Текст книги "Авантюрні кандибобери або тріо наступає (СИ)"

Автор книги: Оксана Еременко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

– Ну, то пішли пошукаєм! – я також «загорілась» цією ідеєю.

Шукати вирішуємо в долині, біля річки. І наче Бог почув наші слова, до вух долинає тоненький писк кошеняти.

Де воно? Де воно? – кидається подруга.

Але кота ніде не видно.

Та он же! – скрикує Вікушка і аж присідає. – Воно на тому боці!

І справді, бідолашне кошеня – мале, худе, мокре – борсалося в густому очереті по той бік річки. Хто ж його викинув туди, який нелюд? Адже ж там на кілька кілометрів поле й поле, і жодної хати! Це ж треба було занести й викинути саме сюди, на вірну погибель! То підкинули б уже хоч ближче до людей, може підібрав би хто.

Та часу на роздуми немає. Жага помсти й ненависті до жорстоких незнайомців затьмарює нам очі, і ми щодуху летимо додому. Забігаємо в сарай, очима вишукуючи, чим би можна зачепити кошеня, щоб перетягти на наш берег.

Річка була не дуже широка, кілька метрів усього. Але ж чим ти його зачепиш?

Погляд падає на сачок, що стоїть у кутку. У нього довжелезна масивна ручка і сітка на кінці.

О! Те, що треба! – скрикую я.

Летимо назад. Та виявляється, що не така вже річка і вузька, як нам здалося спершу. Сачок важкий, не слухається й не дістає до того краю. Та й кошеня не буде просто так лізти в нього.

Знову біжимо додому й хапаємо тихцем зі столу кілька шматків ковбаси.

Зголодніли, дітки? – питає матуся.

Умгм… – мугикаю я, затиснувши в кулаці ковбасу, і боком вибираюсь на вулицю.

То сядьте та й поїжте! – гукає мати вслід, та ми її вже не чуємо – мчимось, аж вітер у вухах свище.

Але кошеня не хоче лізти у сачок навіть за ковбасою. Знай собі верещить несамовито. Вікушка, бідна, аж посиніла з важким дрючком у руках – стоїть на кормі чийогось човна, балансує, намагається дотягнутися до тваринки.

Мене бере злість. Я починаю підзивати очманілу від страху кицьку.

Киць-киць, а йди сюди! А ковбаски тобі, а смачної, а с…

Та кошеня не йде. Зробило спробу полізти по очеретах, та не втрималося, впало в воду, запрацювало шалено лапами, у паніці забилося в кущі й закричало дико.

У нас опускаються руки.

Що робити? – ледь не плаче подруга від безсилля і відчаю. – Ми ж хотіли подвиг…

Треба плисти на той бік, – кажу рішуче.

І хто ж це зробить? – питає Вікушка.

По її очах бачу, що це буду я.

Але ж вже серпень, вода не дуже тепла, та й день не занадто сонячний видався. До того ж, якщо мати дізнається, що я робила без її дозволу, то можу тільки уявити, що мене чекає.

Я не можу мочити одяг, – роблю відчайдушну спробу відтягнути неприємну мить.

Так ти роздягнешся! – звеселіла подружка.

Приречено зітхаю й починаю стягувати шорти й майку. Боязко ступаю в густий намул. Ногу миттєво затягує углиб, я з жахом бачу десятки п`явок, що снують навколо неї.

Дай мені капці, – тремтячим голосом прошу я.

Вікушка подає, з цікавістю спостерігаючи за мною.

Взуваюсь, роблю другу спробу. Не легше – ноги затягує в намул ще глибше, а витягти їх важче, бо треба ще слідкувати, щоб не залишити капці в річці навічно.

Вертаю назад.

Погляд мій падає на половинку колоди, що плаває біля берега. Зверху на ній надломлена гілка. Мені на думку спадає, що можна б сісти зверху на колоду, а за гілку триматися, і так, не замочившись навіть, доплисти до кота.

Вікушка також підтримує мою ідею.

Та в думках все завжди легше, ніж насправді.

Коли я сідаю на ту колоду з горем навпіл і хапаюсь обома руками за гіллячку, вона перевертається і я опиняюсь в болоті. Подруга регоче, як дурна.

Нічого не виходить! – кричу я, борсаючись у трясовині. – Доведеться плисти так – я буду триматись за колоду, як за надувний матрац однією рукою, а іншою – гребти.

Якось стрибаю з човна на середину річки, щоб не торкатись ногами противного дна, Вікушка подає мені колоду. Підпливаю до протилежного берега. Ось ще трошки. В очах подруги непідробний захват і передчуття перемоги. Та марно. Біля цього берега також намул. Я не можу наблизитись до кошеняти. А воно вже майже й не нявчить.

– Кицю, кицю! – я благаю його, як тільки можу, вкладаю в голос всю ніжність і ласку, на яку здатна.

Та нічого не вдається.

Я плавала хвилин сорок. Вже губи посиніли, а потім стали фіолетовими, тіло вкрили дрижаки. Велика чорна хмара затулила небо, зірвався пронизливий холодний вітер, збурював гребінці на дзеркальній поверхні води. Збиралося на дощ.

– Я вилажу, – тихо промовляю я й починаю підгрібати до човна. – Кинь мені капці.

Я ж бо їх скинула, коли стрибнула в річку, щоб не загубити.

Подруга понуро киває головою, ховаючи сльози. Подає взуття. Потім затягує мене у човен, але один капець застрягає у намулі.

– Капець! Капееець! – волаю я, рвучись назад. – Як я додому без капця?!. Мати мене приб`є!

Вікушка відтручує мене до берега, а сама бере сачок і починає тикати дрючком навмання.

А сама регоче, аж захлинається.

Все їй смішно, а як мені без капця повертатися? Її спроби видаються мені марними, я схлипую все голосніше і вже уявляю, як йтиму через всеньку вулицю в одному капці, як сміятимуться люди, як липнутимуть кізяки до п`яти і як битиме матір. Аж тут Вікушка зверескує і радісно молотить по воді, ледь не вивалившись із човна.

Мій синій капець випливає на світ Божий.

Я взуваюсь, натягую одяг, який враз стає бурим і мокрим, і, цокаючи зубами, вирушаю додому. Позаду плентається подруга, повторюючи, що кошеня ми не врятували, а от якби я довше поплавала, то може б щось і вдалося.

Я мовчу, хоч і зла на неї. Мені холодно, гірко й сумно. Що скаже матір за мокрий одяг? Що буде з дурним кошеням?

– Ти хоч чаєм мене напоїш? – запитую в Вікушки.

– Не знаааю… – тягне вона. – А що я своїй бабусі скажу, чого ти така мокра?

Мені все зрозуміло. Я прощаюсь із зніяковілою подругою і йду до хати. Там ховаю мокрий одяг за шафою і лягаю під ковдру. Вгріваюсь і засинаю.

Прости нам, Боже, що ми не врятували кошеня! Дуже ж бо воно пришелепкувате виявилося і не захотіло їсти ковбасу в сачку.

ГАЧОК І ЧОВЕН

Історія з моїм плаванням мала на диво щасливий кінець. Коли я вранці прокинулась, мокрого одягу за шафою вже не було, а висів він перед хати на ясному сонечку. Ніхто мене ні про що не запитував, і все було б добре, якби нас знову не потягло до річки, але вже втрьох.

– Я хочу на риболовлю! – сказала я одного разу.

– Ооо! – Вікушка явно була в захваті. – І я!

– Тебе бабуся не пустить, – набурмосено відказала мала і була права, бо Вікушкина бабця на диво песимістична натура, хоч і дуже хороша.

Тільки й чуєш від неї: «Віка, спати, ніч темна надворі!», «Не заходь у воду, впадеш, об камінь вдаришся, голову розіб`єш!», «Полем не ходи, там розбійників купа!» і так далі.

Та на риболовлю кортіло таки сильно, отож подруга мала якось вмовити бабусю. Ну, або ж обдурити. Обрали ми, звісно, другий варіант.

– А давайте, я просто їй нічого не скажу? – подала ідею Вікушка.

– Ага, а як вона прийде тебе їсти кликати, а нас не буде, то що ми будемо робити? – зітхнула я.

І ми вирішили сказати, що йдемо на «майовку» на долину.

– Ну, бабусю, ну, будь ласочка! Ми тільки постелимо ковдру на траву і будемо там їсти цукерки! – канючить подруга, а ми, затамувавши подих, сидимо в кущах під її парканом.

– То чого ж ви не можете вдома поїсти тих цукерків? Треба йти аж на долину? А як впадеш де, перечіпишся, або гадюка вкусить?

– Ну, бабусю!..

Й таке продовжувалось понад півгодини. Та,врешті, Вікушці вдалося вмовити бабусю й дати слово, що близько до води підходити не будемо, по деревах не лазитимемо і прийдемо додому рівно о другій годині.

