Текст книги "Книга веселих порад"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

ЯК ПОЗИЧАТИ ГРОШІ

Способів є дуже багато. Найвідоміший це той, коли приходите до свого знайомого (знайомої) й питаєте:

– Ти б не міг (могла) позичити мені до шістнадцятого числа (в цей день, очевидно, у вас зарплата) стільки-то карбованців? А то кінці з кінцями не зводимо.

Це примітивний і архаїчний спосіб. На таке запитання ваш знайомий відповість:

– А я оце якраз до тебе з цим самим збирався. Ти не повіриш, але в нас самих ні копійки.

Ви, як він сказав, і справді не повірили. Після цих слів у нас відпало будь-яке бажання позичати гроші. Коли б у житті ви були менш делікатні, то, запевняю вас, сьогодні ви були б набагато щасливіші. Більше того, й дружину мали б приблизно таку, якщо не кращу, ніж у вашого знайомого.

У чому ж суть? А ось у чому. Коли б ви були менш делікатним і, схопивши чималенького гарбуза від свого першого кохання, не панікуючи, метнулися б до другого, від другого до третього й так до нескінченності, доти, поки знайшли б те, що шукали. Ви ж цього не зробили й почали очікувати. Між нами, кажучи, дехто й досі чогось очікує. А поки що їх називають старими холостяками або ж дівами.

Та мова не про це. Нас цікавить, як позичити в сусіда (знайомого) гроші. Що вам треба, аби переконатися, чи в сусіда гроші є? Для цього необхідно дізнатися, чим живе сусід і що його цікавить. Скажімо, автомобіль (легковий), меблі (імпортні), холодильник («Дніпро»), кофточка (італійська), светр (бельгійський), модельні туфлі (чеські) й т. п. Отож, саме про це й розкажіть йому. Мовляв, один добре (!) знайомий оцими днями запропонував дещо з цих названих речей. Але так ніби між іншим.

Якщо ж сусіда все це має, то тоді називайте китайський термос або ж ризьку «Спідолу». Далі переходьте на будь-яку іншу тему. Розповідайте про кінозірок Голлівуду чи аборигенів Австралії, про пальми Сахари чи про те, як освідчуються в коханні тубільці з острова Фіджі. Врешті-решт тема в даному разі не має абсолютно ніякісінького значення. Розмовляйте про що завгодно. А коли помітите, що ваш сусід (знайомий) почне вас збивати з курсу, тобто намагатиметься повернути вашу розмову до меблів чи холодильника, будьте певні: в сусіда гроші є. Це перша ознака. Друга, – коли ви відійшли від теми про життя бушменів і почали про китайський термос, – сусід неодмінно скаже:

– Так невже ти не міг позичити ніде грошей, щоб купити… – (Називає те, що його найбільше цікавить).

– Це ж такий дефіцит!

– Звичайно міг би, – це вже ви. – А де?

– Хіба в тебе мало знайомих?

– Знайомі то є, але хто сьогодні грошей позичить?

Якщо вже до цього дійшло, то вважайте, що сусідові гроші в вашій кишені.

– Ну, хоча б я!

А перегодом:

– Скажи, а в нього там ще однієї… – (приміром, норки для шапки) – дістати не можна?

Пообіцяйте. Але не відразу. Скажіть, що треба про це в нього довідатися. Потому беріть гроші і з гарним настроєм кваптеся… Ну, куди – це вже ваша особиста справа.

Може статися й так, що ви вже колись мали необережність просити в сусіда (знайомого) гроші, а він (як тепер йому здається) мав необережність вам відмовити. Якщо таке з вами трапилося, то в цьому випадку нагадайте, що у вас є дядько чи жінчин брат, який працює на універсальній (!) базі й може дістати навіть бивні мамонта. Вважайте, що без грошей додому ви не повернетеся. Хто з ваших знайомих після цього захоче розірвати дружбу з вами? Хто? Скажіть?

– У нас, правда, грошей немає, але для такої справи можемо позичити. У нас тут теж один знайомий є. Правда, він не на універсальній базі працює, але гроші в нього водяться…

І лише потому:

– Чи не міг би ти прийти завтра ж? Тільки зразу скажи, будь ласка, скільки брати, щоб двічі не бігати?

