Текст книги "Бранці мороку"

Автор книги: Наталка Шевченко

Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Зате у напіввідчинених дверях, що вели у коридорчик, я помітила Тигру. Вдруге наш кіт з власної волі переступив поріг будинку. Але далі порогу справа не пішла – він лише стояв на ньому обома передніми лапами, дивлячись на мене, і в цьому погляді я розрізнила смуток... навіть більше схожий на скорботу. Ніколи ще Тигрині очі не були такими розумними й розуміючими. Я знала, що він усвідомлює, що тут сталося.

А потім Тигра позадкував і зник. І я подумала, що він більше не повернеться. Що ж, не дивно... Наш кіт відчував усе з самого початку. Шкода, що я виявилася куди більш товстошкірою...

Тут я розревлася. Я плакала, збираючи речі, якщо так гучно можна назвати жбурляння у сумочку мобілки, ключів і грошей. Плакала, натягуючи на голову старий смугастий светр, – неначе він міг врятувати мене від холоду, що скував мої нутрощі. І просто-таки ридала, спускаючись униз сходами – не від болю у вилиці, не від того, що рот, наповнений кров’ю вперемішку зі слиною, усе кривився, та ніяк не міг прорватися потрібними словами, і навіть не через привида у ванній... Я плакала тому, що мусила лишити Михайла наодинці із тим дзеркальним монстром. Він майже повністю знищив мого чоловіка духовно. Що, як до мого повернення він зробить це й фізично? Тоді я ніколи собі не пробачу, що пішла, але й лишитися не можу. Господи, Святий Боже, якщо ти чуєш мене, вбережи його. Я схлипувала і повторювала це подумки, неначе закляття. Вбережи його, Боже правий, захисти. Іншої допомоги я не мала.

Я вже вийшла з дому і попленталася повз гараж, коли позаду рипнули двері. Я завмерла, не наважуючись озирнутися і боячись навіть сподіватися, що Михайло покличе мене. «Сам не знаю, що на мене найшло, Лі», – промовить він, і тоді ми поговоримо. Про все на світі і не під дахом того клятого будинку.

Але за моєю спиною була лише тиша. Не втримавшись, я рвучко обернулася. Чоловік завмер на порозі, грізний, як ведмідь-шатун, з нехорошим виразом обличчя і очима, в яких раптово промайнуло щось... щось від того Михайла, у якого я закохалася з першого погляду.

– Вирішив простежити за твоїм відбуттям, курво, – прохрипів він чужим голосом, та я ледве чула, що він говорить. Я дивилася на нього і мовчала.

– Машини від мене ти не дочекаєшся. Ну йди вже, – він кашлянув. – Забирайся геть!

Мені стало страшно. Так сильно мене не змогли налякати ані діти-примари, ані жінка у ванній, ані те, що Михайло вдарив мене. Кригою взялися усі жили, усі нерви, і, щоб не бачити, як в оболонці мого чоловіка живе і говорить щось чуже і вороже, я зімкнула повіки. На мить. Секунда слабкості – я заслужила на неї.

– Оце, – торкнувшись щелепи, мовила я, – не твоя робота. Це не ти зробив, Михасю, і мені це відомо. І що б ти зараз мені не сказав, як би не вчинив, ти мусиш знати – я повернуся за тобою. Ти дочекайся, гаразд? Я повернуся.

Частина третя Конфронтація

15. / Михайло / Сумніви

Сучка полишила будинок о десятій, і щойно її постать вийшла на дорогу і розчинилася між дерев, мені стало добре, як ніколи. Накотила радість від усвідомлення того, що тепер я зрештою сам, вільний і незалежний, і від надлишку почуттів аж по стелі схотілося бігати. От вона й отримала те, на що заслуговувала. Можна сказати, що я навіть повівся з нею по-джентльменськи, адже голос радив мені інші методи – куди гірші для неї. Та, сподіваюся, вона засвоїла урок. Хай краще не повертається – їй тут нічого робити. Але якщо все ж вирішить виконати свою обіцянку... що ж, тоді ніяких більше поступок з нашого боку.

З годину я вештався будинком, гадаючи, як краще відсвяткувати це звільнення, а потім побачив у кутку свою телескопічну вудку і вирішив – чом би й ні? Піду на озерце, посмикаю карасиків. Заразом і подумаю над подальшими планами, що ними поділився зі мною сивий чоловік. Орест.