Отож, наступний день. Десята ранку. Вікушка стоїть під нашою хвірткою й горланить моє ім`я. Я застібаю на сестричці курточку, бо серпнева вранішня прохолода вже дає про себе знати, і ми виходимо на вулицю з вудочками в руках. Моя мама не забороняла йти на риболовлю, закликала повертатися із рибою, чим я дуже пишалася.

– А де твоя вудочка? – здивувались ми, дивлячись на пусті Вікушкині руки.

– А ось, у траві. Та не кричи ти так, ще бабуся почує! – засичала подруга, полохливо озираючись. – Я її у діда… кхм… позичила… поки ніхто не бачив. А тоді покладу на місце.

– А якщо ти наловиш багато риби, то що ти бабусі скажеш? – резонно запитує Куська.

Подруга розгублено замовкла. Видно, цей варіант вона аж геть собі не уявляла.

– Та не переживай! Віддасиш нам рибу, та й усе! – моя сестра сьогодні просто Міс Тактовність.

Але всі разом ми цілком справедливо вирішуємо, що якщо Вікушка принесе додому багату здобич, то яка вже буде різниця, де вона її взяла.

І ми вирушаємо в кінець вулиці на долину. Стелимо ковдру, закидаємо вудочки й починаємо діставати свої пайки.

– У мене бутерброди з ковбасою, печиво і цукерки, – перерахувала Вікушка.

– А у нас «Мівіна» запарена і апельсин! – із гордістю промовляє мала.

Я зневажливо пирхаю і мовчки витягаю з пакетика копчену ковбасу. Перемога, звичайно ж, за мною.

Отож, закинули ми вудочки раз, вдруге… Не клювало нічогісінько – навіть дрібнота не чіплялася. Півгодини ми переходили із місця на місце і врешті під високою вербою я зупинилася.

– Давай ще тут спробуємо, – звернулась я до подруги. – Дивись, яка тут вода стояча і зелена. Мабуть, щуки водяться.

Подруга із виглядом знавця кивнула головою і, відкопиливши губу, закинула свою вудку у річку. Мала ще бігла десь позаду, волочачи наші пожитки.

Я теж змахнула вудочкою з усієї сили і… зрозуміла, що мій гачок зачепився за жабуриння посеред ріки. Я смикнула раз, удруге, втретє… Смикала, як божевільна, аж волосінь вигиналася дугою і напиналась, мов струна. Анічичирк.

– Та вона ж зараз порветься! – кричить сестричище.

Я й сама бачу, що порветься. Але ж робити щось потрібно! Й тоді Вікушка йде на дуже відважний крок.

– Оксано, ти бачиш?.. – шепоче мені.

Я бачу. В метрах чотирьох від нас, повільно похитуючись на хвилях, стоїть човен. Він нічим не припнутий до кілка. Всередині – весло. Мабуть, люди з іншого берега перепливли річку, щоб поїхати до центру міста у базарний день. Так виходить набагато ближче, ніж робити величезний гак через села. Вікушка рішуче йде до човна й рвучко зсуває його у воду.

– А може не треба? Ну його! – роблю останню спробу зупинити подругу. – Ти точно вмієш веслувати?

– Звичайно ж, вмію! – на лиці Вікушки написана зневага. – Я з дідом два рази на човні каталась.

Ну, тепер все зрозуміло. Я більше не перечу. Але коли Вікушка врешті сідає у човен, стає зрозуміло, що малувато вона з дідусем каталась. Човен крутить, наче тріску в вирі, подруга крутиться разом із ним і відчайдушно бореться веслом із неслухняним транспортом. Ми з сестричкою стоїмо, роззявивши рота, й нічим не можемо допомогти бідолашній Вікушці. А вона стає вже навстоячки й кричить не своїм голосом, протягаючи до берега руки:

– Оксана! Оксана!!!

Здавалось би, куди іще гірше, аж тут краєм ока я помічаю, що по лугу йде якась баба. Вона дуже зосереджена, губи зімкнено в одну риску, стара майже біжить. Біжить до човна…

– А що ви тут, гаспиди, робите?! Злодіяки, неучі, дряні кудлаті!!!

З переляку ми забули всі слова. Лише глибоко всередині бурхала важка образа на несправедливу лайку, адже ми нічого поганого не хотіли робити.

– Бабусю! – тремтячим голосом обізвалась я.

– Га?!. – скинулась баба.

– Ми не крали Вашого човна. У нас просто вудочка зачепилася за жабуриння. Дістати хотіли. А запитати дозволу не було в кого…

Бабині очі помітно потеплішали.

– А ну, вертай до берега! – криконула вона Вікушці.

А та вже була аж ген, адже човен трохи віднесло течією.

– Греби давай, веслуй сюди! – закричала стара. – Отак, отак, лівою, правою, лівою, правою…

– Я не можу! – подруга майже плакала від відчаю.

– От гаспидська дитина, прости Господи! Нащо ж ото було лізти, як веслувати не годна?

– Вона вміє веслувати! – вмішалось сестричище, мов хто за язика потяг. – Вона з дідом два рази…

– Замовкни, мале стерво, бо зараз вихопиш! – налетіла я на неї. – І так не солодко!

Із горем навпіл, подруга догребла до берега.

Як побита кішка, повільно вилізла з човна, передавши бабі весло. Стара аж якось занадто спритно заскочила всередину і вправно повеслувала до клятого місця, де гачок зачепився за водорості.

– Роби вигляд, що ти плачеш! – зашипіла подруга мені в вухо. – Нехай їй стане нас жаль, а то он як обзивається!

Я подивилась на неї, як на хвору людину, але, зрештою, найшла в її ідеї певний сенс. Для того, щоб баба не наробила галасу на нашій вулиці й нікому не розповіла про «гаспидських дітей», себто нас, треба було добре її розжалобити.

І я тихенько завела:

– И-и-и!..

– Та голосніше, бо вона глуха, нічого не чує! – закричала Куська.

– Тихо!!! – подруга миттєво затулила малій рота обома долонями. – І справді, можна голосніше, – це вже до мене.

Я захлипала на тон вище, краєм ока позираючи на бабу. Та вже якось недобре косувала на нас, тож я вирішила, що досить.

– Тихо, тихо! – почала «втішати» мене Вікушка. – Не плач! От бачиш, все добре! Дістанемо ми твою вудочку…

Стара нарешті розплутала вузлуватими пальцями гачок і, всміхнувшись, змахнула нам рукою:

– А чого ж це ви, діти, так побиваєтесь через оцей дручок? Чи ж дуже дорога нині вудка? Он як, бідолашне, захлипалось, – кивнула на мене сивою головою.

– Дякуємо Вам, бабусю! Та вудки нині не дуже й дорогі, але знали б Ви, як би її батько потім бив! – Я від несподіванки не знайшлася що й сказати, тільки кивнула, потупивши очі. А Вікушку «понесло». – Бив би, боронь Боже, як!.. І палицею, й кнутом, і ременем!

Бабині очі округлились, вона схопилася за серце, ледь не впавши у воду.

– А чия ж то ти, дочко? – спромоглася вичавити, дивлячись на мене.

– Та це ж… – але я не дала нерозумній Вікушці створити катастрофу в моїй хаті.

– Це з там-того боку вулиці, до побачення, бабусю! – я схопила за руки обох Вік, підхопила вудки і помчала на інший край долини.

Баба дивилася нам вслід і обурено кивала головою, доки ми не зникли за першими деревами.

А ми добігли до чиєїсь кладки й зупинились нарешті, відхекуючись.

– Оце пригода… – розгублено сказала Вікушка й зайшлася сміхом.

– Ото пригода, – обурено відізвалась я. – Ти ж казала, що вмієш веслувати! А якщо ця баба розкаже про нас на вулиці? Що ми будемо робити?

Та не розкаже, не бійся. Вона ж не знає, чиї ми й звідки, – заспокоїла подруга. – Давайте краще спробуємо тут повудити. Мені здається, у цьому місці має бути багато риби.

Мені теж так здавалось. Річка тут глибоко вдавалася у берег, густо вкритий очеретом. Мутна, аж зелена вода стояла спокійно, ані хвильки не було на її поверхні, лише сонце відблискувало від дзеркальної гладі, висвічуючи маленьких грайливих рибок. Починало припікати.

Ми закинули вудилища вкотре, хоча вже й втратили надію щось спіймати.

За півгодини Куська голосно зітхнула. Потім позіхнула. Затим почала колупати пальцями носа. Встала, потягнулась. Сіла назад. Смикнула мене за волосся й дала стусана. Я дала їй здачі. Ми зчепилися. Й коли я вже була готова пхнути малу у воду, Вікушка закричала не своїм голосом:

Клює, клює! Оксана, в тебе клює!

Я миттєво облишила сестру й кинулась до річки. Поплавок і справді потонув, загубившись у зелених хвилях. Я судомливо схопилась за лискучу поверхню, потягнула на себе. На тому боці щось велике й сильне здригнулось, заборсалось і поволокло углиб. Я ледве втримала вудку у руках.

