Текст книги "Майборода"
Автор книги: Майк Йогансен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)
Майк Йогансен
МАЙБОРОДА
Оповідання
Частина 1
І. Майборода й філософи
З-під вивіски «Механічний тоталізатор» вийшов чоловічок і став на тротуарі.
Це був Майборода. Філософ Майборода.
На обличчя Майборода зовсім не схожий на філософа.
Філософи мають великий лисий лоб і задумливі, або й пронизливі, очі. До того в них звичаєм буває борода.
Навпаки, Майбороді біляві патли, як вимочена конопля, звисають аж на самі очі – маленькі, підсліпуваті очі.
Під носом у Майбороди теж конопляна мичка – вуси. Майборода постояв на тротуарі. Він замислився.
II. Суєта
Все суєта! – вирішив Майборода й подався тротуаром по вулиці.
От жінки! Для чого вони одягають лакові черевички, підмащують губи й дивляться скоса на сміливих парубків?
Все одно вони помруть, зогниють і змішаються з землею. Суєта!
Все суєта! – остаточно постановив Майборода.
Посада, головбухгалтер, PKІ – все суєта!
А найперше – механічний тоталізатор!
Це вже суєта суєт.
Чи виграєм, чи ні – то ще хтозна, а що програєм, то напевне.
Майборода механічно помацав кишеню.
Хоч як подумати добре – то й гроші суєта.
Що з того, що за гроші можна купити гарну женщину.
Побудем з нею ніч, а там, дивись, і зачепив чого-небудь!
Майборода прискорив ходу.
III. Майборода і плавунець
– Все – суєта! – ще раз повторив Майборода і – спинився.
На тротуарі збилася купка – душ п'ять народу і на щось дивились.
– От юрба! – сказав собі Майборода.
Досить того, щоб один спинився перед якоюсь дурницею, і зараз коло нього наб'ється народу.
Колись Майборода сам попавсь на гачок. Якийсь хлопчик став на вулиці Лібкнехта й почав непорушно дивитись на вікно в четвертім поверсі на другому боці.
Тоді Майборода теж приєднався до купи й усі дивились на вікно, аж поки хлопець не висолопив язика на глядачів і не вшився.
Майборода звів очі. Перед ним манячила якась широченна спина під кашкетом. Спина уважно дивилась у середину кільця.
– Запевне якась неймовірна дурниця!
Щоб перевірити свій висновок на фактах, Майборода присунувсь ближче і заглянув у середину, розсунувши трохи наївних глядачів.
На тротуарі голічерева лежала якась маленька штучка, завбільшки з карбованця.
Вона мала вигляд сочевичини і по краю обведена була жовтою стрічкою.
– Так і є!
Це просто собі жук-плавунець. Є на що дивитись!
Він залетів на вулицю з річки, кокнувсь об лихтар і впав.
Спина в нього гладка, як дзеркало, і він вимахує чорними ногами, щоб встати.
«Він довго може так працювати», – подумав Майборода.
«І чим все скінчиться? Його або роздавлять перехожі, або він досунеться до краю тротуару, впаде на брук і його роздушить колесом».
– Це плавунець! – сказав Майборода вголос, щоб привнести якесь світло в голови наївних глядачів.
Ніхто не відповів.
Майборода звів очі й побачив, що нікого не було. Він стояв сам над плавунцем.
В цю мить хтось штовхнув його ліктем.
IV. Майборода і Степун
– Обережніше! – голосно засичав Майборода. Лікоть прийшовся йому в спину коло печінки.
Майборода терпіти не може, коли штовхаються.
Наче не люди, а скоти якісь. Є ж тобі місце обминути – так от треба зачепити стороннього чоловіка!
Над Майбородою залунав веселий сміх.
– Що ти тут стоїш, Майбородо! – спитав Степун. – Чи не придумав ще якоїсь теорії?
Майборода не відповів нічого. Цей Степун був його запеклий ворог.
Він служить розсильним в установі й ніколи не промине каси, щоб не поглузувати з Майбороди.
