Текст книги "Бранці мороку"

Автор книги: Наталка Шевченко

Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Наталка та Олександр Шевченки
Бранці мороку

Всі події, герої й уся географія твору – виключно авторська фантазія.

Автори

Коли Бог створив людину, потреба в Сатані відпала.

Кароль Бунш

Мій дім – моя фортеця.

Народна мудрість

Частина перша Мрії

1. / Михайло / Бог креативу

– Ротація... – пробубонів я й опустив погляд на свої пальці, що мимоволі перетворилися на сплетіння якихось спітнілих коренів. – Так ось як це тепер називається. Що ж, дякую, що просвітив, Остапе.

– Михайле...

– А як на мене, старе формулювання більше відповідає дійсності. «Копняк під дупу» – чітко й змістовно. Не бачу сенсу прикрашати такі прості речі.

– Тебе ніхто не виганяє, – відчеканив Остап, підкреслюючи зміст цих слів виразним поглядом, що був до болю знайомим. Цей погляд неначе докоряв: «Як ти міг таке подумати?! Подивись у ці очі й спробуй лишень припустити, що вони брешуть!» Та зараз цим сірим буравчикам не вдалося пробитися крізь маску спокійної байдужості, яку я начепив і ретельно закріпив на обличчі, тому, зрештою, їх власник дещо пом’якшав.

– Я хочу, щоби ти вірно мене зрозумів, – єлейно мовив Остап. – Це закономірний процес. Ніщо на світі не вічне, Михайле. Про вино й оцет ти сам знаєш. Але ж я не ставлю питання руба, а лише пропоную найкращий з варіантів. Я пам’ятаю про твій стаж, про внесок у розвиток нашого каналу...

– Мій стаж розпочався, коли ти, Остапе, ще ходив у пелюшки, а ми, четверо дилетантів, створювали нашу аудиторію, транслюючи з піратських відеокасет фільми жахів по п’ятницях та Тінто Браса по суботах. Маю сумнів, що ти можеш пам’ятати це, бо тебе тут не було.

Остап стиснув губи, що вони аж побілили, і м’якість знову поступилася місцем повільному скам’янінню. Та я свідомо дратував його, бо вирішив для себе, що втрачати вже нічого. Я знав, до чого він веде.

– За ті п’ять років, що я керую цим каналом, він остаточно перетворився з миршавого транслятора дешевого кіномотлоху та нудних мистецьких читань на конкурентноспроможний проект, – повідомив він тоном суворого викладача. – Тепер у нас власне виробництво тематичних програм і серіалів, професійний рекламний відділ і не найгірші рейтинги. Я можу вважати це досягненням моїм і моєї команди, в яку ти поки що входиш. І все це завдяки ефективному керуванню, незважаючи на мій відносно молодий вік, котрий, схоже, не дає тобі спокою. Твоя проблема – у твоєму консерватизмі.

– Он як, – похитав головою я, знову попри бажання хруснувши пальцями. Залишатися спокійним ставало дедалі важче. Необхідність покірно сидіти перед цим молодиком із зовнішністю фотомоделі із штучно вибіленими пасмами волосся, вдягнутим у дорогий костюм від «Гуччі», й вислуховувати його повчальні нотації про те, що, мовляв, я застарий для своєї роботи, дратувала до нестями. А він це знав і напевно насолоджувався. Та я не збирався принижуватися настільки, щоби погоджуватися на його умови.

– Мабуть, ти маєш рацію, Остапе. Я консерватор. Бо завжди вважав, що головним доказом здатності виконувати певну роботу є виконання цієї роботи на найвищому рівні. У тебе є претензії до якості того, що я роблю?

– Я нічого не казав про якість. Досі ти був пристойним піар-директором.

– Тоді у чому ж річ?

– Михайле, – зітхнув Остап. – Річ у тому, що моїй команді життєво необхідне періодичне оновлення кадрів. Омолодження, я б сказав. Такою є моя тактика – ми нікого не звільняємо, якщо людина в змозі виконувати те, що від неї вимагається. Погодься, це щадна політика – розширювати штат, дозволяючи старим перевіреним спеціалістам продовжувати працювати разом з нами... дещо в іншому статусі. Нам потрібне вливання свіжої крові. Зрозумій це. На провідні посади мають приходити нові люди – молоді, талановиті, креативні...

