Текст книги "Козак Мамарига"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

– Чий же тепер заєць буде? Чи твій, чи мій?

Іван Голик на те каже:

– Я без ніг гнати б зайця не міг, а ти без рук ухопити б не міг. Ти погнав, я вхопив, то нехай буде заєць наш спільний. А нам

з тобою слід побрататися та разом і йти, куди очі світять.

От побраталися вони, зробили візок. Безрукий запряжеться та безногого й возить.

їздили так, їздили по світу, от якось і приїхали в якесь царство. Стали на майдані коло царського палацу і дожидаються. Коли це з палацу царівна виїздить.

Доїхала до них і каже служницям:

– Подайте тим калікам оці гроші.

Служниці хотіли подати, а безногий і

каже:

– Може б, ти, царівно-красунечко, своїми білими руками нам милостиню подала?

Царівна підійшла до них, подає сама. А Іван Голик її й питає:

– Скажи мені, царівно, чого це ти така сумна та змарніла?

– Така вже біда в мене! – каже вона.

– Я знаю, яка в тебе біда і як цієї біди позбутися!

Коли це під'їздить і цар. Почув ті слова, звелів безногого та безрукого до палацу забрати й каже їм:

– Робіть, що знаєте, щоб від моєї дочки біду відвернути.

Іван Голик каже:

– Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, яка біда в неї.

Тут розплакалася царівна й призналася, що до неї змій літає і з неї кров тягне.

– Коли ж він літає? – питають.

– Саме перед світом, як уся сторожа спить, так він через комин і влетить.

– Постій же, – каже безногий, – ми в сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить.

От притаїлися вони в сінечках. Коли ж перед світом наче іскрами під стелею засвітило. Царівна: кахи! – вони до неї, а змій заховався під подушки. Царівна з ліжка схопилася, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий ухопив руками того змія, та й почали удвох душити. Змій проситься:

– Пустіть мене! Ніколи не літатиму і десятому закажу!

Безногий і каже:

– Ну, понеси нас туди, де є цілюща вода, щоб у мене були ноги, а в побратима мого руки.

– Беріться за мене, – каже змій, – понесу, тільки не душіть мене.

Ухопилися вони за нього, той руками, а той ногами. От змій полетів з ними, прилітає до криниці й каже:

– Оце цілюща вода!

Безрукий хотів був туди вскочити, а безногий кричить на нього:

– Постій, брате! Ось подерж ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, яка це вода!

Тільки встромив, а паличка так і спалахнула полум'ям. Як почали вони тоді змія душити! – він давай проситися:

– Не душіть, тут недалеко й цілюща вода!

Приніс їх до другої криниці. Безногий і тут суху паличку в воду встромив, а вона враз розпукуватися стала, зазеленіла вся.

Тоді безрукий у воду вскочив і вискочив зруками, а безногий ускочив і вискочив з ногами! Тут вони змія пустили й звеліли, щоб до царівни не смів літати.

Попрощалися тоді побратими та й пішли кожен своєю дорогою.

Іван Голик пішов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня-зміївна? Приходить у те князівство, коли бачить – недалеко від дороги свинар свині пасе. Підходить Іван до свинаря, дивиться йому в вічі й пізнає свого брата. А той дивиться – і пізнає Івана Голика. Тоді Іван і каже:

– Оце ти, князю, свині пасеш? А я ж казав – не діймай жінці віри до семи років!

Заплакав князь і каже:

– Прости мене, Іване Голику! – і в ноги йому впав.

От Іван Голик підвів його та й каже:

– Добре, що ти живий на світі зостався, та що й в мене ноги знову є. Тепер ще покнязюєш трохи!

Князь став питати в Івана Голика, як він здобув собі ноги. От Іван тоді вже й признався йому, що він його менший брат, і розповів йому про все своє життя. Обнялися вони, поцілувалися. Князь тоді й каже:

– Пора вже, брате, гнати свині додому, бо княгиня чекатиме.

– Так поженімо ж удвох! – каже Іван.

А князь каже:

– Тут, брате, така біда! Ота клята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт, стане як укопана, і поки тричі я її не поцілую, то з місця не рушить. А княгиня із гостями-зміями на ґанку стоїть, дивиться й сміється.

Іван Голик і каже:

– Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні ще цілуй, а завтра – годі!