Оце коротенько про те, як позичати гроші. А от про те, як їх відібрати і не нажити собі ворога, пошукайте порад в іншого автора. Мені про це писати якось не з руки.

ЯК РОЗГАДУВАТИ КРОСВОРДИ

Майже за Азізом Несіном

Одна половина людства вважає, що розв'язувати чи розгадувати кросворди – це лузання гарбузового насіння, а друга – соняшникового. Думки світові розділилися. Мій сусіда в цій справі – виняток. Він вважає, що кросворди – тренування мізків. І це, як по-сучасному, його хоббі. Від того хоббі в нас ходором ходить весь дім. Ніхто вдома довго не засиджується. Всі тікають у вихідні чи то до річки, чи то до лісу. Сусіда сидить дома – розв'язує кросворди. За професією й дипломом він технік по штучному заплідненню. Що він робить у Києві – не знаю. Бачив, розгадує кросворди й передплачує масу спецжурналів та газет: «Зірку», «Юний ленінець» та «Піонерську правду». Передплачував би й «Літературну Україну», та вона (сусід каже) не вміщує кросвордів.

Та от цей сусіда за два вихідних не вдарить ні «козла», не сяде за «кінг», ненавидить шахи й терпіти не може шашки. Все тренує мозок.

Буває, вискочу на балкон дихнути свіжим повітрям чи визначити по димових шлейфах, що йдуть із труб ТЕЦ, яка нині погода стоятиме. Якщо шлейфи піднімаються різко вгору й чорні – значить, буде сонячно; якщо клубочаться, сповивають будинки і на колір руді – буде дощ.

Так от, не встигну визначити погоди, як із сусіднього балкона (балкони наші, до речі, теж поруч):

– Доброго ранку вам!

– Доброго ранку! – відповідаю.

– Довгенько спите. Не хотів вас будити, а ви мені так були потрібні.

– Щось трапилось?

– Нічого особливого. Дякую. Ваша дружина виручила. Цікаво, а як на вашу думку, яка буває заразна хвороба?

– Сухоти.

– Ні. Не підходить. Чотири літери.

– Грип.

– От спасибі. Точно.

Ви щезаєте в кімнаті.

– Вже почалось, – кажете дружині. – Почав кросворди розгадувати. Давай швиденько снідати, забирай малих і в зоопарк. Мене зачиняй, бо працювати треба…

Не встигли й фразу закінчити, коли дзвінок.

– Прошу пробачення, але не те… Перша літера «я», остання «р».

– Ящур.

– От спасибі. Кажуть, ви за професією інженер сільськогосподарських машин.

– Ні. Я історик.

– От чудесно. Тоді ви повинні знати місце битви Богдана Хмельницького з поляками.

– Жовті Води.

– Довга. Дайте коротшу назву.

– Пилявці.

– Ні, п'ять літер.

– Батіг.

– Що-о?

– Батіг, – кажу.

– Як батіг?

– Дуже просто. Місце битви Богдана Хмельницького під Батогом. Батіг – назва поселення. Нині його перейменували на село Веселе.

– Ага-а! От спасибі. А не скажете, хто в нашому будинку зоотехнік?

– Офіціант.

– Хто?

– Наш офіціант із ресторану «Млин».

– Ага! Так він зоотехнік… Цікаво. Побіжу до нього.

Через хвилину-другу.

– Пробачте. Питання з історії: домашні птиці, що врятували Рим.

– Гуси.

– Невже? Точно… Лягає… Цікаво, чи немає у нас у будинку перукаря?!

– У двадцять першій квартирі. Колишній агроном.

– Невже? От порадували!

Сусіда мчить на п'ятий поверх. Вихідний почався. Ви поспішаєте у ванну. Почистити зуби. Раптом стук у двері.

– Пробачте… Питання по вашій лінії… Назва кладовища, на якому поховано українського композитора Степового.

– Байкове, – гукаєте ви.

– От спасибі. Ну, ви – як я. А той зоотехнік ні в зуб ногою. Питаю його: свійська тварина. Самець. Чотири літери. Не знає.

– Кнур, – підказує син.

– Ти диви. Точно. Вгадав. Ну й синок. Цікаво, чи немає у нашому будинку літератора?