Креативні. Я щиро зненавидів це слово, цю індульгенцію бездарності й несмаку, щойно воно з’явилося в нас, запозичене з англійської черговим невизнаним генієм «нової генерації». Ось тепер воно є, це чарівне слово, і будь-яка вульгарність, прикрившись ним, має право претендувати на унікальне авторське бачення. Будь-хто може просувати свої хворі фантазії як черговий «креатив», задихаючись від власної унікальності й незамінності. Мені ж уся ця «креативність» завжди нагадувала відоме вбрання Голого короля.

Отже, мене зсували.

– Я хочу запропонувати тобі іншу посаду, Михайле, – Остап нарешті поставив крапку над «і». – Саме тому, що ти чудовий професіонал і відчуваєш ритм нашої команди, я хочу, щоб ти й надалі працював разом із нами.

– Давай свою пропозицію, – безбарвно сказав я.

– Молодший менеджер нашого промовідділу.

Пальці розплелися і стиснулися в тугі кулаки, якими я б залюбки розтрощив своєму молодому шефові його вольову щелепу з ямочкою, що її він гордовито випинав за першої-ліпшої нагоди. А Остапів погляд був таким невинним, неначе той щойно запропонував мені якщо не підвищення, то принаймні рівноцінний обмін.

– Це непоганий варіант, Михайле. Зарплатня...

– Молодший менеджер? – пробелькотів я, не вірячи в те, що почув. – Ти пропонуєш мені молодшого менеджера після директорської посади?

– Якщо ти поміркуєш над цим, то зрозумієш, що ображатися тут немає причин, – запевнив Остап. – Посада піар-директора... це як у боксі чи футболі. Вона вимагає молодих і кровожерливих, здатних зубами видирати шматки м’яса з кров’ю. Я не хочу сказати нічого поганого про те, як ведеш справи ти, але час іде, Михайле. Змінюється все навколо, змінюються люди, змінюється й підхід до них. Ти представник старої школи, і це непогано, але нині час застосовувати інші схеми...

– Припини повторюватися, – сказав я, намагаючись не давати волі емоціям, хоча всередині все нуртувало. Я не підводив погляду, щоб не розгледіти за напускною серйозністю в очах цього шмаркача знущальних вогників. Якби я побачив їх, то, напевно, таки дав би йому в пику.

– Я просто хочу, щоб ти усвідомив це сам, – заявив Остап. – Не хочу тиснути на тебе. Я прихильник взаєморозуміння у колективі.

– Так, ми чудово розуміємо один одного, – просичав я. – Ми обидва знаємо, що я не пристану на твою жалюгідну пропозицію. Саме тому ти її робиш – щоб позбутися мене. Як позбувся Канішевського. Йому ти що запропонував? Чергувати на вахті?

– Заспокойся, Михайле. – Сучий син навіть не поворухнувся, сидів, незворушно дивлячись на мене, і, здається, навіть не дихав. – Ти верзеш дурниці.

– Справді? Тобто я маю покірно звільнити місце для чергового «мажора», навіть не з’ясувавши, чим він кращий за мене?

– Михайле, – Остап явно починав нервувати, – те, що ти працював на каналі майже від самого його створення, ще не означає, що я маю виправдовуватися чи узгоджувати з тобою вибір працівників. Ти дуже себе переоцінюєш. Рішення прийняте, і тобі залишається або погодитись на запропоновані умови, або...

– Або що? – я вирішив тиснути до останнього.

– Ти не хочеш полегшити мені завдання, так?

– Усього лише бажаю з’ясувати все до кінця.

– Що ж, будемо відверті. Я неупереджена людина. І для мене бути професіоналом – значить не зважати на дружні зв’язки та особисті відносини. На першому місці завжди має стояти проект. І якщо я зустрічаю когось, чий талант, на мою думку, піде на користь нашій справі, я без вагань беру цю людину і даю ту посаду, на яку вона заслуговує. Не бути снобом і давати шанс усім – це моє кредо. Зрештою, далеко не кожен має за дружину письменницю – авторку бестселерів. Обдарованій молоді потрібна допомога...

– Що ти сказав? – спантеличено перебив я його, втупивши нарешті погляд у його холодні очі. Такого аргументу я не чекав. Остапове лице знову набуло невинного виразу незайманої дівчини на прийомі в гінеколога.

– Ти ж хотів відвертості, Михайле? Ти маєш піти з цієї посади. Вона занадто розкішна для тебе. Але ти можеш залишитися в команді, а зарплатні молодшого менеджера буде цілком достатньо, враховуючи...

