Текст книги "Криничар"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Того дня він малював далеко за північ. Засинаючи, я добачав з лежанки, як образ на полотні набирає живої плоті, різьбленоїясності. «Чисто як живий», – встиг я ще подумати. А на ранок обвислої сорочки на звичному місці не було, шорстке рамище чорніло свіжою смолою. Як віко труни. У мене впало серце, я вихопився на волю. Жига сидів на бережку й перебирав камінці, щербаті кидав у воду. Якраз благовістили на утреню, заплавою слався солодкавий дзвін.

«Чому ви засмолили Спасителя? – рубонув я.

Жига втрачено мовчав, ніби в нього вмер сородник.

«Як тепер ми будемо без Нього? – впав і я на голосі. -Ви ж самі казали».

«Якось будемо. Ми й так – то з Ним, то без Нього. -Пожбурив плескача по воді навскоки і видихнув: – Головне, Ферку, що Він з нами завжди».

Добрий місяць Жига до смоляної табли не підступав. А тоді на три дні і три ночі як приріс до неї. Я йому свіжу воду з Латориці носив, аби остуджував у духоті чоло. І вилиці його, і руки, і сорочка заструпавіли фарбами. Згорбатився, помарнів, очі на блідому виду блимали, як з-під попелу. Зате мальований образ вбирав очі і відбирав річ. Я дивився й боявся дихнути, аби не порушити густий спокій в очах Спасителя. Спокій, що холодив п’яти й пропікав груди. Мені кортіло гойкнути малярові, аби завмер, не рушав руками того чуда. А він усе тулив і тулив білячий хвостик, клав і клав барвні оливи, і коли квачик упав йому під ноги – підмащував щось перстом і навіть ребром долоні. Наче боявся, що втратить відміряний час і Чоловік зійде з просмоленого міха і піде берегом спасати рибарів, праль, водовозів, чередарів, що напувають худобу, і косарів. А я дивувався з іншого: як можна витворити таку красу корчуватими замурзаними руками, котрі й скибку хліба рівно не вріжуть!

Назавтра прийшов за іконками Божий Симко. Звично вклонився в пояс, поклав до пристінка білий вузлик і корчагу вина: «Від братії гостинка на добру споживу». Жига розчахнув двері і здер з єдиного віконця баранячий міхур: «Прошу вступити в оселю, отче Симеоне, і прошу вашого присуду».

Два снопи світла схрестилися на образі. Золота підкова над головою Спасителя тихо дзенькнула, озвавшись до сонця. Гість довго стояв, сплівши долоні на грудях. Клин шпакуватої бороди здригався, як крило підбитоїгорлиці. Всі мовчали, і ріка під дверима теж мовчала. Стих навіть міст. Озвався чернець. Його всі називали Божим Симком, лишень Жига – отцем Симеоном.

«Моє серце, пане скуснику, впало на коліна і мовчить... Але мій розум, як завжди, запитує. Цього разу хоче вивідати, чому нарізно позирають очі? Ніби одне дивиться на ангела, а друге – на лукавого».

«Бо в одному оці хліб милості, а в другому – меч покари. Позір чоловіколюбця і судді».

«А я б волів, мій солодкий брате, аби хліба любові було більше. Аби всі наїлися ним. А мечів і так вистачає. Легше махати ними, ніж перти орало в крем’яниці».

«А пензлем, хочете сказати, ще легше водити», -видихнув гіркоту з себе маляр.

«Того я не казав. А якщо ви так гадаєте, то прив’яжіть до пензля камінь. І що з того буде? А нічого, лишень руку урвете. Голубине перо, яке б не було легке, само в небо не злетить, без живого голуба. Так і людська скусність без іскри Божої – лише втома рук і духу. А вам уділено, то й несіть свій хрест. Коли легкий, а коли тяжкий, як у кожного з нас. Таланного чи безталанного. Ви творіть, а ми будемо оглядати й судити. Бо легкі на суд ті, що не творять», -чернець випустив з бороди усмішку, як білу голубицю. І взяв маляра за стан тонкою рукою, повів берегом. А другою щось плавно писав у воздусі. Жига клепав головою й охляло відмахувався. В такому тісному здвоєнні вони здавалися чудною птицею, в котрої одне крило чорне, а друге – біле. Вона могла б злетіти, але їй добре й на землі.