І ось я сидів на березі, вмостившись на своєму розкладному стільці й не особливо уважно стежачи за коливаннями поплавця. Всередині царював абсолютний спокій – нарешті я міг ним насолодитися, не витрачаючи нервові клітини на ідіотку-дружину та її недолугі дії. Одна лише згадка про неї зараз викликала презирливу усмішку. Курва, егоїстка клята, вона ж ніколи не ставила себе на моє місце! Завжди тільки про себе й думає, а робить вигляд, що дбає про мене. Жалюгідне створіння... Уявити лише: хотіла запропонувати завести дитину, щоб скрасити мій вільний час. І яким, цікаво, чином це мало мені допомогти? Щодня трахати її до напівсмерті в очікуванні того, чого, скоріше за все, ніколи не буде? Що тут скажеш, геніальний план. Теж мені, знайшла бугая-запліднювача. Добре, що в мене є куди кращі пропозиції щодо того, як розпорядитися своїм часом. Зайвий раз переконуєшся, що чоловіка може зрозуміти лише інший чоловік.

Орест хотів, щоб я продовжив його справу. Він хотів, щоб я став його руками. І навіть дав мені спробувати – хай поки що лише уві сні. Мені сподобалося. Мушу визнати, я ще ніколи не відчував нічого подібного. Зробивши над собою зусилля, переступивши через страх, через відразу, через порожні сумніви й забобони, я знайшов під ними насолоду – та таку, що й не снилася цій дурепі з її ідіотською псевдоеротичною білизною та запозиченими з якогось дурного жіночого журналу рецептами. Це було задоволення найвищої проби. Відчуття, яке транслює руці ріжучий інструмент, що розпорює плоть, неможливо забути. Як і бризки, що лягають на кахель, як фарби на полотно, створюючи сповнений вищого змісту витвір природного мистецтва. Як і хрускіт дрібних кісток у пальцях, що його скоріше відчуваєш, ніж чуєш вухами. Орест мав рацію – варто лише позбутися обмежень. І дякуючи йому, я зробив перший крок до іншого, сповненого прихованого сенсу життя, яке не під силу зупинити навіть смерті. Він сам був живим доказом цього. Той імлистий, сутінковий світ дарував безсмертя сміливцям.

Ми з ним продовжимо. Він уже окреслив загальні риси того, що мені треба зробити. Байдикувати не доведеться. Треба буде навести лад у гаражі – там усе, що необхідно. Точніше, під ним. І ще купити деякі речі. Впораюся з цим, і з наступного тижня ми зможемо почати, вирішив я, зрозумівши, що відчуваю певне нетерпіння.

Все ж дарма ти відпустив сучку, майнула гадка. Не було б мороки. А тепер мусиш перейматися на випадок, якщо їй заманеться повернутися. От припреться знову сюди і перепсує все. Це саме те, що в неї виходить найкраще. Що будеш робити в такому разі?

Може, й так. Може, й не варто було її відпускати. Але нічого. Якщо уроку їй замало і вона знову сюди сунеться, я її заспокою. Раз і назавжди. Вона не зможе нічого зіпсувати. Вона...

...Про що ти думаєш, Михайле

Щось ледь чутне, неначе лопнула мильна булька. Я прислухався. Виявилося, цей тонесенький голос пролунав усередині моєї власної голови.

...Ти справді хочеш убити власну дружину? Як ти дійшов до такого

Я здивовано заморгав. Образи, що кілька секунд тому сповнювали мозок, раптом почали кришитися й повільно танути, наче крига від дотику теплої руки. Здається, я щось не те думав. Якісь божевільні речі. Щось про свою дружину...

Поплавець раптом смикнувся і рішуче потонув. Я інстинктивно рвонув вудлище на себе, та зусилля виявилося недостатнім – волосінь натяглася, як струна, кінець снасті вигнувся дугою, але гачок залишився під водою. Його рішуче й досить сильно тягло вниз; явно не якийсь там дрібний карась, але й точно не водорості – рука виразно відчула тріпотіння чогось живого. На мить усі думки зникли, звільнивши місце азарту. Я обережно потяг вудлище на себе, намагаючись не переломити його, і це «щось» піддалося й рушило до поверхні, майже не тріпочучи й не опираючись. Щукарик, чи що? Схоже на нього. Зараз, ще дві секунди, і побачимо...

