Текст книги "Криничар"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Я радо все вчинив за його розказом, бо яйце гріло мені пазуху. По роботі Мордко сказав: «Тепер сядь на колотвицю і з’їж своє яйце». Я сів і надтовк яйце об коліно, бо так робив Пальо. Великий, як теля, пес зачаровано позирав мені на руки. Я відкришив білу груцочку і поніс йому. Пес клацнув зубами-бритвами коло моїх пальців. Мордко аж випулив очі. Тоді я й сам засмакував свою порцію, підклавши жменю, аби на землю не впало ні крихти. Якщо є рай і там праведників годують, то, мабуть, саме таким їдлом.

«Тепер напийся води, – сказав Мордко, – а шкаралупу кинь під яблуню. Гай-гай, мій пес ще не підпустив до себе нікого, крім мене. Ти погостив його і здобув довіру. Та перше треба було наїстися самому, а так ділитися. Бо зароблене має спожити спочатку той, хто його заробив. Такий закон. Але добре, ти наївся й напився, ще й нагодував пса і дерево. Так-так, попіл і яєчна шкаралупа – то корм для дерева. Але ти не дав йому напитися. Візьми відро й полий його, чуєш, як воно жалібно шепче до тебе!» Я прислухався, але нічого такого не чув. Та дерево полив, попіл аж кипів під цебром. Може, то земля так дякувала мені за пійло. Після чудних Мордкових слів я почав прислухатися до безмовного досі світу.

«Чи ти приніс мені ще один свій гріш?», – запитав несподівано Мордко.

Я заперечно хитнув головою.

«Гай-гай, шкода. Я хотів дати тобі за нього найліпше яблуко. Можеш вибрати його собі».

Я обникав рясне гілля, огроменну крону – тисячі яснооких плодів усміхалися мені.

«Нелегко вибрати, правда? Та я підкажу тобі: найліпше яблуко росте найвище, воно викохане сонцем і промите дощами. Видиш його – на самім вершечку, воно малим лише менше, ніж твоя голова. Воно твоє. Принось завтра глиняну копійчину і забирай своє яблуко», – Мордко позіхнув, показуючи, що на цьому втратив до мене інтерес.

Зате я про його слова думав неперервно. Вперше мені рядилося не вкрасти яблуко, а чинно зірвати. Та ще й яке! Роса ще холодила ковані завіси, а я вже боязко пошкрябував заповітну ворітницю. Мордко вийшов з нерозчесаною бородою, либонь, він шкодував завдати рукам і таку роботу. Тою ж бородою і кивнув на заплічний кіш при стовбурі:

«Бери й лізь».

Я випулився на нього нерозуміюче – для одного яблука тягнути на собі череватий кошар?!

«Е-е-е, хлопику, ачей я забув тобі сказати, що найгрубше яблуко треба зривати останнім, бо інакше за ніч все дерево обпаде. Така з тими верховними яблуками морока. Сам посуди: хіба то буде красно виглядати – ти смакуєш найліпшим яблуком з мого дерева, а мені залишаться падалиці? Тому або сам їх зірви дорогою на вершок, або чекай, коли ми їх поїмо і тоді забереш своє. Правда, я боюся, що хтось злакомиться й твоє швакне...»

Того і я боявся, тому наремно взявся за діло. По деревах я лазив, як вивірка, але не з повним кошем, що важив не менше, ніж я сам. Зібрані яблука я провадив до пивниці і зсипав у солом’яні засіки. Я не знав лічби, та якби й знав, тим кошам не було ліку, а роботі краю. Піт виїдав мені очі, а кострубате галуззя пописало все тіло. Тверді плоди набили на голові кокоші.

«Тучна яблінка, вгодована, – підспівував збоку Мордко,

– бо доста мала попельцю і курячок. Гай-гай, як придаш -так і маш».

Мордко мав досить клопоту й без мене, бо на його просторому придомку звивалося повно всякої челяді. Кожний ладив щось своє, кожен мав з Мордком якісь рахунки. А він ходив безкрилим гусаком між ними й кожному щось радив тріскучим голосом. Увечері останній кволий промінець ковзнув на моє яблуко, шли я дотягувався до нього. Я засилив той плід в обдерту пазуху і зліз на землю. Мордко чекав мене з ножиком:

«Милий челяднику, ану лишень утни й мені мізерний кусничок, бо дуже лакомлюся на твоє яблучко... Але гоп -перше вкуси сам, а вже тоді давай чужому. Бо це чесний твій заробок».

