Текст книги "Бодай Будка"
Автор книги: Наталка Бабіна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)
Петро казав
Ленка, яка приїхала до мене ранком, мала поганий вигляд: не спала всю ніч. Попросила кави та ще раз все детально розказати, але чашку з кавою навіть до рук не взяла. Слухала.
– Тіло розрізане на дві частини, Лено, – розказувала я. – Рівненько. Як у того котенятка. Що то може бути таке? Мені навіть тяжко сказати, як це можна фізично здійснити. Чим? Як? А головне, нащо?
Вона підняла на мене запалені безсонням очі.
– Великої надії на міліцію в мене немає, – протягувала я. – Хоча той Сагайдак подібний на толкового спеціаліста, але… Я думаю, ми самі маємо розібратися в цьому. І давай для початку з’їздимо в Страдче.
Ленка хитнула головою.
– Не представляю, как мы сможем «разобраться». Но да, надо ехать в Страдичи. Лучше прямо сейчас. Так ли, иначе, к девочкам надо заехать, – вона піднесла нарешті кубочок із кавою до рота, потримала й поставила назад, так і не відсьорбнувши. – Собирайся.
За чверть години Ленка зосереджено вела машину шосом до Страдча, чи, як тепер називають це старовинне поселище, до Страдичей; зазвичай вона водить в шумахерській такій манері, але не сьогодні. Час від часу вона витирала долонею очі та ніс. Сонце вже піднялося досить високо – ранок скінчався, – але ще стояла над великими пустими лугами тонка ранішня димка, огортала в легкі покривала розкидані там і тут масивні циліндри сіна – результати недавньої косовиці. Безлюдні до крайнеба простори, прекрасні та сумні… Моє почуття вини, що дратувало мене зі вчорашнього дня, окуклилося й сховалося десь у середині тіла – але виказала роги внутрішня гірка самота. З вікна машини я дивилася на широкі луги. Самотня стара остатня могіканка серед прекрасних долин, де скошені травини вже випускають нове листя, ніжне і безмовне. Я так само витерла очі та ніс.
Коли ми під’їхали до дому Оксанки у Страдичах, її дочки, Ксеня та Ядвіга, сиділи на ґанку, дивлячись в телефони. Вони не підвелися нам назустріч. Побачивши їх зараз, я знову подумала, що не розумію молодих, їх побутування, їх мотивацію, моду, їх сленг. Тайна за сьома печатями їхня уява. Що ці дівчата виглядали на просторах мережі, якого утішання? Вони його явно там знаходили, однак я не розуміла, в чому саме.
Як себе з ними поводити, що казати, як вспокоювати? І одна, і друга були вельми красивими, але їх краса не була успадкована від Оксани чи Сергія, вона якась інша. Я придивлялася: оксамитна ніжна-ніжна шкіра, волосинка до волосинки розчесане волосся… Я на їх дивилася, але не бачила. Якась біла сліпота затуляє мені очі щодо юні… Не тільки зараз. Чи то з-за того, що я сама не маю дитини, чи то вже стареча неприязнь до молодих…
Але, так чи так, тепер на порозі сидять дві дитини, які щойно згубили3737
Згубили – тут: втратили. – Прим. ред.
[Закрыть] матера3838
Матера (діал.) – родовий відмінок від слова «мати».
[Закрыть]. Ленка, зазвичай більше енергійна і рішуча, я бачила, також почувається непевно. Але, тільки-но ми увійшли на подвір’я, з боку клуні прибув до місця зустрічі амортизатор – Маня Льониха. Неочікуваний, але надійний. Сама її присутність понижає градус трагізму будь-якої події до звичайного життєвого клопоту – хай тяжкого, але не виключно непереносного. Вона взагалі така.
