Текст книги "Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)"
Автор книги: Майк Йогансен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)
Найбільше посвідок доводилося йому писати взимку для хлопців і дівчат, що хотіли вступити до вищої школи.
Така тенденція у нас звичаєм дуже поетично називається «потяг до знання». Я гадаю, що краще було б назвати це жадобою кращого життя, яскравішого побуту, культури, книги, командних гір. Селянин все ж таки проти городянина живе гірше; і він це знає. Він не кидає своєї проклятої роботи тільки через те, що йому ніде дітись поки що. Він прикутий, як до скелі, до лютої землі, що висотує з нього всі соки, що так само виснажуватиме його дітей і, на жаль, мабуть, іще дітей його дітей. Даремно він переконує себе, що земля свята і що хліб святий, і що робота його свята.
Зважте це ті, хто ремствує на переселення євреїв на землю!
Є в писаря єврейської сільради записи народжень. Народжується багато: більше, ніж родить земля хліба. Є в нього також і записи про число шлюбів, але реєструють шлюби найчастіше в місті, щоб пишніше було. Не обходиться часом і без рабина, щоб було кріпше.
Є в нього також і запис смертей. За останній рік умерло четверо на весь район сільради. Троє вмерло старих дідів: в одного було хворе серце, а двоє інших були надто вже старі діди. Четвертий умер хлопець дванадцяти літ. Цей хлопець утопився, купаючись у ставкові.
• • •
Степові колонії, що ми в них були, не дуже старі. Це найбільше переселенці двадцять п'ятого, двадцять шостого року. Це євреї-полтавці, київці, чернігівці, волиняки, подоляни.
Але тепер уже нелегко було б добрати, хто з них звідки приїхав. Це вже одна компактна селянська маса. Вони вже однаково хазяйнують, однаково орють і однаковий збирають урожай.
Більше того, їх уже тепер нелегко одрізнити від околишніх селян. Спокійні і статечні, мовчазні й дотепні, стоять вони навколо заїжджого філософа і ждуть доброї нагоди, щоб прикласти влучного слова. Навіть лікуватися вони вже тепер не так полюбляють, як раніше. У лікарні буває щодня з вісімдесят душ, і все це справді хворі селяни й селянки.
Тим-то серед них велику має популярність легенда про одного, що його якось ударило машиною і його родичі прибігли до медпункту, галасуючи, що чоловік помирає. Спішно зібралася лікарка, спішно запрягли коней і спішно примчали на місце невчасної смерті.
Та коли приїхали до хати, мерця не знайшли вдома. Стурбовані й перелякані кинулися земляки його шукати. Його ніде не можна було знайти. І лише надвечір вияснилося, що він, замотавши собі руку рушником, пішов у сусіднє селище гуляти до кума, а може, й косити.
– Нема єврея дома, пішов косить!
• • •
Любі мої куми і сватове зі Старобільщини, що козакували колись із моїм дідом, що для вас я пишу цю книгу і для дітей ваших, і для дітей дітей ваших. Жаль мене бере, але книга моя кінчається, як кінчається все гарне на цім невдалім світі.
Та хоч ми й виїхали з Маном зі степового перестанку Ґалаґанівки, прямуючи на Запоріжжя і Харків, але на цім не скінчилася подорож у єврейські колонії.
Чи не доводилося вам, щирі мої куми і сватове, одштовхнувши човна від берега тихого Айдару*, бачити, як довго ще після того потопає й поволі виринає з води ніжне стеблиння молодого рогозу і ще якої сочистої річкової рослини? Уже од'їхав човен і далеко зостався рогіз, а все він киває й дихає, наче у вогких обіймах Айдару.
Уже сіли ми у вагон уночі й розташували на чім собі спати – я рюкзака, а Ман портфеля – ніяких більше речей не було в Мана, окрім портфеля, – і він покладав свою голову на доповідь про Івана Франка і на новелки французького поета; уже налагодилися ми спати, а все ще не скінчили подорож у єврейські колонії; вони кивали нам і наче дихали, то потопаючи в пам'ять, то випливаючи знову, як серед рогозу голий і мускулястий дядько в плакаті про рятування потоплих.
