Текст книги "Козак Мамарига"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Видавництво дитячої літератури

«Веселка»

Київ 19 7 4

Українські народні казки

КОЗАК МАМАРИГА

^{УФ К59}

^{Літературна обробка Наталі Забіли}

^{Малюнки В. Чернухи}

_{0762 – 187} ^К _{М 206(04)-74} ^261-74

^{Літературна обробка, видавництво «Веселка», 1974.}

ЗМІСТ

КИРИЛО КОЖУМ'ЯКА

КАЗКА ПРО ІЛЛЮ МУРОМЦЯ ТА СОЛОВ'Я РОЗБІЙНИКА

ІВАН ГОЛИК І ЙОГО БРАТ

КАЗКА ПРО КОЩІЯ БЕЗСМЕРТНОГО, ІВАНА-ЦАРЕВИЧА ТА БУЛАТ-МОЛОДЦЯ

КОТИГОРОШКО

ІВАН – МУЖИЧИЙ СИН

КОЗАК МАМАРИГА

КАЗКА ПРО ІВАНА-БОГАТИРЯ

КАЗКА ПРО КОРОЛЕВИЧА ТА ЗАЛІЗНОГО ВОВКА

ПРО ДВОХ БРАТІВ І СОРОК РОЗБІЙНИКІВ

КИРИЛО КОЖУМ'ЯКА

Колись був у Києві князь, і була в нього дочка, така розумна та гарна, що й сказати не можна. І був тоді коло Києва змій, і щороку кияни йому данину давали: або парубка молодого, або дівчину.

От прийшла черга й до дочки самого князя. Нічого не вдієш – коли давали городяни, треба й йому давати!.. Плаче князь, бідкається, а дочка йому каже:

– Не плачте, не журіться, може, я й сама визволюсь та й від інших біду відверну.

От і відвезли її до змія. А змій як побачив красуню-князівну, то й полюбив її одразу.

От вона до нього якось прилестилась та й питається:

– А скажи мені, змію, чи є на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?

– Є такий, – каже змій, – у Києві над Дніпром живе кожум'яка, на ймення Кирило. Як вийде на Дніпро мочити шкури, то не одну несе, а дванадцять разом. Як набрякнуть ті шкури водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюся за них – чи витягне? А йому байдуже: як потягне, то й мене з ними трохи на берег не витягне. Ось того чоловіка тільки мені й страшно.

Князівна все те запам'ятала та й думає, як їй вісточку додому подати? А був при ній голубок. Вона його ще за щасливої години згодувала, як у Києві була. От вона й написала до батька:

«Є, тату, в Києві чоловік, на ймення Кирило Кожум'яка. Він один тільки може змія подолати, мене визволити з неволі, людей від нього захистити. Благайте його, таточку, і словами, й подарунками, щоб не образився він за яке невдале слово».

Написала вона так, прив'язала голубові під крильцем та й випустила у вікно. Голубок у небо полинув та й прилетів додому, до Києва, на князівське подвір'я. А діти саме бігали по подвір'ї та й побачили голубка.

– Татусю, татусю! – гукають. – Голубок від сестриці прилетів!

– Ой лишечко! – каже князь. – Це вже, видно, загубив мою дитину клятий змій!

А голубок до нього лине, просто в руки. Узяв його князь, глядь – під крильцем щось прив'язано. Розгорнув князь той лист, прочитав, що дочка пише, і покликав до себе старшину.

– Чи є такий чоловік, що зветься Кирило Кожум'яка?

– Є, князю. Живе над Дніпром, шкури мне.

– Як же до нього приступитись, щоб послухався, не образився?

Порадилися й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до хати, відчинили двері помалу та й злякалися: сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять шкур, тільки й видно, як коливає отакою довгою бородою!

Тут один з посланців кахикнув. Кожум'яка жахнувся з несподіванки, а дванадцять шкур у нього в руках тільки – трісь, трісь!.. Обернувся до них, а вони йому вклоняються: – Отак і так, – кажуть, – прислав до тебе князь із проханням…

А він і слухати не хоче: розсердився, що через них аж дванадцять шкур зіпсував. Просили вони його, просили та й пішли ні з чим.

Що тут робити? Сумує князь, сумує і вся старшина. Послали молодших людей до Кожум'яки, а він на них і не дивиться.

