Текст книги "Колекція пристрастей, або пригоди молодої українки"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

– Do you speak englisch?

– Не дуже.

– Шкода, а то могли би час від часу переходити на англійську. Мені бракує можливості вправлятися в усному мовленні. Ну а ти чим займаєшся?

– Відпочиваю після сесії.

– А взагалі.

– Філологією.

– Українською?

– Так.

– Ну ясно, зараз всі ринулися в українську. Років три тому ти б точно пішла на російську. Батьки б інакше не допустили.

– Не знаю, три роки тому я ще в школу ходила.

– А вдома ви як розмовляєте? Теж по-українськи?

– Угу.

– А в мене вдома,– по-російськи.

– А я думала, по-англійськи.

– Дивно, мені чомусь здалося, що в тебе в родині є хтось із російською кров“ю. Знаєш, є таке хороше слово: “Полукровка.“ Так от, мені здалося, що ти полукровка.

– А як ти це визначаєш?

– Ну, знаєш, в мене самого мама – росіянка. Напевно, відчуваєш рідних за духом.

– Як Мауглі.

– То в тебе точно нікого немає? Навіть в третьому коліні?

– В мене тільки два коліна.

– Я серйозно.

– І я.

– А що ти любиш читати?

– Книги.

– Ну, зрозуміло. А які саме?

– Різні.

Моє почуття вдячності зникло разом із бажанням вибачатися. Чому ми розмовляємо, як два дебіли? Яка йому різниця, що я люблю читати? Невже він думає, що запах з його рота мене збуджує? Чому не можна ввічливо розповісти одне одному по два анекдоти і розійтися по домівках?

– А светри тобі мама в“яже? – питаю я, щоб відволікти його від своїх анкетних даних.

– Мама,– не червоніючи зізнається Женя.– У нас взагалі дуже ніжні стосунки в сім“ї. Я досі живу з батьками, незважаючи на те, що мені вже тридцять три,– він потай зиркає на мене, аби побачити, як я відреагую.– Але не тому, що мушу, а тому, що так для всіх краще. Ми всі дуже прив“язані одне до одного. У нас чудові стосунки. Мама ніколи не лягає спати, поки я не повернуся ввечері, тому я стараюся їх дуже не турбувати. Завжди дзвоню додому по кілька разів на день. З кожного відрядження. Я і майбутню дружину хочу привести в батьківський дім,– він знову потай зиркає на мене. В мене мороз пробігає по шкірі. Цього ще тільки бракувало. Зразок розв“язання алгоритму «Одруження». Крок перший – знайомство, не забути розповісти про службове становище, тему наукової дисертації, розміри житлоплощі. Тривалість – п“ятнадцять хвилин. Крок другий: випадкова зустріч. Незапланований (хочеться вірити), справити якомога сильніше враження, по можливості допомогти, аби зробити відмову від наступної зустрічі неможливою або хоча б незручною. Третій крок: запрошення на каву, виявлення наявності спільних інтересів, перший поцілунок, знайомство з батьками. Основне – нічого не переплутати місцями. Ну, а потім мені і самій вже просто незручно буде не вийти за нього заміж. Ще б пак: кандидат математичних наук, в душі – історик, люблячий син, може статися, досі незайманий. Як сказала би моя бабця: “Хароший мальчик.“ Трохи, правда, лисуватий, і з рота попахує. Але це не страшно. Зуби ми йому полікуємо. А лисина свідчить про темперамент.

– Ти знаєш, що тут стояло раніше?– перебиває Женя хід моїх роздумів. Ми пройшли чималий шматок центру, і наблизилися до ратуші.– У 1598 році з південного боку ратуші з“явилося велике кам“яне корито,– почав він тоном диктора з телевізійних новин.– Пам“ятаймо, що до початку ХІХ сторіччя в усій Європі тільки Росія мала єдину для всієї країни систему мір і ваги. В інших державах кожне місто мало свої власні одиниці міри, довжини, об“єму і ваги. А у Львові еталоном служило оте корито.– Він подивився на мене поглядом штангіста, який щойно побив свій власний рекорд і перейшов до наступної вагової категорії.

– А коли корито забрали звідси? – не даю я йому можливості насолодитися величчю моменту.