Тягни, тягни! – верещала мала, забувши про недавню бійку.

То, мабуть, щука! – збуджено кричала Вікушка. – Не поспішай, дай їй знесилитись, бо порве волосінь!

Я затамувала подих і повільними, але впевненими рухами тягла вудилище до берега, то попускаючи, то знову натягуючи волосінь. Врешті-решт, на поверхню почало виринати сріблясте у крапинку тільце. Луска мутного кольору переливалася під сонячними променями. Це справді була щука, величенька, десь із кілограм. Моє щастя не мало меж. Коли рибина опинилась біля наших ніг, ми почали обійматись, стрибати й шалено верещати від захоплення і радості. Я навіть цмокнула Куську в щоку, що привело її у ще шаленіший захват.

А щука лежала у траві і важко дихала. У неї були великі гострі зуби, неначе пазурі у кішки, очиська крутилися по колу, шукаючи, на кому вимістити злість і ненависть. Вона підскакувала і корчилась від безсильної злоби, але потроху втрачала сили. Виявляється, рибина зачепилась за гачок хвостом зовсім випадково, а я встигла її підсікти.

Так, мала, ти стій тут і стережи щуку. Ось я її кладу в пакетик, – наказала я сестрі. – А ми підемо далі вздовж берега, спробуємо ще щось спіймати.

Куська щось намагалась заперечити, але її ніхто не слухав. Ми з подругою пройшли трохи далі, за кущі бузини, і під старою вербою вона вирішила також спробувати щастя.

Оце велика щука, так? – раділа я, сяючи від щастя.

Ага! – охоче підтримала мене Вікушка. – Аж по лікоть!

Та де по лікоть?!. Більша буде! – не погодилась я, хоча щучка була не така й велика.

Ну, нехай більша… Я теж таку хочу спіймати.

Та спіймаєш… А я свою сьогодні зафарширую, – у роті аж слина збігла при думці про смачну вечерю.

Я вже уявляла, як хвалить мене мама, як усі дивуються й захоплюються моїм уловом, як я бігаю по сусідах і всіх частую спійманою власноруч щукою.

На стежці недалеко з`явилися хлопці, що жили по сусідству.

Костя, Женя, Сергійко! А приходьте сьогодні щуку їсти! Фаршировану! – крикнула Вікушка.

Я інтенсивно закивала головою.

Яку щуку? Де щука? Та не брешіть! – почулося.

Стало дуже неприємно.

А от прийдете й побачите яку! – буркнула я, стримуючи образу.

А ми прийдемо. Подивимось на твого малька, – зареготались хлопці й пройшли мимо.

Нехай сміються, – мстиво прошепотіла я. – А щуку я все-таки спіймала.

Звичайно, спіймала. Я сама бачила, – втішила Вікушка й нетерпляче подивилась на годинник. – Ну, все, майже дванадцята. Треба йти додому, бо зараз бабуся при…

У кущах щось затріщало, наче стадо буйволів бігло до води. Ми з Вікушкою перелякано притиснулись одна до одної. За тріскотом долинуло ревище:

Оксанааааа! Оксааааанаааа!

Ревло сестричище.

Що трапилось? – скочили ми. – Кажи зараз!

Щукаааа! Вона…

Що?! Що – щука?

Вона… Її нема! – вихлипала Куська.

Як нема?! А де ж вона поділася?

Там був кіт… Він гуляв. А мені, мені стало скучно. І я пускала трісочки у воду… Й вони пливли… А кіт тим часом з`їв рибуууу!!!

Мені в очах потьмарилось. Щука! Моя запечена фарширована смачнюща щука, яку я подумки вже розділила між всіма членами родини і не тільки, зникла!!! І все через це мале неуважне чудовисько, якому заманулося погратися! А, трісочки! Я тобі дам трісочки!..

Лясь! І моя долоня втиснулася у лоб малої. Лусь! Іншою дала їй запотиличник. Хвать – і пасмо сестриного волосся уже в моїй руці. Мала заревла ще дужче, але не намагалась відбиватись, оскільки розуміла свою вину й усю глибину трагедії. Вікушка мовчки спостерігала за нашим побоїщем, похнюпивши носа. Їй теж хотілося спробувати риби. Коли моя злість трохи зменшилась, я перестала лупцювати сестру і сіла плакати під розлогою вербою. Гіркі сльози котилися по щоках і підборіддю, плечі раз по раз здригалися від ридань. Вікушка марно намагалася мене втішити, а я виливала своє горе у солоних краплях і думала, що ж тепер казати усій вулиці, що вже була запрошена на вечерю з фаршированої щуки…

ПОЛІТ НА ВЕЛОСИПЕДІ

Після історії з невдалою риболовлею ми згадали про старе захоплення. Якраз бабуся Тоня, татова мама, здійснила давню мою мрію – купила старенький, подержаний, але дитячий двоколісний велосипед. Звісно ж, я вирішила відразу його обкатати. Велосипед був хороший, гарний, але біда складалася з того, що у нього час від часу заклинювало педалі, й він не міг гальмувати. Я потрохи призвичаїлась до таких особливостей свого транспорту і навіть полюбила за це – ніхто не просив мене покататись через страх побити коліна або ніс.

І от ми з Вікушкою, об`їздивши всю вулицю по колу, вздовж і впоперек, вже мчали додому. Я везла сестру на багажнику. Та раптом мала почала бити мене кулачками по спині. Я зупинилась.

– Дай мені, я сама поїду! – не попросила – наказала Куська.

– Ні, не дам, тут гора, а ти не вмієш гальмувати.

– Ні, дай! – Куська стукнула кулаком об кулак. – Інакше розкажу мамі, що ти мене била тоді на річці.

Що мені, сердешній, було робити? Вредна малявка й справді могла розповісти матері про цей випадок, і мені б точно влетіло на горіхи.

– Ну, на! – із горем навпіл дала велосипед сестрі. – Лише тримай добре кермо! – кричала вже навздогін, бо Куська помчала уперед щодуху.

Гора у нас на вулиці дуже крута і вся в камінні. Їхати потрібно лише по одному боці, інакше навіть вправному велосипедисту буде непереливки. Але ж дурна сестра не схотіла нікого слухати і покермувала прямісінько в каміння і пісок. Велосипед завихляв задом, його повело у бік. Ми з Вікушкою вже помітили недобре й почали доганяти Куську. А вона вже мчала сторчголов з гори, ледь тримаючись на велосипеді й голосно ревла.

Ми бігли щодуху, гаряче повітря кололо в легенях, вітер забивав подих. Повз нас промайнула здивована сусідка з відром у руці, що вийшла до криниці по воду. З голосним кудкудаканням розліталися з-під ніг чиїсь кури, гублячи пір`я. З-за воріт виглянув сусідський хлопчик Костя, з яким ми найдужче дружили.

– Костя, Костя, лови її! – дурнуватим голосом закричала Вікушка, і бідний Костя, мало що розуміючи, кинувся слідом за нами.

Та ловити вже було пізно. Куська не втримала кермо, і велосипед, занісши зад спочатку в один бік, а потім в інший, упав серед каміння. Туди ж покотилася і Куська. Лягла і не вставала. Навіть плач затих.

Я злякалась неймовірно. Пекучий жах скував моє серце. Я навіть не думала про те, як мене битиме мати за те, що не догляділа за малою. Я ладна була пережити тисячі побоїв і синців, тільки б із сестрою все було добре. Неможливо передати скільки всього я передумала, доки добігла до сестрички.

– Куська! Куська! – голос мовби й не мій, якийсь тонкий і жалюгідний.

– Куська, вставай! – кинулась до неї Вікушка, підіймаючи дитину з пилюки.

Сестрині коліна й лікті були роз`юшені, кров текла струмками й крапала на пісок, прибиваючи пил і збираючись в великі червоні краплі. Я похапцем обдивилася малечу – наче все ціле, не рахуючи побитих кінцівок. Але чому ж вона не плаче?

– Куська, ти чому не плачеш? Що болить? Скажи нам, не мовчи! – трусонула я її.

Мала дивно подивилася на мене, мовби нетямлячи, що робить. Очі побільшали й були повні страхітливого подиву. Я прослідкувала її погляд і угледіла в малих руках велике пасмо волосся. Куська повільно провела долонею по голові і знову витягла пучок волосся.

