Текст книги "Криничар"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Під час п’ятого бігу вгадав я ватага в довготелесому рвійному псові паленої масті. Віяла шерсті курилися за ним, як дим, коли він летів стрімголов понад травами. Палений був першим угоні, зате ніколи не кидався першим на «збуя», даючи цс скусити невтримним хижакам. Обачний, розсудливий звір, він і голос подавав скупо, але грізно. Тому я його нараз завважив і заціпив. І вже другого разу мав для нього лакомину – присмажену шкуринку солонини. Її я сховав у роті і, коли приспіла нагода (на споді неглибокої вирви) – нахилився з нею перед ним. Шал гону зламався й притих. Псів зрання не годували. Ласі писки потягнулися до поживи. Та де, Палений двічі хряснув по ній лапищею, кладучи свою печать, а оскалена паща з терпугами-зубами нічого доброго не провіщала нікому. Невдоволені пси знову взялися за мене. Але й для них, найбільш затятих, я мав дарунок. З пробитої завчасу дірки в шкіряній рукавиці вистромився гострий клинець. Я його витяг із брами і нагострив об камінь. Коли натягали рукавиці, залізко затиснув у кулаці.

Жоден пес, який би роз’ятрений і дурний не був, не полізе на голе лезо. Буце гарчати, наскакувати, та й того. А мені цього й треба: полювання в розпалі, а я, вбережений, поволі відступаю до урочного місця. Пси гзилися від безсилля й голодного сказу, без запалу свого поводиря. А Палений ходив позаду колом і мотав кудлатою головою. Наші очі стрічалися – очі давальника і очі приймача. Вовк ставав псом, слугою. Він запізнавав і приймав новий запах.

Запах немитого тіла й зструпілих ран, який мав бути моїм ворогом на бойовищі з псами-людожерами, тепер ставав моїм помічником. «Пане Лойку, псів можна любити»,

– шепотів я спеченими губами. Коли п’ятого разу псарі стягнули їх докупи, я вперше звершив свій карний день на ногах і при пам’яті. Як новоявлений, озирнувся довкола й побачив обширні луги, заткані жовтим дроком. Упав на коліна й заплакав від радості.

Пес пса розуміє. Палений упізнавав не лише мій запах, а й голос. Я підгадував нагоду, коли їх муштрували на плацу, і підкликав його тонким посвистом. Палений підлітав до плоту і крізь дірку діставав гостинчик. Аби лише пан Лойко не засік. На це мав зважати і я, і Палений. У жодного псаря немає заднього зору. А пес його має. Ми розумілися. І це була наша забавка, прихована від чужих очей. Ніхто так не любить і не вміє бавитись, як пси. Науськування й лови -це теж для них гра. Гра пана Лойка проти «збуйника», проти мене. Я мусив переломити сенс цієї гри, щоб вона стала нашою з псами, а не його.

У вільні від гону дні пси відбували вишкіл на плацу. Вчили їх розуміти словесні накази, бігати вузькими колодами і хиткими драбинами, переплигувати вербові перелази і перескакувати рівчаки з водою. Пан Лойко, ляскаючи хлистом, навіть примушував їх скакати в обручі, обвиті палаючим клоччям. Не всі пси йшли на це, а Палений кидався у вогненне коло охоче. І діставав за це лакомину. Здавалося, що дим віється за ним слідом. Це був розумний пес, притьма вгадував, що від нього хочуть, і користувався цим. Палений і пан Лойко були варті одне одного.

Якось із боку замку спускалася карета з молодими паніями. Побачивши цікавину за огорожею псарні, вони веліли фурману спинитися. Пан Лойко це помітив і ще більше виструнчив свій гінкий стан. За його командою псарі поскликали псів «до ноги». Другий погук стосувався Паленого. Той вихопився з пессього строю і закрутився на майдані, підмітаючи хвостом пилюгу.

«Тонцол! Тонцолні!» – цокав язиком і каблуком пан Лойко. І Палений схопився на задні лаби, задріботів, закрутився, вогниста шерсть торочками тріпотіла на вітрі. А пан Лойко не вгавав: «Тонцол! Тонцолні!» Пес радісно завищав і подався вперед підскоком, як цап, що досягає акацієву гілку. Палений танцював. Псарі виляскували в долоні нуту чардашу, а панії аж пищали від захвату. Навіть я тихо реготнув у своєму закамарку. Лише пан Лойко віддано й печально стояв витягнутий у фрунт. Одинокий і холодний, як стальний шомпол у його руці. Він – служив! Так, як служили йому пси.