Той смак я пам’ятаю й дотепер. Може тому, що не мав за день ані рісочки в роті. А може, й направду сонце налляло в яблуко свого сонячного меду. Любився гостинчик і Мордкові. Він смачно плямкав і закочував свої вирлуваті очі:

«Йой, яка солоденька йонатаночка! Як співанка моєї мамки. Такої ачей не припало скусити й цісарю. Я слідкував за твоєю роботою і втішений, бо ти не вкусив жодного плоду чужого, а дочекався свого, найліпшого. Добре чиниш. Не траться за чужим і матимеш повноту свого; не збивайся на дешевизну – і матимеш найдорожче. А завтра можеш принести ще свій грошик. Я тобі дам за нього ще й не таке. Видиш, який я добрий?!» – підняв волохатий палець.

Я ладен був цілувати ноги цьому доброму чоловіку. Ніхто зі мною доти не обходився так поштиво. Ніхто мене так файно не позивав – «милим челядником». І я не розумів, чому про Мордка казали: «Короста на наші душі».

Прийшов новий день і я прийшов за обіцяним. Мордкові очі, зазвичай водянисті, збитошно світилися: «Ниськи ти матимеш диковинку, яку світ не видів. Камінь, та не простий, а м’який, такий, що топиться. Давно я його приховав від ласих очей, аби не прилип до чужих рук. Прятанка надійна, сам пересвідчишся. Мордко, обачно озираючись, підвів мене до купи каміння за хлівом.

«Камінець на самому споді, злодій і не дочовпає. Знаєш про це лише ти. Але тут сутемок, мусиш перенести каміння на той кінець двора, на видноту, аби вздріти той чуцесний камінець. На сонці він зажовтіє, як мед. Ти видів коли-небудь мед?»

Про мед я чув, але ніколи його не видів. Зате я добре знався на простому камінні й не боявся, що промину диковинний. Менші камінці я переніс у руках, а важчі котив по землі. Аби не перепинав бур’ян, я постинав його мотичкою, яку приніс Мордко. Він дуже переймався, аби я напав той сховок. Купа за хлівом маліла, а на дворі вершилася, там з мого каміння вже почали мурувати загороду.

«На споді, на споді шукай, – нашіптував Мордко. -Сподовиння і в котлі ситніше».

Я вивітрив собі очі, а жаданого камінця не знаходив. Хоч коло Мордка я вже й звик, що добрятина так легко в руки не дається, був дуже засмучений. Не менше клопотався й жид. Приніс віничок – може в порохні застряв камінець? Коли я пообмітав пристінок, Мордко простяг свій широкий рукав і витеребив щось у смітті.

«Овва, чи не казав я тобі, що тутки він!»

Огризок був такий же безбарвний, як і його очі. І такий же пісний на дотик. І зовсім не м’який.

«Е-е-е, чекай, милий челяднику, це ж камінь живий. Аби розм’як, його, як і чоловіка, треба розігріти. – Мордко приніс гасницю і підніс до неї той дарабчик, та скоро передав його мені: – Ану тепер мацай. Видиш – подався, то є знак, що він тебе признав, готовий тобі служити. Лише до серця його не тули, бо стане воно м’яким, як котяче гівно».

Камінець пахнув гіркуватою квіткою, дуплом диких шершнів і чомусь церквою. Дорогою домів я стискав його обома долоньками, аби не захолов. Аби не розсердився на мене, недбайливого. Руки я тримав попереду, від серця оддалік. Я не хотів, щоб моє серце стало м’яким. Бо твердості в ньому й так було мало. Гуціли натруджені руки, а в скронях солодко гула наша прикінечна бесіда.

«Ти ще маєш глиняні гроші?» – запитав у воротях Мордко.

«Ні».

«Овва, виходить, ти вже нічого не годен купити в мене».

«Я можу ще їх наліпити».

«Не треба, не ліпи. Ти вже гідний справдешніх грошей. Завтра дам тобі істинний крейцер».

Коли дають – бери, коли не дають – чекай, коли дадуть. Роби так, аби дали. На розсвітанні я шпацирував до знакомитої кам’яниці, як вояк на денну варту. Мордко стояв біля колодязя і був не при дяці. Може тому, що мусив розлучатися зі своїм крейцером. А ще я боявся, що він полінується для цього дістати руку з поперека. Та він таки посяг у кишеню лахмана і витяг монету. Простягнув її перед себе:

«Здри, як цвіте на сонці. Золото і є сльози сонця. Тому люди й мають з ним стільки гіркоти... Йой, хмарця на мене!»