Тоді спало князеві на думку послати малих дітей. Ті як прийшли до Кирила Кожум'яки, як почали просити, як стали навколішки та заплакали, то й він сам не витерпів, заплакав. А тоді й каже:

– Ну, для вас, для малих діток, я все зроблю.

Пішов Кирило до князя.

– Давайте, – каже, – мені дванадцять бочок смоли та дванадцять возів конопель!

Дали йому. Він коноплями обмотався, смолою обсмолився, узяв булаву в десять пудів та й пішов до змія.

А змій йому й каже:

– Що ж ти, Кирило? Битися прийшов чи миритися?

– Де вже миритися! Битися з тобою, з душогубом клятим!

От і почали вони битися – аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так шматок смоли й вирве, що розбіжиться вдруге, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоровенною булавою як торохне, то так і вжене в землю! А змій як вогонь горить, так йому жарко, – кинеться до Дніпра, щоб напитися, т;а у воду вскочить, щоб прохолодитися трохи. А Кирило тим часом вже й обмотався знову коноплями і смолою обсмолився. От вискакує з води клятий змій, кидається знову на Кирила, а той його знову булавою по голові!.. Билися билися – аж іскри скачуть та луна йде.

А тут у городі у дзвони дзвонять, по горах, по схилах народ стоїть, – завмерли всі, руки зціпивши, ждуть, що воно буде?!

Коли це востаннє Кирило вдарив, – змій на землю впав, аж земля задвиготіла! Народ на горах, на схилах так і сплеснув руками: – Слава, слава Кирилові Кожум'яці! Отак убив Кирило змія і визволив князівну. Князь вже не знав, як йому й дякувати, і весь народ дякував, що не доведеться більш віддавати молодиків та дівчат страшному змієві на поталу. Отож з того часу й почало зваться те місце в Києві, де він жив, Кожум'яками.

КАЗКА ПРО ІЛЛЮ МУРОМЦЯ ТА СОЛОВ'Я-РОЗБІЙНИКА

Під городом Муромом, у бідній родині, був у батька та матері син Ілля. Батько й мати в ліс ходили, дрова рубали, обробляли землю, хліб сіяли та й годували сина, бо він був слабий на ноги. Тридцять літ Ілля на печі лежав, не міг ходити, нічого не міг робити.

Одного разу, як були батько й мати на роботі, а Ілля лежав на печі, прийшли три дідусі й гукають:

– Іллюшко, Іллюшко, відчини двері! Він каже:

– Як же я вам відчиню, я слабий на ноги, я не можу встати!

– Устанеш, устанеш, ану понатужся, Іллюшко, ану встань!

Ілля понатужився та як махнув ногами, так і зіскочив з печі додолу. Зразу пішов, одчинив двері, дідусі увійшли та й кажуть:

– Ну, Ілля, довго ти хворів. А тепер радітимеш, і тато й мама радітимуть, бо будеш ти здоровий і сильний богатир.

Подали вони йому кухоль води.

– Ось випий цей кухоль води, і тоді почуєш, що буде з тобою. Ну, що тепер почуваєш?

– Почуваю велику силу в собі.

– Добре, ковтни ще раз!

Він перехилив, ковтнув ще раз тої води.

– Ану, що тепер почуваєш?

– Таку силу, – каже, – почуваю, що коли б у сиру землю встромити кільце, то я взявся б за те кільце та всю землю й перекинув би!

– Гаразд, – вони кажуть, – отож тепер, Іллюшко, ти своєю силою не хвастайся і не кажи про неї нікому, а роби так, щоб раділи твої батьки. Злого нікому не роби, а роби тільки добро.

В той час на руську землю напали татари. І пішов Ілля Муромець захищати руську землю від татар.

Підійшли татари до города Казані, оточили її. А Ілля Муромець теж наспів туди, вирвав дуба та як почав колотити ті війська татарські. Розбив усе військо, тільки три богатирі зосталися. Він підійшов до них і сказав:

– Ідіть у своє царство татарське і закажіть усім, щоб більш ніколи на руську землю не приходили. Бо на руській землі появився богатир Ілля Муромець, який всіх поб'є.

Пішли ті собі в своє царство, а Ілля Муромець зайшов у місто. Люди всі по хатах поховалися, тремтять і плачуть.

– Чого ж ви плачете, люди добрі? – питає Ілля Муромець.

– Та як же нам не плакати, коли навколо города татари стоять, всіх нас повбивають!

– Де ті татари? Нема ніяких татар, підіть подивіться.