Котрась із панночок кинула пану пікеру до ніг білу жоржину. Він підняв її двома пальцями і вклонився: «Це невинна забавка, але завтра, якщо ваша ласка, я міг би показати направду цікаве видовище – полювання на розбійника. Лишень не забудьте взяти з собою пахучу сіль, бо дійство буде направду жахке».

Я зрозумів: завтра танцювати мені.

То був незвичайний псар. Цар-псар. Я відчував, що пан Лойко не любить ні людей, ні псів. Зате любить своє діло. На той час я навчився вирізняти й поважати таких людей. Світ держиться па майстрах, що знають і люблять своє діло. Такими були дзвонар Кузьма, рибар Пехньо, маляр Жига, горничар Галас і намісник генеральської псарні Лойко. Ці люди були не ліпші й не гірші за інших, скоріше не були паскою ні для когось, ні для себе. Але були вони тісю сіллю, без якої страва життя пісна й пуста. Черпаючи з криниць їх хисту, я дійшов розуміння, що жодне високе ремесло немислиме без нутряної свободи. В будь-якій, найлюбішій роботі, треба бути вільним. І дихати стане легше.

(Щоправда, тоді ще я не знав того, що цим «майстровим» людям необхідний, як причина для хліба, рідкісний рід людей інших – таких, як Мордко).

Одного вечора пан Лойко несподівано зайшов до моєї сторожки. Чопик потягся в село, я сам сидів, не світячи. Пан Лойко стояв на порозі й похитувався. Він був п’яний і без свого незмінного стального прутяка.

«Я прийшов, аби наповнити твою баклажку, – вимовив чітко, лише трішки втомлено. – Бо порожній посуд, як і порожня голова, – вмістилище диявола. Вип’єш зі мною?»

«З вами вип’ю», – сказав я. Склав тріски і запалив під ними сухе моховиння. Вхопився вогонь, і житло, що виглядало тісним і вбогим, раптом розсунулося, розпросторилося, заяскріло вмащеними в стіну соломинами.

Пан Лойко витяг гичку зі скляниці і рівною цівкою наточив вина в мою баклажку. При цьому сам стояв на ногах хитко. Одна пара зіниць стежила за рукою, друга спицями встромилася в мене. Я мірився вгадати, як чулися під цим поглядом пси. А його цікавило інше:

«Чому ти цим займаєшся?»

«Не знаю. Мусить же хтось займатися й цим. То чому б не я».

«Скажи мені: ти себе перевіряєш чи псів?»

«Я звіряю свій страх. Хто з нас дужчий – страх чи я?»

«То що ти відчуваєш, коли роз’ятрена зграя кидається на тебе і рве в усі боки?»

«Тоді крайки моїх вух червоніють».

«Звідки ти це знаєш?»

«Так завжди стається, коли я злюся».

«Це добре. Тебе взяли б до війська Юліуса Цісаря, великого полководця, що знав ім’я кожного із своїх вояків, як я своїх псів».

«Чому так гадаєте?» – здивувався я.

«Бо знаю, як відбирали для нього новобранців. Кожен клав на плаху руку, а центуріон замахувався й рубав мечем коло його перстів. Якщо хлоп блід на лиці, його вибраковували. Брали тільки тих, що нагло червоніли. Як ти. Твоя кров готова до протесту, до битки. «Збуї», що служили до тебе, умлівали до тижня. А ти, бачу, стерпівся, призвичаївся...»

«Якось так. У нас кажуть: сам упав, сам і підніметься».

«Мене не обходить, що там хтось лепече, – дражливо буркнув пан Лойко і підлив мені ще вина. Питво цямкотіло проти вогню золотим шнурком і пахло прив’ялою жимолостю. Так пахне безпричинна печаль юності. І вона теж п’янить. – Пий, – сказав він примирливо. – Це добре вино, хоч і солодкувате. Мальвазія називається, за Дунаєм ці ягоди достигають першими. Я з тих країв. Але тут я з тобою не для того, аби засолоджувати гірчавість цього вечора. Мені конче треба почути від тебе правду: хто сильніший – псс чи чоловік?»

«Чоловік, – сказав я. – Його звати пан Лойко».

Некліпний його взір засклів, як у змії. У блиманні полум’я верхні зіниці сіклися з нижніми.