– монета зісковзнула йому з долоні і гулькнула, як пуголовок, уводу.

І моє серце впало за нею. Я прикипів до замшілої цямрини – на темному студенистому дні яскріла дрібна крихта. Мій крейцер, мої перші справдешні гроші. А Мордко аж завивав від розпуки:

«Громи небесні на мене, нещасного! Як я буду тепер пити з цієї криниці, знаючи, що там чужі гроші?! Як я буду змивати свою покірну голову й відпарювати свої смиренні кості?! Як я буду позирати в очі чесним людям, і найперше

– тобі?! Не буде мені спокою на старості».

Я не знав, чим би його втішити. Мозок мій гарячково булькав, як миловарня, а очі вхопилися за відро, приторочене до острішка.

«Пане Мордку, а що коли я вичерпаю студню?»

«Роби, що хочеш. Гроші твої, ти їм пан».

Колодязь теж був панський – з корбою і тонким ланциком. Спершу мені було навіть весело крутити колесо і хлюпати воду на плитняк дворища. Та Мордко нагойкав, що так я вчиню другий потоп і зволив носити відра на город. Стояла спека, і грядки пожадливо спивали воду. Я й сам її глитав нівроку, аби менше лишалося там. Руки деревеніли, а я все крутив і крутив вороток. Зазирав у кадоб, міряючи оком, скільки вершків відібрано від води. Ярочки між грядками вже виповнилися і Мордко звелів носити воду в сад.

«Що криниця, коли челядник добре прикладеться, то й море ложкою вичерпає», – підігрівав мене жид.

Я не знав, що таке море, мені б порадити зі стуцнею. Ми змагалися з водою: я черпав, а вона прибувала. Та все ж дно помалу віддалялося, а гріш жаданий ближчав. Коли відро зачерпнуло рінь, Мордко приніс вузьку драбину. Я спустився на денце, дрижачи тілом і цоркаючи зубами. Але в заколоченому глинищі втямити щось було марно. Мордко, як завжди, мав на все раду. Я взявся вичерпувати мул і цубрити його д’горі. Там висипав його в загородці й пересіював руками. Відро за відром. Доки на дні не здригнулося, як живчик на скроні, чисте жерело, що обпікало руку.

Тоді вперше серед білого дня побачив я звізди. Вони рясно кліпали в колі камінної цямрини, як срібні іскри на попівських ризах. Тоді ще я не знав, що на споді криниці все видиться таким великим, а зі споду – величним і значущим. Навіть звуки наземні тут гучать, як глухі дзвони. Сюди, в колодязну глибінь, долинула до мене й бесіда Мордка з жоною, що лицем нагадувала пліснявий гриб.

«Нащо ти собі зайшов із цим дурнякуватим гойчуком?»

– пискляво звідала вона.

«Він не дурний, Рифко, він добрий».

«Добрий – дурному брат. Мало на тебе робить дурнів дорослих?»

«Це зовсім інше, Рифко. Вони роблять, аби жити. А він

– щоб пізнавати. Я це читаю в його очах. Кортить вивідати межу його волі й терпіння. Мене ця забава дуже тішить. І трішки засмучує».

«Чому?»

«Тому що волі й терпіння в нього, виджу, як у цій бездонній криниці. І така ж чиста довіра до життя. Мала трава -роса велика. Такі люди з біди черпають радість, зі страху – сміх, а з болю – надихнения. Чуєш, дорога Рифко: це вони хазяї життя, а не ми, в котрих грошей як полови».

«Чи не казала я тобі, неборе, не пий зрана пиво, бо від пива голова крива. Знайшов чим журитися».

«Я з цього не журюся. Ба навіть тішуся».

«Це ще ліпше – тішитися якомусь чужинському виплодку».

«Не такий він нам і чужий, Рифко».

«Гойте, люди! Що ти мелеш?»

«А те, що виплодився він у нашій «Русалці». Куди, до слова, і наш шалапутний Мошко занаджується бити карти».

«Прикуси язика, не хочу й чути такі дурнота», – брязнула тацею об лавку.