Вони вийшли за браму, подивилися – нема нікого, наче й не було. Почали тут усі радіти, веселитися, Іллі Муромцю дякувати та прохати, щоб він з ними залишився.

А він сказав:

– Ні! Я вас визволив, піду тепер інших

визволяти, бо татари й далі пішли. А ви вже не бійтеся нікого, працюйте й живіть собі, як раніше жили, до вас ніхто більше не прийде.

Сів Ілля Муромець на коня й поїхав. Взяв путь просто на Київ. А на Київ їхати треба було манівцями, тому що на прямій дорозі сидів сильний і страшний розбійник – Соловей-розбійник. Там ні птиця не пролітала, ані звір не пробігав, жоден богатир не проїздив – Соловей-розбійник усіх побивав.

Та Ілля Муромець не побоявся, поїхав прямою дорогою повз той ліс, де Соловей-розбійник сидів. А сидів він на трьох дубах, на дев'яти гілках. Зробив собі там гніздо, щоб йому видно було по всьому лісу. Як тільки хто їде – він одразу засвистить по-солов'їному, аж листя з дерев падає. А як зареве по-звіриному, так і дерево ламається, а хто іде живий – падає на землю і вмирає.

От як помітив Соловей-розбійник, що Ілля Муромець їде, як засвистить по-солов'їному – листя посипалось. Як зареве по-звіриному – під Іллею кінь на коліна впав.

Ілля Муромець штовхонув свого коня й каже:

– Вставай, бо віддам тебе вовкам, якщо ти злякався Солов'я-розбійника.

Схопився кінь на рівні ноги, поїхав Ілля Муромець далі. А Соловей-розбійник як побачив, як зіскочив з дуба, та – до нього!.. Та

Ілля Муромець націлився з лука і пустив стрілу прямо в нього. Впав Соловей-розбійник на землю. Ілля Муромець підскочив до нього, бачить – ще живий… Взяв тоді Ілля

від свого сідла стремена – ремені міцні, зв'язав Солов'ю-розбійнику руки, зв'язав ноги, прив'язав до сідла, сів і їде прямо до Солов'я-розбійника у двір.

А Соловей-розбійник мав дочку, дочку-богатирку. Як побачила та богатирка, що їде Ілля Муромець, а батько її прив'язаний до сідла, схопила вона залізну дошку у дев'яносто пудів та й кинула просто в Іллю Муромця, щоб його вбити.

Та Ілля Муромець як ударив плечем у ту дошку, вона відскочила, назад полетіла, прямо в богатирку!.. Вона так і покотилася.»

Вибігла тут і жінка Солов'я-розбійника, побачила все й почала просити:

– Бери який хоч викуп, золотом або сріблом, тільки залиши мені чоловіка живим.

Він каже їй на те:

– Ні, не можу я його живим лишити. Стільки він людей загубив, стільки дітей осиротив, щоб я тепер його помилував?! Мені золота-срібла не треба, я не багатіти їду, а людей захищати.

Повернув коня і поїхав до Києва.

У Києві княжив тоді князь Володимир. Саме на той час сидів князь зі своїми богатирями за столами, мед-пиво пили, бенкетували. Як приїхав Ілля Муромець, увійшов до княжого палацу та оголосив, хто він та звідкіля, князь його й питає:

– Якою ж ти дорогою їхав до нас?

– Я їхав, – каже Ілля Муромець, – прямоїжджою дорогою.

Усі богатирі посхоплювалися з місць, а найвидатніший з них був там Альоша Попович. Схопився й він також і каже:

– Не може того бути, князю, то він бреше. Хіба ж можна проїхати прямоїжджою дорогою? Адже там Соловей-розбійник сидить, там ні птиця не пролітає, ані звір не пробігає.

– Бач який з тебе богатир, – каже Ілля Муромець, – ти Солов'я-розбійника боїшся? Ану, – каже, – ходім, я вам покажу, де ваш Соловей-розбійник.

Вийшли всі з палацу: і князь, і княгиня, і богатирі. Показав їм Ілля Муромець:

– Ось ваш Соловей-розбійник!

Вони як глянули, – а той до сідла прив'язаний! Ото й видко всім, що Ілля Муромець – справжній богатир.

Тоді князь Володимир каже:

– Ану, розбійнику, засвищи по-солов'їному, зареви по-звіриному!

