Текст книги "Авантюрні кандибобери або тріо наступає (СИ)"

Автор книги: Оксана Еременко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Оксана Єрьоменко

АВАНТЮРНІ КАНДИБОБЕРИ

або

ТРІО НАСТУПАЄ

2015

Весела автобіографічна повість про пригоди трьох дівчаток, дружба яких міцніє з кожним днем. Вони потрапляють у різні історії, розплутують найважчі проблеми, тікають від биків та материного віника. Сваряться, миряться, коять шкоду та допомагають. Проте їхні дитячі серця повні щедрості, добра та щирої непідробної допитливості.

ВСТУП

Познайомтесь, я – Оксана, чи то пак, Оксьонка, як кличе мене одна моя знайома. У мене є сестра Віка, яку я далі називатиму Куська. У цього "янголятка" (як її називає мама) зовсім не янгольський характер: мало того, що б'ється, як Кличко проти Льюіса, так ще й має звичку підставляти мою і без того багатостраждальну душу.

Якось у дитинстві я вкусила її за руку (мені ж бо потрібна була саме та цяцька, яку вона тримала в руках). Не встигла й опам'ятатися, як Куська вже: "Е-е-е-е!.." – потягла ізнизу вгору.

– Замовчи! – зашипіла я. Та, побачивши, що вона, скривившись, збирається взяти вищу октаву, засокоріла. – От замовкни! Замовкни, я тобі щось розкажу.

Проте розказати мені не судилося – до кімнати, мов вихор, залетіла мати і, надававши мені по губах, поставила в куток. І вже там, схлипуючи і розмазуючи по щоках солоні сльози, я злісно шепотіла: "Я ж тобі відомщу, я тобі відомщу!.."

Проте відомстити мені знову ж таки не вдавалось, бо я опинялася в кутку.

Та коли у нашому житті з'явилась третя особа жіночої статі, все змінилось назавжди...

ЗНАЙОМСТВО

Того, наскільки я пам'ятаю, літнього вечора моя прабабуся Марія збиралася у довжелезну (через 2 двори) подорож до баби Шури. Захопивши мене ("підем по молоко"), баба Марія почимчикувала вздовж вулиці.

Я сиділа на зеленій лавці біля порогу баби Шури і смоктала цукерку, що мені дала старенька, і думала, чим би це зайнятись, поки бабуся поговорить із бабою Шурою, а тоді й з бабою Ганею. Взагалі-то баба Ганя й баба Шура жили у різних дворах, хоча мали одну спільну річ. Ось з цією "річчю" я і познайомилася того щасливого літнього вечора.

З-за рогу хати вискочило мале веснянкувате дівченя в зелених шортах. Побачивши мене, воно почервоніло, мов помідор в оранжереї, і стало, як укопане. Недогризений "Карабас-Барабас", чи то "Русалонька", чи, може, й "Журавель" полетів на землю, а я підійшла до малої.

Довго розповідати скільки ми мовчали, наче понабирали до рота води, поки вияснилося, що її звуть також Віка, як і моє "янголятко". Це дещо потьмарило мій настрій, але коли я подумала, що називатиму її Вікушка, а не Куська, то це не матиме жодного відношення до "янголятка" – все повернулося на свої місця.

Відтоді й почалася наша дружба. Ми викидали такі коники, робили такі авантюри, що наша мати лише дивувалася і називала наші витівки не інакше, як "кандибобери". Що це слово означає ми не знали, проте інтуїтивно відчували, що то жарт.

Взагалі, ми були спокійнісінькі діти. А що навкруг хати гасали, як скажені, то те нічого. Та давайте все по порядку...

БАБА ЯГА

Спекотний літній день. Ми з Вікушкою сидимо й нудьгуємо, бо до "Синдбада" ще далеко, "Невгамовні" вже закінчилися, а у хаті мати миє підлогу і нам суворо наказано їй не заважати. Заважати я й не збиралася. Це все Вікушка: "Піди спитай чи ще далеко до "Синдбада"..."

Декілька разів я запитую, але, побачивши, що мама вже починає гніватись, облишаю цю затію. А Вікушка знову: "Ну, скііільки ще до "Синдбада"?"

Я вирішую цього разу вчинити гуманніше – боком-боком біля мами я прослизую до годинника. Проте розібрати там нічого не встигаю, бо від маминого: "Гиии!..", здається, тріснула стеля. Лише тепер я бачу, що через усю чисто вимиту блискучу підлогу тягнеться ланцюжок моїх брудних слідів. Кулею я вилітаю з хати. Не пам'ятаю як я бігла, але через хвилину опиняюсь біля старої груші у садку.

– Так скільки до "Синд..."? – починає Вікушка, але відразу замовкає, помітивши мій вираз обличчя.

– Скільки, скільки! – злісно перекривлюю її я. – Давайте в "бабу Ягу" гратися!

Проти "баби Яги" ніхто нічого не має, і моє "янголятко" також, хоча взагалі-то його ніхто й не збирається питати.

– Ти, – я велично тикаю пальцем малій у груди, – будеш бабою Ягою, а ми будемо від тебе тікати. Кого зловиш, той теж баба Яга. Поки всі не станемо бабами..., – я на секунду замислилась, – Йогами!..

Куська похитнулась під натиском мого пальця, проте перечити не стала.

Вже за хвилину ми з гиком і несамовитим вереском гасали навколо хати. І раптом "баба Яга" виявилась набагато ближче, ніж ми сподівалися. Ми із жахом заплющили очі і обійнялися під грізне Куськине:

– Я вам зараз як!.. – і тиша.

Я здивовано розплющила одне око, далі друге. Куська, виявляється, перечепилася через довгу ручку тачки, що стояла на подвір'ї, і ткнулася носом у землю. Дружний регіт покотився вулицею.

Проте мала була зовсім іншої думки. Вона дико загуділа і кинулась на нас. Ми з Вікушкою почали думати, куди втекти. І нас винесло на височенну купу дров, прикритих кукурудзою. Ми стояли на них і корчили гримаси "скаженій бабі Язі". І тут я відчула, що під ногами немає нічого! Пустісінько! Але хоч щось сказати вже не встигла – полетіла вниз, у виноград, догори ногами, потягнувши за собою і Вікушку.

Я лежала на дерев'яних колодках (дивно, що спина вціліла) і задихалася. На мені всією своєю вагою лежала Вікушка і дико реготала.

– Злізь із мене... – хриплю я, відчуваючи, що зараз задихнусь.

Вікушка, борсаючись, вигребла на поверхню і зареготала ще несамовитіше.

– Витягни мене... – я задихалась, проте уже від сміху. (Спробуйте посміятись догори ногами.) Проте, краще не треба.

Вона схопила мене за ногу – марно. Тоді – за руку. І, нарешті, я випливла на світ Божий. Тепер ми всі корчились від реготу на землі, у тому числі й "баба Яга". Мала сміялася з нас, я – з них, а Вікушка – з мене ("Ти отак лежала з перекошеним лицем і ноги в тебе були догори, наче патики".) Тут нас і застала мати. Похитавши головою, промовила:

– Йдіть уже, ваш "Синдбад" почався.

І ми "пішли", на ходу змітаючи усе, що ставало нам на заваді...

ПОПУГАЙКА

Ох, і любили ж ми курей! Ох, і любили!

– Ну, а хто ж не любить курятини? – скажете ви. – Особливо в холодці.

Та ви мене не зрозуміли. У нас із Куською була улюблена курочка – Попугайка. Чому Попугайка? Тому що вона була дуже ручною куркою і її можна було посадити собі на руку й так ходити увесь день, а Попугайка й не думала тікати. Ми із нею гралися цілісінький рік: і на "літаку" літали, й "зуби" чистили і навіть до "діда Мирона й баби Фросі" "купатися" їздили!

Літаком у нас була вишня на курячому дворі, біля смітника. Ми видряпувалися на гілляку, вмощувалися якнайзручніше і... вмикали "двигуни". "Турбіни" (тобто, Куська) починали скажено гудіти-кашляти-захлинатися-і знову гудіти, і ми "підіймались у небо". Із нашою багатою уявою ми "летіли" над містами, океанами, морями... Попугайка чинно сиділа у відрі (чи то пак – кріслі) і кліпала очима. Біля курки висіла тонка зубна щітка, яку ми знайшли на тому ж таки смітнику та "шашлик" – задимлений на вогнищі синій кислий виноград.

– Куди летимо? – крізь гуркіт "турбіни" лине до мене Куськине запитання.

Потрібно підсказати маршрут і я, поглянувши на карту, якою являється задирка на дереві, велично промовляю:

– До діда Мирона й баби Фросі купатися!

Пілот Куська задоволено кивнула головою і, прицмокнувши язиком, "піддала газу". Через 2 секунди ми вже були у "діда Мирона в Чапаєвці".

Принісши купіль – стару алюмінієву іржаву миску, наповнену попелом та коксом, Куська посадила туди перелякану курку. Бідолашна Попугайка було спробувала пручатися, проте швидко стихла, почувши загрозливе: "Не пручайся, бо як не помиєш голову, то в тебе будуть воші!"

