Текст книги "Колекція пристрастей, або пригоди молодої українки"

Автор книги: Наталка Сняданко

– Знайомтеся. Це Олеся, дівчина з України, про яку я вам вже розповідала. А це Маріо і Роберт, Олесю, про яких я тобі теж розповідала. Я вирішила, що вам не зашкодить познайомитися поближче.

– Ми вже знайомі, – я намагалася не відновлювати в пам“яті подробиць цього знайомства. Судячи із напруженого виразу обличчя Маріо, він теж не відзначався особливо доброю пам“яттю.

– Ця дівчина колись намагалася запросити нас до свого рідного міста на гастролі, Маріо, – допоміг Роберт другові. – То як, ти ще не передумала?

– А, справді, це був той концерт, де спонсором була броварня. Пам“ятаю. Досі не можу дивится на пиво.

– Ні, не передумала. Навіть хочу переконати “Lemberg-Hilfe” виступити офіційним спонсором акції. Оскільки вашими концертними гонорарами навряд чи вдасться оплатити поїздку.

Я відчула, як кількість адреналіну в мене у крові знову різко збільшується, пальці рук холоднішають, дихання причащається, як у фігуристок на останній хвилині виступу, а десь глибоко всередині натягується, дрижить і збирається луснути тоненький живчик, який завжди дає про себе знати під час пробудження в мені статі.

– А це непогана ідея. Чуєш. Маріо, як ти на рахунок вареників, борщу та найвродливіших у світі жінок? – пожвавилася Меггі, оглядаючи Роберта поглядом, що видавав зацікавлення явно сильніше від простого дружнього.

– Ну якщо тут готують вареники або борщ, то дуже навіть позитивно. Вродливих жінок нам сьогодні не бракує, – галантно посміхнувся Маріо.

– Це піццерія, Маріо, – Роберт, здається, був не особливо високої думки про інтелектуальний рівень свого друга.

Розмова на деякий час перервалася з“явою офіціанта, потім нам принесли вино, і після першого ж ковтка Маріо пожвавився ще більше. Алкоголь мав на цього хлопця миттєвий вплив. Мені стало цікаво, наскільки часто він дає цьому впливові заволодіти над собою, але розвинути думку я не встигла.

– Я взагалі люблю покататися. Кайф, під час гастролей зі мною полюбе шось веселе приключиться. Пам“ятаєш, Роберт, як ми їхали в Італію, а я забув свій паспорт, тобто не забув, а запхнув до кишені маринарки. Бо ми так довго чекали на митниці, що я захотів до кльозету, і пішов його шукати, а паспорт тримав у руках. А потім забувся, і поклав його до кишені маринарки. Точніше спочатку поклав, а потім забув. Одним словом, це був кайф. Виходжу я з кльозету, і якраз наша черга проходити митницю. Роберт каже: «Маріо, ти не забув свій паспорт?» Він завжди мене контролює, бо я часто забуваюся і все плутаю. Я кажу: «Не забув, Роберт, я ж не йолоп.» Я і справді не йолоп, просто часто забуваюся і неуважний. І підходжу до митника, думаючи, що паспорт все ще в кишені сорочки, як він був до того, як я пішов до кльозету. Митник питає: «Іль паспорте?» А я кажу йому: «Сі, бамбіно.» Лізу до кишені сорочки, а фіг тобі, ніякого іль паспорте там немає. Ой кайф був тоді. Пам“ятаєш, Роберт, як ви всі тоді пересрали, почали мене матюкати. Бо концерт в нас був кайфовий. На престижному фестивалі. І башляли солідно. Я вже і сам мало не розстроївся, зняв маринарку, кинув на землю, і думаю, куди подівся той занюханий іль паспорте. Кльово, шо він тоді сам був випав з кишені. А то так і не знайшли би.

«Музиканти нікода не бувають умні. У них така робота, шо всьо врем`я у шумі, то вони й дуріють. Ше в жисті не бачила умного музиканта. Держись од них лучше подальше» – вчила мене бабця, коли я ще в геть зеленому і наївному віці закохалася в довгі кучері і голубі очі іншого музиканта, без домішок марокканської крові, зате не менш темпераментного. І, здається, навіть, інтелігентнішого. Навряд чи Маріо міг процитувати напам`ять Шекспіра. Хоча б один вірш. Відразу видно, що у нього ніколи не було дівчини-філолога. Але в принципі моя бабця, здається, мала рацію.