– Є. Колишній аптекар. Тепер вірші пише.

– Правда? Ну, ви мене вбили. Я побіг.

Ви сіли до столу. Дружина подала сніданок.

– Пробачте… Ви нікуди не поспішаєте?

– Ні, а що?

– От чудесно. Значить, попрацюємо разом. Аптекар не відчинив. Порося. Цікаво, чи є в нашому будинку артист? Тут питаннячко… Назва з трьох літер. Точніше – прізвище… Видатний український актор… Невже був такий? Із трьох літер?

– Юра, – кажу я.

– Та ні. Тут прізвище, який вам Юра.

– Юра, – повторюю. – Гнат Юра.

– Правда? Точно, збігається. От здорово. Юра! Ну й прізвище! Ніколи б не подумав.

– Є ще коротше!

– Не може бути? Яке!

– Ле.

– А це хто такий?

– Письменник Іван Ле. Автор «Роману Міжгір'я».

– Сам написав? Цікаво. Давайте запишу. Може, згодиться. Корабельний кухар. На «ки» починається і «ки» кінчається?

– Кок!

– Ну, точно.

– Місто, де навчався Ломоносов? Чотири літери.

– Київ.

– Як? У Києві – Ломоносов? Точно… На «ки» починається, на «ви» кінчається. Ти диви! Хто у нас педагог?

– Продавець газводи.

– Із другого парадного?

– Еге ж.

– Ну, спасибі. Я побіг. Ви ж нікуди не виходьте. В мене ще є журнальчик.

Я взявся за склянку. З холодним чаєм.

– Пробачте. Педагога нема. Може, ви скажете, як звали батька Віри Павлівни з роману Чернишевського «Что делать?»?

– Павло.

– У мене новий кросворд із «Огонька». Тут по-російськи.

– Павел.

– Ну й пам'ять у вас! Точно, перша «пи», остання «ли». Побіг до зоотехніка. Смачного вам…

– Жінко, підігрій чай, будь ласка…

Коли:

– Пробачте, але зоотехнік – свиня. Не відчинив. Хоч я чув, як він ходить по кімнаті й чавкає. Ну й люди тепер пішли. В мене двері не зачиняються, а тут людину не пустити на поріг, не допомогти. Питаннячко – раз плюнути: домашнєє животноє.

– Корова.

– Точно. Ну, спасибі. Виручили. А я вже розхвилювався. Вік не забуду. Ви найпрекрасніша людина. Смачного вам. Я побіг. Скажіть, у нашому під'їзді ботаніка нема?

– Сусід над вами.

– Невже? Він же пиво продає коло стадіону?

– Кінчав сільськогосподарську академію.

– З вищою освітою, значить. Недарма у вихідні дні при краватці ходить. Я побіг…

Коли дзвінок.

– Це знову я. Свійська тварина?

– Осел.

– Ну, спасибі. Ні, не підходить.

– Ішак, баран, – вигукуєте ви, поспішно натягаючи штани.

– Ну, спасибі. Ні, не те. На «си» починається, на «я» кінчається?

– Свинья.

– Пробачте, в мене вже український кросворд. Із журналу «Знання та праця».

– Значить, свиня.

– Точно. Ну, спасибі, як я одразу не здогадався!

– Найзручніший вид міського транспорту! На «ти» починається, на «і» кінчається. П'ять літер…

Нарешті сусіда мене доконав. Цього я й досі розгадати не можу. Весь дім на ноги підняли від зоотехніка до офіціанта. Але, хоч убийте, – ніхто не знає. Кліточки в сусіда так і не заповнені. Це був перший кросворд, якого сусіда не розв'язав. Я йому співчуваю.

P.S. Сьогодні випадково дізнався: найзручніший вид міського транспорту, виявляється, таксі. І як я зразу не здогадався. Ох і зрадіє сусід!

ЯК СТАТИ РАБОМ

Той, хто прочитає оцей заголовок, напевне, скаже: «А кому це потрібно? Та й чи існують у наш час раби?» Виявляється, існують. Більша половина людства, переконаний, – сучасні раби.