У темних вікнах ніч гула й гуркотіла, наче тисячі «Доджів» мчали ріллею, везучи тисячі делегацій у тисячу Нових Зір. І от поруч за переділкою завелася тиха селянська розмова.
Про неврожай була розмова, і про лошицю, що здохла, і про податок, щоб він здох, і про чоботи, що дорого, і про іншу всяку селянську потребизну і справу.
Нелегко спати у вагоні, коли субіч тебе балакають дядьки. Уперто й довго гудуть вони, мов сірі бджоли про мед, про сірий свій хліб і сіре своє життя.
Та все ж таки я, мабуть би, заснув, коли б не почулося мені, що трішки чуднувато балакають дядьки, ніби то були столітні мудрі діди, що й по містах жили, і під школою ночували, і чи не бачили й далеких німецьких країв і чудного неправославного люду.
Довго я думав, що те мені верзеться у сні, але, як не хотілося мені вмерти, п'ять днів не спавши і ївши не щодня, взяла гору філософська моя натура. Мені захотілося подивитися, що то за дядьки гудуть субіч мене у вагоні.
Коли мені було сімнадцять років, я ходив по вулицях та й у полі не так, як зараз. Мені повсякчас здавалося, що варт дійти до ріжка вулиці або вибратися на гору, як побачу щось, чого зроду ще не бачив і що втрачу навік, коли не заверну за ріжок. Ніби десь за кам'яною стіною на розі написаний був кінець моєї повісті, та, стіну обійшовши, той кінець зникав за рогом дальшої вулиці.
Тепер я вже знаю, що повісті мого життя кінця немає ані за третьою, ані за четвертою стіною, а на стіні написано всього тільки:
«Мочиться строго воспрещається».
Тільки вночі я ще бачу ті стіни, що за них мені треба завертати, щоб прочитати кінець, а надто глибокої ночі, коли дуже темно й не видко, яке століття ходить ярами, й полями, й містами. Я зліз із полиці, насунув на сонниву голову кепа і зайшов за стінку.
За стінкою сиділо четверо однакових дядьків. Двоє з них були українці, а двоє – євреї.
• • •
Уранці ж забуваєш про стіни, і у вікно сипле сонце двадцятого століття, і треба вмитися, і пристроїти комірця, і зав'язати галстука, і якось розчесати заблукане в снах волосся.
У плацкартних вагонах для цього буває над дірою для екскрементів чимале дзеркало. Коли нікого немає в убиральні, у це дзеркало дивляться тільки прохолодні зелені ранішні ліси і поля. Тоді можна туди зайти і побачити свій розпатланий портрет у кватрочентськім тлі ландшафтних ліній*.
Та в неплацкартних вагонах в убиральні буває тільки діра і над цею дірою нічого, як над тією першою дірою, що була перед створінням світу.
Якщо увечері я був би стояв коло вікна, обійнявшися з дівчиною, що з нею треба розлучитися на одній із станцій, то, може, я вранці зміг би знайти в неї люстерко.
Але я був сидів із чотирма дядьками, що вранці не спішать причісуватися, а тільки дужче насувають шапку на заклопотані брови, і не возять вони з собою люстерка. Та вранці я не поет. Я геометр і фізик. Я шукаю скла, що було б на темному тлі.
Таке скло є тільки в тамбурі, коли одчиниш вихідні дверцята і притулиш їх до напису, що «в тамбурі під час ходу потяга стояти суворо забороняється». Отже, попереду треба покласти в кишеню цигарки.
Потім треба піти в тамбур, почастували провідника цигаркою і, поки він буде закурювати, скористуватися з темного скла дверцят. Так треба робити і, значить, як сказав Кант, так можна зробити.
Не можна так зробити, тільки коли провідник не курець або ще й, хай бог милує, намовляє і вас покинути курити.
Тоді доводиться дужче насунути кепа на заблукане в снах волосся.
• • •
Серед ночі дядьки десь зникли, а замість них знайшлися дві тітки: вони сіли в куточку і стиха балакали межи себе. Ми з Маном почали грати в шахи. Я частіше виграю в Мана, отже, я, крім шахів, ще трішки балакав з залізничником про неврожай, експорт хліба і закупівлю тракторів. Я висловлювався дуже популярно, щоб і тіткам було ясно.
