти.

– Ну?

– А потім я подумав: хтось же її да візьме. Раз уже так сталося раз уже світ перемінився, комусь же, видно, треба цю зброю брати, будь вона проклята нехай!

– Так. Так ти перший за неї вчепився? Перший поліцай фашизму Павло Хуторний! О страмота!

– Не дратуйте мене, тату!

– Павло!

– Пам'ятай, сину: не пролив ти крові ворога в грізну лиху годину, проллєш батькову і братову проллєш!

– Ну годі, дядьку!

– Купріян Михайлович!

– Та годі вам. Якось воно обійдеться. Живуть же люди... – утішали старого дезертири.

– Кидай зброю! – спалахнув Купріян і несподівано схопив за гвинтівку. Раптом прогримів постріл, і смертельно поранений Купріян упав з тяжким стогоном додолу.

– Гальт! Руки вгору! Виходь! – гукнув німецький єфрейтор, з'явившись на порозі якраз в момент пострілу.

– Тікай, Миколо, – гукнув Купріян. Христя кинулась до свого нещасного батька.

– Доню моя... Моя дорога... Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан...

Микола вискочив з клуні, збивши з ніг єфрейтора ударом кулака, і кинувсь тікати городами. За ним побігло й троє дезертирів, що сиділи окремою компанією під клунею на колодах. Вони чули постріл і крики і побігли за Миколаєм, не знаючи гаразд, що й трапилось. Услід їм пролунало кілька пострілів.

Пробігли втікачі через городи, соняшники, через леваду, гречку. Вже недалеко й ліс у яру. Стали, оглянулись.

– Що ж його робити?

– Тікаймо до лісу! Кажуть, там десь партизани!

– А може, той... ай-ай-ай! Глянь!

– Он уже біжать, гляньте! Он-он-он! Женуться!

– Та ні?!

– Вони, їй-бо, вони... Миколай! Будь ти неладне нехай!

– А, ходім додому. Чого ж ми тут стоїмо справді?

– А що? Хіба ми що?

– Та ми ж нічого. Ну, стоїмо.

– А чого тікав?

– Та хто його знає? Побіг, то й тікав. А ти чого?

– Та й я ж отак... Миколай!..

Микола оглянувся. Товариші стояли далеко позаду в нерішучості.

– Гей, хлопці! Не спиняйтесь, загинете!

– Га?

– Не спиняйтесь!

– Та ми, мабуть, вернемось додому? Чого, справді, бігти?

– Хіба ми що?

– Та ми ж нічого.

– Не стійте!

– Ні, Миколай! Остаємось!.. А справді, ну куди його тікати?

– І чого, справді?

– Га?! Чи як ви, хлопці?

– Та проживем якось!

– Поживем – побачим... поживем так!

– Не поживете! Не буде миру! – гукав Микола до хлопців. – Будете в ярмах землю орати! Та поженуть вас у неволю! Та стрілятимете один одного, як Павло батька, товариші!..

– Га?.. Ходімте, годі...

– Миру захотіли? Не буде вам миру. Не буде!

– Годі лякать!.. Пішли?

– Пождіть... Га?

– Гойдатиметесь на шибеницях, та не вернеться доля! Проща-ай! Довго дивилися хлопці услід Миколаю. Хто ж його знає, чи його йти, чи не йти. Замислились вони, опустивши голови, і рішили, очевидно, не йти.

У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово "священна" не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі. Сувора дійсність скоро розкрила їм очі. Широко востаннє розкрились вони, все побачили, та було вже пізно: повисли хлопці на німецькій шибениці рядочком, як стояли, на майдані в своєму безталанному селі.

І вішателі з Людвігом Краузом, сміючись і жартуючи, вже готували шибениці й для всієї компанії, що була в клуні при вбивстві Купріяна Хуторного. Людвіг був щасливий. Він діяв.

Уже вели побитих дезертирів і оточенців у синяках. Вже лупцювали їх конвоїри по чім попало на ходу.

– Ну, собако! Пропадеш же й ти! Ай! Пропадеш, батьковбивець!

– Іди, йди, – пробубонів Павло. Він був уже в числі конвоїрів.

– Ух ти, убийбатько! Іуда!

