Текст книги "Книга веселих порад"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

ГУМОРЕСКИ

СИНТЕТИЧНИЙ КОЖУШОК

– Чим гарним можеш похвалитися? – спитав у мене голова правління райспоживспілки Андрій Карпович, завітавши на базу.

– Синтетичним кожушком, – відповів я. – Дефіцит, Андрію Карповичу. Кращого подарунка на Новий рік не придумаєте, – почав я вихваляти товар.

– Гаразд, показуй, що то за кожушок!

Я показав. Андрій Карпович засяяв, як новорічна ялинка.

– Чудесний! – промовив я. – Як на вас шитий!

– Молодець, – похвалив мене Андрій Карпович. – Беру!

Нарешті, подумав я, зумів догодити. Голова міцно потис мені руку й пішов.

– До речі, – раптом зупинився. – У тебе їх багато?

– Тринадцять…

– Ти от що! Оцей один я собі візьму, а решту щоб я не бачив. Ні в райцентрі, ні в районі!..

Коли Андрій Карпович вийшов, я покликав завідувача складу.

– Петре Семеновичу, синтетичні кожушки бачив? – перепитав я.

– Бачив, – відповів той.

– Такот, Андрій Карпович велів, щоб тут їхнього й духу не було. Зрозумів?

– Зрозумів!

– Вези їх куди хочеш: у сусідній район, у сусідню область, хоч до дідька в пекло…

Задоволений, я повертався додому. Настрій був святковий. Все складалось якнайкраще. Андрій Карпович залишився задоволений. Я– не менше за нього. Раптом мою увагу привернула черга. Біля крамниці радгоспу.

Я кинувся в саму гущу й похолов. На прилавку лежали чорні синтетичні кожушки.

– А де ти їх узяв? – налетів я на завмага.

– Привезли.

– Звідки?

– З сусіднього району, – відповів він і здивовано глянув на мене.

В очах мені потемніло.

НАХАБА

Двері до кабінету Петра Семеновича Бородавкіна прочинилися – і на порозі, наче новорічна фея, з'явилась особиста секретарка Нюра. В кабінеті запахло духами «Північне сяйво».

– Петре Семеновичу, там якийсь товариш по телефону… Цікавиться, як ваше ім'я та по батькові?..

– А ви йому що?!

– Ну, я вирішила це питання узгодити з вами…

– Правильно вирішили. Поцікавтесь, хто він і для чого це йому!

Нюра щезла по той бік дверей, оббитих блискучим дермантином. За кілька секунд з'явилась знову. В кабінеті вдруге запахло парфумами.

– Каже, ви зробили йому добро… От він і хоче привітати вас із Новим роком. Та не знає, як ваше ім'я й по батькові. Сказати?..

– Одну хвилинку, – Петро Семенович, глибокодумно замислився. Перед очима пропливли відвідувачі, їх було не так уже й багато: «Прищепа просив дитину влаштувати в садок… Воркута приходив по резолюцію… Шпаченко, здається, за дружину благав. Нібито вона після операції на важкій роботі працює… Тоді був Шелудько, Жук… Хто б же міг?!» – Петро Семенович глянув на Нюру. Нюра переступала з ноги на ногу.

– Каже, що я йому зробив добро? – перепитав Бородавкін.

– Каже, – знизала плечима Нюра.

– Женіть його! – несподівано розсердився Петро Семенович. – Женіть, і негайно… У три шиї… Нахаба безсовісний. Бач, насміхатись вирішив. Я особисто щось не пригадую такого випадку…

Нюра щезла по той бік дверей. До Бородавкіна долинув її чарівний голосок:

– Алло! Вияснити ім'я та по батькові товариша Бородавкіна не вдалося. Його нема. Зверніться у відділ кадрів…

Трубка дзенькнула. Бородавкін полегшено зітхнув. Нюра теж.