Ми з Вікушкою переглянулися і… почали реготати. Спочатку тихо і несміло, а коли угледіли, що Куська теж посміхається крізь сльози, засміялися на повну силу. І в цьому сміхові виливалося усе – і щойно пережитий страх, і радість, що все закінчилося не так жахливо, й злість на нерозумну сестру. А Куська так сміялась, що аж бульки з носа повилазили. Я ж реготала все тихіше і тихіше, уже мов відчуваючи, як болітимуть сідниці від материного віника…

НЕВДАЛИЙ БІЗНЕС

Думки про власний бізнес зародилися у наших кмітливих голівоньках ще у дитинстві. Щоправда, тоді ми не знали, що саме означає дане слово. Тож одного разу я підійшла до матері й спитала: «А що таке бізнес?» Мама глянула на мене з погано прихованим подивом, але, все-таки, відповіла: «Це власна справа, що приносить дохід, тобто, гроші.» А так як грошей нам завжди не вистачало, то гріх було не підзаробити. Й ми стали думати, якою ж справою можна зайнятись.

А може, давайте будем позичати велосипеди за гроші? – подала ідею Куська.

Я свого не дам! – притиснула подруга до себе «Аиста».

Та й я не дам, – сказала я. – До того ж, зараз в кожного є власний велосипед. То який же дурень буде нам платити гроші?

Ми знову глибоко замислились. За кілька хвилин Вікушка підхопилась, мов ужалена, аж ми поперелякувались.

Я придумала, придумала! А давайте будем продавати ягоди?!. У тебе ж, Оксана, і вишня є в дворі, й шовковиця, і яблука!

Нам і в голову не прийшло, що ягоди теж-таки є у кожному дворі. Ідея подруги здалася пречудовою. Отож, недовго думаючи, ми здерлися на найвищу вишню й обпатрали декілька гілляк прямо з листям. Те ж саме зробили й з рештою дерев. Зсипали в пакетики і вийшли на вулицю. Посідали біля воріт й почали чекати покупців. Та всі чомусь проходили повз, не звертаючи ніякої уваги на наш товар, або ж із подивом окидали нашу трійцю поглядом і посміювались. Нам це не сподобалось.

Щось ніхто не купує. Чому ніхто не купує? – роздратувалась мала.

Бо треба закликати! – втрутилась подруга. – А ми мовчим, як язики проковтнули.

А як це, закликати? – здивувалась я.

Вікушка раптом підскочила на місці й заголосила дурнуватим голосом:

Ягоди, ягоди! Фрукти свіжі, солоденькі! Їжте, їжте, наїдайтеся! Купуйте свіжі фрукти, ягоди! Недорого, при покупці одного пакетика – інший в подарунок!

Перехожі злякано оберталися, але, побачивши, у чому справа, реготали без упину, що неймовірно виводило подругу із себе. Вона репетувала, аж захрипла. Врешті-решт, до нас несміло підійшла сусідська чотирирічна дівчинка Оленка.

Чого тобі, дитино? – як подобає, улесливо-солодким голосом звернулася Вікушка.

Мені б ягідок, – тремтяче обізвалося дитя.

За пакетик рівно п`ятдесят копійок! – немало й небагато оголосила Вікушка.

Дитина нервово оглянулася, на її маленькому личку з`явився смуток.

– У мене немає грошей… – прошепотіла вона, повільно відступаючи.

– Ну, то йди в батьків попроси! – рішуче наказала подруга, затуляючи руками ягоди, і зсунула суворо брови докупи.

Лише тепер, будучи дорослою, я розумію, якими ж, все-таки, жорстокими ми були у той момент. Оленка й знати не знала, що у них в садку є ще солодші вишні та черешні, більша шовковиця та соковитіші яблука. Бідолашній дитині просто хотілося ягідок, які ми намагалися продати їй незадешево. На той час за п`ятдесят копійок можна було купити півбуханки хліба або три цукерки на паличці, та ще й на здачу маленьких цукерок по п`ять копійок.

Тож Оленка подибала додому. А ми, позбувшись єдиного покупця, сердито налетіли на Вікушку.

– Нащо ти сказала так дорого? – бризкала слиною сестра. – Тепер у нас взагалі ніяких грошей не буде!

– Бо ягоди дорогі нині! – впевнено сказала подруга. – І нічого задешево їх віддавати. Он мені теж їх хочеться, але я ж не їм! Бо треба грошей заробити.

Не встигли ми й посперечатися як слід, коли до нас підійшла Оленка. В її затиснутому кулачці лежала спітніла монета.

– Ось! – її оченята заблищали у передчутті насолоди. – Давайте ваші ягоди.

Ми на радощах віддали їй всі ягоди, що мали, й галопом побігли нагору, купувати цукерки. І коли, нарешті, солодощі опинилися у роті, ми відчули, як шкребе совість. Першою заговорила мала:

– Щось мені не віриться, що батьки самі їй дали гроші.