Раптом одна із тіток припинила розмову з другою і запитала не дуже чистим, але дуже нарочитим російським язиком, для чого завели тепер оцей український.
Я вже звик до того, що найлютіший ворог українського язика – це деякі верстви українського населення, отже, я нічого не одповів, а тільки поставив на місце в куточку туру, яка тимчасом успіла перешкандибати, підстрибуючи, на одне поле направо. Але тітка не вгамувалася і ще уїдливіше запитала, звідки в мене ті цифри.
Не встиг я відповісти, як тітка, захлинаючися від злостивої іронії, виправила мої цифри, повідомила, що в неї брат інженер і знає все про закупівлю машин, іще раз знищила український язик і дала невигідну характеристику радянській владі.
Ман їй щось відповів, а я одразу здався і почав міркувати про тітчине життя.
Не треба було бути філософом під кепом, щоб ясно побачити велику куркульську садибу, міцних низьколобих синів, що вчаться зимою по школах, дочок, що їх видано заміж за сусідів, що стали тітками, милі серцю денікінські загони, продрозкладку й цілу зливу лютої хазяйської ненависті проти нехазяйновитої, безбожної, нещадної радянської влади.
І хоч ця тітка називала шахові фігури сахматами і сашками, але це була дуже небезпечна тітка, її політична свідомість і обізнаність, її непереможна класова запекла ненависть роблять її лютим і загрозливим ворогом.
Було б дуже корисно, думав я, коли б та голобля, що допускалася часом і на мою неповинну голову, звернула б свою увагу на отаких тіток. Думаю, що тут, може, не помогла б і голобля, а довелося б і постріляти трохи.
Але що я не взявся б учити голоблю, де їй треба гуляти, то я зоставив ці думки при собі. Не моя це справа, нарешті.
Отож я не став розповідати тітці про дамоклову голоблю, що нависла над її головою, і став читати далі книгу Ліфкедіо Герна про Японію*.
Десь, здається на тім місці, де зникла молодість ширабайоші, тітки зникли. Коли ж почалася історія садівника, що мав у собі чотири душі, в просту англійську мову Герна почали западати уривки якоїсь дуже високостильної і по-канцелярському пишної української мови, щось на взірець лекції з українознавства. Ці уривки неначе виринали межи рядків, їх ставало чимраз більше, і нарешті я зчувся, що хтось поруч у купе виголошує довгу ораторську промову.
Це був по-простому одягнений чоловік. У правій руці він тримав шпаргалку, та майже не заглядав у неї, а мов маком сипав барвисті перли канцелярської мови, звертаючися до подорожніх.
В елегантних фразах він пояснював, що він каліка, що хата його згоріла і що він збирав, що хто може дати з вельмишановних (так і сказав) добродіїв та добродійок, аби відбудувати хату і запомогти йому прогодувати дружину і малих діточок. Його становище (так і сказав) дуже кепське, і він уклінно прохає щиросердних добродіїв та добродійок йому допомогти.
Спершу я думав, що бачу і чую якогось неймовірного оптиміста і мрійника – хто б справді думав збирати у вагоні гроші за допомогою канцелярської мови, ще й трохи петлюрівського типу. Ще-бо не перевелися ідеалісти на радянській землі, і міцно ще держиться в людей віра в чудеса.
При березі харківської Лопані в неділю можна бачити довгу низку рибалок, озброєних підсаками (щоб не зірвалася трьохпудова риба), вудками з дзвониками, провіантом, фарбою, штрихованими стоянами для вудок і горілкою. Окрім усього цього справилля*, рибалки ті озброєні воістину апостольським терпінням, бо з не меншим успіхом вони могли б закинути свої вудки з дзвониками у калюжу на майдані Рози Люксембург* після доброго дощу.
Оратор скінчив промову, глянувши разочок у шпаргалку Подорожні почали добувати з кишень копійки. Одна копійка покотилася під лаву.
– Вельмишановний громадянине, – сказав оратор, – ви згубили копійку.
Він нагнувся, підняв копійку, акуратно приладнав шпаргалку, щоб видко було початок промови, і пошкутильгав із вагона.