Сучасний раб від колишнього (минулого) відрізняється тим, що він стає рабом (на відміну од фараонівського раба) добровільно. Причому робить це з радістю, за власним бажанням, виявляючи максимум зусиль та енергії. Сучасний раб використовує весь свій досвід, свої знайомства (протекції) й ніколи не заспокоюється, яким би не було його самозакабалення. Ще енергійніше він тягтиме в полон рабства свою дружину (якщо вона не втягне в цю справу його, як це сталося з Півнєвим, та про це нижче), дітей, знайомих і себе.

Якщо перші раби ще рятувались якимось чином: корабель зіткнувся з айсбергом – раби висадились на острів, заснували плем'я бао-бао чи чао-чао й почали множитися, якщо, безперечно, з ними висадилась на острів хоч одна жінка; пірати відбили галеру в рабовласників – раби стали піратами, вільними, як Летючий Голландець; патрицій, змилостивившись, дав волю рабу, як найкращому гладіатору. Той утік, організував таких, як сам, і став Спартаком.

Колишній раб був оточений, наче німбом, ореолом романтики, життя його вщерть було переповнене пригодами, екзотикою й усілякими несподіванками. Сучасний раб цього не хоче. Коли б йому запропонували волю, він образився б.

– А я що, гірший за вас? Чому я не можу жити так, як ви?!

Рабство він називає життям, і якщо готовий себе принести в жертву, то лише в ім'я рабства. Так модно.

Отакий сучасний раб. Сучасний раб класифікується й поділяється на такі групи: раб побуту (переважно колекціонує килими); раб звички (алкаші, затяті курці); раб пристрасті (запеклі футбольні уболівальники, картярі тощо); раб домашній, приручений (у жінки під каблуком чи коло спідниці); раб моди (носить сомбреро й штани із защіпками); раб-низькопоклонник (вештається попід готелем «Інтурист» та «Дніпро»); нарешті, раб мимоволі.

На останній групі ми й зупинимось. Вона найхарактерніша, найтиповіша. Зрештою, раби всіх інших груп починали саме з оцієї групи.

Так от: як стати рабом? Перш за все, потрібні гроші. Тільки гроші можуть зробити вас рабом. Наведу приклад. Зі свого життя.

У мого сусіда Півнєва завелися гроші. Він негайно десь (де саме, мені важко сказати) купив холодильник «Дніпро-2».

– Ти бач, – сказала того ж дня мені жінка, – в Півнєва є холодильник, а в тебе «авоська» на вікні висить.

Я зняв з ощадкнижки гроші й придбав холодильник «Дніпро-3».

– Сьогодні Півнєв дістав собі польську кухню, – якось проінформувала мене дружина. – Нам треба купити румунську. Румунська краща за польську.

Дістав. Теж не скажу, де і як.

– У Півнєвих уже є угорський гарнітур.

– Купимо собі німецький.

– Була тільки-що в Півнєвих. Які в них килими! Ти б тільки глянув. Упадеш! Очі вбирають. По 187 карбованців за штуку. Сама ціну бачила.

– Візьмем за 213, – запалився я. – Ярлики збережеш і ти.

– Ти бачив, – якось по обіді заговорила жінка, – в їхнього Зігфріда – цього йолопа – транзистор «ВЕФ-10».

– Я знаю, в кого дістати «ВЕФ-12».

– Чуєш, що діється за стіною? Крутять платівки. Придбали радіолу «Естонія-М-3».

– Я завтра виканючу «М-4».

– Півнєви купили «Електрон-1». Ну й телевізор! Назва написана золотими літерами.

– Купимо «Електрон-2».

– Але чому ми завжди тягнемось у них у хвості? Чому ти не візьмеш ініціативу в свої руки? Ти ж Орел, а не обскубаний Півнєв.

Орел – це моє прізвище. Півнєв – сусіда.

Ви берете ініціативу в свої руки. Але щиро раджу не робити цього – програєте. Не дурний сказав: послухай жінку й зроби навпаки. Проілюструю. Ви купуєте «Запорожця», Півнєв – «Москвича». Розфарбовуєте стіни квартири кипарисами. Півнєв – малює робінзонів. Ви весь час у програші.

– Послухав тебе, взяв ініціативу в свої руки, і що ж це виходить? – сердитесь ви. – Я купив чернігівське піаніно, а Півнєв – крижопільське. Нема дурних, хай перший купує Півнєв.