Маня Льониха, інакше Лондон, інакше Золота Мова, моя колишня сусідка по Добратичах із кілька років тому перебралася до Страдча, де набула хату та вагу в місцевій баптистській громаді, для якої передала діаманти та гроші – свою долю знайденого нами колись у Добратичах скарбу. Незважаючи на вік та всякі болячки, про які Маня любила вичерпно та деталізовано поговорити, вона зоставалася упертою та говіркою. Ну, як річка. Тепер вона спішила з господарчого двору, маючи в руках два пустих відра з-під свинячого. Не вспіли ми поздороватися, як Маня проінформувала нас про актуальний стан речей усебічно та із залученням засобів формальної логіки. Вона, Маня, вірите, прийшла сюди сьогодні зранку, і вчора приходила, тільки-но їй подзвонила Ярошиха й повідомила, що Оксанку забили; а позавчора вечором, перед тим, як їхати до тебе, Алко, на новосілля, саме Маню Оксанка по-сусідську попросила допомогти з хазяйством: зустріти та видоїти корову, дати свинюм та гусюм з індюками, зачинити курника, бо, вірите, Оксанка сказала, що вельми ж їй хочеться до Алки втрапити, а дівчата якраз до Мінська поїхали… І Маня все те зробила, й дуже шкодує, що не зохмалася3939
Зохматися (діал.) – зібратися.
[Закрыть] забігти до сусідки ще вчора зранку, бо через те скотина всталася голодною, і так уже верещали, так уже верещали, коли вчора ж, але вже по обіді, як почула новину про вбивство Оксанки, Маня знову прибігла на її подвір’я. Дівчата приїхали вчора ввечері, але ж хіба їм, бідним, зараз до господарки? Тай загалом хіба молодим тепер скотина на умі? Ні, їм не до того, тим вона, Маня, сьогодні знов прийшла сюди…
– То що, кажуть, щось Оксанку на дрібні шматочки порізало? Як на фарш? – раптом, без переходу, бухнула вона.
Я навіть побоялася оком повести на дівчат.
– Що віте верзете таке, тітко?! Як язик вам повертається?
– А ото Савєта Іванкова казала, вона в моргу робить, усе своїми очами бачила, розказувала мені.
– Абищо плете ваша Савєта! Нічого такого не було.
– Треба, щоб школа допомогла поховати, вона ж директорка була, як не як, – переключилася Льониха на інший аспект. – Коли тіло віддадуть? Коли ховати будете? – звернулася вона до дівчат.
– Не знаю, – стрепенула плечима Ксеня. – У міліції сказали, що поки що віддати не можуть, експертизи якісь роблять…
– Ну, як там ще буде з похованням, коли така справа, чи захоче ще він… – тут Маня осіклася і знов переключилася. – Треба, щоб і сільсавєт допоміг, бо Оксана ж старостою села була. Бачиш, яка доля! Ну, піду я. Буряки хочу сьогодні дополоти, третій раз, – і Маня нарешті удалилася.
Коли спина Мані пропала за плотом, Ленка повернулася до дівчат.
– Чем вам помочь, девочки? Сейчас, потом, вообще? Не бойтесь просить, не бойтесь говорить.
– Спасибо.
– Вы одни? А где тетя Света, тетя Галя?
– Они хотели приехать, но пока не надо.
– У вас есть деньги?
– Да, спасибо.
– А хозяйство? Помощь нужна?
– Спасибо, тетя Маня пока будет смотреть. Потом решим.
Телефони весь час подавали сигнали, і розмовляючи з Леною, дівчата поглядали на екран, швидко набирали повідомлення. Нігті їхніх пальців, що хутко бігали по екранах, були покриті дрібненькими малюнками, добре роздивитися я їх не могла з-за вікової короткозорості.
Лена погляділа на мене.
– Ясно, что мы с тетей Аллой не сможем вам заменить маму, но… Мы хотим и будем пробовать это сделать. Мы вас не оставим.
Дві дівчини дивилися на нас великими сивими очами. Все ж дещо вони від матера успадкували. У Оксанки були такі самі.
