Текст книги "Козак Мамарига"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

КОЗАК МАМАРИГА

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-дорогу, куди очі світять.

Іде він дорогою, іде, зустрічає парубка.

– Добридень, парубче! – каже.

– День добрий і вам! – відповідає той. – А хто ви такий є?

– Я козак Мамарига, служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та й іду, куди очі світять. А ти хто?

– А я, – каже парубок, – наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав та й утік.

– А де ж торбинка?

– Розбійники в лісі напали й відняли!

– Ну, ходімо разом, будеш мені за брата.

Пішли вони вдвох. Ідуть собі, йдуть, зустрічають другого парубка.

– Добридень, парубче! – кажуть.

– День добрий і вам, – відказує той. – А хто ви такі є?

– Я козак Мамарига, а це мій побратим. А ти хто?

– А я, – каже парубок, – наймитував в одного пана, та як рубав у лісі дрова, то знайшов на дереві торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Та не став я того ждати, взяв та й утік.

– А де ж торбинка?

– Розбійники в лісі напали й відняли!

– Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата.

Пішли вони далі. Ідуть та й ідуть, зустрічають третього.

– Добридень, парубче!

– День добрий і вам. А хто ж ви такі?

– Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто?

– А я, – каже третій парубок, – наймитував в одного пана, та як пас коні, то знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять. А пан дізнався та й хотів мене бити, а чоботи відібрати, то я й утік.

– Де ж ті чоботи?

– Розбійники в лісі напали й відняли.

– Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата.

Пішли вони вчотирьох. Де хліба випросять,

де на роботу за харчі стануть – так і йдуть. Дійшли якось до роздоріжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже:

– Тут, брати мої, треба нам різнитися. Є в мене три мідні гроші, беріть собі кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, туди й ідіть. А мені яка дорога зостанеться, така й буде.

Дав він їм кожному по мідному грошу, попрощалися вони і розійшлися – той на ту дорогу, а той на ту… Пішов далі козак Мамарига. Ходив довго, аж три роки. Ішов якось великим лісом, вийшов на широку галяву.

Коли дивиться – чотири чоловіки один з одним б'ються.

Він до них:

– Добридень, – каже, – люди добрі, за що це ви б'єтесь?

А вони відповідають:

– Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, та торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кінь Гивер. Так отой каже, що я візьму те, а отой каже, що і я візьму те, ніяк не поділимось та й б'ємося.

«Еге, – думає козак Мамарига, – це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же, я вас помирю!» А сам говорить:

– Чи згодні ви послухати мене, козака Мамаригу? Ніхто краще не поділить вас, як я.

– Згодні, – кажуть розбійники, – діли нас, козаче Мамариго!

– Отак зробіть, – каже він. – Покладіть отут біля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чоботи і коня Гивера поставте, а самі йдіть на той кінець галяви. Тоді я махну рукою, а ви й біжіть усі разом: хто перший прибіжить, той бери, що найбільш до вподоби, потім другий і собі візьме, далі й третій, а вже четвертому те, що зостанеться.

Побігли вони на той кінець галяви, а він не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечі, чоботи взув і на коня Гивера скочив.

– Гей, козаче, – каже кінь Гивер, – як тебе нести – чи поверх дерева, чи поверх комишу?

– Неси поверх дерева! – говорить козак Мамарига.

Як звився кінь понад деревами! Розбійники побачили, біжать назад, та де вже їм коня Гивера здогнати!

А козак Мамарига від'їхав далеко тим конем та й думає: «Треба мені моїх побратимів шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбійники відняли. Віддам їм торбинки, волосяну й дротяну, і чоботи, а вже кінь Гивер мені зостанеться». І поїхав по світу їх шукати.

Довго там чи хутко, а приїжджає він якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар і питає:

– А хто ти є та куди їдеш?

– Я, – каже, – козак Мамарига, їду шукати моїх побратимів.

Зрадів той чоловік, кинувся до нього:

– Та я ж і є твій побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов і від пана втік!