Деякий час вичікуєте. А час – гроші й мудрість.

– Півнєв набирається розуму, – повідомляє дружина. – На фабриці Боженка замовив стелажі.

– Купимо румунські полички.

– Півнєв дуже грамотний став, – розповідає жінка. – Тюльку на Житньому ринку продає, а книги купує. У яскраво-зелених палітурках. А вчора припер світло-бурячкові.

– Мені обіцяли світло-малинові.

– У Півнєва нижня полиця синя. Як небо.

– У нас буде зелена. Як море. З медузами.

Несподівано для вас Півнєв повів прямо-таки собачу лінію – перейшов на псів – купив західносибірську лайку. Я – степового хорта. Він – російського гончака. Я – естонського. Він – англійського крапчастого сетера. Я – ірландського, червоного. Він – пойнтера. Я – спанієля. Він – фокстер'єра гладкошерстого. Я – фокстер'єра жорсткошерстого й т. д.

Собача боротьба відбувається (запам'ятайте це) по двох лініях. Або по лінії, в кого буде найменший пес, або по лінії – в кого найбільший. Півнєв це знав і повернув круто на сто вісімдесят градусів. Придбав таксу. Я – українську вівчарку. Він – добермана-пінчера. Я – сенбернара. Раптом він перестрибнув на кімнатно-декоративні: купив тер'єра. Я – болонку.

Півнєв закукурікав. Діватись було нікуди. Я святкував перемогу. Та несподівано Півнєв приніс єнотовидного пса. Тепер звитяжив він. Десь добрий місяць усі любителі псів, кращі собаківники міста були у нього в гостях. Двері не зачинялись. Я не витримав і купив молодого шакала. Півнєв став жовтий, як гюрза. Незабаром він придбав мангусту, схрещену з собакою динго. Я – дикобраза, схрещеного з страусом ему. Півнєв – видру, схрещену з макак-резусом. Я – тхора, схрещеного з макак-лапундером. Він – павіана-сфінкса, схрещеного з голопалим геконом. Я – росомаху, схрещену з шипшиною.

Здавалось, Півнєв здався. Минув добрий місяць. Півнєв десь щез. Не знаю, куди їздив, де гасав, але, на моє щастя, він врізався в граба. (В дуба можна, так чому не можна в граба чи вільху?) Зробив із «Москвича» тульську трирядку. Але зате десь дістав австралійського качконоса, схрещеного з нашим їжаком. «Свято моє закінчилось», – подумав я. Та, на мою радість, той гібрид у Півнєва здох. Мені стало легше. У Півнєва почались неприємності. Його почала турбувати міліція, й небезпідставно. Виявляється, того качконоса він украв у зоопарку. Та тікав так, що розбив машину. Качконос був перший, що народився в неволі. Словом, Півнєву обійшовся качконіс у польську кухню, угорський гарнітур, радіолу «Естонія-М-3», телевізор «Електрон-1», «ВЕФ-10», килими по 187 карбованців за штуку та віденські крісла (я їх досі ніде не дістав, хіба що вкрав би в музеї). Груди мої розпирала радість.

Тепер я раб поза конкуренцією. Ніхто в домі не може зі мною зрівнятись. Хіба Роговий із сімнадцятої квартири. Та куди йому: гроші є, а характер… Із таким характером купувати канарок на Подолі.

Ви цікавитесь, як стати рабом? Як бачите, ніякої мудрості. У наш час рабом може стати кожен, якщо є гроші й бажання. Рабство забезпечене. На все життя.

ЯК СТАТИ ДИКУНОМ

Ми вже знаємо, як стати рабом, як з'їсти шефа, і, мабуть, наша розповідь буде неповною, коли ми не скажемо, як стати дикуном. Але перш ніж відповісти на це запитання, слід запитати й вас: «А яким би ви хотіли стати дикуном?» Дикуни є різні: морські (ті, що коло моря), прісні (це ті, що коло річок, озер, водоймищ). Оце два так званих основних види дикунів. Ці два види діляться на кілька різновидів: дикуни на своїх колесах (своєю автомашиною, човном), дикуни на чужих колесах (машиною приятеля чи сусіда, а також з допомогою приміських поїздів, автобусів, попутних автомашин, тепловозів, човнів тощо), дикуни мотоциклетні (з коляскою та без коляски). Це переважно молодий різновид, який їздить «здебільшого сам», з вітерцем, а також із Грунею і гітарою, що теліпається трохи нижче спини. Куди цей різновид їздить і по що – не встановлено. Встановлено одне: їздить.

Ідете й ви. Але не так, як, скажімо, оцей, що з Грунею. Ви їдете зі своєю законною Грунею (Марусею, Ніною, Галею, Танею, чи на кого ви там багаті) і зі своїм пуп'янком.

– Так куди в цьому році? – цікавиться сусіда, який має свої колеса.

– Та хто зна.

– Так, може, з нами, в Борову?!

– А що в тій Боровій? – перепитуєте так, ніби ви й не дуже туди хочете.

– Та ви що? Не чули про Борову?

– ??

– Та там знаєте яке водоймище?! А бір знаєте який? Сосновий. Та там щоліта вся Харківська, Луганська й Донецька області, разом узяті. Всі на Боровій.

– Та чого ото ми туди понесемо свої голови? Там, мабуть, і сісти ніде?

– Та ви що? Місця вистачить. Ви знаєте, що таке Борова?..

Одне слово, знаєте. Отож не гайте часу – і в Борову! Дикуном. На чужих колесах. Бо, як каже Ігор Костянтинович – ваш приятель з власними колесами, кращого відпочинку, ніж у Боровій, на світі не знайдете.

Ідете в Борову. Дикуном.

Найкраще відпустку проводити дикуном. Тут вам ніякої експлуатації людини людиною. Тут вам ні боротьби за кращий стіл, ні за місце, де сісти (приміром, на веранді), ні лайки з офіціантами, чи з шеф-кухарем, чи з іншим обслуговуючим персоналом. Тут тільки ви й природа. Природа й ви. Та й щоб стати дикуном, не так уже багато потрібно. Потрібні колеса. Колеса знайшлися. Не у вас, так в Ігоря Костянтиновича. Отож, найкраще відпустку проводити дикуном.

Не вірите – поїдьте, переконаєтесь. Але щоб не повторити наших торішніх помилок, потрібно взяти з собою все необхідне. Для цього заздалегідь складається список. Список слід складати самому, або ще краще з Ігорем Костянтиновичем. До списку входять: намети, брезент, цибуля, огірки, помідори, м'ясні консерви, купальники, яйця, яблука, макарони, ракетки для бадмінтона, сало, спеції, матраци, борошно, ковбаса, набір для бриття (леза, мильний порошок), виделки, ложки, алюмінієві миски, масло, кава, каструлі, випивка (тут деталі не обов'язкові), казанок, тринога, постіль (закреслюйте й ставте – карти), рушники, аптечка, взуття, капуста, цукерки, крупа, баночка гасу й хоч одна стопка.

Список склали. Тепер можна й у жінок запитати:

– Ну, що ще брати? Кажіть, щоб потім не було отого…

– А ми знаємо, що ви там писали?!

– Те, що ми писали, ми знаємо. Ви кажіть, що ви писати будете…

– Ну, купальники…

– Є, – кричите ви. – Не це головне.

– Ну, щось тепле…

– Взяли дві пляшки?..

– Та ні… Вкритися чимось теплим…

– Он спекота яка! А вам теплого? Може, кожуха? – сердитесь ви. – Отже, все?

– Все!

– Поїхали.

Ідете до машини. Ви попереду. Жінки позад вас із різним причандаллям: ополоник, сковорідка, ковдра, ще щось. Без цього вони не можуть. Такими вже їх створила природа.

– А ці теплі ковдри куди ж? – цікавитесь ви.

– Таж із собою…

– Та ви що?! Літо ж! Липень місяць! Жара! А вони одна з другою по теплій ковдрі. Та ви що?!

Ковдри залишаєте дома. Жінкам раптом хочеться залишитись теж. З собою залишити й пуп'янків – Славика, Яринку. Жінки такі. Їх ніколи не зрозумієш. Але тут оте владне:

– Та ви що?..

Усі похнюплені, їдуть. Куди? На Борову. Дикунами.

– Музику! Давай музику! – весело вигукує Ігор Костянтинович. – А транзистор узяли?

Всі мовчать.

– Ну, я так і знав. Куди ж ви збиралися? – Це Ігор Костянтинович. – Казав же…

Дикуни мовчать.

– Ну, гаразд. Тоді хоч співайте. Тільки веселої. Ну…

Тут наступає пауза. Весела не йде.

– Цікаво, а ви хоч картоплю взяли?..

Мовчать.

– Ну, я так і знав… А хліб хоч узяли? Ну, гаразд! Це там, у Боровій, дістанемо! Або ж по дорозі… А цукор узяли?

Мовчанка.

– Та нічого, – заспокійливо. Це вже ви. – Там візьмемо.

– А матраци взяли?

– Нічого… Підстелимо сіна…

Приїхали в Борову. Перш за все треба вибрати, де стати. Хоч тут і Харківська, і Луганська, й частина Ростовської області, але стати ще є де.

– Ти побачиш, що коїтиметься в суботу й у неділю, – каже Ігор Костянтинович. – Ви хоч швидше місце шукайте.

Місце слід шукати далі від людей. Чим менше людей, тим цікавіше, тим приємніше. Місце шукають «дівчата». В дикунів, як казав поет, усі «возрасты» – «дівчата». Тут вам уже ніяких жінок, Марусь, мам. Тут тільки «дівчата».

«Дівчата» шукають місце, ви розбираєте намети, вирізаєте «колушки». Нарешті «дівчата» місце знайшли.

– Так оце таке місце? – цікавитесь. – Та ви що?.. Над самою дорогою? Вся пилюка від транспорту буде в наметах.

– Так, може, оце?! – уже менш сміливо пропонують «дівчата».

– Та ви що?.. Тут так пектиме, що вдень у наметі не всидиш і не влежиш. У тінь, у тінь треба.

– Так, може, отут?!

– А вночі? Ви знаєте, що робитиметься вночі? Бризки з озера прямо в намет залітатимуть. А якщо шторм?

– На Боровій шторм?.. Ти щось…

– А ти? Хіба ти забула – Сергій Іларіонович розповідав, який штормяга минулого літа на Боровій розігрався… Дев'ять балів…

– Так це ж вони були в Прибалтиці…

– Ну, добре. Багато не балакай… Краще місце шукай, он вечоріє, а ми ще намет не поставили…

Місце вибирає Ігор Костянтинович – досвідчений дикун. Знайшов. Кращого місця на всій Боровій, як запевняє він, не знайдеш.

– Минулого року стояли…

– Ти хоч не бренькай, – це вже жінка Ігоря Костянтиновича.

– Не я – хлопці стояли…

…Вечоріє. Борова, як каже ваш пуп'янок, сердиться.

– Мабуть, дощ буде!

– Хто його зна! Хмариться…

– Ви б ото, дівчата, замість теревенів, розпалювали б, а ми тим часом намети поставимо. Уже липень. День коротшає.

«Дівчата» збирають хмиз. Пуп'янки носять солому, а ви забиваєте «колушки».

– Сіна б сюди постелити. Лугового. З медами, тмином, медовою кашкою, – це вже ви.

– М-дак. Пс! Нема краще, ніж сіно. Пахне як!..

– Як дівочий поцілунок у липневу ніч…

Намети зіп'ялись.

– Хлопці, – це до вас, – а де сірники?

– Вона мене питає, де сірники! Чуєш, вона питає, де сірники! А що ж ти робила? На гульки їхала! А я звідки знаю, де сірники?!

– То ви ж збиралися! Список складали, – захищається розкріпачена жінка.

– А де ти була? – допитує сучасний феодал. – Де ти була, я тебе питаю! Ми ж вас попереджали: дівчата, беріть, чого не взяли, а ви?..

Пауза. Тиша. По верховітті дерев вітерець пробіг, опустився в озеро. Умився – й знову тиша.

– То чого ж стоїте? Гайніть до сусідів.

– А де ж ті сусіди в біса? – подає голос і ваша половинка. – Ви ж нас завезли…

– Жінко, – подаєте голос і ви, – вибирай слова. Ти ж не в лісі й не на острові… Не хочеш збігати – паличку об паличку три. Цигани он без сірників їздять, і нічого… Обходяться.