Та нам уже й самим так здавалося. Щось у грудях колотилось і перелякано застигало, чим ближче ми підходили до нашого двору.

А там вже назрівала гроза.

На доріжці біля сіней стояв батько Оленки, грізно й голосно щось вигукуючи. Наша мати з побілілим обличчям розгублено знизувала плечима. Ми зупинилися, як вкопані, не знаючи, що робити далі. Цукерки в роті вже здавалися гіркими і противними. О, як же ми хотіли в цей момент перетворити їх назад у гроші! Та, на жаль, це було неможливо.

– О! – мама вгледіла нас, і в її очах відбилось щось таке, що змусило мої коліна тремтіти. – А от і вони! Я ж вам зараз зроблю, лихо б вас побило! А ну, ідіть сюди!

Ми обернулися. Вікушка вже добігала до свого двору й зачиняла хвіртку на замок. А нам не зосталося нічого, як стояти на місці, похнюпивши голови, й чекати кари небесної.

– Поверніть мені гроші і я піду додому, а Ви робіть із ними все, що хочете! – загримів Оленкин батько. – Й виховувати потрібно Ваших дітей, сусідочко! А то, що ж це за гаспиди, Господи прости, що вимагають гроші у малечі, та ще й за ягоди, котрих у кожному дворі й так хоч греблю гати!

Ми очікували всього, що завгодно – бійки, лайки, стояння у кутку на гречці – але лише не того, що відбулося далі. На наш превеликий подив, мати, як вовчиця, різко обернулась до сусіда. На її обличчі з`явився вираз люті.

Я дуже попрошу Вас, шановний сусіде, вибирати слова, говорячи про моїх дітей! – зашипіла вона.

Оленчин батько здивовано закліпав очима і позадкував. Він також не чекав такого повороту.

У Вас є все – і корова, й свині, і ще купа худоби та грошей, а Ви маєте нахабність називати дітей нецензурними словами за нещасні п`ятдесят копійок у моєму ж дворі! Краще б дивились за своїми, які здатні тихцем витягти зі скриньки батьківські гроші!

Із цими словами мати хутко метнулася у хату і винесла збентеженому сусідові гроші. Тицьнула в долоню, схопила нас за руки й потягнула в сіни. Ми чекали якої-не-якої кари за наш учинок, й стояли, похиливши голови й шморгаючи носами, але мати здивувала нас удруге за цей день. Вона раптом обійняла нас так міцно, аж затріщали кістки, і похапцем поцілувала схилені додолу голови. А потім зробила щось взагалі неймовірне – простягнула нам з малою по новісінькій блискучій гривні!

Йдіть собі, дітки, та купіть, чого захочете, – тихо промовила вона і швидко пішла в кімнату. Я помітила, що в її гарних очах стоять сльози, які вона марно намагалась від нас приховати.

Пізніше я дізналася, що татові, який працював далекобійником, довелося залишитись на роботі ще на два тижні, щоб заробити стільки грошей аби мати змогу одягнути й прогодувати нас, малих, у тому місяці. Я згадую про це, й моє серце стискає пекучий жаль, бо я тепер розумію, як було важко батькам робити вигляд, що і в нас усе не гірше, ніж в сусідів, хоча багато чого ми не могли собі дозволити. Але, все ж таки, мати пожаліла нас тоді, й уперше в житті дала грошей, щоби ми купили, що захочем. Та ще й аж по цілісінькій гривні! А нещасний сусіда, чия донька тихцем витягла із гаманця п`ятдесят копійок, вчинив сварку. Воістину, кажуть, чим багатша людина, тим вона скупіша, а бідняк останнє віддати годен…

КОНЦЕРТ «ОРХІДЕЯ»

Моя подруга завжди вирізнялася гострим розумом, почуттям гумору та дивовижними організаційними здібностями. Мені здається, що нема на світі такої думки, яка б не прийшла в її біляву голівоньку. Отож ідея з влаштуванням концерту для односельців теж належала їй.

Та ви хоч уявляєте, як це буде класно?! – із захопленням репетувала Вікушка. Очі її блищали від захвату. – До нас прийде вся вулиця, а, може, й усе місто! Про нас всі будуть знати, писатимуть в газетах, а ми трохи підзаробимо!

Гей, ти що забула, чим закінчились наші минулі спроби заробити грошей? Я таким займатись більше не буду! – категорично відрізала я.

Ага, – з поважним виглядом кивнула Куська.

Ну, добре. Тоді давайте без грошей, – не вгамовувалась подруга. – Продумаємо програму, щоб людям було цікаво.