Після купелі замотана в рушник Попугайка "сохне", а ми галопом біжимо на верескливе Вікушкине: "Оксаааанаааа!" біля воріт.

– Чого так довго? – протягнула Вікушка, скривившись, і тут же додала із цікавістю, – а що ви робите?

– Купаєм Попугайку! – урочисто промовила Куська. – Зате в неї не буде вошей.

Вікушка задоволено хмикає і, покрутивши головою, пропонує:

– А давайте гратися в смішилки?

– Як це? – підозріло запитує Куська, якій завжди випадають найогидніші ролі.

– Ну, ми будем смішити один одного, і хто перший засміється, то й смішить решту.

Нам це припадає до душі і ми, примостившись на сходах біля туалету на курячому дворі, починаємо гру.

Першою смішу я, тоді – Вікушка, а далі випадає черга Куськи. Проте їй не доводиться довго старатися – як тільки вона зриває із дерева листок і, послинивши, ліпить до лоба, ми вибухаємо реготом.

– Оксана перша засміялася, – гордовито промовила Куська, закопиливши губу.

Ну, перша то й перша. Досі мені було легко розсмішити сміхотливу Вікушку.

Проте цього разу вона сидить, мов камінь, навіть не посміхаючись. Я й гримаси корчила, й історії розповідала – сидять! Ні пари з вуст!

Тоді я у відчаї схопила Попугайку й, подмухавши їй у пір'я, посадила собі на руку зі словами: "Діва Марія родила сина!"

Що тут сталося! Вони реготали, як несамовиті, а коли я істеричним голосом завела: – Авееее-Марііііяяяяя! – то й зовсім покотилися від сміху.

Попугайка сиділа на моїй руці і лупала на "божевільних" своїми великими курячими очима, немов розуміючи, що на даний момент вона – "Божий син"...

ЛЄС

"Що за дивне слово?" – подумаєте ви. – "Якийсь лєс..."

Та ви помиляєтеся! Це звичайнісінький ліс. А чому саме "лєс" ви зараз дізнаєтесь...

То був звичайнісінький вихідний день. Мама з татом поїхали на базар, бабуля слухала у себе радіо, а ми з Вікушкою сиділи на лавці і вдесяте слухали "Несе Галя воду", що звучало в дяді Вані в гаражі. Наївшись груш та напхавши ними бідолашного кота Тімку, ми кисли на сонці. Тут Куська підхопилася на ноги і поважно-загрозливим тоном випалила:

– А я вам зараз такий фільм покажу, що ви будете плакати!

Ми з Вікушкою переглянулися й зареготали. Малій це не сподобалось і вона додала у голос жаху:

– Вам буде дуже-дуже страшно! Це трагічний фільм на русском язикє.

Ми зареготали ще сильніше. Проте зацікавилися.

– І так! – Куська вийшла на середину подвір'я. – Фільм перший! – Вона урочисто вклонилася й схрестила руки на грудях. – Лєс! – Вона судорожно здригнулася. – Наша Україна! Наша Україна! Лєс!

Ми з Вікушкою було засміялися, проте, побачивши, що мала насупилася, робимо вигляд, що вже плачемо над "трагедією", ховаючи у долонях обличчя.

Ми корчилися від сміху, а Куська задоволено продовжувала, упевнена, що ми ридаємо від горя та жалю.

Дії розгорталися, як ми зрозуміли, у лісі. Дівчинка заблудилася, відставши від друзів, що збирали ягоди, і тут раптом настала люта зима. Згідно із Куськиною логікою, зима приходить або відразу ж після того, як хтось десь загубиться, або дівчинка бродила по лісі всю осінь. Так чи інакше, але дівчинці приходив, як то кажуть, капут. Вона скорчилася під грушею, обхопивши себе за коліна і "дрижала від холоду", бо на вулиці було "мінус 20". І тут Куськині очі округлилися і радісно заблищали. Ми теж притихли, заінтриговані – що ж може врятувати бідну дівчинку.

І тут моє "янголятко" зриває з груші листочок і запихає собі під футболку зі словами:

– Ой, лістік! Может бить, сагрєєт!

Ми з Вікушкою просто заходимося сміхом, при цьому не забуваючи робити вигляд, що плачемо. Куська, насолоджуючись нашою реакцією, понесла таке, що наступні 5 хвилин ми не могли ні вдихнути, ні видихнути.

– А я... я загубілася! – розпачливим голосом скрикнула Куська. (До дівчинки тільки дійшло). – І мєня с'єдят волкі! Но нєт! У мєня єсть патіка! І ані єйо пабачат і убєгут!