Якось він зустрів Майбороду, коли той виходив з церкви, і з того часу не дає йому жити.
Майборода щось із півгодини доводив йому, що без Бога все одно не проживеш і що правда кривду переможе. Степун вислухав і сказав:
– Ти, Майборода, – дурень! І де вас, дурнів, такого багато береться?
Майборода з Степуном од того часу не балакав.
Навпаки, Степун охоче балакає з Майбородою, але це тільки для того, щоб з нього насміятись.
Степун узяв Майбороду за плече.
– Кинь отого жука – ходім вип'ємо пива. Ти ж одержав гроші за місяць?
Майборода спробував висмикнутись з Степунової руки, але з того нічого не вийшло.
Степун – хлопець дужий, матрос і буденовець.
– Одчепіться од мене! – засичав Майборода.
Степун голосно зареготавсь.
– Чого ти комизишся? – сказав він. – Все одно розумніший не зробишся. Коли жалько тобі грошей, заплатимо удвох, хоч я й бідніший!
– Я сказав уже вам, що не хочу з вами балакати! – заверещав Майборода.
Це вже було занадто! Він цьому Степунові не набивається й не заважає йому робити, як він хоче. Оці, люди, що не звикли мислити, гірші від скотів.
Собаку вдариш, і він одчепиться, а отаке-о – ні.
В нього батьки померли, на селі вдома голод, пора б, здається, помислити як слід, яка цьому причина, а він ходить, наче йому карбованця подарували.
– Ну що ж? – спитав іще раз Степун і випустив Майбородине плече.
Майборода повернувсь і пішов.
– Дурень ти, Майбородо! – ласкаво сказав Степун навздогінці.
V. Майборода й п'яниці
У Майбороди серце аж кипіло. І так зле, а ще той скот причепився.
І що він знає? Чи розгорнув він хоч один раз якогось філософа чи святого?
Наслухавсь на мітингах усякої юринди й думає, що він усе розуміє. Ні, братіку, з такою наукою далеко не поїдеш!
Чому, скажемо, в одного дядька совка геть чисто все виїла, а в другого, поруч, хоч би торкнула?
Майборода йшов швидко. Очі йому блищали.
– Може, він скаже, що він знає, чого сонячник до сонця повертається? Ні, братіку, – не скаже! Хоч лусне, а не скаже.
Майборода підійшов до пивної.
Треба якось заспокоїтись. Майборода увійшов, вибрав столика осторонь і сів.
Принесли пару пива. Майборода випив три шклянки й почав дивитись на публіку.
Оця юрба не знати для чого ходить до пивної.
П'ють як коні і хоч би одне сказали розумне слово.
Той про Катьку, цей про свою жінку. І через кожні три слова – матюк. А почнеш їм докоряти, і тебе виматюкають.
Ще й просто посеред якогось тексту з писанія загне матюка.
Майборода спорожнив другу пляшку. Принесли ще.
Настрій в Майбороди значно погіршав. Його дратували оті п'яні пики навкруги за столами; он коло того бридющого рудого дядька вже ціла батарея порожніх пляшок, і він гикає на всю пивну...
Майборода закінчив п'яту пляшку і остаточно переконався, що нема для чого жити на світі. Ніхто його не любить, ніхто за ним не плакатиме, коли він сконає.
Як багато зостанеться на світі неприйнятих Майбородиною філософією людей! Ні, цього не буде! Він зараз же всім скаже, де правда.
Майборода стукнув кулаком по столу. Двоє сусідів обернулися до нього.
Майборода гикнув і сказав:
– Вибачте мені, що я так; ви думаєте: он білий дурень накачався мов та свиня пивом і чіпляється до незнайомих, викладати свої немовби ідеї та світогляди. І що тільки він знає правду, а більше ніхто правди не знає. Так скажу ж я вам, що я жив тридцять п'ять років на божім світі і скажу ж я вам, не маю для чого жити. Ніхто, мабуть, і не заплаче, коли я...
Майборода схилив голову на руки й заплакав. Сусіди давно вже дивились у своє пиво.