Пригнали свині до воріт. Передня свиня на воротях стала і не йде у двір. А княгиня дивиться з ґанку й сміється:

– От уже мій дурень свині пригнав, зараз із свинею цілуватиметься!

Той, бідний, тричі поцілував свиню, вона й пішла у двір. А княгиня каже:

– Ось подивіться, він ще десь і підпасича собі взяв! – а що то Іван Голик – вона й не пізнала.

Загнали брати все стадо у хлів. Тоді Іван Голик і каже:

– Візьми ж, брате, у комірника конопель двадцять пудів і смоли двадцять пудів та й принеси до мене в сад.

От князь пішов до комірника, став просити. Той відімкнув комору, а князь усе загадане й піднести не може. Тоді Іван Голик прийшов, в одну руку узяв коноплі, в другу смолу, і пішли в сад.

Як узяв Іван Голик пугу плести: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить, і виплів до півночі пугу в сорок пудів. Тоді й спати полягали.

Вранці-рано повставали, Іван Голик став князеві казати:

– Був ти до сьогоднішнього дня свинарем, а тепер будеш ізнову князем. Ходімо, поженемо свині в поле.

– Ні, ще, мабуть, зарано, – каже князь, – княгиня ще на ґанок не вийшла дивитись, як я з свинею цілуватимусь.

Іван Голик і каже йому:

– Як поженемо, то ти не цілуй, а поцілую я!

От прийшла пора гнати. Княгиня вийшла, сіла на ґанку. Тут і змії з нею. Брати повиганяли з хліва свиней і женуть удвох.

Тільки догнали до воріт – свиня стала на воротях і стоїть. Княгиня із зміями дивиться й посміхається, а Іван Голик як розпустить пугу, як оперіщить ту свиню, так від неї і кістки розсипались! А тоді як замахнеться на зміїв – вони тікати, хто куди втрапив! А княгиня злякалася, як зіскочить з ґанку, та до князя – та в ноги!..

– Прости мене, чоловіче, не карай! Присягаюся тобі ніколи з тебе не знущатися, бути тобі покірною жінкою!

Отак вона покинула свої зміївські норови і стала добре з чоловіком жити. Живуть собі, поживають та Івана Голика поважають.

КАЗКА ПРО КОЩІЯ БЕЗСМЕРТНОГО, ІВАНА-ЦАРЕВИЧА ТА БУЛАТА-МОЛОДЦЯ

Були собі в одній країні цар з царицею, і мали вони єдиного сина Івана-царевича. От як підріс Іван-царевич та став справжнім богатирем, надумав він поїхати мандрувати, світу побачити, гарної нареченої собі пошукати.

Попрощався з батьком і матір'ю, сів на доброго богатирського коня і поїхав.

їхав, їхав та й заїхав у чужодальню сторону, до якогось чужоземного міста. Коли це бачить: ведуть з того міста чоловіка, у

кайдани закутого, ще й батогами б'ють. Під'їхав Іван-царевич і питається:

– Що це за чоловік, куди ви його ведете і за що б'єте?

А люди відповідають:

– Це в нас такий закон: хто цареві податку не сплатив, того батогами бити та у в'язницю вкинути, поки хтось за нього викупу не сплатить.

Іван-царевич питає:

– А який же викуп?

– Десять тисяч карбованців.

Івану-царевичу стало шкода того чоловіка.

От він і каже:

– Зніміть з нього кайдани й відпустіть на волю. Я за нього викуп сплачу.

Витяг гроші, заплатив і поїхав собі далі потроху.

А той чоловік, як тільки зняли з нього кайдани і відпустили на волю, побіг услід за Іваном-царевичем та й гукає:

– Іване-царевичу, візьми мене з собою! За те, що ти мене визволив, я тобі в пригоді стану!

Іван-царевич питає:

– А як же тебе звуть?

– Булат-молодець.

От Іван-царевич і погодився його з собою взяти. Купив Булатові коня, сіли вони й поїхали.

Дізнався Булат-молодець, що Іван-царевич собі нареченої шукає, і каже:

– Є тут в сусідньому царстві одна царівна, з усіх красунь найкраща. Замкнула її зла мачуха у високу башту на сім замків, і ніхто її визволити не може. Ото була б для тебе найкраща наречена.