Я не дуже розумів, про що вони говорять. Та й не до того мені було. Розпач, що крейцера немає, розривав мені зів’ялі від утоми груди. Та Мордко й зараз напоумив мене:

«Дай свіжій воді прочиститися, а тоді задобри її. – Подав мені коновку сірої солі: – Обсип нею бокове каміння, посій на дно, а тоді нагостри свої очі».

Так і сталося. Сіль відтягла слиз, і крізь нурт піску тьмаво зблиснула жадана монетка. Вона була дрібною і мідною. На глибині все видиться більшим і принаднішим.

Зате як тішився Мордко: «Тепер і ти при грошах, і я вернув собі спокій».

Мідяк я віддав Олені. Вона купила за нього дві мірки муки, на якій ми жирували з місяць. Ніхто мене вже не кликав на жидівське обійстя. Перегодом я сам набрався смілості зголоситися. Двері мені не відчинили, як звично. Слугиня сердито виповіла в шпару: «Пан Мордахей подався на свої соляні копальні, і чекають його не скоро». Я вернувся до своїх псів і до дітвацьких бавок.

Я ще не збаг тоді головної Мордкової науки, але на світ уже позирав по-іншому. Він здавався мені цікавішим, ніж раніше. Я вже прислухався до нього, хоча мало ще чув.

Недавно ми з майстровим Рахунеком брали з берега на випробу землю. Він плював на долоню, розтирав глину й обертав рукою, тряс, мочив у воді. Навіть брав на язик. Стромляв у глинище залізний ціпочок. Вергав каміння на плесо і дослухався. Прийшли його люди, натягнули через воду мотузки, і Рахунек цілився повздовж прижмуреним оком. Присилував одного брести, пірнати посеред річища і щось йому доповідати. Говорили вони по-швабськи, я не розумів. Я чекав, як недужий лікарського присуду. Під полудень Рахунек змив клопіт з лиця і присудив: «Міст тут стоятиме, як струна. Ліпшого місця для нього не вибрали б і роменські зодчі. Одно раджу: бити бики з тиса». – «З того, що наші називають негний-деревом?» – запитав я. Майстровий ствердно прикліпнув. Цей чоловік не гайнував часу на слова. Вже давав розказ, де стовпити робітні поприща.

А я пішов виходжувати поземні метрики. З бургомістром давно заручив умову, що купую в города вільну парцелу на правому березі Латориці. Лише ще не вибрав котру. Тепер поклав перед ним змальований Рахунеком папір.

«Я знаю, пане Овферію, нащо вам ця землиця. Ви потайливий, але уряд не сліпий і не глухий. Загадали покласти собі мостик?» Сам дебелий і важний, цей чоловік мав звичай словами все здрібнювати.

«Не собі, пане бургомістре, а мукачівцям, – поправив я. -1 це не тайна, я вам про це якось говорив».

«А тоді чому, миленький, не хочете, щоб цей мостик ми звершили купно, толочкою?»

«Бо корови на толоці ходять чередою, а вертаються нарізно, кожна сама по собі».

«Хе-хе-хе, смішненько кажете».

«Як уже знаю. Я син мужичий».

«Не грішіть словом, панику. Нам би ваші школи. Чолобитну я вам підпишу, і то спішно, аби зверхники чогось не висліпали. Бо знаєте самі, як то є: коли нікому не треба, то нікому, а коли комусь – то всім. Що міль не з’їсть, то сточить заздрість. Такі крихкі наші душеньки. А вам, пане Овферію, щиро кажу: в добрий час! Нехай ваш мостик не знає ані зносу, ані великої води».

«Міст, пане бургомістре. То буце міст, що має стати воротами Мукачева, через які в город прийдуть нові люди, а з ними нові приспіхи, нові ремесла, нові гроші».

«О, як я вас розумію, дорогенький, бо тутки все навиворіт: від нас дороги на Пешт розширяються, а до нас

– звужуються».

«То нич, ми їх розширимо. Дайте лишень час».

«Господь і я – ваші помагачі, пане Овферію».

Другий бережок припадався Мошкові, спадкоємцеві Мордка, криводушному торгашеві. «З цим ні згусти, ні сплести», – казали про нього. Я не рядився плести з ним довгі казки. Нараз із порога виклав замір: «Скуповую, Мошку, заплави на кісьбу для своїх коней. Хотів би приточити й вашу».

Мошко вийшов із-за шинквасу, напустив на лице образ святої милості:

«Впізнаю око справного ґазди. З таким сіном і про овес можна забути. Трава там що висока, а що тучна, аж темна. Якби в мене такі коники, пане Овферію, чи горбатився б я денно за цим шинквасом».