Я плюнув йому в обличчя.

2. / Аліна / Сумна звістка

– Ти пам’ятаєш Остапа? – похмуро спитав мене Михайло прямо з порога.

Звичайно, я пам’ятала Остапа. Замість голови – дупа, замість серця – велика дуля, мозок – як у колібрі і підступність – як у носатої мавпи з острова Борнео. Усе це я озвучила, не відриваючи погляду від монітору. Те, що чоловік з’явився вдома незвично рано – о дев’ятій вечора – мене трохи здивувало, але більше потішило. Я вже й забула, коли востаннє бачила його раніше опівночі. Однак наступні слова Михайла знищили цю радість ущент.

– Він звільнив мене.

– Як?!

Завжди не терпіла дурних питань, і ось маєш – у скрутну хвилину з вуст злетіло саме таке. Я спробувала виправитися.

– Себто на якій підставі?

– Саме про підставу і йдеться. Про дуже тупу підставу.

– Та поясни ти нарешті, що сталося? – Я зірвалася з крісла й підбігла до чоловіка, який все ще переминався з ноги на ногу на порозі мого кабінету, наче сирітка біля багатого дому. – Що...

– Я вже пояснив. Я – безробітний. Буду жити на утриманні дружини-письменниці. Принаймні поки що.

Очі мені полізли на лоба. Я не здивувалася б більше, якби наш кіт Тигра – товстий і смугастий тип, якого я обожнювала – раптом відірвався б від миски з їжею і обізвав мене нездарою.

– Михасю, я тебе дуже прошу – сядь нарешті й розкажи, як все було. Хочеш випити?

– А ти як гадаєш?

Я мовчки підійшла до бару – у мене в кабінеті так гонорово називався невеликий відділ у меблевій стінці, де стояли всілякі пляшки з алкоголем різної міцності – налила в коньячний келих горілки і подала чоловікові, який, врешті, сів, хоча від цього не став виглядати краще.

– Отже?

– Ну... – споліскуючи келих горілкою, почав Михайло, – мені сказали... Остап сказав, що я не досить креативний.

– Не досить що?..

– І що пора давати дорогу молоді – творчій та обдарованій. Що я можу лишитися на каналі молодшим менеджером, і...

Мені теж нестерпно захотілося випити. А ще – знести Остапові ті сідниці, які він носить на плечах.

– Він знав, що ти відмовишся.

– Звісно. На те й розраховував. Я спробував було з’ясувати усе до кінця, прояснити ситуацію, та наш друг Остап сказав, що я верзу нісенітниці.

– Верзти нісенітниці – твій професійний обов’язок.

– Дякую, люба.

– І ти завжди виконував його на «відмінно».

– Ще раз дякую. А як щодо тебе?

– А я плету нісенітниці на продаж у письмовому вигляді. Це суттєва різниця. Продовжуй.

– До речі, про письмо. Себто про писання. Мені пояснили, що, маючи таку багату та успішну дружину, я просто мушу звільнити місце, у яке вріс коренями за п’ятнадцять років, обдарованим, але бідним дітям, у яких немає таких жінок. Чорт забирай, я фактично створив це місце! Цей клятий канал! Я його породив, а він мене просто вбив...

– Боже.

Це все, на що мене вистачило. Я, звичайно, знала, що Остап Селезнюк – покидьок, яких світ не бачив, але такого від нього не чекала. Ніколи. Хто б пояснив мені, яке відношення має моя достатньо успішна кар’єра белетристки до роботи Михайла? Він – чудовий організатор, може прорекламувати будь-що, навіть кригу в Арктиці, і він на своєму місці. Він завжди був на своєму місці. Ця чортова студія не знайде кращого директора промовідділу й до індійської паски.

– Усе це так, люба, – сказав чоловік, коли мої емоції вщухли, – однак готуватися він почав заздалегідь. Те, що Остапа стосовно тебе жаба душить, я знав досить давно. Точкою відліку став нібито запоротий мною проект співпраці з польським телеканалом, якщо ти пригадуєш.

– Так, пригадую. Тільки не розумію, що там можна було запороти. Той проект – інвалід у зародку. Рахіт.

– Це була Остапова ідея...

– Хто б міг подумати!

– ...але відповідальність за провал він переклав на мене.