– Я не вбивав. Не мучте мене. Вони самі на кулю напоролись!

– Га! А ми самі на шибеницю йдемо?! Через тебе, сучий сину!

– Я не знаю. Я не суддя вам. Я сторожа, мені приказано. Що я буду робить?!

– Рус! Замовкни, свиня! – гаркнув німецький єфрейтор і ще раз оперезав бідолаху по спині.

Лаврін Запорожець швидко ввійшов у хату.

– Тату, ідіть мерщій на збори. Вони вас уб'ють, – промовила Олеся з сіней.

– Залиш мене, – глухо наказав Запорожець. Олеся хутко причинила двері. Упавши на тапчан у сінях, вона затужила.

Оставшись один, Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна.

– Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося – не малою, великою кров'ю на [своїй] території, – тихо промовив він до портрета. – Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків сіромах, та натруять одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам... Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна... чую смерть.

Почувся стук у двері.

– Прощайте, йдуть. – Лаврін повернув портрет до стіни й поставив долі.

– Іду!

Лаврін вийшов у сіни.

– Тату! – кинулась до нього Олеся.

– Прощай, доню, – тихо промовив Лаврін і вийшов.

– Що це за аморальна область? – блиснув хижим оком полковник Ернст фон Крауз, поглядаючи на селян, що стояли перед ним на майдані. – Тікають старости в партизанські банди, тікають начальники поліції. Тут банда дезертирів нападає на поліцая Павла Хуторного і теж тікає до лісу. Я чесний німець, батько, мушу банду вішати! Вас іст дас?

Лаврін слухав цю моторошну промову і внутрішньо готовивсь прийняти смерть достойно й просто, щоб хоч не просити ні про що катюг.

Загибель Савки й старого батька і поранення жінки тяжко пригнули його.

– Я знаю, ваші уші знаходяться в Лондоні, а серце в Москві! – говорив фон Крауз. – Але не забувайте, що ваші спини перебувають на Вкраїні і ваші шибениці теж. Я наказую востаннє обрати старосту. Називайте кандидата. Ну, біте!

– Нема в нас такого!

– Що вони кажуть, фатер?

– Одмовляються.

– Фойєррр! – крикнув Людвіг Крауз.

Загриміли кулемети, засичали кулі понад головами і раптом стихли.

– Нема! Не годимося для староства!

– Фойєр!!! – ще раз подав команду Людвіг. Село стояло по горло в воді під млином. Була ніч.

– Нема! Не можем обрати! – гукали в темряві з-під млина. – Нема! Плакали жінки під вербами понад берегами, понад осокою. Плакали

діти.

– Тату, тату! – гукали.

– Кажіть, тату, кажіть що-небудь. Загорілось півдесятка хат. Освітило людей у воді.

Лаврін стояв під руки в воді, притулившись до гнилої палі од старого мосту.

– Лаврін, прийми гріх на душу.

– Лаврін, у тебе сини в армії. Що тобі? Прийми тягар. Прийми, Лаврін Михайлович.

– Кому, як не тобі, Лавріне, – гомоніли люди, заклякаючи в воді. Вже декому не вистачило сил, і дужчі підтримували недужих.

– Лаврін, рятуй, бо заклякнемо к такій матері. Соглашайся, та ходім уже поснідаєм, – сказав посинілий од холоду Мина Товченик, сусід Лавріна.

– Ну, хай буде так, – сказав Запорожець.

Ранком фон Крауз, вдоволений з доброго сну, сніданку, приємного купання, у строкатій піжамі підійшов до млина.

– Гутен таг, україніше льойте! Ві гейт ес інен? Іх габе гехерт дас зі волен ніхт кайн кандидатур староста каварит. Дас зеєр шаде, ніхт? – весело глузував він, витираючи товсту шию пухнатим рожевим рушником. – Абер унмегліх зо філь ін кальт васер штеєн, ніхт вар? Біте, комен зі гір, унд подумайте нох айн маль... Немножко. Ну, пожалюй-ста...

Селяни почали виходити з води.

– Вер ду гаст гезахт?

– Запорожець Лаврін, – сказав Людвіг.

– Запорожець? О, дас файне наме! Хайль Гітлер! – крикнув раптом Ернст Крауз так голосно, що навіть коні й гуси перелякались.