Як почув Іван-царевич про таку красуню, то й закортіло йому її визволити і за себе взяти. Та тільки як до башти із сьома замками підступитися?

Та Булат-молодець усяке зілля знав. Пішов він у дрімучий ліс, знайшов там чудодійну розрив-траву, що всі замки відмикає. Приїхали вони з Іваном-царевичем до високої башти, всі замки відімкнули і вивели з башти царівну-красуню, з усіх красунь найкращу. Посадив Іван-царевич її на коня позад себе, і поскакали вони чимдуж геть з тієї країни.

Їхали, їхали цілий день до вечора, а як стало сутеніти, зупинилися в лісі на ночівлю. Булат-молодець і говорить:

– Я ляжу відпочину до півночі, а з півночі ти відпочиватимеш, а я стерегтиму.

Ще північ не прийшла, як Іван-царевич розбудив Булата-молодця. Булат-молодець схопився:

– Що таке?

– Нема моєї нареченої! – каже Іван-царевич, а сам плаче гіркими сльозами. – Я задрімав трохи, а її не стало!

Придивився Булат-молодець до слідів на рясній траві навколо й каже:

– То Кощій Безсмертний твою наречену вкрав. їдьмо його шукати.

Сіли на коней і поїхали.

їхали вони, їхали, коли це дивляться – пасеться сила-силенна худоби. Булат-молодець придивився до худоби, до пастухів і каже:

– Це худоба Кощія Безсмертного.

От Іван-царевич і Булат-молодець повбивали Кощієвих пастухів, а самі одяглися в їхню одежу і погнали худобу до Кощієвого двору.

Тільки пригнали, вискочила служниця, вибрала з отари білу козу і почала доїти у золоту дійницю. Булат-молодець і питає:

– Для кого це ти доїш молоко у золоту дійницю?

– Та понесу царівні умиватися, – каже служниця.

Тут Булат-молодець наказав Іванові-царевичу зняти з руки перстень, що йому царівна подарувала, та вкинути його в молоко.

Принесла служниця молоко до царівни, а та почала вмиватися і побачила перстень.

– Звідки тут перстень? – питає.

– Та то, мабуть, пастухи вкинули, – відповіла служниця.

– Біжи швидше та поклич їх сюди!

Привела служниця пастухів, глянула на

них царівна і пізнала Івана-царевича і Булата-молодця.

– Тікаймо з нами! – кажуть вони.

А вона їм:

– Від Кощія Безсмертного не втечеш. Наздожене він нас і повбиває.

– А де він зараз?

– Десь полетів по світу.

Булат-молодець каже їй:

– Як він прилетить, випитай у нього гарненько, де його смерть?

Царівна так і зробила. Як прилетів Кощій Безсмертний, стала вона його випитувати:

– Який ти сильний, нікого й нічого не боїшся, а чи є в тебе смерть?

Кощій і відповідає:

– Ніхто ще в світі мою смерть не знаходив і не знайде, ніхто мене не вб'є. А смерть моя на морі, на окіяні, на острові Діяні. На тім острові є дуб, а під дубом сундук, а в тім сундуку заєць, а у зайці качка, а у качці яйце, у тому яйці моя смерть.

Ось царівна і переказала Іванові-царевичу та Булатові-молодцю, де Кощієва смерть. Сіли вони на добрих коней і поїхали ту смерть шукати.

Їхали, їхали не день, не два, заїхали у зовсім пустинний край. Не стало вже в них харчів, а їсти хочеться. Дивляться – біжить собака.

Булат-молодець і каже:

– Уб'ю я хоч оцю собаку, та й з'їмо її.

А собака відповідає людським голосом:

– Не вбивай мене, добрий чоловіче, я вам у пригоді стану.

їдуть далі, а на дереві сидить орлиця.

Булат-молодець каже:

– Уб'ю я цю орлицю, та й з'їмо її.

А орлиця відповідає:

– Не вбивай мене, добрий молодче, я вам у пригоді стану.

Поїхали вони далі. Доїхали до синього моря, до самого берега. Коли це бачать – лізе по березі рак.

Булат-молодець і каже:

– З'їмо цього рака.

А рак відповідає:

– Не їжте мене, добрі молодці, я ще вам у великій пригоді стану.