ПО РЕЗОЛЮЦІЮ

Мені в житті все вдавалося незвичайно легко. Недаремно сусіди й родичі завжди заздрили моїй удачі. «Ти, – казали вони, – народився хоч і без сорочки, але під щасливою зіркою». Може, й так, бо досі, відколи пам'ятаю, я легко переступав усі пороги. У рік (як запевняє моя мати) я переступив поріг рідної хати й вийшов надвір, потім перескочив поріг школи, майже без перешкод перелетів поріг училища, проліз через поріг інституту, а от на одному порозі спіткнувся. Одні казали, що мене зрадила фортуна, інші – що то поріг не який-небудь, а високий – головтяпляппроектівський – і його не так легко взяти.

От саме про взяття цього порога мені б і хотілося розповісти докладніше.

Запланували ми в себе в області збудувати у цьому році кілька комбінатів побутового обслуговування за типовими проектами. Запланували, але вирішили внести в проект маленьку поправку – в одній з кімнат зняли два умивальники. Вирішили – то й вирішили, подумаєш – два умивальники! Та несподівано нам заявили, що будівництво припиняється: банк не дає грошей. Мовляв, приміщення комбінату без двох умивальників – це порушення типового проекту № 37а/17б.

– Що ж робити?

– Залишайте умивальники.

– Але вони там зовсім не потрібні.

– Тоді їдьте в «Головтяпляппроект» і просіть письмовий дозвіл на вашу поправку.

– Аж туди? Через два умивальники? А навіщо ж тоді наше обласне управління побутового обслуговування? – здивувались ми. – Невже такої дрібниці не можна розв'язати на місці?

Сіли ми в управлінні й почали потилиці чухати. І начальник управління чухав, і заступник, і головінж й інші «інжі». Всі чухали. Дехто лаявся, називав «Головтяпляппроект» центропробкою. Але, полаявшись, дійшли висновку: поки він існує, повинен-таки хтось їхати туди. Делегатом вибрали мене. Склали листа. На чиє ім'я – в цидулі конкретно не визначили. Написали просто: «Просимо Вашого дозволу…» й т. п. Дипломатія!

Взяв я того листа. Вирішив летіти літаком. Все ж швидше. До обіду, гадаю, накладуть резолюцію, а ввечері й назад устигну повернутися. За кілька годин я вже був у «Головтяпляппроекті». Що то за сучасна техніка! Якраз і черга в приймальні невеличка. Чоловік п'ятдесят, не більше.

Прийняв мене один із завідувачів, уважно вислухав та й каже:

– Ваше питання майже вирішено…

«От що то, – думаю, – людина чуйна!»

– Тільки зробіть от що, – веде далі. – Щоб прискорити справу, їдьте назад додому й привезіть листовне підтвердження, що ваші вищі керівники, мовляв, нічого не мають проти зняття тих умивальників. Привезете й одержите дозвіл на переробку аркуша № 37а/17б типового проекту. Зрозуміли?

– Зрозумів, – кажу. Та за шапку – й на аеродром.

Прилетів назад, узяв усе, що треба, переоформив документи, прихопив ще командировочні, заспокоїв дружину, діточок, бухгалтера управління – й знову в «Головтяпляппроект».

– В Омеляна Севастяновича якраз нарада, – сказала мені секретарка.

Я до Артема Петровича:

– Почекайте. Зараз має закінчитись нарада. Тільки не забудьте стати в чергу.

Став, чекаю. Нарешті всі наради закінчились. Виходить один завідувач із одних дверей, другий – з інших, обоє до секретарки:

– Валю, зачиніть нас. Повиймайте ключі з дверей і нікого не пускайте. Прийматимемо завтра, після наради.

Ні того дня, ні другого, ні третього мені так і не пощастило потрапити ні до завідувача, ні до будь-кого з його заступників.

Минуло ще з півдесятка днів. Почали здавати нерви. Відчув, що худну. Щоночі почали снитись унітази, розетки, умивальники. А з них наче вода й не вода, а гроші, і не ллються й не сиплються, а ніби течуть – червінці, четвертаки, півсотенні, сотні.