«Ти хи-и-итрий пес, – протяг він. – Але виповів правду. Мені й сам генерал каже: «Ви -залізний, капітане». Так, я залізний. Мене не м’якшить навіть мальвазія...»

Але вино його таки розібрало. Я поміг капітану підвестися й був подивований, як твердо він збитий, який важкий. Направду залізний. І пахло від нього не вином, а невідомою квіткою. Може, він носив у пазусі засушені дарунки від панночок. Жінки люблять таких чоловіків, твердих, холодних і водночас упадливих до жіноцтва. Вони це відчувають на відстані, як добрі пси чують семиденний слід звіра, бо нюх їх у сорок чотири рази гостріший за наш.

Пан Лойко відхилив мою поміч і тверезо прочеканив: «Затям собі: мене ніхто не дурить. Капітана Лойка можна обдурити лише раз».

«Я це затямлю, пане капітане», – сказав я.

Його чоботи зарипіли в пожухлій конюшині. Вже з темноти долетіло: «Завтра приходь на псарню. Але перед тим добре помийся, я передам мило».

Так і було, мені принесли дьогтьове мило й чисту вдяганку. Тепер я був схожий на інших псарів і стояв з ними в гуртику, слухаючи напучування пана Лойка. Палений веселим чортом крутився біля моїх ніг. Коли челядь розійшлася, капітан покликав мене до лавиці під липою, що сіяла на дворище свої медові прицвітники. Він сказав: «Я не хочу, щоб ти показив мені моїх псів. Не знаю чому, але вони не приймають тебе за «збуя». Моя метода – вернути в собачу шкуру вовчу вдачу, а на тобі це зламалося. Пси вчули в тобі свого. Коло них ти прислужишся мені більше. Тепер гнати буцеш ти, а не тебе. Так інколи стається. Коли караван повертається, хромий віслюк виявляється першим».

«А хто буде «збуєм»?» – запитав я.

«Цим не журися. їх тут повно, – пан Лойко кивнув у бік замку. – Наприпочатку ти мусиш добре зазнайомитися з псами, пізнати їх повадки. Щось у них схоже, щось різне. Пси розумні для когось і дурні для себе. Приміром, сука відриває цицьку від буцматого щеняти і дає її найслабшому. Йому вона потім і кістку підсуває, відібравши від їстучих дитинят... Дорослий пес, коли піднімає ногу на кожен стовпець, гадає, що значить свою округу, віднаджує чужинців. А прийде другий пес, принюхається і дізнається про нього все – стать, вік, вдачу і час, коли значено... Вовки так не чинять, вовки обачніші й хитріші».

Мені пригадався вислівок, яким лаялася Влена: «Цей світ геть зійшов на пси!» І з того вилущилася нова цікавість: «Пане Лойку, чому ж тоді вовки перейшли на псів?»

«Вовки не до вовків. Там, як і межи людьми, теж є своя порода і своя потолоч. А сталося це давно, коли ще й людність була напівдикою. Вогонь уже знали й пекли на ньому дичину. Той запах і притягував із хащ вовків, біля стійбищ увивалися найслабші, найголодніші. Довірливість і допитливість обернула їх у псів. Спершу їх принаджували кістками, а затим і самих приохотили до полювання. Як ми це робимо тепер».

«Хіба ваші пси для ловів?» – подивувався я вголос.

«Для ловів, але для яких!» – капітан розсік шомполом воздух і рушив на показ своєї собачої вотчини. Шлейф тонких пахощів потягся через розпарений полуднем плац. Лагідно-покірний гавкіт вітав його зусібіч.

Яких тут лише не було псів! Чорні, широкочолі, з жовтими черевами і такими ж жовтими наростами над очима. Здавалося, що вони мають чотири ока. Руді, гостропискі, схожі на лисиць. Вони й хавкали так, як старі лиси. Витягнуті в дуги сірі хорти на лапах-тростинах могли легко перескочити через дощатий присадок. Були й пси з головами-довбнями, чиї язики поміж ікол звисали до колін. Ці тягали волоки з колодами, вирізаними у формі людського тіла. Були й співаючі пси з борідками, що заходилися тоненьким дзявкотом. Інші були схожі на короткі обрубки з качиними лапами, денно ховалися в бузині і вилізали до корита лише поночі. А дрібних, закучерявлених цуциків можна були прийняти за ягнят. Я дивувався, для чого панові Лойку ця дрібнота. Аж поки сам не був приставлений сповняти з ними химерні служби.