Хоча з іншого боку, навіщо шукати в чоловіках інтелект? Це коли проблеми з темпераментом або потенцією, тоді треба якось рятувати незручну мовчанку. Шекспіра там цитувати, Маріо Варгаса Льосу, чи, в особливо важких випадках навіть Шевченка: «Поховайте та вставайте…» А коли всі первинні і вторинні статеві ознаки нормально функціонують, то розмовляти в принципі немає потреби”.

Такою і подібною самотерапією я займалася до самого десерту, аби відволіктися і не слухати, про що горить Маріо, і одночасчно сконцентруватися на тому, як саме він це робить. На тембрі його голосу, жестикуляції, міміці, на його довгих тонких пальцях, чуттєвих губах, смаглявій шкірі, що зблизька видавалася ще більш гладенькою, приємною на дотик, оксамитовою. «Як у рекламі нового мила від “NIVEA», – намагалася я подумки поглузувати сама з себе, із примітивності власного смаку, виголодалості власної плоті, тремтіння у кінчиках пальців. Але ці слабкі спроби безсило тонули у все зростаючому бажанні припинити цю жваву розповідь тривалим поцілунком, забути про те, що довкола люди, про те, що цивілізовані люди, вже не кажучи про добре вихованих дівчат не дивляться співрозмовнику просто в рот протягом цілого вечора, не блукають потай під столом нервовими пальцями по власних стегнах, уявляючи, ніби це робить хтось зовсім інший. Ніби ми зовсім і не в ресторані, і проруч з нами немає Меггі і Роберта, і розмова в нас зовсім не така ідіотська. Точніше, взагалі немає ніякої розмови. Тільки погляди, руки і губи, зайняті зовсім не поглинанням італійської піцци з французьким вином.

Аби не видатися неввічливою, я намагалася принаймні зрідка вставляти репліки в розмову. Ми жваво обговорювали подробиці майбутніх гастролів Blue Eyes у Львові. Кожен зв“язував з цією поїздкою щось своє. Меггі, як я підозрюю, цікавила можливість опинитися подалі від чоловіка, знайомих, всіх, крім Роберта. Мене цікавила можливість опинитися де завгодно, аби лишень поближче до Маріо. Роберт був явно не проти трохи поальфонсувати, тим більше, що у нього саме затягнувася період чергового безробіття (під час вечері Роберт розповів, що заробляє на життя, ремонтуючи електроприлади, але не може довго втриматися на одному місці роботі, бо його творча натура потребує постійних змін:» Так і кочую всі свої 34 роки, – з одного бенду до іншого, від однієї фірми, – до сусідньої, від попередньої коханки до наступної».) Маріо в цій ідеї теж явно щось цікавило, судячи із його неабиякого пожвавлення. Тільки от що саме? Хочеться вірити, що не лише архітектура «другого Відня» і «маленького Парижа» .

– Це буде кайфово, – тішився Маріо. – Ще ніколи не був так далеко на сході. А правда, що у вас інакший алфавіт?

– І ведмеді гуляють по вулицях неприв“язані. А люди все ще їдять руками сире м“ясо і дохнуть від радіації, – не стрималася я. Подібні питання дратують мене навіть у стані особливо сильного сексуального збудження. Точніше, саме тоді будь-які питання особливо сильно дратують. Тим більше дурнуваті. Ще гірше я почуваю себе тільки тоді, коли починають питати: «А правда, що українська мова, – це зовсім не те саме, що російська?»

Маріо нерозуміюче подивився на мене і про всяк випадок в черговий раз галантно посміхнувся. Попросити пояснення він, очевидно, не наважився, побоюючись, що Роберт знову робитиме йому зауваження тоном старшого брата. А, може, просто звик не перепитувати, якщо не зрозумів. А, може, він все розуміє, просто прикидається таким собі дурником, щоб не виходити із сценічного іміджу. Одним словом, незалежно від того, що саме було правдою, за цю усмішку я ладна була пробачити ще й не таке. Тому сутичка на політичну тему на цьому і вичерпалася, а ми перейшли до десерту.