– Дозвольте, господин начальник, ваше високоблагородіє, – сказав літній якийсь чоловік і, знявши шапку, вийшов трохи вперед Його не було між селянами. Він тільки що з'явивсь, він відрізнявся від усіх. Тихий гомін пішов по натовчу. Селяни взнали куркуля Григорія Заброду.

– Заброда!

– Як же це так, прошу прощенія. Я біг сюди з Північного Сибіру через фронт, повз гадюкою, ліз, котився бубоном. Велику книгу можна написати про мої страждання! І ось прибіг, – Запорожець! Цей же чоловік голова колгоспу, – грізно сказав Заброда. – Який же він староста. Він же мене виселяв до Сибіру!

– Ну?!

– У нього п'ять синів у Червоній Армії. І всі комуністи, як я чув!

– П'ять синів? – звернувся Крауз до Запорожця.

– Так точно, п'ять, – одповів Запорожець.

– Чудесно. П'ять синів на війні... О, дас іст патріотизмус! Очень хороший староста.

– Еге. А ось куркуль Заброда думав, чи не його часом настановите! – сказав Товченик, очевидно, вдоволений поворотом діла.

– Заброда? Вер іст Заброда?

– Куркуль. З Сибіру повернувся. Великий мироїд!

– Заброда? Ком гір, мерзотник! – розсердився фон Крауз. Заброда підійшов.

– Ти хочеш старостою бути, пес?

– Я думав...

– Ти думав, що це повернувся капіталізмус? Кайн капіталізмус, зондерн дойче націонал-соціалізмус! Ферштейст ду, гунд!

– Йаволь... – зблід Заброда.

– Чим ти заслужив староство у народу?

– Та ви знаєте, ваше високоблагородіє, що це за народ?

– Замовч, сволоч! – Фон Крауз з усієї сили ударив Заброду по морді разів чотири.

– Фатер! Ідея, – сказав Людвіг. – Це чудесний начальник поліції!

– Поліцай! Ідея... Ага... Да. Альзо, будеш начальником поліції! Ду!

– Не хочемо Заброди! Не хочем! Не треба!

– Знаємо ми Заброду!

– Господин начальник!

– Не треба! – загуло в народі.

– Ахтунг! Нас інтересують ваші позитивні думки. А негативні ні. Ви зіпсовані критицизмом. Много політики. Не треба політики. Треба пахать хліб, масло, яйка. Молитись богу... Ця людина...

– Погана людина.

– Дас шаде ніхт! Начальник поліції не повинен бути гарною людиною. Начальник поліції – ето курва-поліцай, а він інтересує нас саме з цих позицій. Це вас не совіцька анархія. Ферштеєн зі?.. Плятц!

Заброда витягся і скам'янів як стовп.

– Вірно. Істинна правда! – сказав твердо й переконливо Мила Товченик.

– Дозвольте? – Мина трохи вийшов вперед.

– Ну.

– Уже, казав той, якщо воно до того и прийшло, що замість міліції, сказати б, замість простака вже треба падлєца чи курву, так тут уже, товариші, помилки нема. Вірно вам кажу. Бо такої падлюки, як Заброда, не то що в районі... куди там... одне слово, перехідне німецьке знамя може получить за підлоту.

Всі засміялися. Засміявся й сам Товченик.

– От времена...

– Чого вони сміються, фатер? – спитав Людвіг Крауз. – Руе!

– Руе! Подайте один одному руки. Ну! – почервонів од гніву Ернст фон Крауз.

Два непримиренні вороги Лаврін Запорожець і Максим Заброда подали один одному руки, розстрілявши тут же один одного очима.

Минали дні, минали ночі в загравах пожеж. Минуло літо. Мокра осінь. Розбухли холодні болота у дрібних дощах. Горіло. Над очеретами туман і дим. Крякали міни у багновищах серед людей. У гнилицях потопало юнацтво.

– Рятуйте! Ой ряту-у-у...

– Тихо!

По шию, по рот у холодній воді брели болотами на схід многі тисячі бездоганних героїв-страдальців, немов розкидані негодою величезні журавлині ключі. Піднімали над мокрими головами рідну свою зброю, партійні квитки, все, що було дорогого, виносили віру в серцях, і болотна брудна гнила вода нагрівалася од гарячої невмирущої людської віри в перемогу і од крові, вічної світлої пам'яті героїв.