«Кажіть ціну, Мошку. Як порозуміємось, то матимете й коника для парадного виїзду».

«Ви добрий, як кусень паски».

«Добрий – дурному брат», – казала одна пані.

«Але не про вас, паночку. Мушу повісти, що ціна за парцелу не може бути малою, бо припадає за нею і «Молоко русалки».

«Мошку, я не корчму прийшов токмити, а землю».

«Воно так, та мало не так. На одному папері записано і підбережок, і корчму на бережку».

«То пусте, клин можна відтяти. Я це поладжу з нотарем».

«Усе можуть гроші, але тут причина інша. Мій няньо, блаженної пам’яті Мордахей, коли тестамент підписував, казав: «Не дроби статки, Мошку. Розумне потя з цілого світу гніздо стягує, а дурний чоловік своє пускає по світу». То чи смів би я наплювати на його останню волю?!»

«Що ж ви будете, Мошку, робити без своєї «Русалки»?»

– запитав я.

«А на вашому конику буцу їздити на винничку, вигрівати кості при кані й попивати винко. Чи не доста я пліснявів тут, звиваючись коло п’яноти? Я заслужив».

«Те, що ми заслужили, не нам міряти. Є одна притча, Мошку. Був чоловік, який тяжко і много гарував. І одного дня обійшов він свою маєтність і сказав собі: чи в мене три горла і три шлунки; чи я кожного дня міняю чоботи й уйоші; чи я гадкую жити три життя?! Чи не доста мені змагатися й тиснути гріш?! Повні ж мої пивниці, бочки, засіки і скрині, набиті хліви худобою, а сідала птицею. Відтепер буду я собі спочивати в дорогих одежах, гоститися всмак і гуляти. А на рано він умер».

Мошко мружив хитре око, таке ж водянисте, як у його вітця.

«То мудрощі з вашого Письма. А в нашому такого немає. Наш Соломон, за котрого не було мудрішого, із золота їв, із срібла пив, та ще й не сам – із трьомастами полюбовницями».

«Еге, доки в печалі не вибив собі на персні «Все минає, і це мине».

«Бо так воно і є, пане Овферію. Все мине, і не лишиться після нас ані тіні, яку кладе на землю тоненька билина».

«Хтозна, Мошку, хтозна. І це нам не вільно знати. Але вернімося до вашої «Русалки». Купую я і корчму».

«Оя! Вгадую регулу справдешнього торговця, хоч ви й не нашого племені. На цьому папірці я випишу ціну. Не хочу вголос казати, аби не дочулася біда».

За годину я повернувся знову. Поклав на стіл капшук.

«Рахуйте, Мошку, і посилайте за нотарем».

«Одним духом. Та наперед цяпнемо собі мужіївського фурмінта. Пахне, як молоко русалки. Тепер це вже ваше. Іншому я не продав би. Кажу вам, як братові, як синові».

Його слова цідилися в погарчики разом з вином, їх чужість до мене не доходила. Дотепер я обходив корчму «Молоко русалки» глухими путиками, а зараз вона припадалася мені. І це недобре муляло серце і водночас тривожно втішало. Так, ніби я торкнувся мощей дорогої мені людини. Ми випили, і вино затеплилося в тілі сонячною живицею.

«Хочу вас дещо запитати, Мошку: яка вона була, ота дівчина з ціркусу?»

«Дівчина-змія? Даруйте мені, але її так усі називали».

«Кажіть як є».

«Що казати. Роки спливли. Я не пригадаю вже її твар, але очі... То були незвичні очі. Прозорі, як гірське скло. Ти заглядав через них у якийсь безмірний овид, з якого важко було вертати назад. Вона ж не кліпала і весь час мовчала. А сама позирала не на тебе, а через тебе, ніби в далечінь. Ті очі зачаровували. А як вона танцювала! Кожна частинка тіла трепетала, жила своїм життям. Здавалося, рука не знала, що робить нога, а нога нічого не знала про шию чи груди, чи живіт. Даруйте старому дурневі... Ти не встигав за тим устежити, бо то був танок не змії, а цілого клубка змій у людській шкірі. Воно й не дивина, що южного вабило бодай рукою дотягнутися до того чуда. Може, вам, пане, не до дяки те, що я просторікую?»

«Та ні, кажіть сміло».