Другого ранку закутень знову чорнів смолою. Її на полотнищі налипало вже в три моїх пальці, і я міг лише здогадуватися, скільки разів Жига замащував своє мальовидло. Аби на новому пласті почати все наново.

Зате інша робота йшла йому в нитку. Легко давалися апостоли на липових табличках. Довговиді лагідні діди. Вони держалися своїх купок і були схожі, як брати. Але замовці, ченці й миряни, легко їх розпізнавали й іменували.

І тихо раділи придбанню, ніжно протираючи лак рукавом.

Мене довго не полишав подив: як Жига, ніколи не стрівши наживо тих людей, відбивав їх лики з такою точністю?! Якось я насмілився запитати про це, але той відмахнувся звичною одмовкою: «Куриця теж несе однакові яйця, хоч ніхто її цьому не вчив».

Ті красні деревинки ситно живили нас. За них давали муку, шкварки, молоко, солонину і всяку городину. Там я вперше лизнув меду – і піднебіння моє, і язик наче розтанули в роті. Там я вперше вкусив сиру. І збаг тоді сенс Олениної примовки: «Мала грудка, зате сиру». Вона, та сирна головка, скидалася на груденя молодої пралі, що вислизнуло з пазухи, коли та яро товче праником на перегаті. І, мабуть, так і пахла, як жони в молочних рядах торговиці, підпоясані льняними фартухами.

Святі файно годували, та підмічав я, що Жига мав більшу хіть до іншої роботи, котра не вартувала нічого. Хоча й роботою гріх називати. Дурощі й збитки самі. Припадала на нього сверблячка замальовувати все, що хапало око довкруж. І хапався він за це невтолено й повсюдно. Наче боявся віддати щось плинності часу, спішив запечатати обрис живого світу на непорушній площині. По десять зачинів доряду брав, аби замалювати якесь дерево чи пень, камінь чи горбець, палий лист чи рясне квітовиння. А що вже казати про псів, котрі ув’язувалися за мною. Про людей геть мовчу. Тією хворотною пристрастю маляра користався не один пройдисвіт.

Хіба лінивий чи дуже гордий не збочував з мосту до його гостинного кострища. За роки возові колеса нарізали в греблі колію, що зміїлася до Жигової халабуди. Так і прилипло до тієї місцини – Жигова Гостинка. Тут було завжди глітно, декотрі подорожні приставали й на ніч, стелили собі під хурами. (Тоді я ще не знав, чому люди тягнуться до блаженних, легких душею. Коло них влегшують свої тягарі, перепочивають і несуть їх далі самотиною. А в Жиги душа була легка, як його пензлі, наскубані з білячих хвостів.) Поки завізна челядь пила дармове монастирське вино і обертала язиками, маляр спрагло чинив своє діло. Вуглик у моторних пальцях аж кришився на сажу.

Мальовані парсуни виходили – як у водному дзеркалі, притемнені й ламкі. Наче прозирали з річкової глибини, їх опуклі лиця колихалися. Я питав майстра, чому воно так виходить. «Бо я хочу схопити чоловіка не лише спереду, а й збоку, і ззаду, і згори».

Дивина: скупо наметані кривульки, рісочки й чарочки оживляли вільхову дощицю. Жига не марудився вимальовуванням, зате терпеливо прописував прищурене око чи одвислугубу, роздутий ніс чи хрящувате воло, клапаті брови чи зжужварене зморшками чоло. І живий бідака гейби прилип навічно до табли. Аж самому було смішно. Один сказав, що і в дзеркало по тому буде боятися зазирнути, аби не тріснуло зо страху. Придобрені гостиною просто неба, люди мали це за веселу забаву.

А найбільше Жига любив малювати руки. «Слова -полова, рот – гріховод, очі – лукавчі, а руки ніколи не брешуть. Бо руки годують. На них уся чоловікова планида прописана, все, що було і буде з ним». Я розглядав свої замурзані руки, загадуючи, що чекає мене в будучності. Маляр перехопив мій взір і сказав: «Видиш: у тебе долоні різняться. Одна – грабельками, аби загрібати до себе. Друга

– розчепірена, аби роздавати. Це добре. Бджолу не випустиш – меду не матимеш».

Він видів те, що інші не помічали. У наших мандрах по хащах раптом ставав перед розчахнутим блискавицею буком, витягував із-за вуха грифлик і починав щось фіркати на рукаві сорочки. Коли не було на чому, міг шкрябати нігтем на корі, писати прутиком на піску. Його не обходило, що далі буде з його замальовками, він приміряв свою руку до незримої руки Майстра, котрий витворив цю красу.

Раз сиділи ми з ним на бережку Латориці. Літепло заполуцня сповило нам плечі. Ріка пругкими струменями купала траву. Кожен у таку годину леліє свою душевну надобу. Жига дитинно придивлявся до тонкокрилої бабки, що зависла над водою. Ніздрі його трепетали, як її вертулки.

«Чи є щось таке, що ви не змогли б намалювати?» -спитав я його.

«Є. Воздух. Він нас живить, гріє, холодить, дає нам звуки, помагає рухатися, а барви своєї не має. Хоча сам барвить увесь довколишній світ».

Я обертав очима, і справді – все видів, крім воздуха.

«Наші очі, Ферку, брешуть. Все не так, як ми видимо. Трава не зелена, небо не синє, сажа не чорна, полотно не біле. Це так видять через воздух наші чоловічки в очах. Маленькі скалочки, що відбивають сонце. Я муштрую очі, аби протяти цю пелену і взріти все так, як є насправді. Тому я виджу світ переломленим, – таким, як очеретина у воді. Вода ліпше нам показує, ніж воздух, бо ми й самі з води».

Я не знав, що й думати про почуте, а він запально вів далі: «Затям, Ферку, істину: під свічкою темно. Світ не такий, яким його видять інші люди й будуть тобі розказувати про нього. І не такий, як ти сам його видиш очима. Світ інший. Треба докласти розум і серце, аби обернути його навиворіт. Лише тоді ти збагнеш ціну кожної яви, кожної стрічі, кожного слова, а головно-будеш цим користуватися. Бо скарби не в скринях, а під ногами. Якщо для тебе кожен камінь, кожна трісочка й перце птиці, кожне слово почуте будуть цінністю, то ти на кожному ступні натикатимешся на скарби. Багатим будеш, Ферку. Чуєш?!»

Я чув, але мовчав, бо не знав, що повісти.

Встав я звично зі своєї твердої постелі (сплю я на горіховій ляді, постеливши вовняний покрівець і поклавши під потилицю розколоте полінце, обтягнуте шкірою) на зорі. Вдяг конопляні гачі й таку ж сорочку і побрів босака до ріки. Росяниста отава пекучими глицями пронизувала ступні. 3-за кучавського дубняка, як жовток на опарі, блиснуло сонце. Я встиг. Кожного рана я стараюся прийняти його, як першу молитву. Так, як учив Лінь. Очіша ввібрати ранню благу полумінь сонця і розпустити її по тілу, по ниточках нервів і потічках крові. Напитися живильної сили на цілий день і цілу ніч. До другого сонцесходу. Майже щоденно я приймаю цей дар, і тому мій зір досі справний, лиця бордові при сивині, а п ’ясть тверда. Коли в ранньому пробудженні світу – зима то чи літо – стоїш ти босоніж на землі і притягуєш очима сонце, то в ’яжеться небесна тятива із земною дугою – і ти сам ніби стаєш пружним луком, готовим щомиті до стрілу. Так казав Лінь, вузькоокий чоловік із тих країв, де сонце встає найскоріше.

Далі я розігрівся підскоками і бігом з Рябим наввипередки. А тоді ввійшов у ріку. Вона прийняла мене зі звичним спокоєм сили, легко штовхаючи в груди. І я піддався, вволив її керунок і поплив, набираючись свіжості, розростаючись грудьми. Ніде так не любо мені, голому й чистому, як у водах моєї Латориці. І кожного разу це однаково повнить щемною радістю. Ріка змиває сажу снів і наливає тіло силою, принесеною з горових печер і лісових кореневищ.

Латориця грала і цвіла, як завжди після нічного дощу. Шелестіла клоччям піни, яку в нас називають «річковим цвітом». Я спливав до старого моста, а Рябий біг берегом, закусивши ремінь з перев’язаною вдягачкою. Біля дротяних кошелів мене вже чекали рибарі, що гріли собі липовий навар.

«Слава Йсу!» – «Слава навіки!»