Чиясь м'яка рука лягла Майбороді на плече й перейшла, гладячи волосся, на голову.
Це була Катя.
VI. Майборода й Катя
Катя була розкішна женщина і коштувала відносно недорого. Вона сіла поруч із Майбородою й вихилила шклянку пива, не спитавшись у нього дозволу.
Майборода був зворушений таким довір'ям і гаряче обійняв Катю.
«Найшлась-таки серед цієї п'яної сволоти одна щира людська душа», – подумав Майборода.
І в кого?
В продажної женщини!
– Катю! – сказав Майборода і хлипнув. – Плюнь на цих скотів, що хотять тільки твого тіла! Поїдем зо мною!
Поїдем до Святої землі!
Катя згодилась.
– Поїдем, дурненький! – сказала вона. – Плати гроші й підемо звідси.
Майборода дістав бумажника й вийняв червінець. Офіціянт приніс решту – це була жменька срібла.
Катя спробувала була взяти решту собі, але Майборода запротестував.
– Нащо тобі ця суєта? – сказав він зворушливим голосом. – Всі мої гроші будуть твої.
Вони пішли до виходу.
По дорозі Майборода зачепив за стільця й поточився. Катя його піддержала.
Сила Майбородина не в ногах, а в голові.
Він це знає.
Є такі, що вип'є трішки й починає верзти дурниці.
Майборода ж завжди зберігає ясність і точність у думках.
Більше того – логіка його зростає! Думки плинуть легко й ясно, наче човен у прозорому океані.
Всі логічні труднощі розтають і зникають...
Катя й Майборода вийшли на вулицю. Повз них проторохтів автомобіль, так близько, що Майборода одсахнувся й погрозивсь на нього кулаком.
В автомобілі сиділа якась парочка.
VII. Майборода їде до Святої землі
– Так! – заплакав Майборода. – Вони думають, що мають право наїжджати на якогось Майбороду, бо вони найняли автомобіля.
Але він знає краще від них, чим це скінчиться.
Вони наїдуть на когось і їх заберуть у район.
А коли й не наїдуть зараз, все одно на них знайдеться смерть.
Вони зотліють у тій землі, з якої вийшли.
Й то ще добре, як вони помруть тихо й мирно.
З чого б ото вони літали отут по вулицях!
Катя сіпнула Майбороду за рукав.
– Я тобі скажу, Катю! – урочисто вимовив Майборода. – Не сіпай мене, я тобі все про них скажу: він розтратив казенні гроші, і його просто з автомобіля вкинуть у в'язницю! Я знаю це!
Катя потягла Майбороду по тротуару.
– Іди, дурний! – сказала вона. – Диви, щоб тебе ще не заарештували тут.
– Не плач, Катю! – сказав Майборода. – Ми з тобою ще прийдемо дивитись, як вони сидітимуть у холодній! Ми зараз їх наздоженем і подивимось, як їх заарештують.
– Автомобіль! – гукнув Майборода рішуче.
Підкотив автомобіль.
Майборода забрався всередину. Катя сіла побіч його.
– Їдь за отим-о, що вкрав казенні гроші! – показав він суворо.
Шофер пустив автомобіль.
– Слухай, дорогий мій! – сказала Катя. – Заїдьмо спочатку до Марсельської гостиниці, одпочинем, а тоді вже наздоженемо злодіїв.
– Шофер! – гукнула вона. – До Марсельської!
«Не будемо ми їх ловити! – вирішив Майборода. – Одпочинем і поїдемо до Святої землі».
Шофер спинився перед гостиницею. Катя вийшла з автомобілю й пішла наймати номер.
Майбороді набридло ждати. Він рвався вперед. Для чого одпочивати, коли він може зараз же поїхати до Святої землі. Там його душа зазнає одпочинку. Він приложиться до святих мощей Ісуса Христа й Бога-отця.
Все було так ясно й радісно.
Для чого ждати? Для чого гаяти дорогоцінний, коштовний час?
Майборода торкнув шоферове плече.
– Вокзал! – сказав він радісним голосом.