За дві секунди я дійсно побачив. Над водою з’явилися почорнілі пальці чиєїсь руки, затиснуті в кулак – саме з нього стирчала волосінь, саме там ховався мій гачок. Витріщившись на це, я, виявляється, не перестав тягнути вудлище й зупинився лише тоді, коли витяг цю синюшну, блискучу від слизу руку по лікоть. Точніше, зупинився не я – мене зупинила вона, заклякши намертво. Я побачив, як напружилися в цей момент сухожилля на плямистому зап’ястку. А потім кулак розтиснувся. Очам відкрився гачок, що застряг точнісінько посередині долоні.

Я перелякано скрикнув і рвонув на себе вудку щосили. Гачок роздер сірувату шкіру долоні навпіл, вивільнився й, описавши величезне півколо, разом з поплавцем і грузилом гайнув у гілля берези над моєю головою. Та мені вже було не до риби. Я позадкував від води, побачивши, що рука повільно занурилася, а замість неї над поверхнею почала здійматися чиясь страшна безока голова – така ж сіра й укрита синіми плямами, з голим блискучим черепом замість скальпу й роззявленим ротом, з якого вихлюпувалася чорна мулиста вода. Ось з’явилися плечі, а потім тулуб; я зрозумів, що це жінка, коли побачив груди, схожі на два видалені шлунки. Її тіло ледве прикривали залишки якогось барвистого ганчір’я. По всьому було видно, що вона мертва, але, незважаючи на це, жінка цілеспрямовано плазувала просто на мене, разом із водою випльовуючи протяжливі булькаючі звуки. Цього не могло бути, але...

...МИХАЙЛЕ!

Голос, що був моїм незмінним супутником протягом останніх днів, гучно рявкнув у мізках.

...У будинок, Михайле! Ану повернися у дім.

Я вирішив, що це слушна порада, ризикнув розвернутися до кошмарної склизької істоти спиною і щодуху рвонув до будинку. У кілька довжелезних стрибків подолав відстань від ставка до дому, скочив у коридорчик і зачинив двері, не забувши повернути ручку замка на обидва оберти. Після цього страх як відрізало. Я пройшов на кухню, щоб визирнути у вікно, але нічого не побачив. На березі озерця було порожньо.

– Ти сумніваєшся в мені, Михайле.

Це питання (чи ствердження) тепер пролунало зовні, а саме з вітальні. Я рушив туди. Побачив, що від дзеркала виходило м’яке синє марево. У люстрі відображався Орест, і тепер він не був моїм віддзеркаленням – він був самим собою. Як і в моїх снах.

– Ти все ще не довіряєш мені? Саме це послаблює наш зв’язок. Я втратив тебе біля озера. Гадав, ми чудово розуміємо один одного.

– Так і є, – завірив я.

– Там, біля ставку, ти злякався власних бажань. Ти пожалів ту лахудру. Це неприйнятно, друже мій. Так не годиться. Або ти зі мною, і в цьому випадку тобі ніщо не загрожує, або...

– Я з тобою, – ствердно заявив я. – То лише... хвилинна слабкість. Більше не повториться.

– Це справді серйозно, Михайле. Якщо ти сумніваєшся, на відстані від будинку ти від’єднуєшся від мене. В нашій справі так не можна. Ми маємо бути одним цілим скрізь.

– Розумію. Більше ніяких сумнівів, обіцяю.

– Над тобою ще треба попрацювати. Але це згодом. Зараз для тебе завдання.

Підкорюючись вказівкам, я розшукав в кабінеті Аліни олівець і аркуш паперу. Сів у її крісло, а потім щось сталося. Мені здалося, що я лише моргнув, але за цей начебто короткий період, що очі були заплющені, на папері з’явився малюнок. Ключ. Великий і довгий ключ г-образної форми. Схоже, це намалювала моя власна рука.

– Зроби його, — наказав Голос.

16. / Аліна / Київ

Йти пішки довелося аж до залізничного переїзду – ці місця ніколи не були популярними серед автомобілістів. І я йшла, швидко, майже бігла, не дозволяючи собі зупинятися ані на мить, бо кожна спроба перевести дух закінчувалася тим, що на мене навалювалися несвоєчасні роздуми про те, як тепер жити, дізнавшись таке. Якась крихітна, але дуже скептична частинка моєї свідомості відмовлялася вірити в одержимість Михайла.