Коротунів, що не вилізали з гущавника, ми водили вночі в Паланок, і при тьмавих каганцях ті принюхувалися до підлоги й стін. І бувало, починали сердито дряпати дошку чи одвірок. Те місце ми значили крейдою, і другого дня столярі зривали дошки й знаходили там мишачі гнізда, мурашники, шашіль чи пліснявий гриб. «Лисиць» я провадив до графських корівників. Вони спроквола обходили хліви, раз у раз погавкуючи на котрусь корівчину. Це означало, що корова «бігає», її належало спішно вести до бугая, аби не прогадати термін. Нюх собачий, успадкований з дикоїминувшини, «читав» тайни, приховані для людського розуміння.

Щосуботньо прилізав сюди горбун Земко, відун з Белебова, і чекав, коли панії зберуться до купелі. Мені пов’язували очі і теж пускали з кучерявим песиком до мийниці. Жони голяка лежали на веретах, а «баранчик» на шнурку дріботів поміж них, я приохочував його до послуху. І коли той жалібно квилів, Земко рушав до панії і довго її обмацував. Потім, дорогою на діл, дідо беззубо гугнявив: «Рачиця в жіночій груцині. Як лісковий орішок. Буцу тлоіти вино з дурного гриба».

Дізнався і я про те, як «тлоїгься вино» з мухоморника. Єгері в молодий місяць збирали потрібні гриби, і відун набивав їх у скляну корчагу. Вона закопувалася в яму глибиною до пояса. А за чотири тижні її викопували, і Земко збовтував жовтувату каламуть, що відгонила дохлими жабами. Сторож Чопик, потяжний на все дармове, якось ковтнув і собі з корчажки, та нараз і виплюнув. А панії не гидували, пили, бо лік був справний. Помагало.

Земка шанував навіть Божий Симко. «Воно так, – казав він, – гоять лікарі, а вигоює Бог. Правда, Він помагає нам нашими ж руками. І ліками, котрі Сам сотворив і рясно розсипав довкола. Хто має очі – знайде. Хто має вуха -почує цілюще слово».

В сторожку я вже не вертався, мав закутень на псарні, ш з людського казана. Сонце сходило для нас під цокання кованих підборів капітанських чобіт. їх наші пси чули звіддалік. Часом вітер гнав попереду пахощ його парфуму. Тоді першими вітали свого пана ми. Пси не любили аромату квітів, а ще більше – запаху жінок, що лишався з ночі на чоловічому тілі. Так пахне риба з ріки перед грозою.

А як їх дратував інший пах – коли скрипіла за живоплотом теліжка, повна циганів-гуцаків, що спішили на учту веселити панство. Тоді псарня здригалася від валування сотні роздертих горлянок. Я гадав, що цим найлегше розізлити псів. Аж ні, було дещо гірше. Одного тихого вечора повз поарню потяглася вервечка людей у сірих повстяних свита і таких же шапках, схожих на перевернуту ступку. Темничні люди! Глухо дзвеніли ланці на їх ногах, шкребли об камінь дерев’яні ходаки. Каторжани не мали сил піднімати їх, суцули по землі. Пси якусь мить завмерли, а тоді, збиваючи нас, потоком ринули на огорожу, загупали в неї груцьми. Вони не гавкали, а сухо гарчали, збрискуючи слиною траву. В тому гарчанні були зненависть і страх водночас, і заощадження сил і голосу – їх прибережуть для чогось іншого... Я й донині не знаю, чому собаки так не люблять запаху тліну, запаху несвободи.

Мовчазний сірий цуг потягся вгору, зливаючись сумною барвою з мурами. А пси ще довго вишкіряли йому услід зуби, гризли штахети й терзали кігтями бур’ян. Пан Лойко ні голосом, ні рухом не зупинив їх. Я чув, як він, похльостуючи прутом, говорив сам до себе: «Впізнали. Вони впізнали їх. Моя метода справдилася, пане генерале...»

Я обернувся – він сміявся. Він, виявляється, вмів сміятися. І тепер він не здавався залізним. Вино не м’якшить людей, сміх – так.

Як Трійця нероздільна, так нероздільний я зі своєю Рікою і своїм Садом. Ніщо так не пахне чоловіку, як сад, посаджений ним власноручно. Я посадив свій сад двадцять років тому і називаю його давнім гарним словом – вертоград. Бо ці дерева для мене більше, ніж дерева. Коли я лежу поміж ними в траві, пронизуючи очима крони і прислухаючись, як тихо ворушиться в глибинах коріння, мені здається, що дерева ростуть з неба. Як і все суще, що проростає на землі з небесних зернят. І ми також.

