Текст книги "Бранці мороку"

Автор книги: Наталка Шевченко

Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

– Якби я вірив у містику, то сказав би, що це покарання за порушену обіцянку.

– Тобто? – Аліна здивовано кліпнула очима.

– Цитую видатну письменницю сучасності Богдану Нечай: «До біса мої романи. Я беру тайм-аут, оголошую перерву в писанні цукеркових книг щонайменше на квартал. Я хочу байдикувати, насолоджуватися життям, і тільки...» А сама? Між іншим, після сніданку, який ти мені програла, ми збиралися відвідати історичну пам’ятку під Кардашевом. Є що сказати на своє виправдання?

– Винна, – Лі похнюпилася. – Але, Михасю, я навіть не можу згадати, коли востаннє відчувала таке сильне натхнення, як сьогодні зранку. Воно, власне, мене й розбудило – я прокинулася від того, що уві сні побачила увесь свій роман аж до самого фіналу! Уявляєш? Я підхопилася о сьомій з повністю побудованим сюжетом у голові. І вирішила написати якомога більше, доки нічого не забула. Ти образився?

– Є трішки, – зверхньо сказав я. – Та завжди є шанс спокутувати провину. Скажімо, яєчнею, мисливськими ковбасками і кавою. А потім, хочеш ти чи ні, ми сядемо в машину і поїдемо на екскурсію до тих старих руїн. При всій любові до нашого будинку я не збираюся киснути тут безвилазно. Виконуй.

– Так, володарю, – відсалютувала Аліна, та раптом знову посерйознішала. – І все ж таки, що це могло бути, Миханю? Що сталося?

– Не знаю. Але нічого надприродного, – рішуче сказав я, думаючи про дзеркало.

10. / Аліна / Гості

Тоді ми таки вибралися до фортеці і чудово провели час, блукаючи між старезних, порослих мохом каменів у тиші, яку порушувало тільки наші кроки. Серед тих руїн, що просто дихали нашою буремною історією, було так легко уявити себе не в цьому часі, що я не втрималась і уявила. Мені здалося, ніби я перенеслася назад, на кілька сторіч, що з міцної, ще не зруйнованої вежі я бачу наближення завойовників, що разом з товаришами по зброї захищаю рідне місто від ворожої навали – і гину, не відступивши. Дивно, але мене, переконану пацифістку, чомусь зовсім не здивували ані мої войовничі мрії, ані думки про власну загибель. Я любила проживати миті чужих життів завдяки своїм фантазіям, а покійна мама завжди казала, що не певна, чи це мій хрест, а чи дар Божий. Я також не була певна нічого конкретного, але зазвичай це здавалося мені саме даром.

Повертаючись додому, ми дивом набрели у крамничці в Кардашеві на клавіатуру, таку старезну й пожовклу, що я захвилювалася, а чи можливо підключити її до мого комп’ютера. З’ясувалося, що можливо, і ми відсвяткували це за вечерею домашнім малиновим вином, купленим у тому ж таки Кардашеві у привітної молодиці на ринку. Якийсь час ми провели на веранді, обговорюючи вибрики сучасної техніки: дивний трапунок із вибухом пластмаси все не давав мені спокою. А потім тема вичерпалася сама собою через втому, Михась пішов спати, а я перебралася до свого кабінету. Я ще довго сиділа там, але не писала, а просто зачаровано дивилася, як повільно тануть у сутінках дерева за вікном, як сріблясто-жовте сяйво молодика клаптиками лягає на підлогу, і слухала, як звабливо шумить вітер за вікном. Піднявшись нарешті до спальні, я спробувала розбудити Михайла з романтичними намірами, однак він не піддався, пробурчав щось геть не романтичне і відвернувся від мене. Я не образилася, бо була переконана, що попереду у нас повно часу і його вистачить на все. І на те, щоб кохатися, і на те, щоб народити дітей, і на те, щоб зістарітися разом.