– Я запрошую вас усіх до себе ще на чарку справжньої текіли, – оголосила Меггі після того, як кожен доїв своє морозиво. – Мого старого сьогодні немає, шепнула вона мені на вухо. Всі ми були вже добряче напідпитку. У мене це виявилося у переході думок із фази заспокоювальної самотерапії до фази активного навіювання. Я раптом згадала про всі свої підліткові комплекси, які мені вже вдалося подолати починаючи від сорому за відсутність бюстгалтера і маленькі груди до сорому за невігласа-хлопця, з яким я вже дійшла аж до поцілунків, далі до сорому за хлопця, з я ким далі поцілунків справа так і не дійшла, і закінчуючи неприємною згадкою про непоголені вчасно ноги і «небезпечний» період місячного циклу.

Перед поїздкою «на текілу» ми вирішили додати ще вина для хоробрості, і в мене почалася наступна фаза сп‘яніння. Від спогадів про комплекси, які мені вже вдалося подолати, я перейшла до тих, де мені ще жодного разу так і не вдалося переступити через себе, і почала переконувати себе цього разу не втрачати нагоди збагатити свою колекцію пристрастей марокканським її різновидом. Оскільки протягом вечері мені так і не вдалося зрозуміти, наскільки відповідає мені взаємністю хлопець із смаглявою шкірою і небезпечно-голубими очима, як не вдалося зрозуміти і того, чи відповідає він мені взаємністю взагалі, то існував певний ризик «обламатися», як назвав би це сам Маріо. Але «кайф» стану повного сп`яніння і є саме у наявності готовності до будь-якого ризику, готовності подолати будь-які комплекси, перешкоди, вагання, невпевненість, страх, спроможність чи неспроможність, бажання чи небажання, чуже і своє, будь-що і будь-кого подолати задля досягнення мети, у більшості випадків далекої від благородства.

Процес самопереконання плавно прямував до свого успішного завершення, і ми перебували вже у Мегі вдома, після третьої текіли, і розмова про Львів на деякий час принишкла. Меггі ввімкнула музику. Я згадала всі відомі мені із світової літератури приклади жінок, які першими освідчувалися своїм коханим починаючи від несміливих провінційних дівчат із класичної російської літератури і закінчуючи прикладами жінок південних націй, де, як відомо, із розкомплексованістю і прогресивним сексуальним вихованням було значно краще, ніж на холодній Півночі ще за фараонівських часів. І коли я зупинилася у своєму потоці свідомості, намагаючись згадати героїнь рідної літератури, які відзначилися б чимось подібним, Меггі мовчки потягнула Роберта в іншу кімнату.

Якщо ви вже ковтаєте слину і намагаєтеся приховати від оточення несподівану набряклість у штанах, сподіваючись на детальний опис бурхливої марокканської пристрасті, розпружтеся, і ковтніть гарячого чаю. Коли ми залишилися у кімнаті наодинці з Маріо і розкішним фотелем, створеним ніби лише з метою провокувати вибухи неконтрольованої пристрасті, ніжності, палкого потягу, сцен ревнощів, пручання, згвалтування, сорому, навіть передчасної еякуляції. До всього я була готовою більше, ніж до того, що мені довелося побачити після уважного вдивляння в темряву порожньої кімнати. «Ви знаєте, як липа шелестить?» Ото ж то, спробуйтеся задовольнитися цим, коли коханий спить, а із сусідньої кімнати чути приглушені стогони.

Вранці ні Меггі, ні Роберт, вже не кажучи про мене не справляли особливо щасливого враження. Найжвавішим за сніданком знову був Маріо, який намагався з‘ясувати в мене особливості львівського клімату, аби завчасу запастися потрібним одягом. Пізніше Меггі розповіла мені, що Маріо з Робертом, – пара і збиралися почати жити разом, але після того вечора ненадровго посварилися. Точніше, Маріо посварився з Робертом і нікому не розповів, за що. Вони дуже швидко помирилися. Гуманітарну допомогу до Львова незабаром допакували і відправили. Про концерти на Україні ніхто більше не згадував.

Пристрасті по-італійськи. Енцо.

Пересування вздовж французького кордону або розширення географічного світогляду.

