Текст книги "Гастарбайтерки"

Автор книги: Наталка Доляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Пані Манькович не встигала за зростанням цін на нерухомість в Україні. Лише вона назбирувала вісім тисяч, як ціни підстрибували до п’ятнадцяти. Мала п’ятнадцять – просили вже двадцять п’ять…

На межі століть фрау Ельза почала платити Галині більше, та ще й новими грошима – євро, але завжди у день зарплати нагадувала українці про її обіцянку, бо боялася: що більше отримуватиме Галина, то скоріше втече з Німеччини. А Галя вже й не думала про повернення, адже ніхто її не чекав удома. Останній лист від Максима прийшов наприкінці минулого року. Чоловік повідомляв: син приходив до нього й цікавився Галиною. Питав, що та де. Максим йому нічого не сказав, бо не знав, чи можна.

От Галя й вирішила написати Віті, який нарешті згадав про неї, можливо, й хвилювався. У листі розповіла про себе, життя в Берліні, про столицю, спитала про Іринку й Марусю. Відповідь прийшла лише зараз.

«Привіт, ма! – писав Вітя. – Здивувався, дізнавшись, що ти так довго живеш у Німеччині. Ну ти даєш! Справа в тому, що ми тебе виписали. Адже ти тут не мешкала. А хто понад півроку відсутній – має виписатись. Такі закони. Я радий, що ти прилаштована, добре живеш, не думаєш, де та що купити, дістати». У постскриптумі зазначалося ніби між іншим, що Гуля має жінку.

У відповідь написала: «Ну й добре зробили, що виписали. Я тут збираю гроші на нову квартиру. Ще небагато залишилося». І з дурного розуму вивела цифрами суму, яку встигла назбирати. Число виглядало заманливо й тривожно. Лише тепер зрозуміла, яка вона багатійка. Майнула думка кинути все до біса й летіти до дітей… Але спинилася, ще раз перечитавши листа від сина. «Радий, що ти прилаштована…» – син ніби здав матір до притулку.

Фрау Ельза Краге замінила Галині родину, стала матір’ю, дитиною та подругою одночасно. Вони, попри екзальтованість німкені, розуміли одна одну з півслова. Щоправда, фрау тримала дистанцію, частенько вказувала Халлі на її плебейське походження, але напади блакитнокровних рефлексій були поодинокими й не мали загрозливого характеру. Відколи в будинку хазяйнувала Галина, сюди більше не приходили «кавалери». Але частенько навідувалися далекі родичі, які схвалювали вплив компаньйонки (як вони величали Галину) на психічний стан старої авантюристки. Тепер Ельза замінила походи по тусовках на відвідини філармонії, театрів та музеїв. Притихла й почала заглядати у Біблію, яку Галина віднайшла на горищі. Українка не пропонувала книгу хазяйці, а читала сама. Фрау якось поцікавилася, чим так зачитується у вільні хвилини покоївка, взяла Біблію тимчасово, а тоді залишила в себе.

У спокійній країні не помічаєш, як пропливає життя. За шість років Галина відчула, що стала трохи застара для щоденної важкої праці, й попросилася додому. Ельза, гахнувши кулаком по столу, пригрозила забрати заощадження Галини й навіть повідомила, що знає, де вони лежать. Казала, що вирахує та стягне з неї по п’ять тисяч за кожну подовжену візу. Тоді, вилаявшись, почала слізно благати не кидати її напризволяще.

– Здохну тут на самоті, коти повиїдають очі… – тиснула на жалість.

Проти наведених аргументів Галя не мала чим контратакувати, тому здалася.

Син, попри Халлині очікування, на лист не відповів. Єдиний телефонний дзвінок, який пані Манькович наважилася зробити додому, закінчився цілковитою поразкою. Слухавку взяла Ірина. Почувши, що це свекруха, молодиця гаркнула: «Не дзвоніть сюди ніколи!» Галя почула, як вона пояснила, вірогідно Віктору, що то помилилися номером, та кинула слухавку. Роздуми не давали Галі спати ночами. «Ну поїду я в Україну, ну куплю собі ту чортову квартиру. А далі? Сидітиму, як сич, сама-самісінька. Максима не втримала, Віктора втратила. Тут хоч Ельза є».

Самі собою в голові сплелися висновки, що це вона спокутує провину перед власною матір’ю та сином. Адже ні одній, ні іншому не приділяла належної уваги, коли їм це було конче необхідно. Мама доживала віку в Сумах, без підтримки й товариства. Казала: «Сама впораюсь», – а їй, Галині, не слід було слухати. Мала б їхати й сидіти біля матері, бодай не так страшно було б старенькій відходити в інші світи. А вона, улюблена донечка Галочка, насолоджувалася багатим життям за спиною у респектабельного чоловіка. Навіть сином не займалася… Кинула і його. Тоді мама ще була здорова…

«Чекай-чекай, – щось пригадала Халла, сіла в ліжку й побачила у вікно жовтий повний місяць, який ніби вабив на небо. – Це скільки мамі було, коли… Шістдесят два? Так! Мені вже п’ятдесят дев’ять. Ще три роки є!» Відганяла нав’язливу думку про смерть, а вона, зараза, чіплялася до жінки аж до ранку.

Ця ніч видалася Галині надто довгою, терпкою та гіркою на смак. Відкараскавшись від липкого сну, прокинулася та побачила над собою знервовану хазяйку. А праворуч від Ельзи – незнайомого молодого чоловіка в окулярах. Зірвалася, кинулась вдягатися.

– Щось трапилося? – запитала голосно.

Німці дивилися на неї й мовчали. Це неабияк налякало Галю, вона раптом почула, як дрібненько стукотить серце, затим воно каменем впало у шлунок, відбилося від нього та підстрибнуло до горла. В районі сонячного сплетіння зчавило від тупого болю, в голові загуло, й кімната разом із фрау Краге і незнайомим чоловіком пішла шкереберть. Галина Сергіївна намагалася не показувати, що з нею щось коїться, – всміхнулася, присівши на краєчок ліжка.

– Ти спала! – незрозуміло було, питає Ельза чи стверджує.

«Звичайно, спала. Можливо, трохи задовго, бо он уже сонце заглядає у шибку, значить, близько дев’ятої. Але за усі роки один раз можна проспати», – гарячково мізкувала українка.

– Таке буває при деяких дисфункціях у роботі серця. Вам потрібно пройти обстеження. – З того, як говорив чоловік, Галя зробила висновок, що він лікар. Але навіщо тут лікар?

Чоловік прояснив ситуацію. Розповів, що Халла проспала три доби. Жінка не вірила цим нісенітницям. Як можна перебувати в ліжку три доби – й не усвідомлювати цього?

– Я не могла тебе збудити, – пояснювала Ельза.

– Ви чим хворієте? – запитав німець і приготувався занотовувати.

– Ніколи й нічим, – відказала Халла, мов піонерка, бо вона дійсно не хворіла. Навіть смішно стало, що про серце сказали. – Скоріш за все, я перевтомилась. – Хотіла додати, що сьомий рік без відпустки, але втрималася, бо ж образить компаньйонку.

Лікар простягнув Галі рецепт і попросив стежити за собою. «Якщо, – попереджав надто серйозно, – відчуєте дискомфорт в області грудей – негайно до лікарні».

Українка відчувала, що з її тілом не все гаразд. Взяти хоча б ранковий цирк із цим дивним серцебиттям. Але, вмившись та поснідавши, відмахнулася від самокопирсання. «Просто злякалась. Кожен злякається: прокидаєшся, а над тобою цілий консиліум. От двигун і дав збій – заторохкотів».

Про неприємний випадок скоро забули, лише підсміювалися з міні-летаргічного сну Галини. Було повно клопоту з іншим. Фрау Ельза почала скаржитися на здоров’я, а точніше, на його відсутність. Лягала до приватної клініки двічі на рік. Не так, як зазвичай, – робити пластику, а для повноцінного лікування від старості. Останній рік і не звертала особливої уваги на пил, розкидані речі чи неприбране собаче лайно. Воліла, аби Халла побільше сиділа біля неї, розповідала, слухала, читала. Стара настільки призвичаїлася до української кухні, що просила приносити голубці та млинці до лікарні. Після більш-менш успішної терапії по півроку почувалася наповненою життям. Навіть подеколи серед спекотного літа бігала голяка по двору, згадуючи буремну молодість, яка рвучко закінчилася лише кілька років тому.

Іноді в доволі грубій та образливій манері попереджала Галину, аби та не роззявляла рота на її нерухомість. Це дивно було чути, але лікар, який приходив раз на тиждень, втаємничив Халлу, що стара аристократка потроху виживає з розуму, хоча фізично залишається ще доволі міцною жінкою як для свого віку. В один із днів зарплати Галя принесла до сховку зароблені гроші, відкрила шкатулку й мало не знепритомніла – її багаторічних накопичень не було на місці. Халла повільно спустилася донизу й повідомила про це хазяйку, натякаючи, що знає, хто міг залізти до «банку». Німкеня влаштувала істерику, звинувачувала українку в підступності й поклонінні золотому тільцю, грозила карою небесною та вічними муками. Коли слова закінчилися, тихенько вийняла з пазухи туго напханий мішечок із грішми й віддала Галині.

– Ти хочеш мене покинути… – плакала, як дитя. – Залишити мене з цими собаками, – вказувала на портрети пращурів на стінах, але мала на увазі власне собак, що гавкали на подвір’ї.

Після цього йшла нескінченна пісня про невдячність східняків, особливо українців, про їхню другосортність і мерзенність. Допетравши, що Халлі набридає скиглення, стара падала на коліна, плазувала й перепрошувала, цілуючи подерті капці служниці. Коли шоу закінчувалося і пристрасті влягалися, жінки сідали вечеряти, а згодом ішли спати. Так жили майже два роки. Це лише пишеться так швидко – два роки, а два роки – це двадцять чотири місяці, що становить… Галина завжди заспокоювалася, рахуючи. Будь-що. Власні гроші, дні, проведені на чужині, експонати у музеї, кількість доріжок, що пропливла у басейні. Фрау Краге зробила Халлі такий подарунок на черговий день народження – абонемент до басейну на рік. «Прив’язала ще на триста шістдесят п’ять днів, – рахувала Галина, але не пручалася. – Нехай буде, як буде. Колись же повернусь».

* * *

На початку двотисячного Галина з сумом довідалася, що Леонід та Ольга розлучилися. Чоловік повернувся додому, а жінка вискочила за заможного підстаркуватого німця. Майже всі, з ким була знайома Галя, вже роз’їхалися по домівках. Будували оселі, купували машини, навчали дітей. Витрачали зароблені на чужині важкі гроші, компенсуючи прогалини, які утворилися в стосунках з рідними за роки гарування на чужинах.

Колишня вчителька вряди-годи навідувалася до знайомих, не забувала, приносила гостинці, вітала зі святами. Навіть із єврейкою Оленою підтримувала стосунки. Та за кілька років і її здуло з Німеччини. Поїхали до Ізраїлю, не витримали. Світлана, яка колись вводила Халлу в курс прибиральницької справи, подалася додому не з власної волі. Її затримала поліція на місці злочину. Світлана крала панчохи. Її депортували три роки тому. Дехто приїжджав на рік-два, з такими знайомилася, але не встигала добре взнати, як вони зникали. Заздрила цим малознайомим людям. Якщо не затрималися – їх хтось чекає, гроші, які заробили, потрібні на конкретну справу, мрії здійснилися, отже, все добре…

Іноді з острахом уявляла, що буде, якщо одного ранку чи ночі Ельза помре. План подальших дій зовсім не вимальовувався. Хоча розуміла, що після смерті фрау Краге лишатися в Берліні немає сенсу, потрібно буде їхати на Батьківщину. Лише подумала про це, як солодко-нудотно защемило в грудях. Їхати. Куди? Що там? У країні, яку залишила давно. Телевізійні новини сповіщали про зміни в країні – Галя з одних раділа, тішилася, інші засуджувала. Ельза спеціально для служниці придбала пакет російських та українських каналів і разом із українкою переймалася політичною долею молодої держави.

«Це ж, якщо приїду, десь треба пересидіти, допоки не куплю житла, – розмірковувала. І раптом згадала: – Оксана!» – й покотилася сльоза.

Чого це вона на мало не десятиліття викинула з пам’яті подруг? Виходить, зрадила, забула… «Отака я – завжди всіх кидаю. Думаю лише про себе. Мало мені того, що спокутую важкою працею та відривом від рідної землі своє ставлення до матері й сина, то ще й за подруг мені на тому світі довіситься».

Після довгих терзань подзвонила Оксані. Дивно, але говорили якось сухо, ніби й тем для розмови не було. З голосу здалося, що Оксана ображається. Запитала відверто. Виявляється, ні. Просто життя дуже складне. Кінці з кінцями не зводять. «Усі працюють, а грошей катма…» – бідкалася подруга цілісіньких півгодини. По закінченні бесіди у Халли на душі лишилися неприємний осад і бажання віддати половину своїх заощаджень подрузі, але враз охолола. Поміркувавши, різко вимовила вголос:

– Я тут кряжилася, щоб отак віддати? Вони зі своїми сім’ями жили в злагоді й теплі… Я б усі гроші віддала, аби помінятись. Проблеми… Смішні люди називають проблемами безгрошів’я. Смішні. – Галя взялася перераховувати, розкладати на купки та нюхати рожеві купюри по п’ятсот євро…

8

Осіннє сонце цнотливо гладило маківку Халли, коли вона граблями хвацько збирала докупи опале брунатно-помаранчеве листя. Фрау Краге тихо сиділа на ослінчику посеред подвір’я й дивилася на розмірені рухи служниці. Час від часу згадувала, хто в домі хазяїн, і голосно командувала, аби Халлочка підібрала ще там і отам. Уже минули ті часи, коли українка відразу кидалася виконувати накази дивакуватої фрау. Вона по-філософськи вислуховувала розпорядження, кивала, погоджуючись, і робила по-своєму, як знала та вміла. А німкені й діла не було, виконуються її накази чи ні: головне – наказати, ще раз скористатися позицією головнокомандувача.

Галина Сергіївна вже зжилася з думкою, що Німеччина – друга її батьківщина. З роками притупився біль від розлуки з рідним містом над Дніпром. Фізична втома перекрила шлюзи до головного мозку, до спогадів, роздумів та самокопань. Галочка жила, ніби в киселі, робила всю роботу повільно й розмірено, говорила повагом, нікуди не поспішаючи.

Понад два роки, вирушаючи по магазинах за продуктами й необхідними в господарстві речами, Галина користувалася не громадським транспортом, а стареньким Ельзиним автомобілем. Німкеня заздалегідь влаштувала Галу в школу, де та вивчилася кермувати та отримала водійські права. А після цього урочисто презентувала заробітчанці на шістдесятилітній ювілей свій «Форд Фієста» 1986 року випуску. В теперішній Галині годі було впізнати колишню вчительку з України. Жоден не відрізнив би цю елегантну пані від корінної європейки. Та ще й сказали б услід: «О-о, це аристократка, диви, як іде».

Одного разу вона потрапила у курйозну ситуацію. І, здавалося б, неприємна спочатку подія призвела до великої дружби.

* * *

У свій вихідний Халла, як завжди, подалася до середмістя. Ходила-блукала вулицями, роздивлялася будівлі, які вже знала напам’ять, і ті, до яких ще не доходила. Зазирала до нових експозицій. Та того дня її занесло до цирку. З дитинства не любила цей вид мистецтва, бо там змучених тварин примушують на потіху ницої публіки витанцьовувати в дурних спідничках та штанцях.

Піти до цирку цього разу Галю підштовхнув рекламний плакат, із якого на жінку дивився відомий клоун у картатому картузі.

– Олег Попов?! – вирвалося в неї.

Чоловік, що стояв поруч, із гордістю промовив:

– Так, це наш, німецький клоун Попов, – з наголосом на неправильному складі.

– Відомий артист мешкає в Берліні, кажуть, одружився з німкенею, – почула в себе за спиною.

Піддавшись ностальгійному пориву, купила квиток. У німецькому цирку, якщо вірити програмці, тварин не показують. Самі лише китайські гімнасти, російські клоуни та румунські ілюзіоністи. Маленькими літерами на зворотному боці програмки зазначалося, що номери з тваринами в циркових шоу Європи заборонені міжнародною конвенцією. Поки вона йшла до свого ряду, встигла ознайомитися з цією короткою пам’яткою.

Яким же було здивування Галини, коли на місці номер тридцять, яке, власне, належало їй, сиділа неприємна й знервована панянка. Галина Сергіївна відразу розпізнала в ній колишню співвітчизницю, надивилася-бо за десятиліття різних. Впізнавала своїх зі стурбовано-зацькованого погляду й зайвої метушливості. Ну, й одяг не залишав сумнівів.

Вирішила не відкривати власну національну приналежність, звертаючись до незнайомки німецькою задля чистоти експерименту. Зрозуміє візаві, що вона з того ж роду-племені, чи вже так Галочка просоталася іноземщиною, що й не видно за нею слов’янських коренів?..

– Іншульдігум[17]! – сказала гордовито Галина й тицьнула молодиці під ніс свого квитка.

– Іншульдігум! – відповіла незнайомка й відмахнулася від Галини, наче від настирної мухи. Те саме слово прозвучало геть по-різному, молодша не надто переймалася правильністю вимови.

«Вгадала», – подумала Галина Сергіївна і знову повторила вибачення, але вже більш агресивно, що мало означати: «Або покажи свій квиток, або забирай звідси свою совкову дупу».

– Мені плейсес! – вимовила та, що не надто переймалася, хто де сидітиме.

Галина не відразу второпала, яку мову використовує нахаба. Тоді перебрала в голові усі знайомі й упевнилася, що «мені плейсес» – це з англійської «багато місць». І дійсно, на трибунах було повно вільних крісел. Лише на деяких сиділи люди – переважно переселенці з колишнього Союзу та їхні онуки. Галина ввічливо, нависаючи над жіночкою, пояснила, що вони, німці, не звикли порушувати правила, як деякі інші, і тому вона наполегливо просить звільнити місце номер тридцять і перейти на своє. Галина говорила довго, а жіночка навіть не дивилася на неї, а лише корчила гримаси, ніби це вона була клоуном. Дали другий дзвінок. Галі кортіло взяти за шкібарку[18] цю нікчему й закинути її під самий купол. Раптом молода не втрималася й видала тираду, не надто переймаючись, що українську, якою, власне, й прозвучало сказане, може не зрозуміти та, до кого вона звертається:

– Чортова лялька. Німчура довбана. Ну як можна бути такою прискіпливою, повно ж вільного місця, так ні, воно лізе туди, де вже люди сидять. Що вирячила свої арійські баньки? – не дуже голосно, але з образливою інтонацією запитала, а тоді, бубнячи собі під носа різні лайливі слова, пересунулася на одне крісло ліворуч. Вдавано посміхнулася та постукала долонею по стільчику, припрошуючи сідати. – Турки і ті культурніші, ніж ці німаки. Особливо баби німецькі. Ну вже курви. І як їх бідні німчики витримують?..

Третій дзвоник не спинив балакуху, навіть повітряні китайські гімнасти, що робили бозна-що зі своїми тілами, не примусили її закрити рота. Розповідала українка про німкень багато чого. У її характеристиках загалом переважали неподобства. Коли настав час антракту, Галина, пропускаючи повз себе незадоволену молодичку, спокійно, з бісиками в очах вимовила рідною мовою:

– Так вони тобі остогидли, ці німці, подруго! – і сама здивувалася, почувши мелодику мови, якою давно не користувалася.

Пащекувата саме перелазила через ноги Галини Сергіївни, та так і застигла з роззявленим ротом, з якого на спідницю пані Манькович випав чималий кавалок рожевої жуйки зі слідами від зубів.

– Йо! – вирвалося в балакухи. Вона підхопила швиденько чувінгам[19], відкинула її на задній ряд, знову всілася поруч із Галиною, не зводячи з неї погляду. – Та я їх знаю як облуплених. І своїх пізнаю сходу. Як це ти мене обдурила, подруго?!

Вони не могли зрозуміти, чому називали одна одну подругами. Це звучало спочатку ніби прикол, але від вимовляння цього слова ставало тепліше. «Яка я тобі подруга, – думала Галина Сергіївна, – ми різні і за статусом, і за віком, і за світоглядом». «Фіг зрозумієш, скільки їй років, ніби й немолода, а виглядає шикарно», – у свою чергу думала незнайомка.

Наступну частину дійства дивилися в цілковитій тиші. Глядачі іноді тихенько всміхалися з жартів старого й утомленого клоуна. Обом українкам хотілося, аби його скоріше змінили еквілібристи чи силачі.

Якось само собою сталося так, що після цирку жінок занесло до невеличкого кафе, де вони досхочу наговорилися. Нова знайома виявилася родом із Центральної України, гарувала в Берліні третій рік, називалася Наталкою. Згодом Галя зрозуміла, що зухвала поведінка нової подруги виявилася звичайною захисною реакцією.

Галина Сергіївна придбала собі нещодавно мобільний телефон. Дуже зручна штука. Жінка не припиняла дивуватися сплеску технічного прогресу. Іграшка була цікава і, що найголовніше, – потрібна, та Галочці не було кому дзвонити й від кого отримувати повідомлення. Зустрівшись із Наталкою, вона раділа як дитина, вносячи до телефонної книги перший і єдиний запис – Таша Кулібаба – і по тому сім цифр. Німці називали Наталку Ташею, як Галину Сергіївну – Халлою.

Тепер вихідні Галя проводила виключно з подругою, яка неабияк «обросла» тут, на чужині, друзями полярно різних національностей, уподобань, віросповідань та професій.

* * *

Наприкінці лютого Халла, як зазвичай, у понеділок рвонула на своєму «фордику» до крамнички, щоб закупити продукти на тиждень. Склала довжелезний список. Цілісіньку суботу радилася з хазяйкою, чим би та хотіла поласувати впродовж наступних семи днів. Галя, як і всі німці, шукала, що дешевше, але при цьому не забувала про якість. Лише переселенці гребуть усе поспіль, для них спеціально й виставляють усіляке барахло на найзручніших полицях у супермаркетах.

На початку своєї прислужницької кар’єри Галочка також потрапляла на гачок маркетингових рибалок, але Ельза навчила її бути хитрішою та прискіпливішою до вибору харчових продуктів.

На закупівлю витрачалося чимало часу. Галя планувала повернутися до маєтку лише за три-чотири години. Фрау Краге тримала свою Халлу на мобільному ланцюгу. Коли пані Манькович надовго йшла з дому, особливо у свої вихідні, не могла як слід розслабитися й раз у раз прислухалася до мобільного, боячись, аби той не задзеленчав і якийсь незнайомець не сповістив, що фрау померла. Не любила Халла, коли бодай щось порушувало її плани. От і тепер, накладаючи до візка запаковані продукти, інтуїтивно нашорошувала вуха, аби не проґавити, коли в кишені завібрує слухавка. Подруга Таша у будні серед білого дня не дзвонила, хіба що ввечері десь о дев’ятій могла вийти на вербальний контакт.

І ось телефон гучно видав рингтон[20] – Монсеррат Кабальє втяла шматок арії Тоски[21]. Галина швидко вийняла апарат і зиркнула на екран, де зазначалося: «Ельза». Всередині тьохнуло: значить, сталося… «І що тепер?» – запитала себе Галя і приклала до вуха слухавку, готуючись почути голос лікаря. Натомість із мобільного заверещало Ельзине сопрано. Українка розібрала лише, що якийсь невідомий чоловік грюкав півгодини у двері, а тепер сидить під стінами маєтку. Фрау Краге переконана, що то бандит, тому забарикадувалася в оселі й голосно погрожувала викликати поліцію. Вірогідно, погрози адресувалися незнайомцеві, бо в Галі від крику аж загуло в голові. Вона мигцем, не віднімаючи телефон від вуха, рвонула до авто. Дорогою була на зв’язку з німкенею, заспокоювала її, запевняючи, що за хвилину буде. Сама ні на мить не задумалася, як же вона буде захищати дім, якщо на нього дійсно зазіхнули злодії.

Заглушила двигун, під’їхавши до брами. Не стала заїжджати на подвір’я. Тихенько закрила дверцята, прослизнула у хвіртку, ще й подумала: «Добре, що змастила минулого тижня, бо до цього ковані двері верещали, як сирена». Пошкодувала, що вблагала фрау Краге віддати старого пса до собачого притулку. Від минулого Різдва собака зовсім здурів, не пускав до оселі хазяїв, вишкіряючи жовті зуби, викорчовував квіти, кусав перехожих, якщо йому вдавалося вибігти за мури маєтку… От, усе життя фрау тримала охоронців, а щойно їх не стало – дочекалася злодіїв. Галині Сергіївні, попри небезпечність ситуації, стало смішно. Тамуючи напад реготу, що лоскотав її зсередини, навшпиньках подалася до одного зі входів у будинок. До помешкання можна було потрапити з мансарди, через центральні двері та через кухню. Спочатку Халла почалапала до кухні, там зачинено. Тоді перевірила інші входи – усе заклямковано. Галя легенько пошкреблася в шибку. Здогадувалася, що фрау Краге переховується у цій кімнаті. Наважилася набрати номер хазяйки.

– Я під будинком, – прошепотіла. – Відчиніть… Тут ніби нікого немає.

– Хто це? – прозвучало дурнувате питання.

– Халла, хай вам чорт!!! – гукнула і враз схаменулася: а що, як неподалік дійсно причаївся злодій?.. – Відчиніть терасу, – попросила тихо.

Забігши у дім, взялася розпитувати налякану німкеню, як виглядав нападник, що конкретно робив. Виявилося, нічого страшного чоловік років сорока не вчиняв, просто наполегливо гупав у двері, голосно гукав, називав цю адресу, говорив, як мафія. «Мабуть, хотів довідатись, чи це дійсно та адреса, адже на будинках у Ґрюневальді не висять банальні таблички з зазначенням номерів».

Халла, пересидівши півгодини, вирішила вийти на розвідку.

– Гей! – рознісся її клич великим подвір’ям. – Є тут хтось?

– Ма’! – відлунило з боку альтанки.

Халла подумала, що їй мариться, а серце затіпалося безпідставно. За мить воно забилося сильніше, коли, повернувши голову в бік, звідки пролунало оте «Ма’!», уздріла власного сина. Він ішов їй назустріч, усміхаючись і розставивши руки. Галя стояла мов укопана, а з розчинених дверей чулося попередження фрау Краге:

– Тікай, пришелепувата українко. Це він!

Це дійсно був він… Але ніякий не бандит, а її син – Віктор. У першу секунду їхньої зустрічі пані Манькович примарилося, що вона не в Німеччині, а в обійсті покійної матері… Метельнувши головою, відігнала марення й кинулася в обійми Віті. Фрау Краге була спантеличена, але виходити з дому не поспішала. І лише коли Халла радісно крикнула (що почули й сусіди): «Син! До мене син приїхав!», – стара вичовгала на охайну галявинку. Поручкалася суворо з чоловіком і, бовкнувши: «Заходьте до оселі», – незадоволено пішла першою.

9

Віктора запросили в Берлін на науковий симпозіум. Захоплено розповідав матері, як точилася боротьба не на життя, а на смерть між ним і ще двома претендентами на цю поїздку. І як Ірися дивом умовила директора інституту спинити свій вибір саме на Вікторові. Особливо Галя раділа фотографіям онучки. Маруся була вже така велика, гарна…

Криючись від сина й хазяйки, пустила сльозу – так пишалася Віктором. Годувала й обіцяла повести на екскурсію столицею. Син, щохвилини прицмокуючи язиком, вихваляв життя матері. Мовляв, як божественно ти прилаштувалася… А особняк – просто царські покої якісь.

– Я очам своїм не повірив, що ти можеш жити у такому шикарному районі, як Ґрюневальд. Я тут більше години тинявся, шукаючи будинок номер шість. Лише завдяки дедукції вирахував, що це тут. Прийшов, стукаю, ніхто не відчиняє. Уже мав йти. Але почув, що ця стара кричить. Ні, думаю, треба дочекатись, щоб вона відчинила, запитати, – засміявся.

– Це не стара, – стала на захист Ельзи Халла. Легка нахабність у спічі Віктора різонула її материнські почуття. – Це моя компаньйонка – фрау Краге. Вона – баронеса, аристократичного роду. Бачиш, які фотографії. – Жінка вказала на старовинні чорно-білі світлини, які були обрамлені раритетними рамами й висіли на стінах та стояли на численних поличках, столиках, комодах та піаніно.

– Аристократка, фотографії – то таке… – зігнувшись, повідомив пошепки син. – А хата! Оце вже щось.

Галина Сергіївна припинила балачки на цю тему, запропонувавши гайнути у центр Берліна. На «форді».

– Ні фіга собі! Ну, ти, мамцю, багата жінка. На тачці роз’їжджаєш… А права де взяла?

– Ну не купила ж! Тут так не можна, – пояснила мати і піймала себе на тому, що спілкується з сином, як із учнем. – Ельзо! Я поїду продовжувати закупівлю продуктів. Заодно з сином поспілкуюсь, – відзвітувала. – Сподіваюсь, ти не проти?

Фрау Краге була проти. Молодик їй не сподобався, надто часто шепотів, корчився у три погибелі й пришкулював[22] і без того вузькі очі. Стара набачилася за свій вік мисливців за нерухомістю й миттю розгледіла недобрі наміри українця. Ельза знала, що служниця має сина, але завжди потай дивувалася, чому він відпустив матір, чому не кличе додому, чому, врешті-решт, не забере силою… Вона б хотіла, щоб у неї також був син чи дочка… «Але якщо такі, як оцей пройдисвіт, то боронь Боже, краще без них», – резюмувала наостанок стара.

Підкоряючись інтуїтивним хвилям, німкеня піднялася східцями до кімнати Халли. Без тіні сумнівів, без докорів сумління відчинила власним ключем верхню полицю комоду, де, як знала, зберігалися заощадження служниці. Взяла хижими сухими пальцями всю торбинку й залишила приватну територію компаньйонки…

* * *

Галині закортіло повести сина в зоопарк. Берлін славиться своїм Зоогартеном. Біля помпезного входу їх зустрічали витесані з каменю величні слони. Не раз жінка приходила сюди сама. Бродила алеями, милувалася розкішними тваринами, яким виділялося достатньо землі, аби вони не засумували за рідними краями.

Віктора зовсім не цікавили вольєри, натомість він усе розпитував Галину Сергіївну, як їй вдалося так круто влаштуватися і, головне, чи їй справно платять. «Хвилюється, бідний», – думала мати й ласкаво гладила сина поглядом, не наважуючись торкнутися до нього. Вітя став дорослим, відростив животика, позбувся волосся на тім’ї, начепив окуляри, як зізнався сам – для солідності, та випрактикував зневажливе ставлення до оточуючих. «Ніби й не перед мамою стоїть, а так, знайома тітка, яка класно прижилась у Бундесі[23]», – лізли в голову Халлі підступні думки. А син без упину теревенив про гроші, заробітки, шмотки, машини. Бідкався, як йому сутужно живеться на докторську зарплатню. Як доводиться важко працювати Іринці у бібліотеці інституту, куди він її прилаштував декілька років тому. До того ж Маруся хоче вступати на журналістику…

– Ще ж рано думати про інститут, – усміхнулася Галя. – Десять років. Дитина.

– Як це рано, мамо? Аби не пізно. Вже зараз треба репетиторів наймати. А можливо, ще й в університеті підмазувати…

«Я їй подарую декілька тисяч, – подумала Галя. – І Вітюші дам… І Ірисі. Дам, звичайно, дам», – вирішила, але не озвучила, планувала зробити сюрприз.

Галочка тягла сина до улюблених місцин – бажала показати ведмедів на Фрідріхштрассе, а він, уздрівши магазин «KaDеWе[24]», рвонув туди. Хапав усе підряд зі словами: «Це Ірисі, це Марусі, це мені». Мама тихо пояснила синові, що це магазин для багатих. Показала цінники, на що син образився, кинув шмаття та вийшов із мега-бутика. Галя не відразу зрозуміла причину синової образи, адже вона лише хотіла застерегти Віктора від надмірних витрат. Пояснила це йому на вулиці.

– Якщо ти хочеш купити подарунки рідним, то не обов’язково витрачати сотні, коли за таке саме можна дати десятки, – мило знизала плечима й підняла брови.

– Я хочу? Та за що? За добові? Це ти хочеш на онуці заощадити… Думав, ти на найкраще розкошелишся.

– Я? – вирвалось у Галі. Вона схаменулася, подумала: «Звичайно, звичайно. У нього ж немає грошей на подарунки. Я мушу, врешті, я ж хотіла. Але… Ніякого «але», авжеж, авжеж… Подарунки. І найкращі. Досить. Цілий вік накопичувала, почну витрачати», – видихнула голосно й, махнувши навідліг долонею, заливисто мовила: – Гайда, Вітю, за обновами!

Подумки перерахувала гроші в гаманці. Виходило десь півтисячі євро. Але з цих грошей іще потрібно було закупити харчів. Вирішила саме на цьому заощадити. Отож, чотириста п’ятдесят мали зараз згоріти у горнилі радості. Синочок ляснув матінку по плечу, як давнього друзяку, і пристав на її пропозицію купувати дешеві речі.