Текст книги "Книга веселих порад"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

ПРО ЩО РОЗМОВЛЯТИ В ГОСТЯХ

Хто з вас не бував у гостях? Хто не відчував отієї холодної атмосфери, яка панує в ті хвилини, коли сервірують стіл? Жінки бігають із кухні в кімнату: шукають ножі, подають виделки, миски з салатом олів'є, мороженим хеком, нарізають лікарську й любительську ковбаси і, як завжди, забувають своєчасно поставити найголовніше – чарки та фужери. Ви дивитесь на цю метушню й почуваєте себе, як дитина в пелюшках, – скуто. Як би ви не намагалися не дивитися на стіл, погляди ваші все одно падають то на баличок (який десь дістали господарі), то на креветки. Вам стає ніяково. Здається, що ваші погляди перехоплюють присутні. Ви встаєте з крісла, пробуєте жартувати. Кидаєте одну-дві репліки, але відчуваєте, що вони недоречні, ніхто не сміється, а на вас усі дивляться принаймні здивовано.

Куди подітись? Чим зайнятись? Швидше б уже за стіл. Чого вони зволікають? Завжди ці жінки ускладнюють собі життя. Поставили б пляшку, оселедчик, один-два огірочки – й досить. Ні, ріжуть навіщось ковбасу, яку, як правило, ніхто не їсть, варять чи смажать картоплю й подають її тоді, коли всі ситі по горло. Потім силоміць накладають вам повну тарілку й кажуть, що в них свиней нема – тарілка має бути чиста.

Та все це буде потім. А зараз ось прибігає з гастронома господар (таке враження, ніби хазяї вас і не чекали), приносить мінеральну воду, плавлені сирки, зелений горошок, забуває, як завжди, купити баночку майонезу чи пачку солі, яка щойно закінчилась.

– Тебе добре посилати лише по смерть, – господиня своєму господареві. – Так не буває, щоб ти та чогось не забув.

– То біжи сама, – огризається господар.

– Ну й побіжу…

Назріває сімейна сварка. Ви ще більше ніяковієте. Вам чомусь здається, що все це – через вас. «Якого біса ми прийшли? Через нас он люди лаються».

– Це щоб було востаннє, – шепочете своїй половині. – Чуєш, востаннє! Більше моєї ноги тут не буде.

Вона обіцяє. Раптом увіходить господар. Він вам нагадує ідіота: очі злі, а на устах посмішка.

– Ну, чим тут розважаються наші дорогі гості?! Трохи скучнувато? – запитує він. – Ну, нічого, зараз буде весело. От Клава тільки збігає в гастроном, візьме майонез, хрін і…

Йому не дають договорити. Всі кричать:

– Ну для чого? Ми ж не прийшли до вас наїдатись. Посидимо, поговоримо…

Господар заспокоює. Комусь пропонує сімейний альбом, іншим показує значки, які збирає син. Вам дає колоду карт. Ви тасуєте й помічаєте, як до вас підсовується мордатий тип. У вас до нього одразу ж з'являється неприязнь. Ви почуваєтесь зайвим. Так і є – нахаба взяв карти, які ви поклали собі. Зводитесь і йдете в іншу кімнату. Там, несподівано для себе, помічаєте хлопчика, який забився у куток і сидить, наче ховрашок у нірці.

– Як тебе звати?

– Вова, – відповідає він.

– А чого ти тут?

– Туди, – показує на вітальню, – мама не дозволяє.

– А-а! Ну, нічого… Зі мною можна. Ходімо, розкажеш мені, скільки тобі років, куди ти ходиш.

Хлопчик вам охоче відповідає, але ви все пропускаєте повз вуха, бо раді, що нарешті знайшли й собі заняття – забавлятися з дитиною. Полегшено зітхнувши, сідаєте на диван. У цю мить знову заходить господар. Мило вам осміхається. Ви хочете йому теж зробити приємність і кажете:

– Яке миле дитя!

– Да, да, – згоджується він і гладить Вову по голівці.

