Текст книги "Історія України-Руси. Том 7"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 49 страниц)

Козаки таким чином пильно підчеркували свою службу безпечности для річипосполитої. За свою боротьбу против Татар вони діставали платню з Москви – „казну від вел. кн. московського'' ⁷), але заразом афішували її перед польськими кругами як заслугу перед Польщею. Ся сторожа козацька на полудневих границях, дїйсно, стала вже такою доконечною потребою річипосполитої, що без неї вона не могла обійти ся, і особливо в тім часї, коли вона зістала ся фактично без війська (бо жовнїри все ще страйкували через незаплачену платню), служба козацька була для неї особливо цїнна. Тому коли коронний гетьман Замойский в осени 1597 р., в відповідь на якісь козацькі посольства чи листи розмахнув ся був дуже суворим листом, все ще трактуючи козаків як осуджених соймом бунтівників, гетьман польний Жолкєвский, котрому Замойский сей лист переслав, рішучо спротивив ся такому трактованню ⁸). По його гадцї нїяк не треба було дражнити козаків, бо їх служба може бути потрібна в якійсь пригодї, і він їм того листу не відіслав. Справдї, лїтом 1597 р. Татари в переходї шарпнули Поділє, а участь їх в угорській війнї грозила все новими й новими сюрпризами ⁹). Отже козаки були потрібні.

Але тим часом як статочнїйша частина низової козачини старала ся простелити стежку для помирення з польським правительством, реабілїтації козацтва і привернення йому привілєґій statu ante bellum, елєменти більше радикально настроєні і меньше уважливі до відносин і поглядів правительственних неохоче зносили сю опортунїстичну полїтику й рвали ся звести рахунки з ріжними участниками кампанїї 1596 р. Ріжниця між двома напрямами, більше і меньше своєвільними, представленими в 1594-6 рр. Низовцями з одного боку, Наливайківцями з другого, прокинула ся тепер серед самої низової козачини. З початку се проявило ся, здаєть ся, в походах тих своєвільників на турецькі землї, на Білгород і його околицї ¹⁰) – опортунїсти, по їх словам, не хотїли зачіпати ся з Турком, щоб не робити трудностей Коронї ¹¹). Потім, лїтом 1598 р., прийшло до різних конфлїктів, звісних нам з цїнних реляцій тодїшнього гетьмана запорозького Тихона Байбузи ¹²), що стояв на чолї партії статочнїйших, як пристало репрезентанту поважного земянського роду ¹³). По словам його, розрив став ся, коли козаки вибрали ся по слїдам Татар, що пустили ся знову на Угорщину, мабуть десь в першій половинї червня ¹⁴).

„Довідавши ся, пише Байбуза, що цар кримський рушив на Угорщину, ми свідомі того, що ми люде рицарські, і не хотячи лежати на однім місцї, рішили ся постарати ся, скільки буде змоги, заступити тому ворогу дорогу десь в тїснім місцї й погромити, для прислуги королеви й річипосполитій, і пристали на се всї одностайно, спеціально атамани. „Вигреблись" ми на волость, тримаючи ся міст королївських, ішли, не чинячи кривд і шкід, постановивши міцно між собою, щоб не чинило ся кривд. Але декотрі товариші, побачивши, що ми заховуємо ся скромно, а їм не позволяємо нїякого своєвільства, повтїкали з нашого війська і утїкши на Днїпро, прийшли на кіш, нами полишений, вибрали собі старшим Полоуса, позабирали й пограбили наші човна, наші „борошна", нашу казну, прислану нам від вел. князя. Починивши нам сї шкоди, пішли своїм полком на море і там взяли турецьке містечко. А ми, не мігши дігнати царя і війська його, вернули ся від Днїстра, пильнуючи того, щоб не нарушити покою річипосполитої і не ввести посла королївського в огиду у цїсаря турецького. Вернули ся на свої звичайні місця, а побачивши розграбленим все, що лишили ми на кошу своїм, обрушили ся ми на тих, що військо наше зраджують і видають під лицем неприятеля ¹⁵). Скарали ми кількох бунтівників дїйсно найголовнїйших, що ще за давнїх часів людей підбунтовували йти на волость, а самі ховали ся. Иньші повтїкали, а повтїкавши злучили ся з Полоусом против нас" ¹⁶).