– Ну, він у нас чемпіон світу з перекладання відповідальності на інших людей, – я не втрималася і пішла й собі за горілкою. На моніторі засвітилася заставка – акуратний будиночок поміж дерев, на березі невеличкого ставка. Покинуті мною на середині дуже пристрасної любовної сцени герої вже, мабуть, поснули. – Це не новина. А що було потім?

– Нічого. Це була його єдина зачіпка. Перша й остання невдача, до того ж не моя. Але він нею філігранно скористався, – Михайло зітхнув. – І ось від сьогодні я вільний.

Я присіла біля крісла просто на підлогу і пильно глянула на Михася. Він був сірим – під колір свого костюма. Губи ніби попелом притрушені, безбарвні щоки та чоло... Якби я мала зброю, я б убила Остапа. Без вагань. І це не порожні слова. Ми були разом з Михайлом вже вісім років, і кожного наступного дня із цих років я любила його ще більше, ніж попереднього. І він теж любив мене. А ще – свою роботу. І тепер він виглядав так, ніби йому відрізали ногу без анестезії.

– Що ти збираєшся тепер робити, коханий?

– Не знаю. Я не знаю, Лі. – Колись, на зорі нашого знайомства, Михась назвав мене так, на китайський манер, і мені дуже сподобалося це скорочення. – Та впевнений в одному – я щось придумаю. Я не дозволю, щоб той нікчема вважав себе переможцем. У мене є друзі на «Аскольд-ТВ», і я...

– У вас, телевізійників, не буває друзів, – нечемно перебила я. – Ані на інших каналах, ані деінде. Втім, у письменників – теж. Але я не про це. Ти не думав трохи відпочити?

– Хочеш на море?

– Ні. Я хочу, щоб ти виконав нарешті ту обіцянку, яку дав мені сто один рік тому. Я хочу будинок за міс том. Свій дім. Окремий. Якомога далі від столиці. І якнайдалі від людей.

Чоловік подивився на мене згаслими очима.

– Я не проти, і ти це знаєш, але гроші...

– ...я щойно отримала. Надійшов переказ за мій останній роман, який обіцяє бути найуспішнішим з усіх.

– З Росії?

– Авжеж. Тепер з цього приводу чекаю на чергову розгромну статтю в «Літературці». Наші ура-патріоти вже збирають шпильки та каміння – те, що я заробляю творчістю гроші, зробило мене парією. Ну й дідько з ними. Я отримала чотири тисячі.

– Баксів?

– Та вже ж не рублів. І навіть не гривень. Якщо ще врахувати наші заощадження... Одним словом, на будиночок без надмірностей і подалі від Києва вистачить із головою... А я саме чимдалі й хочу... Михасю, – я благально зазирнула йому в обличчя, – ми ж завжди про це мріяли.

– Ти мріяла, – він усміхнувся, коротко і вимучено. – А я просто йшов у тебе на повідку.

– То піди ще раз. Обіцяю, це востаннє.

– Я тобі не вірю.

– І правильно робиш, але...

– Мені цього бракуватиме.

– Чого? Остапа-манкурта? Чи вогнів великого міста? І що вони тобі дали? Що доброго принесло тобі це місто? Воно використало тебе! Заковтнуло, пережувало і виплюнуло.

– Але я відчував себе потрібним. І я був тут щасливим.

– Так. І ще будеш. Я ж не кажу «назавжди». Поживемо якийсь рік у тиші, самі – тільки ти і я. Хтозна, може, тобі й сподобається. Якщо ж ні – сюди ми зможемо повернутися у будь-який час. Коли скажеш. І ти почнеш усе спочатку.

– А ти?

Я знизала плечима.

– Писати я можу де завгодно.

– Ти ніколи не любила це місто, правда ж, Лі?

– Правда. Зате я люблю тебе.

Михайло нахилився і міцно обійняв мене.

– Я плюнув Остапу в пику, – повідомив він. І я розплакалась.

– А він утерся і пішов у відділ кадрів? – припустила я крізь сльози.

– Ні. Пішов, не утираючись. Ти маєш рацію, Аліно – нам треба відпочити. Від усього. Трохи прийти до тями. Хочу відновити ясність думок, бо зараз усе наче в тумані. Ми переїдемо, куди забажаєш. Хоч на край світу.

– Ні, – я схлипнула і майже відразу ж усміхнулася. – Є хороші місця й дещо ближче.