Потім Куська примружила одне око, трохи постояла, а далі зірвала бур'ян і радісно заволала:

– Ой, квєтачка расквєтла! Вєсна прішла! Растаял льод! Ой, а вон і маі друзья! Ані мєня іщут!

Дивно, але друзі шукали її всю зиму по лісі.

І тут все закінчилося хеппі-ендом:

– Мама, папа! Ві мєня нашлі! Я хачу єсть! (хм... дивно) Пашлі дамой, там у нас єсть курка!

І Куська урочисто вклонилася, показуючи, що трагічний фільм закінчився. Ми з Вікушкою вже реготали, не ховаючись, бо ж хеппі-енд, а Куська задоволено вклонялась до землі і примовляла: "А я ж казала, що ви будете плакати!..."

АНФІСКА (БОГДАНЧИК)

Одного дня нам привезли кошеня – димчасте, пухнасте, гарненьке, тільки дуже вже лякливе. Вирішили назвати його Анфіскою. Поміж нас усіх, хто обступив тваринку, пропхалася Куська і діловитим тоном заявила:

– Нічо! Скоро Анфіска перестане боятися. Я її покупаю і вона буде хароша. Да, Богданчик? – звернулася вона до кошеняти і, підхопивши його на руки, понеслася геть.

Ми з Вікушкою лише переглянулися, а далі з гиком помчали за нею, доки вона не скрутила бідолашній тварині голову.

Куська бігла від нас щодуху, аж коси їй розметлялися. Бідне кошеня теліпалося в неї під пахвою і жалібно нявчало. Ми зробили вигляд, що відстали, і зупинилися відпочити під розлогою яблунею.

– Як ти думаєш, чого Куська називає Анфіску Богданчиком? – задумливо жуючи травинку, питаю я.

– Не знаю, – Вікушка присідає в траву і примружує очі, насолоджуючись прохолодою. – Може, тому що її дав нам Бог?

– Її нам привезла баба Люба, – заперечую я.

– Але ж Бог дав її бабі Любі! – очі Вікушки починають злісно блищати.

– Бабі Любі її народила кішка! – не здаюся я.

– А кішці, а кішці хто дав?!. – кричить подруга, підхопившись на ноги. – Бог кішці дав кошенят!

Тут вже я змушена погодитись, що більше ніде було взяти кішці своїх дітей, тож Вікушка відчуває себе переможницею.

– Ну, добре. Відпочили – і досить. Ходімо подивимось, що робить Куська, – промовляю я.

І ми йдемо за хату, де знаходиться гараж.

Звідти долинає якесь мурмотіння, мовби хтось читає заклинання. Ми не знаємо, що й думати. Ступаючи тихо й дуже повільно, крадемося за гараж. Подруга перша зазирнула у шпаринку, завмерла, а потім повалилася на землю, давлячись беззвучним сміхом. Я нетерпляче її відштовхую і чимскоріш заглядаю всередину. Моїм очам відкривається небачена картина.

У купі попелу і коксу Куська "купала" Анфіску. Бідолашна кицька вже навіть не пручалася. Куська дбайливо возькала її в пилюці, терла щоки, смикала за вуса. Потім, видно, вирішила, що досить. Зробила кілька рухів, немов вона "викручує" тварину, а потім підкинула її над головою з диким вереском: "Богданчик!!!"

Тут ми вже не крилися – задихалися, хрипіли і корчились на землі від реготу.

Куська з гнівом зиркнула у наш бік і войовниче направилась до нас. Анфіска скористалася нагодою і чимдуж побігла у сад. Ми слідуємо за нею, оскільки рішучий запал мого "янголятка" охолонув, а на заміну прийшов несамовитий рев. Дуже ж бо вона була зла, що ми їй таку розвагу зіпсували. А ми тікали, куди очі бачили, бо із хати вже бігла мати з віником, а вона розбиратися не буде...

КОРОВА-БИК

Мені снилися солодкі сни, у них я їла черешні з сусідського дерева і ніхто мене звідти не зганяв. Як тут...

– Оксана! Ок-са-на!!!

Я підхоплююсь у ліжку, спросоння б'юся головою об нічник і, нарешті, протираю очі.

Біля ліжка стоїть Куська в трусах і майці, і, жуючи яблуко, прискіпливо розглядає мою щоку із вдавленою картинкою від подушки.

– Що тобі треба, заразо?!. Нащо ти мене будиш так рано? – з ненавистю сичу я.

– Оксана, вже пів десятого. Треба йти до Гендріка за фарбами й альбомом, ти що, забула? – сестра мовби й не чує мого грізного тону.

