Текст книги "Історія України-Руси. Том 7"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 49 страниц)

²²) Про неї моноґрафія Завитневита: Палинодія Зах. Копистенскаго (Варш. 1883), дещо також в статї Ол. Сушка: Причинки до студий над текстом Палїнодиї (Записки львівські т. LIV – тут і про одну пізнїйшу компіляцію оперту на Палїнодиї), і в тійже книжцї Записок замітка д-ра Франка про значіннє назви трактату: значіннє се не ясне, є слово παλινψδία (від ψήδ) спів у відповідь і παλινoδία (oδός) дорога назад; лекше толкованнє перше. Текст виданий в т. IV Рус. истор. библ., з двох не дуже справних копій, в р. 1878. В деяких копіях разом з Палїнодією містить ся ще ,,Книга о правдивой єдности православныхъ христіань церкви восточной... черезъ ієром. Захарію Копистенского написано”, але в дуже гіркім станї (див. у Завитневича ор. с.).

²³) Про неї Голубева Библіограф. замЂчанія о старопечатныхъ книгахъ – Труды кіев. акад. 1876, II і арх. Леонида ЗамЂтка объ одной старопечатной книгЂ – Чтенія московські 1880, I, Завитневичъ ор. с., Рус. ист. библ. IV прим. 29, Каратаевъ с. 348.

²⁴) Про словник Беринди в загальних оглядах: Житецкій: Очеркъ литерат. исторіи малорусскаго нарЂчія в XVII в. 1889; Буличъ; Очеркъ исторіи языкознанія въ Россіи, 1904; Грінченко: Огляд української лексикоґрафії (Записки львів. т. 66), Огієнко; Огляд українського язикознавства (ів. т. 79).

²⁵) Teraturgema, 1638 (виїмки в Сборнику матеріаловь для ист. Кіева).

²⁶) „Пресвитером храма воскресенія Христова” називає він себе ще в 1617 р. (бувшим очевидно, до переходу на ігуменство Михайлівського монастиря), а Іван священник воскресенський, звісний нам з 1611-2 рр., правдоподібно був таки Борецький.

²⁷) Paterikon, c. 180.

²⁸) До них зачисляють ще львівського клирика Гавриїла Дорофеєвича, але чи справдї був він в Київі, не знати.

КИЇВСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В ДРУГІМ І ТРЕТЇМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: ФУНДАЦІЯ ГАЛЬШКИ ГУЛЕВИЧІВНИ, ЗАСНОВАННЄ КИЇВСЬКОГО БРАЦТВА, БРАЦЬКА ШКОЛА, ХАРАКТЕР НАУКИ В НЇЙ, ЖАЛЇ УНЇАТІВ НА БРАЦТВО, ПАТР. ТЕОФАН І ДАЛЬШІ УСПІХИ КИЇВСЬКОГО БРАЦТВА.

Рух сей не обмежав ся самим Печерським монастирем, а ширив ся й творив нові огнища свої. Плетенецький з товаришами, по наведеному вище свідоцтву Копистенського, „науки такъ познаня разныхъ діалектов яки вырозуменя писма святого жичилъ и о дидаскалы искусныи старал ся”. Разом з заснованнєм друкарнї в Печерськім монастирі виникає фундація Галшки Гулевичівни, жінки маршалка мозирського Стефана Лозки. Записею своєю з дня 14/X. 1615 р. записує вона на всенародню фундацію – „правовернымъ и благочестивымъ христіаномь народу россійского, въ повЂтехь воєводствъ Кіевского, Волынского и Браславского будучимъ, станомъ духовнымъ и свЂцкимъ, инокомъ, священникомъ и діакономъ чину мнишеского и чину мирского, также освЂцонымъ княжатомъ, велможнымъ паномъ шляхте и якогожъ колвекъ иного заволаня и стану людемъ россійскимъ, єднакъ тымъ тылко которыє въ православной благочестивой церкви всходней набоженства греческого вЂре, в послушенстве, тежъ благословенстве св. патріарха константинопольского неодменне трваютъ и трвати будуть”, свій двір в Київі – „добра свои власныє дедичныє, правъ и волностій шляхецкихъ будучіє” (подробиця дуже важна в ті часи, бо тільки засновані на шляхетських ґрунтах православні церкви і монастирі не підпадали, як показало ся з тодїшнїх процесів, правительственним репресіям). На сих добрах мають стати ріжні релїґійні й просвітні інституції – вони дають ся „на монастырь, ставропигионъ, такъ же тежъ и на школу детемъ такъ шляхетскимь яко и местскимъ, и на иный способъ богоугодного житія, который бы служилъ ку збавеню христіанскому и ку выконаню милосердныхъ учинковъ, а при томъ и на гостинницу странныковъ духовныхъ, вЂры церкви всходнеє будучимъ”. І для безпечнїйшого здїйснення тих плянів, заявляє фундаторка, що вона вже „зараз в той двір впровадила і в проважує благовірного священоінока (печерського священика) отця Ісаю Купинського й инших черцїв, як також і школу” ¹).

Се були тимчасові держателї, але слїдом зявив ся і властивий господар, для котрого призначав ся сей двір „з вільностями і правами шляхетськими”. Було ним брацтво, запроєктоване вже перед тим, але ще не завязане формально – правдоподібно чекаючи для нього благословення від царгородського патріарха, по котре післали інїціатори брацтва. В останнїх днях 1615 року було воно вже завязане: маємо його „упис” (фундаційний акт), але в пізнїйшій копії, без дати, і тільки з деякими з підписей; оден з меньшої братії „во иноцехъ Захарія Копистенский исповЂдникъ” підписав ся під ним з датою 4/I. 1616 – се дає дату „упису” ²).

Брацтво завязувало ся „ведле порядку прав братствомъ отъ св. патріарховъ наданыхъ” – брацтва львівського, виленського, могилївського й иньших. Метою своєю ставило воно „утЂшеніе и утвержденіє въ благочестіи нашому россійскому роду – сыномъ всходнего православія, обывателемъ воєводства кієвского, такъ духовного вшелякого яко и свЂтского: шляхетского стану и всеє речи-посполитоє местекое ³) и всЂмъ христоименитымъ людемъ, на выконаньє христіанскихь милосердныхъ учинковъ такъ духовныхъ (въ размноженью и въкорененью христіанскихь добродЂтелей, честного иноческого житія, въ подаванью наукъ учтивыхъ и въ цвиченью дЂтей народу христіанского – отколя хвала всемогущого Бога на земли множит ся, потЂха родичамъ изъ сыновъ наказанныхъ ростетъ, речи посполитои оборона и оздоба предивная фундуєт ся и цвЂтетъ) – яко и тЂлесныхъ (въ обороненью вдовъ и сиротъ и въ поратованью всякихъ людей упадлыхъ)”.

До брацтва вписало ся „безчисленно” ріжного народу з місцевого духовенства (перед усїм з того печерського кружка, що безсумнївно був і властивим, головним інїціатором засновання брацтва) і світських людей – міщанства, шляхти. А що було найбільше знаменним – вписав ся і гетьман Сагайдачний з усїм військом козацьким, приймаючи тим чином брацтво під спеціальну свою опіку і присвояючи собі тим способом формальне право всюди і все виступати його офіціальним заступником і протектором. На жаль не знаємо близшої дати сього важного факту: згадує про нього Сакович в своїх віршах на похорони Сагайдачного, що він

При церкви братской честно въ КієвЂ похованъ,

Въ котороє ся братство зо всЂмъ войскомъ вписалъ

И на него ялмужну значную одказалъ ⁴).

Що се було одначе не під час передсмертних розпоряджень, а далеко ранїйше, перед актом 1620 р. – в сїм не може бути сумнїву.

Брацтво се злучило ся з фундацією Гулевичівни і заснованим на її ґрунтї монастирем Богоявлення, що став патрональним брацьким монастирем. При нїм зараз же засновано брацьку школу. Першим ректором її був Борецький. З лїта 1617 р. маємо його поквітованнє, дане ним у Львові львівським братчикам за забрані у них „книжки грамматіки грецкіє друка лвовского”, себ то за брацький Адельфотес ⁵). Борецький, що називає себе тут „ректором школы братскоє въ Кієве”, правдоподібно умисно на те їздив до Львова на вакаціях, щоб зробити запас всього потрібного для нової школи. По нїм був на сїм урядї здаєть ся Мелетий Смотрицький, до свого посвящення на архіепископа полоцкого ⁶), а в рр. 1620-4 Калїкст (в чернецтві Касіан) Сакович, Галичанин, син протопопа з Потилича, вихованець замойської академії й краківського унїверситету чоловік здібний, дотепний, але слабо характерний (перейшовши потім до люблинської школи, він перейшов на унїю, пізнїйше на латинство, і став одним з найбільш зїдливих критиків і унїї й православя) ⁷). З його часів маємо перше testimonium diligentiae брацької школи, звісні вже нам „вірші на погреб Сагайдачного”, рецитовані учениками брацької школи, але зложені не ними, а самим Саковичем ⁸). Імена учеників подані при рецитованих ними роздїлах віршів, і мають певний інтерес; се Стефан Почаский, Петр Созонович Балика, Іван Сакович, Феофилакт Іванович бурмистрович київський, Іван Тарнавський протопопович київський, Федор Скаревський, Леонтий Балика бурмистрович, Єремія Ставровецький, Іван Стецький, Микола Отрешкович, Іван Козарин, Іван Пелчицький, Євтихий Самуілович, Матвій Кирилович, Григорий Кондратович, Димитр Кривкович, Лукаш Беринда, Георгій Воронич, Карп Михайлович, Семен Шульга. Імена сї характеризують брацьку школу як міщанську і духовну колєґію (свояки звісних нам київських і иньших лїтератів – Беринди, Саковичі, Ставровецькі, і дїти священників), але й не без шляхтичів тут також (Вороничі, Коварин, Скаржевский й ин).

Вірші служать ілюстрацією того напряму, в якім ішла наука шкільна в сфері лїтературній. Вони мають характер вповнї схолястичний, перетяжені ремінїсценціями псевдо клясичної ерудіції ⁹), стоять вповнї, і в стилю і в мові, під впливами польсько-латинської школи, вихованцем котрої був Сакович; але заразом перейняті дуже сильним козацьким патріотизмом, – не тільки з огляду на свого героя і на військо запорожське (тому що йому сї вірші присвячені), але даючи вираз тим тїсним звязкам, які лучили київське брацтво з козацькими кругами. Тут читаємо напр:

О запорозком войску кто писма читаєтъ,

Тотъ имъ мензство и славу хоть не радъ признаєтъ,

Бо завше въ немъ такіє рыцери бывали,

Што менжне непріателей ойчистыхъ бивали.

И жадноє рыцерство въ насъ не єсть такъ славно,

Як Запорозкоє, и непріателюмъ страшно.

За ректорства Борецького школа мала мабуть сильнїйше виражений „грецько-словянський” характер, в стилю львівської брацької школи. Взагалї київська школа мусїла бути орґанїзована на взірець львівської і йти її слїдами: ми бачили, що на чолї сього освітного руху стояли головно галицькі, львівські сили, і саме брацтво орґанїзувало ся на взірець львівського перед усїм. Загальний характер брацької науки патр. Теофан означає називаючи її в своїй ставропіґіальній грамотї „школою наукъ еллино-словенского и латино-польского писма”, а її мету ставить в дусї того часу „въ цвЂченю побожного живота, въ подаванью наукъ належныхъ, где вызнаня вЂры непорушно и догматъ св. вселенскими седми соборами церкви восточной уставленыхъ неотменне хотящим ся учити, а звлаща младенческому уму наука презъ учителей тоєжъ церкви щире показована и вливана быти маєть” ¹⁰).

Взагалї дуже скоро по своїм заснованню брацтво, чуючи над собою протекцію православної шляхти, місцевого маґістрату, а найбільше – козацької сили, а розпоряддаючи й значними культурними силами, які містив у собі київський світ 1615-1620-х рр., почуло само себе й дало почути своїм противникам як не аби яку силу. Митрополит Рутский, в своїм меморіалї про способи заведення унїї в Київі найбільшою перепоною для росповсюднення унїї вважав се „нове брацтво, засноване схизматиками три року тому, без королївського привилею, – там вони мають свої збори й наради, а наслїдком їх було зараз се, що по перше – утоплено митрополичого офіціала, потім слугу що збирав податок зловлено з грошима, виведено в дикі степи і приковано до гармати, а тепер схоплено також і унїатського попа – а він тільки оден тут і був, і незнати де його подїли; трудно думати про щось добре, коли не буде скасоване се брацтво, а скасувати його можна або властю воєводи, або позвом до задворного королївського суду” ¹¹).

Але нї київський воєвода, нї сам митрополит не відважив ся піднести на нього рук, і брацтво, а з ним і київська православна суспільність все вище підносили голову. Гостина патр. Теофана в 1620 р. і поставленнє православних владиків піднесло ще вище престіж брацтва. Незнаючи, чим скінчить ся вся отся справа, київські монастирі, взагалї духовні круги пильнували як меньше себе звязувати з сим сміливим вчинком. Його взяло на себе брацтво з одного боку, і його протектори – козаки з другого. Патріарх заїхав до брацького „странноприїмного двору” і тут мешкав увесь час; в брацкій монастирській церкві посвячено на митрополита бувшого ректора брацького Йова Борецького, а другого, тодїшнього ректора – Мелетия Смотрицького – на другу зряду єрархічну позицію, на архіепископію полоцьку. Брацтво при тім одержало від Теофана (уповажненого до сього патріархом царгородським) права ставропіґії для свого монастиря і для иньших своїх інституцій; як він пише в своїй грамотї: „на знак бытности нашей в мЂстЂ Кіе†на кґрунте братскомъ, при церкви святыхъ Богоявленій и БлаговЂщенія, крестъ водружаємъ и ставропигіонъ патріаршескоє достойно быти судивше, благословляємъ, котороє жадной духовной – митрополічей, архіепископской, епископской ани жадной иной въ духовномъ исправленіи зверхности, судови и благословенству николи подлЂгати не маєтъ и не будетъ повинно вЂчными часы окромъ самои патріаршескои константинопольскои вселенскои столицы” ¹²). Рядом грамот Теофан затвердив і благословив брацтво, крім сього „братства старЂйшого” заснувавши при нїм іще „братство младенческоє”, що мало бути зложене з молодїжи, правдоподібно з учеників брацької школи, на взір ученичих „содалїцій” в католицьких, особливо єзуітських школах; потвердив і благословив брацьку школу й иньші інституції – той „страннопріимный дворъ”, де він сам „по силЂ дарованія божія отъ обывателей мЂста гощоный страннолюбнЂ” перепочивав; похвалив їх орґанїзацію і поручив на будуще, відїзжаючи, „пребывати въ немъ богобоязненно со всяцЂмъ усердіємъ”, в любови й згодї ¹³).

Київ по довгім упадку свого церковного житя знов став церковною столицею, резіденцією митрополита, що більше – столицею всього майже православного епископату, на всї українські (або й білоруські) землї, на довший час, поки православні владики, непевні своєї безпечности, за лїпше вважали не потикати ся в свої епархії та далї зіставати ся під покровом козацької протекції в київських і сусїднїх монастирях. Ставав найпершим і найважнїйшим культурним огнищем на всї українські й білоруські землї, куди з ріжних кінцїв і країв скликали ся й збігали ся культурні, наукові, просвітні сили, борцї за подвигненнє свого народу, певні безпечного захисту, доброго прийнятя, а навіть – і достатку, коли не карієри. З глухого пограничного кута, непривітного й трівожного форпоста перетворяв ся він в національну столицю, заразом – в боєвий табор відродженого українства, готового до боротьби, до реваншу, до здобування утрачених позицій.

В першій лїнїї таким боєвим настроєм перейняте було се київське брацтво. „Что єсть єже въ нашей земли братство православныхъ? – писали в 1625 р. київські братчики московському думному дяку (державному секретареви) Ґрамотїну, просячи підмоги з Москви на будову брацької церкви, і так поясняли значіннє і завдання своєї орґанїзації: „Братство нарицаєть ся, єгда христіане православныи живуще посредЂ иновЂрныхъ, посредЂ Ляховъ, унЂятовъ и проклятыхъ єретиковъ и хотяще отъ нихъ отлучити ся и съ ними ничтоже смЂстно имЂти, сами со собою любовно совокупляють ся, имена свои во єдино списуютъ и братіами нарицають ся, – се же да твердЂє и скорЂє противовЂрныхъ отразити возмогутъ” ¹⁴).

Ріжні надання на брацтво і закупна ґрунтів за значні цїни, роблені ним в 1620-х роках, ¹⁵) вказують на зріст його матеріальних засобів. В 1625 р. воно закінчило будову нової брацької церкви ¹⁶). А три роки пізнїйше король Жиґимонт, що без сумнїву добре тямив впливи й значіннє сього схизматицького гнїзда, був змушенний, на прошеннє православної шляхти київської, видати грамоту, де „заднїм числом” позволяв фундувати на ґрунтах Гулевичівни „братство милосердія водле рекгулы св. Василія”, то значить монастир, при нїм церкву й шпиталь „для людей убогихъ, старыхъ и уломныхъ, такъ духовныхъ, яко и свЂцкихъ, и людей рыцерскихъ, на послугахъ нашихъ и рЂчипосполитоє отъ непріятелей нашихъ въ разныхъ битвахъ покалЂчоныхъ” ¹⁷). Про школу поки що промовчано, але се не перешкоджало їй істнувати й функціонувати далї.

Примітки

¹) Запись друкована в Памятниках київ. комісії II ч. 1 і з иньшої копії у Голубева Исторія кіев. акад. дод. 2.

²) Друкований в Памятн. кіев. ком. II ч. 2 і з иньшої копії у Голубева Ист. кіев. ак. дод. ч. 1. Перші підписи під уписом належать пізнїйшому часу, аж до підписи Копистенського.

³) Київської міської „річипосполитої”, себто київського міщанства.

⁴) Пор. реляцію Рутского у Гарасевича с. 250.

⁵) П. Могила І дод. 34.

⁶) Смотрицького і Саковича називає як своїх попередників на ректорстві брацької школи Сильвестр Косів (Exegesis, виїмки у Голубева Исторія кіев. акад. І дод. c. 83). Ґолубєв думає, що Смотрицький був її ректором в рр. 1626-8 по поворотї зі Сходу, а в рр. 1618-1620 ректорствував Борецький (c. 217) але се меньш правдоподібно, особливо з огляду на те що по поворотї Смотрицького зі Сходу брацтва стояли в досить напружених відносинах до нього, за те що він вистарав ся у патріархів грамоту на скасованнє їх ставропігіальних прав, і в унїатських замислах скоро почали його підозрівати (пор. про се у Харламповича c. 394-5).

⁷) Біоґрафічні відомости про нього зібрані у Голубева Ист. кіев. акад. c. 214-6 і Харламповича c. 402-4.

⁸) Кінцева апострофа „до чителника” просить: „автора вЂршевъ тыхъ ласкаве споминай”.

⁹) Див. в т. VI c. 452.

¹⁰) Голубевъ Ист. кіев. ак. дод. 3.

¹¹) Друкований в Основі, 1861, кн. VIII, c. 75 (з хибною датою 1626 р.).

¹²) Грамота у Голубева дод. 4.

¹³) Друковані в Памятниках кіев. ком. II ч. 3-5 і у Голубева дод. 3-5.

¹⁴) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 221.

¹⁵) Вони вичислені у Голубева Ист. Кіев. акад. с. 167-9.

¹⁶) Ibid.

¹⁷) Памятники кіев. ком. II ч. 7.

КИЇВСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В ДРУГІМ І ТРЕТЇМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: ПЕВНІ ДІСОНАНСИ В КИЇВСЬКИХ ВІДНОСИНАХ, ПЛЯНИ П. МОГИЛИ, ЗАСНОВАННЄ ПЕЧЕРСЬКОЇ КОЛЄҐІЇ П. МОГИЛИ, ЇЇ ПЕРШИЙ MUNUS МІNЕRVАЕ, ОПОЗИЦІЯ МОГИЛИНІЙ КОЛЄҐІЇ, ПРИЛУЧЕННЄ МОГИЛИНОЇ ФУНДАЦІЇ ДО БРАЦТВА, КОНЦЕНТРАЦІЯ КИЇВСЬКИХ КУЛЬТУРНИХ СИЛ ПІД РУКОЮ МОГИЛИ. НОВЕ ЗНАЧІННЄ КИЇВА ЯК КУЛЬТУРНОГО ЦЕНТРА УКРАЇНИ Й БІЛОРУСИ.

В другій половинї 1620-х років можна помітити між ріжними ґрупами сього відродженого православного Київа певну конкуренцію, певне напруженнє, яке одначе скоро вигладжуєть ся під натиском суспільности, і знову таки в першій лїнїї – козачини. Відроджена православна єрархія не зразу вміла собі дати раду в тих відносинах, які в православній церкві уложили ся за попереднї часи безвладичного житя, з широкою автономією монастирів і брацтв, що виробила ся супроти дезерції владиків і була санкціонована патріаршими ставропіґіальними грамотами. Різким виразом сього була місія Смотрицького на Сходї (1624-5), яка принесла патріаршу грамоту, що касувала автономію ставропіґіальних церков, брацтв і монастирів і віддавала їх під власть епископську ¹). Я верну ся ще потім до сього епізоду, тут тільки зазначую, що сї заходи, як і певна тенденція до компромісу з католицько-унїатськими кругами, виявлена відродженою єрархією в інтересах лєґалїзації своєї, – поставили православний епископат, згромаджений в Київі, в досить напружені відносини і до брацтва, і до печерського кружка. З другого боку новий архимандрит печерський, наступник Копистенського (від р. 1627), енерґічний і амбітний молодий „воєводич земель молдавських", Петро Могила також проявив певну охоту до конкуренції з брацькими кругами.

Чи невдоволений характером і напрямом брацької школи, чи просто бажаючи мати свою власну школу, Могила заходить ся коло засновання своєї власної колєґії при Печерськім монастирі, і не вважаючи на невдоволеннє і опозицію, яку сї пляни викликали в київських кругах і навіть серед братиї самого Печерського монастиря, здїйсняє сей плян. По словам пізнїйшого вихованця могилянської колєґії, він незадовго по своїм посвященню на печерського архимандрита, „післав від усеї капитули київської до патріарха до Царгороду і дістав від нього благословеннє на те, щоб завести в Київі латинські й польські школи і насамперед вибравши відповідних монахів, вислав їх в ріжні краї для науки" ²). Опозиція печерських монахів, які не радо дивили ся на нове обтяженнє печерського буджету, була зломлена суворо; сучасник, київський шляхтич Єрлич оповідав, що коли монахи шпитального монастиря св. Трійцї, призначеного Могилою на нову школу, спротивили ся плянам архимандрита, Могила скинув ігумена з посади, забрав у нього гроші, всадив у вязницю і казав бити, так що той потім скоро й умер ³). Митр. Борецький, що також здаєть ся дав певний вираз тому суперництву, підтримуючи своїми засобами і протекцією ⁴) друкарню під управою Спиридона Соболя, що робила конкуренцію друкарнї печерській і випустила в рр. 1628-9 ряд видань ⁵), – даремно силкував ся вплинути на Могилу, щоб не робив конкуренцію брацтву. В своїм тестаментї, визначаючи Могилу екзекутором (душеприказчиком) і заповідаючи йому свою колєкцію грецьких і латинських книг, заразом клав він йому на серце „за наперший и церкве божой и всему православному народови россійскому потребнЂйший пунктъ", „абы школы въ братст†києвскомъ для цвиченя дЂтокъ хрестиянскихъ, а не гдЂ индей фундованы были, – подъ неблагословеніємъ приказую" ⁶). Але Могила держав ся свого.

По наукові і просвітні засоби для своєї школи звернув ся він тудиж, звідки черпали культурні сили орґанїзатори печерського кружка і брацької школи. Лїтом 1631 р. Могила зявляєть ся у Львові і дня 15/VI дає тут таку деклярацію. „Я Петро Могила, з божої ласки архимандрит київський печерський, бачучи в православній церкві велику утрату в душах людських через неосвіченість духовних і неученнє молодїжи, за ласкою і помічю божою і за власною волею моєю, бажаючи запобігти такій великій утратї й хотячи позискати заблудших від православія, рішив фундувати школи на те, аби молодїж у всякій побожности, в обичаях добрих, в науках свобідних була виховувана (цвичена), а то не на якусь користь, або славу мою, а тільки на славу і честь живоначальної Тройцї, на користь і потїху правовірного роду. На те дїло боже зібрав я до себе братию, бажаючи, аби вона була належна, на певних правилах, до тої святої справи, Їй маю я дати слушне удержаннє як на поживу і одежу так і на иньші потреби з свого власнаго кошту на вічні часи, на певне число осіб, відповідно до фундушу, аби вони без перепони відправляли дїло боже. Одначе поки мене благодать божа потримає на тім світї, я всїляко і у всїм маю бути їм опікуном і промотором, наскільки будуть позволяти минї мої здібности і занятя архимандричі і на скільки буде того вимагати їх потреба в служенню душам людським. І аби поспіх без проволоки був у тім дїлї божім, і аби братия, закликана до того, збирала ся на те без усякої вимівки, я тепер тим які при минї пробувають, честним отцям і братиї: єромонаху Ісаії Трофиміусу і монаху Сильвестру Косову, і тим що потім зберуть ся до них, обіцяю з усього серця мого перед Господом Богом, що я все написане в моїм фундуші, їм мною наданім, без проволоки і утиску буду приводити в дїйсність в Київі, в монастирі Печерськім, або де я й вони вважатимемо за потрібне. А той фундуш в формі правній, вповнї певній маю їм подати як найскорше, але не більше в кождім разї як дванадцять місяцїв будуть вони чекати сповнення тої моєї обіцянки. А все те аби було певнїйше, я добровільно обіцяю се в храмі Успенія у Львові, перед хрестом господнїм. А коли б зійшов я зі світу не скінчивши тої справи божої, маю забезпечити те тестаментом і за опікунів до сповнення його без всякого нарушення моєї волї маю взяти людей честних і сильних" ⁷).

З осени того року зібрані Могилою професорські сили розпочали науку в орґанїзованій ним лаврській школї. На чолї стояли згадані в наведеній деклярації львівські професори Ісаія Трофимович Козловський і Сильвестр Косів, вихованцї люблинської колєґії й замойської академії; перший став ректором, другий префектом лаврської школи. З иньших професорів знаємо ще Софронія Почаського, „риторики профессора", вихованця київської брацької школи. Школа була поведена, в противність брацькій, близше до типу колєґій єзуітських, з перевагою латинського характеру – се була, очевидно, провідна ідея Могили: що з огляду на практичні потреби сучасного українського житя школа повинна дати перевагу елєменту латинсько-польському над грецько-словянським ⁸).

Але не занедбувано і „рущини". Доказом того мав послужити виданий першого ж курсу, як свідоцтво успіхів нової школи, панеґірик фундатору школи Петру Могилї. Він носить, нївроку, довгенький титул; „Ευχαριστηριον албо вдячность, ясне превелебнЂйшему въ ХристЂ єго милости господину отцу кvръ Петру МогилЂ, воєводичу земель Молдавскихъ, великому архимандритови святои великои лавры чудотворнои печерскои кієвскои, вЂры православнои въ церкви святой восточной промоторови побожному и несмертельнои славы годному оборонци одъ спудеовъ гимназіумъ єго милости зъ школы реторіки за гойныи добродЂйства coбЂ и церкви православной въ фундованю школъ показанныи при вЂншованю святъ хвалебныхъ въскресенія Христа Спасителя міру повинне а упрейме отданая (з друкарни того монастира Печерск. Кієвск. року 1632 мЂсяца марта 29 дня)". Містить окрім присвятної передмови професора С. Почаського, ряд віршів, де описують ся поодинокі науки нової школи (звичайне trivium i quadrivium) під загальним титулом: „Геликонъ", а потім, в другій части (Парнас) – поодинокі музи і ним присвячені науки; все се з панеґіричними притоками до особи фундатора. При кождім віршу знаходимо ймення учеників – що деклямували, а може й укладали, під проводом свого професора сї вірші: Стефан Стрибиль, Григорій Трипольський, Олександр Олекшич, Самуіл Мужиловський, Андрій Черховський. Вас. Климович, Вас. Каменицький, Мих. Полубенський, Мартин Сурин, Фил. Миклашевський, Іван Заруцький, Вас. Сущанський-Проскура, Филон Ільковський, Стеф. Колчицький, Максим Кресловський, Федор Сусло, Вас. Чудновець, Вас. Устрицький, Георгій Негребецький, Евтихій Соболь, Стеф. Трипольський, Трофим Онушкевич, Єремія Войсяцький ⁹). Бачимо тут імена й родовитої місцевої шляхти, котру видко умів притягнути своїм престіжом печерський воєводич.

Але сей primum munus Міnеrvае (перший дарунок Мінерви), говорячи стилєм її професорів, був і останнєю памяткою нової школи. Над нею вже гучала буря, і завзятий воєводич, що не побояв ся неблагословенства свого приятеля митрополита, мусїв зложити зброю перед невдоволеннєм, яке піднїмало ся против його фундації серед київської людности, і особливо – серед всевластної козачини. „Від неучених попів и козаків велике було негодованнє'', пише цитований вже вихованець брацької школи – „на што латинскоє и польськоє училище заводите, чего у насъ дотуду не бывало, и спасались!" „Хотїли були самого Петра Могилу и учителїв на смерть побити: ледво їх умовили" ¹⁰). Те ж більше меньше оповідає в своїм хитрословнім Exegesis-ї префект лаврської школи Косів. Згадавши про ті пляни, з якими фундувала ся та школа – „аби ми преславному народови нашому, вирісши серед нього, могли дати світ Апольона", він каже: „Але скоро тільки ми з й. м. отцем Петром Могилою завитали до тебе, вікопомний Київе, і пожираючи очима твої сотнї святих і твої неосяжні вали, стали приладжувати перший дарунок Мінерви, – зараз пішли про нас розсївати в слухах людських такі поголоски, що ми унїати, що ми неправославні. Які з того перуни які громи і тріскавицї почали шибати на нас, того язик атраментовий не подужає анатомізувати! Був уже час, що ми, висповідавши ся, тільки того й чекали, коли нами схочуть начиняти животи днїпрових осетрів, або поки одного огнем, другого мечем не пішлють на той світ" ¹¹).

Можемо здогадувати ся, що сими злобними аґітаторами були не тільки „неучені попи"' та монахи печерські або брацькі, але в нїй були винні й деякі інтелїґентнїйші елєменти; Косів скромно не шукає їх, пишучи по довершенім компромісї. Як би там не було, коли удало ся рушити козачину против нових фасонів печерських, справа була рішена: печерський воєводич мусїв піти на капітуляцію. Ще зимою 1631/2 р. прийшло до порозуміння в сїй справі між ним і брацтвом. З дня 30.XII маємо вже формальний акт у сїй справі. Шляхтичі київські й иньші братчики київського брацтва освідчають, що вони бажаючи мати школи при своїм брацтві, упросили П. Могилу перенести фундовану ним школу до брацтва і тут її фундувати, а брацтво натомість признає його на весь час його житя старшим братчиком, опікуном і дозорцею свого брацтва, з тим, що виборні „старости" брацтва у завіданню справами його нї в чім не будуть противити ся радї й волї Могили, а в усїм будуть його слухати ¹²). Під сим актом підписалося тридцять київських шляхтичів – цїкавий реєстр православних шляхетських родів, що тримали ся своєї національности – хоч переважно підписували ся вже по польськи (Филон Воронич, Богдан Солтан, Юр. Голуб, Кришт. Муховецький, Федір Сущанський-Проскура, Юр. Лясота, Стан. Третяк, Филон Стрибіль чашник київ., Семен Павша, Фед. і Парфен Трипольські, Ост. Виговський, Іван Струсевич коморник київ., Андрій Литинський, Олександр Велавицький, Юр. Мощаницький, Сам. Некрашевич, Вас. Домбровський, Дан. Пашинський, Дан. Грудницький, Мик. Сусло, Сам. Сокор ¹³), Федір Виговський, Іван Невмержицький, Стефан Мшанський, Як. Черховський, Купріан Левковський, Самуель Володкович, Марко Трипольський, Александр Олекшій ¹⁴). Крім того потвердили осібними своїми грамотами сю згоду київські владики (митрополит з двома епископами іменем всього духовенства) і військо козацьке ¹⁵).

З сих грамот довідуємо ся, що злучити Могилину фундацію з брацтвом просило не тільки брацтво і духовенство, але также і військо запорозьке – гетьман і все рицерство, вважаючи се „речь быти святобливую и всей церкви православной велице потребную и пожитечную". Як члени брацтва, „гетман, асаулове, полковникове и все війско є. к. м. запорожскоє" дало свою згоду на признаннє Могилї прав „доживотного дозорцы, опекуна и оборонцы" брацтва і поручили київському атаману і всїм товаришам мати його в усякій опіцї. „Яко завше зъ предковъ своихъ войско запорожскоє звикло чинити стараніє о добримъ и пожитечнимъ церкви божой, не мней и теперь въ томъ не уставаючи, звлаща видячи знать зезволеньє Духа Святого, тудежъ згодноє застановеньє всего народу нашего россійского, духовного и свЂцкого – ихъ милости пановъ шляхты яко и посполитства, абы науки або цвиченя въ писмЂ святомъ ку подпоре благочестія нашего при церкви брацкой св. Богоявленіи были за старанемъ, коштомъ и накладомъ в Бози превелебнаго отца є. м. П. Могили, – теды и мы видечи барзо речь слушную и церквомъ божіимъ пожитечную, – тоєюжъ милостю братерскою обовязанныє будучи, зезволяємъ и на то припадаємъ, и при той церкви братской яко и при школЂ новозаложеной и при шпиталЂ до ней належачомъ обовязуємъ стоять и опоновать до горлъ своихъ" ¹⁶).

Без сумнїву, становище, зайняте в сїй справі військом Запорозьким, головно й рішило її для Могили. Козачина не тільки чула за собою обовязки, але й права супроти того церковного і національного житя, взятого нею під свою оборону й опіку, й не жалуючи своїх услуг, коли треба було нагнати відповідного холоду на якого небудь „неприятеля віри святої", диктувала свої бажання також і самій православній суспільности, і єрархії православній, яка завдячала їй своє істнованнє. Робила се в справах церковної полїтики, в дражливій справі компромісу православних з унїатами, що займала українську суспільність, і особливо київські круги в тих часах, – і так само, як бачимо, в питаннях освітних, в орґанїзації школи, в характері шкільної науки. Козацькі верхи зовсїм не хотїли зіставати ся пасивними і індіферентними свідками сих спорів і ріжниць, які займали сучасну київську суспільність.