Наступного дня я прокинулася, коли ще й на світ не займалося, а чоловік проспав до обіду. Наздоганяє втрачене, вирішила я, згадуючи його безкінечні хронічні недосипи, повернення додому о першій ночі та підйоми о п’ятій ранку, тому й не стурбувалася. Мій роман писався надзвичайно легко, просто лився, мов вода, тому я не стала відволікатися на їжу, гукнувши Михайлові, щоби він розігрів собі учорашній борщ. Чоловік чомусь образився.

– Ледацюга! – сказав він, відкривши двері мого кабінету.

– Соня! – відповіла я, навіть не повернувши голови.

Зголоднівши, надвечір я тимчасово звільнилася зі свого творчого полону, і вийшла на кухню. Михайло був там і оскаженіло рубав салат, ніяк не реагуючи на мою з’яву. Мені здалося дивним його обличчя – воно було якимось відстороненим і чужим. Я вмостилася на клишоногій табуретці і спитала:

– Усе гаразд?

– Так, звісно, – Михась відірвався від катування городини, і звів на мене очі, котрі якусь мить були темними, як рілля. – Усе прекрасно, Лі. Ось хазяйную, як бачиш. Виконую твою роботу. Мені ж тут все рівно немає чим зайнятися. А у тебе роман, герої, все таке...

Хоч як важко у це повірити, але тоді мені стало соромно. Відчуття провини – з приводу і без – завжди було моєю ахіллесовою п’ятою, і хоча з віком я навчилася давати доброго відкоша будь-кому, хто намагався таким чином мною маніпулювати, але ж переді мною був не будь-хто, а коханий чоловік. Тому я почервоніла, перепросила і хутенько доробила салат, зварила картоплю і запекла із сиром куряче філе. Михайло відтанув, ми смачно поїли, прогулялися лісом і, відчуваючи приємну втому, вирішили заснути раніше, ніж завжди.

– А тобі вдасться? – спитала я із сумнівом. – Ти сьогодні спав півдня, мабуть, нічний сон перебив.

Від цих слів Михайло спалахнув, як сухий сніп.

– Це натяк на те, що я байдикую? – спитав він погрозливо. Я так здивувалася, що навіть не образилася.

– Та байдикуй собі на здоров’я, – відказала я якомога миролюбніше. – Ми ж ніби для цього сюди й приїхали. І це ніякий не натяк, а проста констатація факту. Не сердься, любий. Це ж добре, коли раптом випадає ніч без сну.

Я говорила грайливо, і чекала хоч на якусь реакцію, однак Михась промовчав. Щоправда, він обійняв мене, коли ми лягли в ліжко, і поцілував, і робив усе, що й завжди – але не як завжди. Я ніби обіймала незнайомця, якогось стороннього мужчину, і це дивне, моторошне відчуття звело таку жадану для мене близькість на пси. А подальші слова Михайла мене заледве не вбили.

– Ти мене геть змучила, Лі, – заявив він тоном прокурора. Я засміялася, дещо невпевнено, бо у цих словах виразно продзвенів метал.

Я прошу двадцять років ув’язнення для цієї жінки за сексуальні домагання до власного чоловіка.

– Це скарга чи заохочення?

– Ні, я не скаржуся, просто гадаю, що у твоєму віці пора вже менше думати про плотське.

Промовивши це, Михайло миттю солодко заснув, а моя щелепа відпала і зі стуком покотилася на підлогу.

У моєму віці? Менше думати про плотське?

От лайно! Почути таке від коханого – так і жити не захочеться.