Ах, ну так, справді! Як я могла забути, що сьогодні ми маємо йти в гості до її УЯВНОГО брата!!!

Взагалі я сестру люблю, вона прикольна – хороша, мила, гарненька. Маму слухається. А от мене – ні в що не ставить. Тому й психую часто.

– Куська, йди сама до свого Гендріка! І Стьорін не забудь покликати!

У Куськи багато уявних сестер та братів (неначе мене однієї їй не вистачає). Стьорін (це сестра), Гендрік, Синко, Олег, Ірка, Тамара, Нінка, ой, та всіх і не перерахуєш. Навіть тьотя Галя і дядя Денис уявні є!

Тим не менш, я теж деколи люблю їй підіграти, це досить таки цікаво, особливо, коли Вікушка не в бабусі, а у себе вдома, в Миколаєві.

Так от. Полежала я, полежала, силкуючись знову заснути, але так і не змогла. Тому сповзла із ліжка й почала одягатись. Опісля почовпала на веранду снідати. Там мама смажить смачнющі млинці з повидлом.

– Ти вже встала? – її ніжна посмішка осяяла лице. – Давайте тоді снідати сідайте.

І вона насипає повну тарілку млинців. Ставить кринку свіжоздоєного коров'ячого молока. Ох, яка це смакота! Молоко ще тепле, з рожевою пінкою, млинчики парують під променями ранкового сонця.

Наскоро поївши, чмокаємо матір у щоку.

– Дякую, мамо! – кричу я і біжу на крик Вікушки, яка чекає біля хвіртки.

– Дякую! – шепелявить Куська і, перевалюючись, намагається мене догнати.

– На здоров'ячко. Далеко не ходіть! – всміхається мама і йде мити посуд.

– А ми їли млинчики з повидлом і пили молоко! – ще здалеку хвалиться сестра, підсмикуючи штанці.

– Пхе, а я їла борщ! – зневажливо каже Вікушка. – Моя бабуся наварила багато борщу. Якщо хочете, то й вам дасть.

– Ні, в нас важлива справа, – відмовляється Куська. – Нам треба забрати фарби в Гендріка.

– Ааа... – багатозначно киває подруга.

Вона вже в курсі Куськиних друзів і нічого не має проти.

– Тоді пішли.

І наша трійця рушає у низ вулиці, до лугу, де знаходиться смітник.

Я забула повідомити, що у Гендріка є "чудова" трьохкімнатна квартира з неймовірним ремонтом, тобто – на смітнику в бур'янах. Та чого не створить дитяча уява! У нього було все – і розкішні дивани, й плазмовий телевізор, і приставка Денді... Але найбільше нам подобалась його ванна кімната, де була купа шампунів, які можна було нюхати.

Насправді то були шампуні, які викинули люди, їх там було безліч, а ми їх нюхали. Такі собі дитячі розваги. Мама б посивіла, якби дізналась. Але хто ж їй скаже...

Отже, ми вже біля дому Гендріка.

– Гендрік, віддай альбом і фарби! – кричить сестричка.

Потім робить порух рукою, наче щось забирає і мирно каже:

– Заходь у гості.

Й прощається із братом.

Але додому повертатися іще не хочеться, тому ми йдемо далі в бур'яни, до річки. Про щось балакаєм, сміємося, і я вилажу нарешті на луг. І замовкаю. За кілька кроків від мене стоїть величезна рогата корова і пильно дивиться лупатими очима. Потім робить гучне "Мууу!" і впевнено ступає уперед. Краєм ока я помічаю, що вона чомусь не прив'язана, а вільно гуляє на свободі. Хазяїна поруч не видно.

Я повільно роблю крок назад, іще один, і починаю бігти. Корова мчиться за мною, пригнувши голову до землі.

– Бик!!! Биииик! – несамовито кричу я і шукаю очима Куську, щоб рятувати.

Але попереду лише шурхотить листя – Вікушка вже схопила сестру за руку і біжить попереду мене. Куська майже летить в повітрі, не встигаючи перебирати ногами за швидкою подругою.

Ми біжимо, куди очі дивляться – через чиїсь городи, кукурудзу, огірки. Спотикаємось, падаємо, знову біжимо. Аж поки несподівано не вилітаємо на дорогу біля станції техобслуговування. Перелякано обертаємось – корови немає. Тиша навколо, лише цикади цвіркають та нещадно палить сонце.

Довго не можемо заспокоїтись, дихаємо уривчасто та гучно. Зрештою, плентаємось додому. Треба трохи відпочити після такої пригоди. Прощаємось з Вікушкою до вечора і йдемо на гамак, у тінь. Там довго переживаємо ранкову пригоду, зажовуючи стрес маминими млинчиками...