Вечорами я посижкую тут під горішиною, і тиша тихим псом всідається коло мене. Час гусне разом із сутінками, і я відтягую ніч, бо тоді треба прощатися із садом до завтра.

Я сам закладав свій сад. Так, як закладають на кроснах нитки – біла, черлена, чорна... Щоб одне дерево не вадило зростом і вдачею іншому. Щоб низькі сусідили з низькими, а високі затуляли їх від суховіїв і стуцених осінніх протягів з гір. Я не видовжував ряди в шнурок, а саджав так, як казало око і серце – де значила білилом птиця, де сідав спочити мотиль, де зависали джмелі, де вилізав на сонце іржавий камінець, засвідчуючи залізистість ґрунту (тут яблука будуть найчервоніші). Я не пхав корінці-волосини в затужавілу, збиту віками кам’яницю. Приденно, від першої зорі і до нічного зоряного засіву, піднімав переліг. Вузькою лопатою із штиком до коліна протиналися скибка за скибкою і вкладалися пластами, між якими стелилося листя, бур’ян, пиловиння з-під пил. Так за півроку я перевернув цілий схил над Латорицею. Скибки напікалися на сонці, спивали сльоту, промерзали, розсипаючись на пахучу зернисту охру. Це була моя добута барва, барва моїх змозолених рук, – нею я мав малювати свій вертоград. І я його витворив, як Жига витворював свої образи.

Передусім прокопав я уздовж ділянки ярочки, якими стекла верхня вода. Тоді взявся «виправляти» ґрунт так, як учили садівники з гори Ловачки. Ораниця густо посипалася вапном і попелом з лісових порубок. Із заплав возами завозили гострий пісок, з боліт Борока – торф, а з шелестівської каменярні – кам’яний пил. Усе це перемотичилося з глиною. Така земля – крихка з розсипчаста, швидко прогрівається й добре пропускає вологу. А щодо вдобрення, ми зійшлися на деревному пиловинні і курячому посліді. Змішані рівні частки мають півроку перепріти, аби дозріти. Таке вдобриво за силою не гірше за коров’як, зате без шкідників, які нерозумно заносяться з сирим гноєм. Ми ж бо понищили їх глибокою перекопкою – одні повиздихали від морозу на поверхні, інші подушилися під пластами землі.

У садової парості чимало напасників. З них перший -білий мотиль, що точить усі плодові дерева й кущі. Збирати його гусінь непросто, простіше заманити її в ловинки. Ми розкладаємо під деревами бочки з водою, а по краях горловин кріпимо порожнисті стебла. В спеку гусінь повзе до водопою, і тут же має зручні цівочки для обернення в лялечки. З тих стебел її легко вимити водою чи видути у вогонь. За спекотній тиждень можна звести більшу частину тої паскуді. А дротяникам для принади залишаємо в саду жмути соломи, які в яр-пору спалюємо. Слимаків задурюємо дощечками, мішковиною, гарбузовими кірками й кошиками соняшника. Під ними рясно поливаємо в спеку. А коли назбираються під ними слизняки, ошпарюємо їх окропом.

Ще є така капость, як кроти. В кротячі нори глибоко пхаємо шматини, змочені нафтою. Добре заливати їх і водою, бо кріт любить сухі, теплі й тихі місця. Не поткнеться туди, де в землю буде встромлено кілочки з бляшаними вертулками. Віднаджує кротів і кінський біб, ми насаджуємо його там, де вони люблять хазяйнувати.

Руді мурашки дуже помічні саду, вони понищать шкідників більше, ніж людські руки. А от чорна садова мурашка чинить шкоду, бо розселяє по пагонах і листю попелиць, котрі висмоктують з рослин соки. Ці мурашки радо ласують медвяною росою, яку випускають попелиці. Тому вони їх «пасуть» і оберегіють від божих корівок і золоточок, що поїдають тлю. Відганяє мурах запахуще зело

– кріп, кмин, стокротки і нагідки. А біля їх гніздовищ треба залишати грудки дріжджів, перемнуті з медом. І вони невдовзі щезнуть.

