Текст книги "Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)"
Автор книги: Майк Йогансен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)
Далі на амвон вибрався спеціально для того обраний промовець, заклав руку за лацкан свого гіматіона*, одкашлявся добре і сказав:
– Насипайте!
Вислухавши спартанці цю промову, почали приносити хліб і насипати в міхури. Коли ж усі міхури були повні вщерть, з-посеред спартанського народу виступив сивий дідусь і звернувся до послів.
– Друзі мої, – сказав він. – Спартанському народові дуже сподобалася ваша промова – і стилем своїм, і натхненною мислю, і героїчним змістом своїм. Ви переконали нас – і ми дали вам те, чого ви прохали.
Але одного ще не навчилися ви, друзі наші й наші вірні союзники. Ви не навчилися лаконічності, ви не навчилися з достатньою короткістю висловлювати свою думку.
Ви прийшли до нас, і ви розстелили лантухи. Ми бачимо з облич ваших, що ви голодні, і знаємо від наших герольдів, що наполягає на вас упертий ворог (якого з допомогою Зевса і Арея ми сподіваємося в слушний час подолати). Ми бачимо, що вам потрібний хліб, – ви розстелили міхури свої – для чого ж слова?
Для чого, друзі ви виступали з промовою?
Звичайне діло, я не певний того, чи могла мила дівчина обіходитися на зборах одним словом. Думаю, що вона не могла б бути настільки лаконічною.
Але я думаю також, що говорити на зборах довго лише для того, щоб говорити, теж не годиться. Боюся я, що ми забагато балакаємо.
• • •
У хаті куркуля мовознавчі промови скінчилися. У селищі Нова Зоря за голови сільради, такої Алтаєвої, що її тепер, дякувати аллахові, зняли, почалися «діла». Де в кого несправедливо одняли право голосу, декого зачислили в куркулі.
Здається, тоді відбулися дуже бурхливі збори, і в результаті декого посадовлено на п'ять діб. Серед тих бунтарів був і рідний брат і співхазяїн секретаря осередку КСМУ Хтось був з'явився до військкомату одбувати військову повинність, і там йому сказано, що він неповноправний громадянин Радянської Української Соціалістичної Республіки.
Тепер за столом у куркуля знов ожили старі незгоди. Самого куркуля теж позбавили були голосу, бо він несвоєчасно привіз довідку про те, що був службовцем і не торгував іще перед тим, як оселився на землі. Він промовляв дуже гаряче, всі погоджувалися, що він формально був правий, але мені не сподобалась його аргументація. Він наполягав більше на оту славнозвісну тезу про лінощі й трудолюбність, на те, що комнезами більше засідають і балакають, а він більше оре та сіє. Я не люблю цієї аргументації. Скільки б не балакав комнезам, а хліба він собі не набалакає: не ті тепер часи.
Але сказали, що видко було негаразд за голови сільради Алтаєвої. Вона, кажуть, садовила в холодну за виступ проти її пропозицій і списків на зборах.
Отак балакали, коли на сцену з'явилася картинка стилю Луї XIV і встряла в розмову. Ця порцелянова леді, що син її перебував у куркулях, забрала собі слово надовго, і от мені і Манові яєшня враз застрягла в горлі. Говорила вона дуже чистою російською мовою, всі змовкли, неначе якісь давноминулі століття увійшли в дім єврейського поселенця й почали пред'являти претензії на існування.
Ми з Маном почали соватися на стільцях. У мене якийсь дурний характер – мені трудно їсти в тих людей, що неоднаково зі мною мислять. Тільки «Агро-Джойнт» весело їв вечерю і все підсовував мені сковороду, так що я нарешті й утік у сінці і став там частувати якогось заїжджого дядька люлечним тютюном.
Якби я знав, що «Агро-Джойнт» заплатить хазяїнові за вечерю, я, може, і їв би ту яєшню. Якби ж знаття!
Але голова і секретар сиділи зовсім спокійні, тільки зрідка секретар знизував плечима. Я думаю, що вони, чорти, знали.
Та ніхто з них не торкнувся їжі.
І от ми вийшли уночі, щоб піти на збори. Збори були в домі, там були й лави, але більше людей стояло. Ман казав промову, дорослі слухали уважно й кивали головами, а діти сновигали межи лав і критикували мене і Мана. Разів кілька їх заспокоювали, і знов вони знімали голос. Нарешті хтось із дядьків розсердився.
– Дєті, тише! – гукнув він на всю хату.
• • •
– По дорозі до станції Радушна*, – сказав куркуль, підганяючи добрі лошата, – бувало небезпечно. Виходили якісь дядьки і спиняли переїжджих. В одного забрали... віжки, в другого, здається, батіг, а в третього нібито шапку.
Для якої символічної мети знадобилися дядькам ці клейноди селянської достойності, куркуль не пояснив. Скінчилися козацькі походи так, що хтось із поселенців почав стріляти й охочекомонні символісти перестали спиняти людей.
На станції Радушна скромний касир, коли ми його підганяли з квитками до Херсона, виголосив барвисту промову на адресу Наркомосвіти і як вона пише літери для екскурсантів. Найбільше його дивувало в пізню нічну пору те, що Наркомосвіта зосталася інкогніто і у графі, де пишеться, хто саме видає літери, нічого не було проставлено.
Коли він управився з нашими літерами, саме підійшов поїзд. Ми не дослухали до кінця його промови, і я не міг розважити його думками, що народилися в моїй голові, стоявши коло каси.
Наркомосвіта забула проставити себе на літерах!
Але скажіть, хіба вам не траплялося одмикати коли-небудь двері, які ви не одмикали рівно десять літ? Чи не бувало з вами, що ви раптом згадували, куди треба надушити ці двері, щоб ключ легко повернувся в замкові? Ви згадували це – і ключ зненацька одмикав.
Ви забули все – як звуть ту, до кого ви йдете, і які на колір (були) її очі, і як вона була одягнена, коли ви її бачили востаннє. Ви забули все – і раптом ви згадуєте, як треба надушити клямку, щоб одімкнувся замок.
Химерні речі виробляє з людьми пам'ять.
• • •
А надто химерні фіґлі строїть із людьми пам'ять, коли треба спати. «Хто з хлібом сліз своїх не їв... »* – сказав Ґете, а я би сказав:
«Хто, засинаючи, не рахував до десяти тисяч, той нічого не бачив у житті своїм».
Всякі бувають причини для арифметики вночі, але є одна з них, про яку часто забувають. Це – холод.
Удень у херсонських степах віють смалії і суховії, здіймають кур із розораної землі й запорошують цілі десятини посіву. Колись тут були величезні латифундії Фальц-Фейна, Бутовича й інших. Такий Фальц-Фейн був пас мільйони овець на цілині, засівав трішки пшеницею і, зібравши двічі по двісті пудів із десятини, починав сіяти з другого краю, без угноєння й без толоки. Вівці паслися на цілині, ховрахи товклися в них під ногами – і куряви не було. І Фальц-Фейн був ситий, і вівці цілі.
Тепер поселенці розорали степ. Смалії і суховії взялися засипати поля порохом. Поселенці кинулися на просапні культури – тоді з толоки з'явилися ховрахи, виїдаючи те, чого не засипали суховії.
Добра земля в степу, та не дасться хазяйнувати. Удень віють смалії та суховії. А вночі холодно. Та й так холодно, що не допомагав ні джампер, ні пальто з солдатського сукна. Рюкзак здається твердим і нерівним для голови як харківський брук для ніжних жіночих ніг. Здається, що під голову як навмисне підкочується то коробок із тютюном, то люлька, то зубна щітка. А коли влаштувати для вуха м'яко, починають мерзнути ноги.
І пам'ять строїть химерні фіґлі в голові під кепом. От на ріллі сидять граки. Якби кинути в них грудкою, вони враз знялися б геть від польоту грудки – кут падіння рівний кутові відбивання – летять геть, як бризки води. Як гарно і чітко!
Друга грудка летить у те місце, де вже нема граків. Треба тільки заплющити очі – і від місця падіння грудки знов здіймаються рівно і чітко – кут падіння рівний кутові відбивання – сталево-сірі, блакитні, райдужні птахи. Летять... Нехай же за ними летять і вівці.