– Якщо говорити відверто… Сідайте, будь ласка, – запрошуєте ви господаря. Він сідає. – Так от, якщо говорити відверто, то я досі не уявляв собі, як люди визначають, на кого схожа дитина: на батька, маму, бабу чи діда. А це тепер помітив, що Вова справді, як дві краплі води, схожий на вас.

– На мене? – перепитує господар.

– А ви що, переконані в протилежному?

– Бачите, я… – Господар хоче сказати щось, але ви його вчасно зупиняєте. Думаєте: «Невже й цього разу помилився? Невже він весь у маму? Та ні, не може бути. Такий же капловухий, як батько. Очі балухаті, ніс баклажаном, губи наче варениці. Ну, викапаний батько. Мати ж гарна жіночка».

– І ви стверджуєте, що це не так? – наступаєте на господаря.

– Я нічого не стверджую… Я хочу сказати…

– Та перестаньте. Гляньте на свої й Вовині вуха…

Господар здивовано дивиться.

– Ну що ви скажете?

– М-да! Можливо, якась схожість є.

– Ви це називаєте – «якась схожість»? Цілком ваші вуха, тільки в мініатюрі. А візьміть ніс! Подивіться на його ніс. У кого ще такий ніс, як у цього милого… у-у-у… і славного хлопчика? Тільки у вас і в нього…

Господар починає вовтузитись і, видно, хоче швидше піти від вас.

– Мені моя дружина розповідала про Вову… Мовляв, підеш побачиш, який у Матущаків хлопчик, – вундеркінд. Я у вас вперше й, тільки глянув на Вову, одразу подумав – викапаний ви…

– Пробачте, але це не мій син, – раптом виривається в господаря.

– Не ваш? А чий же в вашій кімнаті син?

– Не знаю. Я спочатку думав, що ваш. Мені навіть здалося…

– Що вам здалося?

– Ну, що навпаки… Ви схожі на нього, а не я.

«Мда! – мдакаєте ви про себе. – Оце ситуація!»

Господар тим часом зводиться й щезає на кухні.

– А де твій тато? – питаєте в хлопчика.

– Он, – показує хлопчик на типа, що забрав у вас карти.

Ви підсідаєте ближче.

– Ну, як? – цікавитесь у типа.

– Карта не йде, хоч убий! Не везе!..

– Зате в коханні повезе, – підбадьорюєте ви.

– І не кажіть… Уже повезло.

– Воно й видно! Син у вас славний! Ваша копія… Розповідав мені, як його звати. Сказав, що йому шість років.

– Це він може… Туз хрестовий… Бито, – каже тип.

– Пробачте, а ви зі своєю давно живете?

– Ви до мене? – питає товстомордий.

– Ну, да…

– П'ять місяців.

– Що? – перепитуєте ви так, ніби проковтнули виделку. – Як же це так? Ви п'ять місяців, а синові шість років?

– Дуже просто… Дама пік… – товстомордий б'є. – Від першого чоловіка синок… Забрав… Нічим було крити… Як бачите, ні в картах, ні в коханні…

Вам на душі стає тоскно. Хоча б швидше до столу. «Ну й жінка, – це ви про свою. – Знову через неї влип. Більше я не піду з нею в гості. Чорта лисого бачитиме вона мене у своїх знайомих…»

У кімнату вбігає ще один шибеник. «Мабуть, оце син господаря, – думаєте ви й пильно вдивляєтесь у його обличчя. – Очі, вуха – ніби його. А втім, хто зна?! Ліпше не зачіпати. А що, як він виявиться сином сусіда?..»

Коли з вами й справді таке трапиться, моя вам порада: не беріть це близько до серця. Так і до інфаркту не далеко. Помилились? Нічого страшного. З ким не буває! Погладьте хлопчину по чубчику і вдайте, що ви ще більше здивовані, ніж хазяїн.

– Ніколи б не подумав, – скажіть йому. – Ви запевняєте, що це син сусіда? Дивно! А він так схожий на вас.

Після цього сідайте до столу і, головне, добре закусуйте.