Все почалося незадовго до закінчення мого насиченого враженнями перебування на землі баденській, оспіваній численними німецькими поетами, імена яких мало що говорять українському вухові, і зображеній численними живописцями, твори яких можна оглянути як у музеях самого Баден Бадена, так і у музеях інших міст, розташованих неподалік. Деякі із цих полотен, щоправда, значно новіших, створених переважно нашими сучасниками, можна спостерігати навіть на стінах будинків місцевих мешканців і таким чином скласти собі повніше уявлення про сучасний стан підбаденського живопису, запам“ятавши собі, що Вольфганг Грімзе – це той, хто зобразив будівлю Ратуші у місті Гернсбах, і зображення це висить на стіні у помешканні родини Зальцбахкльоцентах. А Вольфганг Грумзе – це художник, який теж зобразив будівлю Ратуші у місті Гернсбах, і зображення це теж висить на стіні у помешканні, але вже родини Кльоцбахзальцентах. А Отто Дікс – це, виявляється, той самий Отто Дікс, знаменитий творець стилю “нової об“єктивності” у німецькому післявоєнному живописі, і кілька його картин навіть зберігаються у підбаденських музеях, і побачивши це ти раптом розумієш, як добре, що він не зображав Ратуші міста Гернсбах і що картини його надто дорогі, щоб висіти на стіні помешкання родини Зальцбахкльоцентах, як і родини Кльоцбахзальцентах. Навіть якщо б члени цих родин скинулися і придбали одну картину на двох, а потім по черзі вивішували її кожен у своєму помешканні.

Вже зовсім незбаром я мала ощасливити своїм приїздом зіскучилих рідних, і засмутити залишену без допомоги фрау Де Ляпорте, а, можливо, і зовсім навпаки. Адже «ніколи не знаєш, що з тобою станеться незабаром, як і того, що про тебе думають насправді. На все Воля Божа», – як казав наш сусід, герр Мюллер.

Так от, зовсім незадовго до від“їзду, мені до голови несподівано прийшла ідея. А що, коли відкласти омріяне повернення на замучену економічною кризою батьківщину, і замість того, щоб змінити сите гувернантське існування на почесну, але злиденну долю безробітного українського філолога чи на ще почеснішу, але не менш злиденну – студентки аспірантури ЛДУ, спробувати себе ще й у ролі студентки іншого, уславленого своїми філософськими традиціями вузу. Повагавшись трохи, який саме із них обрати, я надала перевагу Фрайбургові перед Гайдельбергом, бо хоч у Гайдельбергу до мене вже побували брати Грімм, Е.Т.А.Гоффман і навіть Адельберт Шаміссо, зате у Фрайбурзі викладали і мешкали не лише Мартін Гайдеггер та Едмунд Гуссерель, а і Дмитро Чижевський, вже не кажучи про Маріну Цвєтаєву, численні делегації українського Червоного Хреста, львівську чоловічу хорову капелу «Прометей» народної пісні і танцю «Черемош» чи хор хлопчиків «Дударик». Чим не кайфова ідея, – повчитися і попрацювати на такій багатій спогадами і традиціями землі.

Для втілення цієї ідеї в життя потрібно було зовсім небагато. Отримати дозвіл університету на навчання, отримати дозвіл німецького консульства на в“їзд до країни, знайти засоби до існування, гроші на дорогу, і щасливо почати нове життя у новій іпостасі. Сильне бажання, як відомо, долає будь-які перешкоди. Дрібниці, які довелося подолати мені, і перешкодами назвати важко, тож незабаром я опинилася у електричці другого класу, яка, в“їжджаючи до фрайбурзького передмістя, проминає будинок, у якому жив і працював наш уславлений український філософ Дмитро Чижевський.