Наше здоровкання підхопила й промкнула бистрина. Вночі шалено брали на курячі потрухи соми. З їх широких пащ звисали закручені вуса в палець завтовшки. Цих у бочках повезуть до Берегвара, куди граф прибув з Відня на ловецьку вакацію. З сімома фіакрами гостей, тож риби для них треба й треба. А нам на вранішню снідь Йванко вибрав дві тужаві марени в півруки. їх уже й кропивою обклали. Доки я врядував з рибарями, він побіг з рибою на куховарню

– аби запекли з цибулею й збираними вершками. Рибу я їм майже щодня. Що смачно, а що кріпить серце й одмолоджує тіло. Двічі в седмицю дозволяю собі на столі м’ясо – волове, з ягняти чи свійського зайця, або молодого когутика. Чоловік, щоб довго при силі лишався, і м’ясиво має їсти чоловічої статі.

Рибу розділили – що на базар, що в заїзди, що в монастир, щось пану бургомістру і лейб-жандарму. Пстругів і пирів завчасу відділили до іншої дротянки, за ними пришлють із Паланку. Цісарська риба! А що не заберуть нині, покладемо в льодницю, сюди стругів звозять із горових потоків. А далі доправляємо їх до Пешта.

І я вдоволений, і рибарі з копійкою – жнивна була ніч. Перед дощем завжди рибно. Найбільше тішиться горбатий Пехньо. Горб у нього виріс від безнастанного чипіння над сітями й вершами, а не рідше й над пугаром. То він мені колись, прибившись до Жигової Гостинки, розповідав моторошні казки про мохнатого сома-гарча, що ссе цицьки в жінок-потопельниць і одним клацом зубів притинає хлопчачі пуцюрини. Пехньо зараз шкірить жовті, як каламуть, зуби, передчуваючи, що днину почне в «Черленій корчмі». А може, там і передрімає днину до вечірнього лову.

Мої так рано не їдять, а Йванко вже вірно сидів під шовковицею коло блюда з печениною. Мені сина Господь не дав, зате скільки по світу розсіяно сирітського сім’я! Було, що розмоклої осені під Ловачкою привалило убогу землянку.

Людей відкопали вже студеними, а під матір’ю теплилося живе дитинча. Завертало на зиму, то я розказав, аби сироту пригріли на конюшні. Там, при артільному котлі, таких зо п’ять уже зимувало. А де п’ятеро, там і шестеро. Я й забув про того найду, коли якогось літа запримітив на сіннику чорноголового обірванця. Щось натужно сплітав із сіна.

«Агов, що ти робиш, неборику?»

«Тайстрину».

«А що маєш до неї класти?»

«То для коней направа», – дітвак за пильною роботою на мене очей не підводив.

«Будеш їх годувати з неї?»

«Аде. Буду їм до хвостів прив’язувати, – гугнявив сердито. – Коні, де хочуть, кладуть на плаці, а я за ними збирай. Тайстру прив’яжу до хвоста, а ввечері лише витрушу на гнойовище».

Я видів, що малий майстрюк не має часу не пусті баляндраси, і більше його не дражнив. Зате покликав старшого конюха й кушніра і загадав їм зшити такі торби, аби мої коні, коли в упрязі, не паскудили на вулицях. Щоб і око не кололо, і вдобриво не марнилося.

«Як вам, пане, така мудріщ на ум прийшла?» – чухав потилицю кушнір.

«Не мені. Знайшовся тут єден мудрик».

З того дня став я примічати хлопчука, а коли той підріс

– наблизив його до себе. Бігав по розсилах, носив за мною коли-яку потребу, а як виїздив на бричці – Йванко сідав на задню приступку. Людність дивувалася: багач Кутьо не годен собі завести чинного слугу, заходиться босоногим смоляком. Сам наджупан на винному балі присікся до мене: «Що це ви, пане Овферію, тягаєте за собою безрідного бахура, як свою тінь?» – «Бо він і є моя тінь, – одтяв я запально. І щоб загладити різкість, звернув на притчу: – Був такий роменський цісар Маркус Авреліус. Дуже просвітлений чоловік. То він, коли на люди виходив, неодмінно брав із собою старого блазня. Юрма гулюкала: «Великий цісар! Отець Риму! Любленець богів!» А карлик йому тихо нашіптував: «Ти просто чоловік. Звичайний чоловік».

«Хі-хі-хі, – аж піяв від утіхи наджупан. – Як це мудро, як це правдиво! Ми просто люди, смиренні слуги свого народу», – і сльоза чулості світила в його оці, як кришталева чара в руці.

Фриштик з малим під шовковицею одночасно правив нам і за урок.

«Роботи вчинив на ніготь, а в рот пакуєш жменями, -погиркував я. – Ану кажи міру щла, як тебе навчено».

