Текст книги "Гербарій коханців"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Поволі їхні з Оленою розмови звелися до практично самого лише обговорення щоденного меню. Вони детально планували майбутні потрави, згадували, що і як смакувало попереднього і передпопереднього разу, ретельно складали список закупів і критикували промахи і невдачі господині з минулої гостини. У гості вони ходили майже щотижня, у них сформувалося невеличке, об’єднане кулінарними пристрастями сусідське товариство, і взаємні відвідини були чи не єдиною розвагою у небагатому подіями респектабельному побуті їхнього передмістя, розташованого надто близько від міста, аби пропонувати власні розваги, і надто далеко, аби брати участь у міському вечірньому житті.

Щоденники тети Амалії

У своїх щоденниках тета Амалія записувала різне. Перший такий зошит вона завела ще у часи свого дівоцтва, бо тоді кожна дівчина з порядної родини мала альбом і потаємний щоденник. Але теті Амалії не хотілося писати різні дурниці у перев’язаному рожевими стрічками грубому фоліанті із напарфумленими сторінками. Вона з дитинства не була ані сентиментальною, ні екзальтовано романтичною і навіть не комплексувала з цього приводу, хоча такі риси і суперечили тодішнім уявленням про ідеальну дівочу вдачу.

Тож у своїх щоденниках, для яких завжди обирала грубі зошити з чорними обкладинками, вона записувала, наприклад, таке:

Сьогодні вранці, ще поки всі повставали, виходила надвір збирати молоді горіхи. Важливо дістати їх із дерева ще до того, як вони дозріють і впадуть самі, бо з опалих лише декотрі можуть бути такими, як треба. Кождої осені щодня мусиш з’їдати по двадесять молодих горіхів, і найкраще рано, поки ніхто не бачить, як ся збиває їх палицьов з дерева. А потім цілий день від пальців іде терпкий дух, і хочеться їсти ще, тяжко перестати, і щодня серце сполохано сіпається, коли чистиш перший горіх, боїшся того ранку, коли відчуєш, що шкірка вже твердне і скоро не буде так легко відділятися, а самі горіхи гіркнуть і втрачають солодкаву напівпрозорість, таку характерну для них на початку. Тобі так прикро і гірко від того, немов це твої роки, що минають так само швидко і висушують тебе зсередини, а потім і зовні, обростають довкола твоєї душі твердою і сухою шкаралупою, муляють і не дають спокою. Щодня по двадесять молодих волоських горіхів. Вранці і ввечері, щоб ніхто не бачив, як ся збиває їх палицьов.

Нині багато думала про те, як тяжко буває виробити в собі співчуття до людей, недосконалих фізично. Тобто не таке поверховне співчуття про людське око, якого вимагають правила пристойности, а справжнє, подолати в собі відразу до людини, яка хоча б найменшою рисою відрізняється від загалу. Я вже давно поборола в собі ту вразливість, яка колись постійно спалахувала в мені, щойно я прочувала, як хтось різко міняє своє ставлення до мене, дознавшись, що у мене лишень одна грудь. Такою я виросла змалку, лікарі не знайшли ніякої ненормальности в тому, а батько си жартував, що я справжня амазонка. Йому се навіть подобалося. Але жодному чоловікові потому, здається, ні, хоча ніхто з них одверто і не признався. Спершу мене дивували їхні нажахані погляди щоразу, коли вони дізнавалися про мій ґандж і враз не могли відчувати до мене нічого, що мужчини відчувають до жінки. Їхнє пожадання змінювалося страхом. Мабуть, то через те, що ґандж мій такий незвичний. Якби у мене відрізали грудь або якби одна нога була коротша за іншу, то вони б не хотіли мене по-чоловічому, але жалкували б, намагалися зробити щось добре. А те, що така вада досталася мені природно, просто паралізовувало їх, і вони боялися мене, як неосмисленно бояться чогось сильнішого і потужнішого за себе. Чоловіки не здольні знести жіночої сили. Навіть якщо та сила виражається всього-на-всього у відсутності однієї груді. Але потім так само несподівано страх переростав у цікавість, і я вже бачила, як їм подобається саме те, що перед тим одстрашувало, вони хочуть торкнутися відсутньої груді, і їм аж дихання зупиняється, так страшно і цікаво спробувати, як то буде з жінкою, не подібною до інших.

І ще про співчуття. Не знаю, чи можу і я пересилити себе, коли бачу відверте каліцтво. Знаю лишень, що намагаюся переконувати себе, буцімто все то неважливе, що людина в тім невинна, але десь у глибині розсудка розумію, що допомагати чи подавати копійки калічному жебракови мене змушує огида, нехіть, недостойні і бридкі почування. Невже того інстинктовного не можна перемогти розумінням? Ми оцінюємо людину і ставимося до неї, дивлячись на її вигляд. Особливо до жінок. Це, з одного боку, дає жінкам силу, адже вродлива жінка може одним поглядом спонукати закоханого в неї чоловіка на неймовірні речі. Але ще більше то несправедливо, бо відбирає нам, людським істотам, право вважати себе досконалішими і вищими за тварин. Бо ж про яку вищість можна говорити, коли ми слухаємося самих лише інстинктів, сліпих і некерованих, і сам лише випадковий поганий дух із вуст може зруйнувати нашу симпатію до когось заслуженого і поважного, хто не раз довів нам свою відданість. І нехай навіть це ставлення зміниться лише на мить, а потім ми пошкодуємо про це, але та мить дорогого варта.

Молоді яблука і аґрус. Мені смакують тільки зеленими. Важко зупинитися, коли починаєш їсти їх і відчуваєш терпкий і свіжий смак, заховану в ньому десь на самому денці гіркоту, занурюєшся у цей смак, ніби у холодну воду, яка тільки у першу мить обпалює і виштовхує, але варто перетерпіти, і вже за хвилю та сама вода аж обпікає зовні і зсередини, додає сили і пружности шкірі, і хочеться плисти і не зупинятися, не переривати той блаженний енергійний стан. Але так само швидко всьому настає кінець, від яблук із аґрусом нападає оскома, а зимна вода знову дає відчути себе, і ноги хапають корчі, й стає небезпечно, і мусиш знову повертатися до поміркованих і нудних смаків та відчуттів, ніби різко прокидаєшся з приємного сну про зелені луки і казкові палаци, бачиш довкола себе тілько пошарпані старі шпалери, а за вікном осінню мряку і болото, нескінченне галицьке болото.

Про життя тети Амалії було відомо небагато. Точніше, відомо було майже все, але тільки те, що стосувалося зовнішнього боку її існування – у що вбиралася, чим займалася, де і з ким провела своє життя. Натомість найцікавіше з її незвичної біографії – роздуми, формування світогляду та переконань, зміни, які відбувалися у її поглядах, сни, мрії і випадкові рефлексії, так само як і дивні перепади її настрою, моменти, коли вона завмирала і на кілька хвилин переставала чути і бачити що-небудь довкола себе, – усе це залишилося поза кадром, зафіксоване у дивний, не надто детальний спосіб, лише у її щоденниках.

Ці щоденники, ймовірно, не всі, а лише деякі, Орест знайшов на горищі їхнього будинку ще у дитинстві. І тоді мати розповіла йому, що її тета Амалія – це названа сестра матері. Ще у дитинстві вона була несхожою на інших дівчат, дивною і відлюдькуватою. Потім, коли підросла, стала дуже вродливою, з тугою чорною косою і пронизливо-голубими очима під густими темними віями. Взимку її очі темнішали, набували горіхового відтінку, а на літо знову ставали пронизливо-голубими. Батько не дуже любив Амалію, але, як це не дивно, напівсироту полюбила мачуха. Декому навіть здавалося, що мачуха любить Амалію більше за власну доньку. Чомусь усі були переконані, що попри надзвичайну вроду Амалія ніколи не вийде заміж. Тетою її почали називати ще задовго до того, як народилася мати Ореста, для якої вона і стала тетою. І справді, заміж Амалія не вийшла. Погляд її пронизливих очей, здатних міняти колір із карого на голубий, відлякував потенційних наречених, а тим, хто не лякався і наважувався посвататися, вона відмовляла сама. Їхня родина була заможна, батькові належала невеличка паперова фабрика, славна особливими, вишуканими сортами паперу для листів і для малювання, незвичної форми конвертами, печатками на замовлення, дорогими вітальними листівками та іншими аристократичними аксесуарами, без яких у ту епістолярну епоху не міг обійтися жоден письменний міщанин. Цей паперовий заводик, який перейшов батькові Амалії у спадок від його власного батька, мав дуже добру славу не лише в околиці, а і далеко поза її межами. Амалія могла би прожити з самих лише туристів, які купували канцелярські вироби її фабрики як сувеніри з Галичини і спеціально приїздили сюди, аби подивитися на виготовлення знаменитого канцелярського приладдя зблизька. Їх не зупиняла ні необхідність кілька годинної подорожі по звичному в цих околицях бездоріжжю, ні те, що офіційних екскурсій по фабриці не проводилося, і, аби потрапити всередину, слід було запитати дозволу особисто в батька Амалії, а згодом у неї самої. І далеко не кожен отримував такий дозвіл. Мабуть, саме ця вибірковість, ексклюзивність, яка супроводжувала можливість потрапити на територію заводу, і приваблювала більшість відвідувачів, які навряд чи їхали б сюди, якби оглядини були загальнодоступними.

Амалія отримала непогану домашню освіту, а потім кілька років провела за кордоном, відвідуючи лекції у різних європейських університетах. Повернувшись додому, стала коханкою одного з сусідських поміщиків. Точніше, зробила його своїм коханцем, вибравши серед багатьох, на думку матері Ореста, значно достойніших. Разом із коханцем вони почали видавати літературний часопис, це було модним на той час у колах хуторянської інтелігенції. Для цього часопису тета Амалія перекладала вірші і прозу з привезених із-за кордону книг, перекладала з французької, англійської та німецької, якими досконало володіла. Часопис називався «Галичанка» і здобув популярність у колах начитаної публіки. Кажуть, ніби для нього писала статті сама Ольга Кобилянська, з якою тета Амалія іноді листувалася.

Коло інтересів тети Амалії було значно ширшим за саму лише літературу, музику і малярство. Вона активно цікавилася політикою і сміливо висловлювала небезпечні за польської влади українофільські погляди.