– Він просто розлюбив тебе, Лі, – шепотіла вона єхидним голосом. – Змирися. Таке трапляється.

– Тільки не в моїй казці, – огризнулася я і вирішила змучити капризну свідомість бігом. Мені це майже вдалося, бо, коли за залізничною колією мене нарешті підібрав кутастий транспорт захисного кольору, я не могла й говорити, не те що думати зайве. Водій цього тарантасу («УАЗику», згадалася народна назва) – кремезний дядько вагою навряд чи менше десяти пудів, що весь аж розпливався по сидінню – довго зиркав на мене з певною цікавістю.

– Що зі щокою? – спитав зрештою.

– Об кулак вдарилася.

– Заслужила, значить, – безапеляційно заявив водій і плюнув у відчинене вікно. – У вас, бабів, завжди так – спершу язиком ляпаєте, а думаєте потім.

Я кивнула, не в змозі навіть злитися.

– Ваша правда. І душі у нас теж немає.

Але за кілька хвилин, краєм ока спостерігаючи, як переконливо коливається на поворотах матрацеподібна тілесна маса дядька, дозволила собі запитати:

– Вибачте, а ви де працюєте?

– Служу, а не працюю, – гордо відповів чолов’яга, відразу поважно надувши грудну клітку. – У тутешньому військкоматі. Людей роблю із сисунців.

І навіщось додав:

– Майор я.

Звання мене відразу відчутно заспокоїло.

– Що ж, тепер я на власні очі бачу, що з такими захисниками ворог не пройде. Точніше, просто не пролізе.

Великий військовий дядько знову зиркнув, але, схоже, не до кінця вирішив для себе, образа це чи комплімент, тому промовчав.

До Кардашева ми доїхали так само мовчки, а платню я лишила доброму шоферу фальшиву двадцятигривневу купюру, отриману на сдачу в якомусь нічному магазині років п’ять тому. З тих пір ксерокопія двадцятки лежала у моєму гаманці на добру пам’ять, і ось – треба ж таке – знадобилася. Збройні сили отримали гідне фінансування.

На автовокзалі я пірнула у якийсь транзитний міжміський автобус, де, на щастя, були вільні місця. При посадці мені вдалося сяк-так прикритися рукою, а всю дорогу я посилено вивчала знайдену за ручкою крісла газету, що виявилася друкованим органом Кабінету Міністрів. За три години я назубок вивчила, як багато доброго зробив нам уряд – і все це вмістилося лише на одній сторінці. Мабуть, мої забиті памороки зіграли зі мною злий жарт, бо при виході я необачно повернулася так, що на мене впало світло. І почула, як зойкнув водій.

– Деяким мужикам, – обурено мовив він після паузи, – треба руки ще в дитинстві відрубувати. Аж по плечі.

Від сліз мені защипало очі. Я хотіла сказати щось розумне, але не знайшлася з відповіддю і мовчки вийшла на центральному автовокзалі. Валерії я подзвонила вже з маршрутки, тобто з автобусу на Картахену. Вона мені зраділа.

– Гей, Хуаніто, а ти ж казала, будеш за три дні! Не переймайся, приїзди. Діти у мами, чоловік на чергуванні. Візьмемо пляшку чогось смачного і поговоримо!

Утім говорити, побачивши мене, Лера не стала. Вона заходилася кричати. Прямо з порога. Я подумувала закритися від неї чадрою і сказати, що прийняла іслам, але навряд чи на неї це подіяло б.

– Це що, курва-мама, таке?! Це як називається? Звідки цей синець?!?!

– Від удару. Дякую, що запросила увійти.

– Будеш уникати відповіді – отримаєш такий самий другий. Так, звичайно, проходь, чого за одвірок вчепилася? – Я посунула на кухню, незмінне місце бесід із Лерою, а вона – за мною. – Михайлова робота?

– Не зовсім, – я вмостилася на табуретці і споглядала, як подруга ставить на стіл склянки і дістає горілку з кухонного «пеналу». – Дивні у тебе поняття про смачне.

– Та ну? А як, частково? Чи це був колективний підряд? І зуби мені не заговорюй! – Валерія налила собі півсклянки «Пшеничної», трохи подумавши, капнула туди апельсинового соку і перехилила пійло одним махом. Перевела дух, глянула на мене.

– Таке саме будеш?

– Горілки побільше, соку не треба, дякую.

– Ну, – дочекавшись і мого залпу зі скляної зброї, мовила Лера, – а тепер розказуй. Що, чоловік тебе в ліжку з полтергейстом застукав?

– Ет, – я безнадійно махнула рукою, – кому про що... Ти сама у це віриш?.. Що я могла зрадити Михайла?

– Ти? – На ідеальному обличчі подруги промайнув подив. – Пресвята Аліна, діва Амазонська? – Ще одне моє прізвисько з тих пір, як я необачно зізналася Лері, що мрію побувати на цариці річок. – Знаєш, якби я сама побачила тебе у койці із стороннім чуваком, я б очам своїм безстидним не повірила.

– Дякую.

– Будь ласка. Хоча це дурість, як на мене.

– Це моя дурість.

– Та певне. Ну і що, оцінив твій Михайло те, яка ти, трясця тобі, ідеальна? За що він вдарив тебе? Питання напівриторичне, бо в дитинстві мама навчила мене, що бити жінок не можна ні за яких обставин, а та, яка дозволяє так поводитися з собою, наривається на дуже швидке повторення, однак... якісь зовнішні мотиви були?

– Так, – почала пояснювати Лері, яка нарешті сіла навпроти, отримавши прекрасну можливість пропікати мене поглядом. – Розумієш, він... я... на нього щось найшло, і...

– Ну звичайно, – небесно-блакитні очі Валерії потемніли від гніву. – І був йому Голос, і Голос прорік:

«Ах ти ж драний козел, хто дозволив тобі бити жінку?!». Коли ти плануєш подати на розлучення?

– Я не хочу з ним розлучатися.

– Хочеш, – тоном досвідченого гіпнотизера, що проводить планове навіювання, промовила подруга. – Ще й як хочеш. Просто ти ще цього не усвідомлюєш. Але я тобі допоможу. Або зроблю тебе вдовою, якщо тобі це більше до вподоби.

– Поворожи мені, – попросила я, намагаючись не звертати уваги на те, як жалюгідно звучить мій голос. – Будь ласка, кинь на нього.

– Лайно питання. Кину на нього, що скажеш – каменюку, балкон чи чавунну болванку... Замовляй.

– Леро, усе це дуже серйозно.

– Я думаю... ти рентген робила?

– Послухай, я розумію, як це виглядає зі сторони, але я не жартую. Невже ти вважаєш, що я підшукувала б Михайлу такі ідіотські виправдання? Я могла б придумати щось краще.

– Не можна нічого придумати про чоловіка, котрий підняв руку на дружину, – з притиском мовила подруга.

Я закотила очі і поморщилася від болю у розбитій вилиці.

– А тебе нічого не дивує у цій ситуації, Леро? Ми з Михайлом прожили вісім років, душа в душу, він мене навіть дурепою ні разу не назвав, а тепер – трісь – і став маніяком? Така швидкість перетворення трохи збиває з пантелику, га?

– Мене неможливо збити з пантелику, – буркнула Валерія, але я помітила, що вона завагалася. Прекрасно. Сумнів – перший крок до гріха і до пізнання істини, хоча це, в принципі, одне й те саме.

– Просто подивися на карти. Поглянь, що вони скажуть тобі. А потім я дещо додам, якщо буде потреба.

– Ну добре, – явно невдоволена моїм, як вона те називала, пацифізмом Лера дістала із тумбочки кухонного столу, де нормальні люди тримали виделки та ножі, колоду звичайних гральних карт, заговорених на ворожіння, і віялом розкинула їх на стільниці.

– Ну що ж, – тоном міс Скепсис двадцять першого сторіччя промовила вона, – зараз дізнаємося. Побачимо, що... що за холера? – Подруга тикнулася носом у винового туза, оглянула його так, ніби він зненацька поміняв масть, згребла колоду до купи і розклала знову. Результат завів її в глухий кут – я це відразу зауважила.

– Я принесу Таро, – підводячись, сказала Лера, а ще за п’ять хвилин безпомічно розвела руками і над цими барвистими картами.

– Нічого не розумію. Я такого не бачила за всі роки, що цим займаюся. Я... зараз. Остання спроба. Я візьму циганську колоду. Це вже напевне.

Валерія сильно нервувалася – це було помітно з того, якими уривчастими, безладними стали її рухи. А мене взагалі заціпило – нікому і ніколи, крім себе, вона не ворожила на циганській колоді.