Йванко, прімкнувши смакоту, одним духом відрешетив: «Коли кортить з ’їсти три кусні – зайдися двома. І буде твоя ситість поживною і легкою».

«Добре, а як про це латиняни казали?»

Йванко на мить збрижив чоло: «Plenus venter non studet libenter».

«Перетлумач на нашу бесіду».

«Повний шлунок не робить з охотою».

«Доста про хліб. Тепер кажи, з якою думкою має вставати кожний рядний чоловік».

«Рагсе diem! – вистрілив Йванко. – А по-нашому: бережи день!»

«Так, невсипно пам ’ятаймо про денний свій час. Бо час

– то найцінніша монета нашого життя».

Йванко погідливо мотав головою, потягуючи з горнятка молоко.

«Ану, голубе, посвідчимося, чи ти вчора з користю потратив свій час. Викладай хосенну тріаду дня».

Йванко схопно вистромив смуглу долоньку, загнув великий палець: «Перше: вибіг на самий вершок Ловачки і спустився другим спадом».

«То це для ніг користь, а не для духу».

«Я змагав дух, бо перед тим забив ногу і йти в гору було тяжко».

«Хто потвердить?» – підсікав я хитруна.

«Я приніс із гори камінець».

«Нащо?»

«Як нащо? Чи не ви казали, що якби кожної днини чоловік приносив із вершини гори камінець, то й сам би став моцним, як гора?!»

«Добре, загинай другий перст».

«Ходив у поміч старому Пехньові. Він показав мені щуче пасло. Там, де в Латорицю вливається Коропець, вночі щуки вилізають пасти осоку».

«Бреши, та знай міру».

«Правда. Ну, не самі вилізають, та голови вистромлюють, такі вузькопискі, зелені, порослі мохом. Якщо на них блиснути вогнем, вони завмирають і не втікають. Я держав запалену щепу, а Пехньо бучком їх бив по головах. Ціле корито напластали до півночі».

Я аж забувся, слухаючи бахура. Привиділася моя перша ніч з рибарями на Латориці... Запахливо тліє вербовий корч у ватрищі, цоркають дерев’яні ложиці об миски, на плесах скидається хижа риба – це її час. Пехньо, ще не старий і не горбатий, блимаючи глиняною піпою, повідає «страхи» про Козоїбицю, що трясла ночами його колибу на Модьоровші. Якщо де нападе заблуцлу козу, то до рана буце її мучити. А коза по тому даватиме лише чорне молоко. Хтось із молодих рибарів приповів, що в Косині теж одна корівчина давала чорне молоко. І попа кликали – не помагали. А єден вівчар із польського боку нараз догадався: корова любить пасти чорниці, тому й барвиться молоко начорно...

Місяць тоді стелив на воді срібний покрівець, я біг ним очима в мерехтливу темінь заберега. Пехньо перехопив мій позір і зачав нову баю. Про помісячників, котрі опівночі ходять цими світлими смугами, як містками. Але не смій

гойкнути за ними, бо прохопляться зо сну і поринуть у воду, як святий Петро, що йшов морем і засумнівався у вірі. Я був малий і довірливий, ті казки наповняли мене, як вода сліди копит на млаковищі. Вони й донині не вивітрилися, тепліють на окрайці серця. Тому і Йванкові я попускав дрібні хитрощі. Най тішиться дітвачими радощами. Ліпше за ягодою схилятися, ніж за каменем.

«Добре, – круглив я бесіду: – Для духу мав ти скріплення, людині поміч дав, а що зробив за день корисного для себе?»

«Помив собі сорочку», – готовно випалив і погладив на грудях чисту полотнину.

«Сам прав?»

«Почав сам, а тоді прийшла Анця з виваркою і допрала. Я їй за це дав скелко з розбитої скляниці. Сказав, що то самоцвіт, викопаний під Паланком».

«За обмін хвалю, а за те, що обдурив дівча, вхопиш поза вуха. Бо брехня – як короста. Одного на день обдуриш, а себе – на все життя. Що міркуєш на днесь?»

Йванко поважно скаблучив брови, силуючись вилущити з голови якусь придуму.

«Я тобі поможу, хлопе: підеш до стригаля Пензелика, наносиш свіжої води, наколеш скіпок, підметеш цирульню і хідник перед нею, а він тебе за це постриже».