– Отож я й привіз тобі твою торбинку-волосянку! – каже козак Мамарига.

Тут побратим бере його за руку, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й

пити. Козак Мамарига дістає торбинку-волосянку та й дає йому.

– Ні, – побратим каже, – не візьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Мені ж отой твій мідний гріш щастя приніс, я тепер забагатів і живу в повному достатку.

Погостював Мамарига в свого побратима днів зо три, а тоді попрощався з ним і далі поїхав – тих двох шукати.

Чи довго, чи хутко, а приїздить він до ще багатшого двору. Виходить господар – а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та від пана втік! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрів, а від торбинки-дротянки відмовився:

– Я, – каже, – з твого мідного гроша тоді забагатів і живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде.

Погостював козак Мамарига і в цього, поїхав третього шукати. Їздив, їздив по світу та й приїхав до багатого двору, ще багатшого за ті двори. Вийшов назустріч господар – а то третій побратим! Прийняв і він козака Мамаригу з пошаною, а від чобіт відмовився.

– В мене, – каже, – від твого мідного гроша достаток пішов, то мені тепер ті чоботи не потрібні – нащо мені поверх води ходити? А тобі вони, може, в пригоді стануть.

Попрощався козак Мамарига із цим побратимом та й поїхав собі далі по світу мандрувати, щастя-долі шукати. їздить та й їздить, поки втомиться, а тоді спиниться десь при дорозі і торбинку дротяну дістає:

– Торбиночко-дротяночко, став мені шатро!

Виходять тут з торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самі знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига тоді торбинку-волосянку розшморгує:

– Торбочко-волосяночко, дай мені їсти й пити!

Враз де не візьметься стіл, на столі наїдки, напитки різні, – їж, пий донесхочу. А тоді тільки скаже:

– Торбочко, уберись!

Все й прибереться знову в торбу, як і не було.

Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є в цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незліченний.

І оголосив король: хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства відпише і дочку свою заміж оддасть. Та тільки хто не брався – ніхто не може того дуба зрубати.

Почув про те козак Мамарига й каже:

– Що ж, спробуємо зрубати!

Поїхав він до королівського палацу та й оповістився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король.

– Хто такий? – питає.

– Я, – каже, – козак Мамарига, можу тобі скарб з-під дуба дістати.

– Ну, – король каже, – як дуба зрубаєш і скарб дістанеш, то я тобі півкоролівства відпишу і дочку мою за тебе віддам. Та як не зробиш за ніч – твоя голова з пліч!

От настала ніч, козак Мамарига пішов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку:

– Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба, коріння викорчуй, скарб дістань!

Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига ліг собі і спочиває. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння викорчуване і скарб витягнений. А слуги знов у торбинці поховалися.

Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвіта, вийшов на ґанок та так і оторопів: нема в дворі дуба – вже зрубаний, а там, де він стояв, – тільки яма глибока, і стоять край тої ями великі скрині ковані, а в них золото, самоцвіти – скарб незліченний.

Прокидається тут козак Мамарига, підходить до ґанку.

– Ось, – каже, – давно вже все зроблено!

– Справді, зроблено, – каже король. – Бери тепер за себе мою дочку!

А королівна вередує, не хоче:

– Чого це я маю за простого козака йти?

– Нічого не вдієш, – каже король, – треба йти.

Взялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Відписує король козакові Мамаризі півкоролівства. А козак Мамарига каже:

– Що мені півкоролівства?! У вас королівство мале, відпишіть мені все, а половини я не хочу!

– Не хочеш, то твоя воля, – каже король, – а тільки другої половини я не дам!

Виводить тоді козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жінку за руку.

– Бувайте здорові, – каже. – Коли не хочете відписувати усього королівства, так я поїду з жінкою в іншу землю.

Сідає на коня і жінку саджає.

– Як тебе нести? – питає кінь Гивер.

– Неси поверх дерева!

Поніс кінь Гивер, тільки курява звилася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем – вже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось – камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Козак Мамарига здіймає з плеча торбу-волосянку.

– Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити!

Тут стіл враз де не взявся: наїдки, напитки на столі, що королівна й в свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися.

– Торбочко-волосянко, уберись!

Все й прибралося вмить, не стало нічого. Полягали вони тоді на камені спати. Він заснув міцно, а вона тишком-нишком встала, торбинки обидві захопила та до коня Гивера. Тільки ногу в стремено поставила, а кінь одразу й питає:

– Куди тебе нести?

– Неси, – каже, – до мого батька!

І поніс її кінь, тільки й бачили!

Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться – нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-волосянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать.

– Е, – каже він, – як чоботи тут, то ще козак Мамарига не згине!

Узув чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов, аж дві доби, перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить – стоїть кущ вишневий із ягодами. Козак Мамарига ягідку вирвав, кинув у рот – і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот – виріс другий ріг.

– Гай-гай, – каже він, – як же мені з такими рогами жити?!

Коли дивиться, – стоїть другий кущ, і на цьому теж ягід рясно.

– А що, – каже, – може, й ці покуштувати? Вже ж гірше не буде.

Вирвав з того куща ягідку, з'їв – і спав один ріг. Вирвав другу, з'їв – і другий ріг спав. Нарвав він тоді ягід із того й з того куща та й пішов у те королівство, де була його жінка.

Як став підходити, сяк-так перебрався, щоб не впізнали, й пішов до королівського ґанку. Гукає:

– По ягоди!

Королівна почула, посилає служницю:

– Піди, – каже, – подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли.

Служниця вийшла, питає:

– Ми добрі ягоди та чи дорогі?

– Дорогі, та добрі.

– Почому?

– По срібному карбованцю ягідка! Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна дала їй карбованців півсотні.

– На, – каже, – купи мені тих ягід. Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидає у рот та відразу й другу, теж в рот, – і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула – та як закричить з переляку! Збіглися слуги, прибіг король, жахнувся.

– Що це таке? Що ти їла?

А вона плаче й про ягоди розповідає.

– Не може того бути, – каже король, – щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди?

Взяв та й вкинув і собі в рот ягоди. Тут зразу й в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати, шукали, шукали, нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королівні з такими рогами жити?!

Скликає король лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Поз'їжджалися лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились, подивились, нічого не зроблять, не спадають роги! Посилає король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лікарі із чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали – нічого не вдіють…

Королівна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться: «Нащо нам король із рогами? Не хочемо такого короля!»

От приходить козак Мамарига до короля.

– Добридень, – каже, – тестенько, може, я вам допоможу?

– Ой, зятенько, допоможи! – каже король. – Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися!

– Гаразд! – каже він і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король – вмить роги спали. А королівна плаче, благає:

– Чоловіче мій любий, дай же й мені!

– Ні, – він каже, – тобі не дам. Де ти мого коня Гивера діла?

– Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене, дай ягідку!

– А торбинки, волосянка та дротянка, де?

– Цілі твої торбинки, в спальні на гвіздку висять. Порятуй мене!

– А не будеш більше мене кидати?

– Не буду до віку вічного!

Тут бере він ягідку і кидає їй у рот – враз один ріг спав. Вкинув другу – другий ріг спав. І стала королівна така, як і була.

– Ну, дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати!

Почали вони тут радіти, мед-вино пити. Відписав король козакові Мамаризі усе королівство, і живуть в тому королівстві всі багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.

КАЗКА ПРО ІВАНА-БОГАТИРЯ

Був собі на світі бідний селянин, і мав він двох синів. Один парубок як парубок, а другий зроду на ноги слабий, ходити не може.

Якось у жнива пішли всі в поле, зостався слабий сам у хаті. Коли це приходить старець із білою бородою і просить чогось напитися.

– Рад би, дідуню, дати вам пити, – каже хлопець, – та не можу встати.

– Іди й принеси! – каже дід.