Не раз і не два гомоніли вони з ворогами в гучних кривавих бесідах. Багато ворожих кладовищ лишали вони за собою і самі полягали в великому числі, прийнявши чесно труд і страх боїв і саму смерть.

По всіх роздоріжжях чули люди вночі, як стогнала в журбі земля, як вили пси свою собачу тугу і плакали вдови.

О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися, гноєм і передсмертною блювотою. Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем.

– Товариші! Братці! Прийміть ранених! Підвезіть! – кричали поранені на сумному шляху. Одступало військо. Пролітали вантажні машини різних снабів, воєнторгів, управлінь, постачань. Холодні, злі шофери, здавалося, не бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомствена байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених.

– Товариші, пожалійте!.. – благали поранені.

– Стій, стрілятиму! – кричав поранений Роман Запорожець. —

Стій!

– Ну, що ж воно робиться! Скажіть мені, чому ми такі погані? —

плакався ранений юнак з перебитою ногою. – Товариш командир, програма яка! Сама найвища в світі. А ми ось які, гляньте! Підвезіть ранених, розтуди вашу мать! – і заплакав. Пролітали машини, як осінній лист.

Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу. Він почував себе винуватим перед людьми, що дивились на нього з вікон і тротуарів маленького міста. В їх очах він читав мовчазний гіркий докір, і смуток, і страх. Це саме почували й бійці. Виснажені обличчя їх були злі і похмурі. Довгі відходи, сум і горе важких утрат пригнобило всіх. Трудно було одрізнити бійця од командира.

– Скажіть мені, товаришу, чому ми такі оце, га? – звернувся до Кравчини молодий боєць. – Чому? Що це таке? Підвезіть ранених, сволочі!

– Вперед! – весело махали рухами воєнторгівці. Вони були раді, що від'їжджають з небезпечного міста на схід ще за одну ріку, що машина справна, що шофер, який лежав під машиною догоричерева цілих шість годин колупаючись, від чого всі вони трохи не збожеволіли, все ж таки машину осідлав. Душі у людей були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя. Вони виросли в атмосфері легкого успіху і радощів. Сувора, мужня доба необхідності давно вже здавалася їм закінченою, перейденою, і вони плавали вже кілька літ в царстві свободи, мов рибки в тихій неглибокій річечці, де було завжди видне і дно, і небо, і лататтячко, й омутець.

– Гляньте, котяться, сволочі! Ранених кидають!.. Що це?

– Не знаю. Я сам така ж сволоч, – відповів машинально Кравчина.

– Га?

– Я жінку кинув.

– Ну? А я кинув батька, матір і сестру. Олеся сестра! – сказав Іван Запорожець.

– Олеся?

– Олеся.

– Дивно. І жінка моя Олеся. Олеся... – Де?

– У тому, як його... Ай, забув... Коло перелазу кинув... Ах, убити б мене треба!.. – гірко зітхнув Кравчина.

– Не знаю я, товариш командир, що воно й до чого, ну почуваю отут, – Іван Запорожець постукав себе кулаком у груди, – не вміли ми жити як слідує. Ні, ні...

В районному місті, серед метушні й зловісної розгубленості, вбігають до голови Н. Лиманчука дві красиві дівчини.

– Що вам треба?

– Скажіть!.. – хвилювались вони, ледве дихаючи.

– Що сказать? Що вам треба, що?

– Скажіть нам...

– Що сказать, що, ну? Ну що, що, ну? Алло, алло! – Ми вчительки, комсомолки...

– Всі ви комсомолки!.. Ну що?

– Ми боїмося! Може б, ми втекли.

– Га?

– Чи буде наше місто здаватися ворогу?

– Яке місто? Як ви смієте? Хто вас прислав? П'ята колона?

– Так ми?..

– Паніку сіяти!.. Алло... Алло!

– Ми...

– Вийдіть зараз же з кабінету, щоб я вас тут не бачив! Це місто ніколи не буде зайняте!

Лиманчук метушився по кабінету, мов поганенький актор по провін-ціальній сцені:

– Ідіть!

– Ну, спасибі вам.

– Ніколи, чуєте? Ні за що! Не вийде!

– Неправда. Не слухайте його, товаришки, – сказав Василь Кравчина, увійшовши до кабінету. Він чув лише останні вигуки голови, але йому зараз вже була ясна вся картина розмови цього отця міста з своїми нещасливими громадянками.

– Неправда. Це місто ми покидаємо. Тікайте, дівчата. Поки не пізно – тікайте, бо горе вам буде.

– Ви хто такий? Як ви смієте? Ви знаєте, що за це?.. – хорохорився голова, рвучи на дрібні шматочки якісь секретні папери. Він був великим любителем різних секретних паперів, секретних справ, секретних інструкцій, постанов, рішень. Це возвишало його в очах громадян міста і надавало йому досить довгі роки особливої респектабельності. Він засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини. Він був позбавлений уяви, як і всяка людина з сонним в'ялим серцем. Він звик до своєї посади. Йому ні разу не приходило в голову, що по суті кажучи, єдине, що він засекречував, це була його засекречена таким чином дурість.

– Що ти мелеш оцим комсомолкам? Що ти брешеш? Для чого? Во ім'я чого ти брешеш, гад? – Василь Кравчина був темний як ніч. Непоправимий промах, навіть не промах, а злочин, що заподіяв він Олесі, не забравши її силою з собою, мучив його і не давав йому покою ні вдень ні вночі. Спантеличений , приспаний отакими холодними молодцями, що вигукували в кожному місті, мов папуги, бадьорі вигуки, вроді: «Ніколи враг не пройде», вигуки, на які ніхто їх не уповноважував, він кинув при битій дорозі дорогоцінну свою долю – Олесю – і тільки зараз на довгих важких шляхах відступу, оглядаючись на всіх перехрестях, чи не летить десь до нього казковою птицею рідна його доля, тільки зараз відчув він уповні своє горе.

– Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф, – показав Василь на голову, – що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту.

– Я вас заарештую! Алло! Алло! – загукав голова Лиманчук, смикаючи телефонну шворку і дмухаючи в телефон, мов у самоварну трубу. – Мене партія поставила!..

– Товариші, не можу. Не можу, точно. Вам понятно? Товстуватий чоловік з двома шпалами доказував спокійно і лагідно, навіть з доброю усмішкою, немов досвідчений вихователь вередливим дітям, що він не може їх взяти до свого грузовика, бо хоча грузовик його і напівпорожній, зате на ньому лежать секретні речі. Крім того, взагалі не можна брати нікого, що це заборонено наказом. Тому він радив не стояти на дорозі і не загрожувати йому, а пропустити.

– Понятно?

– Товаришу, – так візьміть дівчаток оцих-о і раненого, – просив Кравчина.

– Товаришу, я везу воєнний груз, пойміте.

– А я ранений, хіба я не груз?! Твою мать нехай, смотри! – І ранений в ногу Іван Запорожець почав хутко розбинтовувати свою ногу.

– Товаришу, ви мені цього не показуйте, ви не загрожуйте мені раною.

– Я не загрожую.

– Я принципіально не можу.

– Що?

– Так об'ясніть нам.

– Товариші, діло не в рані, а в принципі, в приказі.

– Діло в стражданні! – сказала дівчина.

– Це не військовий разговор. Ви знаєте, які були випадки! Отак підвозили, а потім підвезені кидалися з ножами на спину.

– Товаришу, цей ранений – член ЦК комсомолу! Він не кинеться.

– Не можу. Не можу!

– Вірно! Не беріть ні дівчат, ні мене! – сказав раптом Іван. – Бо кинемось на машини і задушимо, як гадюку. Дайте йому дорогу! Котись!

– Давай!

– Товаришу командир, ну, що ви скажете? – звернувся Іван до Кравчини.

– Скажу, що війна буде довга. І крові нашої проллється багато більш ніж би могло пролитись. І страждань.

Відходили бійці по брудному шляху, оглядаючись на захід в тяжкому смутку. І, проклинаючи свої недоліки, які здавалися їм справжньою причиною відступу на схід, не знали вони, як багато великих діл судилося їм звершити, як багато судилося пролити крові на безкраїй своїй землі і які холодні калькулятори дозуватимуть їхню кров у заморських кабінетах.