Я вже наперед знала, що зустріну в цьому місті багато українців, більшість з яких – львів“яни. Протягом першого тижня я познайомилася з трьома Ірами, котрі працювали в німецьких сім“ях як «опер», двома Олями, які вже відпрацювали як «опер» і тепер стали студентками, і одним Юрою, який виїхав до Німеччини разом з батьками і теж намагався стати студентом. Це йому наразі ніяк не вдавалося через недостатнє знання німецької. Крім того існувало тут ще і товариство «старих українців», емігрантів з повоєнних часів, які зустрічалися кожної другої неділі під час української Служби Божої в одній із церков Фрайбурга. Після відправи товариство

запрошувалося на обід до вуйка Шпильки, який щоразу розповідав про своє героїчне бойове минуле у складі військ УПА, дарував кожному, хто вперше був присутній на обіді, жовто-блакитного прапорця з власноручно вишитим тризубом, після чого звертався до новоприбулого з проханням під час «наступної візити до України особисто передати панови президенту важливого папера». Сам вуйко не їздив «до України» вже понад двадцядь років. На конверті з «важливим папером» стояла зворотня адреса:

Pan Spilka.

Freiburg.

У моєму закордонному паспорті цього разу стояла омріяна «студентська» віза, яка не лише дозволяла протягом року вільно пересуватися Європою, а і давала дозвіл на працю в країні з найвищим рівнем заробітної плати аж на три місяці протягом року. «Опер-віза» теж давала можливість протягом року вільно пересуватися Європою, зате дозволяла працювати лише в «опер-сім`ї». Остання була зобов`язана забезпечити свою «опер» житлом і харчуванням, зате платила за роботу 3 марки за годину, тоді як та сама робота, виконана «не опер» коштувала 15 марок. А оскільки останнім часом у Німеччині стало дуже модно мати за прибиральницю слов`янку, особливо з вищою освітою, то умови для працевлаштування склалися доволі сприятливі. Окремі домогосподарки, що дотримувалися цієї моди, навіть вважали цю свою діяльність доброчинною, і спостерігаючи за тим, як я пилосошу, мию вікна чи прасую, співчутливо розпитували про те, чи правда, що людям на Україні живеться значно важче, ніж в Німеччині.

Першою проблемою, від якої неможливо було абстрагуватися в «неоперському» статусі, стало житло. Знайти вільну кімнату у Фрайбурзі, як і у кожному німецькому студентському місті, – річ доволі непроста, а не маючи грошей, щоб заплатити за неї, – ще непростіша.

 
Про те, як не варто обирати собі житло.
Я почала з газетних оголошень.
Студентка шукає кімнату, в якості оплати за яку
готова виконувати будь-яку домашню роботу.
На перше оголошення відгукнулося лише троє чоловіків. Перший називався Шмідтбауер і відразу ж поцікавився, чи вмію я мити вікна. Почувши ствердну відповідь, запропонував мені одну із своїх трьох кімнат, за що я би мала пилососити, мити вікна в решта двох, і пришивати йому відірвані гудзики. Я поцікавилася, чи не могли би ми спершу познайомитися. Він погодився і призначив місце зустрічі. За півгодини Шмідтбауер передзвонив ще раз і, важко дихаючи в трубку, запитав, чи не зацікавила би мене пропозиція займатися сексом із «добре забезпеченим і майже струнким» бізнесменом.
Наступний зацікавлений, не називаючи свого імені, відразу ж перейшов до суті. Його цікавив еротичний масаж, причому бажано в мене вдома.
Третій зацікавлений називався Клаус, як і його попередники, важко дихав у слухавку, і, не розводячись у зайвих поясненнях, запропонував мені займатися «прибутковим бізнесом». «Робота» полягала в носінні дорогої білизни. Її потрібно було раз на два тижні забирати в Клауса, носити два наступних тижні, не знімаючи і брудною віддавати назад. За кожен комплект я мала би одержати від 20 до 25 марок. Чим сильніший запах, тим більше.
 

– Ну як? – запитав Клаус і задихав ще важче. – Я розумію, що у Вас, як і у кожної порядної дівчини, виникають певні проблеми морального плану…

– Ну що ви. Які проблеми? Звичайно, я погоджуюся. Де ще можна так легко заробити гроші. Це просто щасливий випадок, що ви подзвонили. Скажіть, а якщо я раптом попісяюся випадково у вашу дорогу білизну. Знаєте, в мене є такий маленький недолік. Тоді її прати чи віддавати Вам так, брудною? Та що я Вас такі дурниці питаю. Звичайно, брудною, чим сильніший запах, тим задоволеніший клієнт. Може, Вам ще співробітниці потрібні. В мене тут є кілька товаришок, я в них можу запитати. А можемо взагалі інтернаціональний бізнес започаткувати. Наприклад, ношені майтки з України. Там знаєте, скільки гарних дівчат, і ціни набагато нижчі. Вони Вам за 5 марок хоч півроку не будуть ці майтки знімати. А ще в нас там вода рідко буває, тож за сильний запах можете не турбуватися. Слухайте, а чоловічої білизни Вам не потрібно? А то мій хлопець саме шукає роботу… На більше Клауса не вистачило.