ПРО ЩО РОЗМОВЛЯТИ З ДРУЖИНОЮ

Тільки для дорослих

Якщо ви спостережливі, то, безперечно, помітили, як у наш час багато парубків. І це незважаючи на те, що вони відбули армію, мають професію, інколи навіть ізольовану квартиру! А от не одружуються. У чому ж причина? А причина, як виявляється, у тому, що більша частина з них не знає, про що розмовляти з майбутньою дружиною. Куди легше з коханою. З нею взагалі можна не вести ніяких розмов. Бо закохані, до відвідування загсу, як достеменно встановлено, розмовами не переобтяжують себе, ніяких сімейних проблем не вирішують, а тільки страждають від кохання, мовчать або зітхають, густо пересипаючи страждання довгими й затяжними поцілунками.

Що таке поцілунок, я вам сказати не можу. Поки що в жодній енциклопедії, словнику, підручнику цей термін не розшифровується. Мабуть, тому, що не піддається опису. Поцілунок, кажуть, треба відчувати. Але перейдемо безпосередньо до нашої теми: «Про що розмовляти з дружиною?» У закоханих, як ми бачимо, справи значно легші. Бо навіть у тому випадку, якщо з них хто й говорить, то їхній словниковий запас дуже мізерний, як у деяких наших поетів-ліриків. Правда, ті й ті вважають, як це не дивно, що для кохання й поезії достатньо таких слів, як «зорі», «небо», «синій вечір», «голубий світанок», «липневі ночі», «бруньки на вербах» і «котики». Наприклад:

– Ти мій котику!

– Ти моя кицюню!

Так, безперечно, за рідкісними винятками, не розмовляють одружені. З їхнього вжитку ці слова щезають разом із поцілунками. Якщо для закоханих і згаданих поетів цих слів більш ніж достатньо, то сімейним людям цього так мало, що їх постійно не покидає думка: «А що, як наступить такий день, коли ми про все переговоримо? Про що ж говорити далі?»

Такі люди нам нагадують тих, що досі дивуються, як це щодня виходять газети, і з острахом чекають того моменту, коли раптом не вистачить матеріалів і газети не вийдуть. Так само почуваються й майбутні одружені… А все це йде від незнання життя. А справжнє життя (і це вже досліджено) починається якраз із сімейного.

Уявімо на хвилинку, що ви все ж наважилися й одружилися. Ви більше не вживаєте таких слів, як «зорі», «світанки над річкою», «вечори під вербою» (якщо це село), «липневі ночі у скверику» (якщо це місто чи райцентр і той скверик не об'їли кози), «ніч у човні», «багаття на березі озера чи моря», «падаючі метеорити» й поцілунки, поцілунки, поцілунки. Тепер вам ніколи цим займатися. Серпневі зорі (це ті, що падають у серпні) вам заміняють торшери, настільні лампи, стінні бра, люстри, нічники. Тобто лексикон ваш збагачується. Турботи теж. Вечори під вербою змінюються чисткою каструль, миттям склянок у сяйві електролампочок (найкраще мити посуд на кухні). Ночі в човні – спанням на спільній розкладачці чи на долівці (перші дні одруження). У цьому ще відчувається дух екзотики, тут є щось романтичне, але, як і все в житті, це вам поступово набридає, й ви зітхаєте:

– О, коли б швидше купити ліжко! Хоч одне на двох. Як уже в мене боки болять.

Іскристі багаття на березі моря змінюються на батареї парового опалення. Падаючі метеорити ви згадуєте лише тоді, як у вас раптово погасне світло, а картопля ще недообирана. Ви стаєте багатослівним, не зітхаєте, не пересипаєте свою розмову поцілунками, говорите, говорите – про електролічильник, виразку шлунка й «Енергозбут». І лише тепер ви помічаєте, що жити можна – говорити є про що, – і, безперечно, шкодуєте, чому ви не одружилися раніше.