Те, як потрапили до неї ці карти, було досить втаємниченою історією, та одного разу, під коньячок, мені вдалося витягти з Лери деякі нюанси. Ще як була підлітком, вона зустрілася на вулиці зі старою циганкою, котра, за звичкою, намагалася видурити в Лери трохи грошенят. Продуктивність цього заняття дорівнювала абсолютному нулю, про що стару й було проінформовано у досить різкій формі. Потім вони уклали парі: хто кого передивиться, а коли збентежена циганка відвела очі – ніхто не міг довго витримати оманливо ніжний погляд Валерії, – то виявила, що в руках шмаркачки примостилися її золоті сережки. Вражена до глибини душі, стара викупила своє добро за колоду карт, не схожих на жодні інші, напророчила Лері велике майбутнє і попередила, що ворожити на цій колоді можна лише тричі за все життя, у миті найбільшої біди. «Тоді ти сама побачиш, що означають ці карти, – заявила циганка. – Ти їх прочитаєш, як книгу». І я достеменно знала, що гадала на них Лера лише раз, коли тяжко захворів її старший син, і лікарі сказали, що дитина помре. А карти – що одужає. На щастя, помилились лікарі.

Розклад циганських карт Лера вивчала довго, а я, зважаючи на те, що усі ті малюнки були для мене китайською грамотою, вивчала вираз обличчя подруги, і те, що я побачила, мені дуже не подобалося. Усе це взаємовивчення тривало хвилин двадцять, не менше, а коли Валерія нарешті глянула на мене, її лице було біліше від молока.

– Поїхали, – сказала вона. – До Тані. А коли все це закінчиться... тобто якщо закінчиться, нагадай мені вимити рота з милом, щоби я надалі думала, перш ніж когось засуджувати, і вибачитися перед Михасем.

Що ж, порівняно з козлом, Михась – це вже був неабиякий прогрес. Просто-таки поступ. Однак оптимізму це мені не додало.

– А що, це може й не закінчитися?

– Ні, ну все закінчується... рано чи пізно... так чи інакше...

О Господи!!!

– Що ти побачила, Леро?

– Краще тобі цього не знати. Повір.

Шкірою у мене пробіг колючий морозець.

– А Тетяна – це та людина, про яку ти згадувала?

– Еге ж, вона. Дуже сильний екстрасенс, дуже. Але характер ще паршивіший, ніж у мене, як не важко у це повірити. Не сподобаєшся їй – і вона просто не відкриє тобі двері. Але півсправи зроблено – я їй вже сподобалася. Давно і сильно – ну, ти знаєш, як це зі мною буває... Тому допивай свою горілку – і вперед. Час підганяє.

Я рвучко звелася і захиталася, відчувши, що сп’яніла куди сильніше, аніж здавалося. І безсило квакнула навздогін Валерії:

– Сподіваюся, ми візьмемо таксі?

– Ага, зараз. Ще не було мені куди гроші викинути, маючи власне авто.

– Але ж ми п’яні!

– За себе говори. Я лише трохи випила. Ну? – Лера стояла у кухонних дверях, як портрет у рамі – гарна, розкута і зла. І дуже стривожена. – Ти зі мною чи ні?

Екстрасенс Таня мешкала на околиці Києва, в лісистому районі, вельми тихому і привітному. По війні полонені німці набудували тут безліч двох– і триповерхових цегляних будиночків, що в народі називалися «сталінками» – з високими стелями та товстими стінами, затишних і стильних. У Тетяни, як пояснила мені подруга, недбало витискаючи зі свого джипа-всюдихода сто двадцять кеме на столичному шосе, була трикімнатна квартира, куплена за гонорар, отриманий за вигнання привидів із дому якоїсь дами-депутата. Разом з привидами пішов і чоловік гранд-дами, причому, за чутками, до екстрасенса, але останнє лише збільшило суму гонорару. Щоправда, з тим чоловіком Тетяна давно розбіглася і наразі жила сама, що суттєво спрощувало справу. Мало хто із чоловіків буде в захваті спостерігати, як дружина пропадає бозна-де днями, як не тижнями, не ночує вдома, а повертається бліда і змучена, з темними колами під очима та порепаними вустами, ще й навідріз відмовляється від усіх подружніх обов’язків, окрім миття посуду, мотивуючи це тим, що постує для очищення. На той момент, коли Лера в силу прибуття до місця призначення перестала думати, що її джип – це «Конкорд», і подзвонила у двері Тетяни, я знала про екстрасенса майже все, навіть розмір одежі. Та все ж виявилася не готовою до вигляду жінки, що відчинила нам. Чорнява і похмура, вбрана в усе чорне, крихітного зросту, з жирно підведеними очима кольору газового полум’я і яскраво нафарбованими крупними вустами, вона здалася мені героїнею дешевої пародії на хороший фільм жахів, переконливою, як душ із поливалки в якості дощу. Не вітаючись, взагалі не зронивши жодного слова, вона просто посторонилася, пропускаючи нас у коридор, а потім розвернулася і пішла, не озираючись. Ми рушили за нею. Я зразу відчула, що будинок наскрізь просякнутий якимись екзотичними пахощами.