ЖАХИ РЕАЛЬНОГО ЖИТТЯ

Нарешті настає вечір. Стають довшими тіні біля дерев, спадає спека, повітря солодшає й наповнюється смачною прохолодою. Сонце хилиться за обрій.

Ми, одіті вже по-вечірньому – штани, кофти, з велосипедами в руках йдемо гуляти. Ну, як з велосипедами... У Вікушки "Аіст", у мене – старий перефарбований величезний дорослий агрегат з відрізаною рамою. А Куська на уявному їде. В неї з уявою все добре.

Насправді вона ще просто дуже мала і не вміє кататись. А на багажнику боїться сидіти, хоч я її вже й не раз возила. Отож і бігає за нами слідом, а люди дивуються і лають нас, таких безсовісних сестру і подругу.

Скоро нам докучає їздити напроти подвір'я і Вікушка подає геніальну ідею.

– Давайте, – каже, – поїдемо на гірку в кінець вулиці. Вона там така крута, будемо змагатись хто на неї виїде.

Ми погоджуємось. Гірка, хочу вам сказати, і справді була крута. Така крута, що вийти на неї складно, не те що виїхати. Справа в тому, що на неї треба виїхати з розгону аж на самісінький вершечок, інакше велосипед просто потягне назад і перекине. Але нас це не лякало.

Першою з розгону заїжджає Вікушка. Та ще як заїжджає – вилітає аж на верх. А я що, гірше хіба, чи що?

Набираю швидкості, та тільки не розраховую, що її велосипед набагато легший від мого, бо дитячий. Божевільно крутячи педалі, я лечу, не бачачи куди. Різко смикаю руля... І транспорт розвертає на 180 градусів. Я сторчголов лечу на камінці.

Мабуть, на декілька секунд я втрачаю свідомість, бо болю не відчуваю зовсім, хоч і вдарилася головою. Зате лікоть починає нещадно щеміти.

Вікушка перелякано метушилась, намагаючись мене підійняти.

– Ой, Оксана, в тебе кров! – Куська кривить губи, збираючись заплакати.

О, ні, ще цього мені тільки не вистачало! Вона зараз зареве від жалю до сестри, а мама подумає, що це знову я її образила і відлупить мене, і так побиту і скривавлену.

Взагалі у нас мати добра й справедлива, просто я насправді досить часто ображаю Куську. Але в моїй голові все зовсім інакше, а тепер, коли я нею ще й вгатилася, то й подавно.

– Оксана, скоріше, в нас є одна хвилина! В тебе вже кров запеклася! – в очах подруги з'явивляється непідробний жах.

– То й що? – не розумію я.

– А те, що якщо кров запечеться, то людина вмре!

І звідки вона понабиралася такого? Але ми віримо їй беззаперечно.

Швидко підхопивши велосипеди, ми мчимо у бік дому. Куська залишається далеко позаду. Та раптом Вікушка різко б'є по гальмах, здійнявши стовп пилюки.

Я гальмую слідом.

– Що таке?

– Там... нам не можна туди! Треба перечекати, поки вони поїдуть! – Вікушка ховається за дерево.

– Хто? – не розумію я.

– Та хто! Вони!!! Це ті, що дітей на органи здають! Я знаю, мені бабуся розказувала.

Я вирячила очі.

До чийогось подвір'я під'їхала машина. Із неї вийшли троє чоловіків. Двоє зайшли до хати, а один залишився чекати біля хвіртки. Вже сутеніло.

– Бачиш, бачиш?!. Вони пішли дітей красти, а цей залишився вартувати. А потім вони покладуть їх у багажник і поїдуть! Треба заховатись, поки нас не помітили!

Я із сумнівом подивилася на дядька, що смалив цигарку й грався з цуценям, яке вибігло із двору.

– Та ти щось плутаєш! – протягнула я. – Ну, які це злодії, які органи?.. Просто собі приїхали в гості до бабусі. Тут же бабуся живе, тут немає ніяких дітей.

– Ага, ага! А може в них тут база! – витріщає очі подруга від страшної здогадки.

Ми завмираємо. Із хати виходять чоловіки з двома мішками. Той, що чекав на них, відчинив багажник.

– А що, а що я казала! – перелякано шепоче Вікушка.

– А де Куська? – теж перелякалась я.

Ми переглядаємось і помічаємо, що Куська, яка значно відстала від нас, біжить, спотикаючись, по дорозі, прямісінько у руки "бандитів". Сестру треба було рятувати.

Ми з диким криком вискочили їй назустріч.