І так він ото вимовив, що хлопець забув про свою недужість, встав і пішов. Приніс кварту пива, дід надпив трохи, а решту наказав хлопцеві випити.

– Що ти тепер в собі чуєш? – питає.

– Чую – така в мене сила ввійшла, – каже хлопець, – що дайте мені, дідуню, об що обпертись, то світ переверну.

– Забагацько в тобі сили, – каже дід, – піди ще пива принеси.

Приніс хлопець, дід і наказав йому всеньке випити.

– А тепер що в собі чуєш?

– Тепер, дідуню, наполовину сили не стало.

– Ото й досить, як для чоловіка! – сказав дід і пішов собі.

А хлопець вже й в хаті не може всидіти. Треба, думає, що-небудь для старого батька зробити, бо він стільки років його, каліку, жалів та годував. От і пішов він до багатого пана.

– Чи віддаси ти мені, пане, комору із збіжжям, – питає, – якщо я її на плечах з місця на місце перенесу?

Здивувався пан.

– Хто ти такий, – питає, – та чи ти не здурів, що комору із збіжжям на плечах переносити хочеш?

– Я, – каже хлопець, – Іван – селянський син, а комору таки перенесу, якщо ти її мені віддаси.

– Ну що ж, – сміється пан, – перенесеш – твоя буде!

От повернувся Іван додому, та як прийшов батько з поля, почав його просити, щоб позичив в цілому селі, де тільки є які, мотузки та посторонки, бо він буде комору переносити.

Батько здивувався, що син ходить міцно та ще й таке говорить, але послухав і пішов по мотузки.

Збирав цілий вечір з усього села, а вранці хлопець узяв їх цілу купу, закинув на плечі й пішов до комори.

Прийшов, почав комору мотуззям обплутувати, неначе павук павутинням. Побачив оте гуменний, побіг до пана.

– Що мені з тим хлопцем робити? – питає. – Він каже, ніби пан йому дозволив.

А пан сміється, каже, що справді дозволив і сам ще прийде подивитися на ту роботу. Закінчив Іван комору обплутувати, тут і пан надійшов.

– Що ж, неси, – глузує пан, – як перенесеш, все твоє буде!

Зігнувся Іван, підсунувся під мотуззя, а потім підвівся, підняв комору на плечі і пішов.

Людибіжать, дивуються, а хлопець іде собі просто до батькового городу та там комору і становить. Є тепер в батька хліб на довгі роки!

Панові вже не до сміху, комори із збіжжям шкода, та нічого не вдієш!

А Іван батькові уклонився, попрощався й каже:

– Живіть щасливо, а я піду по світу силу свою поспитати.

Попрохав коваля викувати йому довбню семипудову і з нею пішов.

Іде Іван лісом, бачить – заєць біжить. Хотів його забити, а заєць каже:

– Не бий мене, краще я тобі дам на службу моє зайченя; колись, може, стане в пригоді.

Взяв малого зайчика, іде далі. Надибав лисицю і ту хотів забити, а вона відпросилася і мале лисиченя на службу дала. Потім ще вовка зустрів і від того взяв вовченя, а наостанку ще й від ведмедя дістав малого.

Так і пішов він по світу із своїми звірами. Ходив собі довго і дійшов якось до перехрестя доріг. Стоїть на тому перехресті стовп, а на стовпі написано: «Праворуч підеш – щастя буде, ліворуч підеш – добре буде, а просто підеш – смерть буде».

Він і пішов просто.

Тільки недалеко відійшов, біжать назустріч люди й гукають:

– Не йди цією дорогою, завертай назад! Ми здуру пішли, бо читати не вміємо. Тут страшкий шестиголовий Змій живе, і щодня йому на споживу людину дають. Сьогодні повезуть йому на вечерю королівну, бо набридло проклятому Змієві мужицьке м'ясо, ^хотілося королівського!

– Нічого, – каже Іван, – піду далі.

Побігли люди геть, а він далі попростував.

Іде собі, дивиться – навколо скрізь кістки лежать і що далі, то більше отих кісток. Дійшов Іван до величезної гори кам'яної, не видно в ній ні печери, ні дверей, одна лише щілиночка, ніби гора тріснула.

Аж ось незабаром приїхала карета, фурман коні випріг і, не оглядаючись, утік.

Підійшов Іван до карети, а там сидить королівна, чорною хусткою вкрита, і гірко плаче.

Заговорив він до неї, вона зраділа, що жива людина тут із нею, підняла хустку, та як побачила купи людських кісток навколо, то так і зомліла.

Тут сонце до обрію скотилося, стала гора тріщати, стала щілина роздаватися. Стиснув Іван в руках свою довбню семипудову, причаївся біля щілини, бачить – Змій одну голову висовує. Як вдарить Іван по ній довбнею, так і одбив голову. Змій другу голову висовує, а Іван і цю відбив. І так усі шість голів одбив, повирізував з них язики і в хустку зав'язав. Та сам втомився дуже, ліг і заснув богатирським сном. І всі звірі його заснули коло нього.

Вранці приїхав фурман по карету, бачить – спить у ній королівна живісінька, а під горою хлопець спить і шість голів Змієвих лежать.

Тут фурман хлопця сонного забив, Змієві голови забрав і королівну збудив:

– От бачиш, – каже, – Змій цього хлопця забив, а я Змієві голови відрубав і тебе врятував. Тепер твій батько тебе заміж за мене віддасть.

І повіз він її до батька.

Прокинулись звірі, глянули – їхній хазяїн убитий лежить. Що робити? Тут зразу побігли звірі у дрімучий ліс непрохідний до чудесного джерела із водою живущою та горящою. Довго то було чи хутко, а води принесли. Бризнули на свого хазяїна живущою та горящою водою, він одразу й ожив, ніби прокинувся. Коли бачить – нема ні Змієвих голів, ані королівни, тільки хусточка лежить, що в ній Змієві язики зав'язані. Взяв він цю хусточку і пішов до міста, де та королівна із своїм батьком-королем жила.

Приходить до міста, а тут люди на вулицях ходять, радіють, що нема вже страшного Змія, якому щодня на споживу людей віддавали. І розповідають люди Іванові, що то фурман Змія вбив і королівну врятував, і тепер король за нього дочку заміж віддає.

Пішов тоді Іван просто до королівського палацу. Іде разом із своїми звірами, всі бояться, з дороги відступаються. Так і заходить він у королівські покої. А там вже гості зібралися весілля гуляти. Сидить король і той фурман біля нього, а королівна поруч сумна та заплакана: неохота їй за фурмана заміж іти, чує серцем, що недобра то людина!

Став Іван перед королем і каже:

– Я Змія забив, а то сидить лиходій і облудник!

– Брешеш! – кричить фурман. – Ось і голови Змієві, що я одрубав!

Іван і каже:

– А язики в них є?

Кинулись дивитись – а голови без язиків!

Тут всі й побачили, чия правда.

Фурмана схопили і у в'язницю кинули. Король з радістю віддав дочку за Івана-богатиря, і стали вони собі жити в щасті та злагоді.

КАЗКА ПРО КОРОЛЕВИЧА ТА ЗАЛІЗНОГО ВОВКА

Були собі король з королевою, і мали вони єдиного сина, малого королевича. От одного разу поїхав король полювати та й надибав у лісі вовка, та не звичайного вовка, а залізного, такого, що ніколи ніхто не бачив. Упіймав король із своїми ловцями того вовка і привіз додому.

Замкнув вовка до льоху і каже королеві: – Ось візьми, серденько, цей ключ від льоху та сховай у кишеню, щоб ніхто, бува, вовка не випустив,

А сам розсилає гінців по сусідніх королівствах, щоб з'їжджалися всі королі та пани до нього на бенкеті хоче похвалитися небувалою здобиччю – залізним вовком.

З'їхалися пани, королі. Посідали за столи, почали бенкетувати.

А малий королевич тим часом у дворі бавиться: стріляє із срібного лучка, золотою стрілкою. От як стрельнув він, а стрілка і влучила в маленьке віконце, просто до льоху впала через грати. Підбіг королевич до віконця, – як йому стрілку дістати? Дивиться, а там залізний вовк сидить.

– Вовчику, вовчику! – каже королевич. – Віддай мені мою стрілку!

– Випусти мене з неволі, то я тобі стрілку віддам і ще колись у пригоді стану.

– Як же я випущу, коли ти замкнений?

– А ти піди до мами, – каже вовк, – до неї пригорнися та й витягни ключик у неї з кишені. Відімкнеш мене тим ключиком, а потім знову потихеньку його в ту саму кишеню покладеш. Тільки нікому не кажи,

От королевич побіг до матері та так і зробив, як його вовк навчив. Випустив вовка, забрав свою стрілку, а ключ назад потихеньку поклав.

От гості як напилися й наїлися добре, король їм і каже:

– Тепер я вам, панове, покажу звіра такого, якого ви ще й не бачили.

Бере він у жінки ключ, веде панів та королів до льоху. Відімкнув двері – а вовка нема!

Гості дивуються, посміхаються, між себе потихеньку говорять: «Може, й не було тут ніякого звіра?» Розсердився дуже король, скликав слуг, питає: хто вовка випустив? А слуги кажуть:

– Нікого й у дворі не було, крім королевича!

Покликав король сина, почав його питати. Тут хлопчик і розповів про все.

– Замкніть його до льоху! – наказав король розгнівано. – Хай тільки гості роз'їдуться, то я його найстрашнішою карою покараю за те, що мене отак перед усіма панами й королями зганьбив!

Настав вечір, почали гості роз'їжджатися. Та мати-королева не стала чекати, поки гості роз'їдуться, тишком-нишком відімкнула сина й каже йому:

– Ти, синочку, заховайся десь, поки батько не пересердиться.

От він і побіг у ліс, щоб там сховатися.

Та так бідолашне хлоп'я налякалося батькових погроз, що й не знати куди забігло. Вже й ніч настала, темно в лісі, дикі звірі виють, чагарі путь заступають. Спинився королевич і заплакав гіркими сльозами:

– Ой вовчику, вовчику, через тебе мені гинути доведеться!

Не встиг проказати, коли зирк – залізний вовк перед ним!

– Не бійся, королевичу! Ти мене з неволі визволив, тепер я тобі допоможу. Кажи, чого ти хочеш?

– Виведи мене з цього лісу!

– Сідай на мене, – каже вовк. – Везти тебе додому чи геть від дому?

– Вези геть від дому, – каже королевич, – бо боюся я батькової найстрашнішої кари!

Сів королевич на вовка, той і повіз його через ліс. Біг, біг, цілу ніч біг, на ранок вибіг з лісу на битий шлях.

– Ну, – каже, – з лісу я тебе вивів. Тепер прощавай, а як треба буде, стану ще тобі в пригоді!

І зник у лісі. Пішов королевич куди очі світять. Коли це їде шляхом якийсь пан на доброму коні. Побачив хлопчика й каже:

– Куди, хлопче, чимчикуєш?

А королевич побоявся сказати, хто він такий, та й відповідає:

– Я, – каже, – сирота, йду найматися до добрих людей.

Ото як біг королевич лісом, то дорогий жупан у чагарях подер, пошматував, шапку загубив, чобітки побив, – тому панові і невтямки, що перед ним королівський син.

– Ну, наймися до мене, – каже.

Королевич погодився. Посадив його пан

позад себе на коня і поїхав з ним до себе додому, у чужодальню сторону.

А в батьковому палаці, ще як ввечері гості роз'їхалися, то й король вже пересердився, але не схотів з льоху сина випустити.

– Хай, – каже, – переночує там на голому камінні, ото й буде йому моє покарання.