– Ти їй теж сподобалася, одразу видно, – прошепотіла мені Валерія, і я ледь стрималася, щоб не спитати, з чого ж це, в біса, видно – з її спини? – Ти, головне, мовчи. Зовсім. Говоритимеш, як тебе спитають, ясно? І всі свої шпильки тримай при собі. За потреби – ковтай. Зрозуміло?

Я кивнула, як китайський болванчик. Втома від довгої подорожі та стрес від усього пережитого чавунною вагою налягли на мої плечі. Мене знову заколотило, як було завжди, коли я знесилювалася або нервувала. Екстрасенс Таня між тим з’явилася із надр кімнати, у якій було зникла, залишивши нас у вітальні, і в її пронизливих очах промайнуло щось схоже на співчуття.

– Прошу, – рука з довгими аристократичними пальцями вказала на крісла обабіч журнального столика, заваленого різною містичною періодикою (хоча мені здалося, що це виключно для антуражу), і ми з Лерою слухняно опустилися на продавлені багатьма сідницями подушки. – Чаю, кави? – звертаючись до мене, поцікавилась жіночка. На Леру вона не зважала, але подругу це, на диво, не бентежило.

– Чаю, будь ласка, – попросила я і зразу ж осіклася, наштрикнувшись на незадоволений позирк Валерії, і мстиво додала, – а Лері – кави.

Господиня кивнула і рушила на кухню, а я прошепотіла:

– Ну, що таке? Вона сама запропонувала. Крім того, протверезіти тобі не завадить.

– Я твереза, як скло. А ти сюди у справі приїхала чи чаї ганяти? Сама, до речі, пила не менш за мене.

– Я не сідала за кермо.

Тетяна – хоча вона, до речі, так і не назвалася – знову виникла у дверях з тацею, на якій парувало три глиняних горнятка, стояла цукерниця і мініатюрний глечик для вершків, і вправно примостила усе вищезгадане на столик.

– Я не знала, як ви любите, – її голос дисонував із загальним виглядом і звучав мелодійно, як дзвіночок. – Тому принесла цукор і вершки. Якщо ви почекаєте ще хвилинку, я нарешті вмиюся, бо від цього макіяжу я сама собі здаюся клоунесою. Не знаю, що на мене найшло, коли я так мазалася. Я миттю.

– Послухай, – мовила я до Лери, коли з ванної долинув шум води, – а ти впевнена, що вона допоможе? Вона не виглядає як жінка, здатна впоратися з привидами. Вона...

– Схожа на гнома-акселерата, я знаю. Але вона найкраща. Я бачила її в ділі, – голос подруги здригнувся, і я здивовано вирячилася на Леру. – Давно це було, і я не люблю про це згадувати, але заради тебе... Нічого не вийде без віри, Лі. Ти мусиш вірити – їй і у неї. Тому я розповім.

Валерія вбухала у свою каву всі вершки, від чого на блюдце потекла білувато-бежева рідина, випила те все єдиним ковтком, кашлянула, скосила очі на двері і понизила голос до шепоту, такого тихого, що кожне друге слово мені довелося читати по губах.

– То було рівно двадцять років тому. Ми тоді з нею щойно познайомилися. Зійшлися на якійсь вечірці в універі: я тоді щойно вступила на історичний, а вона закінчувала факультет психології, останній курс і все таке... Доросла жінка, вся огорнута таємницями, немов туманом. Ми заприязнилися – не найкращі подруги, як-от із тобою, але приятельки. Зустрічалися кілька разів – плітки, кава, танці, хлопці... Але тієї ночі її зі мною не було.