– Тікай, тікай, скоріше! – волаю я.

– Вони здають дітей на органи! Я телефоную у міліцію! – приєднується Вікушка.

Куська зайшлася плачем. Усі втрьох, ми, наче вихор, пронеслися біля здивованих дядьків, які приїхали до матері по картоплю...

СВАРКА

Я ще снідаю вчорашньою товченою картоплею, як до хати влітає спочатку Куськин плач, а потім і вона сама.

Я незворушно продовжую їсти.

– Мене... Вікушка... не бачить! – схлипує мала.

– Як не бачить? Що ти вигадуєш? – настрій у мене щось не дуже.

– Я не вигадую, це вона! Вона не бачить мене! Я вийшла до неї, а вона продовжує кричати до тебе і не реагує на мене! – Куська розмазувала сльози по щоках.

Мене взяла злість. Стало жаль маленьку сестричку, над якою глумиться доросла дівка.

Я вискакую з хати і гнівно нападаюсь на подругу.

– Ти що, зовсім здуріла, чи що?! – сичу я, бризкаючи слиною. – Вона маленька, думає, що це все насправді! Чого ти її до плачу довела?!.

Вікушка не чекала такого повороту. Вона звикла з нами жартувати, до того ж, я завжди її у цьому підтримувала. Але сьогодні в мені прокинулося співчуття до молодшої сестрички і в ту хвилину я готова була захищати її від цілого світу.

– Та я ж... – намагається виправдатися подруга, але я її не слухаю.

– Йди від нас! Іди від нашого двору! І не приходь, поки не подумаєш над своєю поведінкою! – репетую я.

Вікушка розвертається і йде геть.

Я розгублююсь. Я зовсім не хотіла з нею сваритися. Просто жаль стало Куську і я хотіла, щоб Вікушка перестала над нею жартувати.

– Ей! – гукаю їй навздогін.

Подруга не обертається.

– Ти ще можеш вибачитись! І підем гратися! – я намагаюсь врятувати ситуацію.

Вікушка зникає у своєму дворі.

– Ну і ладно! Так тобі і треба! Будеш знати, як знущатися над моєю сестрою! – бурмочу я, ховаючи злі сльози.

– А Вікушка що, пішла?.. – здивовано питає Куська. – А чого?

– А тобі що від мене треба?! – я зганяю всю свою злість на сестрі, яку щойно захищала. – Посварила мене із подругою й раденька?

Куська, не розуміючи, у чому провинилась, починає ревіти.

Я плюю і йду доїдати вже холодну картоплю.

До вечора сидимо набурмосені, недобре косуючи одна на одну. Я намагаюсь вдавати з себе безтурботну.

– От і добре! Нащо нам та Вікушка здалася? Правда, Куська?

– Неправда! – тягне сестричище і підозріло підшморгує носом.

Я й сама знаю, що неправда. Без Вікушки зовсім нудно. І гратися не хочеться.

З горя пішли ми до бабусі. Старенька пригостила нас цукерками, а потім каже:

– Ви, дітоньки, не сидіть на місці та не глядіть вовком одна на одну. А йдіть і миріться з подругою. Бо така дружба – на довгі роки.

І хто міг знати, що бабусині слова виявляться пророчими, адже на момент написання цієї книжки наша дружба з Вікушкою триває вже понад 16 років!

Ще трохи покрутивши носами для вигляду, побрели ми до Вікушкиного двору.

Як завжди, відхиливши хвіртку і просунувши туди дві своїх балбешки, кричимо:

– Вііікааа!!!

Через деякий час Вікушка виринає з-за воріт. Йде собі непоспішаючи, мугикає якусь пісеньку і жує цукерку. У мене всередині починає здійматись хвиля злості – як це так – ми тут хвилюємось, мультфільми дивитись не можемо, а вона собі й у вус не дує.

– Привіт! – подруга спокійно дивиться то на мене, то на Куську.

Руки її у брудній землі.

– Ми прийшли миритись! – верещить сестра, захлинаючись. – Ти вийдеш?

– Я картоплю перебираю, – повагом відповідає подружка. – Переберу, тоді вийду.

– То ти не злишся? – очі мої полізли на лоба.

Не сподівалась я, що так швидко вона відійде.

– Ні, – просто відповіла Вікушка. – Це ви мені пробачте, я й справді дуже вже загралась.

І вона цьомнула Куську в носа.

Мала запищала не своїм голосом від захвату й кинулася душити в обіймах Вікушку.

Коли сльози радості трохи підсохли на обличчях, ми, раді, що все так добре закінчилось, посідали на землю біля чужого подвір`я, і, немов, вірні собаки, почали чекати доки подруга перебере картоплю.