На дев'ятий день, коли нестерпні болі почали ламати мою голову і я зібрався був до лікаря, у коридорі готелю несподівано пролунав знайомий голос:

– Невже Коля з тресту «Саночистки»?! – вигукнув я й кулею перелетів через поріг.

Можете уявити мій душевний стан у ту мить, коли я потрапив в обійми свого давнього друга.

– І це ти через ту резолюцію втратив таке солідне черевце? – запитав, посміхаючись, він. – Ні, далі цього терпіти не можна. Треба діяти. Ти от що, браток, збігай зараз в аптеку, візьми пачечку бромуралу (це для сну), а на решту командировочних купи в комісійному дешевенький фотоапарат. Вранці до «Головтяпляппроекту» підемо разом. Мені теж резолюція потрібна.

Спав я тієї ночі, мов у казці. Перед очима пропливали, наче змії, райдужні резолюції: сині, зелені, червоні, фіолетові, а з-під кожної з отих резолюцій виростали гаражі, перукарні, лазні, громадські туалети, фотографії і, звичайно, комбінати побутового обслуговування.

Прийшли ми в «Головтяпляппроект» з Миколою десь близько одинадцятої.

– А тепер, – каже Микола, – заходь у приймальню потрібного тобі завідувача й фотографуй.

– Кого? – перепитую.

– Кого хочеш! Отих ловців резолюцій, секретарку, що вісім днів підряд казала: товариша Омеляна Севастяновича нема. Знімай її в анфас, у профіль. Клацай – і ні на кого не звертай уваги.

– Та тут навіть плівки нема.

– А це не обов'язково. Ти клацай, а там видно буде.

Довго не роздумуючи, я легко переступив поріг приймальні й грізно навів ручку старого трофейного апарата на довжелезну, скручену калачиком, чергу. Клацнув раз, другий, зафіксував шафу, потім піймав у фокусі всі чотири телефони секретарки й перевів об'єктив безпосередньо на неї. Та не встиг я клацнути, як мене хтось узяв за лікоть:

– Вас просить Омелян Севастянович…

Ну, а що було далі, не важко догадатися. Резолюцію я взяв, як і поріг Омеляна Севастяновича. Поставив він мені її за… кмітливість.

Через годину, щасливий, я поспішав в аеропорт. Там на мене вже чекали Коля й ще п'ять його товаришів – таких, як я, ловців резолюцій. Ми легко переступили останній у той день поріг кабіни літака й вилетіли з головтяпляппроектівськими резолюціями додому.

Так я відкрив один із секретів, як ловити резолюції, й мені дещо прояснилось. Одного тільки я й досі зрозуміти не можу: як Коля у той день умудрився добути собі дозвіл на доточку зайвого метра каналізаційної труби й вилетів додому разом зі мною?! Ніяк не второпаю. Мабуть, ще якийсь спосіб знає.

ЯК Я ДОПОМАГАВ ПРИЯТЕЛЕВІ

Зустрілися ми з ним у кав'ярні.

– На ловця й вовк біжить, – вигукнув він і потяг мене за лацкан піджака в глибину зали. Після третьої чарки товариш остаточно осмілів.

– Слухай, будь другом, – сказав просто й невимушено. – Напиши на мою книжку позитивну рецензію. Бо боюсь – як тільки книга з'явиться, то хтось вріже негативну.

Я згодився. Він дав мені верстку майбутньої збірки. Я її чесно прочитав і через тиждень показав рецензію.

– Геніально, – похвалив він. – Краще не скажеш. Та й заголовок чудесний – «Народження майстра». Було б добре, якби ти дав її у «Вечірку». По-перше, в мене там знайомі, по-друге, «Вечірку» майже всі читають.

Я так і зробив. Рецензію видрукували, але передчасно, бо виявилося – збірка ще не побачила світу. Цей факт страшенно засмутив приятеля. Мене ж він, здається, зненавидів, хоч свідок сам бог – я йому хотів тільки добра.

– Послухай, – казав я, – саме тепер, без збірки, ти став ще відоміший, ніж був би зі збіркою. По-перше, це надзвичайно оригінально: книги ще нема, а рецензія вже є. По-друге, усі вважають, що ти справді неперевершений майстер пера, бо ніхто тієї збірки, окрім мене, не читав. Усі певні, що її розкупили. Хай тепер спробують довести, що це не так. По-третє, – заспокоїв я його, – ти ж сам знаєш, що тільки геніальні твори при житті геніїв не видавалися. Не видали тепер – видадуть після смерті.

Це трохи заспокоїло приятеля. Через півроку я зустрівся з ним удруге.

– Слухай, – схопив він мене знову за лацкан піджака, – ти хочеш роздавити пляшечку коньяку?

– Слава богу, – відповів я, – ні шлунком, ні печінкою я не хворію.

Ми забігли в кав'ярню. Ту ж саму.

– Нарешті в мене таки вийшла збірка, – сказав радісно він. Я мовчки потиснув йому руку. – Слухай, – вів далі приятель, – ти не міг би написати на мене рецензію?!

Я мовчки поставив склянку. Це мене насторожило.

– Не бійся, – сказав він, – цього разу не таку, як ту. Скромнішу. Трохи дифірамбів, трохи аналізу й стільки ж наприкінці критики. Словом, типово-стандартну.

Сумління в мене було нечисте. Тому мені хоч як-небудь хотілося себе реабілітувати перед ним. Я згодився й цього разу. Через тиждень знову вийшла рецензія. Без аналізу, без дифірамбів. У редакції першу частину рецензії скоротили. Залишилась тільки критика. До приятеля вдруге прийшла популярність, до мене – його ненависть. Більше він зі мною й знатися не хотів.

Незабаром приятель, очевидно, знайшов собі нових друзів, бо в одній із газет несподівано для мене з'явилась репліка.

«Читачів дивує, – писалося в ній, – як могла з'явитись така малокваліфікована рецензія у такій поважній газеті? І хто її автор? Звичайний середній письменник, яких у нас тисячі. У рецензованій книжці він побачив лише штампи, примітивізм і надуманість. А чи знає він, що в правій шухляді письмового стола письменника в синьо-зелених папках лежать просто геніальні речі, які очікують свого часу й видавця!» Нижче підпис: Іван Бураченко, фрезерувальник заводу «Червоний гумовик».

Я зрозумів, що на цей раз я просто-таки змушений допомогти приятелеві. І, нарешті, довести, що я йому не ворог, а друг.

Того ж дня я написав п'ять листів-відгуків від людей різних професій. Картав свою власну рецензію й хвалив його збірку. Один відгук був від ударника-машиніста Козятинського депо, другий – від групи пасажирів Одесько-Кишинівської залізниці, третій – від знаменитого дояра із Запоріжжя, четвертий – від агента Держстраху, п'ятий – від ревізора КРУ. Але цього мені здалося замало. Я боявся, що не всі ці відгуки опублікують. Тому рідного дядька зі Спиридонівки попрохав дати ще й телеграму. Дядько подумав, що мова йде про мою нову книгу й організував замість однієї телеграми дві: одну від себе, другу – від тітки, яка ще й досі сиділа на дівочому прізвищі. В обох телеграмах просили книгу перевидати, збільшити тираж і більшу частину книг розподілити на села.

Свого сусіда, який їхав служити в Німеччину, я ледве вмовив, щоб він десь у районі Веймара опустив листівку, написану латиною:

«Милий Петро! Ми трошки знаємо українську мову. Книгу твою прочитали в оригіналі. Колосаль! Дуже карашо! Зер гут! Цілуємо й жмемо руки. Твої: Генріх Бьоль, Агата Крісті, Фенімор Купер і Едісон Арантес до Насіменто, а по-вашому – Пеле».

Втім, я не сумнівався, що редакція цими листами зацікавиться. Вони повинні надрукувати, казав я сам собі, хоч не всі, то частинку. Лише тоді я покажу приятелеві копії цих листів і в усьому зізнаюсь. Нехай знає: я хотів йому тільки добра.

Редакція газети справді зацікавилася цими відгуками й використала їх на своїх сторінках…

Приятель прибіг до мене додому.

– Ти читав? – влетів він схвильований і замість привітання, кинув на стіл «Літературку». – Уявляєш, написали фейлетона. Мовляв, я організував авторецензії, автовідгуки, автолисти. Але клянусь тобі, як перед богом, я написав тільки один лист, другого допоміг скласти племінникові, що працює на заводі «Червоний гумовик». Присягаюсь!

Я йому повірив.

– Але яка падлюка написала решту?!

Я скромно промовчав. Бо знаю – скромність прикрашає людину!

СЮЖЕТ, УЗЯТИЙ ІЗ ЖИТТЯ

– Маска? – запитав я, пізнавши по голосу знайомого романіста-пригодника, що цікавився якимись ліками біля аптечного прилавка.

– Оригінал! – відповів він так, наче це був наш пароль.

– Не може бути! – засумнівався я, глянувши на його звернуту щелепу, приплюснутий ніс і два синці під очима.

– Оригінал, – підтвердив він. – Тільки спотворений.

– Об трамвай? – хотів був поцікавитись я, але він, ніби відгадуючи мою думку, сказав:

– Об власні двері, не без допомоги, звичайно, двох хлопців.

Я йому поспівчував. Ми залишили аптеку й вийшли на вулицю. Деякий час ішли мовчки. Над нами кружляли сніжинки, переливаючись у неоновому освітленні міста веселковими кольорами.

– Де зустрічаєш Новий рік?

– А де його можна зустрічати з такою пикою? – поцікавився у свою чергу він.

– Як же це трапилось?

– Розумієш, оце якраз новий роман закінчую, а останній розділ про те, як два «ведмежатники» прокрадаються на квартиру героя мого твору, ламають сейф і, замість грошей, помилково викрадають цінні папери, ніяк не клеїться. Ніколи не бачив, як сейфи ламають… Так оце вирішив провести один експеримент, а заодно й двох зайців убити: роман закінчити й критиків задовольнити. Дивись, мо, й напишуть: автор, нарешті, знайшов оригінальний хід, відчувається, що добре знає життя, бо твір по-справжньому цікавий і хвилюючий, герої не штучні, не надумані… Експеримент вирішив провести з приятелем в одній «забігайлівці», куди сходяться підозрілі людці…

Спочатку випили по склянці «Перлини степу», потім перейшли на «Оксамит України», а тут, як на гріх, жодного типика підозрілого. Самі інтелектуали.

Коли це заходять двоє. Один у картузі, другий при модерній краватці. З сигарами в зубах. Так і просяться на сторінки роману. На щастя, й зупиняються поруч. Романіст на хвилинку замовк, запалив цигарку й через хвильку додав:

– Ну й погода!..

– М-да, – згодився я. – Ну, що ж далі?..

– А далі я почав свій експеримент… Оце днями, кажу своєму приятелю, та так, щоб і ті типи чули, сусіда з Америки повернувся. Дід у нього там був та помер. Спадщину йому заповів. Доларів сто тисяч готівкою. Уявляєш?! Вигадую, а сам із тих типів очей не спускаю. Бачу, нащулили вуха. А я далі теревеню, що, мовляв, цьому недоумкові дід отой залишив багатющу спадщину… «Ти ж його знаєш, сусіда мого? – навмисне запитую приятеля. – Із сімнадцятої квартири… Ну, той, що має такий пришелепкуватий вигляд?!»

«З твого ж будинку?» – питає приятель.

«Так! Ми ще на нього кажемо „дерев'яна морда“». – І тут кажу адресу вигаданого сусіда, а насправді називаю свою…

«Цікаво, яким робом вони до мене пролізуть, – думаю, – та чи вдасться їм розпечатати отой мій поганенький сейф, у якому я рукописи зберігаю».

Отож, попиваємо вино. Та я ще розпатякую, наче той розділ із роману читаю. Що нібито мій сусіда долари ні в банк, ні в ощадкасу не здав. З Америки спеціальний сейф привіз у вигляді холодильника: з фотоелементом, із сиреною й подвійними стінками. Цими днями «кадиллак» купив. Нахваляється, що на ті гроші, які залишилися, десяток таких «кадиллаків» купити може… І тумбочку-бар, яка сама виготовляє віскі й кока-кола!.. Могли б завітати до нього, та поїхав десь у село Новий рік стрічати…

Постояли ми після того хвилин десять-п'ятнадцять, а ті типи з сигарами хоч би що… Вино дудлять… Про якісь труби гомонять. Ніби їх ті долари й не цікавлять… Ну, думаю, чим би їх ото ще заінтригувати… Окрім доларів, кажу, бабусині браслети привіз вартістю на один мільйон вісімсот тисяч, знаменитий бразильський алмаз «Аміго» й золотий сервіз, розцяцькований діамантами.

Бачу, не допомага. Розчарування мене взяло, не питай. Не вдався експеримент, думаю. Пропав сюжет, узятий із життя. Доведеться знову в знайомого криміналіста консультації брати, як «ведмежатники» сейфи відкривають.

Випили ми з приятелем ще по одній і вирішили – по домівках. Приплентався додому десь через годину. Тільки відчинив двері, а хтось як лусне по тім'ю! Ледве на ногах устояв.

– Свій! – кричу. – Що виробите? Свій…

Коли це один бере мене за барки (той, що з модерною краваткою) й каже:

– А-а! То це ти, старик! Вирішив сусіда відвідати?.. Ну, ну, давай… Пошукаємо ті діаманти разом…

Глянув я на їхню роботу, аж сум огорнув. Один карбідною лампою смалить спинку мого нового холодильника, а другий зубилом б'є. А сейф з рукописами й не зачіпають.

– Груба, – кажу, робота, хлопці. Примітив. Начаділи та й грюкаєте тим зубилом так, що сусідам із третього під'їзду чути. Так діло не піде. Давайте спочатку грам по сто коньяку вип'ємо, а тоді й до роботи візьмемось.

– А як господар нагряне?

– Не нагряне, – відповідаю, відкриваючи холодильник. – Господар – це я. А щодо сусіда – все то вигадка. Художній домисел.

Вони й роти пороззявляли. Той, з краваткою, ще раз хотів мене був огріти, та колега стримав.

– Що ж ти, кажуть, провокуєш? Ми давно «зав'язали», а ти – тумбочка-бар, сейф з фотоелементом… Збуджуєш старі інстинкти! Думаєш, нам твої долари потрібні? Професіоналізм заговорив. Захотілося нам отой американський сейф побачити. А ти?!.

Важко сказати, чим би все це закінчилось, якби я їм про все чесно не розповів. Добре, що хоч повірили, а то, мабуть, не довелося б докінчити мені отой роман. Дуже вже не хотілось хлопцям знову за грати потрапити. Та я запевнив їх, що нікуди не скаржитимусь. Адже сам винен. А хлопці справді гарні виявились. Тепер слюсарями в будинкоуправлінні працюють… Допив я з ними ту пляшку коньяку. Вони мені за це ще й умивальник, раковину полагодили. На тому й розійшлися. Жаль тільки, в холодильнику встигли-таки спинку вирізати.

А щодо розділу – тепер допишу. Хлопці розповіли про своє колишнє життя. На три романи вистачить. Як бачиш, знання життя себе виправдовує…

– А як ніс? – запитав я.

– Ніс? А що ніс? Заживе… Мистецтво вимагає жертв!