Відпустили вони й рака. Дивляться – пливуть по морю рибалки. Булат-молодець почав гукати:

– Відвезіть нас до острова Діяна!

Рибалки не відмовилися, взяли їх обох і перевезли.

Ідуть Іван-царевич і Булат-молодець по острову і бачать: стоїть серед острова великий дуб. Підступивсь до дуба Булат-молодець, ухопився та й вирвав дуб із коренем. Глянули – а внизу сундук. Дістав той сундук Булат-молодець, зірвав віко, а з сундука вискочив заєць і побіг.

Коли це де не взялась собака, та сама, що вони її не вбили. Погналася собака за зайцем, наздогнала в одну мить і принесла в зубах.

Булат-молодець схопив зайця, розірвав його надвоє, а з зайця вилетіла качка і полетіла в небо.

Коли це де не взялась орлиця, кинулася за качкою і принесла в дзьобі. Булат-молодець схопив качку, розірвав надвоє, а з качки випало яйце і покотилося просто в море!

Зажурилися Іван-царевич і Булат-молодець – як їм з моря яйце дістати? Аж тут лізе з моря рак і котить яйце перед себе. Схопив Булат-молодець те яйце, поклав у кишеню, і стали вони рибалок гукати, щоб перевезли їх назад до берега. Ті й перевезли.

Посідали вони знову на коней і поскакали до Кощієвої хати. Заходять сміливо просто до хати і кажуть Кощієві:

– То ти нахвалявся, що ніхто твоєї смерті не знайде?

Та тільки цок! – тим яйцем Кощієві по лобі, він в тую ж мить перекинувся і вмер.

Забрали вони царівну і поїхали швидше додому. їхали вони, їхали, поки застала їх ніч. Булат-молодець говорить царевичу:

– Лягайте ви спати, а я стерегтиму.

Полягали Іван-царевич і царівна на м'якій

траві під деревом і заснули. А Булат-молодець теж лежить, та тільки не спить, а все бачить і чує.

От опівночі прилітають на дерево три сови. А то були не звичайні сови, а чаклунки – Кощієві сестри. Посідали вони на дерево і почали розмовляти.

Перша сова каже:

– Убили Іван-царевич і Булат-молодець нашого брата, забрали царівну-полонянку, не буде ж і їм добра: приїде Іван-царевич додому, схоче похвалитися царівні своїм добрим конем, а кінь вирветься і вб'є Івана-царевича. А хто це чує і скаже, той по коліна кам'яним зробиться.

А друга сова каже:

– Убили Іван-царевич і Булат-молодець нашого брата, забрали царівну-полонянку, не буде ж і їм добра: приїде Іван-царевич додому, схоче похвалитися царівні своєю коровою, що йому змалечку молоко давала. А корова та вирветься і заколе Івана-царевича рогами. Хто це чує і скаже, той по пояс кам'яним стане.

І третя сова каже:

– Убили Іван-царевич і Булат-молодець

нашого брата, ще й царівну-полонянку забрали, то не буде й їм Добра: приїде Іван-царевич додому, схоче похвалитися царівні своєю собакою, а собака сказиться і порве Івана-царевича. А хто це чує і скаже, той весь кам'яним стане.

Сказали, зареготали і полетіли геть.

Як розвиднілося, прокинулися Іван-царевич і царівна, посідали знову на коней і поїхали далі. Нічого їм Булат-молодець про цих сов не сказав.

їхали, їхали, приїхали нарешті додому. Тут їх цар з царицею зустріли, сина з нареченою привітали, а незабаром і весілля відгуляли.

От і каже якось Іван-царевич молодій дружині:

– Покажу я тобі свого коня, що на ньому я змалечку їздив, та корову свою, що мені змалечку молока давала, та ще й собаку, що з нею я змалечку гуляв.

Вийшли вони на подвір'я, і наказав Іван-царевич привести коня, корову та собаку. От ведуть конюхи коня, а він басує, вудила гризе, поводи рве. Як гукне Булат-молодець:

– Ведіть коня геть та вбийте його, бо він вирветься й Івана-царевича вб'є!

Тільки вимовив – і враз по коліна кам'яним став.

Злякалися люди, таке побачивши, і вмить зарубали коня.

Аж тут скотарі корову ведуть, а вона реве, з рук рветься. Та Булат-молодець як гукне:

– Ведіть корову геть та вбийте її, бо вона вирветься і заколе Івана-царевича рогами!