А Соловей-розбійник відповідає:

– Не ти мене взяв у полон, не тобі й наказувати мені! Нехай мені накаже той, хто полонив мене.

Князь Володимир і каже:

– Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!

А Ілля Муромець на те:

– Станьте коло мене, князю та княгине, я вас буркою накрию, щоб перетинки у вухах не полопались, як він свистітиме.

А Солов'ю-розбійнику наказує:

– Ану, засвищи ще раз, Соловей-розбійник, по-солов'їному!

Розбійник як засвистів – листя посипалося з дерев і всі богатирі, що тут були, попадали і рачки повтікали. А тоді ще заревів розбійник по-звіриному, так усе живе полягло, тільки один Ілля Муромець та князь із княгинею в нього під буркою втрималися.

– Отакі ви богатирі! – каже Ілля Муромець. – Від розбійника тікаєте?! А я ж не тікав і його переміг!

Солов'я-розбійника покарали на смерть за всі його злочинства, а Ілля-Муромець зостався жити у князя Володимира.

Та не злюбили Іллю інші богатирі за те, що він перед ними вихвалявся, а з них сміявся. Недаремно казали Іллі ті старики, що водою його напували, сили йому додавали, щоб не хвастався він силою, не говорив про неї нікому, а робив мовчки добро людям. Тепер з отих хвастощів і прийшла біда.

Не злюбили Іллю Муромця інші богатирі і почали на нього наклеп зводити, наговорювати князеві, нібито Ілля хвалиться князя скинути й самому на його місце стати. Повірив їм князь і посадив Іллю Муромця у в'язницю. Та ще й наказав не давати йому їсти три роки – хай, мовляв, там і загине.

А дочка князя Володимира, щоб ніхто не знав, потайки носила Іллі їсти. Сидить він у в'язниці, їсть, п'є, сили не втрачає, а князь гадає, що він давно вже помер.

Проминуло три роки. Коли це один татарський цар – богатир, що звався цар Калін, присилає до князя гінця з листом, а в тому листі написано: «Я татарський цар Калін. Хочу я забрати твою Київщину. І коли ти мені добровільно не віддаси свого князівства, то я прийду з військом, завоюю тебе і заберу тебе з твоєю княгинею у неволю».

Прочитав князь Володимир того листа, перелякався. Покликав жінку та дочку:

– Що нам робити?! Як врятуватися?!

А дочка й каже:

– Ану, приведіть сюди Іллю Муромця!

– Та чи ти здуріла? – каже князь. – Три роки він голодний сидить, давно вже помер, мабуть.

– Ану, накажіть піти по нього! Може, він ще живий.

Послухався батько дочки, послав прислужників.

Прийшли вони до в'язниці, відімкнули, – а Ілля Муромець сидить, пісеньки наспівує.

Повернулися вони до князя, кажуть:

– Живий Ілля Муромець, наче нічого й не було з ним.

– Ану, гайда! – притьмом побіг князь сам до в'язниці, всі двері повідмикав, випустив Іллю Муромця і почав просити:

– Прости мене, Іллюшко, що я на тебе гнівався й до в'язниці посадив! Прости мене й визволяй нас тепер із біди!

– Ні, – каже Ілля Муромець, – ти хотів мене голодом заморити, а тепер хочеш, щоб я йшов визволяти тебе? Не буде цього!

Послав князь княгиню. Прийшла вона, просила, благала, та він однаково відмовляється:

– Ні, не стану я вас захищати!

Пішла й дочка.

Побачив її Ілля Муромець і каже:

– Ти мене годувала, від смерті врятувала, ради тебе піду я руську землю захищати! Хай тобі за це тато й мама подякують.

І як вийшов Ілля Муромець, як пішов з Каліном-царем воювати!

Розбив він усе Калінове військо, тільки й залишився сам цар Калін, здоровий, могутній богатир. Почав він із Іллею боротися. Бились, бились, три доби бились. Ось вже цар Калін став перемагати, кинув Іллю об землю, коліном натиснув, кинджала витяг.

– Можу я, – каже, – тебе зараз вбити, та ще зоставлю живим. Є в мене три дочки, три красуні, вибирай, яку хочеш, бери за себе заміж. Житимеш в мене, мене захищатимеш. Нащо тобі отой руський князь здався, що так з тебе познущався?