Зате неоціненну поміч несуть нам, садівничим, яричі-їжаки, ящірки, жаби, птиці. А про бджоли й казати що. Ці «божі мухи» своїм льотом, наче живильним промінням, пронизують сад. Там, де літає бджола, там здоровіша царина і для дерева, і для людини. Аби принадити її, рясно сіємо люпин, дзвіночки, божі ружі, резеду, драчку, оман, бурачок, і собаче мило. Ця мильнянка, до слова, не гірша за панські пахучі мила. По роботі я розтираю її квітки й листя у воді на мильну піну, яка добре відмиває земний бруд, відчищає й заживляє тріщини. Руки після такого миття чисті до білості.

Тоді, наприпочатку, в поденних трудах із лопатою на ровіні, спостиг я упокорену втіху земледільця і радощі садівника. Була то велика труднація для рук, але мила для душі. І для взору оковирна.

Учень Жиги, я зусібіч примірявся покласти золоту нитку на свою поки що дику площину. І тут, як це найчастіше буває, мені помогла сама Природа. Посеред парцели, яку я відвів під сад, росла самотиною висока сосниця з голим стовбуром і кучерявою шапчиною крони. Вона й стала осердям мого саду. Від неї впродовж днини падав вузенький стовпець тіні, що поволі обертався, доки стояло сонце. «Та це ж готовий хрономір!» – вигойкнув я в радості.

Круг сосни я розкраяв коло на шість рівних клинів, як учив мене це робити циркулею Жига. Від стовбура потяглися промені в усі кінці саду. Вони стали доріжками, встеленими де сколотим гранітом, де битою крихтою з цегельні, де зрізами твердого дерева, де покришеною корою, а де дрібною річковою галькою. Пристовбурові кутники було обнесено заборольцем і в кожному насаджено різних квітів, що розкривали цвіт і піднімали лист у різний час днини. Біля мого соснового часоміра можна вгадати годину навіть у захмарений день, коли сонце не кидало стрілу тіні на квітучий циферблат.

Сад протинають золоті нитки прогалин, у яких вітерець куйовдить пагілля і розчісує сонячні снопи. З Латориці двома змійками звиваються вузенькі рукавчики, що напувають дерева в спеку й зливаються в озерці, отороченому комишами. До чистого плеса веде дощата мостина, з якої можна шубовснути в зеленаву стужицю.

З теплих спадів Мужіївської гори мені привезли тоненькі, як пальчик дитини, саджанці персиків. Там їх називають барацки, бо мохнаті плоди їх направду нагадують баранців. З Поннонії перепровадили аломські яблука -жовті, що пахнуть цитриною, і бордові – з писочками, як у козяти. Гішпанський купець, що торгував тут шовком, сподобив мене прищепами диво-грушок з Бергамоту Якщо зрізати їх шкурку й висушити, то виходить з неї бурштиновий і запахущий узвар, що подвоює чоловіцьку силу. Та при тому найсмачнішими лишаються наші рипучо-тверденькі йонатанки, наші грушки-петрівки, які ми з дідом Олексою щепили на лісову дичину.

З Малої Русі добродушні довговусі возарі, що міняють у нас шкури й дьоготь на вино, обдарували мене прутиками вишень. Вони на наші черешні схожі, але соковитіші, з солодкавою кислинкою. Посадили троїчко, а через рік-другий самі повибивали, як верболіз. В проліття діти їх обсідають, як ворони. Щовковиці, звані деінде яперками, я насадив підковами по боках – білу, рожову, чорну. Тепер встигай відганяти диких качок і гусей, що занаджуються з озерця. З-під Ефесу небіж мулли, в якого я колись служив, передали запечатані воском чубуки винної лози. їх висаджено в шнурок під загорожею з дикого каменю, бо полуденна ягода любить вигрівати коріння в крем’яниці. А горіхи – мою втіху і гордість – принесли колись у торбах переселенці з Волохії. Великі, як качине яйце, і з такою ж тонкою шкаралупою. Горішник нині захмарив ціле узвишшя, ні комар, ні муха не просочиться.

З миру по насінині, по скіпці – і встав дужими грудьми проти ріки мій вертоград. Мій зелений брат, мій заслін від суєтних завіїв, мій вечоровий прихисток. Я й нині тут проводжаю останок дня.

.. .Про запахи. Я вже казав, що пан Лойко носив за собою квіткові запахи, причому щоразу інші. Пси знали про їх фальш, я ж розгадав це пізніше. Ні сухе цвітиння, ні парфуми не були причинком того, як пахло від капітана. То були запахи жінок, відвіювання нічних любощів. Пізніше, втаємничений в уклад замкового трибу, я дізнався, що жінки там мили коси раз на три тижні, а між тим, аби притлумити дух спареного тіла, рясно кропили себе колонськими

водами, настояними на квітках. Ці пахощі, навпереміш із запахом жіночого шалу і поту, й супроводили ранками пана Лойка, поки не вивітрювалися на вільному вітрі. Аромати його рясного жіночого квітника.

Пси нас люблять не за те, що ми годуємо їх окрайцем чи кісткою. Найкраща для них страва – наша увага, наше сусідство з ними. За це вони готові прощати нам погані запахи. Пес пахне лише псом, чоловік пахне хтозна-чим, своєю захланністю, пороками й гріхами. Пес і тілом чистіший за чоловіка, хоч ніколи й не миється. Аби пересвідчитись у цьому, досить узяти білу платнику, змочену міцною горілкою, і протерти собачу шерсть, а другим кінчиком – свою шкіру. От і зрівняйте, хто чистіший.

Ще про запахи. Чоловік, від якого ранком пахло м’ятими квітами, не виглядав щасливим. Може, ті ночі додавали йому тілесної втіхи, але не душевної радості. Коли змигнув місяць моїх трудів на псарні, пан Лойко прийшов із платнею і новою порцією мальвазії. Ми з ним потолкували про се, про те і несподівано він запитав: «Ти вже маєш свою лань?».

Треба повісти, що капітан силився говорити зі мною по-русинськи, підмішуючи мадярські слова. І тепер я не одразу збаг, що він вивідує. Я уявив собі ламку в ногах сарницю з великими, як ложки, очима, що простягає до мене тремкий писочок. Але нараз спохопився: «лань» по-мадярськи -дівчина.

«Ні, – відповів я знічено, – не маю».

«То будеш мати. Чоловік – зух, коли в поясі гроші. Жінки це чують, як пси циганське шатро».

«Вони мені ні до чого», – відмахнувся я.

«Бо ти не знаєш, що таке жінка, – смачно засміявся капітан. – Це – криниця, з якої що більше п ’єш, то більша спрага. А вичерпати її годі. І ти – як відро на цямрині, дзвениш і блищиш на сонці, доки занурюєшся в оту живильну воду. Але це може дати лише одна жінка, а коли їх кілька —

то вже повінь, що несе тебе блудом. А кола жінок багато

– це болото, в якому борсаєшся навмання. Води ніби й повно, а напитися ніяк, бредеш, шукаючи криницю. Одну-сдину, з чистим нуртом. – Він ковтнув вина і тут же чвиркнув його крізь зуби в пилюку і розтер каблуком. – Але це як мальвазія

– задурює розум і веселить серце, а спрагу не тамує...»

Він відкрився мені, безрідному служнику, іншим боком, відкрив свою слабинку. За залізним мундиром із золотими галунами тепліла в сум’ятті людська плоть, позбавлена свого спокою і навіть свого запаху. Але тоді я ще не вмів розраджувати людей і, аби не вривати довірливого плину бесіди, запитав: «Пане капітане, а як з-поміж інших жінок я вгадаю, що це вона, єдина?»

«Як? Від неї повіє свіжістю».

«Свіжістю квітки?»

«Ні, свіжістю грози. Кислуватою, терпкою свіжістю, що причмелить, оглушить. І в нутрі твоєму прокинеться буря і підніметься до голови, захолодить корінці волосся. Блискавиці запалять солодким неспокоєм твій мозок і розполовинять серце назавжди... Так, вона пахнутиме свіжістю грози, яка надлітає несподівано серед липневої спеки і освіжає чоло й думки». – Пан Лойко бризнув на долоню вина і приклав до чуприни.

Було парко, а на дощ не показувало вже добрі дві седмиці. Верхівці викрешували іскри на бруківці. Пси розпластано лежали в ріденькій тіні під плотом, звідки тривожно пахло матіолою. Цей густий вечоровий дух нагрітого бур’яну, либонь, не змогли б перебити ніякі колонські води паній з Паланку.

Годину тому з кошаром садовини я вирядив додому Йванка. А перед тим він дістав від мене позавушника. Цілий день вони бавилися з сином сторожа біля озера. Там я й запримітив неприховану шкоду.