Сказав – і одразу кам'яним став по пояс.

Зарубали корову скотарі, коли це псарі собаку ведуть.

А Булат-молодець знов гукає:

– Забийте швидше цю собаку, бо вона сказиться і царевича порве!

І в ту мить закам'янів увесь Булат-молодець, а собаку псарі зарубали.

Почали Іван-царевич з царівною плакати, тужити за вірним другом, Булатом-молодцем. Та що робити? Нема вже його!

Минув рік, минув другий, народилося в Івана-царевича з царівною двоє діток. Жити б їм, не тужити, та все не може забути Іван-царевич Булата-молодця. От одного разу приходить він до закам'янілого друга свого і починає гірко плакати. Коли це чує – камінь промовляє:

– Якщо тобі так шкода мене, якщо хочеш, щоб я знову живий став, я скажу, що треба зробити.

Іван-царевич каже:

– Скажи, усе зроблю!

А камінь говорить:

– Іди заріж своїх дітей і кров'ю мене помаж, я враз оживу.

Пішов Іван-царевич, порізав дітей і помазав кров'ю камінь. І як тільки помазав, вмить ожив Булат-молодець і став такий, як і раніше був. Зрадів Іван-царевич, друга вірного обіймає, а сам сльози гіркі проливає – бо діток шкода.

Тут каже йому Булат-молодець:

– Не журися, Іван-царевич, ходімо на діток твоїх глянемо.

Заходять вони до світлиці, а діти в колисочках гойдаються, живі-здорові, як нічого їм і не було!

Всі раділи, гуляли, мед-пиво кружляли. І я там сидів, мед-пиво пив, по вусах текло, а в роті не було.

КОТИГОРОШКО

Були собі чоловік із жінкою, і мали вони шестеро синів та одну дочку. Пішли якось сини в поле орати і наказали, щоб сестра принесла їм обід. Вона й питає:

– А де ж ви будете орати? Я не знаю.

Брати кажуть:

– Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де оратимем, то ти за тою борозною й іди.

Пішли вони в поле, потягли скибу.

А Змій, що жив за полем у лісі, взяв ту

борозну засипав, а іншу протяг до свого палацу. От сестра, як понесла братам обідати, то й пішла за тією борозною. Ішла, йшла і прийшла до Змієвого двору. Там її Змій і вхопив.

Повернулися брати ввечері додому та й кажуть матері:

– Ми весь день орали, а ви нам не прислали обідати.

– Як то не прислала? – каже мати. – Адже Оленка понесла, та й досі нема її. Чи не заблукала?

Брати кажуть:

– Треба йти шукати її.

Та й пішли всі шестеро за тією борозною і прийшли до Змієвого двору. Коли це сестра їх зустрічає:

– Ой, братики мої милі, ховайтеся швидше! Зараз змій прилетить та вас усіх поїсть!

Тільки вимовила, а вже Змій летить.

– А, – каже, – людським духом пахне! Чи битися прийшли, хлопці, чи миритися?

– Авжеж битися! – кажуть вони.

Почав Змій із ними битися. Та не довго й

бились: як ударив Змій, так і попадали всі шестеро ледь живі. Забрав їх Змій та й закинув до глибокої темниці.

А батько з матір'ю ждуть та й ждуть своїх дітей – нема їх. Так і зосталися жити самі. Живуть, бідкаються, що ото було в них аж семеро діток, а тепер нема нікогісінько.

Одного разу пішла жінка до річки прати, коли дивиться – горошинка по дорозі котиться. Жінка взяла ту горошинку та й з'їла.

Згодом народився в неї син. І назвали його Котигорошком.

Росте й росте той син, як з води. Небагато літ, а вже великий виріс.

Одного разу копали батько з сином колодязь, докопалися до великого шматка заліза – на сім пудів. Побіг батько людей скликати, щоб допомогли те залізо витягнути, а Котигорошко взяв та й витяг сам. Прийшли люди, здивувалися, що в хлопця така сила. А він ще й підкинув угору те залізо та підхопив – аж поторопіли всі.

Якось питається Котигорошко в батька й матері:

– Чи то правду люди кажуть, що були в мене брати й сестра?