3. / Михайло / Будинок у лісі

– Он він, той дім, – Альберт тицьнув товстим пальцем у лобове скло, звертаючи мою увагу на щось між деревами. Я подивився. Між стовбурів ялин і беріз дійсно помітив фарбовану золотими смугами сонця цегляну стіну й два темні прямокутники вікон на ній. Принаймні здалеку будівля виглядала досить пристойно, і це втішало, бо після названої Альбертом ціни, що видалася мені підозріло низькою, я очікував побачити хіба що добре збережену мазанку зі зручностями.

– Майже дісталися, – він підморгнув мені й загасив цигарку в затрамбованій фільтрами попільничці. Я нарешті почав відчувати солодке повітря цього дрімучого змішаного лісу.

– Кажеш, найближчі сусіди... – спитав я, не відриваючи погляду від будинку. Під’їзна доріжка, що півколом обгинала обгороджену заіржавілою рабицею ділянку, давала змогу роздивитися половину фасаду, і те, що я бачив, почало мені подобатися. Тепер уже і я відчув той ентузіазм, із яким Аліна примусила мене розпочати пошуки нашої нової резиденції з мого знайомого приватного ріелтера. Навіть з вікна машини я бачив, що будинок добротний. І виглядав він явно дорожчим за вісім тисяч американських грошей.

– За кілометр звідси, – відповів Альберт, вивертаючи кермо. – У тому хуторці з кількох хат, через який ми щойно проїхали. Отже, з сусідами у вас точно проблем не буде, гарантую.

– Це тішить, – пробурмотів я.

Ми під’їхали до будинку, й Альберт заглушив свій «сітроен» між його стіною й присипаним товстим шаром гілля і листя цегляним гаражем.

Краєм ока я помітив якийсь виблиск позаду, озирнувся і здивовано звів брови.

– Тут ще й озеро є?

– А хіба я не сказав? – Альберт пожував товстими губами. – Старішаю... Ну, тепер ти принаймні бачиш, що я нічого не прибрехав. Навіть навпаки.

Ми майже синхронно вилізли з машини. Випроставшись, я обіперся на дверцята і якусь мить нерухомо прислухався до лісової тиші, яку не порушувало, а навпаки – створювало витьохкування невидимих пташок та потріскування крон над головами. Чорт забирай, як давно я цього не відчував. Узагалі практично забув, коли востаннє стояв ось так посеред лісу, дихав киснем, а не загальнодоступною мрією токсикомана, і слухав звичайну тишу. Хіба що в дитинстві... На цьому місці почало здаватися, що й робота, й інші мої звичні щоденні цінності насправді не такі вже й вартісні. Як штучна позолота, яку сколупуєш нігтем з дешевої китайської цяцьки.

Альберт простежив за моїм поглядом, спрямованим до небесної тверді, й розплився в хитрій лискучій посмішці.

– Можеш навіть нічого не казати, Миханю. Ось він, момент істини – коли ти вириваєшся з того мурашника, перегризаєш ошийник, на якому він тебе тримав, і тікаєш на лоно природи, де тобі більше не доведеться нікуди бігти й нічого підписувати, окрім, звісно, паперів на будинок... Тільки тут і відчуваєш себе людиною, а не чортовою залізякою на побігеньках, чи не так? Тільки тут починаєш розуміти, що таке свобода...

– Облиш філософію. – Я ковзав поглядом по стіні будівлі, прискіпливо вишукуючи якісь критичні недоліки, що дозволили встановити таку смішну ціну, але окрім розбитого скла у вікні другого поверху, кількох вищерблених цеглин, моху на стінах та павутиння під дахом більше нічого не знайшов. Ріелтер казав, що всередині навіть меблі залишилися. Може, там усе наскрізь прогниле? – Ближче до тіла. Почни з того, що покажеш мені, що тут й до чого.

– Що ж, ходімо в будинок. Момент... – Альберт нахилився й вивудив з салону машини напхану паперами папку із шкірзамінника під крокодила, звірився з якимось аркушиком, а потім поважно рушив до входу. Я за ним.

– Загальна площа будинку сто двадцять квадратних метрів, – оголосив він, витяг в’язку ключів і встромив один у замкову щілину дверей з порепаною білою фарбою. – Усього три рівні.

– Тобто є підвал?

– Ага. Перший рівень – підвальне приміщення. Якщо бажаєш, можемо почати з нього.