Вранці пішов до льоху, а королевича нема!.. Тут мати й призналася, що сина випустила і наказала сховатися. Почали королевича шукати, весь ліс обшукали, та марно. «Мабуть, його дикі звірі в лісі з'їли», – гадають. Плачуть, тужать король з королевою за єдиним сином, та сльозами лихові не зарадиш!..

Живе королевич в чужодальній стороні, робить у того пана на стайні. Вже й кілька років минуло, підріс він, і такий став з нього красень-молодець, справжній богатир!

А в тому королівстві була в короля дочка єдина, красуня несказанна. Багато королевичів сваталося до неї, та вона за жодного не хотіла йти. І сказала вона своєму батькові, що за того піде, хто до віконця в її високому теремі конем доскочить та з її руки перстень зніме. От король і оголосив скрізь по всій землі, щоб з'їздилися, хто тільки хоче у тих змаганнях змагатися, – чи з панів, чи з королів, чи простого роду.

Збирається на змагання й той пан, що в нього королевич служив. А королевич пішов собі на стайню, виплакався й каже собі: «Гай, гай, якби можна було, то й я б скакав. Та нема в мене доброго коня, ніяк мені до королівни доскочити!» Тільки проказав, коли зирк – залізний вовк перед ним.

– Не плач, – каже, – королевичу! Ти мене з неволі визволив, тепер я тобі допоможу! Затрясся тут вовк – і раптом став з нього такий гарний кінь, якого ще й в світі не було.

– Сідай, – каже, – на мене, королевичу, та їдьмо до королівського палацу.

Поїхали вони до палацу. А там вже зібралося панів, королів та простих парубків сила-силенна. Почали скакати. Хто тільки не скочить, ніхто не доскочить. І королевичів пан скаче, але не може доскочити. Розігнав тут свого коня королевич та як скаконе – до самого віконця доскочив і з королівниної руки перстень зняв. Зняв перстень, ще й руку поцілував, а сам назад! І так хутко зник, що ніхто й не вгледів, де він подівся.

Вийшов король на ґанок, питає:

– Хто доскочив?

А той пан, що в нього королевич служив, виїжджає наперед і каже, що то він. Королівна каже – ні, не він. А батько їй на те:

– Дай спокій! Він би не казав, якби не доскочив.

І наказує їй готуватися до весілля. Королівна плаче, сперечається, та проти батькового наказу нічого не вдієш!..

Почали готуватися до весілля. Напередодні того весілля вийшов королевич за стайню й плаче. Коли раптом – вовк перед ним.

– Чого плачеш, королевичу?

– А як же мені не плакати? То ж я до королівни доскочив, а мій пан її облудою бере. І вже на завтра весілля призначене!

– Цить, не плач, – каже вовк. – Буде вона твоя. Ось тобі бубон, як почнуть весілля гуляти, стань серед двору перед палацом та затарабань у нього. Побачиш, що з того буде.

Ніч минула, день настав. Почали в палаці весілля гуляти. А королевич пішов до палацу, став серед двору та як затарабанить у той бубон! Враз стало військо довкола палацу, і кожен солдат в руках не зброю тримає, а квіти. Пани та королі, що на весілля приїхали, всі повибігали – що таке? І королівна вибігла, стала на ґанку. А всі солдати до неї підходять і квіти їй подають. А королевич стоїть попереду й у бубон б'є.

Здивувався король, питає:

– Хто такий?

– Та це мій слуга, – відказує той пан, – сирота мужицького роду.

– Ні, – каже королевич, – не мужицького роду я, а королівський син. Пан цей облудник і шахрай, а до королівни доскочив не він, а я!

І простягає він королівні руку, а на руці перстень блищить.

Глянула на нього королівна і впізнала – то й справді він з її руки перстень зняв ще й поцілував її.

– Ось, батечку, мій справжній наречений! – каже.

Тут бачить пан, що непереливки, викрита його брехня, та й ходу з двору! А королівна руку подала королевичу і повела його до палацу. Тут і весілля відгуляли, мед-пиво кружляли, і я там сидів, мед-вино пив, по вусах текло, а в роті не було.