Наступне оголошення я формулювала вже обережніше:

Студентка шукає кімнату.

Оплата за домовленістю.

Зі старих знайомих відгукнувся лише безіменний спраглий еротичного масажу, крім того подзвонили ще троє в справах масажу звичайного і троє в справах сексу по телефону. Врешті газета потрапила і до рук, не стурбованих сексуально. Мені вдалося познайомитися з Міхаелем, власником фірми, що мила вікна на замовлення підприємств і приватних осіб. Працюючи для цієї фірми в темпі 10 вікон за годину можна було протягом цієї години заробити 12 марок. Значно менше, звичайно, ніж за ношені майтки, зате значно більше, ніж за годину будь-якої роботи на Україні.

Останнім подзвонив італієць, що назвався Вінченцо Аргентіно і повідомив, що в нього є кімната. На всі мої подальші запитання я почула лаконічну відповідь:

– Приїхати,– побачити.

Пояснив, як доїхати, і поклав трубку.

Аргентіно був італійцем з Мілану, років 35, за фахом – водій вантажних автомобілів. Невисокого зросту, з густим, але не кучерявим чорним волоссям, в темних окулярах і білих штанах. Саме таким я завжди уявляла собі Остапа Бендера. Першим, що він сказав, коли ми зустрілися, було:

– Я дуже поганий володіти німецька.

Як це йому вдалося після десяти років життя у Фрайбурзі, назавжди залишилося для мене таємницею.

Вінченцо жив у чотирикімнатній квартирі недалеко від центру міста. Відтоді, як від нього пішла дружина, і він залишився жити з дочкою, Енцо (він відразу запропонував називати себе по-домашньому) шукав безкоштовну домогосподарку. Будучи безробітним, він не міг дозволити собі послуги платної прибиральниці. Четверта кімната в квартирі була вільною, тому моє оголошення зацікавило Енцо.

Під час п“ятигодинного спілкування з господарем помешкання, я

намагалася довідатися:

а) якими будуть мої майбутні обов“язки;

б)коли можна буде здійснити переїзд;

в) де я спатиму першої ночі ( в запропонованій мені кімнаті крім кошика з брудною білизною не було більше нічого).

Але довідатися вдалося лише, що:

а) Енцо ненавидить насильство;

б) на світі існують тисячі жінок, але тільки в одну з них можна закохатися по-справжньому;

в) Енцо зневажає всіх осіб жіночої статі, крім своєї доньки;

г) донька – найдорожче, що у нього є;

д) всі жінки прагнуть тільки одного;

ж) всі жінки прагнуть тільки того, аби обдурити чоловіка;

з) всі жінки прагнуть тільки того, аби використати обдуреного ними чоловіка;

е) всі жінки – відьми, і тому їм не можна вірити;

є) у жінок можна закохуватися, але їх треба зневажати;

й) все вищесказане стосується всіх жінок, але не тієї одної, у яку можна закохатися насправді;

к) на світі існують тисячі жінок, але тільки в одну з них можна закохатися по-справжньому;

л) Енцо ненавидить насильство.

Сам Аргентіно поцікавився лише, чи в мене немає проблем із наркотиками, і, почувши, негативну відповідь, запропонував мені стати йому донькою, а його доньці,– матір“ю. Я ще раз запитала, коли можна буде здійснити переїзд і почула:

– Хоч зараз. Їдь, забирай свої речі, і переселяйся. Правда, потім мене може не бути вдома. Але може і бути.

Я запропонувала домовитися на якийсь інакший день і годину, коли Енцо точно буде вдома, на що почула у відповідь:

– Ти сприймаєш все занадто серйозно. Посміхнися, і в тебе стане менше проблем.