– Якої ночі?..

– Тієї, коли я та Женька бавилися спіритизмом. Ніч перед Різдвом.

– Ви що, ідіоти?

– Ну, не всі ж такі премудрі, як ти, преподобна матінко, у свої вісімнадцять, – огризнулась Лера. – Ти не питаєш, хто такий Женька?.. Ну й правильно. Я тобі й так поясню. Він був моїм нареченим – ти не повіриш, але я насправді збиралася заміж, ледь досягнувши повноліття! А Євген... він вважав те, що я вмію ворожити, страшенно захопливим. Його зачаровувало, що я можу бачити майбутнє, а сам він цікавився окультизмом, магією... Одним словом, ми догралися. Тієї ночі ми вирішили викликати чорта. І він прийшов.

– Леро...

– Я ледве встигла перевернути дошку та дзеркало, але секунд двадцять ми обоє бачили його, так би мовити, в усій красі. Нестерпно смерділо сіркою, було і холодно, і жарко водночас, а він... чи воно... у мене й досі деколи бувають кошмари, люба. У тих снах я бачу його, знову і знову. Він забирає у мене Женю.

– Я ...

– Він насправді забрав його. Геник збожеволів від жаху, з мого дому його забрала «швидка», а за рік він наклав на себе руки в психушці. Десь знайшов чайну ложку, загострив її, як лезо, і перепиляв собі вени.

– Господи...

– Ага. Але я про Таню. Вона довідалася про те, що сталося. Не від мене, звичайно, – я не хотіла загриміти до Павловки, оповідаючи всім, що зустрілася з нечистим. І вже точно не від Жені. Але вона знала. І те, що сталося тієї ночі, і те, що після неї у мене в хаті почало коїтися таке, що твій полтергейст, мабуть, дитячим садком виглядає поруч із усім тим. Я не можу про це говорити, мені заборонено, але... один крихітний епізод, найбільш невинний... Коли я прокидалася ранком, усі голки, шпильки та булавки для шиття стирчали в моїх щоках, наче у поролонових подушечках. Усі голки з усіх моїх трьох кімнат. Це було жахливо.

– І що ж Таня?..

– А Таня кількома словами, але дуже ємко, описала усе, що відбулося тієї ночі, так, ніби вона теж там була, і запропонувала свою допомогу.

– А ти?..

– Я, так би мовити, засумнівалася у її профпридатності. Метр на стільці в кашкеті, а збирається тягатися з нечистим! Я їй так і сказала. А вона відповіла, що тоді я можу й надалі насолоджуватися життям із потойбічним, аж доки просто не помру. Або помру не просто. Що мені залишалося? Лише погодитися. Про те, що саме вона робила, я розказувати теж не буду – маю виразне враження, що скоро ти побачиш те на власні очі, але... вона впоралася. Він відступився від мене. Сподіваюся, назавжди.

– І після цього ти ще й ворожиш? – жахнулася я.

– Ну, ти ж в курсі, шибайголова – моє друге ім’я.

Я приголомшено замовкла, але ненадовго. Ледь до мене повернулася здатність говорити, як я згадала дещо, що весь час дивувало мене у Валерії. Вона могла матюкатися, як боцман, знала лайки з багатьох мов, але жодного разу за весь час нашої дружби я не чула, щоб вона сказала «чорт забирай». Або «хай йому грець»! Чи, приміром, «дідько б його вхопив!». Лера примудрялася використовувати під час сварки навіть імена літературних героїв та історичних осіб, вигукуючи «І-пать-ій Коловрат!» з такими акцентами, що й дошкільнятку стало б ясно, що вона хотіла сказати – але слово «чорт» було для неї табу. В усіх варіаціях.

– Так ось чому ти...

– Ніколи не чортихаюся?.. Так, саме тому. Це лихо спить чутливо – не варто його будити. Воно ж, блін, може й скучити за мною.

Від дверей почулося покашлювання. Я повернула голову і побачила Таню, умиту і свіжу, як травневий ранок. Сині очі сяяли лукавством і якимось дитячим захватом від навколишнього світу. На жаль, у своєму нинішньому стані я ніяк не могла розділити з нею ці прекрасні почуття.

– Я подумала, що вам слід поговорити ґрунтовно, – мовила вона, – і встигла прийняти душ. Вода – неперевершений очищувач, змиває усе зле.