– Ще й до села не затягнеш, – це вже Ігор Костянтинович…

– М-дак! Свобода – велике діло. А тобі, – це до жінки, – даєш ту свободу, а ти ще розпатякуєш. Ану марш по сірники, бо їстимеш, мабуть, м'ясну «тушонку».

«Тушонку» їли всі.

– Нічого. Завтра субота. Може, хтось підскочить, – це за вечерею. – Може, хтось із земляків з'явиться.

– Хто сюди з'явиться? На цілий місяць?!

Лягаєте… Настає ніч. Тихо-тихо… Ніби ото Борова її вихлюпує. Хлюп раз – темно, хлюп удруге – ще темніше. А потім починає вихлюпувати із себе зорі, й за кожним вихлюпом їх усе більше, більше.

– Ох і день завтра буде! – бас Ігоря Костянтиновича.

– Якщо дощ не вперіщить, – тенор його «дівчини».

Тиша. Ви мовчите. Прислухаєтесь.

– Музику! Ех, музику б, – зітхає Ігор Костянтинович.

– Треба було намети не так близько один біля одного ставити, – вихлюпує слова Борова.

Засинаєте, й раптом:

– Лясь! Лясь!

А потім знову:

– Лясь! Лясь!

Прислухаєтесь. «Невже ото?» – думаєте. Ігор Костянтинович тихо лається.

– А я ж казала. Та хіба ти послухаєш? – це вже «дівчина» Ігоря Костянтиновича. – А ти що?.. Вся пилюка в наметі буде… Хто над озером ставить… «Штормяга»! – цитує. – Так зате ти поставив. На мурашнику намет поставив. Треба ж голову мати…

– Мовчи хоч ти… Бо й тебе…

Ви засинаєте, а Ігор Костянтинович до ранку все ляскає… Мурахи б'є.

Так минає перша, дика, неорганізована ніч. Вранці, бадьоро, так, що зуб на зуб не попадає:

– Ну, як?

– Ги-ги-ги! Хоро-шо-о!

– А-а ва-ам я-ак? Ги-ги-ги!

– Хо-ро-шо-о!

Вранці всі починають заїкатись.

– Фіз-заря-доч-каа! Дів-ча-ата! Фіз-за-рядочка! Побігайте коло намету, стане хо-ро-шо-о!

– Казала, берімо теплі ковдри – це вже ваша.

– Каза-ла-а! Ка-за-ла-а! – Це вже ви. – Машина тобі – трамвай? Трамвай, питаю? Хо-ро-шо-о! Ги-ги-ги!

Встає над Боровою світанок. Із сонцем, з холодним ранковим вітерцем. Бронзовіють сосни.

– Ех, чайку б гаряченького, – це Ігор Костянтинович. – То хто, дівчата, збігає по сірнички? Може, жеребок кинемо?

«Жеребок» випав на вас. Біжите.

– І лаврового листячка. Лаврового листячка не забудь, – кричать вам услід. – І хоч пучку солі…

Через півгодини повертаєтесь. А може, й раніше – хвилин через п'ятнадцять.

– Сірники міняють тільки на горілку…

– Та вони що?.. А гроші пропонував?

– Пропонував.

– А вони що?

– Кажуть, тут гроші не йдуть. Натуральне господарство. Тут усе на обмін: і сірники, й лавровий лист, і сіль, і риба – все на горілку.

– Та вони що? А ми як? Совість треба мати!

Сірники, нарешті, дістали. Як? Хто й зна! Краще не згадувати. Зварили юшку. Без лаврового листя. З димом. Зварили чай. Випили. Без цукру. В шлунку тепло. На серці тепло.

– То що, може, в «дурня»?..

– А може, щось почитати? – це хтось із «дівчат».

– Та ви що?.. Ми ж дикуни чи хто?

– Дикуни!

Краще в «дурня». Два на два. А зарубки після кожного «дурня» найліпше робити на дубі. Бажано з південного боку. З північного мох росте.

Отож, як бачите, нема нічого кращого, як на відпочинок їхати дикуном. Основне – заздалегідь список скласти. А решту на місці виміняєте.