Автомобіль покотив.
З ґанку готелю вискочила Катя, щось закричала.
Майборода не дочув, що саме – він поспішав.
Перед вокзалом Майборода зліз, купивковбаси й пляшку гіркої й одпустив шофера.
Він постановив доїхати до Севастополю й там попитати парохода до Святої землі.
VIII. Майборода й собака
Майборода пішов до каси й купив квитка до Севастополю.
Треба б уже й влазити в вагон, але Майборода згадав про горілку в кишені.
Горілка в дорозі потрібна про всякий випадок.
Але як її пити в вагоні?
То ж тільки якийсь одчайний п'янюга може насмілитись привселюдно смоктати горілку в вагоні.
Майборода вийшов на перон і почав шукати затишного куточка.
Нарешті він знайшов.
Це була халабуда з надписом: «Для мужчин».
Майборода увійшов, озирнувся, вибив з пляшки затичку й вихилив її за одним заходом.
Потім акуратно встромив порожню пляшку в чорне зявло.
Так! Усе гаразд.
Майборода вийшов. Коло убиральні лежав якийсь миршавий собака.
Побачивши Майбороду, він відстрибнув на п'ять кроків і став.
– Іди сюди, цуцику, – покликав Майборода, намацуючи хвостика від ковбаси.
Собака стояв і вагався.
Майборода одірвав хвостика й кинув собаці.
Той одстрибнув ще на два кроки. Зачуяв запах і став недовірливо наближатись до хвостика з ковбаси.
– Цю-цю-цю-цюшку! – ласкаво закликав Майборода.
Пес крадькома схопив хвостика, одбіг трохи й зжер.
Майборода одірвав ще шматок ковбаси й кинув собаці.
Собака трохи подумав, підійшов і ззів.
Ще шматочок, ще один – і собака вже стояв коло Майбороди.
Тепер можна було його роздивитись; на рудій облізлій спині стреміла здоровенна болячка. Треба зробити операцію! – вирішив Майборода й витяг ножа, розігнув його і вхопив пса за вуха.
Пес заскімлив і смикнув. Але Майборода цупко тримав його за вуха.
– Стій, кодло собаче! – розсердився Майборода. – Тобі ж хочу допомогти.
Пес спробував схопити Майбороду за руку.
Справедливий гнів опанував Майбороду.
Він, що мав сили, вдарив пса ножем і випустив його. Пес заверещав мов скажений.
IX. Майборода і незнайомець
В цей момент до Майбороди підійшов незнайомий чоловік.
Кашкет йому був насунутий на носа.
Майбороді здалося, що він його десь бачив.
А! це один із п'янюг, що сиділи сьогодні в пивній.
– Скажіть, будь ласка, ви громадянин Майборода? – спитав незнайомець.
Майборода не мав ніякого бажання розмовляти з чужим чоловіком, ще й з п'янюгою.
Він спробував боком пролізти повз незнайомця. Але незнайомець схопив його за руку.
– Стривайте! – сказав він. – Тепер я впізнав вас. Ви – Майборода! Учора ви забрали з каси Синдтресту гроші й з того часу не навертались до посади.
Я вас арештую!
Незнайомець свиснув.
З-за ріжка виникли двоє міліціонерів і повели Майбороду в район.
Частина 2МАЙБОРОДА Й САТАНА
I. Октябрини в дяді Петра Григоровича
З самого початку було щось не те. Майборода прийшов до дяді Петра Григоровича на октябрини. Ясна річ, він зроду не пішов би на таке діло, коли б то не дядя Петро Григорович, а дядя Петро Григорович чоловік непоганий. З Майбороди він не сміється й жити йому не заважає...
А що в його октябрини, а не христини, то, ясна річ, його спортили комуністи на заводі. Дядя Петро Григорович слюсар на ВЕКу і, сказати правду, зроду в Бога не вірив.
Що то Майборода не старався коло нього, нічого не виходило.
– Ти хоч у Бога вір, хоч не вір, все одно тобі ворона з неба в рота не серне! – казав дядя. – Все одно робити треба.
Так і зоставсь невіра.
І нізащо Майборода на ті октябрини не був би прийшов, коли б не те, що дядя Петро Григорович чоловік веселий і чарки пролива.
Почалося все ніби й гаразд. Сіли до столу всі – Майборода, Петро Григорович, Довбиш – теж із ВЕКу, хазяйка, старша Петра Григоровича дочка, Маруся.
Майборода перехристився, Довбиш сплюнув через ліве плече, й випили по первій.
Тут зразу й почалось. Довбиш узяв верзти щось таке, що є ще такі дурні, що христяться.
– На кого ти христишся, дурна голово!
Майборода зиркнув у куток. Ікони нема. А на стінці коло покуття портрет Леніна висить.
Хотів Майборода щось сказати, та промовчав. Петро Григорович по другій налляв шклянці й сказав:
– Кинь його, Іване, то такий. Його покійниця тітка змалечку ще по голові рогачем оперіщила, то він з того часу й христиться.
Майборода випив шклянку й сказав:
– Як так, Петро Григоровичу, то я піду. Чого я тут буду сидіти, як ви мене зобіжаєте. Ось тільки тараню доїм і піду.
II. Сатана
– Слухай, Майборода, – сказав Петро Григорович. – Сиди вже, коли прийшов. Я думав, що ти, може, порозумнішав, поки в літа вбився. Ти ж таки не дитина й не стара баба.
Майбороду неначе щось торкнуло. Вже й Петро Григорович починає його вчити.
Майборода випив третю й сказав:
– Ви, Петре Григоровичу, не совайтесь там, де не треба. Що ви там знаєте? Хіба ви знаєте, що вам на тім світі за такі слова буде? Уже ж ви чоловік літній, вам і вмирати скоро пора. Почепили ось Леніна... – Сказавши це, Майборода трохи злякався. Петро Григорович потемнів весь, трахнув кулаком о стіл, та як не гукне:
– Мовчи вже, попівська помийнице! Я бачу, з тебе люди не будуть, так не чіпай людей, гнидо!
І звівся з-за столу.
Майборода наладився тікати; допив четверту й устав і собі.
Коли враз йому в очах пішло круга.
«Сатана! – подумав Майборода. – Ось він – сатана!»
III. Майборода бореться з сатаною
– Да восхреснеть Бог і да розточаться вразі його! – проказав уголос Майборода й перехристився.
Петро Григорович ураз сів на місце.
Помогло!
Майборода почав раз у раз христитись. Петро Григорович щось сказав Марусі і показав на Майбороду.
Маруся встала з-за столу й вийшла.
Тепер Майборода ясно побачив. Петра Григоровича не було, а був сатана. І Довбиш теж сатана. Тільки Маруся, чиста душа, втекла з-за столу.
Не дурно ж Петро Григорович став такий темний, а очі йому блищать як вугілля.
– Я бачу, ти вже спікся, – сказав Петро Григорович, і чудно якось прогукав його голос, неначе уві сні. І хоч не було в цьому голосі ні гніву, ні злости, та чимраз ясніше й ясніше Майборода почував: оце в піджачку Петра Григоровича, в засмальцьованім обличчі, в жилавих руках сидить сатана й чигає на Майбороду.
Так ні, цього не буде! Не дасться він сатані! – холодний піт пройняв Майбороду. Щоб зогрітись, він підсунув собі пляшку, налив горілки й вихилив. Руки йому трусились.
Майборода підійшов до Петра Григоровича й перехристив його.
І враз і Петро Григорович і Довбиш щезли. Майборода зоставсь сам у кімнаті. Його схопило страхом, мов обценьками. Щось підкотилось до горла.
– Марусю! – дико закричав Майборода.
Низенькі двері розчинилися, й на порозі стала Маруся. Вона була вся в білому. В руках у неї було щось, що скидалося на глек з водою.
Маруся йшла до Майбороди.
Але вона йшла не так, як усі люди ходять. Вона чудно якось ішла, не пересуваючи ногами. Наче хтось совав ззаду дерев'яну ляльку. Маруся все йшла та йшла до Майбороди.