В сїй реляції не все одначе сказано. Похід „через королївські міста" наздогін Татар не був такий невинний. Козаки розмахнули ся на Волощину; ішли на Браслав і Немирів, але воєвода молдавський спільно з старостами українськими заступили їм дорогу своїми полками. Взагалї трівогу козачина викликала не малу; змобілїзовано військо, яке було на поготові. Не пробивши ся на Волощину, козаки скрутили Богом в долину і пішли к Днїстру на Ягорлик, щоб тут пройти в Волощину, але військо волоське відбило їх. Тодї вони потягли назад, але не на Запороже, а в Київщину. Одні кинули ся на волость Ружинських, правдоподібно зводячи рахунки з останньої кампанїї; але їх тут погромили. Є деякі звістки про напад на полїські краї, в. кн. Литовського (де господарив Полоус свого часу) ¹⁷). В иньшім листї (до канївського підстарости) Байбуза складав се все на Полоуса „він як звик був на волости тих недавнїх часів з підхожим собі товариством – з сотниками чинити наїзди на поважні шляхетські доми, так і тепер, пригадавши то собі, не перестає розливати кров, і ми, неповинні люде, через них тепер в біду попали"; „що до виходу нашого, що став ся сього року, то вони то збунтували вигребати ся на волость і нас на волость вивели, а самі назад вернувши ся, борошно наше, казну нашу заслужену розшарпали", і т. д. ¹⁸). Але Полоус навпаки, просячи свобідного проходу на Низ для своїх партизанів, представляв головними своєвільниками Байбузовцїв – їх дїлом мовляв були своєвільства на волости й напад на маєтности кн. Ружинського ¹⁹). Кінець кінцем Байбузовцї були може й не такі безгрішні в останнїх своєвільствах, і роздвоєннє, яке настало між козачиною, вийшло не з самих тільки полїтичних мотивів – ріжницї тактики супроти правительства, опортунїстичної у Байбузовцїв, нельояльної у Полоусовцїв. Але що обидві партиї, поріжнивши ся, стали на ріжнім становищу супроти правительства, се вповнї можливо і правдоподібно.

Між козаками вибухла формальна усобиця. Сором і пониженнє солоницької кампанїї, крівавий терор і нагінки власти, роздражненнє і упокореннє вирвали ся в братобійчій, немилосердній війнї, в якій козачина, подїливши ся, сама нищила себе, як звір що в безсилій злобі кусає своє власне тїло.

Байбузовцї, заставши на коші Полоусовцїв, счинили формальну битву з ними, і бувши в більшім числї (бо значна частина Полоусовців пішла на море) – погромили їх. Одних побили, а иньші повтїкали до Полоуса, як каже Байбуза. Кн. Ружинському оповідали козаки, що стала ся правдива битва, де полягло кількасот козаків, поляг в тім Мітла, що був в походї на волость, а иньшого ватажка Гедройца (правдоподібно Фльоріана Ґедройца, бувшого служебника владики Терлецького, участника волинських наїздів 1596 р.) – взято в неволю. Байбузовцї зістали ся на коші, Полоусовцї пішли на Низ Днїпра, під Бургунь, й відти вели партизанську війну против своїх противників. Коли Байбуза вислав з коша осаула Скалозуба з кінним віддїлом, з 120 козаків, на підїзд під Татар, щоб дістати від них язиків, Полоус напав на них вночи, несподївано, і побив; „між ними було кількадесять уцтивих шляхтичів, людей дїйсно значних, і вони всїх їх позабивали", скаржив ся Байбуза. Половив і позабивав їх післанцїв, сторожу, що стояла на перевозах; ,,товариство наше, що йшло з волости з борошном до нас, перепиняли, одних забивали, иньших вязнили і борошно відберали" ²⁰); захопили знову московську казну яка йшла до Сїчи – перейняли в дорозї й забрали. Заразом і ті і сї звертали ся до пограничної адмінїстрації й панів, силкуючи ся притягнути їх на свій бік і представляючи своїх противників бунтівниками, старали ся на них обернути урядові репресії, а собі забезпечити невтральність і свобідну комунїкацію. Маємо лист Байбузи до підстарости канївського з початків жовтня, де він накликає до репресій против Полоусовцїв; місяць пізнїйше – до гетьмана Жолкєвского, де Байбуза оправдуєть ся від обвинувачень, які на нього пускав Полоус, описує гріхи Полоуса ²¹) і просить ради й помочи на приборканнє Полоусовцїв: прислати до них якогось комісара на розслїдженнє кривд, инакше буде велике кровопролитє, „з чого й поганин буде тїшити ся". З руки Байбузи ж вийшли, очевидно, дуже характеристичні пункти, переслані, судячи з титулу, коронному гетьману, коло тогож часу (трохи пізнїйше може), де він просить не тільки комісаря „для вчинення справедливости з тою купою", але й визначення їм старшого з поміж заможних, оселих шляхтичів, і прислання „знаку милостивої ласки й. к. милости", корогви – ,,як ми мали перед тим корогву пок. короля Стефана, і тепер просимо", а для придобрення козаки дарують гетьманови дві гармати, а гетьмановій обіцяють ,,пару дївчат або хлопят (очевидно з невільників), або що її милость зволить сказати ²²). З другого боку маємо, як я вже згадував, лист Полоуса до старостів і підстаростів українських, де він представляє бунтівниками Байбузовцїв та заповідає рішучу війну з ними ²³). Нарештї кн. Ружинський пише про вісти привезені йому з Низу козаками: козаки (партиї Байбузівської очевидно) просять ради на те своєвільство, бажають аби король дав їй гетьмана від себе й позволив вивезти з Запорожа „гармату'' – гармати й гаковницї, котрих є там за сто і більше, „бо кажуть що відколи гармата там за порогами настала, тодї більше своєвільства намножило ся" ²⁴).

Козачина готова була втягати в свої усобицї правительство й відкривати йому дорогу до участи в свої відносини на Запорожу. Байбузовцї, очевидно, не сподївали ся дати собі ради з Полоусовцями, а Полоусовцї ще меньше, й вони готові були прийняти старшого від правительства, віддати під його власть свою армату, обмежити свою автономію, аби тільки з помічю правительства підбити противну партию ²⁵). Правда, вони могли добре розуміти, що власть того урядового гетьмана буде доти реальна, доки вони самі того схочуть.

Але правительство, очевидно, за лїпше вважало в сю внутрішню війну не мішатись. „Нехай лїпше вони самі з собою погризуть ся, на будуще може буде лїпша служба від них королеви і річипосполитій" ²⁶), писав Ружинський, переказуючи сї запорозькі новини свому кореспонденту, старостї камінецькому, і очевидно, такого погляду тримав ся й Жолкєвский, якого Байбуза силкував ся втягнути у сї козацькі справи.

Примітки

¹) Актовий матеріал про сї конфіскати в моїх Матеріалах до історії козацьких рухів.

2) Архивъ Ю. З. Р. III І ч. 38, див. вище 236.

³) Жерела VIII ч. 67

⁴) Listy ч. 55.

⁵) Ркп. бібл. орд. Замойского.

⁶) Видано в Кіевскій Старинї 1893, Х с. 158.

⁷) Згадки в листї Байбузи – Listy ч. 60.

⁸) Listy ч. 58; Жолкєвский виступив особливо против одного місця в листї Замойского, де той жадав аби козаки дали докази своєї льояльности; він висловив побоюваннє, аби козаки thego pytania iako chłopstwo grube w żarth sobie nie obraczali y nie wzdrzasznęli sie, але мабуть се більше за для видимости, а головно невідповідним вважав він взагалї суворий тон листу Замойского – więcz odrazac ich y inwidia sobie bez przyczyny czynicz zwłascza ze y tych czaszu przypadley Rptey potreby mogłoby przedsię zażycz.

⁹) Arhiwum Sapiegów ч. 184 i 185.

¹⁰) Про се чуємо в листї султана з осени 1597 р. – Жерела VIII ч. 68.

¹¹) Пор. лист Байбузи, Listy с. 88.

¹²) Одна з них, з дня 15/XI (ширша) видана – Listy ч. 60, друга 13-4/X – в ркп. бібл. Замойских.

¹³) Батько Тихона Михайло Грибунович Байбуза був власником великих маєтностей посульських, спадщини по кн. Глинських, але їх забрав староста черкаський Олександр Вишневецький, – в заміну він виходив Байбузам королївське наданнє на порічє Псла, але вони не потрапили зреалїзувати сих прав (див. т. VI с. 285-6). В потвердженню маєтностей Михайла Байбузи за його синами Семеном і Тихоном 1590 р. згадують ся їх служби на Українї „єще з молодости летъ своихъ" (Чтенія київ. XIV с. 98). В козацькім війську Байбузи перед тим не стрічаємо – коли не ототожняти з ним згадки якогось Тихна в р. 1594 (Listy c. 49).

¹⁴) Слова реляції przeszłego liata (Listy c. 88) розуміють так, що тут мова про подїї попереднього року, 1597, але слова сї значать „минувшого лїта"; порівняннє оповіджених тут фактів з иньшими листами не лишає сумнїву, що мова тут про подїї 1598 р., а вихідний момент їх, похід за Татарами, мав місце в місяцї червнї.

¹⁵) Розумієть ся мабуть самовільна утеча з війська під час того походу на Татар.

¹⁶) Listy c. 88.

¹⁷) Про похід козаків на Волощину – Archiw. Radziwiłłów c. 134, 136, Listy ч. 61, невидані листи Острозького у Жуковича Сеймовая борьба с. 376; про напад козаків на маєтности Ружинських і погром козаків під Котельнею – Arch. Radz. c. 138 і в листї Полоуса – ркп. бібл. Замойских.

¹⁸) Ркп. бібл. Замойских.

¹⁹) В листї без дати, писанім очевидно десь в осени 1598 р. Полоус рекомендував українській адмінїстрації своїх товаришів (що мали до нього прийти з волости), що вони „не приставали з тими своєвільниками, які повстали були против короля нашого й й. м. князя Кирика Ружинського і хотїли його воювати, а пішовши на Низ Днїпром, товаришів наших, що пішли до держав ваших, обдерли й пограбували, подаючи їм ту причину, що вони не повстали з ними против й. корол. милости й не воювали князя Ружинського; і так почавши зрадливо против короля і річипосполитої і наповнивши ся своєволї на волости, пішли до нас на Запороже, без нас на курінях наших майно наше побрали, пошарпали, товаришів наших, що не були з ними на волости, то значить не повставали з ними на волость против короля і річипосполитої, котрих ми йдучи на курінях зіставили – їх половили, помордували і на нас теж приготовили, чого їм Боже не поможи". ркп. бібл. Замойских. Що Байбузовцї були скомпромітовані таки „на волости", видко з їх обережних виправдувань, що то властиво Полоусовцї їх підбунтували. Се натякало б, що роздїл між козачиною став ся з початку не на точцї льояльности, і між прихильниками Байбузи, який міг справдї репрезентувати потім курс опортунїстичний, опинились і „своєвільники''

²⁰) Listy c. 88-9, ркп. бібл. Замойского (тут оповіданнє про погром Скалозуба, писане 4.Х. 1598: про друге заграбленнє казни ще нема мови)

²¹) Iakoz bogu у liudziom dawno iest winien Połous, y to w. m. nasz m. pan raczysz wiedzieć, iako ot Łobody odstąpiwszy w wierzch Dniepra poszedł tamze polkiem swym chodził, stacyi wybirał y naiazdy na domy szlacheckie czynił.

²²) Рукоп. бібл. Замойских – лист ориґінальний, але без підпису й дати; адреса: „ясновельможному нашому милостивому пану" вказувало б на Замойского (одначе може бути адресатом і Жолкєвский), подібність змісту з Байбузиним листом з 15. XI. 1598 вказує на його авторство.

²³) Listy ч. 60, ркп. бібл. Замойских.

²⁴) Listy ч. 59.

²⁵) В згаданих пунктах читаємо: A isz bes starszego nam trudno, prosiemy o takiego, ktory by był slachcicem maiętnym i ktory by o nasze krzywdy się mocno ująl; kniaz Domanta iest dobrze osiadlem slachcicem, o tego prosimy, niech będzie nad wszistkiemi nami starszy, przy temze i chorągiew kro. i. m. będzie, a my iako nanissi slużebnicy i. k. m. y rp. za namnieszem roskazaniem i. k. m. y w. m. рр. hetmanów gotowismy shizycz na kozdą potrzebą.

²⁶) A thak liepiey ze się samy z sobą pirwy poiedzą, tedy na potym może się liepsza posługa dzyacz k. iego m. i rzeczypospolytej.

РЕПРЕСІЇ НА КОЗАЧИНУ Й ЇЇ РЕАБІЛЇТАЦІЯ: МОЛДАВСКІ СПРАВИ, ПРАВИТЕЛЬСТВО ЗАКЛИКАЄ КОЗАЧИНУ ДО УЧАСТИ В МОЛДАВСКІЙ КАМПАНЇЇ, КОЗАЧИНА СТАВИТЬ УМОВИ, ПЕРЕГОВОРИ І ПОХІД КОЗАКІВ, МОЛДАВСЬКА ВІЙНА, ПЕРСПЕКТИВА ЛИВОНСЬКОЇ ВІЙНИ Й НОВІ ЗАКЛИКИ ДО КОЗАЧИНИ, ЖАДАННЯ КОЗАКІВ І РЕАБІЛЇТАЦІЯ НА СОЙМІ 1601 Р.

Кореспонденція уриваєть ся на тих листах, і ми не знаємо, як пішли далї сї відносини в серединї низової козачини. Роздїл одначе не потрівав довго: кровожадна радість шляхетських ворогів козачини мусїла скоро розвіяти ся. Незадовго, в подїях 1600 р. бачимо козачину знову як одностайну цїлість. Внутрішнїй роздїл мусїв вигладити ся іще скорше, судячи з того, що 1599 р. був уже виповнений козацькими походами на турецькі землї: був якийсь морський похід, що починив Туркам багато шкоди, ходили вони в поміч воєводї мунтяньскому Михайлу, що вийшов з послушности Туркам, а в осени 1599 р. зайняв Семигород, мабуть также не без козацької участи ¹). На чолї козачини знайшов ся зручний провідник Самійло Кішка – герой найславнїйшої з козацьких дум, що оспівала його неволю у Турків і щасливу утечу з неї (незвісну нам з історичних джерел) ²), але не заховала памяти про його полїтичні заслуги перед козачиною. Репрезентант статочнїйшої частини козачини, як і його попередник Байбуза – як і він представник української шляхетської козачини (з роду браславських Кошків або Кощичів, правдоподібно), вів умів в своїх руках задержати провід цїлої козачини і видержати її в полїтицї льояльности супроти правительства в рішучий момент, коли за сю недовгу льояльнїсть можна було вернути собі утрачені привілєґії козацького стану.

Воєвода Михайло зачепив чулу струну польського правительства, а особливо старого гетьмана Замойского, бо по своїх успіхах в Семигородї піднїс руку на польського васаля – молдавського господаря. На весну 1600 р. Михайло звернув ся на Молдаву, бажаючи й її прилучити до своїх володїнь. З становища польського, сформованнє такого сильнїйшого посереднього полїтичного тїла між Туреччинною й польськими землями могло вважити ся користним. Але молдавський господар Могила вважав ся васалем польським, посадженнє його на молдавськім господарстві гетьман Замойский вважав своєю великою заслугою, і польське правительство вперед рішило боронити Молдаву від претенсій Михайла. Наступає весною 1600 р. спішна мобілїзація сил для сеї кампанїї, а з тим різко міняють ся і відносини польського правительства до козачини: супроти браку готових сил для сеї кампанїї страшенно важно йому притягнути до участи в сїй війнї козаків, і як перед тим воно дуже холодно приймало всї залицяння козаків, так тепер починає їх з усїх боків бомбардувати закликами та заохотами до участи в сїй війнї. Але супроти сеї різкої зміни зміняє своє становище й козачина. Перед тим вона примилювала ся з усїх сил до правительства, тепер, чуючи собі цїну, не хоче за що небудь продавати свою службу. Вона ставить жаданнєм повну реабілїтацію й приверненнє та лєґалїзацію всїх прав і привілєґій козацьких, status ante bellum.

Першу звістку про сї переговори маємо в листї Жолкєвского. Спішно йдучи під Хотин, де замкнув ся Могила, розбитий військом Михайла, він висилає листи до Низовцїв, на Днїпро, і на Бог „ку Пробитому”, намовляючи їх розірвати свої відносини з Михайлом та послужити королеви й річипосполитій против нього, бо він, удаючи, нїби то хоче воювати поган, в дїйсности проливає кров християнську ³). Було се в останнїх днях мая. Гетьман Замойский, що так неласкаво прийняв козацькі залицяння два роки тому, вислав сам лист до запорозького війська, заохочуючи йти чим скорше на Молдаву, до Жолкєвского, що має для них і готовий „упоминок” ⁴). Козаки одначе не спішили відзивати ся на сї запросини, не ласили ся й на той упоминок, тільки „трівали на своїх звичайних місцях за Порогами, не рушаючи ся нїкуди анї не ходячи по якихось добичах, тільки чекали ласки його кор. милости й річипосполитої, й будучи готові, чекали волї й наказу королївського”. Діждали ся, аж сам король вислав до них лист з закликом до походу, і все таки обмежили ся тільки загальними фразами про готовість свою йти в похід, – але „під певними слушними й їм потрібними кондіціями” ⁵). Правительству сим разом було спішно, а козакам не так дуже, і вони чекали аж температура прийде до потрібної висоти. В правительственних кругах згадали й Оришовского й звернули ся до його посередництва аби намовив козаків. В червнї висилає до них гетьман Замойский лист з Оришовским, вказуючи, яку то козаки мають дорогоцїнну нагоду придбати собі ласку королївську і річипосполитої, – аби тільки спішили до Молдави. Король теж прислав свого дворянина. Стан. Сєраковского з новим листом і з устними порученнями, кличучи козаків на війну. І сим разом козаки виступили з своїм ultimatum-ом. Маємо два листи їх писані одного дня, 1 липня, оден до короля від тодїшнього старшого Самійла Кішки з старшиною й військом, другий до Замойского – від війська просто ⁶). В них військо висловляє свої умови, під якими готово йти на службу – в обох листах в виразах подібних, навіть до буквальности, просячи тільки гетьмана від себе просити за них перед королем. Ось сї умови:

По перше – буде скасована банїція, вложена невинно на козаків.

По друге – аби вільности, з котрих користали їх предки спокійно, шануючи надання покійного короля Стефана, були вернені і ласкаво конфірмовані.

По третє – аби були заборонені ті незносні кривди, які терплять козаки від державцїв королївських маєтностей, старостів українних і їх підстаростів в особах своїх і своїх товаришів – убийства і всякі нелюдськости без всякої причини й вини, а також в своїм майнї, що добули вони крівавим потом, не жалуючи житя, шаблею у неприятелїв св. хреста – бо й того не дають їм спокійно уживати.

На обіцянку „упоминку” заявляють гетьману, що трудно їм іти по нього так далеко, аж до Жолкєвского, бо вони не мають з чим вибратись – „обнажені в достатках своїх”. Просять, аби їм той упоминок королївський прислано на місце, на Днїпро. Не вдоволяючи ся ним просять і короля і Замойского, щоб їм була визначена платня, як була призначена їх попередникам. Крім того просять собі „знаку – себто корогви його королївської милости, щоб під тим знаком могли ходити і бути знані як слуги його корол. милости”.

З тими умовами вислали вони до короля своїх депутатів – Родкевича й Онопрія. Обіцяли одначе рушити ся в похід не чекаючи відповіди на свої умови – покладаючи ся на прихильне їх полагодженнє. Оришовский зістав ся з ними, щоб своїми наляганнями підтримати їх в сїм добрім замірі. Дня 16 липня вони рушили з Запорожа, „стараючи ся догодити волї й наказу його кор. милости”. Маємо лист від Оришовского, Кішки і всього війська Запорозького писаний з Білобережа, „шість миль низше Черкас”, дня 1/VIIІ, до Жолкєвского правдоподібно, в відповідь на нові його принаглювання. Тут дуже сильно описано ту незвичайну енерґію, яку вкладали Запорожцї в сей похід, бажаючи догодити королеви. „Ідучи водою вгору й маючи противні вітри, як прийшли до порогів, то ледво не на кождім тягнули морські човни берегом через скали по двіста по триста чоловіка, взявши ся за линви; декому добре падав і крівавий піт з чола – все то приймали на себе, аби тільки догодити волї й наказу його кор. мил. та здобути ласку пана свого (короля) і вашу. Від дати того листу в недїлю будемо певно в Каневі, там мусять зостати ся з тиждень, поки зійдуть ся всї з пограничних міст. Дальша дорога теж мусить забрати часу, яко людям пішим, хоч будуть поспішати і в день і в ночи, беручи підводи де можна; а з Канева до Камінця 50 миль!'' Осібно ще від себе Оришовский засвідчав велику пильність і охоту, яку показує „старший, пан Самійло Кошка”, щоб заслужити ласку королївську собі й війську ⁷). Невважаючи на се козаки потім піднесли на нього скарги, що він не досить щирости показав, і навіть, як доносить польське джерело – підозріваючи в порозумінню з Михайлом, арештували його і вибрали на його місце гетьманом Гаврила Крутневича, а його хотїли дати на суд Замойского ⁸), але се мабудь був якийсь партийний вибух, який полагоджено і вернено пізнїйше булаву Кошцї.

В відповідь на посольство козацьке король прислав лист ⁹), де висловляв подяку козакам за їх готовість іти в похід. Обіцяв постарати ся полагодити їх бажання на найблизшім соймі і посилав їм охоронні листи. Казав, що розішле накази до пограничної адмінїстрації, аби не чинила нїяких кривд і прикростей козакам, їх жонам, дїтям і майну ¹⁰). Потім козаки, прибувши в серединї вересня в Молдаву, вислали до короля нове посольство за порадою гетьмана Замойского, що від себе обіцяв перед королем „чинити старання за ними” й посвідчити їх службу. Їздили сим разом: Якуб Осовський, Ждан Серафинович, Петро Одинець. В листї писанім від імени нового старшого, Крутневича, і всього війська, козаки поновляють свої прошення в справі платнї, та просять дати нові листи до урядів українних (до скасовання банїції), аби не було їм кривд після походу ¹¹). Король і сим разом дав їм прихильну відповідь. Повторив, що з скасованнєм банїції і визначеннєм козакам платнї треба почекати до сойму, але він поручить гетьману виплатити їм в друге суму 6 тис. золотих (упоминок), а до старостів роспише мандати – щоб з козаками поводились уже не як з ворогами держави, а її служебниками. Обіцяв гетьману поручити, аби визначив когось „до судів їх” (щось в родї давнього уряду Бадовського – видко козаки того собі бажали, аби забезпечити ся від старостинських судїв). Взагалї запевняв, що скільки буде залежати від нього, то він усе зробить, а в усїм иньшім доложить старань о ich postanowieniu pewnym i gruntownym ¹²).

Кампанїя тим часом пішла лекше, нїж можна було сподївати ся. Перше нїж Поляки встигли серіозно забрати ся до Михайла, він потерпів великий крах в Семигородї, де против нього підняла ся угорська шляхта і погромила, злучивши ся з цїсарським військом. Серіозної відправи Замойському дати він через те не здолав. Битва, яку дав він польському війську під Буковим, коло Плоєшт, в серединї жовтня, Михайлом була програна. Немало в тім прислужила ся й низова козачина: вона „офіровала ся”, як каже Замойський, вибити молдавське військо з його позицій, оборонених водою й лїсом, і діпняла того; під ворожою стрільбою, гарматною й рушничною, брела болотом і водою, вище як до пояса, і ударивши з польською піхотою на ворожі позиції, вибила звідти Молдаван ¹³). Взагалї їх участь в кампанїї була дуже показна. Числа їх докладно не знаємо, але було не меньше чотирох тисяч – на се число була їм потім обіцяна платня ¹⁴), а польського війська було сїм тисяч (включаючи й козацькі полки, звербовані ріжними панами ¹⁵).

Михайло по програній битві мусїв уступити ся, і Замойский по сїм вважав своє завданнє скінченим: оголосив Мунтяни васальною провінцією Польщі, господарем її настановив Семена Могилу, Єремієвого брата і з тим пішов до дому ¹⁶). Михайла потім іще раз погромив сам Могила з полишеним при нїм польським військом, і тим припечатав справу.

Замойский спішив ся яко мога скорше скінчити з сею справою, бо король кликав його до Польщі з огляду на шведські справи. Його стрий реґент Швеції Кароль, зсадивши Жиґимонта з шведського престолу, тепер захопив Естонїю, а далї брав ся вже і до польської Лївонїї. Його військо в осени 1600 р. перейшло ливонську границю й брало оден за одним ливонські замки. Сюди мусїло обернути ся коронне військо, зайняте на Молдаві, а супроти невеликих розмірів його (зменьшених іще віддїлом полишеним для охорони господаря), знов треба було заручити ся помічю козаків, іще в більших розмірах по можности. В молдавській кампанїї їх раховано офіціально 4 тисячі, до ливонської Замойский хотїв мати їх шість тисяч ¹⁷). Козаки не відмовляли ся, але клали натиск на обіцянку короля і гетьмана, що на соймі будуть сповнені їх домагання, предложені перед молдавською війною, як conditio sine qua non їх служби річипосполитій. Перед соймом, скликаним на кінець січня 1601 р. для ухвалення кредитів на ливонську війну, Самійло Кішка вислав листи з пригадкою сього. Маємо лист його до гетьмана, дуже ґречний, навіть унижений, як звичайно, де пригадують ся одначе дуже рішучо торішнї обіцянки: скасованнє банїції, визначеннє платнї, приверненнє Терехтемирова, просять також потвердження привилею кор. Стефана і визначення королївського комісара для охорони від кривд і зачіпок адмінїстрації та ґарантії козацького суду ¹⁸). В сих справах вислана була і депутація до короля на сойм, зложена з Івана Радкевича, Андрія Комиша „ясаула” й Івана Макаровича. Щоб не сполошити королївської ласки, козаки, як запевняє Кішка, ідучи з походу, „минали коронні волости, аби ухоронити ся від крику людського і позискати ласку королївську” і розташувавши ся на зимівлю в Білоцерківщинї і сусїднїх околицях „заховували ся скромно і спокійно” ¹⁹).

Так ґречним, а головно – так потрібним союзникам, розумієть ся, не можна було відмовити. Сойм зібраний з кінцем сїчня, в значній мірі сповнив козацькі бажання і королївські обіцянки. З огляду, що козаки вірно і гідно послужили державі в кампанїї з Михайлом і обіцяли послужити в новій війнї против Кароля, сойм зняв банїцію з усїх, хто візьме участь в тій війнї з Каролем. Звільнив їх від побирання умерщин, ґарантував від усяких кривд родини участників походу під час їх неприсутности; обіцяв, що Терехтемирів буде звернено. Одначе остерігав, що „звичайна юрисдикція над тими, що будуть мати осїдок у маєтностях наших (королївщинах) і в них мешкатимуть, не відбираєть ся у старостів, а також і у панів над їх підданими”. На війнї козаки мають бути під проводом старшого, якого їм визначить гетьман коронний. На закінченнє соймова постанова грозить, що як би козаки поновили свої „переступства” – „хоч того не думаємо про них”, – то банїція, проголошена на них давнїйше, на ново війде в силу ²⁰).

Таким чином бажання козачини були сповнені тільки по части, й старі права й привілєґії не були вернені їй в цїлости. Козацького імунїтету не признано вповнї. Промовчано справу платнї (вона признавала ся мовчки). Найважнїйшим було се формальне скасованнє банїції і признаннє козачини як правної орґанїзації. Сим ухиляв ся засуд над козачиною, проголошений шляхетською річею посполитою в 1596 р., і тратили підставу репресії, практиковані над козачиною пограничною адмінїстрацією й шляхтою. Се було важним здобутком, важною заслугою Кішки – сього попередника Сагайдачного і його полїтики, і сим поки що могла вдоволити ся козачина. Вона могла вповнї сподївати ся, що дальший розвій козацьких сил і дальші потреби річипосполитої в козацькім війську дадуть козачині спроможність не тільки користувати ся в дїйсности всїми тими правами й привілєґіями, на які вона претендувала, але крок за кроком здобувати для них і формальну санкцію правительства.

Примітки

¹) Жерела VIII ч. 70.

²) Див. про сю Кощину лєґенду в прим. 4.

³) Listy ч. 71.

⁴) Ibid. ч. 72.

⁵) Жерела VIII ч. 72, пор. Listy ч. 72.

⁶) Перший – в Жеролах VIII ч. 72, другий – Listy ч. 72.

⁷) Listy c. 107.

⁸) Collectanea vitam resque gestas J. Zamojscii illustrantia

⁹) Писаний l/VIII – Жерела VIII ч. 73.

¹⁰) Жерела VIII ч. 73.

¹¹) Лист. з дня 26 вересня 1600 р. в ркп. бібл. Замойского.

¹²) Жерела VIII ч. 74.

¹³) Записка Замойского в Starożytności polskie I c. 107.

¹⁴) Так виходило б з слів Кішки – лист у Стороженка с. 320; Замойский просив їх вислати наперед три, або принаймнї дві тисячі – Listy c. 74.