На момент, коли у Галичині почали створюватися перші осередки Січових стрільців, у селищі, де жила тета Амалія, теж виник такий осередок. Його члени називали себе «руханковим товариством», не надто афішуючи справжню мету своїх зібрань. У роки Першої світової тета Амалія зібрала своє «руханкове товариство» і оголосила, що всім свідомим його членам слід зголоситися добровольцями до армії, адже ця війна – шанс для Галичини та і цілої України здобути нарешті незалежність. Її промова виявилася достатньо переконливою для багатьох. Зголосилася до стрілецького війська і сама тета Амалія. Віденські газети неодноразово писали захоплені репортажі про сміливу галичанку, яка прославилася своїми подвигами. Згодом військова слава тети Амалії поширилася по всій Європі, адже після російського полону вона поверталася додому через Фінляндію, Швецію, Норвегію і всюди на залізничних станціях, якими проїздив потяг із колишніми полоненими, вишиковувалися черги юних санітарок і звичайних жінок, які мріяли взяти автограф або хоча би зблизька роздивитися прославлену українку. Мати розповідала Орестові, що слава тети Амалії була навіть більшою, ніж популярність Олени Степанівни, але, повернувшись із війни, тета відмовилася як від подальшої політичної, так і від наукової діяльності, тож про неї досить швидко забули. А після захоплення Галичини совєтами Амалія емігрувала до Франції, де і жила до кінця своїх днів.

Мати розповідала Орестові про те, як одного разу, ще на початку військової діяльності тети на збори руханкового товариства приїздив маршал Пілсудський, який тоді ще не був ні маршалом, ні начальником держави, і намагався агітувати українців виступити проти Росії разом із поляками. Його блискучі ораторські дані захопили присутніх, і аргументи та мета здавалися правильними і прозорими, аж поки у дискусію не вступила тета Амалія. Кількома переконливими фразами вона звела нанівець усі старання Пілсудського продемонструвати спільну мету українців та поляків і не менш переконливо довела, що попри єдиного ворога – Росію українці і поляки не можуть бути спільниками у цій боротьбі, адже метою українців є незалежність, а полякам ідеться про українців у складі Польської держави. Тож ні про які спільні інтереси мова йти не може. І хоча Пілсудський намагався переконати присутніх, що він як представник польських соціалістів не підтримує консервативні партії, які справді мріють про включення українських земель до складу Польщі, тета Амалія не повірила у правдивість цих запевнень. І, як показало майбутнє, слушно. Через декілька років, коли Пілсудський розпочав пацифікацію галицьких земель, багато хто згадував прозірливість тети Амалії.

Після повернення з полону тета Амалія несподівано для всіх зацікавилася модою.

Не можу бачити спокійно тих жахливих тортур, яким добровільно піддають себе жінки у свому страшному одязі, – писала вона у своєму щоденнику, – корсети, які гірше лещат у ката, потворні велетенські капелюхи, для носіння яких треба би мати щонайменше дві голови, стрічки, мережива і незліченні нижні спідниці та білля. У всьому цьому не лише неможливо рухатися, неможливо хоч на мить подумати про щось инше, бо слід не втрачати пильности і стежити, чи в пор’ядку всі деталі туалету, в такому вбранні навіть дихати ледь вдається. Чиста авантура!

Дизайнерська манера тети Амалії була такою ж кардинальною, як і всі інші її погляди та смаки. Насамперед вона викинула і пороздавала усі свої корсети, потім сукні, і відтоді на усіх вечірках та зібраннях з’являлася лише в зручному одязі чоловічого крою, який конструювала самостійно і під який демонстративно не вбирала корсета. У такому ж вбранні вона любила заходити і до знаменитої львівської кав’ярні «Європейська», куди здебільшого ходили самі чоловіки. Цей подвійний виклик настільки шокував як відвідувачів, так і персонал кав’ярень, що викликав лише заніміння і заціпеніння. Ніхто не наважувався відреагувати, відверто заатакувавши тету Амалію, лише іноді хтось із поважних панів-відвідувачів різко вставав зі свого місця і обурено виходив з кав’ярні, демонструючи таким чином свій протест проти нахабного ламання світських приписів. У жіночих кав’ярнях, особливо у «Штуці», що у пасажі Андріоллі, куди тета Амалія теж любила зайти у своєму провокаційному вбранні, реагували бурхливіше – жінки починали збуджено перешіптуватися одна з одною, кидали на тету Амалію нажахані і водночас цікаві погляди, ще довго потім обговорювали кожну деталь її туалету. Але у таких справах важливою є наполегливість, поволі обурення і шок переросли у звичку, на одяг тети перестали реагувати так бурхливо, і ось сталося неминуче: через якийсь час її манера одягатися стала популярною і поступово все більше львівських модниць вбирали скроєні за чоловічими зразками костюми, спершу лише на пікніки і костюмовані вечірки, а далі – до театру і для звичайних прогулянок містом. Одна тогочасна львівська газета писала:

Проблема нижнього білля

На жіночих зібраннях, у приватних розмовах, статтях у пресі і висловлюваннях окремих осіб уже невідомо в який раз випливає проблема шнурувань і корсетів. Направду революційний дух охопив віднедавна помисли деяких дам, і не лише у Відні, а й у Галичині. Наш кореспондент нещодавно зустрів у каварні «Європейській» симпатичну молоду русинку у чоловічому вбранні і корсеті. Ще недавно це викликало б скандал, але жодної обуреної реакції серед відвідувачів, а відомо, що до тієї каварні ходять здебільшого чоловіки, наш кореспондент не помітив.

Згодом Амалія обрізала й свою товсту косу, замінивши її зручною короткою стрижкою. Цього разу оточення обурювалося її кардинальністю досить довго. Спершу з тетою намагався поговорити ксьондз і переконати не занапащати свою душу таким свавіллям в одязі, далі з нею спробували обережно порозмовляти товаришки і знайомі, далі товариші і знайомі, але Амалія нікого не слухала. Поволі всі звикли до її вигляду, а деякі особливо сміливі навіть почали наслідувати інше її нововведення і теж обирали для катання верхи зручну чоловічу, а не жіночу позу.