Тепер я думаю трішки інакше про того оратора. Вірив у чудеса не він, а той напівбожевільний сільський інтелігент, що писав йому цю шпаргалку з добродіями і звертаннями уваги.
Промовець же вірив тільки в силу мистецького виконання і театральну оригінальність свого номера.
Так чи інакше, але він одержав за лекцію української мови копійок із десять.
• • •
Я пожалкував тільки, що не було вже тітки з уїдливим язиком. Цікаво було б, хто з цих двох шкідників узяв би гору.
Але промайнула Лозова*, і подорож стала кінчатись. Я, мабуть, довго вже не побачу євреїв-хліборобів. Гостей у них і без того буває багато, нових заселень буде вже мало, і за років троє в степах житиме одна одноманітна мужицька маса. Рабинам роботи поменшає, а комсомольцям побільшає.
Я, філософ під кепом, бачив ці місця в тисяча дев'ятсот двадцять восьмім році, на одинадцятім році робочої революції. Я нічого не навчився з цієї подорожі, бо й раніше вважав, що бути євреєм – це не професія, а бути хліборобом – це не національна ознака; я побачив те, що й чекав побачити.
І вам, щирі мої куми й сватове зі Старобільщини, що козакували колись із дідом моїм, я не раджу їхати в єврейські колонії. Бо якщо ви не схочете побачити, то й не побачите, любі мої куми й сватове.
Натомість, любі мої, сядьте на призьбі, натопчіть у люльку ручкового, викрешіть огню на губку, прикуріть і подумайте.
Харків,
28 червня 1928 року
____________________________
Примітки
... захопили з собою всі літери... – Літер – документ на право безкоштовного або пільгового проїзду.
... агент ОДПУ... – ОДПУ – Об’єднане державне політичне управління.
... в Літературному будинкові. – Мається на увазі Республіканський Будинок літератури ім. Василя Блакитного, що у 1927-1931 роках функціонував як клуб письменників у Харкові за адресою вул. Мистецтв 4 (тоді вулиця називалася Червонопрапорною). Тепер у будинку міститься Радіоастрономічний інститут НАН України.
... поважає поезії Андре Шеньє. – Андре Марі де Шеньє (фр. André Marie de Chénier, 1762-1794) – французький поет, журналіст і політичний діяч.
Буценко – мабуть, мається на увазі Панас Іванович Буценко (1889-1965), радянський державний і партійний діяч, що в час описаної подорожі обіймав посаду члена Центральної Контрольної Комісії КП(б)У.
... не більше як йон... – Йон або іон – (грец. ιόν – «той, що йде») – електрично заряджена частинка речовини, що утворилася з атома або атомної групи внаслідок втрати або приєднання до них електронів. В даному разі мається на увазі – щось дуже маленьке.
... ми вже в Олександрівському. – Олександрівськ – назва Запоріжжя до 1921 року.
«Ех, поїзд, птиця-поїзд! Хто тібє відумал?» – Іронічне перефразування відомого речення Миколи Гоголя: «Эх, тройка! птица тройка, кто тебя выдумал?» («Мертві душі», одинадцятий розділ).
Ксав'є Де Местр (фр. Xavier de Maistre; 1763-1852) – французький письменник, учений, один із перших аеронавтів (після братів Монґольф’є), військовий діяч, сардинський дворянин, художник-дилетант, учасник наполеонівських воєн, генерал-майор російської імператорської армії, член Туринської академії наук. Перший твір – «Подорож довкола моєї кімнати» (написаний протягом сорока двох днів арешту за участь у дуелі, 1794 р.) – приніс йому славу серед любителів французької «causerie» (базікання, балаканини).
... однокінного ванька... – Словом «ваньки» у Харкові називали візників.
Єврейська колонізаційна організація (ЄКО) – міжнародна єврейська доброчинна організація. Заснував її у вересні 1891року в Лондоні барон Морис де Гірш для сприяння колонізації Аргентини євреями-емігрантами з Російської імперії і Східної Європи. Пізніше товариство розширило свою діяльність.
Предрайвиконкому – голова (від рос. «председатель») районного виконавчого комітету.
... представник Озету... – ОЗЕТ – від рос. Всесоюзное общество по земельному устройству трудящихся евреев в СССР.
Білоголівка (розм.) – горілка, пляшка горілки. Назва походить від кольору корку.
Питльований (від нім. Beutel – мішок) – хліб із дрібного борошна, просіяного крізь спеціальний мішок.
КНС – комітет незаможних селян, попередник колгоспів.
... про неї говориться в Брема... – Брем, Альфред Едмунд (1829-1884) – німецький зоолог і мандрівник, автор знаменитої праці «Життя тварин».
Льянос – високотравні савани на рівнинах у районі річки Оріноко в Південній Америці.
... філософа театру Євреїнова. – Євреїнов Микола Миколайович (1879-1953) – російський режисер, актор, театральний діяч. Навесні 1924 року виступав у Харкові з лекціями, зокрема про театралізацію життя.
... по всяких етранжер-легіонах... – Етранжер-легіон – від фр. légion étrangère – іноземний легіон.
... якийсь ормен... – Ормен – можливо, це слово Йогансен утворив від англійського “or man” – «або людина». Чи «позичив» ім’я Ормен із комедії-балету Мольєра «Нестерпні» (у списку персонажів цієї п’єси Мольєр помістив Ормена до категорії «надокучливі»). Ім’я Ормен носять також два персонажі грецької міфології. А шведською мовою “ormen” означає «змія».
Плюсквамперфект (латин. plus quam perfecto) – давноминулий час, дослівно «перед минулим».
Футурум (латин. futurum) – майбутнє.
... на цілині латифундій Фальц-Фейна. – Фальц-Фейни – родина німецького походження, великі землевласники у Таврійській губернії. Перші представники династії прибули до Російської імперії за указом імператриці Катерини II (1763). З середини XIX століття володіли 200 тис. десятин землі в Дніпровському й Мелітопольському повітах. Фрідріх Едуардович Фальц-Фейн (1863-1920) заснував 1883 року заповідник «Асканія-Нова». Після жовтневого перевороту 1917 року родина Фальц-Фейнів емігрувала до Німеччини.
... один веселий бурш... – Бурш – член студентської корпорації в німецьких університетах.
Сифон, відома річ, – машина, побудована за принципом Торрічеллі. – Сифон – гідравлічний пристрій у вигляді зігнутої трубки з колінами різної довжини. Торрічеллі, Еванджеліста (1608-1647) – італійський фізик і математик, сформулював закон витікання рідини з дірок у стінці відкритої посудини і вивів так звану формулу Торрічеллі для визначення швидкості витікання.
... що робиться в «Хіні». – «Хіна» – мається на увазі слово “China”, що німецькою та англійською мовами означає Китай.
Leyland – англійський виробник автомобілів і автобусів з 1896 року.
«Джойнт» (англ. American Jewish Joint Distribution Committee – Американський єврейський об'єднаний розподільчий комітет) – єврейська доброчинна організація, заснована 1914 року для допомоги євреям в усьому світі за межами США. У 1924 році Джойнт і радянська влада уклали угоду про заснування корпорації «Агро-Джойнт» (англ. American Jewish Joint Agricultural Corporation) для аграризації містечкових євреїв, перетворення їх на селян. «Агро-Джойнт» діяв у СРСР до 1938 року.
Присілок Полтавці, що складає третю частину об'єднаного селища Ларине... – Селище Ларине в Сталіндорфському районі складалося з сіл Нива, Полтавці і Таганча. Пізніше на їх основі було створено село Леніна Красінської сільради Криворізького району Дніпропетровської області. Нині перейменовано на Садове, а Красіне – на Красівське.
... дивиться просто в мій f/4,5 анастигмат... – Anastigmat f/4,5 – об'єктив фірми Kodak Eastman.
Українські книжки понайбільше з ярижками... – Ярижка – жартівливо-зневажлива назва російської абетки, застосованої до української мови, включно з літерами ы (названої єри, звідки й саме слово ярижка) і ѣ (ять). До створення кулішівки ярижку використовував дехто добровільно (Квітка-Основ'яненко, Метлинський, Шевченко). Указ російського уряду 1876 року (Емський указ) забороняв окрему українську абетку, а до друку допускалися тільки тексти, записані «без отступления от общерусской орфографии». Цей указ був чинний до 1905 року. Правопис при цьому, за винятком збереження етимологічного ъ в кінці слів після приголосних, був фонетичний.
Зайд гезунд (їдиш) – до побачення, бувайте здорові.
Мазо Самуїл Миколайович (1897-1938) – агроном, заступник Української контори «Агро-Джойнту». Репресований, розстріляний.
Нова Зоря – Село Веселівської сільради Криворізького району Дніпропетровської області.
Дід довго длубається в кишенях і зі скорістю десятьох дюймів на півгодини добуває ганчірку. – Натяк на речення з оповідання А.П. Чехова «У вагоні»: «Косарь в цилиндре лезет за пазуху и со скоростью двух с половиною вершков в час вытаскивает оттуда засаленную бумагу и подаёт ее контролёру». Майк Йогансен у тексті «Про гумор», що є передмовою до його гумористично-сатиричної збірки «Луб’яне решето», написав: «Не по однаковому люди зроблені. Читає інший, що чоловік упав з аеропляна й настромився на радіодрючок як на кий – і йому не смішно. Читає в Чехова, як косар добуває з кишені квитка «зі скорістю двох вершків на годину» – і лягає з реготу».
Генісаретське озеро (Тиверіадське озеро, озеро Кінерет, Бахр-Табарія) розташоване на заході Сирії і на сході Ізраїлю. В Євангеліях фігурує під назвою Галілейське море.
КСМУ – Комуністична спілка молоді України, комсомол.
... заклав руку за лацкан свого гіматіона... – Гіматіон – давньогрецький довгий плащ із багатьма складками, який носили і чоловіки, і жінки. В гіматіоні не було лацканів; Йогансен іронізує зі звички радянських промовців закладати руку за лацкан піджака.
Радушна – станція в смт Радушне Криворізького району Дніпропетровської області.
«Хто з хлібом сліз своїх не їв...» – Перший рядок із вірша Йогана Вольфганга Гете “Wer nie sein Brot mit Tränen aß...” зі збірки «Вільгельм Майстер» (1831).
Окрвиконком – окружний виконавчий комітет.
... супроводячи Шолом-Аша. – Шолом Аш (1880-1957) – єврейський письменник. 1928 року він приїздив до СРСР із США, куди іммігрував із Російської імперії 1909 року.
Вибачте... слона-то я й не бачив... – Натяк на фразу з байки І.А. Крилова «Цікавий» («Любопытный»): «Ну, братец, виноват: Слона-то я и не приметил».
... доджів тайр... – Англ. tyre – шина.
... з дитячих спогадів Багрова-онука... – «Детские годы Багрова-внука» – друга частина автобіографічної трилогії Сергія Аксакова.
maximum speed 40 miles (англ.) – Максимальна швидкість 40 миль.
Лопань – річка, що протікає крізь місто Харків. У історичному центрі міста Лопань зливається з річкою Харків, а далі уливається в річку Уди.
... від берега тихого Айдару. – Айдар – річка, що протікає в Білгородській області Росії та Луганської області України (зокрема крізь Старобільский район Луганщини, де жили предки Йогансена за материнською лінією, старобільські козаки), ліва притока Сіверського Дінця.
... у кватрочентськім тлі ландшафтних ліній. – Кватроченто – доба італійського мистецтва XV століття.
... книгу Ліфкедіо Герна про Японію. – Гірн, Патрик Лафкадіо (англ. Patricio Lafcadio Tessima Carlos Hearn; 1850-1904) – ірландсько-американський прозаїк, перекладач і сходознавець, спеціаліст із японської літератури. Історію про садівника з чотирма душами вміщено у його книжці «GIimpses of Unfamiliar Japan» (1894).
Справилля – інструмент, знаряддя, начиння.
... на майдані Рози Люксембург... – Таку назву цей харківський майдан носив з 1919 по 2013 рік, тепер йому повернуто початкову назву Павлівська площа.
Але промайнула Лозова... – На Харківщині 5 населених пунктів із назвою Лозова. Тут мається на увазі залізнична станція у однойменному місті (решта Лозових – села).