Але сказати, що в одружених, крім торшерів та «Енергозбуту», немає інших розмов – означало б збрехати. Згодом (через рік, два) все стає на свої місця: шафу треба поставити до стіни і ні в якому разі не залишати її там, де поставили вантажники з меблевого магазину. Трюмо теж треба забрати з коридора і перенести в спальню. (Там зручніше причісуватись, та й волосся стає менше на кухні). Телевізор залиште в світлиці, але не посеред кімнати. Антену намагайтесь провести зовнішню, килими (якщо дістанете) чіпляйте не тільки на стіни, а й кладіть на підлогу й говоріть:

– А чи не краще буде, якщо ми шафу перенесемо сюди, а ліжко поставимо до вікна?!

– Де це ти бачила, щоб люди спали й головами впиралися в батареї? Ти що, не знаєш: «Голову тримай у холоді, а ноги на трубах». А якщо вже тобі так хочеться, то совай їх сама. А з мене вистачить. Я за цілий день насмикався…

Як бачите, розмова вдається. Причому інколи вона стає такою запальною, що несподівано починають у стіну грюкати сусіди й просити вас вимкнути телевізор або зробити тихший звук, бо в них нібито спить дитина, якої досі ви не бачили.

Для перших днів сімейного життя, гадаю, цих тем вам вистачить. Але ж, як пишуть ті самі газети, не можна зупинятися на досягнутому. Авжеж, авжеж, чому б вам не розширити тематику розмов, бесід? На диван-ліжку чи шафі, як відомо, далеко не заїдеш. Не знаєте, чим розширяти? Розширяйте розповідями про своїх друзів, співробітників. Краще, звичайно, про перших. Благодатна й невичерпна тема.

– Щось ти сьогодні затримався, – кидає ваша дружина саме в ту мить, коли ви, знявши черевики, намагаєтесь навшпиньках (бодай не розбудити!) прослизнути в кімнату. – Де це ти був?

– Та на роботі затримався. Річний звіт, нехай він сказиться!

– До цього часу?

– А зараз котра?

– А ти що, не знаєш?

– Розумієш, годинника загубив. Ну, й браслети випускають…

– Де, в ресторані загубив?

Не подумайте вигукнути: «А ти звідки знаєш?» Або: «Ти що, стежиш за мною, так знай…» Так не слід. Чиніть інакше. У вас є друзі? Ну от, вони завжди вас виручать. Починайте так:

– Розумієш, трапилась одна неприємність. Не думай, що зі мною. У мене все гаразд. З нашим головбухом. Ти ж знаєш його. Він не може, щоб після роботи не відлити штуку. Пристав до нашої секретарки. Мовляв, знайди жінку.

– Яку жінку? Що, Галина Іванівна щезла?

– Та ні… Чужу жінку… Ну, треба чоловікові… Секретарка пообіцяла. Познайомила. Сіли в таксі. Поїхали в ресторан. Замовили. Все як має бути. Почали розраховуватись, коли це гульк… чоловік наскочив.

– Який чоловік?

– Ну, цієї, що ми… Ну, що головбух познайомився. Зчинилась бійка. Чоловік, виявилось, дурень набитий. Замість того, щоб відлупцювати свою жінку, поліз на мене…

– На тебе?

– Ну да!

– А чого на тебе?

– То ж кажу, сиділи з головбухом. Він із секретаркою, а я… Ну, словом переплутав. Поки я йому пояснив, що до чого, він мені розбив годинника. Змушений був викинути… Цей новий бухгалтер, я відчуваю, з'їсть мене. Доведеться іншу роботу шукати. А де? Де тепер путящу роботу знайдеш? Свиня – сам стрибає в очерет, виходить сухим із нього і ще й на тебе все звалює. Каже, все через мене! «Ти мене, мовляв, утягнув». Ти бачила такого нахабу? Погрожував преміальні зняти й директорові доповісти.

Жінка нехай слухає, а ви говоріть.

– А що в нас трапилося сьогодні! Ваня-касир погорів. Тільки-но відвіз його в лікарню. Розумієш, десь знайшов одну молодичку…

– Як це знайшов? – перебиває жінка.

– Ну, познайомився, а вона замужем. Чоловік часто у відрядженнях. Женщина сохне, сумує. Подруг близьких нема. У нашому місті недавно. Приїхала з Решетилівки. От і потрапив їй під руку наш касир. Ну, ти ж його знаєш? Чорнявий, високий, метрів три в плечах. Глянеш – тренер з бокса чи з пінг-понга. Ніхто й не подумає, що касир…

– Ти коротше можеш? – знову перебиває жінка, і ви зайвий раз пересвідчуєтесь, що тема справді невичерпна. Одружуйтесь негайно: поговорити буде про що – друзі виручать.