«Сатана!» – зрозумів Майборода й почав христитись. Але Маруся не зникала, а все йшла та йшла до Майбороди.
Майборода почав тікати круг столу. Маруся за ним. Вона підняла глечик угору.
«Ось воно! Кропитиме диявольським зіллям!» – зрозумів Майборода й, що мав сили, вдарив по глечику. Щось бризнуло, покотилось, і Маруся щезла з кімнати.
IV. Сатана перемагає Майбороду
В кімнату увійшов Петро Григорович. Він зробився такий товстий, що зразу було видно, що в ньому сатана. Він тихенько підійшов до Майбороди.
– Заспокійся, дурна голово, – сказав він хитро-ласкаво.
– Все одно, нічого не зробиш, поки хміль не вийде. Ось на тобі свитину, лягай і проспись.
Майборода подивився на Петра Григоровича.
Ззаду в матні йому ніби щось ворушилось.
Знов Майбороду обняв дикий страх. Він почав христити Петра Григоровича. Той стояв, наче чогось вичікував.
– Я піду звідси, Петре Григоровичу! – сказав Майборода рішуче.
– Нікуди ти не підеш. Чи, може, охота ночувати в районі? – сказав той якимсь хитрим голосом.
– Петре Григоровичу, ви – сатана! – сказав Майборода. – Що це ворушиться в вас у штанях?
– Що ворушиться? Зараз побачиш, – сказав сатана.
І ззаду з штанів поволі-поволі виліз довгий, волохатий, рудий хвіст...
– Ой, ой, ой... – загейкав Майборода й кинувся навтіки.
Але сатана схопив його за комір і брякнув об підлогу...
Майборода прокинувсь. Він лежав на підлозі. Коло нього стояла якась лава. Згори настирно уп'ялась йому в вічі жовта електрична лямпа.
Майборода звівся на ноги й почав пригадувати.
Це район. Його привели сюди вчора ввечері. Його спіймали на вокзалі, коли він різав ножем собаку.
V. Ліричне intermezzo
Ах! І мені сняться сни! Мені сняться тяжкі, сумні сни про забитих і умерлих товаришів. Я ніколи так не любив жінок, як своїх товаришів. Я почуваю таку велику ніжність, таку синовню повагу до свого товариша, до його рук, до його рішучого обличчя, до його розумних, ласкавих очей. Якби я міг, я брав би його з собою в кишеню й розглядав би, вибравши вільну хвилину, як дитина роздивляється нову, ще свіжу ляльку.
І от мені сняться товариші, що вмерли. Я бачу товариша перед собою, він балакає з X. і сідає грати з ним у шахи. Він грає зле, й я бачу, що він зараз програє, але я мовчу з поваги до нього. Я боюсь сполохнути його любу для мене думку. Тури на шахівниці в нього стоять обіруч короля, як пара його хворих ніг.
Я бачу, що зараз одна з них пропаде, але нічого не кажу. Я тільки боязко кажу: «Здрастуй, Мартине!» Він холодно одповідає мені своїм низьким голосом: «Здрастуй!» і зараз же звертається знову до X. Але я не ображаюсь, ні, я так радий, що бачу його. Я забув, що його розстріляли чехи в Казані, я тільки почуваю, що можу його втратити кожну хвилину, кожну секунду. Руки мені тремтять, я жду, коли він скінчить партію. Я жду, жду довго, нарешті я не можу, я вигукую:
– Це ти, це не сон, це ти, Мартине?
Він якось нахабно, не своїм голосом сміється, встає, повертає до мене обличчя, й я бачу, що це не він, а незносний, байдикуватий франт Віктор Фененко, що вчився в нашому класі. Але я все-таки хапаю його за рукава й питаю:
– Де ж Мартин, де ж Мартин?
Він висмикує свою руку й нахабно сміється мені в вічі; я прокидаюсь, і мені здається, що я сам винний, що не вдержався й сполохнув дорогу тінь товариша.