Орали землю в ярмах і шлеях. Шестеро в плузі, сьомий за плугом – Мина Товченик.

– Гей, гей! – поганяє Мина дезертирство і оточенство.

– Прав уже мовчки, не дратуй! – сердився в ярмі старий колгоспник Левко Цар.

Товченик. Тягни, тягни, бугай! Н є х о д а. Ой, яка ж пекельна мука!

Ж у р а в е л ь. Ах, якби я був в армії. Хай би мене ранило, контузило в боях щодня, який би я був щасливий!

Т о в ч е н и к. Годі молоти чортзна-що!

Л е в к о Ц а р. А чого тікав?

Ж у р а в е л ь. Розгубився якось і не міг понять сам себе. Броня тонка.

Ч у б є н к о. Еге. Крові злякався!

Л е в к о Ц а р. Та не гарикай там...

Т о в ч е н и к. Но-о!

Л е в к о Ц а р. Я не людина вже. Я кінь. Ганьба, ганьба... О ганьба... Дай перепочити. Падаю.

Т о в ч е н и к. Не дам. Стрілятимуть. Он уже дивляться, гади... (Оглядається вбік).

Жандарми з автоматами доглядали оранку.

Н є х о д а. Тягніть уже, чорти б вашого батька потягли!

Ч у б є н к о. Ой!

Ц а р. Ех, колись воно не так було. По-другому воспитували.

Н є х о д а. Краще?

Ц а р. Краще.

Н є х о д а. Так чого ж вас так добре воспитали, а ви нас так погано? Та ще й лаєтесь? Ага, мовчиш, стара собако!

Ц а р. А, глупак...

Н є х о д а. Сам ти дурень!

Ж у р а в е л ь. Ну годі там!

Ч у б є н к о. Таж колись в історії, кажуть, теж запрягали нашого брата не раз...

Т о в ч е н и к. Но-о! Годі вам тут сторію товкти!

Л е в к о Ц а р. Я думаю, що такого ката, як наш староста Лаврін Запорожець, так, мо', ще и сторія не знала.

Т о в ч е н и к. Самі вибрали.

Н є х о д а. От каїн! Отак людей мучити в ярмах!

Ч у б є н к о. Гірше Заброди. Камінь не людина.

Величезна зграя вороння піднялась над соняшниками і затулила небо.

Чути – «кра-кра-кра!»

– Пожалійте людей, тату. Що ви робите? – Олеся підійшла до батька-старости рішуча й схвильована.

– Яких?

– Нащо ви людьми орете?

– Вони мене на це обрали.

– Як на це?

– Чого вони хотять?

– Вони не хотять ходити в ярмах!

– Нехай не ходять.

– Ну, тату!

– Я тебе питаю, чого вони хотять?

– Я не знаю.

– А ти взнай. Заступниця.

– Я вже не можу людям в очі дивитись. Вони нас ненавидять.

– А кого вони люблять?

– Тату! Що з вами?

– Я тебе питаю, що вони люблять? Заступниця!

– Вони в ярмах...

– Не хотіли ярем, треба було битися за волю.

– Не могли всі битися...

– На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде – вмре.

– Тату, вони вас уб'ють.

– Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб'ють, уб'ють німці. Не вб'ють німці, наші, повернувшись, уб'ють. Фашистський прихвостень... Жалько людей... А мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста-собака! Староста-кат! А там, дивись, сини одмовляться!

Щось постукало в двері.

– Вийди з хати.

Ввійшло до хати двоє незнайомий людей. Стемніло. Розмовляли пошепки.

У застінку били й катували людей. Чути було крики і стогін. Постріли, і падіння, і вдари об стіну. Когось виносили і викидали в яму.

Ернст фон Крауз з'явився в дверях. Він був мокрий од збудження і важко дихав. Ніби це не він катував людей, а його самого пекли огнем, і розтинали до нестями. Очі його горіли, як у хижого звіра, і тремтіли білі губи.

– Васер!..

Він почав митися холодною водою, вигукуючи по-німецьки якісь огидні лайки. Поліцаї стояли коло нього мокрі од жаху. Він сів і застогнав, майже непритомний. У нього почався сердечний припадок. Він велів покликати Заброду. Ввійшов Заброда.