– Ну, пішов він до неї, а чоловік в аеропорт. А тут погода зіпсувалась. Вони тільки лягли, коли біля дверей хтось шкряб-шкряб, ніби ключа в шпарку встромляє. У мене серце похололо…

– У тебе?

– Ну… звичайно… Як касир розповідав. Страшно боявся за нього. То ж, як виявилось, чоловік вернувся. Намагався ключа в дірку просунути – не зміг. Жінка догадалася свій ключ із цього боку встромити. Що робити? Тікати. Але куди? Ваня на балкон. Довелося з третього поверху стрибати. Після цього жінка до дверей:

– Хто?.. А, це ти?.. Розбудив!.. – Удала, що сердиться. Чоловік увімкнув світло. Почав роздягатися, коли глип… на столі – капелюх лежить.

– Що це таке? – накинувся на жінку. – Чий це капелюх?

– А ти що, не бачиш? – відповідає спокійно вона. – Чоловічий!

– Сам бачу, що чоловічий, а чий?

Тут, здавалось, почнеться. Та жінка не розгубилась.

– Ах ти, сякий-такий! Ти ще й питаєш, чий це капелюх! Я тебе скільки прошу, привези мені модний жіночий капелюшок. Ти ж по всій Україні їздиш! А ти мені привіз? Я тебе питаю: ти мені привіз? То я повинна купувати на базарі (капелюх був уже поношений) чоловічі, нести до модистки, переплачувати втричі, щоб мені перешивали з оцього одоробла!

Після цього кілька разів ляснула його тим капелюхом по пиці, а тоді вийшла на балкон, викинула й крикнула:

– Ось твій капелюх! Бачив?..

А касиру цього й треба було. Отака молодиця – перейшла вбрід річку й ніг не замочила. Чоловік потім ще й вибачення просив. Оце хлопці працюють! Одній тобі повезло. А ти ще думаєш, що я ні риба, ні оселедець.

Останні слова слід говорити з образою. Щоб жінці здавалося, що у вас ось-ось забринять сльози в голосі. Хай вона дивиться на вас і думає: «Господи! Якщо на світі є сорок святих, то мій – сорок перший!»

– Або візьми цього пройду – нашого завідувача складу. Оце мужчина так мужчина! За ним усі жінки вмирають. Є в нього одна коханка. Він називає її Аврора – ранкова зоря. Так ти знаєш, що ця Аврора придумала? Придумала зустрічатися вранці, коли її чоловік ще спить. Бере сумку, ніби поспішає на базар, і ще тепла біжить до завскладу – старого холостяка… Той їй накладе в сумочку, що треба, й вона повертається додому весела, життєрадісна. Чоловік тільки потягається в ліжку, а Аврора вже яйця смажить – чоловікові сніданок готує. Ще й пісні наспівує.

Тут я повинен застерегти читачів. Будете розповідати – не передавайте куті маку. Бо якщо вже надто захопитеся цими розповідями, то можете роз'ятрити жіночу уяву, яка після одруження, як правило, засинає. Роз'ятрите – тоді не зупините. Жінці знову почнуть ввижатися липневі ночі, прогулянки на човні, багаття на березі, картопля печена й любов. А це небезпечно. Бо одного дня ви можете повернутися з роботи додому, щоб розповісти дружині нову пригоду, яка трапилася з вашим найближчим другом, і помітите на столі записку такого змісту: «Любий! Не ображайся. Ти так чудесно розповідав про завскладом, що я не витримала й пішла до нього. Назавжди. Прощай». То так і знайте: десь у своїх розповідях таки передали куті маку.

КУДИ ЇХАТИ ВІДПОЧИВАТИ

Кожна відпустка, як правило, починається з отаких балачок:

– Де ви думаєте відпочивати?