– Е-е, були, синку, в тебе аж шестеро братів і сестра, та не стало їх! – кажуть батько й мати. І розповіли Котигорошкові, що їм трапилось.

– Ну, – каже він, – так я піду їх визволяти.

Батько й мати умовляють його.

– Не йди, синку! Шестеро пішло, та загинули, де вже тобі самому?

– Ні, таки піду! Як же таки своїх рідних братиків і сестричку не визволити?

Узяв він те залізо, що викопав, і одніс до коваля.

– Скуй, – каже, – мені булаву, міцну та велику!

От і скував коваль булаву. Взяв її Котигорошко, як махнув, як кинув угору, та й каже до батька:

– Ляжу я спати, а ви мене збудіть через дванадцять діб.

Та й ліг. Дванадцять діб минуло, на тринадцяту добу гуде, летить назад ота булава! Збудив батько сина, він схопився, підставив руку. Булава як ударилась об руку, так і розскочилась надвоє.

– Ні, – каже Котигорошко, – з такою булавою не можна йти братів і сестру визволяти!

Поніс її знову до коваля.

– Перекуй, – каже, – щоб була міцніша!

Перекував коваль булаву. Котигорошко шпурнув її знову вгору, а сам спати ліг на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить назад ота булава, гуде – аж земля дрижить. Підставив руку Котигорошко – булава як ударилась об неї і ціла зосталася.

– Ну, – каже він, – з цією булавою можна йти братів і сестру визволяти! Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці, – піду!

Узяв ту булаву, буханців та сухарців у торбу, попрощався і пішов.

Знайшов він оту давню борозну, що ще трохи знати було, і пішов за нею. Пройшов через поле, через великий ліс, іде та й іде і приходить до Змієвого двору. Коли це виходить йому назустріч дівчина.

– Ой, – каже, – хлопче, чого ти сюди Найшов? Прилетить Змій, то він тебе з'їсть.

– А може, й не з'їсть! – каже він. – Ти хто така?

– Я, – каже дівчина, – Оленка, мене Змій украв, а шестеро братів пішли визволяти мене та потрапили до Змія у темницю.

– То ти ж моя сестра, – каже він, – а я Котигорошко, твій менший брат. Тепер я й тебе, і братів наших визволю!

Тут пішов він у льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони вже ледь живі.

– Збирайтесь, – каже, – братики мої милі та сестричко Оленко, та тікаймо швидше додому!

Тільки проказав – коли вже Змій летить.

– Гей-гей, – каже, – хлопче, то й ти прийшов, у неволю схотів?

– Ні, – Котигорошко відповідає, – не в неволю схотів, а з тобою битися!

Та як змахне своєю булавою, аж земля загула!

Як уздрів Змій оту булаву, бачить, що непереливки, та враз Оленку підхопив і звився вгору, аж під хмари.

– Е, – каже Котигорошко, – ідіть, братики милі, додому, до батька й матері, а я піду сестру визволяти!

Забрали тут брати золото та срібло, що було в Змієвому палаці, і пішли додому. А Котигорошко булаву свою на плече взяв і пішов Змія шукати.

Іде собі, коли дивиться – відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік: руками й ногами у ті гори вперся та й розпихає їх.

– А що ти, чоловіче, робиш? – питає Котигорошко.

– Гори розпихаю, щоб шлях був!

– А як ти звешся?

– Вернигора. А ти?

– А я Котигорошко, іду сестру визволяти.

– Ну, то й я з тобою піду!

– Ходім.

Пішли вони разом. Ідуть собі, йдуть, коли бачать – чоловік серед лісу рукою махає: як махне – так дуба й вивертає з корінням.

– А що ти, чоловіче, робиш? – питає Котигорошко.

– Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.

– А як звешся?

– Вернидуб. А ви?

– Котигорошко та Вернигора. Ходім з нами!

– Ходім.

Пішли втрьох. Ідуть собі, йдуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою. Як крутнув він вусом, – так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:

– Що це ти, чоловіче, робиш?

– Та воду відвертаю, щоб річку перейти!

– А як звешся?

– Крутивус. А ви як?

– Котигорошко, Вернигора та Вернидуб. Ходім з нами!

– Ходім.

