355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Грушевський » Історія України-Руси. Том 7 » Текст книги (страница 28)
Історія України-Руси. Том 7
  • Текст добавлен: 12 октября 2016, 03:06

Текст книги "Історія України-Руси. Том 7"


Автор книги: Михайло Грушевський


Жанр:

   

История


сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 49 страниц)

Поблискують весельцями;

Ударили з самопалів,

З семи пятдесят 16) запалів,

Півсоткою із гармати

Стали її добувати,

Стали Турки нарікати.

Стали Варни діставати,

Стали Турки утїкати,

Тую річку проклинати:

Бодай річка висихала,

Що нас Турків в себе взяла.

Була Варна здавна славна.

Славнїйшії козаченьки,

Що тої Варни дістали

І в нїй Турків забрали 17).

Припадком довідуємо ся далї, що в осени 1608 р. козаки ходили на Перекоп, „дивною хитрістю здобули, розграбили й спалили'' се місто, як записує сучасний єзуітський хронїст 18). Потім з 1609 р. (в осени) маємо звістку, що козаки на 16 чайках напали на устє Дунаю, попалили й пограбили придунайські міста: Ізмаїл, Кілїю, також Білгород, але не встигли забрати всю здобичу, бо їх сполошили Турки 19). Та се тільки уривкові, припадкові звістки про походи, що стали явищем хронїчним, звичайним.

Крім нападів на землї турецькі і татарські далї давали козакам поле для подвигів нещасливі краї волоські – тепер уже Молдава, де з смертю Єремії Могили в р. 1606 почали ся довгі усобицї, з незмінною участю ріжних шляхетнороджених авантурників і козаків. Польща підтримувала синів Єремії; конкурентами виступив з початку давнїй претендент Степан Богдан. Весною 1607 р. султан довідав ся, що він подав ся на Україну й збирає там козаків, щоб іти на Молдаву; він просив короля його зловити там, але король, розумієть ся не міг сього зробити 20). З сих заходів Богдана не вийшло нїчого, і далеко серіознїйшим претендентом виступив брат Єремії Симеон (невдалий господар мунтянський). Він купив собі ласку турецького двору і мав його протекцію; скинув Константина Єреміїного сина з господарства, але в поміч Єреміїній родинї пішов їх шваґер Стефан Потоцкий, зять Єремії, і зігнав Симеона. Симеон скоро потім умер, як казали – отруєний Поляками, і пішла боротьба між синами Єремії і Симеона, поки Константина Могилу не висадив з сїдла иньший претендент Стефан Томша (син претендента з часів Дмитра Вишневецького). Стефан Потоцкий пішов знов – висланий уже королем в поміч Константину, але не міг подужати його конкурента: Потоцкого погромлено дуже гірко – стратив усе військо, сам попав ся в неволю Туркам, і польське правительство мусїло зрікти ся своїх впливів на Волощину 21). Підчас сих усобиць козаки, без сумнїву, не переставали брати участь в молдавських справах, хоч ми тільки з рідка маємо про се виразні звістки 22).

Разом з сим розмахом козацької воєнної енерґії і повної свободи й безкарности, яку козацька стихія стрічала на Українї в сїм часї, розвиває ся все більше „козацьке своєвільство” серед місцевої людности, козацька „непослушність” серед ріжних верств її. Побоювання українських маґнатів, що з розвоєм козацької енерґії, як козацтво не тільки наберає фонаберії, але і дїйсно „дуже бере гору на Українї”, воно потягне за собою й народнї маси, міщан і „хлопів” 23), не були марні. Се були часи незвичайного розвою „непослушности”, коли величезні маси людности, задаючи ся під козацьку зверхність та присуд, вимовляли всяку послушність своїм ,,законним” зверхникам, старостам і дїдичам, і наповнивши ся козацького своєвільного духу не хотїли признавати над собою нїякої власти.

Особливого розголосу з сих епізодів набрали ,,своєвільства міщан браславських і корсунських”, констатовані королем на соймі 1607 р, – що у них „анї комісії анї декрети наші (королївські) не мають нїякої ваги”, і через те король віддав їх на волю старостинської власти, віднявши право апеляції до яких небудь вищих інстанцій 24). В справі корсунських бунтів трапило ся минї відшукати рішення королївського суду, числом аж три, які досить добре ілюструють тодїшню українську своєволю, заправлену козачиною. Почали ся спори між корсунськими міщанами і їх старостою й війтом звісним маґнатом Яном Даниловичом (а властиво його урядником) за справи досить дрібні: мішане не хотїли мостити мостів за містом і стачити ся перед старостиними урядниками „на муштру або оказованьє”. Але далї пішло вже на всякі иньші „бунты розмаитыє, ростерки и розненья”, які кінець кінцем староста характеризує як „досить значную ребелию”. Перестали йому платити арендну плату за право варення і шинковання напитками й иньші вигоди. Далї відмовили ся юрисдикції замкової, старостинської, тримали ся виключно своїх судів, а старосту почали бойкотувати: всїх міщан послушних, які хотїли далї зіставати ся під юрисдикцією старости, вони зганяли з міських ґрунтів, як се описує позов до них: „всю юрыздыцыю замковую старостинскую собе прывлащаєте, справы и розсудки всЂ межы укрывжоными, узявшы тоє з моцы старосты нашого, сами надъ звыклость давную одправуєте, а хто бы ся у реєстръ вашъ, в юриздыцыю вашую не вписалъ и противъ старосте нашому з вами не переставалъ, тогды з мЂста проч од маєтности выганяєте, добра ихъ берете”. Коли староста хотїв повідшукувати між міщанами утїкачів, підданих ріжних панів, що тих утїкачів добивали ся, і їх панам видати, міщане рішучо не позволили їх видавати, а як урядники хотїли їх силоміць видати, то міщанство почало ладити ся до оружного відпору, заявивши, що тих бувших підданих боронитимуть ,,до горл своїх” 25).

На сойм 1607 р. шляхта українських воєводств принесла цїлу пачку жалїв і нарікань на се українське своєвільство, і на соймі ухвалено цїлий ряд законів на погамованнє його. Окрім конституції „Про україннї міста”, зверненої головно против міщан браславських, але виданої, здаєть ся, взагалї як норма для всяких таких міщанських своєвільств, – маємо ще кілька постанов в високій мірі характеристичних для тодїшнїх українських відносин. Конституція „Про своєволю українську”, видана „для приведення в добрий звичай і порядок міст і староств українських”, постановляє, що в воєводстві Київськім міщане 26), а в Подольськім – міщане і бояре мусять бути під властю і зверхністю старост, повинні сповняти воєнну і замкову службу на їх роспорядженнє, і старости мають відправляти суд в справах міських і боярських (видко, що вже перестали ті суди й відправляти ся, бо нїхто їх не хотїв слухати); для переведення в житє сих прав і постанов старостам повинні помагати воєнними силами гетьмани 27). Конституція „Про козаків запорозьких”, потверджуючи давнїйші постанови (1589, 1590 і 1601 р.), пригадувала, що козаки, мешкаючи по королївщинах, мають підлягати юрисдикції старостинській, а ті що мешкають в маєтностях приватних і духовних – власти своїх панів і їх суду, „а також каранню за всякі проступки”; на своєвільні купи козацькі даєть ся право репресій як на бунтівників 28). Нарештї серед конституцій в. кн. Литовського, ухвалених на тім де соймі, на першім місцї читаємо довгу постанову „Про погамованнє своєвільних українських людей”, де дають ся широкі судові і екзекутивні права на всяких своєвільних людей, „плебеїв” і шляхтичів, які зберають людей, нападають на чужі держави і нарушають спокій та стягають клопоти на річ посполиту 29).

Всї сї постанови одначе полишили ся тільки виразом ріа desideria української шляхти та характеристикою українських відносин. Бо ж вони нїчого не давали нового адмінїстрації: всї ті широкі права на своєвільників вона мала й перед тим, і як не могла з ними перед тим нїчого позитивного вчинити, так само і тепер, коли правительство полишало її далї своїм силам. А правительство далї було вповні занято рокошевим рухом, що з новою силою зірвав ся по сїм соймі, і не могло думати нї про що иньше; а рокошевий рух і сусїдні замішання московські тільки далї підсилювали всякі своєвільні елєменти в державі, а в тім і козацьку стихію. Тому в постановах найблизшого сойму (поч. 1609 р.) ми знову читаємо постанову про своєвільних людей, яка констатує ще більше множеннє таких своєвільних воєнних компанїй в останнїх часах, а далї довгу й інтересну постанову „Про козаків запорозьких”, яка свідчить тільки про дальший розвій козацької стихії в супереч всїм шляхетським постановам і ляментаціям 30). Згадавши про попереднї ухвали, що козаки мають признавати власть і юрисдикцію дїдичів і державцїв королївщин, вона констатує, що дїєть ся зовсїм противне: „всупереч тій конституції й давнїм звичаям сї козаки чинять велике безправє і своєвілє, не тільки не признають власти старост наших і панів своїх, але мають своїх гетьманів і иньшу форму своєї справедливости (власний козацький устрій і суд); тим вони утискають міста і міщан наших, роблять перешкоди власти наших урядників і уряду українного (конкуренцією свого козацького присуду), чинять безкарно незносні шкоди й кривди, насильства і убийства; нарештї – своєвільно, без волї й відомости нашої й урядників наших воєнних збираючи великі купи, чинять наїзди на міста наші у волостях і на замки неприятельські, нарушаючи публичний спокій і наші договори з сусїдами”. Супроти сього сойм наказує містам і міщанам, аби не піддавали ся під юрисдикцію козацьку і синам своїм того не позволяли. Для приведення ж козачини до порядку визначає комісарів, які разом з гетьманом коронним, яко воєводою і старостою київським 31), мають зробити суд над всякими допущеними своєвільствами, покликавши до сього козаків запорозьких, „які мешкають на вільностях”; козакам низовим наказує настановити старшого і завести між ними порядок; міста від козацької юрисдикції й ,,опресії” увільнити; взагалї забезпечити ті сторони від своєвільства, „приладжуючись до обставин і потреб тих країв і мешканцїв їх”.

Наскільки пусте одначе було все се говореннє, буде нам ясним, коли пригадаємо, що той же сойм принціпіально (хоч і неофіціально) ухвалив війну з Москвою, і удїлив кредити для неї, і король з гетьманом в дїйсности думали не про приборканнє козачини, а про притягненнє її в розмірах можливо як найбільших для будучого походу на Московщину як незрівняно дешевого, а користного війська. Не маємо близших відомостей про визначену комісію, але можемо сказати на певно, що визначені комісари навіть не пробували сповнити вложене на них порученнє. З кінця серпня, вже з походу на Москву, король висилає лист з своїм дворянином до сенїора українських маґнатів кн. Януша Острозького, поручаючи йому ,,загамувати козацьке своєвільство по Українї, аби не збирало ся до купи і не нарушало договорів з сусїднїми державами”. Але кн. Острозький, неприхильний плянам московської війни, досить різко відповів королеви, що він не чує себе з силами своїми особистими заходами направляти того, що псують з усїх боків: на Українї як раз іде вербунок козацтва на королївську службу, і се дає права кому небудь заявляти себе королївським військом і підносити всякі претенсїї. „Тепер іменем вашої кор. милости по Українї корогви носять і ріжні люде називають себе слугами ваш. кор. милости, хоч то і не правда; і я бачу, що під такою управою не тільки я, але й сильнїйший від мене не потрапить вгамувати сього” 32). Острозький не міг виразно сказати в очі королеви, що він сам своїми вербунками підтримує українську самоволю, і щож тут жадати від поодиноких українських достойників, аби вони ту самоволю гамували!

Примітки

1) Див. лист в Archiwum Radziwiłłów c. 233 (переказана реляція очевидця). В історичній лїтературі сих козаків, що брали участь в першій стадії царевичевих операцій, вважають донськими (новійший перегляд питання у Жуковича Сейм. борьба, вип. І, с. 119). Але зовсїм неймовірно, щоб донські козаки прилучили ся до царевича ще на правім боцї Днїпра, перед Київом; се мусїли бути українські. З сучасних мемуаристів нїхто не називає їх донськими (Маскєвіч каже, що царевич мав в битві з Новгородом 2 тис. запорозьких козаків, Борша називає їх козаками українськими – Pamiętniki S. Maskiewicza c. 2, Рус. ист. библ. I с. 367; оден з ватажків сих козаків – Куцко навіть виглядав на давнїйшого гетьмана Куцковича). Донцї мусїли зявити ся вже далї за Днїпром. І в московських повістях про цар. Дмитра першими союзниками його виступають козаки українські, а пізнїйше вже донські – Рус. ист. библ. III с. 25, пор. 156, 799).

2) Рус. истор. библіотека с. 383, Сказаній современниковъ о ДимитріЂ – самозванцЂ II с. 16, кор. Собраніе госуд. грамотъ II с. 171 (тут згадано тільки 4 тис. – мабуть передовий полк).

3) Рус. ист. библ. І с. 387-388, Сказанія II с. 20-1. Критичні замітки до сих оповідань у Пірлїнґа La Russie et la Sainte Siege III c. 139-140, пор. Жуковича op. c. прим. 14.

4) Жерела VIII ч. 78.

5) Жерела VIII ч. 82.

6) Жерела VIII ч. 84, Архивъ III. І ч. 45.

7) Про рокошевий рух див. в т. VI с. 577-8.

8) Рус. ист. библ. I с. 125, 127.

9) Marchocki Hist. wojny moskiewskiej c 9-10.

10) Звістки зібрані у Соловйова 847 й далї.

11) Пор. оповіданнє Мархоцкого про екскурсію з Тушина під Новгород kozaków Zaporoskich, ktorych sie iuż było do nas nagarnęlo nie mało (c. 47).

12) Листи Мик. Радивила в Публ. бібл., Пол. № 185.

13) Кореспонденція 1606 р., – Жерела ч. 80-90 і записка в Соllectanea-х Сенковского І с. 123.

14) Матеріали до історії гетьманства Сагайдачного в Чтеніях київських т. XV ч. 2; проф. Жукович толкує, що тут мова про замір козаків іти на турецькі землї (ор. с. І с. 122), але се не вірно.

15) Рукоп. Публ. біблїот. Пол. № 119 с. 2063 (інструкція на соймики, 24. II. 1607). Бантиш-Каменський (І с. 23 в 1 вид) пустив сей епізод з датою 1605 р., і так він ходив з сею датою до останнїх часів (Антонович і Драгоманов І с. 247, Каманинъ Очеркъ гетьманства Сагайдачнаго с. 5, й инш.); з правдивою датою подав його доперва Жукович (І с. 122).

16) Др. Франко поправляє: семипяденних.

17) Русалка Днїстрова і Ź. Pauli Pieśni ludu ruskiego I с. 134, відти у Антоновича і Драгоманова І с. 246, варіанти ще у Франка Студії ч. XIV. Пісня сильно деформована в укладї і зіпсована в мові і ритмі; вибераю з неї те що певнїйше належить до первотвору, справляючи дещо й форму, наскільки се можливо. Перша половина піснї – жалї царицї (ханової чи султанової жінки на море, що втопило її сина єдинака: „Кляла цариця вельможная пані”) не вяжеть ся з другою, властивою, і ті спільні подробицї, на які звернув увагу др. Франко, могли в нїй зявити ся уже пізнїйше.

18) Велєвіцкий II с. 280.

19) Жерела VIII ч. 93.

20) Жерела VIII ч. 89.

21) Pisma Źółkiewskiego c. 413 і 452-7.

22) Крім наведеного вище листу султана з 1607 р. див. згадку Острозького з 1610 р. – Жерела VIII ч. 92; пор. і реєстр війська, післаного з Потоцким 1612 р. (Pisma c. 452), де чимало також рот козацьких, навербованих ріжними панами, і пізнїйші козацькі заходи до походу на Волощину в рр. 1613-4 (як низше).

23) Жерела VIII ч 78 і 82, пор. теж ч. 86.

24) Volum. legum II c. 443.

25) Акти т. зв. Руської Метрики, 1604-5 рр.

26) 3 київських міст спеціально сїй конституції мають підлягати:Корсунь, Чигирин, Стеблїв і Данилів.

27) Volum. legum II с. 443.

28) Ibid. c. 447, пор. вище с. 278.

29) Volum. legum II с. 448.

30) Volum. legum II с. 465, пор. вище c. 278.

31) Сей уряд київського воєводи Жолкєвский (що став гетьманом великим по смерти Замойского в р. 1605) одержав незадовго перед соймом 1609 р., по Андрію Сопізі, що наступив по кн. Конст. Острозькім.

32) Жерела VIII ч. 92.


ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: ПОЛЬСЬКО-МОСКОВСЬКА ВІЙНА 1608-13 Р. І ВЕРБОВАННЄ КОЗАЧИНИ, КОЗАКИ ПІД СМОЛЕНСЬКОМ, КОЗАКИ В СЇВЕРЩИНЇ, НЕОХОТА ШЛЯХТИ І НОВІ ВЕРБУНКИ КОЗАЧИНИ 1611 Р.; КОЗАЦЬКІ ОПЕРАЦІЇ В СЇВЕРЩИНЇ.

Король і його дорадники не могли зістати ся спокійними свідками успіхів, які робили в державі московській ріжні польсько-литовські авантурники під фірмою московського „царика”, як його називано в Польщі й на Українї, і за помічю української козачини. Поки ярився рокош, польському правительству було не до того (навіть був плян серед рокошан, що стояли в певних звязках з московськими авантурниками, висадити царика на польський трон, на місце Жиґимонта). З московським правительством (царя Василя Шуйского) правительство Жиґимонта лїтом 1608 р., коли втихомиреннє рокошу ще не було певне, уложило навіть новий перемирний трактат. Але рокош ущух, польсько-литовські банди в Московщинї робили дальші успіхи, які в серединї 1608 р. дїйшли свого апоґея, так що майже цїла Московська держава була в їх руках; а правительство Шуйского війшло в союз з Швецією, з Карлом IX, смертельним ворогом Жиґимонта й Польщі, Супроти того в двірських кругах польських в другій пол. 1608 р. виникає рішеннє розірвати перемирний трактат з царем, причепившись до деяких дрібних приводів, і скористати з страшного розбитя Московської держави в інтересах Польщі й її короля. Сподївали ся перейняти на себе здобутки польсько-литовських авантуристів і скинувши безрадного Шуйского, посадити на московськім тронї Жиґимонта, а потім з подвоєними силами знищити опозицію в Швеції й вернути Жиґимонтови батьківську корону, яку утратив він з переходом на польський трон – і не міг її забути.

Такі пляни укладалися в кругах Жиґимонтових повірників. Перед ширші круги польської суспільности, підозріливо настроєної до всяких династичних плянів, до всякою зросту королївської сили і власти, з ними не можна було виступати. Щоб прихилити їх до своїх плянів московської війни, Жиґимонта мусїв центр тяжкости класти на приверненнє Польсько-литовській державі утрачених земель: Смоленська і Сїверщини, на розширеннє границь; мусїв обіцяти і запевняти, що всї здобутки сеї війни дістане Польща: нїчого не лишить король собі чи свому потомству, все передасть Річипосполитій (такі формальні деклярації мусїв Жиґимонт зробити, виступаючи в похід). І все таки польська суспільність досить холодно і непевно приймала всї сї королївські запевнення і обіцянки, і сойм 1608 р., котрому була предложена ся справа, хоч прийняв до відомости королївські пляни, але мовчки, і нїякої ухвали в сїй справі не повзяв і нїяких спеціальних кредитів на неї не дав: був ухвалений тільки звичайний побор на те, щоб запобігти ріжним небезпечностям, і на підтриманнє ливонської війни. Але Жиґимонт, жадний завойовань і тріумфів, без соймової ухвали, з порожнею кешенею, з державною машиною розбитою ледви що втихомиреною рокошевою смутою, – кинув ся в московську авантуру. І треба було війська, по можности як найбільше, по можности недорогого, по можности на кредит. І де ж шукати його як не на Українї? І от, як писав Януш Острозький, пішли ріжні авантурники гуляти з королївськими корогвами по Українї, вербуючи всякого охочого.

Король рушив під осїнь 1609 р. через Білорусь на Смоленськ. Жолкєвский радив звернути ся на иньшу утрачену провінцію – Сїверщину, як добичу лекшу, і се була добра рада, тим більше що вже попереднїми повстаннями Сїверщину незвичайно розбурхано і залято козацьким елєментом. Але король не послухав. На Сїверщину післано козаків, а король пустився на Смоленськ – сильно укріплений, майже не приступний 1), і обложив його з кінцем вересня. З ним було ріжного навербованого війська коло 8 тис. 2) – як на таку кампанїю зовсїм небагато. Тим більше цїнено Запорожцїв, що прибували до війська неустанно і з України і з банд „царика”. Значна частина польсько-литовських вояків, які були з цариком, діставши заклик прилучити ся до короля, прилучилася до королївського війська, сподїваючи ся богатої заплати, тим часом як иньші банди за лїпше вважали пустити ся на самостійний розбійний промисел в московські землї, а „царик” з козачиною, покинувши Тушино, подав ся на полудне в Калугу, близше до козачих країв. З ним, безперечно, лишило ся чимало Запорожцїв, тим часом як иньші перейшли в королївське військо або пустили ся пустошити північні краї.

В дневнику смоленської облоги під днем 7/X читаємо звістку про прихід послів від запорозьких козаків до короля з повідомленнєм, що військо їх в числї 3000 іде до короля і просить собі корогву від нього, і тиждень пізнїйше се військо приходить справдї. Півтора тижня пізнїйше – запорожська ватага з царикового війська, з-під Білої, приходить до короля, а згодом нове посольство від иньших козаків, що ще зоставали ся з цариком: заявляє, що вони не хочуть брати участи в конфедерації царикових банд против короля, просять корогви від короля і віддають йому свою службу. Другого дня – посли від козацького війська з-під Вязьми, в числї 3 тис. вибраного війська, з заявою готовости своєї служити королеви 3); але прилучити ся до королївського війська не дуже спішили ся, бо два місяцї пізнїйше, як бачимо з записок, вони стоять собі далї під Вязьмою й Білою та переговорюють ся з королем і цариком, чекаючи мабуть, хто лїпше заплатить – і чия візьме гору 4). Але й під Смоленськом козаків зібрало ся багато. Жолкєвский в своїх записках каже, що вже в початках облоги (в початках жовтня) назбирало ся їх туди 30 тисяч, що прийшли під проводом Олевченка 5), а пізнїйше ще прибувало. По словам участника смоленської кампанїї, „козацтва українського насунуло тодї (зимою 1609/1610 р.) на королївські заклики і з власної пильности страшенна маса: „Запорозьких козаків на ріжних місцях в Москві страшенна сила, рахували їх більше як 40 тисяч, і все більше їх прибувало: трохи що не з усїм кошем з Запорожа вийшли, а послугу королеви чинили значну” 6). Крім того козацького війська, що прилучило ся до короля по утечі царика до Калуги (в сїчнї 1610 р.) 7), приходить якийсь більший полк „з України”, десь з початком лютого 8); потім, за кілька тижнїв, нове посольство від 7000 козаків з України „що найлїпших'' – йдуть до короля, під його корогви. В червнї йде до короля ще 4 тис. Запорозцїв, 3 тис. конних, а тисяча піших, а веде їх київський шляхтич Харлїнский. Кілька тижнїв пізнїйше приводить якійсь Кульбака 2500 козаків з України 9).

Крім того, як сказано вже, оден козацький корпус займав ся підбиваннєм Сїверщини: взято Чернигів, Новгород Сїверський, Почеп, Брянск, Козельск й ин. тутешнї замки 10). Туди ж вислав король під весну (1610) частину новоприбулого з України війська. Вони здобули Стародуб, під проводом свого старшини Іскорки, заскочивши несподїваним нападом. Московська залога заложила ся в замку і нї защо не хотїла піддаватися; козаки запалили замок, але ті кидали ся в огонь, а не піддавали ся – козаки силоміць де кого уратували, взявши в неволю. Новгород Сїверський піддав ся без кроворозлиття „старшому полковнику” Гунченку, що з трохтисячним козацьким військом приступив під місто. Иньший віддїл здобув Почеп: тутешня людність піддалася козакам, як не сила стала далї бороти ся 11). З листу „старшого полковника” Андрія Стороженка, писаного весною 1610 р. з під Почепа, довідуємо ся, що з ним в Сїверщинї було 10 до 15 тисяч козаків, і число їх все прибувало. Маємо два листи його, однакового змісту, оден писаний 30 мая, другий 2 червня; в першім він подає число своїх козаків на „десять тисяч і більше”, в другім вже „до пятнадцяти тисяч війська і більше'' 12). Коли на весну 1610 р. під Смоленськом, по довгій і безплодній облозї, почали ладити ся до рішучого приступу, рішено стягнути й сей сїверський корпус під Смоленськ; хоч було і тут козаків велика маса, але видно, не могло їх бути забагато. В сїй справі писав до них Лев Сопіга, оден з головнїйших участників смоленської кампанїї, і відповідю на се були згадані вище листи „старшого полковника” сих сїверських полків Андрія Стороженка 13). В листах своїх писаних з сього приводу, він посвідчав, що військо готове йти на сю службу, тільки хотїло б знати умови служби: почім дістануть на чоловіка, і на як довго беруть їх на службу, „нарештї – на кім, на чім і на якім місцї тої убогої крівавої платнї мають упоминати ся по сповненій службі ті що зістануть ся живі” 14).

Та се власне було найтруднїйше питаннє, на яке не міг би відповісти не тільки Сопіга, а й сам король. Жиґимонт сам пускав ся на сю війну по козацьки: „Не на те козак пє що є, а на те що буде”. Настягавши війска з тушинського табора і звідки видно, він покладався на будучі успіхи, тим часом тріумфи матеріальних засобів не приносили. Дневники записують все нові й нові козацькі полки, що приходили під Смоленськ, але переважно промовчують про їх дальшу долю. Хоч козацьке військо все згадуєть ся як важний і показний чиновник смоленської війни 15), але велика частина козачини, не дістаючи нїякої платнї, згодом кидала королївське військо і пускала ся сама, чи з Поляками разом в самостійні грабівничі екскурсії 16). Тому й сїверські козаки не спішили ся до королївського табору, і не знати чи не частина тільки їх туди перейшла 17).

При лїквідації тушинського табору тутешня боярщина рішила просити на царство у Жиґимонта його сина королевича Володислава, і сей плян був прийнятий і московським боярством, що встигло вже зсадити царя Василя. Але Жиґимонт вважав потрібним наперед забезпечити Польщі спірні землї (Смоленськ і Сїверщину), та й на проєкт коронації Володислава не міг рішити ся. В сих ваганнях і ріжних нетактовностях утратив він момент: зайнятий облогою Смоленська упустив Москву і царську корону безповоротно. Аж лїтом 1611 р. удало ся нарештї взяти Смоленськ, і Жиґимонт скликав сойм, щоб заімпонувавши йому здобутками й тріумфами добитися санкції своєї московської війни (повзятої без формальної ухвали сойму) і солїдних кредитів на її дальше веденнє. Сподївав ся, що приверненнє утрачених перед столїтєм провінцій, вибір на московський престіл польського королевича, введеннє польської залоги до Москви, вчинене на сїй підставі – всї сї від віків нечувані тріумфи відчинять йому серця і кешенї шляхти. В своїм експозе передсоймовім і соймовім 18) король підчеркував, що щасливий хід сеї війни, і її незвичайні успіхи виразно вказують, що війна ся була дїлом божим – воля божа в данім разї взяла польського короля за знарядє своїх судів. Він звертає увагу польської суспільности на вагу хвилї, на перспективи, які вона відкриває і – на засоби, яких вимагають сї перспективи, та заохочує до жертв на добро держави. Та шляхта очевидно розсудила, що коли сам Бог поборає на Москву, як запевняв король, то можна безпечно і далї сю війну на саму ласку божу зложити, не піклуючи ся нею і кредитами на неї. Сойм з вдоволеннєм прийняв до відомости успіхи королївські, пробачив йому самовільну війну (хоч і остеріг на будуще, що зачіпної війни король не може вести без згоди сойму), ухвалив звичайний податок, якого далеко не виставало навіть на заплаченнє довгів війську за сю дволїтню війну і – поручив королеви вести далї війну по козацьки „не те на що є, а на те що буде”: на ті здобутки і скарби, які мали впасти в руки короля в Московщинї. І правительство Жиґимонта по всїх тріумфах і комплїментах опинило ся знову з незаплаченим військом: з порожньою касою перед перспективою завзятої війни, що вимагала для осягнення ґрандіозних плянів, начеркнених Жиґимонтом, людей і людей, грошей і грошей.

Се було в осени 1611 р. Обставини були того роду, що справа польська була вже сильно попсована і вимагала енерґічних заходів, коли хотїло ся її направити. Польська залога сидїла в Москві, і правило Москвою боярське правительство іменем Володислава, але в ріжних кінцях Московщини підіймала ся реакція все серіознїйша против сього скомпромітованого правительства; Москва була в бльокадї й тільки енерґічна поміч з Польщі могла виратувати її. Але брак, гроша паралїзував усе, і незаплачені роти росходили ся навіть з московської залоги, та післаного їй в поміч війська, з гетьманом литовським Ходкевичом на чолї. В таких обставинах особливо цїнна була правительству поміч козаків – найменьше вибагливих, найбільше готових служити на непевний кредит: надолужувати незаплачену платню реквізіціями, контрибуціями і простими грабунками. Не маємо подробиць про вербованнє козаків на королївську службу в сих роках, але очевидно не без спеціальної заохоти правительства тягнули вони далї в Московщину під час кампанїї 1611-3 рр.: що більше вичерпували ся ресурси правительства на утриманнє польського війська, тим важнїйшою була для нього поміч козацька. В сучасних листах знаходимо згадку про великий корпус козацький, 15 тисяч, що в осени 1611 р. йшов з України через Білу Русь, очевидно в Московщину 19). В падолистї того року Ходкевич рахує всїх козаків в Московщинї, в службі королївській, на 30 тисяч 20); великий корпус козацький був при нїм, віддїл козацький сидїв в Москві, в залозї. Иньші оперували далї в Сїверщинї, а крім того більші або меньші козацькі ватаги на власну руку промишляли в ріжних кутах Московської держави. Коли в серпнї 1612 р. похід Ходкевича під Москву не удався, і він мусїв відступити, козацьке військо відлучило ся від нього й пустило ся на північ, на Вологду, Тотьму, Сольвичегодськ, і потім два роки ходили тут, пустошили край, здобували міста і замки, палили і грабували 21). Иньші козацькі ватаги брали участь в наїздах провідника банд Лїсовского (аж до р. 1615).

З кінцем 1612 р. польська залога в Москві мусїла піддати ся московським військам, зібраним тимчасовим правительством (орґанїзованим по інїціативі Нижегородцїв при кінцї 1611 р.) Король, не маючи чим заплатити вже давнїйше військо, не міг стягнути нїяких нових сил. Навіть польські вояки, що стояли під Смоленськом, не діставши заслуженого, не схотїли йти з ним під Москву. Як на сміх підійшов Жиґимонт з сином під Москву з горсткою війська – уже по капітуляції залоги, і в свідомости повного свого безсильства і безвиглядности – відступив слїдом і подав ся назад до Польщі.

Воєнні операції йшли потім тільки у Сїверщинї, і тут головну ролю грали козаки. З лютого 1613 р. маємо королївську грамоту до Запорожцїв „в Путивлї”, на Запорожу, на Українї й по иньших місцях”, де король складає подяку за їх служби в Московській війнї і взагалї за їх останню службу в Сїверщинї, де вони взяли Путивль. Король надав Путивль з волостю Мих. Вишневецькому, що був мабуть одним з провідників, а може й головним провідником в сїй війнї, як пограничний з Московщиною маґнат, властитель Лубенщини і староста пограничної Остерщини; король висловляє надїю, що козаки поможуть Вишневецькому затримати в своїх руках Путивлські землї 22). В иньшім, пізнїйшім листї король просить Запорожцїв вести далї боротьбу з ворогом і підтримувати Вишневецького 23). Лїтом того року вони разом з Лїсовчиками і з литовським військом здобули цїлий ряд замків на полудневім пограничу Московщини, заходили під Калугу. На півночи далї ходили українські козаки, притягом 1613 і 1614 р., заходячи під Архангельськ, Холмогори, Олонець, лучили ся з шведськими військами для спільних операцій 24).

Заразом несли службу і на полудневий границї: на поклик гетьм. Жолкєвского ходили боронити її від татар, а потім від Волохів 25).

Правительство польське не могло підтримувати далї операцій, в Московщинї і вело безладні переговори з московським правительством, не маючи спромоги виступити більш активно. Сойм, скликаний на початку 1613 р., під вражіннєм останнїх неуспіхів, а ще більше – тих своєвільств, спустошень і грабунків, які допускало незаплачене жовнїрство, перенїсши в границї річипосполитої ту грабівничу роботу, яку розвело було в Московщинї, – різко і рішучо висловив ся против московської авантури Жиґимонта, і всяка надїя на її продовженнє була убита на якийсь час.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю