Текст книги "Не судилось (Панське болото)"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

В И Х I Д VIII

Iван Андрiйович, Анна Петрiвна, Павло i Жозефiна.

А н н а П е т р i в н а. Така тоска, нудота… нерви розбитi. Тiльки ви менi хоч трохи помагаєте; хоч почитаєте, слово розумне почую…

П а в л о. Вам би краще було тiльки перележати в покої, а ви шпацiруєте.

А н н а П е т р i в н а. Чисте повiтря… Там от в холодку приляжу. Прочитайте що-небудь! Взяли Авдєева "Подводный камень"?

П а в л о. Та взяв. (Набiк). От причепилась потороча!

Проходять далi.

I в а н А н д р i й о в и ч (до Шльоми). Так поїдь-таки, поїдь, розстарайся, бо менi аж-аж треба!

Ш л ь о м а. Слухаю, пане! (Пiшов).

Жозефiна виходить з другого боку, смутна.

I в а н А н д р i й о в и ч (зуздрiвши). А! Мамзель! Мамзель!

Ж о з е ф i н а. Ах, се фi сама!.. Я шкаль madamе.

I в а н А н д р i й о в и ч. Чого ви такi смутнi? Ходiть побалакаємо!

Ж о з е ф i н а. Qu'est-ce-que c'est!* (*Що означає (франц.)) баляка?

Iван Андрiйович. Хе-хе-хе! Парле… парле…

Ж о з е ф i н а. Оui? Баляке?

I в а н А н д р i й о в и ч. Та йдiть-бо, сядемо тут та гарненько, любенько i поговоримо.

Ж о з е ф i н а. Мне не мошна… очень трудно, Ьiеп difficile…* (*Дуже важко (франц.).)

I в а н А н д р i й о в и ч. Чого там трудно? Ви не лякайтесь; потрошку…

Ж о з е ф i н а. Нет трошка… моя трошка не може.

I в а н А н д р i й о в и ч. О, бодай вас!.. А як же? Ось сiдайте!

Сiдають на деревi.

Якi в вас славнi ручки!

Входить Харлампiй i крадеться тихо.

Ж о з е ф i н а (не дає руки). М-eur, vous mе faites des compliments?* (*Пане, ви кажете менi комплiменти? (Франц,))

I в а н А н д р i й о в и ч. I очки славнi… чим ви їх закаляли?

Ж о з е ф i н а. Соmment?* (*Як? (Франц.).)

Iван Андрiйович. А подивiться, якi чорнi! (Хоче обняти).

Харлампiй кашляв.

Ж о з е ф i н а (встає). Я так не хотiль! Lissez moi franquille!* (*Дайте менi спокiй (франц.).)

В И Х I Д IX

Тi ж i Харлампiй.

I в а н А н д р i й о в и ч (з досадою). Чого тобi треба?

Жозефiна хутко пiшла.

Х а р л а м п i й. Та там, вельможний пане, люде прийшли.

I в а н А н д р i й о в и ч. А чого їм?

Х а р л а м п i й. Загнали на спашу гусей, чи що.

I в а н А н д р i й о в и ч. Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики!

Пiшли.

В И Х I Д Х

Пашка i Катря виходять з кiнця кону по той бiк баркану.

К а т р я (зупинившись коло хвiртки). Ну, iди ж ти, а я тут почекаю.

П а ш к а. Ходiм разом.

К а т р я. Не пiду.

П а ш к а. Чому? Туди всi ходять; он до того будинку: там i школа.

К а т р я. Я й тут постою.

П а ш к а. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш i за матiр – чим i як слаба.

К а т р я. Та про це дiло, то, може б, до знахарки краще…

П а ш к а. То таки лiкар, вчений, а то… Он i люде всi дякують, що пособля.

К а т р я. Та я тим тебе i послухала, що ти про матiр нагадала, а сама б зроду не насмiлилась…

П а ш к а. То й добре: от i за матiр порадимось, i прогуляємось до Росi, бо ти все дома та дома, – аж занидiла.

К а т р я. Гуляти – то дарма; а от лiкар чи й пiде? Ми бiднi…

П а ш к а. Що ти? Вiн такий добрий; до самого найбiднiшого пiде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, – то й вилає добре!

К а т р я. Вiн сам тут сидить? Чи й…

П а ш к а (пiдморгує). Там i панич.

К а т р я. Геть!

П а щ к а. Та ну, справдi, ходiм! Адже ти хотiла й до школи ходити i про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!

К а т р я. Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер…

П а ш к а. А може, скажеш, Михайло не гарний?

К а т р я. То що?

П а ш к а. Як одягне жупан, та дорогим поясом пiдпережеться, та сиву шапку набакир, – i очi б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку!

К а т р я (засоромившись). Та годi вже! Чи так закохалася!

П а ш к а. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!

К а т р я. Отакої!

П а ш к а. Такої ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом i плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!

К а т р я. Вiн i спiва славно, голосно так та чуло; та все наших пiсень, тiльки таких, що я й не знаю… слухала б i не наслухалась!

П а ш к а. Бач, для тебе й спiвав!

К а т р я. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше i слово промовити з паничем, а вiн – нiчого, зовсiм простий, ласкавий: розказує таке все цiкаве, а часом смiшне, i так звичайно, з великою шаною… Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.

П а ш к а. Чого? Ото дурна! (Засмiялась).

К а т р я. Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвичаєна, – у дворi була.

П а ш к а. Такi ж люде. Ну, ходiм же, ходiм! Чого ми будемо тини пiдпирати, коло хвiртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).

К а т р я (озираючись). Як тут славно! Квiтки якi хорошi, дух такий…

П а ш к а. Хiба ти нiколи не була?

К а т р я. Нi, вперше. А то куди отi широкi стежечки?

П а ш к а. До горниць, до ставка. Хочеш – я тебе кругом обведу?

К а т р я. Нi, нi, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав… неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защемiло всерединi… Ходiм звiдси мерщi, бо мене чогось i сум, i страх огорта… краще другим разом.

П а ш к а. Вигадай ще!

В И Х I Д XI

Михайло, Катря i Пашка.

М и х а й л о (виходить з рушницею на гонок). Тiбора!! Тiбора!! Iсi! I де вона забiгла? Зiпсують чисто собаку! (Зуздрiвши дiвчат). А!! Здоровенькi! (Пiдходить, подає руки). Спасибi, що прийшли.

П а ш к а. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.

К а т р я. Ви не слухайте її, то вона жартує.

П а ш к а. Далебi! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала i про кого?

К а т р я (сiпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її… вона такого…

М и х а й л о. Та чи я ж повiрю? Хiба я не знаю Пашкиних пустот!

К а т р я. Не вiрте, будь ласка…

П а ш к а. Нi, нi! Не бiйся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матiр слабує.

М й х а й л о. О? Давно? Що ж такого?

К а т р я. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гiрше сталося: сказать би, натрудились, – так я вже ж i до хазяйства нiкуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тiльки й на свiтi: ото вся моя й родина!

М и х а й л о. Не тривожся, голубко; я з Павлом навiдаюсь. Де ваша хата?

К а т р я. На Горбанiвцi; зараз за цвинтарем, коло тополi.

П а ш к а. Та от ми пiдемо з Катрею до Росi нарвати квiток та зiлля; то, назад вертаючись, i вас проведемо.

М и х а й л о. Або краще – я Павловi скажу та сам до вас на Рось вийду, а звiдти укупi й пiдемо.

К а т р я. Спасибi вам. Коли б помогли мамi!

М и х а й л о. Не бiйся, серце: Павло добрий лiкар. Нiчого не пожалiєм, вирятуємо.

П а ш к а. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогоднi вийдете?

М и х а й л о. А ви будете обидвi?

П а ш к а. Авжеж!

К а т р я (до Пашки). А мати як?

П а ш к а. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивiться, й гармонiю принесiть.

М и х а й л о. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матерi оце зайдемо, дамо лiкарства, – то чого ж?

П а ш к а. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобi треба i розважити себе, провiтритись.

К а т р я. То й прийду уже.

П а ш к а. Ну, ходiм же до Росi. Ми там коло млина будемо.

М и х а й л о. Добре, добре.

К а т р я. Прощавайте, спасибi вам.

П а ш к а (за хвiрткою). Так прийдете?

Тихо пiшли.

М и х а й л о. Я зараз! (Любує здалеку на Катрю).

В И Х I Д ХII

Михайло сам.

М и х а й л о. Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд… такий уже лагiдний, чисто янголиний! Сердешне голуб'ятко! Сирота ще: сама-сiмiсiнька. Хоч би матерi її пособити! Так просила, аж слiзки бринiли на оченятах… Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя має свої права, i проти них воювати годi! Та на бiса б i колотивсь цiлий вiк чоловiк, якби не загорював якої втiхи? Навiщо б поневiрятись i лити кривавий пiт над працею, коли б не мати таких одрадiсних хвилин у життi? Чого тiкати вiд краси? Який там грiх – одволожити поезiєю душу? Буду, конечне буду!

Завiса

ДIЯ ДРУГА

Глухе мiсце на березi Росi. Праворуч млин i мiсток до його з кручi. Лiворуч – якась пустка, руїна; за нею – темний лiс. Просто – крутий берег i кручi Росi, кущами уквiтчанi. Чудовий краєвид. Мiсячна нiч.

В И Х I Д I

Пашка, Параска, Прiська, 1-а, 2-а дiвчина й iншi.

Д i в ч а т а (сидять картинно на березi, на мостику, коло млина).

 
Ох i зiйди, зiйди, зiронько та вечiрняя,
Ох i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!
Неподоба зiрцi до мiсяця та зiходити,
Неподоба дiвцi до козака та виходити.
Рада б зiрка зiйти, – чорна хмара заступає,
Рада б дiвка вийти, – так матiнка не пускає!
Ой i зiйшла зiрка, усе поле освiтила,
Ох i вийшла дiвка, козаченька звеселила.
 

П а р а с к а. Коли б сьогоднi панич Михайло прийшов, та з гармонiєю: от би весело було! Як вiн гра славно!

2-а д i в ч и н а. Е, дiждешся! Уже його, може, тижнiв зо два i в вiчi нiхто тут не бачив.

1-а д i в ч и н а. Чого вiн справдi перестав ходити? То було що божого дня, а то – як одрiзав.

П р i с ь к а. Чого? Хiба не знаєш? У Дзвонарiвни застряв, – i днює й ночує.

П а р а с к а. Чого ж панич до неї ходить?

П р i с ь к а. Чи тебе мама не п'яною привела? Дивiться, люде добрi, яка маненька, наче з капусти вискочила.

Усi смiються.

Не дивно, якби парубок ходив, ну – сватати дума; а паничевi – звiсно чого…

П а р а с к а. Чого ж?

П р i с ь к а. Тю на тебе! Та вона – навiки дурна!

Смiх.

П а ш к а (сидiла трохи подаль, за остатнiми фразами зверта увагу). Чого плещеш? Чого славу пускаєш? Вiд кого ти чула? Що ти знаєш?

П р i с ь к а. Аннушка казала.

П а ш к а. Така ж, певно, мерзенна плетуха, як i ти?

П р i с ь к а. Та ти не дуже-то!

П а ш к а. Та й ти дивись, щоб тобi Дмитро не повернув потилицi наперед. Совiстi не маєш, оббрiхувати дарма бiдну дiвчину, та ще сироту!

П а р а с к а. Та то вона з заздростi: досадно, що за нею такий гарний панич не впада.

П р i с ь к а. Подавись ти ним тричi! (Вiдходить далi).

Д е я к i. Та годi вам сваритись!

1-а д i в ч и н а. Про кого се рiч? Про яку дiвчину?

П а ш к а. Про Катрю Дзвонарiвну. В неї, сердешної, мати слаба, так панич з лiкарем Павлом навiдують її i керують, а вона, з доброго дива, он як паскудить!

2-а д i в ч и н а. Грiха не мають!

П а ш к а. Довго ославити! У дiвки, може, тiльки й посагу того, що честь.

1-а д i в ч и н а. Та Катря ж, здається, заручена з Дмитром Ковбанем?

П а ш к а. Нi, вона, певно, за його не пiде.

П а р а с к а. Чому? Вiн такий славний!

П а ш к а. Мало хто не хороший? Може, iнодi чоловiк би себе надвоє розiрвав, щоб того щастя-кохання добутись, а як нема долi, не судилося – то й ковтай тiльки нишком сльози!

В И Х I Д II

Тi ж, Євстрат, Панас i iншi парубки. Парубки виходять до дiвчат, здоровкаються гуртом i попарно.

П а р у б к и. Здоровi!

Д i в ч а т а. Здоровi! Чого пiзно?

Д р у г i д i в ч а т а. Де вас чорти носили? Уже по других вулицях тини пiдпираєте?

П а р у б к и. Атож!

Д е я к i п а р у б к и. Думаєте, що кращих не знайдемо?

Д i в ч а т а. Куди вам, гирявi!

Є в с т р а т. Куриного товару кiльки хоч!

П а н а с. Дешевий!

Д i в ч а т а. Ех, ви, голодранцi!

Смiх.

Деякi паруються i одходять далi, а то на одшибi сiдають на кручi; деякi на переднiм кону, коло млина. Картиннi грона. Ближче всiх на кону Пашка, 1-а дiвчина, Панас i Євстрат.

В И Х I Д III

Дмитро, Панас, Євстрат, парубки i дiвчата.

Д м и т р о (виходить тихо i озира дiвчат, шукаючи когось). Нема. I сьогоднi не вийшла, а обiцялась: все коло матерi. Сам то з хурою, то коло бурякiв, мов у каторзi; прийдеш додому, ждеш тiї хвилини, як сонця божого, щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хатi чужi – лiкар, а надто панич той… Така досада! Чорзна-якi думки у голову лiзуть!.. Дати їм волю – то й… Краще зараз оцю голову розбити! (Зуздрiвши Пашку). Здрастуй, Параско!

П а ш к а (вiтається). Здрастуй!

Д м и т р о. Не приходив сюди ще лiкар?

П а ш к а. Нi, не було. А що?

Д м и т р о. Та то вiн обiцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо поїдем їсть… та щось i нема.

П а ш к а. Може, хто задержав; коли обiцяв, то вийде.

Д м и т р о. А не бачила ти оце увечерi Катрi?

П а ш к а. Бачила.

Д м и т р о. Не казала вона, чи вийде, чи нi?

П а ш к а. Казала, може, й вийде.

Д м й т р о. А не було ще?

П а ш к а. Нi.

Д м и т р о. Чого б же вона зосталася, не знаєш ти?

П а ш к а. Може, коло матерi…

Д м и т р о. Хiба погiршало?

П а ш к а. Боронь боже!

Д м и т р о. Так чого ж? Мати ж i встають уже, та й Степанида коло їх ночує; Катрi б слiд i розважитись чим-небудь: аж змарнiла…

П а ш к а. А тобi дуже шкода Катрi?

Д м и т р о. Атож!

П а ш к а. Так що, якби, крий боже, вона вмерла…

Д м и т р о. Господи! Хiба Катря слаба? Може, лiкар казав? Не затаюй, Христа ради!

П а ш к а. Як ти її любиш!

Д м и т р о. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом!

П а ш к а. Заспокойся! Катря нiчим не слаба, – здорова; то я так хотiла тiльки спитати, чи ти б її нiколи не забув?

Д м и т р о. Бога ти не боїшся жартувать таким словом; та ти все їдно, що ножа менi у серце встромила та й повернула ще тричi!

1-а д i в ч и н а (до Євстрата). Як побивається за Катрею!

Є в с т р а т. А Катрi про його, може, й думки нема.

1-а д i в ч и н а. Тут оце розказували… (Щось шепоче).

Є в с т р а т (засмiявся). Унадився, значить, журавель…

Д м и т р о (прислухався, завважив). Хто ще там шипить? Хто згадує Катрю?

Є в с т р а т. А хоч би й я! Хiба вона преподобилась уже, що не можна?

Д м и т р о. Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг!

Є в с т р а т. Чого ти сiкаєшся, чого лаєшся?

П а н а с. Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хiба вона заручена з тобою?

Д м и т р о. Хоч i не заручена – дарма! Вона – сестра менi, i рiднiша за всiх вас укупi! Мене як хоч вилай, а за неї я перерву горлянку кожному! Грiха не побоюсь! (Пiшов).

Є в с т р а т. Чи вiн не сказився?

П а н а с. Цур йому! Не чiпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не панi у бiлому маячить? Ходiмо далi!

Iдуть назад.

П а ш к а (стояла замислена). Як вiн її любить! (Теж, зiтхнувши, пiшла).

В И Х I Д IV

Тi ж та Аннушка й панi.

А н н а П е т р i в н а. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сiда на колодi).

А н н у ш к а. Не знаю, што воно бiлб. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась…

А н н а П е т р i в н а. Тут и девки гуляют?

А н н у ш к а. Да, девушки з кавалерами, з вечора натiрально.

А н н а П е т р i в н а. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?

А н н у ш к а. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.

А н н а П е т р i в н а. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там…

А н н у ш к а (обходячи, набiк). Сторожи! Вона тут рандєвою занiматиметься, а ти на часах стой… Ех, життьо! (Iде далi).

А н н а П е т р i в н а. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколькс их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.

П а р у б к и i д i в ч а т а (стиха спiвають).

 
Ой мiсяцю, мiсяченьку, зайди за комору:
Нехай з своїм милесеньким трошки поговорю!
Ой мiсяцю, мiсяченьку, i ти, зоре ясна.
Та свiти там по подвiр'ю, де дiвчина красна!
 

А н н а П е т р i в н а. Поют? Где зто? (Встає i прислухає).

Д i в ч а т а. Гляньте, чи не панi йде?

П а р у б к и. Мабуть. Рушаймо!

 
Розходяться парами, обнявшись, спiваючи.
Ой зацвiла макiвочка, зачала бринiти;
Iде козак вiд дiвчини, – починає днiти!
 

А н н а П е т р i в н а. Песни, объятия, свобода наслаждений… Ах, как зто вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, – кровь даже бросилась в лицо… До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной… Что ато? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода?

А н н у ш к а (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо – может, i вонi.

А н н а П е т р i в н а. Пойдем навстречу.

Iдуть направо.

В И Х I Д V

Катря i Пашка.

П а ш к а. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!

К а т р я. Ох менi лихо, чого?

П а ш к а. Та так абичого… бiльш розсердився, що тебе не було.

К а т р я. Що менi в свiтi робити? I Дмитра шкода, i не знаю, що йому й казати!

П а ш к а. Хiба з Дмитром у тебе що вийшло?

К а т р я. Боронь боже! Тiльки вiн за мною душi не чує, а мене… в черницi тягне.

П а ш к а. Та що це з тобою сталося?

К а т р я. Хто його зна: чи менi наврочено, чи у мiй слiд хто вступив? Все одно та одно на думцi… не дає менi нi робити, нi спати!

П а ш к а. Що ж то, Катрусю?

К а т р я. Так… нiчого… нудьга тiльки… Тут нема нiкого на вулицi, не приходив нiхто?

П а ш к а. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вiчi).

К а т р я (похнюпилась). Так собi… про всiх, що були.

П а ш к а. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?

К а т р я. Що ти? Що ти? I не говори менi про це!

П а ш к а. Чому нi? Хiба грiх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запроданi ще нiкому! Та й, правду кажучи, хiба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!

К а т р я. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!

П а ш к а. Я? Чим?

К а т р я. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничiв: прочувало серце погибель мою… А ти таки пристала та й пристала.

П а ш к а. Ну?

К а т р я. Я ж i послухалась, пiшла… та од тiєї ночi сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собi пташкою вiльною, – спiвала, щебетала, смiялася; на всiх менi весело було дивитися, свiтом божим радiти; а теперечки потемрiв свiт менi, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навiть матерi в очi важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, – а у мене в серцi – тiльки ворог мiй, а у мене в думках – одно та одно: тiльки б його побачити, тiльки б його послухати… Як же ти не загубила мене, як не загубила?

П а ш к а. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, – то було б горе… Таке горе!.. Ох, i не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душi не чує. Може, нi, скажеш?

К а т р я. По чому ти знаєш, по чому?

П а ш к а. Шила в мiшку не втаїш. Хiба ти сама не бачиш? Та й по очiх пiзнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду мiниться!

К а т р я. Нi, як йому любити мене, коли я нерiвня? Вiн добрий, шанує нас, помагає… а менi тим ще гiрше завдає жалю. То було поки не ходив вiн до матерi, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зi мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цiлком моє серце…

П а ш к а. Чудна ти якась: другi ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.

К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна!

П а ш к а. Вiльному воля: i собi пригадувати муки, i коханому серце в'ялити.

К а т р я. Що ж би ти зробила? Що?

П а ш к а. Я? Кохала б, жила, землi пiд собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цiлувала б його – до загину, до пропаду…

К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такi речi? Подумай тiльки, де сумлiння твоє!

П а ш к а. Ет!

К а т р я. А мати? А батько? А люде?

П а ш к а. Що менi до батька, до матерi, як оддала я своє серце дружинi, а вони стоять на дорозi! А люде?.. Нi, не така я! Не двiчi жити, а раз!.. Ух, натiшилася б вiльною волею, а там… а там, хоч i поневiрятися вiк цiлий, – принаймнi знала б хоч за що?!

К а т р я. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може… не знаю… А як же б ти наплювала на матiр, що й душi у тобi не чує? Як би ти приспала в своїм сумлiннi її сльози? Ох, i подумати страшно!

П а ш к а. Не ронив нiхто по менi слiз, не зазнала я ласки, то й не зумiю сказати, чи тяжко йти проти них, чи нi? А от як картають та волю над тобою показують, – то я добре знаю!

К а т р я. Та ти слухай, яка менi скрута: мати ледве одужали, слабi, безпомошнi; тiльки й думки у них, щоб мене швидче замiж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала… а тепер менi його тiльки жалко… я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а менi немов хто за муром гомонить i не про мене. Я й ходжу, i роблю, та мов не своїми руками: усе менi здається, що я уже – не я, що я i не дома, а десь в iншому хорошому мiсцi; тепло там, гарко, люб'язно – тiльки от через рiчку перебрести… хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкавi речi шепоче, – i такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу… Я, певно, швидко умру!

П а ш к а. Крий боже, що вигадала!

К а т р я. Хоч би довiдатись, дознатись, чи вiн… Господи, яка я дурна, божевiльна! Чи впада ж нещаснiй синицi думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кiнець оце менi лихо? Нудьга тiльки точить моє серце, мов…

П а ш к а. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобi треба залишити це дiло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його…

К а т р я. Як же його забути, коли несила моя! От третiй день не бачила i не знаю, що заподiю з собою!

П а ш к а. Ти не зоставайся сама собi на самотi з такими думками; бiльше в гуртi бувай! От ходiм зараз за млин, на Деркачiвку, – там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце.

К а т р я. В гуртi ще гiрше.

П а ш к а. Та ходiм, ходiм! Вдармо лихом об землю!

Виходять.