Спокійно, Аліно, сказав мені внутрішній голос, немає чого хвилюватися. Це природно, що він почувається зайвим. Скільки часу пройшло, відколи він втратив роботу, котра давала одне з найголовніших для чоловіка відчуттів – відчуття того, що він потрібен? Не так вже й багато, правильно? І зізнайся собі чесно, він має рацію, люба – у тебе є твоя творчість, твої герої, і це неможливо відняти. Де б ти не була, що б із тобою не трапилося, цього в тебе ніхто не забере. Поруч завжди знайдеться ноутбук, захалявна книжечка чи твоя пам’ять. Це твій стрижень, твій хребет – творчість і любов. Вірніше, любов і творчість, та в чоловіків усе інакше. Ти це знаєш, ти змирилася з тим, що жодне почуття, яким би палким воно не було і яким би великим не здавалося, не замінить мужчині улюбленої справи. А зараз тому, кого ти кохаєш, Лі, буквально перебили хребет. Він корчиться від болю, а ти дивуєшся, де його усмішка. Потерпи, дівчинко. Потрібен час і більш нічого. Час лікує все. Ну і ще якесь заняття Михайлові також не завадило б. Хоча б якесь хобі, чи що. Так що краще напруж мізки і придумай те, що трохи відволіче чоловіка від сумних думок.

Я напружувалась аж до ранку, та на гадку не спадало нічого, окрім збирання грибів та риболовлі. Заснути мені вдалося лише з першими промінцями сонця, тоді, коли селяни саме виходять до свого хазяйства, але саме в напівсні мене відвідала ще одна думка. Вірніше, згадка про давню мрію.

Дитина. Нам треба спробувати зачати дитину.

Черговий курс мого лікування невість від чого закінчився ще минулого тижня, і це давало мені надію. Я солодко позіхнула у подушку, похваливши себе за винахідливість, і вирішила обговорити це з Михасем, щойно прокинуся. Великої потреби у цьому обговоренні не було, бо я знала, що чоловік мріє про малюка так само сильно, як і я, але я просто хотіла сказати це йому. Дуже хотіла.

Збудив мене Михайло і вібруючим від злості голосом поцікавився, де, в біса, його сніданок. Спросоння я ще думала пожартувати на тему безпорадності деяких чоловіків у натуральних умовах життя без бігмаків, але наштовхнулась на його гострий погляд і замовкла на півслові. Про дитину поговорю з ним після сніданку, мудро розсудила я і з чавунною від сну головою поплелася на кухню. Там на мене чекали розчахнутий холодильник і плита із запаленими конфорками. Кота, що звично засів на своїй веранді, мов той партизан у землянці, я нагодувала досить швидко і без пригод, а ось зі стравами для нас довелося помучитися. У мене все буквально валилося з рук. Яєчня підгоріла, кава збігла, залила плиту і наповнила весь перший поверх дому огидним смородом, млинці вийшли глевкими, наче з глини, та навіть банальні бутерброди не вдалися – виявилося, що у нас не було свіжого хліба. Снідали ми у вітальні, за столом напроти дзеркала, і я помітила, що Михась увесь час позирає на своє відображення, для чого йому доводиться вивертати шию під немислимим кутом.

– Не можна дивитися в дзеркало, коли їси, – сказала я, в черговий раз зауваживши крутіння чоловіка. – Кажуть, це шкідливо для твого щастя – ти можеш з’їсти його.

– Та не більше, аніж оці твої, з дозволу сказати, наїдки шкідливі для мого шлунка, – огризнувся він. – Що, важко готувати, як слід, Аліно? Та ще й щодня, га? Це тобі не по клавішах лупити.

З цими словами Михайло встав і демонстративно вийшов з-за столу. Мої очі затягнуло слізьми, і я мовчки нахилилася над своєю тарілкою. Михась був несправедливий і знав це, бо зазвичай я готувала дуже добре і усе робила сама, без залучення усіляких напівфабрикатів, а погані дні бувають у кожного. Однак я вчасно згадала, про що думала вночі, і знову закликала себе до терпіння. І найдовший шлях починається з першого кроку. Все владнається. Все ще буде гаразд.

Я повторювала цю мантру, миючи посуд і шукаючи Тигру, котрого після сніданку наче лизень злизав з веранди. Пошуки смугастого негідника забрали в мене три години і так нічим і не завершилися. Я засмутилася, але не злякалася, бо такі зникнення вже траплялися, і я підозрювала, що мій кіт знайшов собі кицю десь на хуторці. Що ж, принаймні він не порадить їй менше думати про плотське, зі злістю подумала я, увійшовши до вітальні з наміром, що так і не полишив мене, не зважаючи на паршивий початок дня: поговорити з чоловіком про дитину. Але Михайло не мав настрою слухати мене – коли ви живете у шлюбі вісім років, ви бачите це у першу ж секунду, і вам не потрібно нічого питати, взагалі не потрібно слів. Він був дуже зайнятий – крутився перед дзеркалом, як безнадійно старіючий характерний актор, і я не здивувалася, якби однієї миті він, склавши руки човником, пірнув у ту сріблясту, прикрашену тріщинами поверхню. Мене шокувала така його поведінка – Михась завжди був гарним, але ніколи – марнославним.

– Добре виглядаєш, герою, – зауважила я, аби щось сказати. Але він почув мене, засріблився радістю і мовив:

– Ти справді так гадаєш, Лі? Я теж думаю, що ця сивина мені личить. Із нею я стаю більш сексуальним, чи не так?

– Вважай, що звання «Містер Секс» у тебе в кишені. – Я наблизилася до чоловіка і пильно пригледілася до його волосся. – Разом із трусиками збуджених фанаток. А де це в тебе сивина?

Михась шумно зітхнув, демонструючи, як його дістали моя нетямущість та короткозорість.

– Ну ти даєш... Бачиш неіснуючі тріщини на дзеркалі, а того, що я відчутно посивів буквально за тиждень, не помічаєш? Хоча з тобою не дивина й за кілька хвилин посивіти.

Боже, та що це з ним?

– Михайле, припини. Ти верзеш дурниці. Якщо тобі здається, що три сиві волосини на потилиці – це той єдиний штрих, котрого тобі бракує для завершення образу крутого мачо, то я тебе вітаю. Вони у тебе є. Ти – мачо, супермен і секс-машина. Тільки позбав мене від задоволення вислуховувати цю маячню. Краще поясни, що з тобою коїться.

Чоловік нарешті повернувся до дзеркала задом – неабияка жертва з його боку! – і посунув на мене, мов скажений бульдозер. Його очі знову здалися мені темними, майже чорними буравчиками, круглими отруйними жалами, що хижо впиваються в мою плоть. Я злякалася і відступила до порога, судомно вчепившись за одвірок тремтячими пальцями.

– Іди звідси, Лі, – просичав Михась так, ніби в роті у нього й справді було лише два зміїних зуба. – Я завжди знав, що ти тупа, я звик до цього, але ти ще й сліпа. Ми потім поговоримо, коли ти протреш очі і побачиш те, що бачу я!

– Слухай, – я пропустила повз вуха «тупа і сліпа» і щосили намагалася говорити логічно, – ходімо зі мною до ванни, там є інше дзеркало, і ти переконаєшся, що я права. Або хочеш, я принесу пудреницю, і тоді...

– Аліно, я просив тебе забратися.

Крити було нічим, хоча те, що сказав Михась, погано збігалося із моєю уявою про сенс слова «прохання». Я розчепила пальці, що трималися за дерево, як за рятівний круг, навіщось розгладила рожеву футболку на животі і пішла. Забралася. Байдуже проминула кабінет – сама думка про працю викликала в мене легку нудоту, якусь мить постояла на порозі ванної, розриваючись між бажанням включити воду і небажанням рухатися взагалі, а потім повільно, як інвалід, рушила сходами нагору. За дверима мого кабінету мені вчулося якесь шарудіння, але я була надто змучена і зла для того, щоб повернутися і перевірити, що там таке. Тигра, мабуть, більше нікому. Щоправда, кабінету він уникав так само, як і решти приміщень цього будинку, окрім веранди, але, можливо, цього разу щось його привабило. Відкрите вікно, приміром, коли всі двері зачинені. У Києві кіт дуже любив дивитися, як я працюю, і було два місця, де я завжди могла напевне його знайти – мій кабінет і кухня, а тут, у цьому домі...