– Мовчать?

– Так, клянуся, господин полковник, ваше високоблагородіє, кля нуся вам каторгою, богом, це все робота Запорожця.

– Що ти знаєш?

– Нічого не знаю.

– У... – Крауз вистрілив у Заброду, але пострілу не сталося, і він шпурнув порожній револьвер прямо в лице Заброді.

– Я не сплю ночами. Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-небудь Нічогісінько. Орють у ярмах, молотять, а хліба нема, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає ніби Запорожця, і щось тут є, от-от-от-от!..

Фон Крауз знову спалахнув і кинувсь на Заброду.

– Я тебе повішу. Чуєш? За що я тобі дав землю? Завойовану кров'ю моїх солдатів! Свиня! Щоб тебе, паршивого куркуля, даром годувати? Гунд!

І старий катюга Ернст фон Крауз так застукав об стіну головою Заброди, що стіна затряслась.

– Клянуся, Запорожець... Запорожець... – стогнав Заброда. Ернст фонт Крауз задихався од люті.

– Фатер, заспокойся, що ти робиш? – вбіг Людвіг. Одштовхнувши Заброду, він обняв батька.

– О мій хлопчику, майн лібе кінд, – розм'як якось Крауз, – ніхто нас, німців, не розуміє, ніхто! Ай!!!

Фон Крауз увійшов до Лавріна Запорожця чистий, гарно вдягнений, з пакунком.

К р а у з. Здрастуй, Лавріне! Як твоє здоров'є?

З а п о р о ж е ц ь. Драстуйте, господин полковник.

К р а у з. Не господин, а по-українському – пане полковник.

З а п о р о ж е ц ь. Звиніть, ми люди прості, до панства, казав той, не той.

К р а у з. Як жінка? Видужує?

З а п о р о ж е ц ь. Помаленьку.

Т е т я н а. (З-за стіни). Спасибі.

К р а у з. А, фрау Тетяна... Як діти?

Т е т я н а. Ох!

З а п о р о ж е ц ь. Та хто ж їх знає? Десь...

К р а у з. Б'ються. Десь уже на Уралі.

З а п о р о ж е ц ь. На Уралі?

К р а у з. Еге. Шкода, коли б...

З а п о р о ж е ц ь. О, коли б вони були тут все було б по-другому. Вони б усім показали дорогу.

К р а у з. Я чув, один вернувсь і ховається.

З а п о р о ж е ц ь. А, балакають.

К р а у з. Жаль, хм... До чого народ зіпсовано! Все доносять. Клевещуть один на одного.

З а п о р о ж е ц ь. Від дурості.

К р а у з. Да... Дивлюсь я оце на молодь. Погана молодь пішла. Легковажна. Це тільки ми з тобою розумієм, старики. Га?

З а п о р о ж е ц ь. Та таке якесь действітельно.

К р а у з. Повна розпуста. Ну, повна розпуста. Матеріалісти.

З а п о р о ж е ц ь. Еге.

К р а у з. Ти повіриш, у нас уже є офіцери, що не вміють писать грамотно. Єдиний ідеал – нажива.

З а п о р о ж е ц ь. Та в нас теж чогось би там такого, так не дуже, ну, звісно, всякі.

К р а у з. Да?

З а п о р о ж е ц ь. Один за другого не того...

К р а у з. Не що?

З а п о р о ж е ц ь. Не думають про хороше. Ну хоч плач.

К р а у з. Хліб ховають. Заброда каже...

З а п о р о ж е ц ь. Пусте.

К р а у з. Зникають в ліс.

З а п о р о ж е ц ь. Да ні, поки всі дома.

К р а у з. Боюсь, як би чого не сталося.

З а п о р о ж е ц ь. А що?

К р а у з. Зараз набираєм до Німеччини на оборонну роботу.

З а п о р о ж е ц ь. Чув.

К р а у з. Ой, боюсь, щоб не довелось вішати. Закон!

З а п о р о ж е ц ь. До цього, бачу, йде.

К р а у з. Да? Ти мене розумієш, отже?

З а п о р о ж е ц ь. Я й сам от думаю, що слід було б урятувати и послати до Німеччини сотню молоді на роботи.

К р а у з. О, Лаврін. У тебе розум, як у німця.

З а п о р о ж е ц ь. А...

К р а у з. О, ти у нас далеко підеш.

З а п о р о ж е ц ь. Ось я склав список. Тут самі здорові і красиві. Нате!

На другий день затужила вся вулиця. У село в'їхав Людвіг Крауз з чималим загоном жандармерії. Автомашини з кулеметами розташувались на всіх виїздах з села, люди в тривозі визирали з вікон.

Христя вбігла до Олесі в сіни, вся в сльозах.

– Тіточко! Тітко Тетяно! Олеся вибігла з хати.

– Олесю!

– Христе!

– Олесю, людей забирають до Німеччини!

– Що ти?

– Батько твій. Чула?

– Що?

– Список склав, і я в тім списку!

– Хто тобі казав?

– Павло.

– Бреше!

– А йому Заброда, начальник. Он як! Чому я в тім списку? Га? – Христя дивилась на Олесю з неприхованою ненавистю.

– Христе!

– Чому тебе нема? Людей продаєте?! Вислужуєтесь?

– Христе!..

Заброда стояв перед фон Краузом і тремтів.

– Коли ти появився, тоді коло річки, пам'ятаєш, я зразу побачив, що ти мерзотник, – говорив Крауз, розглядаючи Заброду з деяким здивуванням, як не зовсім зрозумілий людський феномен.

– Але я ніколи не міг подумати, щоб твоя твариняча, та навіть не твариняча, чорт тебе знає яка, мерзота, ненависть і зло доходили до цього. Ти мене розумієш?

– Нікак нєт!

– Ху-х!..

– Нащо ти вислужуєшся передо мною? Нащо ти з такою радістю доносиш на людей, виколупуєш їхні старі мізерні злочини, помилки?

– Я ненавиджу Радянську владу.

– Але ти українець?

– Так точно!

– Так як же ти?.. Ми ж твої вороги... Ми ж завоювали вас... Пам'ятаєш, Людвіг, я тобі казав... Ось чистий зразок, – звернувсь Крауз до Людвіга. – Як ти можеш?..

– Клянусь честю!..

– Мовчать! Він буде мені говорити про честь! Нащо ти набріхуєш на Запорожця? Мовчать! На. От список всіх людей, що слідує вирядити до Німеччини на роботи. Годі байдики бить! Знаєш, хто склав? Запорожець. Єдина чесна людина в селі. Сволочі!

– Дозвольте, – сказав Заброда, проглянувши список.

– Ну?

– Вбийте, не вірю Запорожцю. І вам не раджу.

– Що ти знаєш?

– Поки що нічого.

– Ти диявол.

– Ваше високоблагородіє, – стрепенувся раптом Заброда. В його похмурих очах засвітився якийсь намір. – От коли він увійде у хату і впише в список свою дочку, єдину дочку, тоді називайте мене дияволом, сатаною, чим хочете. А поки я бачу, що цього нема, дозвольте мені думать...

– Інтересно. Га? – переглянулись німці. Тут Лаврін Запорожець не витримав і постукав у двері. Він чув за дверима слова Заброди.

– Що тобі? – нахмуривсь Крауз.

– Я прийшов сказати вам про одну свою помилку, – тихо промовив Запорожець, підійшовши до Крауза. – Народ хвилюється, і це моя вина. Я ж дочку свою не вніс до списку. Признаюсь, пожалів. Батьківська слабість. Простіть.

– Що ти, Лаврін?

– Пишіть дочку. Сила прикладу – велике діло! Пробачте, що збагнув не зразу.

– О Лавріне, ти переміг мене, – сказав схвильовано Крауз. – Я хотів просити тебе про дочку.

Крауз поглянув на Заброду. Заброда зблід увесь і тяжко задихав.

– Тату?!

– Чув.

– Скажіть, що це неправда!

– Ні, доню. Це правда. Збирайсь у дорогу.

– Мамо!

– Лавріне! Що ти робиш? – Тетяна стояла в дверях худа-худа, жовта.

– Помовч, Тетяно. Олеся поїде до Німеччини.

– На загибель?