– Краще залишимо це наостанок, – порадив я. Якщо нагорі все виявиться некондиційним, підвал уже не зробить погоди.

Замок довго не бажав відмикатися, але зрештою клацнув, і двері відчинилися з протяжним ниючим рипінням. Альберт по дорозі згадував, що дім довго стояв порожнім, тому підсвідомо я очікував, що всередині буде смердіти пліснявою й гниттям, а може, й сечею випадкових нічліжників, але ніздрі вловили лише незначний запах вогкості.

Ми увійшли у коротенький коридор з вицвілими шпалерами, обабіч якого було двоє дверей. Ті, що ліворуч, вели на порожню відкриту веранду, де плиткову підлогу вкривала нанесена вітром хвоя й пожовклі березові листочки. Праворуч виявилася кухня. Я зазирнув туди. Стара газова плитка, умивальник, полиця для посуду, брудні занавіски на вікнах і рясне павутиння у кутках. Біля дверей осів масивний старий холодильник. Дивно, що хазяї його не вивезли.

– Ходімо далі, – Альберт поплескав мене по плечі, якось вимушено всміхнувшись.

Коридор вивів нас у простору вітальню. В її центрі стояв доволі широкий стіл, вкритий від пилу білим простирадлом. Мабуть, тут обідали попередні господарі, бо кухня була для цього замалою. Біля стіни підіймалися на другий поверх запилені дерев’яні двомаршеві сходи. Ніякої непоправної руйнації я не помітив і тут – звичайний стан для оселі, в якій ніхто не жив декілька років. Косметичного ремонту було б цілком достатньо, щоби привести все до ладу.

– Ось тут практично готовий кабінет, – сказав Альберт і штовхнув одні з двох дверей праворуч. У цій кімнаті також були якісь меблі, зараз схожі на засніжені Гімалаї. Ріелтер стягнув простирадла, виявивши масивний письмовий стіл з поставленим на нього стільцем, книжкову шафу й кособоку тумбочку.

– Площа кімнати п’ятнадцять квадратів. За вікном просто-таки картина Шишкіна. Дуже сприяє натхненню – твоя дружина-письменниця має оцінити.

– За умови, що я вирішу придбати цей будинок.

– Я переконаний, що вирішиш, щойно ми закінчимо екскурсію, – запевнив ріелтер. Він потер пальцями скроню й поморщився. – Єдина річ, яка стримує столичних від купівлі подібних будинків – це відстань до їх улюбленого міста. Часто не наїздишся. Але для вас двох, як я зрозумів, сто кілометрів не є критичними.

– Саме так.

– Тоді це просто подарунок долі, Миханю. Знаєш, я сам залюбки втік би сюди, якби не дружина і бізнес. На жаль, вищезгадане унеможливлює ідилію, тому я й пропоную цей дім тобі, як найкращий з варіантів, що є в мене на даний момент. По старій дружбі.

– Я ціную це. Що далі?

– Санвузол, – Альберт відчинив двері поруч із кабінетом. – Сполучені ванна з туалетом. Схочеш відокремити – складеш стінку з цегли, та й усе. Вода є, я перевіряв.

Я зазирнув і сюди. Ванна біля стіни, майже цілі кахлі, унітаз у кутку, над ним півкругле віконце з матовим склом. Я наблизився до умивальника, відкрутив кран. Довго хрипіло й булькало, а потім з різким сичанням полилася вода – вірніше, щось густе й масне кольору дитячої несподіванки. Я озирнувся до Альберта. Той спостерігав за всім цим, важко притулившись до дверного косяка, й у відповідь лише знизав плечима.

– Злити з півгодини – і все буде в ажурі.

Я помітив, що його широке лице помітно зблідло, а на чолі виблискував піт.

– Ти у нормі? – запитав я. – Виглядаєш поганенько.

– Мабуть, клята мігрень, – пробурмотів він, схоже, дратуючись, що вона застала його саме зараз, за роботою. – Та чорт із нею. Ходімо далі.

Наступною на першому поверсі він продемонстрував мені велику залу, розміром приблизно з дві наші київські кімнати. Тут стояв широкий диван, тумба у кутку, на якій, цілком можливо, стояв телевізор, доки його не забрали господарі чи не поцупили випадкові перехожі, якщо такі тут бували. Але проти останнього свідчили відносні чистота й порядок у будинку.

– Можеш побудувати тут камін, якщо буде бажання, – довірливо порадив Альберт. – Або футбольне поле, – він радісно гигикнув над власним жартом, але одразу ж скривився і зітхнув. Та я вже не зважав на друзяку Альберта – мене хвилював цей дім. Щось у ньому було. Я дивився на кособокі прямокутники післяобіднього серпневого золота на підлозі й відчував, що будинок дійсно припав мені до душі. Їхав я сюди без особливої надії, десь на дев’яносто відсотків будучи впевненим, що відмовлюся від того непотребу, що його збирається втюхнути мені Альберт. Але зараз уже підозрював, що товстий пройда має всі шанси оформити купівлю. Я б не зміг визначити словами, у чому тут справа, але мав визнати: будинок викликав симпатію. У місці, куди не могли дотягнутися щупальці мегаполісу, я відчував, що хочу тут жити. Або хоча б спробувати.

Ми піднялися на другий поверх. Кожна сходинка рипіла під ногами у своїй власній тональності, але це не дратувало, навпаки, звук був якимсь домашнім. Я навіть здивувався таким геть не типовим для мене думкам. Щойно приїхав, а вже почуваюся як удома. Чи це подіяла відстань, що відділяла мене від міста, чи атмосфера самого котеджу – не знаю. Втім, захоплення я спробував приховати. Хай пройдисвіт відпрацьовує свій відсоток.

– Другий поверх мансардного типу, – прохекав Альберт, діставшись останньої сходинки й утерши хустинкою геть мокре чоло. Схоже, йому було зле. Я навіть почав тривожитись, чи не станеться з ним серцевого нападу вже зараз – надто блідим став товстун. Та він мою руку допомоги відштовхнув, вичавивши псевдобадьору посмішку.

– Отже, другий поверх, – пробулькав він і раптом торкнувся горла, неначе стримуючи нудоту. – Тут все... просто... Дві однакові спальні кімнати по двадцять квадратних метрів кожна... отам і отам. Та, що праворуч... – він тицьнув у її бік правою рукою, лівою затуливши рота, – має балкончик... Отам... Вибач.

Альберт кинувся униз сходами, важко спираючись на перила. Я тільки й устиг гукнути йому вслід:

– Не переймайся, я сам усе роздивлюся!

Та коли вхідні двері за ним грюкнули і я залишився наодинці з будинком, то відразу забув про Альберта. Я стояв на площадці другого поверху, поклавши руку на перила, й прислухався. Навіть тиша тут була затишною, вибачте за невимушений каламбур. Така буває тільки у рідній домівці, яку справді любиш, а не лише використовуєш для ночівлі між сеансами трудотерапії. Була тільки одна оселя, що викликала в мене схожі відчуття, давно знесена дідова хата в Івківцях, невеличкому селі під Прилуками. Проведені там роки дитинства були, без перебільшення, щасливими. І до чого ж атмосфера тієї глиняної халупки нагадувала тутешню теплу тишу! Начебто нічого спільного, але зараз, так само як і тоді, під час літнього гостювання в дідуся, я відчував себе вдома. І ще більше упевнився, що тут і буде наш новий дім. Мабуть, це любов з першого погляду.

Я ретельно обстежив увесь поверх, почавши із кімнати ліворуч від сходів. Світла, простора, із буянням зелені за вікном і вицвілими блакитними шпалерами. З меблів у цій кімнаті знаходилися невеличкий столик і дитяче двоярусне ліжко. Від погляду на нього серце раптом защеміло. Схоже, тут жили діти попередніх господарів...

«Тут могли б жити й мої діти» – зрадницька думка з’явилася в усій красі раніше, ніж я встиг її обірвати.

«Якби вони в нас були».

Я не хотів знову занурюватись у це й картати душу марними думами, а тим паче зараз, тому зосередився на внутрішньому стані приміщення. Він був зовсім непоганим. Шпалери взялися плямами й де-не-де здулися від вогкості, у вікні «дитячої» кімнати скло було висаджене, напевно, чиїмось каменем, на стелі з’явилися патьоки й щось схоже на грибок, а павуки облюбували майже кожен закуток. Але ніякого проваленого даху, гнилої підлоги чи дірок у стінах. Побачене не тягло на серйозні недоліки, тому я не міг узяти до тями, чому хазяї продають будинок так дешево. Не через саму ж лише відстань? Якби подібний дім стояв десь під Києвом, він коштував би аж ніяк не менше сорока тисяч, а тут, у Житомирській області, за нього просили усього лише вісім. Невже сто кілометрів у грошовому еквіваленті давали таку відчутну різницю?..

Інша спальня була навпроти дитячої, по інший бік сходів, а між ними вмістилися ще один суміщений санвузол і досить простора комора – звичайно, порожня. Я оглянув їх побіжно, а потім рушив у цю останню кімнату. Там виявилося величезне ліжко, досить пристойне і явно не з дешевих. Узагалі дивно, чому всі ці меблі, стан яких був більш ніж задовільним, залишили тут. Якщо відняти їх приблизну вартість від загальної ціни, то цифра ставала геть символічною. Ще більш дивним було те, що їх досі ніхто не вкрав.

А ще тут дійсно був балкон, про який устиг згадати ріелтер. Не маючи зауважень до стану кімнати, я вийшов туди оцінити краєвид. Той справді милував око. Навколо будинку вохристі стовбури вічнозелених сосен чергувалися з крейдяними палицями беріз, кучері яких уже почали насичуватись жовтим у передчутті відносно далекої осені. Ліворуч, з боку парадного входу, виблискувало те саме озерце, яке я помітив ще з машини. Не надто велике, на дальньому березі облямоване чагарниками, немов зеленим волоссям. Озеро видавалося велетенським шматом дзеркала, яке хтось поклав там, щоб дерева могли милуватися у ньому власною стрункістю.

Пейзаж псував хіба що Альберт, котрий зігнувся навпіл біля одного із товстих соснових стовбурів – схоже, він щойно позбувся свого обіду. Я гукнув його. Він озирнувся, і, хоча на обличчі відбивалися сором і ніяковість, колір його став значно природнішим.

– Сучі торгаші, – голосно вилаявся він. – Мабуть, таки отруївся тим чортовим хот-догом.

– Я ж казав тобі, що не варто було їсти те страхіття.

– Твоя правда. От сволота... Ну нічого. Наступного разу я там проїздитиму з санепіднаглядом. – Він раптом спохопився, що досі «при виконанні» й має, теоретично, рекламувати мені будинок. – То як, Михайле, ти вже все роздивився?

– Так, – нейтрально кивнув я.

– А цей вид? Ти тільки поглянь, що за вид! – Альберт широко розкинув руки, неначе намагаючись обійняти всю цю пишноту природи як якусь дебелу жіночку. – Чи часто тобі доводилося милуватися подібним? А тепер уяви, що цю картину ти можеш щодня бачити з вікна власної оселі! Бачити й усвідомлювати, що вона твоя!

– Дуже гарно, – погодився я, обіпершись на перила. – І дуже дивно, що ця краса могла комусь набриднути. Хто жив тут раніше?

– Чесно кажучи, не маю уявлення, – мляво відказав Альберт після кількасекундної паузи. Я витріщився на нього.

– Тобто? А за чиїм же дорученням ти продаєш будинок?

– За дорученням рідної держави. Нині вона є його власником.

– Не розумію. – Я дійсно мало що зрозумів. Альберт зітхнув.

– Михайле, цей дім разом з прилеглою територією – виморочне майно. Ким би й де б не були його хазяї – зараз вони визнані зниклими безвісти в судовому порядку, бо вже четвертий рік тут ніхто не живе. А тому нинішнім хазяїном є держава. Решта мене мало цікавить.

Альбертове пояснення мені не дуже сподобалося.

– Чорт забирай, чому ти мені відразу цього не сказав?

– Слухай, чого ти хвилюєшся? – округлив очі ріелтер у щирому дитячому нерозумінні. – Це ж зараз на кожному кроці – хазяї кидають старе житло, отримавши вигідніший варіант у столиці, або й узагалі їдуть з країни, і в них бракує часу і нервів на бюрократичні процедури. От воно й стоїть, доки якийсь сільський виконком не переоформлює його на себе в зв’язку з відсутністю господарів. А в мене у цій сфері є певні знайомства у кількох областях, тому маю змогу отримувати інформацію з перших рук про найкращі позиції. Не надурняк, звісна річ. Вони не бажають морочитися з цим, а я бажаю – от і вся система. Так що нічого надзвичайного. А ти про що подумав? – вишкірився раптом він. – Що якийсь психопат вирізав господарів? – Тут товстун знову загигикав, і мені захотілося чимось у нього пожбурити.