Текст книги "Авантюрні кандибобери або тріо наступає (СИ)"

Автор книги: Оксана Еременко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Ну, це вже інша справа, – погодились ми й почали складати план заходу.

Спочатку мало бути привітання від ведучих, себто, нас трьох. Кожна мала сказати своє слово. Далі йшли конкурси, пісні, а наостанок Вікушці заманулось показати п`єсу. Ось тут ми й замислились. На той час нашим улюбленим фільмом був Ван Хелсінг – кіно про вампірів та вовкулаків. Тож подруга вирішила розіграти сцену із нього.

– А хто буде Ван Хелсінгом? – запитала Куська.

Вікушка примружилась і якось аж занадто пильно подивилась на малу.

– Ти, звичайно, – повільно промовила вона. – А хто ж іще?

– Я-а? – мала була у захваті. Чи не вперше їй дісталась головна роль у наших задумках.

– Так, ти. А ми будемо вампіршами. А ти будеш нас «вбивати».

На цьому й домовились. Ми були дуже задоволені із того, що вигадали.

Наступного ранку я поїхала у центр міста й надрукувала 50 екземплярів оголошень у гарному оформленні, які потім розклеїла по нашому містечку. Ось що було надруковано:

Увага!!!

Лише цієї суботи грандіозний концерт

«Орхідея»!

На вас чекають конкурси, пісні, чудові призи

від ведучих, гарний настрій та незабутні

емоції! Спеціальний гість програми -

Ван Хелсінг!!!

Чекаємо на всіх бажаючих!

ЛАСКАВО ПРОСИМО!!!

Далі йшла адреса й дата проведення заходу.

Ми вже добре підготувалися й з нетерпінням чекали на день, який мав принести нам славу й загальне визнання.

Й нарешті він настав. Концерт було призначено на 12:00 за Київським часом. Була лише сьома ранку, проте у Вікушкиному дворі робота вже кипіла.

Ми застелили лавку рядном, зробили собі «гримерну» зі старих занавісок, мішковинням відгородилися від вулиці, створили немовби свою концертну залу. Ще раз пройшлися по програмі, перевірили наявність призів, прокрутили касету з фонограмою в старенькому магнітофоні.

Вікушкин собачка Тузик, яким нас чомусь завжди лякали, нетерпляче крутився під ногами. Сьогодні мав відбутися його дебют, адже я вчила його рахувати до чотирьох та вирішувати легкі задачки. Задля досягнення результату я вперто морила бідолашну тваринку голодом. Ближче до дванадцятої почали сходитись люди. Ми, звичайно, очікували, що глядачів буде багато, проте ТАКОГО ми й не сподівалися! Вже й на лавці ніде сісти, й на траві порозсідалися, а гості все прибувають та прибувають. Дехто навіть приїхав автомобілем, видно, здалеку. Нам стало трохи лячно, бо переживали чи вистачить на всіх призів, якими являлись яблука та цукерки.

– Біжи нарви ще яблук, – шепнула я сестричці, а сама несміло виглянула з-за шторки.

Людей був повен двір. Вони несміло заходили в прочинену хвіртку, здивованим поглядом окидали наше мішковиння й благенькі занавіски, стенали плечима й всідались прямо у траву, куди гостинно припрошувала їх Вікушка.

– Сідайте, гості дорогенькі! – репетувала вона, не жаліючи голосу. – Зараз починаємо!

Вікушка ввімкнула жвавеньку мелодію на магнітолі й моторно рухалась по подвір`ю. Куська тим часом принесла повну пазуху яблук й пошепки розповіла останні новини:

– Там наші батьки за голову хапаються, кажуть, що ми їх знеславимо своїми яблуками й мішковинням. Люди приїхали навіть із сіл, таке робиться!..

Я вже й сама злякалась того, що робилось. А що, як потім люди скажуть, що їх обдурили? Адже, певно, вони думали, що це буде справжній концерт зі справжніми артистами.

Та відступати було пізно. Треба будь-що викручуватись із ситуації.

– Починаємо! – Вікушка вбігла за шторку й вхопилася за зошит. – Досить людей марудити!

Ми зібралися з духом і вийшли на «сцену», якою являвся пеньок.

Божечки! Сила-силенна пар очей вп`ялися у нас одразу ж. Принаймні, так мені здалося.