Невже я справді так хотіла переїхати сюди?.. Тепер усе це здавалося сном. Поганим сном. І я вже зовсім не була переконана, що варто говорити з Михайлом про дитину. Я тепер боялася цієї розмови, боялася власного чоловіка, мене до смерті лякали ці раптові зміни у ньому, які я намагалася, проте так і не змогла пояснити собі до кінця... Врешті-решт, хіба, згоджуючись на купівлю будинку, Михась не розумів, що тут у нього з’явиться забагато вільного часу?.. Чудово розумів. Хіба не він, телефонуючи мені щовечора, розписував тутешні красоти такими словами, що від його порівнянь мене, письменницю, душила велика зелена заздрісна жабенція? Він, більше нікому. То що ж тут відбувається зараз? Що коїться з ним – і зі мною? Які всьому цьому причини? Я тут ніби чужа. Не тільки власному чоловіку, а ще й цим стінам, таким привітним, пофарбованим у теплі кольори стінам, котрі виштовхують мене, немов послід, очищуються від вже непотрібного їм матеріалу, щоб...

Я спам’яталася на ліжку у спальні, геть не тямлячи, як довго туди йшла, і негайно вилаяла себе останніми словами. Розійшлася, Лі, твоя бурхлива фантазія. Тримай її в узді, бо буде горе. Не нагнітай. Хіба не у цій хаті ти почала писати з такою швидкістю, що тобі позаздрив би й сам Лопе де Вега?! Хіба не тут ти фактично забула, що таке безсоння? Це твій дім, твоя мрія, це те життя, що ти побудувала на власний смак, так що годі скиглити. Перепочинь і зберися докупи. Може, це всього лише побічні дії після переїзду, як у нашого Тигри, адже не так легко звикнути до нового місця, хоч би яким пречудовим воно було. Так що не будь такою слабкодухою, це розкіш, яку ти не можеш собі дозволити.

Я покивала, погоджуючись зі своїм другим «я», і вирішила, що час рятуватися. Роботою, як завжди. Можна було б прогулятися околицями, але я не любила гуляти сама, без Михася. Щоправда, писати у напівістеричному стані я також не любила, однак інколи доводилося. Строки, терміни видання, обумовлені в контракті, і загроза не встигнути – цей нічний жах усіх авторів, – траплялося, підганяли й моє писання, убиваючи неквапне очікування натхнення, але що вдієш? Проза життя. Хоча строки ще не дуже піджимають, та краще не відкладати все на потім. Я підвелася, подивувавшись тому, що ноги в мене роз’їжджаються, як у новонародженого лошати, і сповзла вниз, рухаючись, мов броунівська частка. І ще на сходах почула, як розривається у вітальні мій мобільний – наш єдиний, окрім телефону чоловіка, зв’язок з цивілізацією. Він чомусь лежав на обідньому столі, там, де я ніколи його не лишаю, а за три метри від нього, у кріслі в залі сидів Михась і, не зважаючи на дзвінки, вологими від розчулення очима споглядав якесь сльозогінне шоу в телевізорі. Я підняла брови на знак здивування і відповіла на дзвінок.

Новини виявилися добрими, стосувалися вони темпів продажу моєї останньої книжки, чергувалися з побажаннями усього найкращого, одним словом, я нарвалася на планове облизування однієї із золотих рибок видавницького акваріуму. Коли я дала відбій, першим моїм пориванням було похвалитися Михайлові, як сильно мене люблять і поважають, та я стрималася. Тим більше, що чоловік дивився вже інше шоу – якесь напіввійськове. Знизавши плечима, я мовила:

– Раніше ти не витрачав час на цей телемотлох.

– Угу. Раніше у мене й часу не було, – відгукнувся чоловік крізь зуби. – А тепер є. І краще я витрачатиму його на цей, як ти сказала, телемотлох – хоча ти й уявити не можеш своїми куцими мізками, яка це титанічна праця, – аніж милуватимуся твоїми зів’ялими принадами.

Усе ще хочеш поговорити з ним про дитину, Лі?