В день переїзду Енцо зустрів мене в засмальцованому халаті, із сяючою усмішкою, і склянкою вина в руці

– Чого ж ти не повідомити сьогодні що приїхати. Я позичити друг машина, і перевезти тебе і твоя майно. Я сьогодні вільний день. Гріх займатися справи, коли на дворі сонце. Я тому не планувати нічого наперед, бо ніколи не знати, який день сонце.

З кімнати, котра відтепер мала стати моєю, зникла випрана білизна, але більше нічого не змінилося. Я спробувала ще раз поцікавитися на рахунок ліжка, але Енцо, і далі широко усміхнений, ширше відхилив двері своєї спальні:

– Достатньо тобі місця?

– Але ж це твоє ліжко.

– Моя люба, я вже тобі казати і ще не раз повторити. Ти занадто серйозно сприймати життя. Ловити мить, і насолоджуватися нею, поки молода. Ось чиста рушник, іти змити твій втома, а потім ми понасолоджуватися це яскравий сонце і ця прекрасний вино. Все, що ти потрібно, стояти на горище. Коли я мати вільна час, ми обставити твій кімната. А зараз я спати у вітальня.

Після душу настрій в мене трохи покращився. Я теж одягла халат та домашні капці, і ми з Енцо розташувалися на балконі ласувати сонцем і вином. У процесі поступового спорожніння пляшки мені ще не раз пощастило почути викладену у стислому варіанті 12 заповітів життєву позицію Енцо, а також глибоку життєву мудрість про те, як важливо ловити мить, посміхатися і не сприймати все занадто серйозно. Енцо говорив дуже повільно, довго підшукуючи потрібне слово і намагаючись увиразнити сказане кожним порухом тіла. Відчувалося, що він часто виголошує цей монолог, але як кожен справжній митець, щоразу намагається знайти нові нюанси, вдосконалити форму і зміст:

– Розумієш, (це було його улюблене звертання і слово взагалі), розумієш, ти просто ще занадто юна і недосвідчена, щоб зрозуміти простий істина. Цей істина простий, як день і складний, як життя. Деякий доводитися прожити життя, перш ніж вони цей істина збагнути, розумієш. Я повторювати це знову і знову, хоча ти все одно занадто молода, щоб це збагнути. Розумієш, на світі існувати тисячі жінки, мільйони, мільярди, більярди жінки. Кожна з них по–своєму гарна, розумієш? Якщо захотіти, то в кожна з них можна закохатися. Я, наприклад, закохатися тисяча рази на день. Кожна з вони можна навіть мати, якщо захотіти. Кожен чоловік може здобути десятки, навіть сотні жінок, якщо постаратися. Але все це нічого не означати. А знаєш, чому? Ні, ти не знаєш, ти ще занадто молода і недосвідчена, щоб знати. Все це нічого не варто, бо закохатися по справжньому можна лише в одна, розумієш, в одна…

– Добрий день, – Сабіна.

На порозі тераси стояла усміхнена жінка середнього віку, поруч з нею дівчинка років 13.

– Рафаелла, добрий день.

– Олеся.

– Це моя донька, – найдорожче зі всього, що в мене є. А це моя колишній дружина.

– Дуже приємно, – збрехала я. – Я збираюся працювати у вашого чоловіка.

Сабіна розуміюче кивнула: «Я думаю, ви – це саме те, що йому потрібно.» Я намагалася не думати про те, що вона мала на увазі, але виправдовуватися не хотілося, тим більше, що в банному халаті і домашніх капцях це все одно виглядало би непереконливо.

– Ну, щасливо вам, я пішла, – Сабіна ще раз привітно усміхнулася і зникла в дверях.

– Я допоможу тобі обставити кімнату. Я пішла до Катрін.

Останнє стосувалося більше батька. Енцо запитав доньку ще щось італійською, вона відповіла і теж зникла в дверях.

– Ну от, бачиш, все і владнатися,– настрій Енцо помітно покращився. Розумієш, Рафаелла,– дуже вразливий дівчинка, я не хотіти нічого остаточно вирішувати, не порадитися з вона. Зараз могти починати і з меблями. Я вже тобі казати і ще не раз повторити: «Не сприймати все настільки серйозно. Посміхнутися, і в тебе стати набагато менший

проблема.» А зараз ми обідати. Італійський кухня, – найкращий в світі, щоб ти знати

Про працевлаштування і його особливості

Залишається допрасувати ще шість сорочок. Комір, правий рукав, лівий рукав, спинка, перед, знову комір. Дорога імпортна праска старанно парує, за вікном непомітно починається вечір і все помітніше – дощ, в мене вчора вкрали велосипед, а сьогодні я згубила парасолю. Прасувальна дошка теж імпортна, теж дорога, що аж ніяк не позначається на покращенні мого ставлення до роботи, зате на її результатах. Зароблених сьогодні грошей повинно вистачити не лише на трамвай, нову парасолю, а і на весь наступний тиждень. Якщо дуже постаратися, то їх і вистачить, але настрій все одно кепський.

– Ви хотіли б, щоб я зіграв для Вас щось на цьому інструменті, – як завжди, за півгодини до закінчення моєї роботи, питає герр Вайс. Вроджена німецька точність примушує його завжди висловлюватися повними реченнями. Герр Вайс ніколи не скаже: «Ви хотіли б, щоб я зіграв для Вас щось на інструменті» чи «Ви хотіли б, щоб я зіграв для вас щось» чи «Ви хотіли б, щоб я зіграв щось». Ми знайомі вже майже півроку, щосуботи я прасую його сорочки, щоразу він грає «щось на цьому інструменті» і щоразу звучить одна і та ж фраза, без жодних змін. Так, ніби у нього є ще якийсь інструмент, крім «цього» або існують інші можливості: зіграти не щось, не на інструменті або для когось іншого. Я мовчки киваю на знак згоди, і він починає. Мені здається, він би сфальшував, якби дізнався, як мене все це дістало.

– Yesterd–a–a–y,– ніби і справді про щось здогадавшись, з“їжджає з ноти герр Вайс і відкашлюється.– Я краще почну з чогось бадьорішого. Будьте обережні з праскою. Тканину цієї сорочки легко пошкодити занадто гарячим лезом, – попереджує він мене, і продовжує вже успішніше, – All my loves…

Цікаво, як часто він мастурбує.

Герр Вайс не зробив мені нічого поганого. Зовсім навпаки. Він відгукнувся на моє оголошення в газеті, коли мені терміново була потрібна робота, придбав гумові рукавички, щоб миючі засоби не так сильно подразнювали мою шкіру, а вигляд заплбованого рукомийника, – мою жіночу гідність. Платить мені за дві години роботи, навіть якщо насправді це були лише півтори, завжди привітно усміхається, і майже ніколи не контролює, наскільки якісно я відмила унітаз. Герр Вайс завжди ставить для мене на столі в кухні тарілку з цукорками, пляшку з мінеральною водою, і виконує мені як мінімум два музичні твори на своїх електричних клавішах, пардон, «цьому інструменті», а потім розповідає про свої успіхи у вивченні французької мови. Він почав вчити її ще у школі, як і всі у Фрайбурзі, майже щотижня буває у Франції, як і майже всі у Фрайбурзі (місто розташоване майже на самому французькому кордоні), але спілкуватися зі справжніми французами все ще не наважується, вважаючи свої знання ще недостатніми для такого відповідального кроку.

Герр Вайс час від часу міняє таблички під кнопкою свого дзвінка. На одній із них поряд із його прізвищем зазначено: «Dr. philologie.», на іншій:» phsychologische Praxis». Герр Вайс виписує журнал «Еротика для самотніх», і, здається, нікому не в стані зробити нічого поганого, але єдине, чого мені хочеться під під час перебування в «цій» квартирі, – це поцілити «цією» праскою в «цю» його лисіючу голову.

Моя співпраця з фірмою «Граф – сервіс» розвивалася досить успішно. Міхаель Граф почав мити вікна три роки тому. До того він працював продавцем в магазині меблів. Робота була спокійною і цілком влаштовувала Міхаеля, але ж не його дружину. Дружині видавалося, що дві з половиною тисячі марок на місяць, – занадто мізерна сума для того, аби пристойно жити. Тим більше вдвох: дітей у них не було, сама ж дружина не працювала. Аби покращити стан сімейного бюджету, Міхаель розрахувався з магазину меблів, взяв у банку позику, і відкрив фірму «Граф-сервіс».