Текст книги "Гастарбайтерки"

Автор книги: Наталка Доляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Одного погідного, можливо, навіть недільного ранку, бо ж усі були дуже милі, хазяїн не йшов на роботу, а, вмостившись у подерте крісло, розклав на колінах товсту газету, – через відчинене вікно долинули звуки запальної пісні.

– Це Джованні! – промовив Еміліо й усміхнувся. Сусідський підліток Джованні полюбляв виставляти на підвіконня колонки динаміками назовні та вмикати щось надто революційне саме тоді, коли люди збиралися до церкви. – Ех, колись я танцював! – Італієць смачно прицмокнув складеними у трубочку губами й зробив граціозний жест.

Минуло вже майже три місяці Наталчиного життя в Марано-ді-Наполі. Вона трохи нахапалася найбільш уживаних італійських слів та словосполучень. А відтак поводилася як корінна мешканка цього містечка, де жило трохи більше ніж п’ятдесят тисяч народу. Хазяї годували її, купили на осінь кросівки (лайно, а не кросівки) й навіть пообіцяли за гарну роботу розрахуватися наприкінці літа. Тож Наталя насолоджувалася чудовою погодою, безтурботністю та навіть роботою, яка час від часу скидалася на відпочинок у санаторії, якщо не зважати на нічні зміни, коли доводилося навсидячки куняти біля ліжка старої. Баба жодного разу не подала знаку, що хоче повернутися в це життя, й мирно собі лежала в своїй «кришталевій труні»…

– Ти танцював? – перепитала Наталка, й перед очима пропливли картинки з її далекого минулого. – Я також…

– Покажи! – голосно вигукнув Еміліо й покликав до себе все чимале посімейство.

Хутко зібравшись біля батька, гурт вирячився на Наталку, очікуючи цирку.

Вона плюнула під ноги, свиснула й застрибала на вільній від меблів невеличкій території. Танець закінчився, коли увірвалася музика. Захекана Наталя відвішувала театральні поклони, а італійське сімейство заклякло як один. Кожен дурнувато кліпав очима. Минуло зо п’ять мовчазних хвилин. І коли Наталя знову взялася за якусь неважку роботу на зразок витирання пилюки, Еміліо сказав стиха: «Браво!» – й відчайдушно заплескав у долоні. За ним ейфорія накрила інших.

За обідом Наталку всадовили на головне місце за столом, де зазвичай сидів глава родини. Не зводячи з артистки захоплених поглядів, запопадливо всміхалися. Цього ж вечора жінці було видано чималу суму, яку заборгували. Еміліо довго не наважувався почати розмову, але опанував себе, хильнувши червоного винця, й вимовив:

– Сеньйоро Наташа! – до цього вона була просто Наташка. – Чи не могли б ви навчити так рухатися моїх дочок?

До українки смисл прохання дійшов лише з четвертого повторення й деяких характерних жестів, які наштовхнули танцівницю на правильну хвилю.

– Вчити дівчат? – запитала. – Танцювати?

Італійці закивали чорнявими головами на знак згоди. Виявилося, що бальні танці – це мана Еміліо. Але віддати дітей до приватного хореографа й викласти за це чималу суму в чоловіка просто не піднімалася рука. А тут такий приємний збіг обставин. Домовилися, що платити будуть, як і раніше, лише заберуть з обов’язків українки будь-що на її вибір. Наталя відмовилася від нікому не потрібних нічних варт біля хворої. Запах, що випромінювала коматозниця, виводив Наталку із себе, їй здавалося, що вона сама наскрізь просякла цим моторошним присмаком смерті.

Взимку стара сконала, її ховали тихо, без музики і квітів, як це зазвичай робиться в Україні. Ніхто не ридав, хіба що дочка пустила скупу сльозу. Наталка також змочила солоним щоки через образу, що відмовилася не від того завдання.

* * *

Микита справно отримував кошти від Наталки. Так само сумлінно звітував про початок робіт із відновлення будівництва. Художньо змальовував своє непереборне кохання, яке лише росте від розлуки. Жінці робилося млосно й солодко від того, що на неї чекають. «Недарма я втекла з дому», – прихвалювала себе Наталка, але повертатися не хотілося, бо тут було веселіше, ніж у рідному місті. «А що там? Чоловік-меланхолік, що бринькає на гітарі і складає ночами вірші, які ніхто ніколи не прочитає, бо вони безглузді, базар, недобудований дім, бичкуваті сусіди? Ні, краще тут».

Ось уже сеньйора Кулібаба працює за професією – навчає дівчат танцювати. Живи собі та радій. Але діти виявилися недолугими, непідготовленими до навантажень, які обов’язкові у цій нелегкій справі, лінивими та млявими. До того ж малі були огрядненькі й весь час щось жували. Наймолодшій було п’ять років, а найстаршій – десять. Наталці доводилося неабияк пітніти, аби примусити їх рухатися. Еміліо влаштував залу з тієї кімнати, де колись лежала сеньйора Клавдія, власноруч зробив там ремонт, запросивши на допомогу українця, з яким Наталка приїхала до Італії. Михайло на раз-два шпаклював та миттєво клав ламінат на підлогу. Ната деколи заходила до нього поговорити.

– Що, твій там гуляє? – якось за бесідою вирвалося в Михайла. Чоловік одразу прикусив язика й додав: – Чи ні, не про твого мова… – Було видно, що він хоче виправити становище. – Це ж про Ігоря Свєтчиного. Ну, того, що на Шостій вулиці.

Наталка все добре зрозуміла, але їй, на диво, зовсім не стало моторошно, боляче, страшно чи образливо. «Гуляє, то й нехай», – подумала і для годиться увечері передзвонила. Планувала вчинити профілактичну істерику.

Чоловік телефоном присягався у вірності, хоча Наталка ще про це не заводила мови. Вірогідно, Михайло встиг попередити друзяку, що бовкнув зайвого. От на Микиті тепер шапка й горить. Наталя перевела розмову в ділове русло й повідомила, що відтепер надсилатиме більше грошей, бо знайшла ще одну роботу – у місцевому ресторані, офіціанткою.

– А може, згодом вмовлю хазяїна забігайлівки показувати власну концертну програму. Танцюватиму… – Знала, що таке повідомлення зачепить чоловіка за живе. Хоча зовсім нічого не видумувала. Дійсно, минулого тижня завітала до ресторану, просто так, знічев’я, і розговорилася там із хазяїном – чемним, досить привабливим підстаркуватим сеньйором, який, не зводячи очей із її точених ніжок, сам запропонував роботу.

3

За півроку Наталя зовсім перебралася від Фречів до хазяїна ресторації «A Pablo», що означає «У Пабло». Мешкала в підсобному приміщенні закладу, спала з цим Пабло, який виявився огидним та скупим дідуганом. Як воно між ними сталося, Наталка не могла згадати, хоч постійно намагалася.

Сеньйор Павлік (як Ната жартома його обзивала) тримав її за офіційну коханку, не криючись від власної дружини, трохи молодшої за нього сеньйори з обличчям бульдога. Попри те що дружина пана Пабло, Матильда, мала далеко не іконописний лик, була покірною й доброю, полюбляла погомоніти про те про се з «розлучницею», навіть якось подякувала їй, що Ната взяла на себе таку важку для неї самої місію – вдовольняти цього кобеля. Так і сказала «кобеля», ніжно й тремтливо. Любила його. А Наталка – ні. Та і як можна кохати вкритого пігментними плямами, з обвислою шкірою, діда? Ніяк, лише заради грошей. Гроші брала – висилала чоловікові, той будував, вона знову брала і слала на будівництво. Як у прірву. Коли питала Микиту, що саме вже завершено, відповідь звучала непевно та розпливчасто. «Непутящий він у мене. Артист, одне слово, – думала на дозвіллі. – З нього там, мабуть, будівельники мотузки сучать, а він ні бе ні ме».

Перебратися до іншого міста Наталку змусило те, що сеньйор Павлік втомився скакати на ній і послав українку якнайдалі. Витримати такої наруги над собою вона не змогла. Та й існувала загроза, що земляки донесуть до чоловіка «благу звістку» про, м’яко кажучи, некоректну поведінку дружини, яку в містечку обговорювали всі кому не ліньки. «Прощавай, Марано-ді-Наполі, привіт, великий Рим!» – сказала Наталя і рвонула до столиці.

Інтернетом, яким вона користувалася з комп’ютера свого коханця, їй обіцяли роботу танцівниці у столичному нічному клубі. Побачивши застару, як для такої делікатної професії, жінку, нахабно відмовили, ще і вказали причину. Наталю це не засмутило. Відчайдушне нутро танцівниці прагло вогнів великого міста. Вповні насолодитися Римом шукачка пригод змогла протягом усього наступного тижня. На оренду поганенької кімнатки в готелі, що знаходився на самому виїзді з Рима, пішла левова частка попередньо зароблених грошей. Місто у цей час, перед Різдвом, було переповнене туристами.

Перекусивши хот-догом, Наташа пішла оглядати старожитності. Роздивляючись химерну напіврозвалену споруду, почула позаду себе рідну мову.

– Не хочу я тут ходити. Їдьмо додому, – гундосив жіночий голос.

– Завжди ти так, як сидимо вдома, ти канючиш: «Поїхали мандрувати». Виїдемо – давай додому, – відгавкнувся чоловік.

Наталка повернулася до незнайомців зі щирою усмішкою.

– Привіт! Я також із України, – була впевнена, що земляки зрадіють зустрічі зі співвітчизницею.

Натомість пара насупилася, і чоловік, і жінка скидалися на бобрів. Молодичка виглядала років на тридцять, а її обранець був чи не вдвічі старший. «Буває й таке», – згадала Наталка свій зв’язок із Павліком. Першою відгукнулася жінка.

– А ми не з України. Ми з Португалії, – неочікувано всміхнулася та простягла руку. – Віра Кривда. А це мій тато Іван Іванович.

Розговорилися. Виявилося, що ці двоє мають легалізацію в Португалії. Зараз оце мандрують. Трохи грошей назбирали та й вирішили прогулятися Європою. Саме були дешеві тури до Італії.

– Завтра вже поїдемо назад, – сказав зморений батько.

– Давай сьогодні, тату, – зарюмсала товстенька перезріла дитина. – Не можу я вже тут лазити.

– А що в Португалії? Добре платять? – поцікавилася Наталка.

– Як кому, – відповів чоловік і вже мав іти, як спинився й запросив Наталю на вечерю.

Віра зраділа й по-дружньому підморгнула Наталці. За вечерею просто неба, яка входила в кошторис туру панів Кривд, виявилося, що Іван Іванович вдівець і він шукає собі подругу.

– Ну, щоб нагодувати могла, попрати, таке інше, – пробурмотів, запихаючись біфштексом.

– Та я заміжня, – пояснила Наталка, яка до цього часу розповіла Кривдам про свою роботу в Італії.

Раптом дочка й тато залилися сміхом. Нареготавшись, пояснили, що дядько шукає подругу не як сексуальний об’єкт, а помічницю, служницю, робітницю. Мовляв, ви нам сподобалися, якщо ваша ласка, то просимо гостинно до нашої оселі за господиню.

– Лише без інтиму! – пришкулив око старий.

Наталка не тямила себе від щастя. Ну потрафило[34], так потрафило. Вона вже й не сподівалася щось заробити, припускала навіть, що повернеться не сьогодні-завтра до непутящого чоловіка, а тут бац! – і таке. Саме у цей час задзвонили дзвони на римських соборах.

– Це знак! – сказала Ната й підняла келих із дешевим вином, яке на радощах замовила власним коштом.

Купувати квитки й діставатися місця нового працевлаштування Наталка Кулібаба мала своїм ходом. Португальці летіли літаком. Таких розкошів Ната собі дозволити не могла, по-перше, через економію, по-друге – документики в неї не були придатні до того, аби показувати їх різним службам – від митних до прикордонних. А автобус домчав мандрівницю до нової країни напрочуд швидко. Доволі комфортно й повчально було їхати через матінку-Європу. Трохи жаліла себе, думала: «Ну, якого біса мене носить цим старим світом? Чого не повернуся до законного чоловіка? Грошей трохи йому накидала… Мабуть, будинок уже готовий для того, аби у ньому жити… А як же мрія? Дитинка? На дитинку потрібно багато грошей…»

Проїхали Францію, промчали Іспанію й дісталися Португалії – сонячної країни, оспіваної багатьма мореплавцями й п’яницями. Наталчині теперішні роботодавці мешкали не аби де, а в самому Лісабоні, колисці європейської цивілізації. Вийшовши на автостанції, відчула, як приємно полоскотала вухо українська, якою говорили випадкові перехожі в неї за спиною. «Багато наших приїжджає», – подумала. Наталка дотягла важкого наплічника до потрібного будинку, вдивляючись пильно в шматок паперу, що його вручив ще в Італії Іван Іванович.

Кривди мешкали в добротному кварталі Лісабона, у громаді Сан-Вісенте-де-Фора. Як згодом дізналася Наталка, місто поділялося на понад півсотні парафій. Їхня належала до першого міського району.

До обов’язків Наталки входило тримати невеличку квартирку дона Йвана у належному стані, прати, готувати й виконувати інші забаганки хазяїна в такому ж дусі. Борони Боже від будь-яких проявів сексуального домагання. Наталя спала в окремій кімнатці. Квартира мала незвичне планування, розділялася на дві частини. В одній мешкав батько, в іншій – дочка з Наталкою. Платили хазяї справно, що й казати. Сам Іван Іванович керував невеличким будівництвом, а Віра стригла собак у спеціалізованій перукарні для домашніх тварин. Дівчина виявилася ще тією балакухою, Наталці навіть видавалося, що її батечко найняв для дочки «вуха». Адже легалізована в Португалії українка Вірочка Кривда не вельми поспішала вивчати плутану португальську мову, а відтак поговорити їй не було з ким.

– Наших тут до фіга, – розповідала Наті, хоча та й сама це бачила. – Та ми не можемо заводити дружбу аби з ким. Ми ж законні, а більшість – нелегали. Гусак свині не товариш.

Ната дивилася на Вірочку й, сміючись, подумки уявляла Віру гускою, а себе – свинею. Легше було уявити навпаки, бо ж Віра ніяк не влазила в шкуру тонкошийої гуски, що вже казати про маленьку Наталку в ролі свині. Наталка не стримувала сміху, а Віра, дивлячись на неї, називала гастарбайтерку божевільною й крутила пальцем біля скроні. За мить і сама сміялася, качаючись по ліжку.

З плином часу Наталя засумувала в будинку Кривд. «Ну що за манна каша? – думала. – Один в один як удома. А цей Іван – наче мій Микита. Усе розмірено, вивірено, тихо й повільно. Тьфу! Не моє це. Хочеться вогню».

Жінка часто ловила себе на думці, що втекла б. Але поки чекала слушної миті, котра – знала стовідсотково – не забариться. Грошики, зароблені Наталею, справно осідали в кишенях Микити, який у телефонних розмовах божився й присягався у палкому коханні до дружини.

– Зозуленько моя бідолашна, – заливався. – Що ж поробиш, працюй, додому не поспішай. Ти знаєш, як тут важко. Усе, що ти передаєш, вкладаю в будинок. Вже невдовзі закінчу, тоді – ласкаво просимо. А так… Ти ж звикла вже жити по-європейськи, а тут такий розгардіяш. – Далі йшли запевнення у целібаті, належній поведінці й цілодобовому сумуванні за коханою.

«Таки любить!» – гордовито думала Наталка й бігла до автостанції, з якої щочетверга відходив приватний бусик в Україну. До мікроавтобуса шикувалася черга, у якій стояли ті, що прагли передати рідним зароблені гроші, подарунки, речі, які не можна було купити на Батьківщині.

– По черзі, не лізьте, люди добрі… Так, Гавкало, ти? Так і пишу… до Чернівців? – Водій по-діловому зважував на долоні невеличкий пакунок, записував до блокнота прізвище, приблизну вагу та особливі прикмети передачі, окремо брав конверта з грішми, також писав суму й кому передати, отримував за це платню й обережно складав пакунки до звільненого від сидінь салону авто.

Цьому хлопові довіряли більше, ніж банкам, – жодного разу не взяв собі чужого. Передаючи гроші через банки, заробітчани відразу позбавлялися п’ятнадцяти відсотків важко зароблених статків. А водій просив п’ять. Як уже там він через кордони гнав – невідомо, він не розповідав. Та й навіщо йому патякати, наживати конкурентів?.. За роки перевезень зібрав мережу клієнтів, а відтак бізнес процвітав. Наташка передала струни, бо Микита просив, португальського дешевого вина, яке, незважаючи на ціну, було дуже смачним, джинси та декілька сорочок. Ну, і гроші, звичайно. Запечатані в конверт п’ятсот доларів. І так мало не щотижня.

Наталя просто скніла, коли їй доводилося виконувати рутинну роботу. Хотілося облетіти весь Лісабон, роздивитися, поспілкуватися, хай навіть на мигах, поїздити на транспорті, нахлебтатися атмосфери. Її вабили мости через широченну річку Тежу[35]. Вони зникали десь удалині, збуджуючи уяву. Марилося, що десь там вирує справжнє життя, а вона, молода ще жінка, приречена сидіти день у день на кухні, мати з забавок лише виглядання з вікна на залюднену вулицю та вислуховувати нескінченні тиради Вірочки про «дурних португальців, некультурних українців та інших нікчем». Зі слів панянки Кривди виходило, що у цьому великому, прекрасному в своїй різноманітності місті єдиними представниками більш-менш адекватних людей є саме вони з татом.

Іван Іванович тільки всміхався на балаканину дочки й безслівно з нею погоджувався. Йому вдалося зачепитися за гарну роботу, його поважали й слухалися. Керував він українськими легальними будівельними бригадами. Трохи чоловіка бентежило, що відтоді, як легалізувався, він мусить віддавати частку своїх грошей цій державі у вигляді податків. Щоразу за столом висловлював обурення з цього приводу.

Пан, чи то дон Йван, гарував на цій благодатній землі вже понад десять років, дочку виписав до себе рік тому, коли померла її мати, його дружина. Напередодні приїзду Вірочки змінив невеличку рибальську домівку на кшталт тих, що густо наставлені на курортах Південного берега Криму для відпочивальників, на цю квартиру майже в центрі міста. Коли жив один, що йому потрібно було?.. А так – дочка. «Заміж віддам, – думав, – назад повернуся до халупи. В цьому будинку лячно. Звик до простоти».

Видати дочку заміж було першочерговим завданням, яке муляло старому щохвилини. А за кого ти її віддаси? Думали-гадали, вирішили через Інтернет шукати. Наталка напоумила Івана Івановича в такий новітній спосіб сватати Вірочку. Сама потенційна наречена нічого про дії за її спиною не знала, хоча, можливо, й здогадувалася. Молодичка мліла від думки про мужчину, але яким саме він має бути – не відала. Одного дня казала: «Хочу місцевого». Лише починали шукати, як жінка змінювала думку на протилежну: «Вони, – заявляла, – мені незрозумілі, до того ж усі католики, а я, той, православна». Бралися за пошуки православного, як Віруня раптом за обідом візьми та й бовкни: «Я б не хотіла, аби мій обранець був надто релігійним». Іван Іванович по-змовницьки ворушив бровою в бік Наталки, й вони мигцем, посилаючись на те, що потрібно принести ще смаженої бараболі з кухні, кидалися до компа, аби змінити вимоги в анкеті Вірочки.

Віра Кривда виявилася доволі ласою нареченою. Безліч парубків із України писали їй листи, на які відповідала до пори, до часу Наталя. Вона мусила розібратися, що приваблює хлопців у цій булочці. Хто не проходив тесту – викидався в ігнор. Серед таких були індивідууми, які надто активно цікавилися статками, нерухомістю та роботою Віри. «Вони, паскуди, хочуть добре прилаштуватись. Я таких знаю», – доповідала Наталя панові Кривді щодня.

Та одного дня план змовників було накрито мідним тазом. Віруня сама привела додому чоловіка.

Іван Іванович, виставивши вперед чимале черево, з підозрою роздивлявся незнайомця. Наталка, ставши поруч і схрестивши на грудях руки, наслідувала свого роботодавця. Вони нагадували пару з класичної української п’єси. Такі собі набундючені куркулі. Невеликий на зріст молодик років тридцяти, смаглявий та чорноокий, з білозубою посмішкою та двома родимками на щоці справляв доволі приємне враження.

– Знайомтесь, це Сандро, – випромінюючи окситоцин – гормон кохання, презентувала незнайомця Віруня.

«Португалець!» – визначила Наталка, відверто оцінюючи обранця.

«Місцевий!» – пронеслося в голові Івана Івановича, й він голосно зітхнув, виказуючи своє незадоволення.

– Олександр! – промовив чоловік українською й наче струмом вдарив дона Йвана та Наталку. Вони помітно стрепенулися, бо очікували почути зовсім не ту мелодику.

Олександр простягнув Віриному батькові правицю. Той потис її, але без ентузіазму.

«Українець!» – загуло в голові пана Кривди, й він знову голосно зітхнув, виказуючи своє незадоволення.

«Не місцевий!» – подумала Наталка, ще відвертіше оцінюючи Віриного залицяльника.

Коли перший шок відступив, мешканці оселі розбрелися по своїх кутках. Наталя погнала до кухні, аби приготувати вечерю на чотирьох, батько почовгав до свого улюбленого крісла, а молодята зачинилися у Віриній кімнаті, звідки час від часу долинали скрипи ліжка та істеричний сміх Віри. Іван Іванович не втримувався на місці, підходив до дверей, прислухався, зиркав у кухню, звідки так само наслухала Наталя, знизував плечима й повертався до свого барлогу.

– Вечеря! – Служниця голосно припросила дона Йвана до столу, розкладеного у великій кухні.

– Вечеря! – закричав батько у шпаринку дверей, що вели до доччиної кімнати.

Коли Олександр, усмак наївшись, пішов, батько та Наталка зажадали пояснень.

– Ми одружимося, – як сніг на голову випалила Віра. – Дуже скоро, бо в Сашка закінчується піврічна віза. Його потрібно легалізувати. Тату!

А тато, роззявивши рота, хапав повітря, мов риба, яку викинуло на берег. Він махав руками, показуючи, що йому погано. Наталя та Віра забігали навколо дона Йвана, запитуючи у нього, що сталося.

– У нього серцевий напад! – констатувала Наталя й шмигонула до телефону, аби викликати «швидку». – Як тут, в біса, дзвонити до лікарні? – запитала.

Віра не знала. Раптом Іван Іванович закашлявся, і з його відкритого рота вилетіла маслина.

– Вдавився… – хрипло вигукнув пан Кривда й вилаявся чотириповерхово, зовсім не соромлячись жінок. – Де ти цього пройдисвіта взяла? – запитав благально в дочки, коли трохи очунявся від страху неминучої смерті від маслини.

– Я з ним уже давно знайома. Він у нас у перукарні мете.

Наталка й Іван Іванович перезирнулися. Мете… Гарна професія, як не крути. Чудова партія для такої видної нареченої. А вони, довбні, шукають їй найкращого. Лише батько відкрив рота, аби щось зауважити, як отримав контрольне зізнання:

– Скоро у нас і дитиночка буде.

Вірі відповіла цілковита тиша. Лише муха настирно билася в шибку, мабуть, не хотіла слухати подальші одкровення, прагнула вилетіти на волю.

– За п’ять місяців народимо, – додала Вірочка й погладила пузо.

Виявилося, що вони з Сандро все вирішили. Чоловік, мовляв, житиме тут. Тато, користуючись своїми зв’язками, тобто грошима, зробить зятеві легалізацію, вони народять «португаленя», й усе буде чікі-пікі.

– Чікі-пікі? – нервував Іван, вихлюпуючи свою злість на Наталку. – Що воно таке, оте чікі-пікі? Чому сьогодні печеня пересолена? – кричав, бризкаючи слиною.

Врешті-решт, повоювавши з дочкою три дні, дон Іван пристав на її умови. Святкова весільна хода до муніципалітету мала відбутися за місяць.

Наталка, підсівши на віртуальне спілкування, продовжувала нишпорити теренами інтернет-ресурсів, вишукуючи все нові сайти міжнародних знайомств. Невдовзі, ще до весілля Вірочки, жінка оголосила Іванові Івановичу:

– Доне Йване, я знайшла вам пару.

Той мало не беркицьнувся на підлогу. «Яку пару? Чи ж я просив? Не потрібна мені ніяка пара!» – були перші думки. Але, пошарудівши в довбешці, вони трансформувалися у щось подібне до: «А чом би й ні? Нахолостякувався. Напарубкувався».

Міжнародна шлюбна агенція зводила етнічних постсовєтікусів із такими самими, вимушеними жити вдалині від Батьківщини. У Німеччині Наталя віднайшла гарну панянку, ну дуже схожу і за фізичними даними, і за морально-етичними переконаннями на покійницю дружину Івана Івановича.

– Та то ж у Німеччині, – белькотів чоловік невпевнено, при цьому не забуваючи милуватися фотокарткою русявої жіночки бальзаківського віку.

Наталя зовсім не переймалася питанням, навіщо вона це робить. Скоріше за все, заради цікавості. Не думала, що буде з нею, коли у цій квартирі з’явиться нова жінка. Адже тоді в її послугах не будуть зацікавлені.

Навесні, після тривалих перемовин, до дона Йвана з Берліна приїхала наречена. У цей же день «молодята» зрозуміли, що одне без одного не уявляють подальшого існування. Скоренько повідомили про це Наталю, яка виступила у ролі свахи. Цілували її в щоки й дякували безмежно. Віра та Сандро, які до того часу відгуляли весілля і з тижня на тиждень чекали на поповнення, дивилися на Наталю вовками.

Про Надію Наталка знала майже все зі спілкування в Інтернеті. Жінка півтора року гарувала в Берліні, мала насиджені місця, знімала квартиру в самому центрі міста зовсім недорого. Працювала прибиральницею в декількох родинах. Уже мала ось-ось повертатися додому, бо діти дуже просили – у неї дві дорослі дочки. Тепер виходило так, що Надії потрібно або забирати Йвана до себе в Берлін, або тягти його з собою в Україну, або…

– Живіть тут! – запропонувала Наталя. – А я поїду на ваше місце.

Наталці було дивно, як вона таке придумала. І радісно водночас. Із тієї радості пан Кривда навіть узявся купувати Наталці квиток до Берліна власним коштом. Надія нашвидкуруч вводила її в курс прибиральницької справи в німецькій столиці. Дзвонила берлінським роботодавцям та офіційно повідомляла, що замість неї буде працювати дуже вправна робітниця на ім’я Наташа.

Наталці аж пекло, так кортіло змінити провінційну Португалію на серце Європи – Берлін. Чомусь марився «мерседес» із відкидним верхом, у якому вона мчить по вечірньому Берліну, натискаючи щосили на педаль газу. Наталку вабив дух мандрівок, несамовито праглося змінювати країни, знайомитися з якомога більшою кількістю людей, насолоджуватися свободою на повну. Новину схотілося терміново повідомити Микиті. Оскільки дзвінок був незапланований, натрапила на незнайомий жіночий голос. Дев’ята година ранку в Португалії – отже, вдома сьома. Микитос мусить іще спати, але нічого, Наталі не терпиться сповістити своє рішення про зміну країни перебування. А тут цей жіночий хриплий голос. «Помилилась!» – подумала заробітчанка й скинула виклик. Набрала вдруге. З того боку ліниво промовили:

– Так! Та говоріть! – Знову жінка.

– А-а-а… Микита?.. – пробелькотіла Ната.

– Мику, це тебе… – протяжливо вимовила незнайомка.

«Звісно його, кого ж іще?» – знавісніла подумки дружина.

– Алло! – чути було, що чоловік не при тямі. П’яний.

– Що там робиться? – запитала верескливо.

– Чш-ш-ш! – зашикав Микита, бо у голові в нього гуло, як на аеродромі. – Хто це?

– Кінь в пальто! – випалила Наталя і знову заверещала: – Питаю востаннє, що там за шалави в моєму домі?

– Давай передзвониш пізніше, – мляво попросив чоловік.

* * *

Перед від’їздом до Берліна ще не раз говорила з Микитою, якому вдалося розчулити розгнівану дружину обіцянками, що такого більше не станеться, та щиросердим каяттям із приводу невеличкого сабантую, який він влаштував своїм друзям.

«Навіть якщо він із кимсь і спав, то я також не без гріха, – згадала сеньйора Павліка й почервоніла. – Молодий чоловік два роки без жінки. Та нехай тішиться. Аби лише будинок справно зводив».

Не знала вона, що жодна важко зароблена копійка не вкладається у будівництво, а йде на пиятики й дівок різного штибу. До того ж Микита зірвався з гальм і пішов протринькувати жінчині гроші в ігрових автоматах, що їх повно наставили у місті. Жив собі не тужив, на широку ногу. Йому вистачало тих двох кімнат у будинку, де можна було переночувати й куди запросити численні різношерсті компанії. Його друзі не нехтували можливістю вициганити в музики сотню-другу євро, які той щедро сіяв на оточуючих.

4

Спершу Берлін відштовхнув пані Кулібабу, здався колючим і чужим. Вийшовши з потяга на залізничному вокзалі у Шпандау, Наталка відчула солодкавий присмак розчарування. В порівнянні з мереживним, залитим сонцем Лісабоном це доволі банальне й прагматичне місто однозначно програвало. Залізобетонно-скляні споруди недолуго виглядали на фоні скелетів численних будівельних кранів. Червоні потяги метро трохи додавали фарб у сірість загальної палітри, але цих в’юнких черв’ячків було недостатньо, аби звеселити Наталю. Попри те що надворі вирувала весна, а в Лісабоні ще вчора жінка ходила у футболці та шортах, у центрі Європи погода не тішила. Був сильний вітер, що куйовдив Наталчине волосся, закидаючи його вуаллю на очі, можливо, задля того, аби вона не розгледіла факторів, що могли свідчити на користь нової країни її перебування.

«Потрібно їхати на Александерплац», – подумала й подалася до станції метро. Надія досконально розтлумачила, де сідати, на якій станції змінювати напрямок, де виходити, куди йти далі, яку вулицю шукати, кому що казати, якщо питатимуть уже в будинку. Наталя була ознайомлена з тим, що німецькі сусіди дуже обережні й кожну нову людину перевіряють, сканують і стежать за нею. Домовилися, що Наталка скаже, нібито вона сестра Надії, аби звести нанівець усі підозри оточуючих. Надя, бувало, розповідала сусідам, з якими вдавалося перекинутися кількома словами, про свою сім’ю, говорила про сестру, яка, на диво, також звалася Наталею.

Перші три дні Ната Кулібаба просиділа в однокімнатній квартирці, розмірковуючи про майбутнє. Дійшла висновку, що вона остання дурепа з дуреп, подалася бозна-куди й час їй нарешті повертатися додому. Але ж хотілося ще грошей заробити.

«Тепер, – думала про себе, – відсилатиму Микиті лише половину. Треба й собі причепуритися. Це тобі не Португалія, де можна в дранті вийти надвір, тут потрібно виглядати пристойно».

Крізь шибку відкривався вид на протестантську церкву з тонким високим шпилем, а далі жовті будівельні крани, мов скелети велетенських жирафів, та червоні й брунатні дахи, верховіття заквітчаних дерев. Унизу – небагатолюдні звивисті вулички, припарковані старі автівки, зграйки яскраво вдягнених дітлахів…

За час добровільного ув’язнення Наталя спостерігала за життям через вікно. Поволі почала відчувати, що пускає тут корені і хоч це лише цнотливі паростки, але вони вже – любов до Берліна.

Можливо, Наталка і далі милувалася б краєвидами, якби на третій день її не вивів із трансу телефонний дзвінок. Жінка довго нишпорила, відшукуючи слухавку. Віднайшовши її в чималій купі мотлоху, сказала по-німецьки, як вчила Надя та й як, зрештою, навчали у школі, де вона саме цю мову опановувала:

– Я[36]!

– Звичайно, ти! – почувся насмішкуватий голос дона Йвана. – Як ти там? – І, не дочекавшись відповіді, повів далі: – Надя просила, щоб ти усе її барахло поскладала у картонні ящики, там на балконі вони є, від телевізора й ще від якоїсь біди. Завтра заїде один хлопець, усе забере. Все, бувай!

Розмову було закінчено, й відразу, як Наталя поклала слухавку, дзвінок повторився. Жінка усміхнулася, схопилася за телефон і одразу вигукнула:

– Що іще?

– Вас[37]? – запитали німецькою.

Наталя знітилася й заходилася завчено пояснювати, що вона Ната, яка приїхала замість Наді працювати.

– Я! Я! Таша, – погодилися на тому кінці й поцікавилися, коли чекати на неї.

Організаційні питання було вирішено, Наталка зв’язалася з усіма німцями, у яких мала працювати, отримала відповідні вказівки. Ввечері передала коробки з Надіїним барахлом дуже симпатичному чоловікові Сергієві, який витарабанив їх надвір і завантажив у своє авто. Він мило всміхався Наталці, вона відповідала йому тим самим. Насамкінець якогось біса обмінялися номерами телефонів і забули одне про одного.