Врешті, дочекалися. Як завжди, Вікушка винесла нам повні кишені цукерок та печива. Ми чимскоріш набиваємо цим добром тугенькі шлунки (а то мало чого – раптом хто надумає відібрати, щоб не псували апетит перед вечерею).

В знак перемир`я вирішуємо прогулятися до кінця вулиці, де живе Гендрік. Як ви пам`ятаєте, мешкає наш уявний брат на смітнику, тобто в шикарній квартирі.

Але поки ми миримось і чекаємо на подружку з картоплі, на землю опускаються сутінки.

Стає лячно і якось щемно на душі.

Із вікон ллється м`яке жовтувате світло, де-не-де підгавкують собаки, із хат доноситься запах смаженої картоплі. То тут, то там чутно голоси турботливих матусь, котрі кличуть дітей вечеряти:

– Костику, до хати!

– Вадим, а кому сказала!

– Оксанко, вечеряти!..

Нас ще поки не кличуть. І ми все-таки спускаємось у низ вулиці. Казковий аромат матіоли, дбайливо насадженої чиєюсь бабусею, б`є у ніс.

– Що це так пахне? – питає мене Куська.

– Це матіола, сонечко, – відповідаю їй, розніжена якимсь несподіваним спокоєм.

– Що?!. – пирхає сестра, знічена моїми ласкавими словами. – Ти дурна!

Але я бачу, що їй приємно і вона потайки всміхається.

Нечасто я їй це говорю, нечасто. Точніше, ніколи не казала. Треба, мабуть, говорити, а то он як дивно реагує. Нехай звикає.

А я мамі розкажу! – репетую я, ображена таким поворотом. – І вона тобі зробить!

Нічого вона мені не зробить! – не дуже впевнено обзивається мала.

Та тут нашу суперечку обриває незрозумілий свист.

Що це таке? – стривожено запитує Вікушка.

Ми стаємо й щосили прислухаємось. Мені здається, що якби ми були конями, то стригли б вухами так, що вони б аж теліпалися. Не чути нічого, крім звичайного вечірнього гомону вітру та скімління собак.

Та раптом звук повторюється.

– А я чула, що так свистять інопланетяни, перед тим, як з`явитися! – панічно шепоче Вікушка.

– Та тьху на тебе! Вічно ти з своїми страшилками! – нервуюсь я. – Нема ніяких інопланетян!

– Ні, є! Є! – вже голосніше говорить подруга, обурена моєю невірою. – Вони ще світять зверху, а потім вже до себе забирають. Мені розказували!

Не знаю, хто їй там весь час розказує ці нісенітниці, але страху наганяти вона вміє добре.

– Та нема! – вже на весь голос кричу я, але свист стає голоснішим і неначе потріюється, а біля нас танцює маленька червона цятка.

– Звідки воно взялося? Що це? – плаче Куська і судомно хапається за мене рученятами.

Та я й сама добряче злякана.

– Це інопланетяни! – зверескує Вікушка і мчить у напрямку нашого дому.

Ми поспішаємо за нею, втративши розум від жаху.

А за нами, ховаючись у бур`янах на смітнику, регочуть хлопці-підлітки, світячи у слід лазерною вказівкою.

Ця пригода ледь не обернулась нам великою трагедією – Куська стала панічно боятись залишатися вдома сама, навіть удень. І мати хотіла заборонити спілкуватися з Вікушкою, щоб та не страхала нас своїми розповідями. Ледь вмовили ми її, давши обіцянку, що більше таке не повториться.

А Куську возили аж у Бирлівку до бабці викачувати яйцем. Тричі їздив тато з нею, тричі відвозили хліб та яйця бабусі, тричі кидали «страх» у воду з високого моста, аж поки допомогло. Відтоді Куська боятись перестала і стала ще нахабніша, ніж була перше.

НЕВДАЛИЙ ПОРЯТУНОК

– Я хочу подвиг! – сказала якось Вікушка, понуро хилячи голову.

Ми нудились, поки в Куськи був «тихий час».

Я втупилась у неї, як теля на нові ворота.

– Який ще подвиг?

– А такий, щоб вся вулиця говорила – от які молодці дівчата, життя врятували там абощо…

Ну, якщо вже вся вулиця…

– Ну, а де ти візьмеш той подвиг? – стенула я плечима. – В нас нема тут кого рятувати. Хіба червів у рибалки з вудочки врятуєш, ото й усе.

– Ой!.. – скривилась Вікушка, мов середа на п`ятницю. – Як добре пошукати, то можна й знайти, кого рятувати. Теж мені, проблема…