Текст книги "Гастарбайтерки"

Автор книги: Наталка Доляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

* * *

Як почало смеркатися, Віктор Федорович, нав’ючений торбами, припхався у свій номер дешевого готелю, де його чекала розпашіла від щастя жінка… Але не Ірися.

Жіночка захоплено перебирала речі, куплені Галиною Сергіївною для невістки. Ще в магазині Галя здивувалася, коли добирала одяг: невже Ірися так схудла, ба навіть стала меншою на зріст? Та Віктор запевнив, що дружина полюбляє останнім часом усе коротке, навіть штани щоб були по кісточки. А схудла і направду, мовляв, працює як проклята.

– Любиш мене, кажи? – допитувався Віктор у маленької, схожої на японку, жіночки. – Віолетто, зізнавайся! – граючись, хапав її за сіднички.

– Звичайно, любчику, як тебе не кохати. Ти ж у мене заможненький… – надула губки. – Аби ще й вільний…

– Оце вже ні! – підняв вказівний палець та подивився на коханку з-під окулярів, тоді жбурнув їх у куток, аж клацнуло, з силою зірвав із себе краватку та повалив Віолетту на ліжко…

Наступного дня, як і домовилися напередодні, зустрілися в затишному кафе «Скуба» на Александерплац, куди Галина запросила Наталку, аби познайомити сина з подругою. Таша в емоційному пориві прощебетала стандартний набір компліментів. Не припиняючи торохкотіння, вицмулила два горнятка кави, від чого стала ще активнішою, та помчала у справах велелюдним Берліном. Щоправда, перед цим виконала свій обов’язок справжньої подруги: широко всміхаючись штучною посмішкою, випалила Вікторові усе, що про нього думає, коли його мати відійшла до туалету.

– А ти ще та паскуда! – прошипіла, чоломкнула його в занадто м’яку щоку і, сплюнувши вбік, вийшла з кафе.

– Якісь непутящі у тебе подруги, – бовкнув, вражений підступністю Наталки, Віктор. – Ти їй щось про мене розповідала?

Галина Сергіївна нічого не відкривала подрузі, але та про все здогадалася сама.

– Про тебе? А що я могла їй про тебе розповісти, сину, коли я й сама про тебе нічого не знала увесь цей час? – відповідь матері звучала як присуд.

Син змовчав, бо мав далекоглядні плани на мамині гроші. Сварки й чвари йому зараз не стануть у пригоді. «От коли вона мені щось дасть…» – не встиг додумати Вітя. Натомість повідомив, що у Німеччині він буде ще до наступного четверга. Попросив, використовуючи сльозливі інтонації:

– Ма, хочеться прийти до тебе у гості… з колегами… То ти вже зроби так, щоб твоя аристократка прийняла нас із радістю.

– Фрау Краге не буде заперечувати, – заспокоїла Халла. – Але, може, краще десь у середмісті? – Жінка зробила широкий жест, показуючи, яке прекрасне це місто – Берлін.

– Зрозумій, якщо мої колеги побачать, що моя мати аристократка, до мене буде інше ставлення.

– Але твоя мати не аристократка, – заперечила Халла, всміхаючись.

– Їм про це не обов’язково патякати. Будемо розповідати, що фрау, як її, Крейг – твоя сестра.

– Але ж фрау Краге буде все це чути…

– А ми ж не спілкуватимемось німецькою. Моя… тобто мій колега її не знає. А ти перекладатимеш те, що потрібно.

Ситуація видавалася Галині заплутаною, особливо насторожило, що «колеги» під кінець розповіді перетворилися на «колегу», до того ж «мій колега» змінив стать і став «моя колега». Щось не клеїлося, але Галя зосередилася лише на тому, аби зробити перебування сина у Німеччині незабутнім. Усе чекала на запитання: «Чого не повертаєшся?», чи хоча б: «Коли приїдеш у гості?», або насамкінець: «Чи збираєшся додому?» Таких питань не було, й вірогідність, що вони виникнуть, розсіювалася, наче пара над духмяною берлінською кавою.

До святкової вечері у колі синових колег Галя готувалася два дні: куховарила, пересувала меблі, аби незнайомим людям було зручно. Фрау Краге нічого проти того, аби влаштувати вечірку, не мала – навпаки, вітала перспективу відтягнутися. Галина розповіла їй більше про любого синочка. Хизувалася його вченим ступенем, гарною роботою, можливістю виїжджати в закордонні відрядження. Вихвалялася онукою, показуючи фотографії, які син залишив матері. Очікуючи, допоки зберуться гості, Халла спонтанно вирішила подзвонити Ірисі. Дуже вже хотілося поспілкуватися з Марусею. Так і вчинила. Була субота, і шанси застати малу вдома зростали. Якщо тільки не пішла до репетитора…

– Алло! – почула у слухавці голосок.

Подякувала Богові, що не довелося говорити спершу з невісткою, бо це було дитяче «алло».

– Марусю! – лагідно вимовила бабуся. – Це твоя бабуся Галя. Привіт, сонечко!

На тому боці запала тривожна тиша. Галі здалося, що дівчинка прикрила слухавку долонею. За хвильку увірвався веселий зойк, видалося, що награний, не натуральний. «Та й де ж бути правдивій радості, коли вона мене зовсім не знає?» – у бабусі заболіло серце.

– Бабцю-бабцю! – затарабанила мала, боячись, аби не припинилася міжнародна розмова. – Зроби мені запрошення на канікули. Тут усі так роблять. Я мушу побачити Європу. Чуєш? Віза коштує десь триста доларів, квиток я не знаю точно скільки… Але ж ти розкошелишся. І ще мені потрібен комп’ютер, велосипед… І на море хотілося б… – почувся нервовий сміх. – Ба, ти там?

Галина Сергіївна мовчала, боялася, що, як почне говорити, задихнеться чи захлинеться слізьми. Дитина подумала, що розмову припинено, і, звертаючись до когось поблизу, випалила:

– Може, вийде… Якщо вона там з радості дуба не врізала.

Галя тихо поклала слухавку на місце. Не поспішаючи пішла продовжувати куховарство, згодом втамувала образу, наказала собі забути почуті слова, які досі вовтузилися в мозку, і вдала, що нічого не було.

Віктор був сама галантність: вручив фрау Краге чималий букет, поцілував їй руку, чи не вперше обійняв міцно маму та підніс їй коробку цукерок. Колегою виявилася тендітна чорнявка, у якій літні жінки відразу розпізнали пасію одруженого чоловіка. «Це його справи. Нехай що хоче, те й робить», – розсудила Галя й не стала прискіпуватися до жіночки. У процесі розмови стало зрозуміло, що Віктор морочить молодичці голову. Вся ця вистава була виключно заради того, аби здивувати й підкорити красунечку. Вона була досить молоденька, років тридцять, не більше. Усе допитувалася, скільки коштує такий будинок.

– Про це не говорять німці. Ні про статки, ні про заробітки. Табу, – строго сказала Галя.

– Тобто ви не знаєте, скільки коштує будинок вашої сестри, який після її смерті перейде вам? – Наївність жінки бентежила Галину Сергіївну, і вона була вдячна цій Віолетті за незнання мови. Бо ж якби та знала німецьку, що довелось би пережити фрау Краге, почувши такі одкровення?..

– Віолетта питає з суто професійних міркувань. Вона працює в сфері нерухомості.

– Але ж ти казав, що ви колеги? – вихопилося в матері, і вона відразу прикусила язика, бо зрозуміла, що бовкнула зайве.

– Так, ми колеги… Віолетта Степанівна працює в нашому інституті лаборанткою, але освіта у неї…

Галя не хотіла чути виправдань, та, зрештою, їй було начхати на те, де хто працює. Тому вона запропонувала гостям пройтися будинком, щоб відчути вповні його велич. Ельза Краге сиділа в кутку в улюбленому фортелі й мовчки спостерігала за дійством. Думала собі: «Які недолугі актори! Вони хочуть обвести круг пальця мою Халлу. Дзуськи!»

За дві години Галя зовсім виснажилася, не знаходилося спільних тем для розмови, уже поговорили й про рід Краге, й про історію маєтку, і навіть про маминого «форда». Коли до хати заповзли коти, додалося розмови ще на чверть години. Віолетта розшаркувалася у компліментах, називаючи двох старих напівсліпих потвор котячого роду «душками» й «котюшками». За що один із них від радості напрудив на її новенькі черевички.

Цю ніч Галя Манькович провела у підрахунках. Думала-гадала, скільки кому дати, аби нікого не образити. Виходило, якщо не хоче зачепити за живе сина, мусить виділити щось і Віолетті. Подумки погодилася і на це. «Віті тисяч зо п’ять – нехай купить собі машину, Ірисі віддам ті коштовності, що Ельза подарувала… Ну, ще грошей… з тисячу… Ні, триста євро – вистачить. Тоді вийде, що Ірисі більше дам, адже коштовності неабиякі, дорогі. Тоді Ірі коштовності і тисячу, бо триста якось по-жлобськи, а Віктору п’ять на авто і ще одну – на дрібне. Нічого собі дрібне… Марусі також три. Їй досить, дитина ще. Все рівно Іра забере… Ну, і Віолетті… Віддам свого мобільного. Разом вийде десять тисяч євро. Добре! І не мало, й не багато… А чи не образить це їх, ну, що гроші, ніби як відкупляюсь…»

Із цими розрахунками і заснула. На ранок виявила, що мішечок із грішми зник.

– Прошу, віддай, Ельзо! – благала хазяйку, бо ж знала, що, крім неї, немає кому взяти. Закрадалася думка, що, може, це вчорашні гості, але в них не могло бути ключа від комода, лише в Ельзи.

– Усіх не дам! – строго казала незворушна фрау Краге. – Назви суму – виділю.

– Це мої гроші, – плакала-благала.

– Ці гарпії тебе розпанахають. Назви суму.

Добре, що сума уже склалася в голові Галини Сергіївни. Вона виголосила. Стара німкеня довго думала, підраховувала сама, а тоді витягла з-за пазухи рівно десять тисяч, можна було навіть не перевіряти.

– Я й сама так порахувала. Досить їм цього.

Галя встала з колін, забрала гроші й благально подивилася на хазяйку. Та притягла багаторічну компаньйонку до себе й по-материнському погладила по голові.

– Все інше поверну, як ці злодюги поїдуть, не хвилюйся.

Вже надворі, коли Галя підходила до свого авто, аби їхати до сина в готель, куди він запросив матір, почула вказівку фрау Краге:

– Не надумай тим урвителям віддавати те, що я тобі подарувала.

Німкеня ніби й наказувала, ніби й просила, але розуміла, що Галя не прислухається до її вимог. Та мусила виказати своє ставлення до загребущих родичів українки. «Форд» зірвався з місця, а Ельза понесла наверх величенький мішечок із грішми, аби покласти його туди, звідки взяла.

В номері готелю не найкращого ґатунку на маму Галю чекав міні-банкет. На журнальному столику було розкладено консерви, привезені з собою Віктором, чорну круглу хлібину, «Совєтське» шампанське та цукерки «Стріла». Галю не вразили ці наїдки, бо в Берліні було декілька магазинів, які торгували привезеними з Росії, України та Білорусі продуктами. Постійними клієнтами цих магазинів були репатріанти, біженці та емігранти. А от хліб не возили. І кругла паляниця просилася до рук. Галя поглядала на неї, воліючи назавжди зберегти цьому буханцеві цноту. Коли син запитав: «Врізати тобі хліба?», – якось рвучко відмовилася, аж стрепенулась, а тоді додала схвильовано:

– Можна я його з собою заберу, як буду йти?

Віолетта й Вітя перезирнулися, вбачаючи у такому проханні шал, а тоді підняли келихи за зустріч. Хоча зустрілися мати і син п’ять днів тому, щодня Віктор проголошував патетичні промови про зустріч і таке інше, чемно обходячи стороною делікатну тему десятилітньої розлуки.

Галя довго не могла розпочати роздачу слонів, не знала, чи варто робити це при Віолетті, тоді відвела сина на балкон та порадилася з ним щодо цього.

– Я хочу дещо тобі подарувати… Але не знаю, як на це реагуватиме твоя… колега. Хоча для неї у мене також є подарунок…

Син неабияк зрадів, аж підстрибнув, та, не стримуючи емоцій, відверто поцілував маму в щоку, взяв за руку й повів, як наречену, до кімнати.

– Віоло! Моя мама має для тебе подарунок. Мамо!

Галина пішла до дверей, де лишила свою сумку. Мнучи в руках торбу, соромлячись та червоніючи, вручила жінці мобільник «Соні» з усіма причандалами, що до нього припиналися.

– Це мій… Але я ним не користувалась багато… Він дуже якісний… Я свою картку витягла, – виправдовувалася Халла.

Віолетта, закопиливши губу, взяла з рук Галини Сергіївни дарунок, пхикнула, буркнула «дякую» й вирячилася на Віктора.

– Віолетто Степанівно… Е-е-е-е, вам, здається, потрібно о першій бути в холі, – пробелькотів Віктор, бо йому не терпілося отримати свої презенти, що, як він припускав, будуть не такі «скромні».

Жінка хвицонула ніжкою, нашвидкуруч попрощалася та випурхнула з номеру. Віктор, пересилюючи тремтіння у колінах, всівся на канапу. Галя стовбичила посеред кімнати, ніби хотіла прочитати віршика, лиш не могла зробити це, не ставши на стільчик. Тоді опанувала себе, присіла поряд із сином і почала говорити:

– Сину, я вирішила допомогти вам… грішми… Можливо, це тебе образить…

– Мамо, як це може образити мене?! Ти не переймайся. Давай. – Він підбадьорив Халлу й підіпхнув її руку до сумки, яка лежала у жінки на колінах.

Конверт був доволі пухкенький, і Віктор автоматично облизнувся.

– Ірі ось це, – витягала з конверта три перев’язані стрічечками кипи. – А це тобі… Я думаю, на машину. – Побачила спантеличений погляд сина й додала: – Що захочеш, те й купиш. І ще Марусі на навчання.

– І це все? – Питання каменюкою впало в душу Галини, яка нервово засміялася та витягла оксамитовий невеличкий мішечок.

– Це коштовності. Тут сережки… браслет… Це Ірисі… Щоб потім вона передала дочці… Можна й продати… Вони досить коштовні… Старовинні.

Син вирвав із рук матері торбинку. В повітрі зависла тиша, під час якої чулися лише приглушені голоси з-за стінки.

– Мамо! Мамо! – заволав син за кілька хвилин. – Ти хочеш сказати, що це все, що ти заробила за десять років? Якщо так, то я піду до тієї фрау… Я подам на неї до суду за те, що вона тебе за рабиню тримала.

– Це не все! – тихо промовила Галя, і їй невимовно захотілося спати, навіть почала позіхати. Серце увірвалося й баламбалося по тілу, не знаходячи собі місця.

Жінці здавалося, що вона маленька дівчинка, яку зараз будуть бити паском за брехню. Вона підняла плечі й заплющила очі.

– То чому ж ти, падло, синові даєш якісь крихти зі свого буржуйського столу?

Навряд чи яка мати може спокійно слухати такі слова, а Галя слухала. Досить спокійно. Її тепер ніщо не турбувало, лише хотілося лягти у своє ліжко, у те ліжко, що нагорі в маєтку фрау Краге, закортіло бігти до Ельзи щодуху. Але як ти будеш бігти й лежати одночасно? Це єдине, про що думала Галя. «Як можна бігти й лежати одночасно… як можна бігти й лежати одночасно… як можна…»

– Ти ж прожила життя безтурботно, як сир у маслі качалась, на батькові грошики жирувала… Та й тепер прилаштувалась на славу… Аби розумніша була, то й маєток твій був би…

Що казав далі, не чула, як вийшла надвір – не відала, коли дісталася Ґрюневальда – не пам’ятала.

У шибку світив нахабний жовтий місяць…

На незастеленому ліжкові сиділа у позі лотоса Галина Сергіївна Манькович. Вона повільно виводила каліграфічні літери на білосніжному аркуші формату А-4, що лежав для зручності на чималій книзі. Час від часу торкалася долонею грудей із лівого боку. Після того як лист німецькою було дописано аж до слів «Твоя компаньйонка Халла», жінка взялася складати іншого, згадуючи рідну мову. Закінчивши, вклала кореспонденцію до конвертів. На адресованому компаньйонці вивела великими літерами через увесь конверт «Фрау Краге», а на другому чітко виписала берлінську адресу та прізвище й лягла спати, солодко плямкнувши та підклавши під щоку дві долоні, складені корабликом.

Історія друга
Таша з Александерплац

1

На початку вісімдесятих тато Наталочки Зоревій привіз їй із Болгарії шкіряного плаща, з яким вона увійшла у топ-десятку найкрутіших модниць свого міста. Саме тоді зметикувала, як файно бути неповторною й карколомною красунею. На зріст Талочка була трохи нижче середнього. Така собі Крихітка. До неї активно залицялися хлопці, якими дівка розкидалась, як грушками-дичками, зібраними в поділ при дорозі. Втім, не сказати, що саме верхній одяг робив цю особу ексклюзивною в очах протилежної статі. Скоріш за все, магнітила до Наталки її нестримна енергія, яка вихлюпувалася в простір із невеличкого тіла.

До дев’ятнадцяти років Наточка займалася бальними танцями. Їй навіть деякі зацікавлені тренери пророкували велике майбутнє у латиноамериканській програмі, якби не одне «але». Бальний танець, як відомо, – справа колективна, точніше парна. Отже, аби досягти успіхів, потрібно мати поруч із собою достойного танцівника. Хлопці у часи її молодості не надто захоплювалися танцюльками, їм би стінка на стінку, хто сильніший, чи виявляти найшвидшого у велоперегонах, або хоч футбол, щоб аж до крові…

Наталка змінювала партнерів, допоки могла, а тоді покинула спорт, вступивши до столичного інституту на гребені слави – взявши перший кубок обласної першості. Закінчивши вищий навчальний заклад, повернулася до рідної Вінниці й зайнялася тренерською роботою. Працювала тихо-мирно у міському палаці піонерів, який згодом змінив назву на більш благозвучну – Палац дітей та юнацтва.

Єдиним справжнім коханням Наталки Зоревій був джайв. Мало хто знав, що воно таке, отой джайв, а Ната несла його в сірі маси, пропагуючи норовисте дриґання ногами й вихиляси дупою на численних дискотеках, які відвідувала чи не щовечора. Отак і танцювала: зранку до шести з дітлахами, а після закінчення роботи використовувала денс[25] як відпочинок.

У двадцять чотири випурхнула заміж за найбажанішого нареченого в радіусі трьохсот кілометрів. Довго шукала, але таки дочекалася гідного для себе чоловіка – рок-музиканта, вокаліста місцевого гурту, добре знаного й за межами області, і навіть у польському Пшемишлі[26]. Лабали[27] пацани класичні рок-н-ролли, копіювали Елвіса й Рея Чарльза[28], особливим успіхом користувались у багатих донечок заможних батечків. Але проста дівчина Наталя, поставивши конкретну мету, повідганяла від довговолосого красеня Микити всіх потенційних претенденток на місце у ліжку легендарного для вузьких кіл рок-виконавця.

У складні дев’яності богемне подружжя перекваліфікувалося, вимушені були зрадити мистецтво й податися на менш популярні професійні ниви. Наталка з Микитою взялися возити з Польщі килими. Надривали руки й пупи, але змогли сколотити початковий капітал, який заковтнув шість років молодого сімейного життя. У постійних мандрівках не було коли чоловікові й дружині думати про те, аби завести дітей. Коли Наталка поверталася з відрядження, туди мав від’їжджати Микита, мали лиш якісь хвилини, аби приклеїтися одне до одного тілами, – й розбігалися в різні боки. Діти так не з’являються – поспіхом, кажуть, лише мухи плодяться.

Коли країну припинили трусити відгомони «пєрєстройкі[29]», коли почав пускати тоненькі несміливі паростки середній клас, Кулібаби (а саме таке прізвище Наталці дісталося від чоловіка) відкрили свій бізнес. Ті ж самі килими, але їздили за ними та продавали найманці. Наталка й Микита нарешті змогли насолодитися товариством одне одного. Та за роки шлюбу, що базувався виключно на сімейному бізнесі, вони розгубили жагу кохання, щезли безслідно спільні інтереси. За столом на власній кухні недобудованого приватного будинку, який нещодавно почали зводити, мляво спілкувалися. Розмова сама по собі сходила в русло килимових тем: килимові покриття, штучні килими, переваги та недоліки квадратних чи погонних метрів, дизайн, якість і кольорова гама товару. Ната почала настирливо та повсякчасно домагатися від чоловіка дитини. Попри те що він і сам був би радий, у них нічого не виходило. Дружині тоді стукнуло тридцять вісім, і лікарі як один сповіщали, що пізно, потяг рушив, треба було раніше думати.

– Може, візьмемо з притулку? – несміливо пропонувала Наташа, в якій бозна-чому прокинулися материнські інстинкти.

– Мені й так добре, – відповідав Микита, бринькаючи на нещодавно купленій гітарі. – Треба думати, що з бізнесом робити. Всі вже набралися тих килимів, торгівля спинилась.

Наташа знала, що прибутки не ростуть, а витрати збільшуються. Так недовго і взагалі вийти в «мінус».

– Давай усе, к бісу, продамо, а купимо магазин музичного обладнання. Я там інструментами торгувати буду, – придумав Микита.

– А я що робитиму? – запитала вголос, додаючи про себе: «А що я зараз роблю?»

– А що ти зараз робиш? – проспівав чоловік.

Наталка, не розмірковуючи, в одну мить випалила:

– Я поїду за кордон.

– Зараз немає коштів на відпочинок, – співав Микита, дивлячись на струни. А ті під його заскорузлими пальцями видавали фальшиві звуки.

Згодом було вирішено, що так жити більше не можна, потрібно щось змінювати. Хата недобудована, бізнес став. Та і який то бізнес за нинішніми мірками?.. Років п’ять тому ще можна було на це жити, а тепер?

– Усі їдуть до Італії – і я чкурну. Подивлюся світ… – відчайдушно мріяла дружина.

– Ти ще не надивилась? – саркастично питав чоловік, без емоцій роздивляючись блискучий інструмент, який останнім часом не випускав з рук.

– Хіба Польща – то світ? Та й Пшемишль Польщею назвати важко.

Тамуючи нудоту, ретранслювала в пам’яті важкі трудові будні. Як волочила з дня в день ці кляті килими, як дряпала руки об клейові, вантажачи до автобусів товар. Згадала здоровенні картаті сумки, які в незліченній кількості довелося попереносити, підняті вантажі, постійні болі в животі…

Зо два тижні пішло на розмірковування про те, любить вона свого чоловіка чи ні. Виходило, що любить, адже живуть разом, але відловити до нього бодай крихти почуттів не могла, хоч як намагалася. «Він мені як брат», – думала й згадувала брата. При згадці про нього тепло ставало на душі, а коли думала про Микиту, нічого не змінювалося.

– Чому ми живемо разом? – запитала Наталя в чоловіка, коли до її запланованого й уже підготованого від’їзду лишалися лічені дні.

– Бо я тебе кохаю, – відповів сходу й одразу перемінив тему: – Я думаю відновити гурт… А на це гроші потрібні. Можна те, що залишилось від бізнесу, пустити на цю справу.

Микита, як справжня безвідповідальна людина, радився з дружиною щодо своїх дитячих забаганок, знаючи наперед, що йому буде все дозволено. Наталка погодилася – нехай хлопчик тішиться, чого там. Вона почне потихеньку працювати й висилатиме гроші на добудову хати. «А згодом, може, вмовлю Микиту взяти малюка…» – ця думка примусила її затремтіти усім тілом. Жінка тішилася приємним передчуттям втілення в життя потаємних мрій.

Ще коли з килимами возилася, Наталка замислювалася над перспективою сьорбнути гастарбайтерської романтики. Заслуховувалася балачками, що лилися, наче водоспад, під час щовечірніх сусідських посиденьок. Коли ж розмірений ритм нудного життя остогид, заробітчанство видалося єдиним вірним шляхом до поновлення гармонійних стосунків у власній родині. «От поїду, – думала Ната замість того, аби спати. – Микита за мною сумуватиме, я за ним. Розлука для кохання – вона ж як вітер для вогню… – згадала колись вичитане. – Маленьке гасить, а велике розпалює… А якщо це маленьке кохання? – З острахом усвідомила, що може бути й так, аж підскочила на ліжку. Глянула на чоловіка, який, мов дитинча, сопів під боком, розкинувши руки навсібіч. Поцілувала ніжно, як сина. – Ну й нехай тоді згасне!» – поставила крапку й кинулася на подушку.

Схема відправлення нелегалів на чорні роботи до цивілізованих країн світу була відпрацьована спеціально навченими людьми дуже чітко. Заробітчанам у рекрутингових офісах за фіксовану плату давали цінну пораду: «Відкривайте візу до Польщі на рік». Ті беззаперечно виконували перший пункт. Далі гастарбайтери, заплативши ще грошенят, за допомогою «таємних агентів» перекидалися вглиб Європи. Перетинали польсько-німецький кордон кожен згідно з індивідуально розробленим планом і затраченими на переміщення коштами.

Перелякану отару гастарбайтерів, серед яких була й пані Кулібаба, загнали у спеціально пристосовану далекобійну вантажівку. Вона й домчала українців на терени Німецької Федерації. Кордон проминули без особливих нервових напружень, лише незручно було сидіти, щільно притулившись одне до одного. До Таші прилип якийсь вогкий від поту кугут[30] Петя. Він важко дихав і дмухав жінці у вухо. Допоки машина стояла на кордоні та її абияк перевіряли, нелегалам заборонялося спілкуватися. «Навіть дихати через раз», – іще коли всідалися, попередив поляк-водій, який попередньо зібрав з усіх по двісті доларів.

З Німеччини дістатися до оспіваної поетами Італії не вартувало ні нервових зусиль, ані таємних засобів. Потрібні були лише гроші на квиток. Хтось розкошелювався на потяг і їхав як біла людина, інші заощаджували й чекали більш дешевого рейсового автобуса.

До Італії Наталка Кулібаба рвонула за компанію з цілим кагалом сусідів по вулиці. Мешканці Старого міста[31] через одного нелегально працювали за кордоном. Цілими родинами виїжджали, важко гарували, потом-кров’ю заробляли. А коли врешті-решт зривалися та, плюнувши на все, поверталися в Україну, на привезені гроші з хворобливим запалом добудовували другі, а то і треті поверхи в приватних будинках, купували дерев’яні меблі або змінювали старі з ДСП на модерновіші та якісніші, зі знанням справи перевстановлювали системи опалення та водопостачання. Іншими словами – пристосовували місце для комфортного проживання, за образом і подобою тих, що їх бачили за бугром. Та не мали часу в затишному гніздечку пожити як слід. Підростали-бо в них діти, яких потрібно було спочатку вчити, яким згодом мали збудувати хату, ще пізніше добудувати другий або й третій поверх, тоді купити меблі, перевстановити систему опалення та водопостачання. В дітей, як і має бути, з’являлися свої малі, яких потрібно було годувати й одягати. Їхні мами й тата залишали своїх пташенят на бабусь-дідусів, котрих терміново відкликали з італій-португалій, а самі мчали на насиджені роками місця, аби не втратити дохідне місце та продовжити родинну традицію. Гастарбайтерська круговерть затягувала, гарування ставало сенсом життя. Сьорбнувши хоч раз романтики закордонних заробітків, українець стає схожим на сновиду: спить і бачить безкраї заробітчанські ниви, всіяні марками, фунтами, євро та доларами.

2

Місцина, куди потрапили Наталка та ще двоє її супутників, називалась Марано-ді-Наполі. Інші люди вийшли по дорозі, а ще троє помчали комфортабельним пасажирським автобусом углиб країни – на південь. Більшість знала, куди їде, що їх тут чекає. Наталці ще вдома обіцяли, і за цю обіцянку вона розрахувалася щедро: працюватиме в будинку сеньйори на півставки. Італійці потрібна була допомога лише ввечері, вночі та годинку зранку. Цілий день мав бути вільним, тому, казали ті, що взяли гроші за працевлаштування, можна пошукати додаткових заробітків у місті – офіціанткою чи посудомийкою, якщо не знаєш мови. Звідки б Наталці знати мову? Вона вміє танцювати, особливо добре – джайв.

– Про це краще не думай… – порадили українські сусіди, коли Ната натякнула про свій хист. – Відійдеш від чорної роботи – засмокче.

Що це мало означати, жінка розшифровувала аж до самого місця дислокації.

Вийшовши на автобусній станції, уздріла доволі молоду жінку, огрядненьку італійку з написом на спеціально зробленому транспаранті «Natasha». Українка для годиться озирнулася, може, ще яка Наташа приїхала. Вінницькі, що вийшли з нею, підбадьорили, мовляв, іди, це твоя сеньйора. Після чого Наташа начепила на обличчя усмішку й рушила назустріч чорнявці.

Будинок, до якого вони дісталися пішки, видався українці образливо замалим. Лише чотири кімнати. «Наш і то більший», – промайнула згадка про власний довгобуд. Італійка, сеньйора Фреча, без упину торохтіла, а Наталя лише хитала головою, щоб упорядкувати думки, які розліталися, ніби сметана в сепараторі. Спочатку здавалося, що хазяйка гніватиметься через мовну перепону. Авжеж, приїхала помічниця, як в Італії називають чорноробів, яка ні бельмеса не розуміє, що від неї вимагають. Але Фреча попри, здавалося б, гарячий норов після вербальних настанов досить спокійно перекладала сказане мовою жестів. Показувала на мигах, вірогідно, вважаючи Наталку глухонімою.

До обов’язків української заробітчанки входили прибирання, приготування їжі та нічні вартування біля ліжка важкохворої матері Фречі, сеньйори Клавдії.

Стара лежала в окремій кімнаті обвішана дротами, з носа стирчали прозорі кембрики, якими сочилася до всохлого тіла баби безколірна рідина. Поруч із ліжком страхітливо розкарячився апарат штучного дихання, який постійно гудів та шипів. Фреча, як могла, пояснила, що її матуся в такому стані ось уже три роки. Вони думали про евтаназію[32], але Папа[33] не дозволяє. Вдень донька сама порається біля неньки, а вночі вже не має на це ні сил, ні можливостей, бо її уваги потребує ще й чоловік, густобровий Еміліо, схожий на орангутанга. У чоловіка були такі блакитні очі, що хотілося його повсякчас цілувати й пестити, незважаючи на подібність до примата. Що й робили четверо його дочок, схожих, як дві краплі води, на матір. Еміліо працював невідомо ким і невідомо де, але щоранку незмінно йшов із дому о восьмій та приповзав веселенький після восьмигодинного робочого дня плюс іще дві години обов’язкових посиденьок із товаришами в дешевій забігайлівці.

Через місяць роботи виявилося, що наймачам нема чим платити гастарбайтерці, й на цьому тлі розгорівся неабиякий, можна сказати, міжнародний скандал. Наталка, второпавши, що італійці не збираються їй платити, зчинила вереск, доповнюючи його потоком лайливих українських слів. Добре, що її не розуміли, хоча, зважаючи на те, скільки в цьому містечку працювало українців, можна припустити, що дещо італійці таки тямлять.

Земляки, зійшовшись на вимогу Наталі ввечері на нейтральній території, заспокоїли жінку й запевнили, що італійці всі такі, вони жмуть гроші, але з них треба не злазити, навіть можна використати погрози поліцією.

– То що, ви також вибиваєте зі своїх? – запитала розпашіла Наташа.

– Ні, зараз ми живемо душа в душу, а перші місяці бувало й таке. Вони просто ще не довіряють тобі. Запобігливо перестраховуються, можливо, ти щось у них поцупиш, а вони тобі ще й заплатили. От і очікують.

– Що я щось вкраду? – Здивуванню не було меж. Жінка вкрилася червоними плямами від такого припущення. – Та що в них красти, скажіть на милість? Стару почвару хіба що… На ній стільки дротів, можна здати в пункт прийому дрототари – обростеш статками.

Сміху було на цілісінький вечір. Українці придумували неймовірні методи, як вибити гроші з норовистих роботодавців, але все виходило ефемерно, по-мультяшному, так, що коли починали обмірковувати план серйозно, він розвалювався на друзки. Дійшли висновку: нічого, окрім як всістися на хвилю терпіння й чекати, Наталці не лишається.

Жінка почалапала до телефона-автомата, аби подзвонити Микиті. Витратила гроші, які привезла з собою й тримала на чорний день. Їй здалося, що цей чорний день уже прийшов.

– Мико, мені тут не так уже й добре, – скаржилася.

– То їдь додому, – відповідав надто спокійно.

– А витрачені гроші? – питала сухо.

– То не їдь, – спілкуватися далі не було сенсу.

«Якщо вони очікують, що я щось у них потягну, то вони цього дочекаються», – вирішила жінка й подалася до Фречового біленького бунгало.

У цій оселі ні на секунду не можна було залишитися на самоті. Дівчатка без дозволу забігали до кімнати-шафи, яку виокремили Наталці. Сюди влізло розкладне крісло, старий комод та невеличке дзеркало з пліснявою на кутиках. У малих саме розпочалися канікули. Літо… Люди відпочивають, а Наталка марудиться в цьому будинку з ранку до ночі. Здійснити злодійство виявилося справою не з легких. Фреча носилася оселею мов навіжена. Ось лише Наталка бачила її надворі, видихала повітря з грудей, щоб вгамувати нерви, тяглася рукою, що помітно дрижала, до вишитої бісером шкатулочки, аби перевірити, що в ній, як хазяйка матеріалізувалася в неї за спиною, кидаючи додаткове дрантя їй на коліна. Служниця саме штопала подерті лахи. Наскладалася чимала купа: дитячі шкарпетки, чоловікова майка та двійко джинсів, хазяйчині панчохи. Українці неабияк вдавалося посоюзити вбрання. Фреча піддивилася-побачила, що Наталя зашиває свої речі, й сходу попросила підлагодити «дещо» з її гардеробу. Це «дещо» вилилося у щоденне гаптування цілої купи непотребу. Наталка навіть припускала, що італійка приносить шмаття сусідів чи далеких родичів…