А Ілля Муромець у цю мить пригадав: ті старики, що колись його водою напували, казали таке: «Ти від руської землі силу матимеш. Скільки на землі лежатимеш, стільки сили набиратимешся». От цар Калін його до землі притискає, а Ілля лежить собі й думає: «Гай-гай, притискай, притискай!» Та все стає сильнішим і сильнішим.

Цар Калін грозить йому: «Якщо не схочеш мою дочку за себе взяти, то я тебе зразу ж заколю». А Ілля лежить спокійно й відчуває, що силу має! Лежав-лежав, а тоді захопив ногами царя Каліна та як підкине вгору!.. Підлетів Калін аж під хмари та як гепнувся знову на землю. А Ілля Муромець ухопив його за ноги та й ну колошматити ним ті війська, що не були ще добиті.

Отак і розбив він усі війська татарські з їхнім царем Каліном. А тоді повернувся назад у Київ, узяв Володимирову дочку заміж і живе собі, поживає, лиха не знає.

ІВАН ГОЛИК І ЙОГО БРАТ

Десь у тридев'ятому царстві, в тридесятому державстві жили собі князь із княгинею, і були в них два сини.

Одного разу князь покликав обох синів і пішов з ними до моря прогулятися. Ідуть берегом, а на березі стоїть три дуби. Глянув на них князь і питає старшого сина:

– Сину мій любий, що б ти з цих трьох дубів зробив?

– Зробив би я, батечку, добру комору, щоб хлібороби мені до неї хліб звозили, а я б у заморські краї продавав та велике багатство придбав.

– Що ж, – батько каже, – буде з тебе хороший хазяїн. А ти, – питає меншого, – що б ти з цих дубів зробив?

– А я, батечку, зробив би собі корабель та поплив би морем світ за очі, аби тут не сидіти та з чужої праці не багатіти!

Розгнівався князь на такі слова:

– То що ж, це й я з чужої праці багатію?! Нащо мені такий син! Іди собі й зараз до моря!

Штовхонув він сина спересердя, той і покотився просто в воду! А тут саме пливла кит-риба, вона його враз і проковтнула.

Попливла кит-риба в синє море, почала хапати човни й кораблі. Хапає, ковтає, а все мало.

А князів син всередині у рибі ходить, поміж тими човнами та кораблями бродить, перешукує, що є у човнах, тим і харчується.

Ідуть дні за днями, місяці за місяцями, а він все в рибі живе. Та ось якось знайшов він в одному човні люльку, тютюн та кресало. Наклав у люльку тютюну, викресав вогню і почав курити. Одну люльку викурив, наклав другу – викурив, наклав і третю – викурив.

От кит-риба від диму й очманіла, припливла до берега і заснула. А на березі ходили мисливці. Один з них побачив і каже:

– Отаке, браття, наше щастя: по гаях та лісах скільки ходили, та нічого не знайшли. А тут ось, бачите, яка велика риба коло берега лежить? Давайте її рубати!

Ухопили вони топірці та й ну рубати! Рубали, рубали, коли це чують – хтось усередині кричить:

– Гей, браття! Рубайте рибину, та не зарубайте людину!

Почули вони це та з переляку як кинуться! – і повтікали. От він у ту дірку виліз, що вони прорубали, вийшов на берег і сидить. Сидить собі голий-голісінький, бо, поки всередині у рибі був, усе вбрання його подерлося та зотліло. Сидить і думає: «Як же мені тепер у світі жити?»

А тим часом його старший брат зробився сам великим паном. Батько помер, так він і зостався господарем на всьому князівстві.

Надумалося молодому князеві, що пора вже йому оженитися. Зібрав він цілий поїзд своїх прибічників та прислужників та й поїхав по близьких та далеких краях шукати собі дружину.

їдуть вони, їдуть, під'їхали до моря, коли бачать – сидить чоловік голий-голісінький. Посилає князь слугу:

– Піди спитай, що то за чоловік?

Пішов слуга, питає:

– Хто ти такий?

– Я, – каже, – Іван Голик. А ви хто такі будете?

– Ми з такої й такої землі, їдемо шукати нашому князеві дружину.

– Піди ж своєму князеві скажи, що як хоче свататися, хай мене з собою бере.

Переказав те слуга князеві.

Князь одразу звелів відімкнути валізи, вийняти сорочку гарну, шаровари й чоботи – все убрання.

Дали тому чоловікові, він убрався та до князя підійшов.