– Та-а! Багато думали і нарешті вирішили поїхати…

– Куди?

Це «куди» ваш знайомий вимовляє так, ніби туди, куди збираєтесь їхати ви, посилають його.

– Та в Ялту, – відповідаєте голосом приреченого до страти.

– Я так і знав…

До речі, ваш знайомий завжди знає, куди ви збираєтесь їхати, але все одно питає: «Так де ви надумали відпочивати?» І якщо ви підтвердите його здогадку, не забариться сказати: «Я так і думав, що ви поїдете саме туди. Вже взяли путівки?»

– Та ні… Тільки плануємо…

– Фу-у! – сідає несподівано він на лавочку. – Слава богу! А я вже думав: плакали ваші грошики. Ну, не відчаюйтесь. Ще не все втрачено, – заспокоює він вас, хоча ви, здається, менше хвилюєтесь, ніж він.

Знайомий витирає піт із чола, а ви стоїте ні в сих ні в тих і зі співчуттям дивитесь на його спітнілу лисину.

– А я гадав, що вже все. Нічим не зможу вам зарадити. Дайте хвильку передихнути. Фу-у! Ну й спека! Пече, як сказилося. Значить, зібралися в Ялту? Ви, до речі, в Ялті коли-небудь були?..

– Ні. Вперше. От саме тому…

– Ну, я так і знав. Я так і думав. Тому я вас і запитую: якщо ви там ніколи не були, так чого ж ви туди їдете? Чого?.. Подивитесь на Сімеїз чи Горобине гніздо? Що ви там не бачили? Вам що, тут мало тих горобиних гнізд?..

– Здається, Ластів'їне, – поправляєте ви.

– А яка різниця – ластів'їне чи горобине? Вам що, не все одно? Від того не погладшаєте й пузце не спаде. Найстрашніше, що там задрипаний, пробачте на слові, пляж: чайці ніде сісти. Чи ви не бачили ніколи ялтинських черг у їдальнях? Чи приїжджих пошляків, що розповідають сороміцькі анекдоти з бородами? А чи знаєте ви, що в Ялту щоліта збирається сама шантрапа, навіть одеська: картярі, аферисти, жулики, студенти й дегустатори. Ви це знаєте чи ні?.. Не знаєте?.. А я знаю. Бо я в Ялті бував. І не раз! А ви кажете – Сімеїз. Ви хоч знаєте, що таке Сімеїз? Сімеїз у перекладі на українську мову означає червоний камінь. От ради чого варто поїхати в Ялту, то це ради того червоного каменя. Так ялтинське вино називається. Вина там чудесні, але море… Ви бачили коли-небудь ялтинське море чи ялтинський пляж?

– Ні разу.

– Такчого ж ви туди їдете? Хто вам порадив? Покажіть мені його, нехай я при вас заплюю його безсоромні очі. Дайте мені його сюди, я йому покажу Ялту і Сімеїз… У вас що, дають дві тарифні відпустки на рік чи завелися зайві гроші? Якщо зайві, позичте мені… Фу-у! Ну й народ! Вік живи, вік учи, а він все одно в Ялту їде… А на Кавказі ви були?

– Та, крім України, я ніде не був…

– Ви не були на Кавказі?! Може, ви й в Гагрі не були?

– Таж кажу – не був…

– Ну, знаєте?! Не бути в Гагрі – це все одно, що жити в Римі й не бачити папи римського… Неодмінно їдьте в Гагру. Обов'язково! Яка краса! А повітря! Яке там повітря! У легенях так і тане. А море!.. Ви не бачили, яке море в Гагрі? Ви ніколи не бачили гагринського моря? Ви мене вбили. Ви мене зарізали на шашлик… До речі, про шашлики. Які там шашлики! А абхазькі вина! Боже, якщо на небесах колись був рай, то я певен, абхазці його викрали й перенесли в Гагру… Бризки моря в відчинені вікна будинків влітають. У цинандалі. Що за напій цинандалі! А озеро Ріца!..

– Таж туди з путівками важко, – нарешті вдається слово сказати й вам.

– У тім-то й річ. Гагра – це вам не Ялта, і навіть не Коктебель. Гагра – це Гагра.