Пішли вони вчотирьох. Ідуть, ідуть, зайшли у великий ліс. Коли бачать, аж у лісі хатка стоїть. Увійшли в хатку – нікого нема. Котигорошко й каже:

– Отут і заночуємо.

Переночували, а на другий день Котигорошко каже:

– Ще довга путь перед нами, треба тут днів зо три перепочити. Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернигора наварив їсти й ліг спочивати.

Тим часом Змій заніс Оленку за тридев'ять земель, аж за синє море. Залишив її там у своєму заморському палаці, а сам назад полетів, Котигорошка шукати, щоб над ним помститися. Прилетів у той великий ліс, до тої хатки, вдарився об землю та й обернувся на дідка маленького з довгою бородою. До хатки підійшов і постукав у двері.

– Відчини!

– Не великий пан, відчиниш і сам! – каже Вернигора.,

Двері відчинилися, а він знов кричить:

– Пересади через поріг!

– Не великий пан, перелізеш і сам.

Коли бачить Вернигора – влазить у хатку

дідок маленький, а борода за ним аж по землі волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стінку. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався геть.

Вернигора крутивсь, крутивсь, насилу відірвав свого чуба, кинувся знову варити.

Поки товариші поприходили, вже доварює.

– А чого ти запізнився з обідом? – питають вони.

– Та задрімав трохи.

Наїлись вони та й полягали спати. На другий день Котигорошко каже:

– Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спати. Аж хтось стукає в двері:

– Відчини!

– Не великий пан, відчиниш і сам.

– Пересади через поріг!

– Не великий пан, перелізеш і сам.

Коли лізе дідок маленький, а борода по

землі волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуб та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався геть.

Вернидуб борсався, борсався, насилу з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.

– А чого ти з обідом запізнився?

– Та задрімав, – каже, – трохи.

А Вернигора догадався, що воно було, та вже мовчить собі.

На третій день зостався Крутивус, – і з ним те саме сталося. Нарешті приходить черга Котигорошкові зоставатися. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері.

– Відчини!

Відчинив Котигорошко двері, – аж там дідок маленький, а борода по землі волочиться.

– Пересади через поріг!

Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той дідок до нього пнеться, хоче за чуба вхопити. А Котигорошко й собі – хап його за бороду! А тоді схопив сокиру, потяг дідка в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив її там.

– Коли ти, – каже, – такий, що зразу за чуба берешся, то посидь тут, я знову прийду.

Пішов Котигорошко в хату, а дідок почав борсатися, об землю вдарятися: хоче знову на Змія обернутися, та не може – бороди з розколини не витягне! Вивернув тоді він дуба з коренем та й потяг за собою.

От повернулися товариші додому, питають:

– А що обід?

– Давно готовий! – каже Котигорошко.

Пообідали вони, а тоді він їм каже:

– А ходім лише, я вам таке диво покажу!

Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема! Тільки слід знати, де дідок того дуба тяг.

– Е, – каже Котигорошко, – то вже видно, який це дідок був! Ходімо його шукати.

Пішли вони тим слідом. Ідуть, ідуть, ось вже й доженуть. А дідок почув, що наздоганяють, та й кинув позад себе шапку. І стала з тої шапки величезна гора, путь заступила.

Підійшов Котигорошко з товаришами до тої гори.

– Ну, – Вернигора каже, – це вже моє діло!

Та як упреться руками й ногами в ту гору, так і відвернув її вбік.

Побігли далі. Біжать, біжать, от-от наздоженуть. А дідок чує, що наздоганяють, та й

кинув позад себе пояс. І з того пояса стіною став ліс – густий, непрохідний. Добігли Котигорошко з товаришами до того лісу.

– Е, це вже мені робота! – каже Вернидуб.

Та як почне дерева з корінням вивертати – вони так і лягають обабіч, а посередині дорога вільна. От і побігли вони тією дорогою дідка наздоганяти. А він доволікся вже до синього моря. Тут пощастило йому нарешті бороду з розколини висмикнути, вдарився об землю, обернувся на Змія і полетів понад морем – тільки його й бачили!

Прибігли Котигорошко з товаришами до моря, дивляться – лежить на березі дуб розколотий, а дідка нема. Тільки сліди на піску від Змієвих пазурів.

– Ого, – каже Котигорошко, – тепер бачимо, що то за дідок був!