Йванко розкустрав п’ятірнею патли, зважуючи мою раду, як на важниці: «Це буде єдно діло чи два?»

«Повна тріада тобі зарахується. І поміч викажеш чоловікові, і себе прибереш, і при цьому слухатимеш розмисли бувалих людей. Щось і для свого ума прищепиш».

Весело рипнули спочилі за ніч ворота.

«Доброго рана добрим людям! Мир бесіді», – мовив прийшлий.

«І вам здоровля!» – поштиво підвівся Йванко.

То приспів із Тересви купець-дереводіл, що приніс на оглядини кусники матеріалу для мосту.

Всякі бродники, як я казав, прибивалися до Жигової Гостинки. Пани через гать не переступали. Коли треба було замалювати панію чи їх чадо, за маляром посилали фурманку. Та один поважний бородач у дорогому фіакрі заявлявся сюди аж із Доброчина. Золотий ланцюжок висів у нього на бебехатому череві і таким же прив’язував він

два скляні блюдця на очах. Дрібно й дзвінко сміявся, ніби молоко цідив у дійницю. Чомусь те, як Жига володав пензлем, його дуже гріло. Аж туманець лягав на очні скельця. Той панок із Доброчина пригрібав за безцінь усі змальовані Жигою онучки. І слава Богу, ліпше, ніж мало воно дістатися повені.

«Аре натурель. Цімус, – пришіптував бородач, позираючи, як Жига розмашисто мастив полотняний клин, перебиваючи на нього річкову заводину, в яку впустили свої коси старі вільхи. – А вода, а вода! Як грає, як свіжить! Аква віта! Звольте, Жиго-бачі, взяти собі це на пам’ятку... Ну, звідки, звідки у вас такі щирі барви?!»

Якби він питав про це мене, я б йому розповів, з чого ті барви. Ота предивна алхімія засіла в мені на все життя, відкривши перший здогад: немає див у цьому світі, крім одного. їм ’я йому – людська рука.

Моїм поденним ділом було готування малярного мастершику й фарб. Ота наука, добута за три літа, стала хосенним набутком. А нині, зі схилу свого життьового переходу, бачиться мені дуже корисним приспіхом для людей штуки, мистців. І забрати це неподільно з собою було б гріхом.

Жига безнастанно фіркав рисунки вугликами, і, бувало, списував їх за день жмені. Тому вугляні олувки я напалював йому щотижнево. Бралися товсті дрівця сухого горіха, розпилювалися повздовж, тонко розщеплювалися і обтісувалися ножиком. Ці палички я клав у горнець, прикривав згори полотном і замащував глиною. Коли піч напалиться вполовину, горнець саджався в полумінь. Нагріті палички й самі спалахували, а коли відгоріли, горнець виймався з печі і обкладався попелом. Я гадкував, аби не розпечатати, коли він ще розпечений, бо палички згорять у нім дотла і труд твій піде на марницю. Коли вуглики Жига требував спішно, я обертав жмутик паличок у полотно і загрібав у жар. Горячи, вони пускали сивий дим. Тут держи око гостро: як лишень здиміли, вигрібай їх лопаткою і закопуй у землю, щоб вигасли.

Помалу навчився я робити й пензлі. Починалося з оглядин хвостів куниці. Вибиралися з кінців волосини прямі й рівні, вистригалися маленькими ножицями й викладалися рядками на дошці. Затим старанно збивалися в пучечки й змочувалися водою. Нігтем лівої руки притискалися, а правицею витягувалися за вершки і рівнялися їх передки. Тоді я зв’язував їх шовковою навощеною ниткою так, аби кінці пензлів не були дуже довгі. Перо, в яке я мав устромити китичку, наперед клав у воду, щоб розмокло. Треба вважати, аби пензлик не був ані довгим, ані коротким.

Більше часу і клопоту забирав клей. Для цього дубилися в негашеному вапні волові чи баранячі шкури. Потім ми їх мочили в теплій воді, вимивали й здирали м’ясо. «Відмоложені» шкури клали в мідний котел з криничною водою і починали варити. Коли вариво гусло, воду цідили крізь волосяне сито. Доливалася друга й третя вода і проціджувалася, доки шкури не розріджувалися начисто. Коли не було під руками вапна, ми брали в м’ясника всякий непотріб – голови, вуха, копита – і сікли його в котел. Головне тут – ревно проціджувати.

Щоб клей висушити, треба його закип’ятити на тихому вогні. Робилося це над рікою, аби встигнути занурити котел у холодну воду, коли клей здується. Тоді він спаде. І так раз за разом, доки клей не всядеться. І то ще не вінець. Дай йому вистудитися, а сам натягни нитку на зігнутий у дугу прутик і розріж нею клей на дрібні кусні, розклади їх на дошці. Нехай так кріпнуть три дні. Тоді продінь через них шворку і підвісь їх на продуві, щоб висохли. Клей ми робили в холодну пору, бо в спеку він протухає.

Дуже важне діло – випалити й розпустити гіпс, що дається для гіпсування ікон. Ми вибирали для нього білу склисту глину. Засипали в напалену і чисто виметену піч. Там гіпс калився три дні. Далі перетирався на мармур і просіювався через часте сито. Висівки перетиралися ще раз і знову просіювалися. Тоді його можна розпускати в літеплій воді. Один сипле порох, другий споро мішає, щоб не було груцок і гіпс не вхопився до котла. Води має бути багато, гіпсу мало. Гіпс довго сідає, а ти зливаєш воду, доки не загусне. Через ряднину треба процідити воду, а гіпсові дати добре висохнути проти сонця. Коли висох, вдруге вали його в піч і перепікай, перетирай, розводь водою, як доти. Тепер хай висихає на мучку і дочікується, коли його змішають з клеєм і намастять на липову дощечку.

То перша приспособа до роботи, переднє лице ікони. Жига молитовно шептав над вимащеною дошкою: «Владико, Боже всяких, просвіти і врозуми душу, серце і ум раба Твого, і руки мої направ безгрішно і добротворно зображати жительство Твоє, пречистої матері Твоєї і всіх святих, во славу Твою, ради украшения і благоліпія, і у відпущення гріхів усім, котрі духовно поклоняються, благоговійно лобзають і почитають Первообраз».

Ікона вимагала часу й терпеливості руки. Одне діло приготувати, вміло висушити й поєднати клинами дошки. Друге – гіпсування. Звечора надрібно ламався клей і висипався в глиняний жбан з водою. Розмокав у студеній ямі. Ранком кип’ятився й розмішувався паличкою. Треба вгадати, скільки додати води, аби перший шар ліг на іконну таблу тонко, без масного лиску й пухирів. Дошка має спити клей. Тому після першої руки її кладуть проти сонця. Коли просохне, гіпс змішують з клеєм і покривають п’ять-шість разів. Щоразу нігтем пробують шар: якщо м’який, то закріпити його можна добавкою клею. За третім разом дошку мастять льняною олією і милом. Затим ще дві прокладки – і ділу вінець. Поспішність у цій роботі піде на шкоду: покрив може лущитися, та й ікона буце кривою. А коли на дворі спекотна пора, гіпс може тріскати. Під кінець гіпсування треба добре вигладити, зробити начерк образу і можна накладати золото.

Образи Жига тримав у голові, та бувало, що приносили новий, загадуючи відбити його достоту. Тоді чинив він так. У великий черепок клав чорну фарбу й часниковий сік. Цим сумішком покривав на первообразі головні риси святого, котрого хотів відподобити. Затим змішував черлену фарбу з часниковим соком і покривав світлі місця лику і шаття. Якщо була потреба, то мішав і третю, й четверту фарби, аби вони різнилися одна від другої. Далі намочувалися паперові аркуші й прокладалися сухими, аби ті ввібрали воду. Ледь вологі листи накладалися на оригінал і притискалися долонею. Виходили дзеркальні відбитки. При цьому варто знати, що чим давніше писаний образ, тим більше потребує часникового соку. Око Жиги точно міряло вік мальовидла.

За тією подобою чи за уявним трибом накреслювався вугільним олівчиком рисунок ікони. Прошкрябувався тонкою голкою. Вуголь підбирався губкою, підчищалися помарки. І лише тоді накладався ґрунт під позолоту. Називався він поліментом і вимагав знання і клопоту немалого. Робили його з ліпшої болюсної глинки, не дуже черленої і з білуватими нетвердими жилками. Бралося її 18 золотників, і охри два золотники, ще півзолотника черленого свинцю і стільки ж свічкового сала. Додавався й білок свіжого яйця. Спалити треба аркуш паперу і цяпнути ртуті. Ліпше це покласти на долоню в слину, розтерти перстом і слухати, як розпускається. Зсипати все на мармурову плиту і перетерти сильно. Під цим грунтом позолота твоя буце предивно файна.

Золотиться ікона на горілці з солодких дичок. Тут саме час сперти дихання, аби не потривожити тонкий золотий лист. Його сторожко кладуть на дошку, притискаючи окрайці гладильною кісткою, аби золото тісно злютувалося з поліментом. Горілка підливається під краї золотої пеленки. Змочити треба всю поверхню, але так, аби не розмок гіпс. Затим клади ікону стійма, виправ брижі, прогладь долонею і рисуй, що хочеш.

Починав Жига малювання з лиць. Тілесної барви немає в природі, її має лише людське тіло. А воно, як він любив казати, змішане із землі, води, рослинності й ночі. Так він і фарби свої мішав. Брав у рівних частинах охру, білило й зелений порох, додавав дрібку сажі і все це змішував у каламарику. Щоб тон виходив густішим, підмішував кіноварі і космоти, яку «женив» з черленої і чорної фарб.

Я досі не можу збагнути, як з такої скупої мішанки виходили такі животворні лики. Причім – у старців зморшки, а в молодих – іскристі очі; в одних – сивина й пергаментні повіки, а в інших – рум’янець і ясно-черлені уста... Хоча ні, коло маляра повсякчас стояли горнятка з квасом, оцтом, пивом, оливою, бичачою жовчю і навіть моєю сечею, – і він, ніби ненароком, устромляв у них пензлик-волосник. Збоку теплилася, доки робота, лойова свіча. Фарби, колочені на яйці, кріпилися пломінцем. А декотрим достатньо було й теплого подиху. Жига дихав на них, як на змерзлі руки. А може, то було не дихання, а видихання з себе якоїсь живлющої сили, бо погляд святих із ікон гострішав, тверднув. Щоб його пом’якшити, лиця погладжувалися заячою лапкою.

Панище з Доброчина знімав з очей свої скляні коліщата і прикипав до живопису: «То ви охрою з Афона глянсували?» На твердих, як слива-сушениця, устах Жигових, запікався поблажливий усміх, що ніби промовляв: відійшов би ти, пане, не затуляв мені скупого кліпання блимавки. Лише я знав, звідки та охра – з івановецького глинища, січена гострою лопатою і вимішана босими ногами так, як цигани місять вальки на свої халупи. Підвішена в комишевому коші, глина промерзає через зиму, а по ярі мелеться, перепалюється й розтирається на жовтавий болюс.

Та важніше не те, чим малюєш, а як. Жига клав рівно колер на лик святого, витончуючи його по краях. А відтак прибавляв білил, де скільки просилося, а на частини, що видавалися вперед, – тонше, а далі товстіше, аби висвітлити їх. Незбагненно, але волосся й бороди мастилися тою ж охрою, що й вилиці та губи. Маляр умів, цяпнувши кіноварі й чорноти, протягнути кожну волосину за кінець її. А оживляли кучері й помела борід загадкові бокові тіні й легеньке сяєво, що звідкись соталося на них. Либонь, це і був той «воздух», про який він казав, що не підвладний малюванню. Жига дурив мене, таки він скорив його – ефір, що хилитав на іконі волосини і легкі шати, повнив звуком чи тишею просторінь довкола Божих людей.

«Чому ж тоді, – загадував я, – він ніяк не довершить Спаса на смолі? Коли й «воздух» у нього дихає, і тілесний колер не різниться від моєї руки, і очі образа щось кажуть, запитують. І незчувся, як зазвідав його на голос: «Коли ж ви Спасителя домалюєте? Де таке видано, аби смолою лиця замащувати?!»

«Мовчи, – буркнув Жига. – Муштруй ліпше полотнище».

Я й муштрував. Натягував туго полотно на рамище, аби воно аж гуло, як бубен. Змішував у воді клей, мило, мед і гіпс, і цим воно мало просякнути двічі. Тоді вигладжував його кісткою. Жига після мене прилагіднював полотно ще й долонею перед тим, як писати яєчними фарбами. Мені він довіряв і вінці. Нитка вмокалася в гіпс і накладалася колом чи квадратово. А по ній ліпилися з того ж гіпсу візерунки. Жига обколював їх гострою кісточкою, а я шліфував. Вінці золотилися, а мальовидла на дошці чи полотні лакувалися. Тоді ікона й набирала тої нутряної злагоди, що через очі зазирала тобі в саму душу.