Я похитала головою, заперечуючи сама собі, і пішла працювати. Увімкнула комп’ютер, пошукала в думках хоч натяк на натхнення, не знайшовши, повторила вголос, що натхнення – це вигадка лінивих письменників, і за сім годин народила півтори сторінки повнокровного, як фанера, тексту. Перечитала його, стерла, заливаючись сльозами, і відчула крокодилячий голод. Годинник показував лише дев’яту вечора, але Михайло, вочевидь, уже спав – принаймні на першому поверсі його не було. Ще якийсь час я метушилась на кухні, нарізаючи бринзу та шинку для грецького салату, потім врізала собі пальця, покинула недороблений салат і з горнятком зеленого чаю повернулася до кабінету. І ще не відкривши дверей, почула таке ж шарудіння, як вдень.

– Ну нарешті, смугастий лайдаче! – від полегшення мені аж дух забило, і я не знала точно, що зроблю, побачивши Тигру – задушу в обіймах чи намну вуха. Схиляючись усе ж до першого варіанта, я рвучко розчахнула двері і від панорами, що відкрилася моїм очам, впустила горнятко. Гарячий чай потік мені по ногах, але я навіть не відчула болю, я нічого не відчувала, окрім шоку, того, що, за твердженням медиків, може призвести до смерті.

Тигра й справді був у кабінеті – він уперше відвідав будинок з того дня, як Михайло намагався силоміць занести його всередину. Кіт сидів на підлозі біля крісла і лапами збивав мої крихітні записнички, що пурхали над ним, ніби метелики. Вгорі, ближче до стелі, літали вже більші книжки – словники, довідники, енциклопедії. Грубезний перший том академічного словника синонімів української мови, такий важкий, що Михайло цілком серйозно забороняв мені піднімати його після тієї катастрофи, активно кружляв кімнатою, а потім, немов побачивши мене, завис у повітрі, як гелікоптер, затріпотів сторінками, мов незаймана дівиця віями, і, важко помахуючи обкладинкою, наблизився впритул до мого носу. Решта книг – а їх було десь тридцять, – вишикувавшись за розмірами у вервечку, лишалися на місці, тобто висіли у повітрі, махаючи сторінками-крилами, як і їхній академічний колега. Мене заціпило, і я сіла просто на порозі. Книги цьому зраділи. Вони пожвавилися, заметушилися кабінетом, немов обираючи найкраще місце для приземлення, і я застогнала. Почувши це, Тигра зірвався з місця і в три стрибки опинився біля мене. Кіт не став тікати, він просто зупинився, вишкірив зуби і притиснувся до мого стегна. І тут я почула це. Дитячий сміх, чи радше хихотіння, не зловісне, але знущальне і вкрай задоволене, таке, котре видає балуване дитя, милуючись тим, як мама зранку намагається змити з лиця зубну пасту чи чорнило, якими добра донька намалювала нені індіанські бойові візерунки на щоках. Мене почало тіпати, а сміх не вщухав. Це була дитина, явно дівчинка, і я не бачила її, але – чула. Навіть шелест сторінок не зміг заглушити цього хихикання.

– Катрусю?..

Я не знала, чому раптом згадала ім’я моєї нещасної доні, котрій так і не судилося побачити світ, але сміх увірвався. І почувся голос.

– Ні. Вона не тут.

Я подумала, що марю. Однак щойно це спало мені на гадку, другий том академічного словника, аж ніяк не тонший за свого брата, склав сторінки і каменем впав мені на голову. Було боляче, і це трохи привело мене до тями. Я застогнала і зірвалася на рівні ноги.

– Хороший котик, – чітко сказала невидима дитинка. – А він не любить котів.

І тут я закричала. Тигра відразу дременув геть, а я вилетіла у вітальню і, не припиняючи вищати, побігла по сходах нагору. Увірвалася до спальні, мов торпеда, і, задихаючись, упала на ліжко.

– Михайле, вставай! О, Господи, Михасю! ПРОКИДАЙСЯ!