Сівши в машину, Ленка проговорила неголосно, відповідаючи на свої думки:
– Не знаю, может, и правда, надо было розгами…
– У них своє життя, Лена, свої манери, свій час. Ми, мабуть, багато чого вже сприймаємо просто інакше. Ну, й те, що ми подруги їхньої мами – для них не причина нас аж так любити…
…Мовчки ми їхали селом, широкою страдецькою вулицею, мимо доладних, добротних домів та осель. Страдче – село давнє, багате, більшість людей тут баптисти ще з тих часів, коли цю віру привезли на початку двадцятого сторіччя з Америки ті, хто їздив туди на роботу; кількість баптистів виросла з роками, тепер майже все село не п’є та ходить не до православної церкви, а на молитовні збори в дім пресвітера.
Тільки я про це подумала, як Ленка загамувала.
– На что там Золота Мова намекала про похороны, какой такой «він» не захочет ее хоронить? Кого имела в виду? – вона глянула на мене і стала розвертатися. – А ну-ка, давай заедем к Петру Федоровичу.
Петро Федорович – це той самий страдецький пресвітер, який керує тут баптистською громадою. Один із тих численних клієнтів Зорі-над-Бугом, який став її приятелем та другом. Приятелем та другом Зорі стала також велизна сенбернариха, у чому ми переконалися, коли вийшли з автівки на дворі пресвітера: вона ледь не перекинула Ленку, так радісно скакала на неї.
Я огляділася. Двір, по якому сенбернариха, облизавши Ленку, стала весело нарізувати кругалі, вельми доглянутий і акуратний; на середині – велика кругла клумба квітніє пишними ружами; розложисто червоніє рай-дерево біля цеглового муру огорожі, трохи далій – блакитні ялини разом з жасмином та бузом; побіч – цілий комплекс спортивних тренажерів під навісом. Сам Петро Федорович вийшов до нас із відчиненого гаража на дві машини в робочому комбінезоні, витираючи руки шматкою. Він нічим не нагадував тих баптистських проповідників, яких я бачила в новітніх міських церквах або по телевізору; усмішка його подалася щирою, й обличчя не таке аж занадто доглянуте, й волосся трохи скудлачене, в інтонаціях, коли заговорив, нисе не чулося відтінку фальшу. На Петра Федоровича він не тягнув – просто Петро, як він і представився, коли Ленка нас знайомила; молодий мужик, спокійний, без понтів. Правда, почувши, що Ленка хотіла б розпитати дещо про Оксанку, Петро перестав посміхатися. Він запросив нас у хату, запропонувавши розміститися у прохолодній, із спущеними жалюзі вітальні та трошки почекати. Вітальня також нічим не нагадувала, що її хазяїн «служка культу»: білі стіни, білений полап4040
Полап (діал.) – стеля.
[Закрыть] з темними дерев’яними бельками4141
Белька (діал.) – балка.
[Закрыть], темно-вишневі шкіряні крісла, скляний столик – сучасний, модний інтер’єр… За дві хвилини Петро з’явився в кімнаті, перевдягнутий в чисту білу сорочку та темні ногавиці хіпстерського узького крою і сів у крісло біля нас.
– Про Оксану Петрівну хотіли віте поговорити?
– Да. Ты ведь знаешь, что она… погибла?
Петро кивнув.
– Так вот хотели спросить кое-что… Видишь ли, – почала Ленка, – Золота Мова что-то плела, что ты можеш отказаться ее хоронить… Это так?
– Ні. Я її поховаю по нашому обряді, – твердо сказав Петро Федорович. – Я в цьому не відмовлю. Я не суддя їй, Бог буде її судити.
– Ты так говоришь, – зауважила Олена, – словно и вправду знаешь за ней какую-то провинность…
– Не знаю, чи то провина, чи то гріх… Але поховати – поховаю. Вина є й за мною: я старався попередити її, але, мусить, був не дуже переконливим… Не зміг втримати. От й скінчилося все так… Але я старався попередити, спробував запобігти…
– Запобигты – это предотвратить? – уточнила Лена. Петро (він місцевий уродженець; і сам говорить по-нашому, і збори молитовні, я відала, так веде) кивнув головою. – Предотвратить что?
– Вбивство Оксани Петрівни.
– Ви натякаєте, що Віте відаєте причини її вбивства? Вони для вас не тайна? – сказати, що я була шокована цими його словами – то ніц не сказати.
– Певною мірою – так, не тайна.
Ми приголомшено дивилися на пресвітера, чекаючи подальшої розповіді, і він, після невеличкої паузи, став розповідати.
…В селі втримати щось в тайні не просто непросто, а просто неможливо. Домів небагато, людей немніжко, а відлеглості великі, а простір прозорий – завжди хтось побачить, як ти перебігаєш поле, переходиш кладку, завертаєш з дороги до лісу… Одного разу ото недавно, наприкінці весни, вечором, у час, коли туман лягає на долину, – розповідав Петро, – він вертався машиною з Довгенького Поля, що за Казною, куди їздив зирнути господарським оком на свій лан. А, ви ж не відаєте, – пояснив він, – Казна – то тамтой ліс на краї села, а Довгеньке Поле – то невеличке поле, дуже добра земля, на якому цей рік страчуки отримали сотки під картоплю. Так ось, під вечір Петро вирішив з’їздити глянути на свій лан. Ґрунтова дорога до Довгенького Поля пролягає через мілку, але широку річечку; дно тут тверде, піщане, тому зазвичай навіть легкові машини її легко форсують. Коли їхав туди – так і було, переїхав без проблем, хоча вода стояла досить високо, але як їхав назад, йому це не вдалося: вода трохи залила свічки. На беріг вибрався, але тут мазда чибирхнула носом і заглухла. Ніц не зробиш, Петро мусив чекати, поки що машина трохи не підсохне та не заведеться знову. Він не засмутився цьому, а навпаки, якоюсь мірою навіть зрадів можливості спокійно погуляти коло річки: чиста вода тихенько журчала на камінчиках, надходив спокійний, ясний вечір, пташки голосно та хороше славили його, і сам Петро, повними грудьми вдихнувши свіже повітря, що пахло пахучими травами, у думках уславив Бога – він часто так робив. Коли не враховувати хору птаства, було вельми тихо. Самий вітер, здавалося, втомився і приліг під пишними рокитовими корчами на березі; ні повіву не колихало зеленого гуляччя. Петро проходжувався берегом, вслухуючись у пташині голоси. Розібрав: ось зяблик, деряба, мухоловиця мала та, здається, сіра, вільшанка; на пречудовому цьому тлі – кришталеве горло зозулі, упевнений в собі вуткач4242
Вудкач (діал.) – одут.
[Закрыть]. А то чи не очеретівка-барсучок у плітях хмелю, що гігантською вежею звішуються з високої осичини?
…Аж раптом з-за хмелевої вежі почувся інший голос. Здалося, людський. Здалося, зойк болю. З осторогою виглянувши з-за заростів, Петро побачив…
– Відаєте, є такий вираз «межи допустимого», – перервав він сам себе. – Те, що я побачив, виходило за ці межи. Це було поза границями розуміння.
Пресвітер змовк і опустив голову.
– Да не томи уже, ради Бога, Петро Федорович. Что за черта лысого ты там увидел? – нетерпеливо затребувала Олена.
Петро глянув на неї.
– Тож воно й те, що чорта. Розумієте, я знав тітку Оксану все життя. Оксана Петрівна була колись моєю вчителькою. Я добре її відав як сусідку. Я звертався мніго раз до неї як до старости. Вона приходила на наші молитовні збори, хоча й не так регулярно, як би мені хотілося. Словом, я можу сказати, що добре відав характер тітки Оксани і її ставлення до життя. Вона завжди була… от у тих рамках. Звичайна жінка, робила, дітей ростила. Ну, прийшлося пережити ту історію, відбулося нещастя… Але ж…
Петро знов змовк, опустивши голову. Подивився у вікно, шукаючи слова.
– Ну? – знов приспішила його Олена.
– Вона лежала посеред великої поляни. Нага. Як не дико це звучить, але, пам’ятаю, я ще мимовільно відзначив для себе, що тіло її красиве, міцне, здивувався навіть – все ж вік уже немалий… Очі заплющені. Я подумав був: мертва, без пам’яті, спить? Не вспів зрозуміти, як раптом тіло її стало підніматися над травою. Я не брешу й не видумляю. Вона, все в такому ж лежачому стані, піднялася на висоту з метра півтора й раптом тіло завертілося, як стрілка годинника, палахнуло червоним огнем. Вона закричала, скорчилася від болю. Огонь погас, тіло, на якому полум’я не покинуло слідів, знов опустилося на траву. Знаєте, я завжди думав, що вираз «протерти очі» – то такий фразеологізм, переносне значення. Але ж тут зловив себе на тому, що тру очі. Я сам собі не вірив. Вщипнув себе за руку – потім там синяк був – коли побачив, що ніби з нічого, з повітря матеріалізувалися химерні чорні тварини. Не, не тварини – творіння. Істоти. Я навіть не можу їх описати точно. Вони не мали чітких форм, вони мінялися, як клуби диму. Оксанине тіло знов піднялося над землею, творіння стали хороводом кружити в повітрі навколо, раз по раз приникаючи до тіла, як би пили з нього щось, вона кричала, як від болю… Цей примарний, жахливий хоровод піднявся високо в небо та пропав. Усе це відбулося за кілька хвилин. А я ще кілька хвилин стояв абсолютно ошелешений. Коли прийшов у себе, зрозумів, що навколо абсолютно тихо. Мертво тихо. Птаство, яке до того співало таким повноголосим хором – мовчить. Усі до одної пташки мовчать.
Петро знов змовк.
– Пане Петре, – сказала я як можна більш м’яко. – Віте не гнівайтеся, будь ласка, а вам ніколи не доводилося звертатися до психіатра?
Чоловік посміхнувся без всякої веселості.
– Пані Алло, невже віте не вірите в надзвичайне? Ваше життя складалося так, що віте з ним не зутикалися? – я вже відкрила рота, щоб відповісти в термінах матеріалізму та наукового атеїзму, але прикусила язика.
Петро зауважив цю запинку.
– А, ось бачите, й віте не заперечуєте, що є сили, про які ми мало відаємо… Але дещо все ж відаємо. Що до мене, то контактувати з ними – певною мірою моя спеціальність… Але, знаєте, я й сам був на грані того, щоб вважати все це бредом, результатом перевтомлення, а то й хвороби. Приходила мені така думка, коли без сну ворочався тою ніччю. А ще я згадав, що колись-колись оте місце біля річки, де я побачив цей кошмар, називалося Калатівка, або Нечиста Калатівка… А назавтра пішов до тітки Оксани.
Я не дійшов до її дому, ми зустрілися на вулиці. Вона кудись спішила, їхала ровером, але пристала, коли я попросив її зупинитися.
– Що ти хочеш, Петручику дорогенький? – спитала вона.
Мене здивувало це надзвичай ласкаве, якесь не притаманне їй звернення, а також те, що вона мала вигляд дуже радісний, була якоюсь натхненою, аж світилася. Я не став ходити навколо і спитав навпрост:
– Я бачив вас учора в лісі коло Довгенького Поля… У Нечистій Калатівці… Що то було?
Вона різко перемінилася, як шматкою провели по обличчі та стерли сяйво.
– Не питайся про це, – відрізала. – Не питайся. І не згадуй, забудь, коли хочеш жити.
– Але…
– Бувай здоровий, – обірвала вона, та помкнулася їхати далій.
Пробуючи втримати, я взяв її за руку; вона шарпонулася, рукав задерся, і я побачив, що вся рука в синцях, як збита…
Петро змовк. Встав з дивана, пройшовся до вікна, назад.
– Вона поїхала, нічого більше не сказавши. А мені зганувся4343
Зганутися (діал.) – згадатися.
[Закрыть] ще випадок, який відбувся, може, за два тижні раніше. У нас у селі є хлопчина глухонімий, Василько звати, років сім йому. Шов він вулицею, і його збила машина, на моїх очах це було. Міцно збила, переїхала просто, крім того, він вдарився головою в камінь… Я підбіг до нього – він не дихав. «Хутка»4444
«Хутка» – «швидка». – Прим. ред.
[Закрыть] й справді хутко приїхала – але лікарі ніц уже не могли зробити… Аж поки до місця аварії не прибігла Оксана Петрівна. Я бачив, як це було: лікарі намагалися оживити дитину, результату нуль. Тітка стояла біля них, в очах жах… Такий жах, що навіть дивно: я розумію, нещасний випадок, хлопчину шкода, шок, але жах в її очах був якийсь несумірний, надмірний, занадто його було… Раптом вона начебто рішилася на щось, кивнула сама собі, відійшла у бік, побіліла як полотно, щось прошептала, очі заплющивши… Ще більше зблідніла, раптом змокріла, як хлющ… І Василько поворушився. Доктор потім мені сказав, що в житті не бачив нічого подібного. Фактично хлопчик воскрес. Я відаю, я знаю – це зробила вона.
– И… и что же это все значит, по-твоему? – спитала Ленка.
– Це значить, що тітка Оксана спізналася з нечистою силою.
– Пане Петре, – знову заперечила я. – Віте кажете, вона оживила хлопчика. Ну, повірити тяжко, однак нехай. Але ж то, коли й магія, то біла. Це ж добра справа. Хіба нечиста сила робить добро?
– В тактичних метах – так. Так часто буває: ловлять на гачок саме можливістю робити добро, а потім…
– А что потом? Все-таки это мне странно и непонятно. Для чего бы кому-то – пусть даже назовем этого кого-то нечистой силой – вдруг понадобилась наша Оксана? Для какого такого дела? Что такого она должна была совершить? Имеешь соображения на сей счет?
– Души ловлять. Споконвіку так.
– Души, говоришь… Ну пусть так. А тело ее, по-твоему, тоже нечистые силы разрезали?
– Я не знаю, що відбулося. Однак впевнений: це має зв’язок з тим, що я бачив. Ми не відаємо промислу, але логіка тут є. Страшна логіка страшної сили.
…Ми верталися на Будку, розуміючи в справі загибелі Оксани ні на щіпку більше, чим до розмови. Версія втручання нечистої сили не була для мене аж такою неприймальною, я могла допустити, що ця пресловута сила є і діє, але до чого, до чого тут Оксанка?
У таких думках я зауважила, що Ленка гамує на зупинці біля невеличкої крами тої самої нашої знайомої фермерші, яка міститься на перехресті, там, де від шосу відходить сільська вулиця. Вона хотіла купити хліба, який завжди був тут вельми смачним. Ми купили по буханці – вони виявилися ще теплими, – вийшли з крамнички та направилися до машини.
Дорога до машини в цьому випадку стала для нас дорогою до розгадки, бо саме в цей час на зупинці спинився рейсовий автобус.
З нього вийшла тільки одна жінка.
Вітер одразу підхопив летучий темно-червоний шовк її одягу; повна, смуглява, красива; на голові накручений бузково-фіолетовий тюрбан; вишневі очі безстрашні.
Вона підхопила торбину на колечках, яку їй подали із салону, та огляділася. Було видно, що місце їй невідоме, що вона вперше тут.
– Перепрошую, – звернулася вона до нас. – Це ж Страдче? А де тут вулиця Піддубники? В який бік йти треба?
– Отуди, – показала я. Та по якомусь навіянню спиталася. – А хто вам на Піддубниках треба?
Вона з секунду вдивлялася в мене.
– Оксана Загородко, – сказала. І в свою чергу запитала. – Ви, може, її знаєте?
– Простите, а вы кто? – вступила в розмову Ленка.
– Я її подруга. З Луцьку, Наталка. Прізвище моє Чорнокнижко.