– Не знаю, напевно десь в ХІХ ст.– він на хвилю губиться, але незабаром незворушно продовжує, – На західному боці ринку, де зараз квітник, було місце страт. Тут же з 1564 року стояв так званий „стовп ганьби“ – спочатку дерев`яний, а згодом – кам`яний. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця. На кілька днів до них прикріплювали, виставляючи «на ганьбу“, дрібних крадіїв, п`яниць, хуліганів. Тут же ж виконувалися і смертні вироки. Для цього біля стовпа споруджували тимчасовий поміст. Так були страчені молдавські князі Томжа і Янкула, а 16 червня 1578 року,– один із керівників запорозького козацтва Іван Підкова.

– А Самійло Немирич?

– Хто? – розгублено перепитує Женя.

– Інший національний герой запорізького козацтва, якого було посаджено у вежу чи то за зґвалтування, чи то за нерішучість.

– Не розумію, до чого тут нерішучість. Адже зґвалтування – це страшний злочин, ти сама, як жінка, як ніхто повинна розуміти, що з нерішучістю це не має нічого спільного…

Здається, він не просто зануда, а гіперзануда, Тобто якщо зануді на висловлення думки довжиною в одне речення потрібно два, то цей здатен на всі п“ятнадцять.

– Ну, розумієш, тут ішлося про особливу нерішучість. Згідно знайдених істориками свідчень на суді, він ніяк не міг визначитися:

„чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка“. Вона продавала гарячі пляцки на площі Ринок. Це визнали обставиною, що пом`якшує провину”.

Я не можу зрозуміти, чи він справді не відчуває, наскільки марні його намагання справити на мене враження, чи просто робить вигляд, що не розуміє.

– Ну, я не знаю, – на повному серйозі намагається знайти переконливе пояснення Женя. – Взагалі-то тут страчували тільки дворян. Але щоб за пляцки… Ні, я не чув.

В принципі, я не маю рації. Нічого поганого цей чоловік мені не зробив. Навпаки. Тільки завдяки йому я не провалилася на іспиті із Основ програмування, довідалася про корито, що використовувалося як міра ваги, про те, де в площі Ринок західний бік, а де південний, про те, що Іван Підкова – національний герой запорізького козацтва, і що страчено його було саме тут, на спеціальному помості, навіть незважаючи на те, що він не був дворянином. А, може, він був дворянином? Бог його знає. Хороший він, цей Женя. Маму любить, дружини не має, і кров у нього,– напівросійська, благородніша, не зовсім наша провінційно-галицька. І звідки йому знати, як сильно він мене дратує. Навіть не він сам, а його самовпевненість, така типово чоловіча переконаність, що ступінь кандидата математичних наук відразу ж примусить будь-яку жінку з відкритим ротом слухати все, що б він не сказав, відразу ж і навіки розкрити йому свої обійми, народити двійко чепурних дітей, і з радістю замінити маму в почесному чеканні вечорами з в“язанням в руках, бігудями на голові і любов“ю в серці.

– Може, зайдемо кудись на каву?

– З радістю.

Ми заходимо до кнайпи в приміщенні Ратуші, і я замовляю собі до кави 100 грамів перцівки і канапку з салом, аби дозволити собі розкіш помилуватися виразом жениного обличчя під час моєї трапези. Найбільше, чого мені в цей момент не хочеться,– це справити на нього враження „порядної дівчини“. Аби приховати деяку розгубленість, викликану особливостями мого харчування, він квапливо продовжує свою історичну лекцію:

– „Стовп ганьби“ не був єдиним місцем покарання. 1594 року до стіни однієї з середринкових крамниць прибили довгу цепь з обручем. До неї припинали, перепрошую, сварливих жінок…

Ще одна характерна риса Ринку – тротуари, що, за твердженням відомого мандрівника Груневега, були найширшими у всій Європі: ними могли йти назустріч одна одній аж дві пари. Проте всю площу не змоглися замостити. Бруд був жахливий, адже каналізації у місті не існувало – усе сміття викидали прямо на вулицю. Розказували, що коли імператор Йозеф ІІ приїхав до Львова, то його карета, запряжена шестіркою коней, загрузла не де-небудь, а на Ринку. Імператора вийняли з карети на руки, а карету витягали волами. Упорядковувати Ринок почали тільки наприкінці ХУІІІ ст. Замостили, поставили фонтани, десь у 60-х роках ХІХ ст. Ринок получив газове оствітлення; аж в 1952-му його замінили електричним.

Я перехиляю в себе „перцівку“, могутнім вольовим зусиллям намагаючись не скривитися при цьому, ковтаю канапку, і запалюю цигарку.

– Мені здається, що тобі нецікаво,– не витримує нарешті Женя розгубленості мого погляду.

– Ні, ну чому ж. Продовжуй обов“язково. Ти дуже цікаво розповідаєш.

– Не знаю, з тобою мені чомусь хочеться говорити про щось більш особисте.

Шматок канапки застрягає мені в горлі. Я закашлююся.

– Знаєш, в тобі є щось незвичайне. Щось більше, ніж в решті дівчат твого віку.

– Слухай, а коли з“явилися на площі Ринок ці фонтани? Я щось читала про першу систему водопостачання, криниці для багатих і бідних. Не пам“ятаю докладно.

– Так, ні для кого не таємниця, що однією з найбільших проблем сьогоднішнього Львова є водопостачання. Ця проблема має вже 600 років. Попри те, що середмістя Львова стоїть на воді (в ХУ ст. на Ринку був ставок), уже документами 1497 року згадується перший водогін, яким текла до міста джерельна вода. Річ у тім, що вода середмістя непридатна для вживання.

Поступово кількість водогонів зростала. Вони сходилися на Ринку в колодязь зі східного боку ратуші, яка була прикрашена величезною бронзовою статуєю німфи Мелюзіни і називалася її іменем. А вже звідти дерев“яними трубами вода подавалася в будинки.

Та місто росло, одного колодязя стало замало. 1697 року спорудили ще один, на південно-західному розі площі. Його прикрашала статуя Нептуна. 1744 року з“явився третій колодязь – на південно-східному розі. Воду з цих колодязів брали не всі, а тільки найбагатші домовласники. Решта ж пила воду з криниць, викопаних на території міста, тобто погану.

1793 року на Ринку спорудили чотири фонтани. Для двох з них використали старі колодязі (сьогодні вони називаються „Діана“ і „Нептун“). Кожен фонтан дістав восьмигранну чашу, увінчану статуєю персонажа давньогрецької міфології. І кожен з них був розташований у центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. Фонтани робив відомий скульптор Гартман Вітвер.

– Слухай, звідки ти це все знаєш?

– Багаторічна праця,– гордо зачервонівся Женя.– Систематичне збирання і дослідження окремих публікацій, спеціальної літератури, пошуки в архівах. Колись я вирішив, що субота буде в мене бібліотечним днем. Відтоді я намагаюся жодної суботи не пропустити. Це для мене справжня насолода – день без математики.

– Ти, напевно, живеш за детально спланованим графіком?

– Так, аж занадто. Часом мені дуже бракує відчуття несподіванки, чиєїсь спонтанності. От ти, напевно, дуже спонтанна людина. Мені чомусь здається, що ті, хто постійно знаходяться поруч з тобою, ніколи не знають, чого від тебе чекати в наступний момент. Моїм ідеалом жінки завжди була людина дуже несподівана, самостійна, до якої неможливо звикнути, з якою ніколи не скучно.

– Так не буває.

– Мені чомусь здається, що буває.

– Давай підемо звідси. Мені час додому.

Ми мовчки збираємося і виходимо на осінню площу. Вечір знуджено опускається на неохайні купки опалого листя, підганяє нас до трамвайної зупинки холодними поштовхами в спину.

– Можна, я тобі щось скажу? – зупиняється раптом Женя. Його лисина виглядає беззахисною, вітер, ніби знущаючись, бавиться залишками волосся на ній.

– Краще не варто. Застудишся. Коли на вулиці холодно, краще мовчати.

– Ні, це важливо. Може, це видасться тобі смішним або

неправдоподібним. Зрештою, ми бачимося лише втретє. Але я ще ніколи не зустрічав такої незвичайної дівчини, віриш?

– Ні, не вірю. Ти ж абсолютно нічого про мене не знаєш.

– Ну добре, я бачу, що з тобою краще бути відвертим. Мені дуже подобається, що ти так реально дивишся на речі. Мені тридцять три роки, я історик за покликанням, але займаюся математикою. Я вже встиг дечого досягнути в науці. Вік зобов“язує мене подумати про майбутнє. Розумієш, для кожного в житті настає такий період, коли, як казали древні мудреці „треба посадити дерево, збудувати дім, народити сина…” Тридцять три роки,– це ще не сорок, але вже і не двадцять. Я вже цілком сформована людина, я не маю бажання відмовлятися від своїх звичок, але певні речі треба або робити вчасно, або не робити взагалі.

Я вирішив, що цього року мені потрібно вирішити питання зі своїм особистим життям. Як я вже сказав, це треба зробити зараз, бо потім може бути пізно.

Для мене ніколи не було проблемою познайомитися з жінкою і почати з нею зустрічатися. Я є хорошим співрозмовником, і я знаю собі ціну. Я і зараз маю можливість вибирати. Але відтоді, як ми з тобою познайомилися, я вирішив зупинити свій вибір на тобі. Ти маєш рацію, я ще не достатньо добре тебе знаю, але вже достатньо для того, щоб зрозуміти, що в тобі поєднуються всі якості, які, на мій погляд, повинні бути притаманні жінці. Ти є приваблива зовнішньо, інтелігентна, тверезомисляча, здатна діяти несподівано.

Напевно, це варто було би сказати іншим разом і за інших обставин. Подібні речі вимагають свічок і шампанського. Але що поробиш. Не завжди вдається все робити за планом. І ще мені здається, що різниця в віці, як і зовнішність чоловіка для жінок несуттєва. Навпаки, спілкування з досвідченим партнером для розумної жінки завжди цікавіше.

Із самовпевненістю в цього чоловіка, здається, все гаразд. Мені чомусь завжди здавалося, що неодружені чоловіки після тридцяти страждають від тим більшої кількості комплексів, чим менша кількість волосся залишається у них на голові. Виявляється, це зовсім не так. Він продовжив після паузи:

– Найбільше мені подобається твоя іронічність. Коли спілкуєшся з тобою, здається, ніби маєш перед собою соковитий, стиглий, довершений помаранч. Наближаєшся до нього, надкушуєш, а всередині уламки скла.

– Ну, то не варто далі створювати загрози здоров“ю. Скло в шлункові,– річ небезпечна. Тим більше, що мені вже давно час додому. Бажаю успіхів у вирішенні особистого питання.

За кілька років.

Ми не бачилися понад чотири роки, перш ніж мені знову випала честь потиснути тремтячу і спітнілу руку Жені-математика. Я відзначила для себе значний прогрес у еволюції його чоловічої самосвідомості, бо раніше він, як і належиться добре вихованому галичанинові, вітаючись, потискав руку виключно чоловікам. Жінці ж за особливо урочистих обставин або у випадку прояву особливої уваги він міг поцілувати руку, але не більше.

Цю давню чоловічу традицію, жінки далеко не всюди сприймають з таким же філософським спокоєм, як у нас, на

Україні. Одного разу мені навіть довелося стати свідком подружньої сцени, викликаної простим потиском, а точніше непотиском руки.

Одна молода німкеня разом із своїм українським чоловіком приїхали до Києва незабаром після одруження. Під час прогулянки вулицями, вони зустріли знайомого і зупинилися для розмови. Незабаром підійшов ще один знайомий і привітався із присутніми згідно давньої чоловічої традиції. Молода німкеня, очевидно не знаючи, що у нас так прийнято, сприйняла цей жест як зневагу у свій бік, і не довго думаючи, розвернулася і пішла геть, попередньо вигукнувши чоловікові щось образливе на своєму малопоширеному в Києві південнонімецькому діалекті. На щастя, словникового запасу і дару переконання чоловіка вистачило для того, аби протягом приблизно двох наступних годин таки переконати дружину не розлучатися з ним за це відразу. Для цього йому довелося присягтися, що він:

1) абсолютно погоджується з тим, що це жахливо;

2) що жити так далі неможливо;

3) що це питання повинно обов“язково вирішитися на законодавчому, виконавчому, особистому і всіх решта рівнях, що кожен українець повинен, не чекаючи на ініціативу уряду, почати з себе, а кожна українка повинна, не чекаючи на добровільну інціативу свого чоловіка, підштовхнути його до виявлення цієї ініціативи;

4) що він, тобто її чоловік ніколи більше не матиме справи з цими нахабами, аж поки ті не виправляться і.т.д.

Все закінчилося щасливо, але відтоді я чомусь почала звертати увагу на процедуру привітання у чоловічому товаристві. Цікаво, що саме спонукало Женю подати мені руку зараз?

– Як твої справи? – запитав він.

– Дякую, добре, – відповіла я.

Ми зустрілися при вході до університету. Точніше, при вході для нього, і при виході для мене.

– Ти куди зараз? – запитав він.

– У справах, – відповіла я.

– Може, вип“ємо разом кави?

– Давай, тільки недовго.

– Ну, а як ососбисте життя? – запитав Женя після того, як ми замовили напої і він розповів мені, що досі працює в Політеху, живе з батьками і пише дисертацію. – Ще не одружилася?

– А ти ще не вийшов заміж? – я зробила невдалу спробу зіронізувати.

– Ні, але збираюся зробити це найпізніше в кінці цього року.

– Вітаю. І хто вона?

– Ще не знаю.

– Тобто як?

– Ну, розумієш, в житті кожної людини настає момент, коли вона або одружиться незабаром, або вже не зробить цього ніколи. А оскільки я вважаю, що кожен повинен в житті побудувати будинок, посадити дерево і виростити сина, то я і вирішив, якщо не одружуся до кінця цього року…

– Вибач, але мені вже час іти.

– То, може, зустрінемося якось, спокійно поговоримо?

– Звичайно. Я тобі подзвоню.

Зрозуміло ж, якщо хтось обіцяє вам подзвонити, то він або зробить це незабаром, або вже не зробить ніколи.

Страсті по-русскі

Десять основних ознак дівочої цноти

Спеціальна література, яку мені вдалося знайти на цю тему, була переважно практичного спрямування і вважала своєю основною метою навчити чоловіків правильно поводити себе під час здобування цнотливиці. Все, що стосувалося жіночої, а точніше дівочої поведінки, обмежувалося порадою “розслабитися і довіритися чоловікові”. Подібні публікації вражали своєю логічністю та вичерпністю.

Майже всі вони починалися словами: “Втрата цноти ніколи не проходить для жінок непомічено”. Важлива інформація для тих, хто вважав інакше.

Визначати, чи маєш справу із цнотливицею, рекомендувалося наступним чином: “Якщо дівчина під час першого статевого акту з вами істерично б’ється в конвульсіях, намагається вирватися, голосно кричить, довкола губ у неї з’являється піна, очі широко розплющені і у них відбивається жах, острах або переляк, це може означати дві речі. Перша: ви щось робите не так, як потрібно. Друга: ваша партнерка ще неторкана”. Опинившись перед такою дилемою, чоловік повинен запитати у партнерки, що саме він робить не так, і “якщо замість зв’язної відповіді із горла в неї виривається тільки придушений хрип”, то правильною є версія друга. Напевно, тут варто не прогавити момент, аби приглушений хрип не зовсім не припинив вириватися з горла вашої обраниці. Бо тоді без лікаря можете не впоратися.

Далі пропонується наступна послідовність дій. “Ніколи не обирайте позу № 2 (жінка зверху), а найкраще обирайте позу № 1 (жінка знизу). Так Вам буде зручніше позбавити партнерку цноти”. Це теж важливо знати, бо в позі № 2 у партнерки могло би скластися враження, ніби вона сама себе позбавляє цноти. Щоправда, з вашою допомогою.

“Не дивуйтеся, якщо проникнути в розкішницю неторканої дівчини Вам буде важче, ніж увійти у звичайну жінку”. Мало хто попереджує, що дивуватися потрібно якраз у протилежному випадку.

“Якщо Вам здається, що цноту ваша партнерка вже втратила, а вона все ще продовжує голосно кричати, стогнати, битися в конвульсіях, кликати на допомогу, втрачати свідомість, бити Вас ногами, вживати нецензурну лайку, а із її розкішниці при цьому стікатиме кров просто на простирадло, не дивуйтеся. Просто вона відчуває деякий дискомфорт. Але це не страшно. Спробуйте бути ніжним і поясніть їй, що так буває завжди, але Вам все-одно було дуже приємно”. Мало хто при цьому зазначає, що варто пояснити партнерці ще й те, що так буває не завжди, а лише на самому початку, з часом це може минутися, і приємно буде не лише Вам, а і їй.

Таким чином, якщо підбити підсумок і спробувати виділити десять основних ознак, які відрізняють поведінку неторканої дівчини під час першого статевого акту, то виходить наступне:

– переляк у широко розплющених очах;

– борсання, пручання і намагання вирватися;

– голосні крики під час спроби чоловічого пеніса увійти

в розкішницю;

– нерозбірливий хрип замість відповіді на запитання, що саме Ви робите не так;

– утруднене проникання в розкішницю;

– конвульсії;

– нецензурна лайка;

– піна довкола вуст;

– кров на простирадлі;

– втрата свідомості (частіше партнеркою, ніж партнером).

Часом до цього додається ще блювота і деякий дискомфорт, який жінка відчуває під час статевого акту, але лякатися цього не варто. Отже, якщо Ви помітили за своєю новою партнеркою всі ці ознаки, або принаймні, деякі з них, то акуратно поміняйте простирадло на церату або целофан, не звертайте уваги на крики, лайку, хрип, втрату свідомості, биття ногами і виділення із статевих органів, ігонруйте всі труднощі на шляху свого просування, не давайте вдарити себе ногами по життєво важливих органах, і уважно продовжуйте свою справу, пам’ятаючи, що так буває завжди. Потім очистіть статеві органи від крові, в разі необхідності дайте понюхати партнерці нашатрного спирту і поясніть, що Вам все-одно було приємно. Спробуйте при цьому ще й бути ніжним.

Прочитавши це все, я прониклася глибоким співчуттям до чоловіків, яким доводиться стільки всього пережити, аби позбавити партнерку цноти і наперед співчувала тому, хто буде змивати зі свого пеніса мою кров, підносити мені до носа нашатирний спирт і затуляти вуха, слухаючи мою нецензурну лайку під час статевого акту. А потім ще й переконувати мене, що йому все-одно було приємно. До вибору такої людини варто було поставитися із належною серйозністю і врахувати при цьому не лише зовнішність, спільність інтересів, а і вік, психологічну витривалість, терплячість, вміння переборювати труднощі. А це все, як відомо, риси, що визначаються не лише індивідуально, а і залежно від тої чи іншої ментальності чи навіть національності.

Власне національність. Ставлення до цього елемента людської біографії здавна відзначалося на теренах нашої батьківщини неабиякою важливістю і серйозністю. Толерантність у відношенні до представників іншої національності зовсім не означала всетерпимості і вседозволеності. Не те щоб мене виховали в ультранаціоналістичному дусі, чи там забороняли підтримувати знайомства із представниками російсько-єврейських меншин. Зовсім ні. Але якось воно вже так заведено, що порядній панні не треба зайвий раз певних речей пояснювати. Порядна панна сама знає, що до чого, і в життю не дасть позбавити себе цноти якомусь там жидові чи москалеві. Такої честі повинен удостоїтися чистокровний українець. А найкраще – шлюбний чоловік. Воно то так, але зі всього прочитаного мною на цю тему випливало, що якраз честі чи приємності у цьому процесі мало. А враховуючи те, що від часу експерименту, проведеного у точкаріку Льошею і Валею, у наших аптеках не лише з’явилися презервативи, що своїми розмірами не викликали комплексу неповноцінності у представників молодшого покоління і чоловіків тонкої кості, змінилися і мої погляди на питання дошлюбного сексу, тим більше, що мода на дошлюбну невинність поступово пройшла, то, у мене виникла думка, що, можливо, краще позбавити чистокровного шлюбного чоловіка від цієї малопривабливої церемонії.

Крім того, я зовсім не була певна, чи маю я моральне право долучати до численних страждань і дискомфортів пересічного українця ще й таке серйозне випробування. Таким чином аргументів на користь представника неукраїнської національності було явно більше, залишалося вирішити лише, представника якої саме нації для цього обрати?

Розмірковуючи таким чином, я зловила себе на думці, що надаю питанню національності надто великого значення. Якщо підходити з історичної т. зору, то хто тільки не гнобив нашу знедолену українську землю. Якщо ж дивитися на речі з іншого боку, то яке відношення можуть мати до цього всього мої однолітки? Таким чином дилема перетворювалася на нерозв’язну. Крім того, не можна ж все розраховувати наперед. Тому я вирішила покластися на волю обставин.

Про страсти по-русски або «кохайтеся чорнобриві…»

Віталік став першим хлопцем, з яким я зустрічалася „серйозно“. Так принаймні вважала моя бабця.

З ним, як і з його другом Васею я познайомилася на одному із днів народжень. Вася серйозно захоплювався астрологією і навіть заробляв на прожиття, складаючи професійні астропрогнози. Особливим успіхом користувалися на той час еротичні гороскопи, з яких пари могли довідатися про сумісність своїх темпераментів.

На тому ж дні народженні був присутній ще й друг та духовний вчитель Васі, Віктор, який допомагав йому у виконанні особливо відповідальних або складних замовлень.

Аби пожвавити забаву, Вася запропонував розбити присутніх на пари за допомогою жеребкування, і “па пріколу” скласти для кожної пари еротичний астропрогноз. Всі погодилися, і так ми з Віталіком вперше потрапили у пару.

Віктор і Вася усамітнилися в окремій кімнатці і відразу ж почали малювати якусь складну і заплутану карту, для якої всі пристуні з точністю до секунди мали пригадати дату і годину свого народження, потім дату і годину свого зачаття, далі дати народжень і зачать своїх батьків, географічні координати місць, де всі ми були народжені і зачаті, описати тип своєї реакції на „повний, неповний і „ущербний“ Місяць, Сонце в сузір`ї Марса, Венеру в зеніті і час зміни зодіакального знаку“. На переважну більшість цих питань я могла відповісти в кращому випадку приблизно, Вася з Віктором незадоволено хитали головами і попереджали, що кожна неточність у моїх відповідях знижує достовірність прогнозу. У процесі роботи вони вели між собою жвавий діалог, зміст якого залишився для мене таємницею:

– Бачиш, ти казав, що не піддаєшся сильному Меркурієві, а сам повернув листок зліва направо,– звертався Вася до свого духовного вчителя.

– Нічого подібного, це пов“язано в мене не з Меркурієм, а з третьою фазою Місяця. Що, вже забув?

– Не знаю, не знаю,– сумнівався Вася. – У третій фазі Місяця ти

завжди зачісуєшся справа наліво, а не як сьогодні. Мені здається, що твій імунітет до Меркурія дещо послабшав.

Коли гороскоп було завершено, я змогла довідатися, що найбільший вплив на мої вчинки має п“ята фаза Стрільця, на мої настрої, – спадаючий Місяць, а на мою сексуальність, – активна Венера. На Віталіка ж найбільше впливають відповідно третя фаза Сатурна, шоста Меркурія і пасивна Венера. Все це гарантує нам обом бурхливий темперамент із вкрапленнями флегматизму, схильність до розпусти, не позбавлену пуританських рис і поміркованості у ставленні до протилежної статі, підвищену агресивність і деяку апатичність, високу інтелігентність і духовну обмеженість, консерватизм у смаках і звичку екстравагантно одягатися, прагнення до стабільного сімейного життя і нездатність до тривалого партнерства, схильність до гурманства і байдужість до алкоголю.

Як на мене, все це трохи суперечило одне одному, але обидва астрологи явно дотримувалися з цього приводу іншої думки. “Коли у тебе настане пасивна фаза, то у нього буде, навпаки, активна. І так Ви постійно будете заводити одне одного”, – пояснив мені Віктор і додав: “У вас ідеальні шанси для щасливого кохання. Єдине, що вам загрожує, – це перевиснаження від надмірних любощів. Але з вашими раціональними складами мислення вам вдасться щасливо цього уникнути”. Це не могло не викликати у нас із Віталіком взаємного зацікавлення одне одним. Наступної ж п`ятниці Віталік подзвонив мені і ми домовилися зустрітися.

Так почалося це кохання, у якому відразу ж почали виявлятися наші “раціональні склади мислення”. Протягом перших же тижнів нашого знайомства у нас виробився неписаний графік, згідно якого, Віталік дзвонив мені щодня рівно о 20.01 і ми розмовляли про події дня рівно до 21.01, щосуботи і щонеділі пнктуально о 16.02 ми зустрічалися на кінцевій зупинці трамваю № 3 біля Галицького ринку, здійснювали прогулянку міським парком під назвою Погулянка і рівно о 18.03 приходили до Віталіка в гості. Мама частувала нас чаєм із домашнім пирогом, ми усамітнювалися у віталіковій кімнаті і протягом найближчих чотирьох годин, до 22.04 слухали альбом групи Pink Floyd The Wall, грали в шахи, спілкувалися або дивилися телевізор. Потім Віталік відпроваджував мене додому. Зміни в цьому раз і назавжди усталеному розпорядку відбувалися тільки тоді, коли у Віталіка була відпустка, або коли траплялося щось несподіване. За весь час нашого знайомства він лише двічі подзвонив мені о 20.23. Одного разу у місті не було світла, і Віталік спізнився, бо змушений був іти з роботи пішки. Наступного разу спершу подзвонила його мама і сказала, що до Віталіка щойно викликали швидку, бо у нього виявлено сильне харчове отруєння. Часом наші вечірні розмови могли не відбутися взагалі, але так бувало тільки тоді, коли я надто пізно приходила додому, а Віталік рано лягав спати перед наступним трудовим днем.

Аби поглиблювати наші спільні інтереси, ми обмінювалися книжками, зрідка ходили в кіно, Віталік вчив мене англійської мови і основ Бейсіку. Ні мої, ні Віталікові батьки не мали нічого проти наших стосунків. Мої, щоправда, значно частіше заходили до кімнати, не постукавши, коли Віталік приходив до нас у гості, ніж Віталікові, коли я приходила у гості до них. Але в принципі, обидві сторони були цілком задоволені нашим вибором.

Більше того, в обидвох наших сім“ях ішла активна підготовка до того, що моя мама називала “логічним завершенням кожних нормальних стосунків”. Моя бабця турбувалася закупівлею ковдр, подушок, прострадел, наволочок, рушників і навіть повзунків із теплої байки, інша моя бабця закручувала в банки солонину, готувала перини і пухові подушки, віталікова мама закрутила на зиму подвійну порцію салатів і повидла. Тато по суботах озброювався лінійкою і лекалом, міряючи відстань між меблями і прикидаючи, що і куди можна було б пересунути і переобладнати.

Але нас із Віталіком турбували інші проблеми. Тут не можна обминути увагою той факт, що Віталік був не лише першим хлопцем, з яким я зустрічалася „серйозно“, а і першим чоловіком, з яким я вирішила „зайти аж так далеко“, як називала це моя бабця. На момент нашого знайомства я вже не стільки розмірковувала над національним аспектом проблеми втрати цноти, скільки над тим, щоб якомога швидше здійснити це. Чим далі, тим більше я соромилася своєї недосвідченості, не стільки перед Віталіком, скільки перед товаришками, які розповідали впевненим і досвідченим тоном про свої численні пригоди, враження і переживання. Мені теж хотілося брати участь у цих розмовах, але не розповідати ж їм про те, що ми з Віталіком зустрічаємося вже майже півроку, а він так досі і не наважився мене поцілувати.

Чому я обрала саме Віталіка для здійснення своїх планів, мені важко сказати. Напевно, правильніше було би зробити це з людиною, значно старшою за мене, із більшим досвідом, до якої я ставилася би з більшою байдужістю. Моя знайома, наприклад, просто підійшла в трамваї до чоловіка, про якого вона знала тільки те, що він неодружений і викладає в одному із львівських вузів. Вона привіталася і сказала: “Я знаю, що Ви можете мене багато чому навчити, тому я хочу з Вами переспати. Чи не могли би ми зробити це зараз?”