«Ану подь сюди, шкіднику! – грізно кликнув я. Скільки не здержую себе, скільки не муштрую свій норов, а кров нараз ударяє мені в памороки, коли виджу людську недбайливість. Дурна центуріонівська кров. І тут ради не дати. – Ану подай осляче вухо! – наказую і хлюскаю по засмаглій хлоп’ячій потилиці фетровим клебаном. – Знаєш, за що вхопив?»

«Знаю, за виноградні лушпайки. Каюся, пане», – Йванко напускає в голос винувату хрипинку.

«Це я пан, песся тобі лаба?! Я, котрий копав ями до пояса, садив ці лози, підв’язував їх, обламував і різав, носив під них на горбі гній, обприскував доганом і синім каменем, пуцовим кайлом-дванчаком мотичив двічі в році... І я після цього пан?! Ні, голубе, пан ти, котрий зірвав дозрілу готовину, виссав солоденьке сусло, а лушпину і зернятка -дар Божий – виплюнув під ноги, під свинські ратиці».

«Тут свині не ходять», – муркнув він.

«Мовчи! Піздри на свої п’яти – хто ти після цього є...»

Йванко лячно обзирнув ноги: «Ми не на землю плювали, а в жменю. І склали на лопуховий лист».

«Не смієш! Забув науку – коли ягода на землі може бути?»

«Пам’ятаю. Градом бита або тоді, коли виноділ сам сипне пригірщ ягід перед чавленням, аби вино набралося земної солі».

«Пам’ятаєш, марнотнику, а не чиниш по закону. Мало того, що топчеш чесну людську працю, а й себе обкрадаєш. Скільки тобі казано, що в шкірочці ягоди і в зернинах найбільше плодової сили. Без них і вино рідке, як жентиця. Ану, в мет ока збери свій гріх і загреби під корчем!»

Побіг, залопотівши голими п’ятами. Я зумисне шпетив його коло цімбора, малого сторожчука, аби й сам Іванко набрався ганьби, і щоб той до хазяйського добра був уважливий.

Я заходився зрізати з черешневих дерев сухарини, а Йванко стягував їх на паливну купу. Аби коло рук і голова робила, я правив словесний урок: «Ану пригадай, які три діяння найважніші для чоловіка».

«Читати й писати», – вихлюпнув він.

«Важні, та не перші. Кажи головне».

«Молитися».

«Добре, а чому?»

«Бо молитва – то одежа, в якій виходимо з дому на люди. А одночасно й лати, в які одягаємось до ворогів зримих і незримих», – як по-писаному чесав сирохман.

«Похвально. А тепер, Іване, огласи друге й третє діяння».

«Чоловік мусить уміти писати, читати й знати ремесло».

«Овва, наново ти, хлопче, кладеш віз перед кобилою. Опусти очі – на чому стоїш, з з чого черпаєш?»

«На землі. Чоловік має обсаджувати землю. І третє -вміти плавати».

«Виснуй чому».

«Бо земля-мати прогодує чоловіка і без ремесла й грамоти», – зрешетив скорословом.

«А молитва хіба годує?»

«Молитва? Молитва годує наш дух. А від здорового духу й інше все здорове».

«Так є, сину. Затям це навіки. А чому важні друге й третє діяння, на перше око нібито пусті?»

«Бо під деревом нам перебувати найлюбіше, а у воді ми

– як риба», – любовно заокруглив Іванко, що й сам день при дні купався в озері до синіх сиріт на тілі.

Мій перший заробок склав десять талерів, твердих, як лід, і тяженьких, як дитячі сльози. Я засилив їх у пояс і пустився в город. Чоловік з грошима – інший чоловік. Його впізнають серед сіроми, навіть якщо він нічого не купує. Але якраз я купувати збирався. Нипав торговицею, прицінюючись до краму, а тугенький вузлик лоскотав мені пупа. Так, мабуть, жона в тяжі чує зародок під серцем. Та не надовго, міркував я, бо мірився купити Влені теплу плахту й щось до столу, Жигові нову сорочку, пахучого догану сторожеві, що обходив мене в скруті.

Так би все й зладилося, якби не Мордко, що зримо проріс як той гриб. Так, буває, трапляється в хащі: присяде чоловік на пень передихнути, і на очах його пролущиться з-під листяної устілки тужавенький білячок. Тоді нараз відводь очі вбік, бо інак гриб не буде рости, так і спорохнявіє курдупликом. Мордко ж сам мені в очі пхався всією своєю гандрабатою поставою.