«З Унгвара приїздили пани на її оглядини, і навіть з Паланку. Файні гроші лишали. Мій солодкий нянько просив карлика залишити дівча в корчмі, та щось не порозумілися. Не зійшлися в вартунку».

«Добре, Мошку, а тепер рахуйте свої гроші».

Корчмар брав кожен папірець двома руками і любовно перекладав до другої купки. Як та наростала, так і тиха радість росла в його драглистих очах.

«Але ж, пане Овферію, тут значно більше».

«То вам на обіцяного коника».

«Красно дякую, але я гадав, що ви мені гратулюєте його зі своїх стаєнь».

«Ви, Мошку, самі його виберете й купите. Може, зійдемося у вартунку...»

Жидок сумовито випнув губу: «Я вас розумію: плачене

– не трачене. Та звольте, паночку, й мені вас дещо зазвідати. Допіру я назвав ціну маєстатку, а ви нараз її прийняли, ще й накинули добрий вершок. Чому не торгувалися, як велить звичай, чому ви так щедро відпускаєте гроші?»

«Чому? Бо гроші, Мошку, як і ми, люблять волю. їх негоже давити. Відпустиш птицю, вона вернеться й буде тобі співати. А запхасш надовго в кліть – змиршавіє і здохне. Так і з грошима».

«Гай-гай, таке я вже чув замолоду від батька».

«Ви це чули, а я так роблю».

«Здогадуюся, шановний, що ви й зі мною так обходитесь із поваги до мого няня. Нехай Господь кріпить ваше здоров’я і напоумлює розум!»

«Мошку, для цього я їм много цибулі».

Ми щиро засміялися в один голос. Не як торговці, як прості люди.

Дорогою я вертався до його запитання. Я міг йому сказати про це більше і правдивіше. Мене ніколи не цікавили гроші. Але він би в це не повірив. І Мордко, його отець, не повірив би. Люди в цьому такі різні, навіть ті, що знають ціну грошам. Та далеко не всі знають їх сенс, їх приховану тайну. Таких, як Мошко, цікавлять самі гроші, їх питомість, твердість капшука. Мордка ж цікавило те, що і скільки за них можна купити. Так він купував собі полегкість від нероблення, повагу інших і втіху від множення статків. Мене ж не самі гроші цікавлять, а те, що за них можна поробити. Наскільки вони слугують моєму «чекану».

Старий мулла, котрому я копав водогони під Ефесом, повчав: «Заміряй собі життя на дев ’яносто літ. Перші тридцять вивчай ремесла й науки. Тридцять років мандруй і добувай маєтність. Решту тридцять – віддайся творенню, залиш світові й людям «чекай своєї душі». Бо це головний твій жалощ– скарб.

З грошима, міркую я, цей урок можна потроїти й подесятерити. Що й мірюся я робити.

Був май, і були шапки цвіту над головою, а понад ними баня сизого неба. Сонце вставало в зеленому розсолі ранку. Доки відчинялися шинки, я встигав наловити плетінку раків, яку вимінював на жменю кукурудзяної муки чи пару-другу крумплин. Попасом збирав нанесене водою ломаччя, глушив рибу. Гупав тяженьким кругляком об пласке прибережне каміння, і звідти спливали дрібні, як мізинець, сікавиці. Добра з них була страва – з ложкою ропи, коновочкою висівок з-під жорна, з пучком насіченої черемші.

Коли Влена довгий час була в наймах, я живився коло вуглярів, що напалювали свої ямища за Поповою горою. Нарубані бучки лежма скиртувалися у викопаних ямах, обкладалися дерном, а затим у дірку пхали солом’яне перевесло й підпалювали. Дерево тліло, гнітилося. Закурені вуглярі, хижо поблискуючи зубами, шурували в ямі залізними ціпками, тулили до кагатів вуха, дослухалися, чи вугіль дозрів. А тоді розгрібали курну яму, вивітрювали і громадили закалені огарки на широкі вози. Штаєрські коні з волохатими ногами тягли їх у Шелестово, до ливарних печей. Я помагав їм і за це мав на день миску товченої квасолі. А солі – скільки баглося.

Ота квасоля колотилася на пахучій олії. Я знав, що є й солонина, видів її, та ніколи не куштував. А що вже казати про інші лакомини, котрі відкрилися мені нечеканим припадком. Як це часто буває в житті. Коли я вертався з вуглищ у город, перестрічні гадали, що я циганчук.

У прирічних обродах не раз траплявся мені дрібний чоловічок, порослий від самих очей. Зоддалік його довга до колін сорочка цвітно пістрявіла, як клин майського лугу. Він вандрував без видимого хосна, що незвично для нашого люду. Збирав травицю і ловив комашню, піднімав із землі грудки і клав їх до тайстрини, щось скубав на деревах, місив босими ногами намулище. А чи просто сидів до смерку на піщаній косі і проводжав очима хвильки намореної за день ріки. І замащена його сорочка лопотіла на вітрі, як човнове вітрило. Видів я його і при церкві, коли зрідка виходив з комори під дзвіницею і наставляв сонцю бліде чоло. А ми, діти, чекали подзвону. Хромий дзвонар, аби щоразу не лізти стрімкою драбиною, дозволяв ударяти в простий дзвін малим мадярчукам. Ті вивірками вихоплювалися на дзвіницю і бралися за мотузки. Дзвонар Кузьма помахував рукою, задаючи їм нуту.

Дзвін у слабеньких руках не мав тої густої сили, що зазвичай, але це не вадило їх лицям світитися погордою. Із дзвіниці вони не злізали, а злітали, як ангели. Аж пурхали над землею від щастя. То були панські синки. А ми, дітня жебрачих передмість, заздро ліпилися до огорожі й сумирно чекали, коли церківник змилосердиться й задасть нам якесь подвірне діло – визбирати камінці й листячко, вискубати з-під мура траву чи побілити прикоренки тополь. Після цього нас таки підпускали до масного мотуза, і, купно взявшись за нього, ми тричі дзвонили на вечірню. І лише по тому, як танув у кронах відлунок третього дзвону, ми влегшено видихали й набирали повні груди дзвінкого свіжака. А затим тихо кралися попідтинню на вулицю, аби не втямив нас отець превелебний, бо ми були «русинська прощава», голота. Ми знали своє місце і рано звикали до цього. Хоча нам після дзвоніння церківник клепав головою більш подячно, як мадярчукам.

Ми, підкарпатяни, прозвані угринськими руснаками, завжди будемо маленькою часточкою цього великого світу. Та коли чогось досягає малий народ своїми малими способами, то це має безмірну моральну цінність, як той удовиний гріш. Ми нічим не гірші від котрогось іншого народу в світі, а в дечому й ліпші. Нічого, що ми – малий народ. Це має і свої переваги: можемо ліпше пізнати одне одного, жити тісніше, можемо ліпше чутися дома. Та дуже важить, щоби малий народ між великими не лишався позаду і вносив свою частку до діла високої людяності. Ми теж хочемо дзвонити в дзвони світу. Як ті русинські хлопчики, що поборювали це право в чужомовних панчуків...

Це розуміння точиться ще з дитячих літ, звідколи я несподівано почув від того бородача з сумними очима: «Правда, що малі дзвони співають ліпше?»

Він промовляв до мене, як до рівні, перехопивши мій лакомний погляд на дзвіницю. Я не знав, що одказати йому. Співають дівки і п’яні, а щоб співали дзвони...

«Мені любиться, як гуде великий дзвін», – щиро зізнався

я.

«Грім ще гучніше грозиться, та хто’му радий. Чи гора, що кришиться. Чи коли зсувається в долину снігова лава, бритваючи дерева, як стебла... Не все, що гучить, щепиться до серця. А як заспіває маленьке потя, то й крижаний стовп тане. Або заціріпає свою співанку цвіркун у запічку, мій друг сердечний. Слухав би і слухав, аж спати шкода. А як густо дзвенить тиша, коли ніч переломлюється на день! Весь світ завмирає в чеканні – і живність, і ріка, і земля, і небо. І кров твоя гусне з нею, набирається чорноти. А далі ніч поволі вмирає і відроджується день. На початках він народжується в тобі, а далі розбуцжує й світ...»

Чудно він говорив. І сам був чудний. Тому я й пішов за ним.

Жив він під мостом. Таку посілість, що й домом не назвеш, міг собі придумати лише цей чоловік. Чотири мостові палі були обсновані дикою лозою і попідтикані тим, що принесла ріка. Хиткі стіни розбиралися на паливо і тут же доточувалися знайденими на березі довбеньками і жердинами. Долівка була бита п’ятами і притрушена свіжим чебрецем і рум’янком, тому в хижці жив вічний дух лугу. І вічно зітхала й кректала, як старий дідо, стеля над головою -дубові мостові плахи. Через шпари не раз сипався порох, а в жнива – зернята збіжжя. Жига збирав їх і зсипав у рябунець, аби заколотити якусь сьорбанку. Найбільше тішився, коли мостом плуганили з Марамуреша соляні валки. Сіль, бувало, сипалася йому прямо в кулешу. Не треба було відриватися від роботи.

Та яка то була робота. На облизаних водою і вибілених сонцем дощечках, що прибивалися на стіну зсередини, Жига малював. Стіни рябіли від прикурених ликів бородатих чоловіків, окатих жінок, голоп’ятої дітвори, птиць, риб, комашні і чуцернастоїзвіроти. Раз у п’ять-сім літ надходила велика вода і забирала це житловище. Жига не завжди встигав прихопити свої мальовидла. Хапав лише рамну мішковину, що висіла на покуті, запнута полотниною. Стояв тоді на мості й журно поглядав, як збурена Латориця несе в безвість його мальовані дошки. Лиця, вихоплені на волю з курних стін і промиті водою, підбадьорливо підморгували майстрові.

Та вода, як і все на світі, верталася в своє русло, і Жига брався обчищати стовпи від намулу й ліпити довкола них нове гніздо. Маленький, носатий, з кущавими бровами, він чимось ріднився з сірявою пташкою, що ув’язує своє кубельце на розсипках при воді. Коли стіни поставали наново, маляр чіпляв своє рамище на чільному закуті і прикривав його чистою сорочкою. Видавалося, що він забував про нього, та це було не так. Час од часу, ніби ненароком, відхиляв шматину і вдивлявся в масну чорноту. Наче звідти, як у темне вікно, мав хтось зазирнути з ночі. І тоді його очі дитинно блищали.

В тихий час, коли не мав поденної роботи, Жига одягав чисту сорочку і ставав коло полотна з пензлем. Короткими торками щось мастив, відступав і довго дивився з глибини хижі. Тоді знову підносив пензлик, сторожко, як до губів дитини. І по часі знову надовго завішував образ. Якось, коли Жига відійшов за білою глиною, я відхилив сорочину. Нараз нічого не узрів, та очі помалу звикалися з потемком. Зморщена смола вкривала полотнище, як кора старе дерево. Десь із глибини, з борозенок і тріщин прозирала воскова твар чоловіка. Хвилясте волосся прилипло до чола. На коротку борідку ліг вечоровий промінь. Тонкі губи виказували стомлену усмішку. А очі, великі й блискучі, як мокра слива, щось запитували. Мені навіть тихий голос почувся. Оглянувся – нікого. Ступив убік – той позирав на мене ще пильніше. Я сховався за комин – його очі знайшли мене й там. Ніби злагідніли, але й далі запитували щось своє. Я затулив лице руками, залишив лише вузеньку щілинку між пальцями – так ми любили дивитися на сонце. Той, здалося, теж опустив очі й журливо позирав на землю. Я відкрився – і він підняв очі, взір був твердий і протяжний, як дріт. Ця бавка мене настрахала і я притьмом вернув малярову сорочку на місце.

Той день посіяв у моє серце якийсь неспокій. Відтоді мені вчувалося, що в хижі перебуває ще хтось. І що він зорить за нами навіть через запинало. Я дочекався часини, коли Жига знову прикипів до свого заповітного полотна, і тихо запитав: «Хто він, цей чоловік?»

«Спаситель».

«Від чого вій спасає?»

«Кого від чого. Одних від недоброго світу. Других – від недобрих людей. Третіх – від лихих діл. Четвертих – від самих себе».

Я боявся, що маломовний Жига не схоче більше говорити, а мені так кортіло знати, як це так: уста в Спасителя стулені, а Він ніби щось промовляє.

«Так є, – сказав маляр, – мовчання пораз більше нам каже, ніж слова. Це як дзвони. Язик їх непорушний, а вони й так ніби гуцугь. Прислухайся якось».

«А що Він хоче нас запитати?»

«Чи ми з Ним?»

«Як? – стрепенувся я з подиву. – Як таке може бути: ми тут, а Його немає з нами?»

«Він с. Не завжди видиш птицю, а вона співає для тебе. Ти не можеш підняти очі на сонце, а відчуваєш його. Вчорашній день уже минув, та якщо ти обернешся пам ’яттю, трапунки дня знову будуть із тобою. Як і люди, котрих тримає твоя пам 'ять. Те, з чим твоє серце, завжди з тобою».