І от від землі відділяється чорна вівця і летить, за нею здіймається друга і третя – летить із задубілими, нерушними ногами, наче вирізана з чорного картону, летить, як чорний цап над лису гору.
– Совай ногами!
І вівця починає м'яко й нечутно гребти – переступати в повітрі повстяними ногами, наче ворушаться на морозі пальці теплих рукавиць. Вівця гребе і зникає в хмарі: видно тільки піднятий хвостик і повстяні ноги.
Ноги замерзли і стали як повсть, під вухом нестерпно муля щось довге й колюче – зубна щітка. Треба перевернутися на другий бік, щоб унизу була права... ліва... кишеня, де квитки і гроші; верхня нога змерзла, а нижня затерпла...
Сон у вагоні.
• • •
Ман так і не заснув до Херсона. Не знаю, чи й приснилося б йому що-небудь корисне. Думаю, що йому все одно судилося б побачити уві сні циганські села замість єврейських колоній, бо обід нам і більша половина вечері – це були сухі бублики криворізького печива.
Я не описуватиму Херсона – список його вулиць як викапаний нагадує список вулиць Нікополя й Кривого Рогу. Не описуватиму й маленьких провулочків, що ведуть униз до Дніпра, ані пароплавів, що попливуть ув Одесу, ані численних цукеркових кустарів, що їхня промисловість на око видасться в Херсоні головною. Пірникові майстерні і цукеркові виробництва (так і написано на вивісках) ведуть вас куди хочете – і до окрвиконкому*, і до Дніпра, і до «Агро-Джойнту», і до базару, де торгують, між іншим, і дровами.
Тільки ж дрова продаються не на кубічні метри й навіть не на староденну сажень, а скоріше на дециметри і дюйми. Просто не на сирій, а на сухій землі лежать три полінця, акуратно перев'язані мотузочком, щоб не розсипалися, несучи їх додому. Коштує такий «комплект» від двадцяти до сорока копійок, а подекуди то й дешевше.
Коні в Херсоні як коли то бувають дешевші від дров, як рахувати на вагу. От на тім тижні був кінський ярмарок, де коня можна було купити за вісім карбованців.
Правда, коли випав дощ, то ціна на коні враз підскочила з восьми на вісімдесят карбованців. Так що ціна на цей сільськогосподарський інструмент залежить від метеорологічних станцій. Буде дощ – коні дорогі, не буде дощу – коні дешевші від дров.
Доводилося мені спостерігати падіння цін на коней і в рідній моїй Слобожанщині, але причина була інша й не всякі коні подешевшали.
Подешевшали тільки добрі коні, а плохенькі зосталися як були, ще й подорожчали трохи.
Залежало це від причин іншого порядку (і я признаюся, що забував про цей факт, коли писав, що художня література ніякого не має впливу на основні явища життя нашого).
Селяни прочитали плакатик, де було написано приблизно таке: «Рабочие и крестьяне, будьте бдительны!»
Уже ця фраза завдала мені чимало клопоту і розмислу, хоч і не вона спричинилася до конячого ажіотажу. Я, щоб щиро признатися, й тоді не дійняв, і тепер не розумію, що мала значити конкретно ця велегучна і елегантна фраза. До якої «бдительности» закликалося, скажімо, селян? Як вони мусили проявляти конкретно цю «бдительность»?
У мене є туманне підозріння, що сам художник нічого конкретного собі не уявляв, а – просто сказати – захопився красою самого виразу. А втім, може, я помиляюсь?
Далі було приблизно таке: «Международный капитализм мобилизовал все свои силы на борьбу с Советским Союзом».
Цю фразу я вповні зрозумів і до цієї формули без застережень приєднуюсь.
Але дядьки, прочитавши слово «мобилизовал», ударили на ґвалт і почали спішно спродавати добрих коней. На базарі в великому селі загув поговір, що буде війна, бо вже об'явлено мобілізацію. Добрі коні враз подешевшали, а погані подорожчали.
Я все-таки радив би повиганяти з відділів пропаганди всіх поетів.
• • •
Окрім коней, інші речі бувають дешеві в Херсоні. У кондитерській на якійсь із вулиць пиріжки по шість копійок за штуку і дуже хороші, а хтось із учасників делегації привіз із Херсона прекрасний сюрчок, на якому можна висвистувати дуже голосно й пронизливо, і заплатив за той сюрчок одну копійку.
Тепер він ходить із цим сюрчком у роті по Харкову і створює сенсацію серед нервозних і неврастенічних столичан.
До речі, це не я. Я терпіти не можу вуличних скандалів. Ще більше я не переношу хатніх скандалів. У мене темперамент строго філософічний. Каюся, я не вбачаю ніякої втіхи для себе навіть у тому, щоб потайки загасити сусідів примус, або вилити помиї в його цеберко для чистої води, або обкаляти свого товариша по пролетарській літературі всяким брудом у рецензії.
Ах, любі мої товариші! Я знову мушу повернутися до свого прізвища: боюся я, щоб воно не попсувало читачам враження від цієї книги. Я написав уже багато такого, що люди вважатимуть за лестощі й фальшування. Я написав уже, як євреї навчаються хазяйнувати, як вони орендують навіть землю в сусідніх селян і обробляють її, як вони стають добрими хліборобами, як звикають до них наші дядьки. Я написав усе це, і мені доведеться написати ще.
Так от, я не єврей. Мій батько, поки жив на світі, був стопроцентний німець, а може, трішечки й латиш; коли ж він умер, то перестав бути і німцем, і латишем, а став звичайнісіньким небіжчиком. Моя мати походить зі старобільських козаків. Я – не єврей. Затямте це собі і читайте далі.
Ми вже думали з Маном, що й по херсонських колоніях нам доведеться їздити двома кінськими силами, що такі дешеві в Херсоні, коли немає дощу. Машин немає – пояснили нам попереду в «Агро-Джойнті», побачивши двох тихого характеру інтелігентів. Та потім усе ж таки нам сказано, що ми поїдемо на машині, а поки що ми зайшли в другу кімнату – до агронома.
З-за канцелярського столу виросла привітна, з сонячною усмішкою на вустах гора. Я привітався з нею за руку і трішки злякався за свої ніяк не ніжні, а косарські й спортсменські пальці.
Цей агроном під хмарну хвилину міг би роздушити мене одним ударом, як жука. Він сам єврей, селянин зі старої колонії в Херсонській окрузі. Він добув зі стіни план, розстелив на столі й почав показувати нам розполіг колоній по правому й по лівому берегові ріки Інгульця.
У кадетських корпусах і в інститутах благородних дівиць за часів оних виникла теорія, що євреї від природи нездатні їздити верхи на конях, пити вино, стріляти з револьвера, битися шаблями і взагалі бути корнетами і молодцями. Кадетські корпуси й інститути благородних дівиць давно пішли за водою, але теорія ця, скоряючися законові, що надбудова відстає від бази, живе далі в серцях перекупок, професорів, старих акцизних та інших платонічних поклонників корнетської відваги. І нічим тут не зарадиш.
Коли б такому аматорові корнетської відваги довелося на свої очі побачити єврейських дівчат, що гасають верхи на конях по степу, хлопців, що орють землю, заганяючи плуга на шість вершків у землю, футболістів, що грають у збірній Української Радянської Республіки, коли б навіть цей аматор уклав свою в'ялу руку в сталеву долоню херсонського агронома, він похитав би головою і сказав би рішучо:
– Цього не може бути!
Є в Херсонській окрузі й зовсім давні єврейські колонії – вони по правому березі Інгульця, і про них, свою батьківщину, мало розповідав нам єврей-агроном, бо такі колонії нічим не різняться від селищ українських і німецьких.
Він сам скінчив український сільськогосподарчий інститут і був признався, що легше б йому було вести роботу серед поселенців українською мовою. Агро-джойнтівські колонії в Херсонській окрузі існують із двадцять п'ятого року, і є там, як і скрізь, добрі хазяї, а є й погані.
І не тільки від того це залежить, чи давні, а чи недавні ті поселенці, а й від того, звідки вони самі зроду. Найкращі хазяї бувають із євреїв-полтавців. Теж добрі хазяї з чернігівців.
Вже гірші хазяї з киян, а зовсім біда буває спершу з волиняками і подолянами. Це народ містечковий, і коли вони приїздять на землю, то спочатку з ними буває суте нещастя. Не вміють вони взятися до роботи, – і агроном взявся за голову, згадуючи їх.
В однім такім селищі в перший рік хліборобства колоністи ухитрялися в селян, що приїздили в усяких своїх справах, одкручувати гайки з возів і знімати з коней обротьки.
– Які ж це жиди? Це злодії, – казали здивовані дядьки, чухаючи потилицю.
Але й ці злодії згодом почасти призвичаїлися до роботи, почасти і втекли назад, ковтнувши гіркої. Тепер на Різдво до них приїхали сусідні українські поселенці й забрали всіх до себе гостювати. Приїхали, як годиться, з музикою і напідпитку.
Старожитні селяни, надто ж ті, що живуть оддалік і знають про євреїв тільки з поговору, ставляться до них гірше. Надто спочатку «були випадки». Тепер «випадків» немає.
Поки ми дивилися на карту селищ, що її для цієї нагоди знято зі стінки і покладено на столі, відбулося кілька подій. З сусідньої кімнати зам. представника «Агро-Джойнту» жалівся нам на агронома, що той проти виноградників у єврейських селищах.
– Зап'ють євреї, – застерігав був агроном. – Побачите, що зап'ють.
З сусідньої ж кімнати увійшла чорнява машиністка й завелася говорити телефоном про парасольку, яку агроном Любарський покинув (чи не покинув) у канцелярії «Агро-Джойнту», супроводячи Шолом-Аша*.
У цій кімнаті ми з Маном гадали, чи доведеться нам знову їхати візником, чи нам, інтелігентам, пощастить на автомобіля. Смачні уяви про «Опелі» й «Доджі» носилися в моїм голоднім мозкові.
Перед вікном кімнати щось дуже заторохтіло і загуркотіло, наче висипало на брук вагон каміння.
– А це ваш автомобіль, – сказав агроном і, побачивши, що ми трішки перелякалися, пояснив, що це хоч і старий автомобіль, але їздить справно.
• • •
Це був справді дуже старий автомобіль. Угорі він був весь латаний дошками, а типу його не можна було добрати ніяк. І не грузовик – і не пасажирська машина. Тільки пізніше ми довідалися, що це колись був санітарний автомобіль. Шофер закрутив ручку, і ми хитнулися вперед.
Нічого, можна було їхати й цією машиною. Правда, Ман грозився, що коли його ще раз ударить головою об стелю, з ним буде нервовий шок і його доведеться везти в лікарню. Але врешті він учепився руками за дошки і з честю витримав іспит.
Мене не вдарило головою об стелю: я зразу ж зрозумів, що моє призначення – придержувати рукою дверцята. Інакше ті дверцята розчинялися кожні півхвилини, бо замість автоматичного замка вони трималися на доброму старому і іржавому гвіздкові.
І все ж таки це був «Додж». Тим-то він і держався так довго в роботі.
Давно б пора його перевести на соцстрах, – казав єврей-шофер. Є вже нові машини, але на них херсонське начальство виїхало в об'їзд по окрузі.
Ми довго підстрибували і падали. Ховрахів не було видко, бо грізний гуд старого санітара розганяв їх за троє гін. Взагалі нічого не було видко, бо...
Наука доводить нам, що люди бачать не тоді, коли видко і коли близько, а тільки коли в них вистачає уваги на те, щоб бачити. Коли ж у тих людей через якісь причини уваги не вистачає, то вони не бачать.
Мені доводилось не раз спостерігати, як люди, граючи в шахи, не бачили якогось єхидного слона, що матував їхнього короля. Тим часом той слон стояв увесь час на дошці, націляючися на його королівську величність. «Вибачте, – казав такий неуважливий партнер, – слона-то я й не бачив*. Дозвольте взяти хід назад!»
Є ще й інша категорія людей. Ці не прохають дозволу взяти хід назад, а просто кажуть, що слона там і зовсім не було, і що ви його поставили умисне на фатальне поле. Після того ці люди перекидають шахівницю й кажуть усякі нехороші слова.
З такими людьми сперечатися не слід, хоч би це навіть були рецензенти вашої книги. Взагалі, коли в суперечці один із ваших опонентів виймає з-поза спини дрюка, сперечатися вже не випадає. Такий спір усе одно не дасть ніяких позитивних наслідків. Ви мусите просто і ввічливо сказати:
– Пробачте, я не знав, що у вас є такий хороший дрюк. Тепер я ясно бачу, що ви маєте повну рацію заперечувати мої тези. Більше того, я дуже шкодую, що, не знавши попереду всіх обставин діла, взявся сперечатися. Пробачте ще раз!
Отже, ховрахів ми не бачили, бо мусили більше зважати на верх і низ і берегти свою голову від стусанів. Ми падали і підстрибували, знов падали і знов підстрибували. Мені було трішки легше, ніж Манові. Мені було легше, бо сам я був важчий.
Хай не лякає нікого цей парадокс, і нехай ніхто, хай бог милує, не нагадує мені, що в нього голобля чи інший який інструмент проти парадоксів. Це хоч і парадокс, але це свята істина. Буває і таке в науці. Не треба казати «цього не може бути», доки не обслідуєте справи, як треба. Все може бути.
Мені було трішки легше ще з однієї причини. Я вмію їздити селянським возом ристю без ресор. Щоб їхати так без шкоди для здоров'я, треба сісти зовсім прямо й напружити м'язи спини і живота. Тоді ці м'язи самі стають ресорами, і внутрішні органи не збиваються в купу всередині вашого тіла.
Спробуйте самі. Втім, якщо ви вже ДОСЯГАЙ вершків своєї кар'єри і відповідно до цього запливли жиром, вам це не вдасться.
Ми підстрибували і падали, падали і підстрибували. Саме коли нам стало дуже важко, доджів тайр* на задньому колесі бабахнув на всю околицю і луснув. Шофер виліз ремонтувати шину.
Ми вилізли й поки що пішли на сільське кладовище серед степу. Цікаво, що це кладовище ніяк не скидалося на сільські, коли судити про них із віршів Жуковського чи з дитячих спогадів Багрова-онука*. Нікоторих дерев'яних хрестів з дашком – самі кам'яні білі й сірі монументи. Понад монументами сновигають зелені ящірки.
На камені грубо й подекуди наївним курсивом вирізьблені прізвища покійних хліборобів. Це селянське кладовище, а кам'яні на нім монументи через те, що камінь куди дешевший від дров у херсонськім степу.
Чи через те, чи через те, що мистецтво занепадає за наших часів, я не зложив ніякої елегії про це сільське кладовище, хоч і мусив це зробити як поет. Навіть філософських мрій ніяких не родило в мені те кладовище. Я тільки спробував зловити за хвоста зелену ящірку замість зеленої мрії, але й та втекла. Ман сказав щось про те, що пишне дуже кладовище, та, згадавши за ціну на дрова, змовк. Шофер налагодив тайр.
Ми покинули сільське кладовище.
• • •
Є така категорія людей, що не читають книги, а тільки, перекинувши кілька сторінок і прочитавши кілька уступів, беруться до другої. Такі люди подекуди пишуть потім і на цю книгу рецензію. Спеціально для таких людей написане речення останнього розділу перед цим. Побачивши ліричну фразу: «Ми покинули сільське кладовище», вони відразу догадуються, що перед цим була елегія на тему про ницість людського життя, людських радощів і болещів, і пишуть про це в рецензії.
Ми покинули сільське кладовище і приїхали на експериментальне поле. Двоє агрономів – і були то теж здорові хлопці й привітні – показали нам агропункт: двох жеребців – майбутніх предків конячого племені, кілька новеньких ходів, що роблять самі переселенці, – такий хід коштує сто двадцять карбованців і дається переселенцеві в кредит...
(Сором вам, що живете в селянській країні і не знаєте, що таке хід! Хід – це основа майбутнього воза з залізними осями).
... показали свою хату, розповіли про три сорти кукурудзи, що сіються на полі – на корм, на насіння, на силос...
(Ви, що не знаєте, що таке силос! Силосування є заквашування качанів у ямах на корм худобі).
...розповіли про смалії та суховії, про те, як треба дощу, про тракторні товариства; про те, як торік, коли не вимерзла озимина, з колонії вивезено цілий пароплав сортової пшениці – двісті тисяч пудів, про ховрахів, що нищать кукурудзу і буряки, про те, як їх тепер отруюють і як це дорого коштує.
Нагодували сметаною з хлібом і почали лагодитися їхати.
Переконавшися, що ні в одного з них нема з собою голоблі, я завів дискусію про люцерну. Я висловив парадоксальне твердження, що її треба часто косити ще й тоді, коли вона не дає ніякого врожаю, щоб краще росла. Я спирався на власний досвід і доводив, що люцерну треба якнайчастіше косити, в чому я переконався, бувши сільським наймитом підчас гетьманщини.
Агроном, визнаючи, що є й така теорія, почав сперечатися. Але ми сіли в «Додж», і дискусія припинилася. Замість дискутувати ми знов почали підстрибувати й впадати. Так чи інакше, і на цю дискусію знайшлася голобля. Це були нові тугі ресори на старому «Доджі». Не дурно сказано було в Письмі: «Не ставте ресор нових на "Доджі" старії».
Двадцятичотирьохметровий колодязь, викопаний іще колись за Фальц-Фейна, завалився – і в селищі не стало води. Треба було б свердлити артезіанські, але вода дуже глибоко. У колодязях же часто вода буває солонувата, і взагалі її мало. Багато грошей коштував такий колодязь, обкладений величезними камінними плитами, все ж таки він завалився. Нелегко й сутужно з водою в херсонськім степу.
Коли «Додж» заторохтів і загрюкав уперед від колодязя, двоє чудесних коней зірвалося з припони й помчали ріллею. Гриви і хвости розвівалися по вітру, коні випередили «Доджа» з написом “maximum speed 40 miles”* і угнали в степ. Дівчата, що сапали буряки, були цим дужо незадоволені. їх не тішило естетичне видовище розвіяних грив і хвостів, ми завдали їм зайвої роботи – так казали вони. Агроном узяв в однієї сапку і почав показувати, як сапати, щоб викинути ввесь бур'ян. Ман знову трішки побалакав на мовознавчі теми.
Дванадцятилітній хлопець поряд на полі винайшов спосіб не сапати руками буряки. Він запріг коня до просапника і повів його межи рядами. Йому не пощастило, як і всім винахідцям. Агрономи не ухвалили його винаходу і наказали йому всяких слів.
Стало ясно, що хлопцеві доведеться повернутися до старих способів роботи руками.
Я глибоко співчуваю цьому хлопцеві. Я знаю, що таке просапати десятину буряків. Найбільше стомлюється спина. Це сливе так само тяжко, як в'язати снопи.
Та сей рік не доведеться євреям в'язати багато снопів. Озимі пропали, їх пересівали на кукурудзу і просо. Подекуди доводилося пересівати й кукурудзу, бо її поїли ховрахи.
Якщо коні подешевшають у Херсоні ще раз, то і з ярини небагато буде діла. Не доведеться в'язати снопів.
– Буде сніп від снопа – як чорт від попа.
• • •
Два роки поспіль у херсонській окрузі недорід. Ті самі дядьки, що позаторік навантажили на пароплав двісті тисяч пудів сортової пшениці, сидять без хліба. Смалії й суховії засипають ярину курявою. Оранка на пар і угноєння без дощу не помагають. Ранній посів як коли то пропадає, а пізній дає кращі наслідки. Агрономам біда на півдні України. Доводиться перебудовувати всю агрономічну теорію. Північні спеціалісти сміються з південних:
– Яка у вас може бути агрономія, коли у вас усе навпаки!
Треба садовити дерева, щоб затримувати хмари куряви. Треба переключатися на молочне хазяйство. Треба копати колодязі й треба нищити ховрахів. Треба тяжко боротися зі степом, що його природа призначила на пасовище для мільйонів овець.
При такім рискові, при такій боротьбі п'ятнадцятидесятинний наділ – це дуже небагато.
О мої любі земляки, куми й сватове мого діда, козаки старобільські, не заздріть переселенцеві, згадуючи про його п'ятнадцять десятин землі і навіть його кредитового коня і його кредитовий хід. Не думаю я, щоб ви управилися там краще хазяйнувати, ніж хазяйнує він чотири роки, що з них два були неврожайні. Не забудьте того, що я казав про хліборобство в степу, хоч я й не дуже часто повторював це. Не забудьте того, бо не треба нічого забувати. Велике лихо буває на землі тим людям, що забувають. Нічого не можна забувати на цій землі: ні добра, ні лиха, ні кривди, ні правди. Лихо забутнім людям на цій зеленій землі.
А щоб ви, куми і сватове, не забули того, що не можна нічого забувати, я розповім вам одну казку.
«Була колись в однім місті, в одній країні, де сонце вранці сходить, а ввечері западає, одна дівчина. І от дівчина тая, попрацювавши, поки сім раз сонце зійшло і сім раз зайшло, пошила собі, на здобуток роботи своєї, нову сукню.
Була та сукня хитро гаптована і мудро мережана на тім шовкові, що його китайська черва випускає з себе, годуючись листям шовковиці, і зизоокі китайці, збираючи ту черву, не дають їй перетворитися на метеликів, а віднімають у неї шовкове павутиння і тчуть його на файну – найтоншу тканину.
І от, пошивши собі дівчинка тую сукню, стала збиратися до свого милого. Довго прибиралася вона – розчесала ніжне волосся, закучерявила його теплим залізом, сприскала тіло своє пахощами, обличчя присипала трішки рожевою пудрою, одягла капелюшок і шубку, кошлатим підбивану міхом, і вийшла на вулицю.
І от пройшла вона одну вулицю, другу вулицю і перейшла майдан, де в свята набивалося народу – як той мак, і вже підійшла до дверей свого милого, та перед дверима отими вона зчулася, що забула.
Забула, чи одягла вдома на шовкові мережану сукню, задля якої сім день працювала, чи не одягла на шовкові мережану сукню ... і одягла шубу просто на тонку білизну.
Ще добре було б їй, коли б знала запевне, що одягла свою сукню, тоді, не соромлячись люду, могла б вона розстібнути шубку свою і подивитися, чи є під шубкою на шовкові мережана сукня.
Але люду було – як того маку, і вона не могла насміти розстібнути шубоньку свою...
Довелося їй повернутися додому, вона розстібнула шубку – і під шубкою була... її на шовкові мережана сукня. Отак не прийшла в той день забутая дівчина до свого милого».
• • •
Нічого не забули в лікарні й медпункті, що на кілька селищ витягають людям зуби, витягають із матерів дитинчат, становлять клістири, напувають рициною хворі животи й годують хіною малярійні тіла. Є там і крісла зуболікарні, ложа для породіль, і аптека, і ліжка для хворих, і лікарка, і помічниці її, і на стінці плакат.
Плакат той розповідає, як рятувати людей, що потопають у воді. Небагато в степу води й не вистачає її не то виливати ховрахів, а й хоч би пити людям у спеку, але не забули про плакат як рятувати потоплеників.
Не знаю чому, але цей плакат навіяв мені одразу цілу хмару думок. Я згадав рятувальні обручі, що висять у Харкові на парапеті мосту над двовершковою глибиною зеленавої ріки Лопані*. Я згадав також і об'яву, яка висить у садках і скверах у місці, де написано, що ламати дерева в садкові не можна і що за це треба платити штраф, ніби громадяни столиці, в парк прийшовши, тільки одне і мають на думці, як би наламати побільше дубів і сосон чи собі на дрова, чи дітям своїм на цяцьки. Але мені здалося, що в степовій лікарні я забув би повісити плакати про рятування потоплеників.
Та коли ми прийшли в сільраду, я зрозумів, для чого повішано на стінці той плакат.
Це була перша єврейська сільрада, до якої ми спромоглися зайти в нашу подорож. До цієї сільради входять єврейські селища, а також одне чи два українські. Була вона така сама, як і всі сільради на просторій українській землі, тільки трішки чистіша і світліша.
Коло столу сидів так само звичайний писар сільради і писав посвідки, заповнював анкети, вкладав відомості про те, скільки пудів хліба буде зібрано з десятини на той рік, – словом сказати, робив те, що роблять усі писарі всіх сільрад по всій українській землі. Діловодну книгу, що нам її довелося дивитись, велося єврейською мовою; тільки папірці до району складалося по-українськи.