– Дорогі гості! – почала Вікушка. – Сьогодні незвичайний день! Цей день ви запам`ятаєте на все життя!

Я глипнула на неї й легенько вдарила ліктем у бік. Що вона меле?..

А подруга натхненно продовжувала промову. Настала моя черга.

Тож… як казала моя подруга… кхм… тобто, наша ведуча Вікторія… – я відкашлялась, – почнемо!

Ми швиденько забігли за шторку.

– Там стільки людей! – перелякано зашепотіла я.

– Ну, то й що?! – не зрозуміла подруга. – Чим більше, тим краще. Про нас знатимуть усі!

А й справді. Я перестала боятись і вже впевненіше визирнула у натовп. Серед глядачів з`явилися наші батьки та бабусі. Всі з нетерплячим очікуванням дивились на «сцену».

Нехай Куська заспіває пісню, поки ми підготуємо все необхідне для конкурсу, – сказала Вікушка.

Я не знаю ніяких пісень, – закопилилась сестричка.

Та будь-що заспівай! Займи їхню увагу. Ти ж нас підводиш! – сердито загримала подруга й випхала малу у плечі.

Там її зустрів шквал овацій. Завмерши на місці, мала підбадьорилась і впевнено стала на пеньок.

Цікаво, що вона заспіває? – я зробила спробу догадатись.

Мабуть, Алсу. Або «Блєстящіє». Це ж Куська, – знизала плечима Вікушка, спокійно готуючи цукерки.

Але те, що ми почули за декілька секунд…

Сєрдце, я нє знаю, какоє оно, красноє ілі зєльоноє! – завела сестричка істерично.

Ймовірно, хтось їй сказав, чим голосніше людина волає, тим гарніше.

Подвір`я зірвалося сміхом. Здавалось, реготала вся вулиця, а найбільше – ми з Вікушкою. А Куська продовжувала, не соромлячись. Врешті, я загнала її за штору, попередньо вклонившись. Глядачі втирали сльози з обличчя, лежачи в траві.

Потім був конкурс із призами, після чого я успішно провела номер з бідолашним Тузиком, який від голоду блискуче вирішив усі задачки, чим зірвав бурхливі оплески. Ми співали, танцювали, припрошували до веселощів гостей, аж старі діди почали пританцьовувати на місці. На завершення нашого концерту ми показали «Ван Хелсінга». Начепивши на груди пакети із водою, натягли якесь лахміття й вишкірили зуби. Ми – вампірші. Куську ж вбрали в бабусині чоботи та крислату шляпу, як головного героя. За задумкою, вона повинна була ткнути гострим кінцем дрючка нам у груди, а вода повинна була зімітувати кров.

Проте не так сталося, як гадалося. Не встигли ми вибігти на сцену, як пакети відірвалися від шиї й упали додолу, замочивши ноги нам і деяким глядачам, що сиділи найближче. Всі знову зайшлися реготом. Проте Куська не розгубилася й зіграла роль до кінця. Вона так підскакувала, ухилялась від уявних вовкулак та перевертнів та дико верещала, що глядачі були у захваті. Та й ми, зізнатися, також. На прощання, ми виконали пісню «Ми бажаємо щастя Вам!», під яку люди потихеньку почали підійматися із місць. По закінченню нас знову накрив шквал оплесків та вигуків. Люди навіть запитували, коли у нас ще будуть концерти. Бабусі втирали хустинкою сльози радості за своїх онучок. Так, це було справжнє щастя. Нам дякували за те, що дали змогу перепочити від городів та худоби й хоч трохи розслабитись. То був фурор. Ми вже були впевнені, що концерт вдався на славу. Ми все вклонялись та вклонялись до землі, проводжаючи наших гостей, а батьки цілували та пригортали нас до себе. Після чого Вікушкин тато купив нам повний пакет солодощів та висипав прямісінько перед нашими носами, як нагороду. Й ми ласували до самого вечора, радіючи з того, що ми такі молодці.

ТОВАРИСТВО «ОПІВНІЧНИКІВ»

У нашої коханої подружки, окрім розуму, була ще й дурість. Втім, як і в нас з сестрою. Річ у тім, що ми дуже полюбляли все містичне та страшне. Вікушкині вуха вихоплювали з дорослих розмов лише найстрашніші факти та речення, складали докупи та перефразовували. А потім вона розповідала нам страшні історії.

А ви знаєте, що є такі ляльки-вбивці? – лякала вона таємничим голосом. – От одна дівчинка купила ляльку, а потім впала з четвертого поверху. Ляльку розрізали – а всередині знайшли людське волосся.

Після таких розмов малу ледь знову не везли до бабці викачувати яйцем, а ляльками ми ще довго не гралися. Та все ж подібне нам подобалось, і ми вирішили створити «товариство опівнічників». Таке ми бачили по телевізору. Там хлопці й дівчата збирались о дванадцятій годині ночі посеред лісу, розпалювали багаття й по черзі розповідали страшні історії. Вони вважалися дуже сміливими, й у це товариство міг ввійти не кожен. Але, так як нам ніхто не доволив би вийти надвір опівночі, ми вирішили зустрітися о дев`ятій вечора.

Давайте придумаємо випробування для тих, хто хоче бути в товаристві? – запропонувала я.

Наприклад? – поцікавилась Вікушка. – Треба ж так, щоб і Куська могла там бути.

Куська в нас смілива, вона пройде всі випробування. Так, мала? – звернулась я до сестри.

Куська кивнула головою, проте не дуже впевнено.

Отже, пропоную зібратись о дев`ятій, піти у наш сарай, запалити свічку й так спуститися у льох. По одному. Хто це зробить – той автоматично потрапляє в «товариство опівнічників», – сказала я.

Всі погодились, проте з певним острахом.

Якщо ти думаєш, шановний читачу, що це так просто, значить ти просто не був у нашому сараї. Лише уяви таку собі будівлю з напівзгнившими стінами та стелею, з якої в дощ капле вода. Усередині темнісінько, смердить цвіллю та павуками, навколо купи мотлоху, павутиння, мишей та пацюків. Серед цього всього стоять лопати, граблі, ночви та залізне ліжко покійного прапрадіда. В сараї є одне-єдине віконечко, малесеньке й замурзане, з якого уночі бліде місячне сяйво потрапляє прямісіньку у чорну пащеку відкритого льоху. Є в сараї й світло, проте якщо його ввімкнути, буде зовсім не страшно, а нам потрібно якраз навпаки.

Отже, ми зібрались ввечері, коли вже стемніло. Було трохи лячно.

Свічки є? – тремтячим голосом запитала сестричка.

Що, боїшся? – пирхнула Вікушка. – Таким не місце в нашому товаристві.

Куська увібрала голову в плечі й замовкла.

Так, хто перший? – голосно запитала подруга.

Вона поспішала, доки не прийшла її бабуся й не забрала до хати.

Давай я піду, – голос був наче не мій.

Сестричка злякано вхопилася за мою руку, проте Вікушка відірвала її від мене.

Хай іде, не заважай, – сказала вона. – Побачимо, яка вона смілива.

Я повільно переступила поріг сараю, затиснувши у кулаці свічку й сірники, обернулась до дівчаток, немов востаннє. Дві постаті бовваніли на виході, як примари.

Йди вже! – нетерпляче промовила Вікушка й потягнула на себе вхідні двері.

Вони зловісно заскрипіли й з грюкотом зачинилися. Я почула, як скавульнув засув. Залишившись сам на сам із темрявою й павуками, я трохи злякалась. Проте вирішила взяти себе в руки. Звичайно, можна було простягнути руку й ввімкнути світло, але ж так було б зовсім нечесно й нецікаво. Я навпомацки рушила уперед, до розявленої пащі погреба. Щось тихо пискнуло й переповзло через ноги. Я завмерла, відчувши щурячі вуса на своїй литці. Щось зашамкало в соломі, ворухнулось на бантині над самісінькою головою. Холодний страх почав закрадатися за пазуху. Я спробувала запалити свічку тремтячими руками, але протяг задував полум`я, не давав сірнику розгорітися. Стало ще страшніше, навіть виникла думка повернутися назад. Та, постоявши, я трохи заспокоїлась, і вирішила все ж спуститися у льох. «Що тут може бути?» – заспокоювала себе. – «Лише пацюки та павутиння, і більш нічого.»