Тета Амалія завжди була спортивною. Мати Ореста розповідала, що і на еміграції, коли теті було далеко за вісімдесят, вона все ще продовжувала їздити верхи. Аж поки з нею не трапився нещасний випадок. Тета Амалія вирішила завести у себе біля будинку город і обробляти його знаними їй із дитинства давніми методами. Використовуючи знайдені у бібліотеці старі зображення, вона замовила у якійсь майстерні виготовлений за зразками часів своєї юності плуг і хотіла спробувати орати ним землю. Але її невправність і переляк коня, якого раніше не змушували до такої роботи, призвели до того, що тета впала, поранивши коліно об плуг.

Після кількох місяців лікування коліно загоїлося, і вірна своїй наполегливості тета таки зорала город і засіяла на ньому привезену з України кукурудзу і непопулярний у тій місцевості буряк, на що сходилися подивитися її цікаві сільськогосподарських експериментів французькі сусіди.

Але були у біографії тети Амалії епізоди, правдоподібність яких викликала в Ореста сумніви. Легше було припустити, що ці епізоди хтось згодом дописав у її щоденники, аби чимось заплямувати її надто вже досконалу постать. Епізоди були такі.

Я не можу достеменно пригадати собі моменту, коли вирішила, що таки зроблю це. Певно, то стало логічним вислідом наших тривалих листовних дискусій із одним стареньким письменником. Я би навіть назвала ці дискусії сварками, якби ми обоє в цьому так не старалися заховати достоїнства і так старанно не вибирали слів, які вживаємо. Від початку було відомо, що не зможемо з ним знайти погодження у тім питанні, бо він відомий консерватор, який усіх своїх жінок трактував з позиції власної вищості інтелектуальної, хоча і не міг би логічно удоводнити, в чому та його вищість окрім суспільного призвичаєння виявляється. А може, просто особа його віку вже нездатна змінити свої судження у прогресивний бік. Але ми все ж пробували порозумітися, хоча з кожним наступним листом і ставало все ясніше, що нам цього не вдасться. Мабуть, у котрийсь із моментів зневіри я і захотіла продемонструвати, що жінки в усьому можуть бути рівними до мужчин. І тоді вирішила закласти власний гарем, де чоловіки всі будуть од мене молодші і будуть мені всіляко догоджати. Поволі думка ця зріла в мені, і я дедалі більше переконувалася, що саме такий ексцентричний крок є єдино правильним, аби привабити увагу громадськості до рішення жіночої проблеми, давно назрілої і давно нагальної. Тоді я і почала придивлятися до цікавіших сільських хлопців із околиць і потроху збирати свій гарем. Мушу зізнати, що охотних не бракувало, кождий був би радий мати таку неклопітну працю і жити безтроскно замість того, аби за копійки нищити здоровля і ризикувати життям на дрогобицькій ропі. Щойно пішла чутка, що я збираю гарем, як звідусюд почали до мене сходитися вродливі юнаки і пропонувати свої послуги. Мені аж самій було дивно, що жоден із них не збридився такою роботою і не почувався приниженим, що мусить жінці служити в такий ганебний спосіб. Мені дуже залежало саме на тому, аби знати достеменно всі їхні відчуття. Адже моєю метою було не принижувати їх, а намагатися збагнути, як вони почуваються у жіночій ролі. Але від жодного з них я не почула, що то робота для них принизлива, навпаки, вони пишалися, що роблять щось незвичне, і такі популярні розмови з ними публікують у газетах. Їм подобалося таке життя, тим більше що до розпусти я нікого з них не змушувала, це було справою добровільною і принагідною, коли виникало взаємне бажання. А з бажанням у молодих юнаків недостачі не відчувалося. Потроху мій гарем перетворився радше на чоловічу комуну, в якій хлопці самі ґаздували на моїй землі і самі забезпечували себе всім необхідним. Ніякої регулярної платні від мене їм не належалося, бо кількість охочих жити в гаремі сильно перевищувала мої навіть найсміліші припускання, тож я би вже навіть якби хтіла, то не могла утримати такої армії. Так і порішили, щоб приймати нових охочих, що перетворюємо гарем на комуну, і всім то сподобалося, і хлопці з охотою встановили суворі правила співжиття, пильнували за порядком і приймали до себе тільки роботящих. Дуже гарна з того вийшла річ, хоча ображений на мене мій знайомий письменник і відмовився приїхати побачити мій гарем. Він уважав і досі вважає то-ту ідею богопротивною і зневажливою до чоловічої статі. Ну, але його вже не зміниш.

Через певний час до цього запису додався ще один:

Не дуже розумію, чому саме ця деталь найбільше хвилює всіх і особливо газетярів. Складається таке вражіння, що кождий, хто допитується мене про той чоловічий гарем, ладен змиритися з усім, навіть із тим, що жінка заложила собі гарем, а чоловіки добровільно погодилися на сіє. Але ніхто не може примиритися з тим, що усі чоловіки з того гарему мають бути в чомусь уломними, калічими. То є цікава і ніким не описана тема в нашій культурі – чому тілесні почування жінки і скаліченого чоловіка піддаються однаковому замовчанню? Чи то є чергове свідчення наших спроб ідеалізувати тілесні стосунки чоловіка і жінки, силоміць викинути з них усе, що може виглядати не так ідеально, чи прадавна боротьба за чистоту раси, в якій немає місця калікам і жінкам, що не згодні обмежити свої життєві інтереси самим лише догоджанням чоловікові, якого на додаток ще й не можуть собі обирати? Цікаво, якби ці газетярі довідалися, що і я маю лише одну грудь, так само, як декотрі з моїх хлопців мають лише одну руку, не всі пальці, скалічене око чи хвору ногу, чи відважилися б вони тоді питати мене про це, чи мовчали б із тактовності, а поза очі все одно писали би різні гидотні речі?

Читання газет іноді справляє доволі химерну приємність. Наприклад, днями прочитала, що 10 лютого ***** у трамвайних вагонах було знайдено: парасольку, ключик, географічний атлас, книжку (повісті), пакунок з посудом, портмонетку з дрібними грошима та чеком. Того ж дня я сама бачила у трамвайному вагоні залишені кимось: чотири страусові пера зеленого кольору, дві рукавички на праву руку – чорну і білу, шматок паперу з недописаним віршем, а потім, коли я вже вийшла з вагону, то побачила, як за ним тягнеться довгий шлейф різнокольорових мильних бульбашок, які густо сипляться з усіх прочинених вікон і навіть із віконця керманича. Діти на вулицях надовго застигали на місці і повними розуміння і захвату очима проводжали цей трамвайний вагон, аж поки він остаточно не зникав із виду. На жодному з цих облич не було здивування, вони сприймали це як належне, як те, що світ і мав би виглядати таким – кольоровим, легким і повітряним, сповненим приємних несподіванок.

Наступного дня у Львові була сильна злива, після чого газети написали, що «личаківські злидарі ходили вчора в полудень вздовж верхньої замощеної частини вулиці з ножами в руках і видовбували зі шпар між каміннями вирослі після зливи печериці». І я відразу уявила собі, як вони приносять ці печериці додому своїм блідим і змордованим дружинам, приносять замість квітів, несподівано просвітлені і тверезі від небуденності того, що діється. І дружини варять суп із печерицями, рясно додаючи до нього сушеного любистку та чебрецю, від чого вся Личаківська починає пахнути якось по-особливому, й увечері родини так само по-особливому, врочисто і повагом прогулюються вулицею, вітаються одне з одним і почувають себе так, ніби нині неділя.

У тетиних щоденниках майже не було записів, які стосувалися Першої світової війни, і зовсім не було її власних вражень як учасниці бойових дій. Збереглася лише переписана від руки, а, можливо, і переказана своїми словами газетна інформація про захоплення Львова росіянами.

На те, щоб покинути Львів, австрійці мали три дні, але здавалося, що всі вони зникли вмить, ніби під дією якихось чарів. На третій день російські аероплани пролетіли над Львовом і зробили попереджувальне бомбардування, від якого у місті не постраждала жодна будівля. Найбільше хвилювалося населення жидівської дільниці. Кождий, хто хотів виїхати зі Львова до Відня, мусив показати заставу в 5000 корон, яка дала б йому змогу мешкання в дорогій столиці. Аби виїхати до Будапешта, достатньо було мати 1000 корон. Повсюди було видне жалюгідне видовище австрійських поранених солдатів, які жебракували. Багато хто спалював свої форми. Росіяни увійшли до міста. Слов’яни Львова кидали квіти під ноги російським солдатам.

Читала про австрійського генерала, що бажав підняти бойовий дух своїх солдатів, наказав захопити одного козака живцем. Коли полоненого козака привели, австрійці зібралися біля свого генерала в передчутті видовища. Генерал передав шаблю полоненому і попросив показати, що той може з нею зробити. З диким криком козак осідлав коня, кинувся до приголомшеного генерала, посадив тепер уже полоненого генерала на свого коня і поскакав у бік російської лінії. Австрійці побоялися стріляти, щоб не пошкодити генерала.

В іншій газеті був репортаж із російського госпіталю про божевільного жидівського солдата російської армії. Під час битви за Львів він атакував австрійські окопи і був на передовій. Коли добіг до ворожого окопу, почав битися з австріяком і переміг його, встромивши в груди багнет. Смертельно поранений австріяк упав на землю і почав читати жидівську молитву. Почувши це, російський солдат впав у непритомність, а отямився вже божевільним.

Росіяни грабують національний музей у Львові. Вивезено до Петербурга з музею: 1034 картин, 17000 монет, 142000 книг, 4300 медалей, 1700 документів.

Коли Орест уперше прочитав цей уривок, йому здалося, що це лише фрагмент цілого, мабуть, загубленого щоденника, у якому тета описує власні враження від того, що пережила на фронті і в тилу. І йому було страшенно шкода загубленого, найцікавішого, на його тодішню думку, щоденника те-ти. Але потім він став схилятися до думки, що тета, цілком імовірно, могла про це не писати. Йому було би складно пояснити це аргументовано, але він відчував по собі, що зв’язок між пережитими травмами і реакцією на це, вираженою у творчості, дуже складний. Іноді йому хотілося виплеснути з себе щось неприємне в малюнках. Але це зовсім не означало, що намальоване буквально відображатиме пережите. Радше навпаки, зв’язок між одним і другим існував тільки в голові Ореста. Достатньо йому було зосередитися на якомусь одному кольорові, з яким асоціювалася пережита неприємність, і вже від самого розмазування цієї фарби по папері йому ставало легше, здавалося, його злість, біль чи розчарування стікають по краплі з кінчика пензля або відпадають разом із уламками покришеного стержня олівця. Самі ж малюнки при цьому цілком могли бути веселими і безтурботними ілюстраціями до казочки про солом’яного бичка. І лише сам Орест знав, що означають особливо старанно вималювані ним переплетення соломинок у хвості бичка, ці численні хитромудрі косички, у чорноту яких він філігранно додав трохи зеленого і фіолетового, який зблискував на сонці несподіваною хижістю відтінку. Він дивився на свого підступного бичка, і йому ставало легше, образа забувалася, і вже наступна ілюстрація виходила звичайною, він малював її далеко не так старанно, не вкладав особливого змісту в окремі деталі, хоча звичайний глядач міг би і не помітити між обома малюнками якоїсь суттєвої відмінності.

Але бували речі, від яких не допомагало малювання. Вони застрягали у голові і мучили, виливалися у тривалі депресії і моторошні сни. Орест носився з такими штуками місяцями, а потім вони раптом могли вилитися у якийсь несподіваний малюнок, зовсім не придатний до ілюстрування дитячої книги, малюнок, у якому вся суть була у поєднанні кольорів, або навпаки, це був чорно-білий рисунок, і Орест сам не знав, що хотів зобразити на ньому. Такі малюнки притягували увагу і надовго затримували біля себе людей, яким Орест показував їх. І ніхто ніколи нічого не говорив після перегляду. Люди стояли біля малюнка, роздивлялися, а потім відходили знервовані, ніякові, ніби спустошені чимось зсередини. Після таких переглядів розмова чи пиятика, як правило, вже не клеїлася і всі швидко розходилися. Орестові іноді здавалося, що в таких малюнках він не вивільняє накопичені у собі негативні емоції, а навпаки, помножує їх, створює джерело, яке поновлює в пам’яті пережите, змушує повертатися до цього, виснажує енергетично того, хто дивиться на зображення. З часом він перестав показувати комусь такі свої малюнки і сам намагався не дивитися на них і навіть не заходити до кімнати, де вони зберігалися.

Можливо, так само велося теті Амалії зі щоденниковими записами про війну.

Орест часто мріяв, що колись обов’язково напише про тету Амалію роман, який сам же й ілюструватиме, і цей роман обов’язково стане бестселером, адже такою незвичайною і колоритною постаттю захоплюватимуться усі без винятку. А ілюстраціями будуть картини самої тети, намальовані нею вже згодом, на еміграції, у Парижі, або ж це будуть витримані у характерній для початку минулого століття манері рисунки, трохи садомазохістичні, у стилі Бруно Шульца, але не настільки похмурі, злегка естетські, з елементами, стилізованими під Альфонса Муху. Так Орест мріяв уже багато років, але до писання справа ніяк не доходила. Зате він часто перечитував нотатки тети, точніше, ті з них, які знайшов колись на горищі батьківського дому і потім потай забрав собі. Його улюбленим був грубий зошит у шкіряній обкладинці темно-вишневого кольору. Зошит називався «Горіховий гербарій коханців».

У ньому тета записувала свої спостереження за хлопцями зі свого гарему, і тут її тон був уже зовсім іншим, далеким від суспільно-корисного вболівання за покращення жіночої долі. Орестові страшенно подобалися ці відверті нотатки жінки, зосередженої лише на тому, щоб отримати від чоловіків якомога інтенсивнішу фізичну насолоду.

Орест, – писала тета, – належить до мого улюбленого типу мужчин, його зріст невисокий, статура атлетична, навіть якби він займався найважчою працею або безкінечно вправлявся тягарцями, то м’язи його однаково би не розрослися, як то буває в інших мужчин, тіло його зграбне і невеличке, і саме таке допроваджує мене до шалу. Він троха соромиться свого невисокого зросту і, якщо дати йому дві сорочки до вбрання – широку й допасовану до тіла, то він обов’язково обере широку, хоча у ній він виглядає дрібним та невиразним. Але якщо вбрати його як слід, у добре скроєний одяг, особливо від гарного кравця, то атлетична його статура відразу стає помітною і тішить око.

У любощах Орест терплячий і неквапливий, але йому неможливо віддатися чисто по-жіночому, а треба самій казати йому, що має робити, по-іншому буде зволікати і зазирати у вічі безкінечно, аж поки не пропаде все бажання до любощів. Зате якщо вправно керувати ним, то він дуже добре і вміло виконує всі бажання, і можна отримати справді сильну насолоду. Слід теж пильнувати, щоб він не надто розпалився, бо тоді швидко доходить кінця і не встигає подбати про насолоду жінки. В Ореста немає правого вуха.

Зовсім іншим типом є Степан. Кремезний і високий, легко бере мене на руки і несе, мов немовля. З ним просто і легко, можна нічого йому не казати, зрештою, казати йому про свої бажання і так марно, Степан – мов дитина, чує і бачить тілько себе, і навіть коли милується з жінкою, то робить це так, ніби дивиться у дзеркало, вивіряючи кожен рух, щоб гарно виглядали його справді могутні м’язи. Любощі зі Степаном – як проста селянська їжа, шматок сала з цибулею, який може смакувати страшенно десь у полі, коли ти дуже голодний, але за вишуканим столом, накритим крохмальною білою скатертиною, така їжа зайва, ніхто не захоче напихати нею нашвидкуруч шлунок, маючи на вибір печені і варені смаколики. Так і Степан, після довгої перерви у любощах з ним гарно, коли бажання само підіймається в тобі і майже однаково, з ким його вдоволити, Степан підходить ідеально, він вродливий і кремезний, найкраще піти з ним кудись до річки, до лісу, на романтичне природне лоно і віддатися йому просто, без жодних викрутасів, він може кохатися довго або коротко, як попросиш, але про це слід сказати йому просто, не очікуючи кмітливости і здогадливости з його боку. Зі Степаном треба сказати йому, що кінчаєш, бо сам він ніколи цього не помітить і буде далі механічно помпувати, аж поки не дозволиш йому скінчити і самому. Степан у дитинстві втратив око.

Іван – то є складна штучка. З ним треба бавитися в різні ігри. Самі любощі цікавлять його не дуже. Хіба якщо допровадити його до шалу різними хитрощами. З Іваном треба говорити, він любить випитувати і вважає себе знавцем жіночої душі. Недосвідчена дівчина може бути з ним неприємно вражена, бо коли він захоплюється розмовою, то забуває, що розмова ведеться між жінкою і чоловіком і треба все ж таки надавати їй якоїсь грайливости. А йому в котромусь моменті йдеться вже тілько про саму розмову, про те, щоби пізнати і поділитися своїми думками, і він забуває, що треба хотіти і добиватися жінки, або ж не забуває, а лише не показує того. І досвідчена коханка від такого шаленіє, і бажання її тілько сильнішає, натомість юна дівчина, якій треба дати певности в собі, буде здивована і буде си бояти, що Іван насправді не хоче її. Самі ж любощі з Іваном не дуже вишукані, найцікавіше – то здобування його або примушування його здобувати тебе. Він дуже вміє подивитися на тебе ніби випадково, але так, що це згадується тобі півночі, доторкнутися ніби між іншим, помітити нове вбрання і смуток в очах, заговорити про то все у відповідний момент. У такому захованні є щось жіноче, незвичне для чоловіків, мабуть, тим Іван так і приваблює. Його горб майже непомітний, якщо добре вибрати йому сорочку.

Я ніколи не пробувала кохатися з Петром по-іншому, ніж лежачи під ним. Це дивно і незвично для мене, бо я рідко обираю таку позу. Але з Петром се здається дуже природнім і навіть не виникає бажання спробувати щось инше. Якби я могла і хотіла мати дітей, то народила б їх від Петра. Коли він бере мене за руку і веде до ліжка, потім роздягає, кладе навзнак і кладеться зверху сам, то я не знаю, чого у мені більше – жаги і розкоши чи дитячої радості від теплого і затишного відчуття, що все є як слід. Я відчуваю, що у любощах із ним задовольняю щось зовсім не таке, ніж у любощах із іншими своїми коханцями. З ними мені йдеться насамперед про тіло, а з Петром я грію свою душу, щось заховане і вразливе, що не смію показувати нікому, бо боюся, що мене не зрозуміють і образять. Петро може зрозуміти все. І він розуміє все. Розуміє настільки добре, що навіть нема потреби про це говорити. Мені легко уявити собі, як ми би жили з ним у якійсь сільській хаті або навіть хаті лісника десь у глухому закутку і не розмовляли б роками. Він рубав би дрова і полював, а я готувала б їжу і пильнувала б дітей, вечорами ми так само мовчки дивилися би разом на вогонь у печі, а коли діти поснуть, Петро брав би мене за руку і клав би навзнак, і в цьому було би стілько конечности і природности, як у розпалюванні багаття і споживанні їжі. З Петром я розумію, що се – почуватися самицею. Навіть якби він не був німим і вмів говорити, йому було би це зайве. У кождому разі, з жінками.

Павло – то маленький хлопчик, і коли я кохаюся з ним, то почуваю щось заборонене, так ніби й справді кохаюся з дитиною. Його очі так широко розплющені, й у них таке здивування, ніби все, що відбувається, для нього незнане і він оддається мені з повною дитячою довірою. Я ніколи не знаю, що у такій поведінці Павла правдиве, а що – гра, яка, він знає, подобається мені. Але то не важливо. Павла треба розбещувати, робити йому подарунки, спокушати його і давати насолоду спершу йому, а потім собі. А тоді ще розраджувати його, бо він часто після любощів стає відвертим і нарікає на свою важку долю, на дитинство у селі, на своє каліцтво, хоча у порівнянні з іншими хлопцями з мого гарему його каліцтво найменш помітне – у нього лише не згинається мізинець. Але він відмовився виконувати будь-яку роботу, посилаючись на це, тож став комірником, і така діяльність дуже йому підходить. Павло добре пильнує за нашим спільним добром, і відтоді, як він хазяйнує, не марнується сіно, не пропадає їжа, а хлопці, які працюють, можуть уже про це не дбати. Але Павло дуже любить нарікати, він постійно всім незадоволений, і в любощах із ним головне – то розрадити його, поматкувати над ним трохи. У цьому є особлива приємність, хоча не знаю, може, то у мені говорять якісь несправджені материнські інстинкти чи звикле жіноче бажання всіх пожаліти.

Миколи я трохи побоююся, хоча і приховую то від нього. Він потрапив до гарему не так, як усі інші, яких я обирала сама або які приходили, почувши про мій гарем і просилися, щоб їх взяли. Миколу привела його жінка, яку він немилосердно бив і не давав ані дня відпочити від подружніх обов’язків. Бідна селянка рік у рік вагітніла і народжувала здебільшого мертвих дітей, за вісім років подружжя втратила майже всі зуби і волосся, і коли вона прийшла до мене, я жахнулася виглядові тої жінки, якій тоді ще навіть не виповнилося тридцяти років. Вона просила взяти її Миколу в гарем, бо більше не могла витримувати такого життя. І я пошкодувала її, хоча і досі трохи побоююся некерованого норову Миколи. Щоправда, після того, як він оселився у нас, його поведінка сильно змінилася. Тепер, коли він міг менше працювати, обирати собі роботу до смаку і займатися любощами нікого не силуючи, він перестав пити і став лагіднішим. Хоча і не настільки, щоб утратити свої приваби як коханця. З Миколою треба кохатися щонайменше цілу ніч. Він може виснажити цілий гарем власних коханок, яких, зрештою, має доволі по сусідніх селах, але все одно я іноді боюся, чи вистачить моїх сил на любощі з ним, то за кождим разом якесь спортивне змагання для мене, але щоразу він виявляє такі дива винахідливости, що за це я ладна пробачити йому все, навіть якби він колись підняв на мене руку. Микола любить і вміє помучити жінку, довести до шалу тривалими любощами без завершення, йому потрібна не залякана селянка, а витривала і вміла коханка, яка б розуміла його.

Остап любить не жінок, а чоловіків. Народжений у суворо традиційній єврейській родині, обрізаний згідно закону, він довго мучився, намагаючись допасуватися до життя серед одновірців. І навіть було одружився під тиском громади. Але природні схильності виявилися сильнішими за страх покарання, і Остап утік із рідного села, а потім приблукав до нас. Хлопці взяли його в общину, і декотрі мають з того немало радості.

Остап із усіх хлопців найближчий із Йосипом, хоча вони і не коханці, а тілько друзі. Йосип теж любить чоловіків, але при цьому і жінок. Кохатися з Йосипом незвично, він ніби думає при цьому про щось своє, вічно далекий і недосяжний, іноді це мене розохочує, а іноді навпаки, зачіпає і примушує старатися ще більше. Я рідко почуваю бажання кохатися з Йосипом, але він мусить залишатися в общині, бо односельчани вб’ють його, дізнавшись про дивні любовні нахили.

Станіслав народився не у селянській, а у досить освіченій польській родині. Але його рідні так і не змогли змиритися з наявністю у нього як жіночих, так і чоловічих органів. З ким і як любить кохатися Станіслав, я навіть не знаю, бо в общині він опинився, як і декотрі інші, з жалю і безвиході для нього серед звичного оточення.

Мойша – ще один із хлопців, з котрим ми ніколи не кохаємося. Його, мені здається, любощі не цікавлять взагалі. Коли він прийшов до мене з пропозицією перетворити нашу общину на успішну комерційну затію, я спершу здивувалася, яка з того може бути комерція, але потім ми з хлопцями вирішили спробувати, і тепер усіма нашими фінансовими і майновими справами займається Мойша і робить це справді добре та успішно, ніхто більше так би не зміг усім тим заопікуватися. З Мойшею ми зустрічаємося тілько тоді, коли слід обговорити пильні ділові справи.

Ще двоє хлопців, які теж не є членами гарему, а тілько общини – то наш Месія і Причинний. Ні хто навіть не знає їхніх справжніх імен, вони прийшли до нас разом і залишилися, бо їм не було куди більше йти. Месія вигадав собі тепер, що слід створити партію галицьких жінок, і ходить по довколишніх селах, оповідаючи жінкам, що вони повинні мати рівні з чоловіками права і за то боротися. Причинний ходить слідом за ним і записує все, що говорить Месія. До іншого зошита Причинний записує хроніку нашого гарему. Створити справжню жіночу партію Месії наразі так і не вдалося, але щоразу більше жінок приходять послухати його проповіді, і то вже добре.

Я не забороняю хлопцям зі свого гарему кохатися з дівчатами з довколишніх сіл. Може, то і не є добре, бо дівчата потім стають покритками і ніхто не хоче з ними одружуватися, але навіть якби я хотіла панувати над тою справою, то не думаю, що змогла би. За останні роки у таких дівчат народилося чимало діток, усі вони чомусь схожі між собою – біляві, з кучерями і пронизливо-голубими очима. Ті дітки не виростають високими і навіть у старшому віці нагадують янголят. Ми з Мойшею плануємо створити притулок для тих дітей та їхніх матерів, і та справа вирішиться вже незабаром. Дітки ці страшенно розумні, їх не треба вчити читати, вони самі знають букви вже від народження, і всі без винятку страшенно гарно малюють і співають. Мойша має ідею продавати їхні картини, влаштовувати концерти і таким чином збирати кошти на утримування сиріт. Думаю, це йому вдасться. Нещодавно найстаршій дитинці такої покритки виповнилося десять років. Уві сні матері привиділося, що Бог забирає її дитину до себе на великому, розмальованому трояндами шматку небіленого полотна. Коли мати прокинулася вранці, дитина безслідно щезла, а на ліжку лежало саме таке полотно, яке мати бачила уві сні.

Описи гарему зі щоденників тети дуже зацікавили Ореста, попри те, що його почуття стосовно Амалії у цьому місці її біографії були неоднозначними і він не міг би уявити собі, як хвалиться у товаристві, що мав таку родичку. Тож він вирішив дослідити подальшу долю хлопців із тетиного гарему. Йому вдалося натрапити на архіви фірм, що займалися легальною і нелегальною еміграцією за кордон. У цих документах він знайшов підтвердження, що майже всі хлопці з гарему виїхали до Парижа слідом за тетою. Він спробував зв’язатися з тими, хто знав тету в часи еміграції, і один із її знайомих (судячи з тону листів, до безтями закоханий у те-ту) відповів йому і детально описав, як жила тета Амалія у свій паризький період.