А Крутивус біля моря сів і почав вусами крутити. Розступилася вода в морі й стала обабіч стінами, а посередині сухе, можна по дну йти. Пішли товариші через море, ішли та йшли аж три дні й три ночі. Приходять нарешті на той берег. Тільки на землю ступили, а за ними вода знову зійшлася, і стало море, як раніше.

Ідуть вони, дивляться – стоїть палац великий, весь сріблом та золотом сяє. Увійшов Котигорошко в той палац, іде покоями, – аж вибігає йому назустріч сестра Оленка.

– Ой, – каже, – братику милий, чого ти й сюди прийшов? Тебе ж Змій з'їсть!

– Ні, – каже він, – тепер вже він од мене не втече!

Знайшов Змія в найдальшому покої та як вдарить його своєю булавою, – тут Змієві й кінець прийшов!

Забрали Котигорошко з товаришами золото й дорогоцінне каміння, що в палаці було, в мішки поскладали, а самі спати полягали, щоб удосвіта в зворотну путь вирушати.

Спить Котигорошко богатирським сном, а Вернигора, Вернидуб та Крутивус попрокидалися серед ночі й кажуть:

– Навіщо нам це золото й самоцвіти на чотирьох ділити? Заберемо все собі, а Котигорошко з сестрою нехай тут зостаються.

Забрали вони мішки й пішли нишком з палацу. А Оленка почула, як двері рипнули, вибігла з своєї світлиці й питає:

– Куди це ви?

– Та вже час в дорогу вирушати! – кажуть вони.

– А Котигорошко де?

– Та він вже вперед пішов, – кажуть, – а ти з нами йди!

А самі думають: «Заберемо її з собою, щоб вона братові нас не виказала, а там вже якось і від неї відкараскаємось».

Вона їм і повірила. От пішли вони до моря, Крутивус вусами покрутив, вода розступилася, путь їм відкрила, і знову хвилі зійшлися.

Прокидається вранці Котигорошко, дивиться – нема ні сестри, ні товаришів, ані мішків із золотом. Вийшов з палацу, а перед ним море хвилі котить і нікого нема.

– Отакі ви товариші, – каже він, – зрадили мене, ще й сестру забрали, а самого тут покинули!

Пішов Котигорошко берегом: може, десь хоч човна знайде, щоб через море перебратися. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Чує – пищать на дубі пташенята у гнізді. Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою.

Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих пташенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:

– Хто це вас накрив?

А діти кажуть:

– Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.

Злетів гриф до Котигорошка та й каже:

– Як мені тобі подякувати за те, що моїх дітей накрив від дощу та від граду захистив?

– Перенеси мене через море, – каже Котигорошко, – та допоможи зрадливих товаришів наздогнати, поки моїй сестрі чогось не заподіяли!

– Що ж, летімо, – каже гриф, – тільки візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води. Як я летітиму та поверну голову праворуч, то ти мені й вкинеш у рот шматок м'яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.

Взяли вони в Змієвому палаці шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, й полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову праворуч, то Котигорошко вкине в рот шматок м'яса, а як ліворуч – дасть трохи води. Довго так летіли, от-от вже й до того берега долетять. Коли це повертає гриф голову праворуч, а в кадовбах вже й шматочка м'яса нема!

Тоді Котигорошко відрізав у себе з ноги шмат м'яса та й кинув грифові в рот.

Тут зразу й до берега долетіли.

Посідали на березі перепочити трохи, гриф і питається:

– Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?

Котигорошко й показав йому на свою ногу.

– Посидь тут, – каже гриф, – а я принесу цілющої води, щоб твою ногу загоїти.

Полетів гриф. По якійсь годині прилітає назад, приносить цілющу воду. Побризкали ногу тією водою, – вмить нога загоїлась і стала, як раніше була.

Сів Котигорошко на грифа знов, полетіли товаришів наздоганяти.

Летять, летять, от вже й до дому недалеко. Коли глянули згори, бачать: сидять під деревом Вернигора, Вернидуб та Крутивус з Оленкою, перепочивають.

Спустився тут гриф на землю трохи осторонь і каже:

– Іди до них, а я назад полечу до своїх пташенят!

І полетів. А Котигорошко до своїх товаришів попрямував.

Як побачили вони його, перелякалися вкрай, почали каятися та благати, щоб він їх за зраду не карав.