– Дружина хотіла в Прибалтику або Карпати, та…

– Що ж стало на заваді? Гроші? Ні, так що ж?!

– Знайомих нема, а так їхати в Прибалтику чи Карпати, знаєте, якось не з руки.

– І правильно робите. Нічого в тій Прибалтиці вам робити. Що ви там не бачили? Правда, в Прибалтиці дешевша вовна. Як у вас із грішми? Є. Тоді їдьте у Прибалтику. У Ризі можете дістати для жінки й дочки гарні кофточки, для себе – пошити чудовий костюм… Рига славиться ще й «ризьким бальзамом». Чудесний напій. Божественний! Вільнюс – «Паланкою». Їхня національна горілка. На колір буває червона, синя, рожева, оранжева. Ох і річ, скажу вам! Наша «Донецька степова», «Одеська горіхова» чи «Вінницька любительська» не йдуть ні в яке порівняння. Яка ще може зрівнятися з нею – це наша «Чернігівська» та ще, може, «Сумська», ота, що на етикетках написано: «Ще по одній!..» Але найкраще, скажу вам, поїхати за кордон. Добре в Югославію, Францію, Італію. Харчі, правда, дорогі, але барахло… Беріть туристську путівку… Не бійтесь, що дорого. Окупиться, ще й з лихвою. Та й, крім магазинів, побачите Лувр, Сену. Цікава Пізанська вежа. Все життя стоїть кривобоко і не падає. Не дурень придумав… А ви в Ялту зібрались… Ніколи не думав, що ви на таке зважитесь.

Мине рік, другий. Ви знову збираєтесь у відпустку. Куди їхати? Хто порадить? Ваш давній знайомий.

– Та ну його! – кажете ви, і все одно, тільки з якихось вам відомих причин, ідете до нього, й він щиро, як ніхто, каже:

– Я так і знав… Я так і думав. Цікаво, хто це вам порадив їхати в Гагру? Ви знаєте, яке там повітря? Як у вас із легенями? Все гаразд. Однаково їхати туди не раджу. Якщо вже куди їхати, так це в Ялту. Бачили б ви, який там пляж! Скільки молоді! Які фігури в дівчаток! А ноги! Де ви ще бачили такі бронзові ніжки, як у ялтинських відпочиваючих? Їдьте в Ялту. Ніде стільки не збирається студентів і викладачів, як там, ніде не стрінете такого чистого моря, як у Ялті. Кращого місця для відпочинку на земній кулі нема. Ріо-де-Жанейро перед Ялтою блідне. Це я вам кажу і це я можу в очі сказати хоч самому міністрові м'ясо-молочної промисловості.

Ви, як правило, їдете туди, куди й задумали, але сумніви – чи правильно ви обрали місце для відпочинку – живуть протягом року, й тільки перед наступною відпусткою вони трохи розвіюються; ви знову випадково зустрічаєте свого знайомого і, наче при зустрічі з першою коханою, несподівано ніяковієте, даєте собі слово більше й не слухати його, сподіваєтесь, що нарешті обране вами місце відпочинку він цього разу схвалить. І, як завжди, глибоко помиляєтеся. Знайомий вірний собі.

– Я так і знав!..

Він не схвалить ваш вибір і запевнить вас, що ніхто так собі не вкорочує віку, як ви. Ніхто, окрім вас, так безбожно не пускає на вітер чесно зароблені гроші і зовсім не цінує профвідпустку, їдучи в Яремче чи на озеро Свитязь. Так безвідповідально можете чинити лише ви й ніхто більше. Місце відпочинку, яке б ви не називали – на узбережжі Чорного моря чи Балтійського, негайно буде перекреслено. Бо в Чорному морі (якщо ви назвали його) добре тільки бичків та медуз ловити, й то перед штормом. А в Балтійському морі температура води ніколи не піднімається вище вісімнадцяти градусів, і якщо у вас давно була двостороння пневмонія, то можете їхати, хоч зараз.

Більше він вам нічого не скаже. Запам'ятайте: ні-чо-го. Така вже психологія людська.