Раптом нога ступнула у провалля і я ледь не полетіла сторчголов у погріб. «Треба обережніше», – подумала я й почала повільно, крок за кроком, спускатися. Свічку, зрештою, вдалося запалити, але вона була така малесенька й нещасна, що із нею стало лише страшніше. Бліді чорні тіні підскакували на стінах, вихляли, наче язики полум`я.

І ось я вже внизу. Хочеться кричати від переможного захвату, адже я не побоялася й спустилась сама вночі у льох! Та раптом моя нога підсковзується і я лечу на долівку. Свічка гасне, я гублю її у темряві. Плечі сковує холод, а рука потрапляє у щось тепле і слизьке. Від жаху волосся на голові стає дибки і я не криючись верещу на весь сарай. Я чую, як грюкає засув, видно, Вікушка не може його відчинити з переляку. Я підіймаюсь на ноги і кулею вилітаю із льоху на тремтяче місячне сяйво. Пацюки з шаленою швидкістю носяться по підлозі, пищать, снують між ногами. Щось велике і страшне б`є крилами на бантині, струшуючи сіно мені на потилицю. Я вже не тямлю, що роблю, біжу до вимикача й клацаю світло. Та лампа не світиться, очевидно, перегоріла. І коли я вже майже втрачаю свідомість від страху, двері нарешті відчиняються й сестра кидається мені назустріч. Але й подруга з малою вже здаються мені не людьми, а чимсь потойбічним. Не стуляючи рота, кричу на всю вулицю й біжу до хати, де мати вже стелить на ніч постіль. За мною женуться дві постаті, перелякані до тремтіння у колінах від одного мого вигляду.

При штучному освітленні лампи та присутності живих людей я потроху заспокоююсь.

Що там було, що? – допитується Куська. – Ти чого така перелякана?

А от підіть, та й самі дізнаєтесь, – хитро примружую око я. – Там такее…

Але щось ніхто не виявляє такого бажання.

Я не піду, – задкує мала, боячись, як би її не запхали в той сарай силоміць.

А мені щось здається, що це якась дурна ідея – «товариство опівнічників»… – дає задній хід Вікушка.

Я підсміююсь. Значить, випробування витримала лише я…

ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ

На цьому наша розповідь не закінчується. Після мого вдалого проходження випробувань, які, доречі, не пройшов більш ніхто, ми вирішили дати волю власній фантазії й влаштувати для сусідських дітей атракціон під назвою «кімната страху». «Кімнатою» мав стати той же сарай. Вікушка доречно зауважила, що треба підготуватися як слід, добре все продумати та прикрасити будівлю належним чином. «Щоб було страшно», – сказала вона. Як на мене, там і так було досить лячно навіть удень. Тому я стала заперечувати.

Ти що, хочеш осоромитись? – сердито сунула брови подруга. – І це після нашого тріумфу на концерті? Так, дівчаткам буде достатньо просто переступити поріг сараю, але як ти могла забути, що є ще й хлопці? Ти не знаєш, які вони скептики? Вони ж ітимуть сюди, наперед бажаючи зробити так, щоб ніхто не злякався!

Зауваження було правдивим. Із хлопчаків ми дружили тільки Костиком, інші ж нас били. Або ми їх. Словом, наші відносини були близькими, але не дуже душевними. Та в «кімнату» вирішили запросити всіх. А раптом вони змінять свою думку про нас?

Тож почали міркувати, як влаштувати все найстрашніше. Спочатку сестричка запропонувала відірвати лялькам голови й порозвішувати їх окремо від тілець на бантині. Ми розреготались, проте вбачили щось розумне в її ідеї. Нещасні ляльки були негайно роздягнені та вимазані кетчупом. Для більшого ефекту – як сказала подружка. Опісля взяли магнітолу й пішли в літню кухню записуватись.

О-ууу-ааа-гм… – завивали ми утрьох.

Стіни відлунювали наші стогони та хрипи, посилюючи їх. Для того, щоб було ще жахливіше, ми ввімкнули насос від криниці, імітуючи звуки пилки. Господи, й прийшло ж таке до наших світлих голів!

По «кімнаті» розставили свічки, які випросили в бабусі, запалили їх. Віконечко завішали мішком. Під стінкою поклали ночви, за якими мала заховатися я. Моєю місією було вмикання-вимикання магнітофону. Вікушку та малу Куську закутали, неначе в кокон, у білу тканину. Зробили «страшні привидські» голоси. Почали сходитись діти (оголошення про атракціон ми зробили попередньо).

О-у-а… Проходьте, але бійтеся страшних примар! – вила подружка, виглядаючи в прорізані для очей дірки в простирадлі.

Доречі, простирадло ми взяли тихцем з комода, і я боялась материного віника більше, ніж самої «кімнати страху». Діти з острахом протискалися у хвіртку, боком обминали Вікушку й малу, що корчились і хрипіли. Хочу додати, що дія відбувалась теплого сонячного дня, а на подрузі, окрім білого простирадла, були на ще три розміри більші темно-зелені шльопанці, які ми чомусь випустили з уваги.

Це не привид! – засміялись хлопці. – Він в зелених капцях не ходить!

Я вже сиділа у сараї й не на жарт розлютилася. Звідкіля їм знати, в чому ходять привиди?!.

Першою запустили у «кімнату» малу Оксанку. Дівчинці ледь виповнилося три роки. Та вона сама захотіла піти всередину, відпустивши руку брата, який її привів. Куська пхнула маленьку у сарай й швиденько причинила двері. Дитина розгублено застигла на порозі, перелякано мнучи поділ плаття. Тоді несміло ступнула крок у темряву, плутаючись між павутинням. Я швидко натисла кнопку на магнітофоні, сидячи за ночвами. Але звуку не було, тільки шипіння. Я клацнула знову й знов. Магнітофон шипів несамовито. Видно, цього було достатньо, щоб налякати Оксанку, бо вона почала пхикати. І раптом мене осяяло. Я покрутила коліщатко звуку на магнітолі й на весь сарай роздалось хрипіння й стогони, що ми їх записали. У мене аж самої мурахи по спині побігли. Дитина розридалася у голос, кличучи маму. Двері прочинилися й влетіла Вікушка-«привид», намагаючись заспокоїти маленьку. Та Оксанка так розплакалась, що її довелося напувати заспокійливим удома. Оксанкина мати розлютилась, що ми так налякали її дитя, й збиралася сваритись із нашою мамою.

Отож, ми похапцем почали запускати у «кімнату» решту дітей, доки батьки ще ні про що не дізналися. Залишились, в основному, хлопці. Вони чванливо заходили в сарай, не звертали уваги на павуків, насміхалися над розвішаними ляльками під кетчупом, та упевнено йшли геть. Нам стало сумно, адже ми так старалися. Мене вже боліло усе тіло непорушно сидіти під холодною стіною. До того ж, я жахливо змерзла, не дивлячись на спеку за вікном. Врешті-решт, залишився один Сашко, з яким ми теж нормально спілкувались. Він зайшов всередину, зупинився на хвилинку, озирнувся. Магнітофон я вирішила вже не вмикати – надто банально це було. Тож у повній тиші й темряві, тільки під мерехтливе світло свічок, Сашко просувався уперед. Я вже відчувала його дихання та тихі підсміювання над нашими стараннями. Кроки наблизились до ночов та зупинились. «От і все», – подумала я. Зараз він найде мене і висміє на всю вулицю. Хлопець й справді запхнув руку за ночви й торкнувся моєї крижаної долоні. Я вже збиралася вилізти, як раптом він сахнувся, закричав несамовитим голосом й прожогом кинувся до дверей. Щосили забарабанив кулаками, й як тільки засув відсунувся, вискочив надвір, вигукуючи щось на разок: «У них там... хтось неживий.. а ночвами!..»

Дітлахи перелякано кинулись навтьоки, гублячи сандалі. А ми вже не криючись реготали, смакуючи подробиці пригоди.

Звичайно, пізніше ми розповіли друзям правду, бо інакше з нами б ніхто не грався. Але Сашко ще довго не вірив й повторював: «Але холодні руки!.. В живих людей не буває таких холодних рук!..» Аж доки ми не повели його в сарай і не показали пусті ночви, за якими нікого не було…

ОСТАННІ ДНІ ЛІТА

Я скоро їду, – із сумом сказала Вікушка.

Ми сиділи на траві в холодку, понуривши голови. Ні, ніяк не могли ми звикнути до цього повідомлення! Кожного року звістка про від`їзд подруги до Миколаєва змушувала нас ходити злими, невеселими та нервовими.

Коли? – запитала мала.

Через три дні. Батьки допоможуть ще викопати трохи картоплі бабусі з дідусем, і тоді ми поїдемо.

А взимку ти приїдеш на канікули? – з надією цікавлюсь я. У сестри в очах жевріє те ж запитання.

Думаю, так. Я постараюсь. Це ж не від мене залежить, а чи будуть їхати мама з татом?..

Ми знову похнюпили носи й сиділи, підшморгуючи. Зрештою, мені це набридло, й я підхопилась на рівні ноги:

Досить! Треба провести ці дні весело й радісно, щоб було що згадати! Сьогодні бабуся йде пасти кіз, давайте підемо з нею?!.

Хочу сказати, що у нас була іще одна двоюрідна бабуся Віра, яку ми просто обожнювали. Галка й Зірка – її кози – терпіти не могли нас, а ми їх. Зате яка ж це була насолода – піти з бабусею до закинутої станції випасати тварин, і там повечеряти чимось смачненьким.

Віки дуже зраділи. Ми ледь дочекалися, коли сонце почне хилитися за обрій. «Кіз треба випасати ввечері, коли не жарко, але доки не випала роса. Бо кози після того вже не їстимуть», – казала бабуся. Мама зібрала нам з собою їжу, ми побрали теплі кофти й штанці, наобіцяли Вікушкиному дідові не загубитися й не впасти в яму, та й вирушили.

Ми брели повільно, не поспішаючи. Тварини ліниво скубли пожухлі стебельця вздовж дороги, вкритої пилом. Бабуся час від часу поганяла їх лозиною, коли намагались влізти на чийсь город. Ось і станція техобслуговування. Вона знаходилась на околиці, між нашою вулицею та сусіднім хутором, що складався з десяти хат. Колись тут ремонтували автомобілі, а тепер будівля зяяла розбитими вікнами. Двері були замкнені на величезні замки, та кого вони цікавлять, коли є вікна? Це ж набагато веселіше – залізти усередину крізь вибиту шибку. Хоч як бабуся не боялась, що ми поріжемо ноги й руки битим склом, це не стало на заваді. Ми швидко, одна за одною, проникли у середину будівлі. У першій кімнаті, що являлась, видно, приміщенням для обіду там роздягальнею одночасно, не було нічого цікавого. Лише столик, кілька вішалок та чиїсь замурзані чашки, вкриті павутиною. Тут було напівтемно, ехо гуляло від стіни до стіни. Ми обережно перейшли до іншої зали – й замовкли, ошелешені. Приміщення було величезним, стеля – заввишки метрів шість, акустика така, що, навіть розмовляючи пошепки, можна було почути все до словечка з іншого кутка кімнати. Куська голосно скрикнула. Посипалась пилюка, десь вгорі злякано запурхали потривожені ластівки.

Оце клас! – захоплено протягнула Вікушка.

Ага, – погодились ми.

А тут ще є другий поверх, – скрикнула я, угледівши залізні поручні, що вели нагору.

Сходи були хиткі, скрипучі. Подекуди частини заліза повипадали й на їх місці чорніли дірки. Але я, незважаючи на страх висоти, подряпалась по них. Цікавість переважала здоровий глузд.

Оксана, не лізь! – тихо застережила Куська, проте я не зважала.

Та нагорі й не було нічого особливого. Лише купа якогось сіна й голі дошки.

Я спустилась додолу. Раптом нам вчулися чиїсь скрадливі кроки.

Ви це чуєте? – нашорошила вуха Куська.

Тсс!.. – я затулила сестрі рота.

Хто це може бути? – злякано зашепотіла подружка.

Може, тут ховаються злодії? – мої зуби цокотіли від страху. – А ми прийшли…

Ми напружено вслухалися у тишу. Крок… Іще один… Волосся на голові стало дибки. Очима я шукала якусь каменюку чи шибку поряд, адже тікати було нікуди – хтось ішов із виходу. Тиша… Крок… Знову тиша. У кімнаті ледве було видно, адже сонце сідало. Раптом від дверей почала з`являтися тінь. Хтось великий та дужий стояв за одвірком. Я міцно схопила сестру та подругу за руки, готова оборонятися до останнього. Спочатку тінь розплилася, потім набула округлих форм... Й на підлозі чітко вималювалися… роги!

Це… коза! – радісно скрикнула я.

Дівчатка з полегшенням зітхнули. Серце колотилось, як ненормальне. Руки потерпли й побілили від пережитих емоцій, а дурна Галка скакала до нас, намагаючись буцнути лобищем.

Ми із вереском кинулись на вулицю, чим мало не до смерті налякали бабусю Віру.

Та й що там, дітки, цікавенького? – поцікавилась вона, зав`язуючи хустку, що сунулася з голови.

Та там… – почала Вікушка, але Зірка не дала їй договорити. Вона вдарила подругу безрогим (на щастя) лобом у бік, і та сторч полетіла в яму, біля якої стояла.

Мені аж темно у очах стало. Я кинулась до краю ями. На превелику радість, та виявилась неглибокою, всього метри півтора. Та біда у тому, що із неї ніяк було вибратися – ні драбини, ані сходин ми не знайшли. Проте Вікушка не впала у відчай, а голосно скрикнула:

Я мавпа, бо я народилася у рік Мавпи! – і спритно вискочила нагору.

Ми й роти роззявили, після чого зайшлися нестримним реготом.

Сутеніло. Сонце майже повністю зникло за обрієм. Випала роса, тому кози ліниво тупцювали по траві й відкушували тоненькі гілочки дерев. Бабуся розклала на бетонних плитах вечерю – чорний хліб, смажені яйця, домашню копчену ковбасу та узвар. Лише тепер я відчула, як зголодніла. Ми повільно смакуємо підвечірок та насолоджуємось останніми теплими літніми вечорами. Листя ще зелене, але вже якесь… не таке, як буває навесні. Воно трохи зжухло, багато листочків пожовкли та осипалися. Осінь дихає у скроню, її присутність вже відчувається у всьому. Ночі стали холодними, частіше йшли дощі. Скоро потрібно до школи. Куська піде в перший клас. Як швидко летить час! А куди він летить? Невідомо… І що там, попереду?..

ЕПІЛОГ

На небі засвітилися перші зірочки. Поряд, у полі, сумно позіхнула перепілка. Перегукуються цвіркуни й цикади. Шумить колосся. Внизу у хатах замерехтіли вогники. Гавкають собаки, протяжно кличуть хазяйку теплі великі корови. Ми дивимось на це все, і якось так щемно стає на душі. Вулиця, поле, вечір – усе таке рідне, близьке серцю. Як не хочеться, щоби літо закінчувалось, щоб Вікушка їхала додому, в Миколаїв, щоб починалося навчання.

Але у нас є спогади. Багато спогадів, заради яких варто жити.

Я кажу й продовжую говорити – а які спогади у теперішнього покоління? І зараз я хочу звернутися до тебе, любий читачу. А що ти розповіси своїм дітям? Про що напишеш книжку? Якщо ти не маєш що відповісти на це запитання, то варто щось змінити у своєму житті. Вимкнути планшет, запхнути у кишеню телефон – й на вулицю гратися! Гуляти в піжмурки, будувати хатинки з старих соняшників, милуватися природою. Якщо немає зовсім родичів у селі, то хоча б просто збиратися із друзями увечері на лавочці в дворі, влаштовувати ті ж «концерти». Тільки не такі масштабні.

Люби природу, читачу, цінуй швидкоплинне дитинство, адже час промайне в одну мить, і навіть не буде, що згадати потім.

Якщо не знаєш, чим зайнятись – згадай наші пригоди й подумай, а чи були тоді телефони та комп`ютери? Ми завжди придумували щось своє. Усі історії, описані в цій книзі, є правдивими, можливо, лише трохи прикрашеними. І це лише маленька частинка наших спогадів, нашого дитинства. Інакше не вистачило б паперу розповісти всі наші пригоди.

На момент написання книги мені двадцять два роки. Я закінчила університет та працюю.

Моїй сестрі Вікторії – вісімнадцять. Оце маленьке психічне «янголятко» навчається – лише вдумайтесь – на психолога! Проте характер не змінився анітрохи.

Подруга також закінчила університет та живе в Миколаєві.

За дорослими клопотами ми бачимось дуже рідко. Але наша дружба лише міцніє, і я сподіваюсь, що міцнішатиме далі, адже у нас є головне – наші спільні СПОГАДИ…