– Вже коли береш мене з собою, князю, – каже, – так мене й слухайся. Ото як слухатимешся, то будемо на Русі, а не слухатимешся – пропадемо усі.

Князь сказав: «Добре, слухатимусь», – і всім наказав слухатись.

Їдуть вони, їдуть, коли це – мишаче військо через дорогу йде. Князь хотів так по мишах і проїхати, а Іван Голик:

– Ні, – каже, – почекайте, дайте мишам пройти, щоб і шерстинки не зачепити.

Тут увесь поїзд з дороги звернув і спинився. Всі миші пройшли, а задня обернулася й каже:

– Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав ти моє військо потоптати. Стану й я тобі в пригоді!

їдуть далі, коли це летить комар із своїм крилатим військом. Налітає комарський воєвода:

– Гей, Іване Голику, дай ти моєму військові крові напитися! Як даси, то й ми тобі у великій пригоді станемо.

Іван Голик одразу сорочку з себе скинув, ще й руки собі звелів зв'язати, щоб ненароком не вбити жодного комара. Комари нассалися крові й полетіли.

їдуть понад берегом, коли бачать – рибалка дві щуки впіймав у морі. Іван Голик і каже князеві:

– Купімо ті дві щуки в рибалки та й пустімо їх назад у море.

– Нащо?

– Не питай нащо, а купуй.

Купили ті щуки, в море пустили. Обернулися вони й кажуть:

– Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам загинути. Ми тобі у пригоді станемо.

Не так хутко діється, як швидко в казці кажеться. їдуть вони, їдуть, приїхали в іншу землю, в тридев'яте царство, тридесяте державство. А в тому царстві царював змій. Чимало людей загубив отой змій, хто тільки не до вподоби йому – одразу вбиває.

Та як приїхали Іван Голик із князем, змій зустрів їх наче й добрий. Прийняв у гостину, звелів увесь поїзд нагодувати, а князя повів до своїх покоїв, до столу, став пригощати.

А в того змія було дванадцять дочок, як одна. Вивів їх змій до князя, показав старшу, й підстаршу, і всіх до останньої. Наймолодша князеві найбільше до серця припала. От він і каже змієві:

– Коли твоя ласка, буду я найменшу твою дочку сватати.

– Добре, – каже змій, – тільки я дочки не віддам, поки не зробиш того, що я накажу. Як зробиш, віддам дочку, а не зробиш – тут і тобі, й усьому твоєму поїзду кінець прийде.

Погодився князь.

– У мене на току є триста скирт усякого хліба, – каже змій. – Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб так було: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.

От іде князь до своїх людей і плаче. Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:

– Чого Ти, князю, плачеш?

– Та як же мені не плакати, коли мені змій отаке загадав! – і розповідає про все.

– Не плач, – каже Іван Голик, – лягай, князю, спати, до світу все буде зроблено.

Пішов князь спати, а Іван як вийде надвір, як свисне щосили! Враз з усіх боків до нього миші позбігалися – де тільки їх стільки понабиралось! Позбігалися й кажуть:

– Нащо ти нас, Іване Голику, кликав?

– На допомогу покликав! Загадав змій, щоб усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотити і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.

Як запищать оті миші, як шатнулися на тік! Як узялися до роботи – ще й на світ не поблагословилося, а вони вже й скінчили. Покликали Івана Голика, щоб він подивився. Той прийшов – скирти соломи окремо стоять, полова окремо лежить, а зерно теж окремо. Подивився він, подивився – ніде в колосках нема ні зернинки.

– Ну, тепер ми тобі, Іване Голику, відслужили! – кажуть миші. – Прощай!

І розбіглися всі. А Іван Голик став на току, дожидається князя. Хутко й князь прийшов, глянув – очам не вірить: все зроблено так, як змій наказав. Подякував він Іванові й пішов змія кликати. Прийшли удвох із змієм, дивується змій, дочок кличе. Наказує дочкам пошукати в соломі зерна та чи не відірваний де колосок. Нема ніде ні зернинки!

– Що ж, – каже змій, – ходім, будемо пити й гуляти, а ввечері знову роботу загадаю.

От догуляли до вечора. Тут змій і каже:

– Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалася та й впустила перстень у воду. Хоч як шукала – не знайшла. Як завтра до обіду принесеш перстень, так будеш живий, а не принесеш – усім вам кінець!

Іде князь до своїх і плаче. Іван Голик побачив його й питає:

– А чого ти, князю, плачеш?

Князь і розповідає – отака, мовляв, напасть.

– Бреше змій, – Іван каже, – то він сам у дочки перстень взяв та у воду й вкинув. Лягай спати. Завтра зранку до моря піду, чи не дістану.

Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря та як гукне богатирським голосом, як свисне молодецьким посвистом! Море забушувало, й випливають з моря ті дві щуки, що він їх порятував. Випливають і кажуть:

– Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?

– На допомогу кличу, – каже Іван, – змій учора понад морем літав і доччин перстень у воду вкинув. Відшукайте мені його!

Щуки миттю пірнули у воду й попливли.

Плавали, плавали, шукали, шукали – ніде нема! Попливли вони до своєї матері, розповідають – таке, мовляв, горе… Мати й каже їм:

– Перстень той у мене. Шкода віддавати, та задля Івана Голика віддам: адже ж він вас, дітей моїх, порятував!

І віддала їм перстень. Вони припливли до Івана й кажуть:

– Отже, тобі й наша відслуга!

Подякував Іван Голик двом щукам і побіг

до князя. А той сидить, плаче, бо змій вже двічі по нього присилав, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив:

– А що, перстень є?!

– Є, – каже Іван.

Коли це змій сам іде, сердитий такий.

– Що ж, досі персня нема?

– От він! Та я тобі не віддам, а віддам тому, в кого ти взяв.

Посміхнувся змій і каже:

– Гаразд! Ходім обідати, там і віддаси.

Пішли до будинку, а там уже гості сидять – аж одинадцять зміїв. Тут і дочки дожидаються. Князь до найменшої підійшов, вийняв перстень:

– Твій перстень?

А вона зашарілася й каже:

– Мій.

– Як твій, так візьми, та наперед не губи.

І пішли всі обідати. За обідом, при гостях,

змій князеві й каже:

– Є в мене лук у сто пуд. Ото по обіді як вистрелиш з того лука при всіх оцих гостях, так віддам дочку, а не вистрелиш – усім вам кінець!

По обіді пішли всі відпочити, а князь мерщій до Івана Голика та про все й розповідає: тепер уже пропадати нам усім!

– Дурниця, – каже Іван Голик, – як принесуть отой лук, так ти оглянь його та скажи: «Я цим луком не хочу осоромитися, в мене всякий слуга з нього вистрелить», та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більш ніхто стріляти з нього не зможе.

От вийшов змій з дочками та з гістьми на подвір'я, а за ними несуть слуги лук у сто пуд. Князь навкруг лука обійшов і каже:

– Я цим луком не хочу й соромитись, а покличу котрогось із своїх слуг, кожний з нього вистрілить.

– Ану, ну, нехай спробують! – кажуть змій та його гості.

Князь гукнув:

– Кличте сюди Івана Голика!

Прийшов Іван Голик, лук підняв, оглянув, стрілу заклав, та як вистрілить! – так шматок у двадцять пуд і відломився від лука.

Князь тоді й каже:

– От бачите? Якби оце я вистрілив, так перед всіма й осоромився б!

Іван Голик застромив шматок лука за халяву і пішов до своїх, а князь із зміївнами в будинок. Змії ж зосталися надворі і стали радитись, що б йому ще загадати зробити. Потім покликав змій найменшу дочку, про щось поговорив з нею і відіслав її кудись. А тоді зайшов до будинку й каже князеві:

– Сьогодні вже нерано, нехай вже завтра. Є в мене кінь за дванадцятьма дверима, то як попоїздиш на ньому, так віддам дочку.

Погуляли до вечора, порозходилися спати. Князь прийшов до Івана Голика та про все йому розказав.

Вислухав Іван і каже:

– А ти думаєш, нащо я взяв отой шматок лука? Я ж знав, що таке буде. Отож як підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я на цьому коні їздити, щоб не соромитись, а нехай поїде мій слуга!» А то не кінь буде, а його найменша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу.

Вранці приходить князь на подвір'я, вітається з усіма, дивиться – одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій каже:

– Ну, князю, зараз виведуть коня, побачимо, як ти на ньому попоїздиш.

Аж тут ведуть коня двоє зміїв, насилу втримують – так і рветься з рук. Князь обійшов кругом, подивився й каже:

– Ви намірялись коня привести, а привели кобилицю! Я на ній їздити не хочу, щоб не осоромитися, я покличу слугу, нехай поїде.

Змій каже:

– Добре, хай поїде.

Князь покликав Івана Голика й наказує:

– Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.

Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його – аж під хмару! А звідти спустилася й вдарилася об землю – аж земля застогнала!.. А Іван Голик тоді витяг з-за халяви двадцятипудовий шматок лука та й ну її лупцювати! Вона понесла його туди й сюди, а він усе б'є її проміж вуха!.. От носила вона його, носила, та бачить, що нічого не вдіє, давай проситися:

– Іване Голику, не бий мене! Накажи все, що схочеш, все для тебе зроблю!

– Мені, – каже він, – нічого від тебе не треба, а тільки, як повернемось назад, щоб ти коло князя впала й ноги простягла.

Зітхнула вона й каже:

– Нічого робити, зроблю, як ти кажеш.

І понесла його понад лісом, понад містом, на подвір'я спустилася, коло князя впала й ноги простягла. Князь і каже:

– А ви ще хотіли, щоб я на ній їздив.

Змієві нема чого казати. Повів князя до столу обідати. От і найменша дочка виходить. Князь дивиться на неї – вона й так гарна була, а тепер ще кращою стала.

Змій каже:

– Ну, князю, остання тобі загадка: оце після обіду виведу я своїх дочок у двір. Як впізнаєш, де найменша, то тоді й весілля будемо гуляти.

По обіді пішов змій дочок своїх обряджати, а князь – до Івана Голика на пораду.

Іван Голик як свисне – прилетів комар. Дізнався про всю пригоду, та й каже:

– Як виведе змій своїх дочок у двір, то нехай князь дивиться – я над головою найменшої літатиму. Нехай обійде раз, другий – я все літатиму, а втретє як обходитиме, то я сяду в неї на носі, вона й не витримає, махне правою рукою.

Сказав це комар і в будинок полетів. Коли й змій присилає за князем. Увійшов князь у горницю, а там стоять усі дванадцять дочок, всі однаково вбрані, однаково усміхаються – немовби на одне лице. Він на них дивився, дивився – ніяк найменшої не впізнає… Один раз обійшов – не побачив комара. Вдруге обійшов – літає комар над головою в однієї. Як почав утретє обходити, той комар на носі в неї сів. Вона рукою – мах! А князь до неї: – «Оце моя!» – і підводить до змія.

– Що ж, – змій каже, – як впізнав свою наречену, так сьогодні й весілля гуляти.

Почалося весілля. Пили, гуляли, з гармат стріляли, пісень співали. Тільки Іван Голик нишком до князя підійшов і каже:

– Гляди ж, князю, слухайся мене: завтра ж додому їхати, хоч як тебе змій умовлятиме. І ще слухай: жінці віри не діймай до семи років. Хоч як вона до тебе ласкатиметься, а ти їй всієї правди не кажи, бо як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою.

– Добре, – каже князь, – все зроблю, як ти кажеш.

От на другий день почав князь збиратися додому. Змій умовляє – чого, мовляв, так швидко їхати? Погостювали б трохи!

– Ні, – каже князь, – сьогодні ж поїдемо!

От узяв він свою молоду, своїх людей

зібрав, сіли й поїхали.

Як приїхали у своє князівство, князь настановив Івана Голика своїм першим радником, як той скаже, так усе й діється. А князь живе собі, ні про що клопоту не має.

Прожили вони так два роки, на третій рік народився у них синок. Князь радіє, втішається. Бере сина на руки й каже:

– Хіба є що краще на світі, як мені оце дитя?

А княгиня бачить, що князь так розніжився, почала до нього ластитися та розпитувати – як він сватався, як він усі накази змієві виконував? Князь і каже:

– Нічого б я не виконав, якби не Іван Голик.

Розгнівалася княгиня, та й виду князеві не показала, а сама хутко побігла до Івана Голика.

Сидить собі Іван і біди не чує, коли це біжить до нього княгиня. Витягла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне ним – так його надвоє й розрубала: ноги тут зосталися, а тулуб з руками й головою вгору полетів, дах на будинкові зніс і впав аж за сім верст від князівського подвір'я. Тоді, впавши, й каже:

– Ах ти ж, дурню! Я ж наказував не діймати жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти!

Підвів голову і лежить. Коли це бачить: жене безрукий чоловік зайця. Жене просто на Івана Голика. Як побіг заєць до Івана – той його й ухопив.

Підбіг і безрукий: