Текст книги "Павло Чорнокрил"

Автор книги: Марко Вовчок

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

І

Був у нашому селі чоловік – Чорнокрил Павло звали, а в його жінка Ганна. Обоє були сироти, побралися й жили собі двойко.

Він був чоловік поважний і ходив усе понуро, а серцем був палкий навіки. Не многомовний, а коли вже розговориться, то паше його кожне слово полум’ям. Був з себе чорнявий і хороший дуже.

А вона молодесенька, люба та мила, з ясними очима, з веселим серцем, – коло його як пташенятко звивається… Вдосвіта, раненько, вона вже прокинулася, вже робить і співає, було, й сусід порозбуджує своїм голосочком. Чуєш, було, на світанню:

 
Устану раненько,
Умиюсь біленько...
 

Слухаєш, а тут і сонечко сходить...

Бувало, що той Павло похмурий такий сидить, а то й словом її гірким зачепить – вона терпеливодушна, ясна та весела. Він у чому помилиться – вона себе повинуватить; він її скривдить – вона його перепрошує.

– Ти в мене не жінка, – було, Павло їй говорить, – ти в мене дитина добра. Ти того біди-лишенька людського не знаєш, не розбираєш...

– А тобі важко дуже? – спитає та близенько сяде коло його, дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалує!

– Мені важко... Доля лихая, люди недобрі, вбожество гіркеє... мені важко!

– А якби я із тобою журилася?

– Ні, моя ясочко, проживай веселою. Як гляну я на тебе часом, то і сам розважуся: тобі, бач, усе смішки та втішки, – воно й краще. А коли б ще ти засумувала, бідна тоді голова моя! Важко самому журитись, а ще важче буде, коли й ти затужиш, а моя несила розважити тоді... Хай Бог боронить! Проживай, моя ясочко, веселою!

– То й добре! – одкаже йому, всміхаючись.

І жили вони собі, вже три роки побравшися.

Тоді женивсь наш пан молодий і пойняв собі багату жінку: везли за нею посагу – господи-світе! Наче чумацька валка з Криму йшла.

Наїхало за нею і хлопців і дівчат кімнатних, і шевців, і кравців, і прачок, і швачок. У дворі панському наче рій вироївся: людей-людей!

Почалися пири та бенкети, музики та танці: гуде будинок.

Такеньки уся зима-зимська перезимувалась.

Дожидали пани якогось празника собі, сад прибирали – загадали чоловіків пригнати на ту садову роботу. Сад панський великий... У йому й хатиночки побудовані, у йому й бесідочки... Одна ще була така, що на версі, на даху, місяцеві роги стриміли... Не те, щоб цього треба для чого було – ні до чого воно, а так-то вже – аби було: звісно, пани – що хотять, те й роблять. Там і лавочки, й столички, й мраморяні панни, русавки, чи що, і жвавий хлопчик якийсь із луком та із стрілкою націлявся з-за рожевих кущів.

От і клопоталися чоловіки у тому саду: пісок возили, східці по згір’ю направляли та місточки через рівчаки ладили. Спішної треба було роботи, і ото тамечка вони робили з раннього ранку до пізнього вечора.

Саме тоді весна молода йшла. Вже вода ставна летіла, й стали поскакувать щучки дрібненькі, а в рівчаку струмочок забурчав; заворушивсь на дереві листочок і червоненький усик попустив. Вже травичка стирчала з землі одтеплої; вже бджола за обніжжю летіла гудучи. Вилися між деревами якісь сіресенькі пташечки, малесечкі, з пищанням своїм веселим; верба у жовтім пушку диминіла, а на вербі сорока смілива скреготала. Вже вечоріло та вечоріло... На селі вже гомін стишався; люди йшли з панщини. Вертавсь і Павло додому.

Ішов він садом панським із своїм возом порожнім та про свою долю думав понуро. На весну вбогому чоловіку трудніше: запаси вже пожив, а новини ще не діждався. І думав він собі, в кого-то хліба позичати, якому доброму чоловікові вклонитись треба буде... А було тихо та тихо, тільки хрущі гули літаючи. Коли чується йому, наче хто сильне ридає неподачеку. Він зупинився, прислухався – ридає-плаче хтось поза блигомими кущами. Він ті кущі потихеньку прогорнув – сидить дівчина на лавочці, попустила свої руки білі в великій тузі, росють дрібно сльози її обличчя молоде. Він дивиться та дивиться. І довго дивився без жадної й думки, а так от, як от на світову зорю дивляться, що яка-то гарна вона та ясная.

Скинула дівчина очима... Як побачила – стрепенулася, здивувалась, злякалася.

– Звідки ви? До кого? Чого ви? – запитує.

– Як сильне ви ридали! – одказав.

Нічого не прибрав більш їй одмовити.

Вона як заридає знову!

– Боже мій милий: – скрикнула, – це вже не первий отак я вечір ридаю. Світ вже мені не милий, а Господь смерті не посила!

– Ви за молодою панією, мабуть, придані?

– За нею. Ох, лихо моє та тяжкеє! Завезли ж мене на чужу сторону – нещаслива головонько моя! Хоч усюди гірка наша доля, та все-таки між своїх людей легш: кожного я знаю, мене кожне знає; там мені і стежечки знакомісінькі, хати усі відомісінькі, – там земля ріднесенька! А тут от, на чужині, так, як у темному лісі, так, як на морі!

Та так-то вже плаче, жалкуючися-нарікаючи, такими-то вже сльозами ревними.

– Важко буває чоловіку! – промовив Павло.

– Ох, як же важко! Мука живая!

Вона усе сльозами вливалася, а він стояв та думав: «Нещаслива якая! А молоде! хороше!»

– А ви? – питає дівчина крізь свої сльози. – Ви, мабуть, тут робите у саду?

– Робимо.

– Давно?

– Сьогодні уперше нас поставлено.

– То-то ж бо я наче нікого ке бачила, а я щовечора тутенька туляюся, світом нуджу та тужу... А довго вашої роботи буде?

– Та коли б в два тижні ввібралось!

– Гостей дожидають пани...

– Чули. Тож-бо для їх і стояти день при дні, з ночі до ночі.

Та озирнеться – округи темнісінько зовсім, воза свого не бачить. Схаменувся тоді.

– Бувайте здорові! – промовив дівчині та хутко похопивсь. Одшукав воза на полянці, воли пасуться панським зіллячком викоханим... З’їхав на дорогу; тоді оглянеться назад – нічого не забачив – усе застеляла мла вечірня пахучая.

II

Дотягнув він додому потиху, усе думаючи про пригоди людськії...

На порозі його Галя стріла – веселим своїм голосочком питає; сумно він їй одмовляє своє слово.

Вона у хату веде, засвітила світло, стіл вже застелений. Буханчик хліба на столі лежить та ніж.

Сів Павло біля столу, схилив голову на руки.

– Ось і вечеря наша, – промовляє до його Галя, сідаючи поруч.

– Позичений? – каже Павло, краючи хліб.

– Оддамо, серце, оддамо новиною. Сей рік зарідливий буде. Подивитись на руна польові: жита такі, що й вуж не пролізе.

– Ти в мене і торік пророкувала гарне поліття так саме. Ти куди глянеш, то всюди тобі золота верба росте!

– Люди сподіваються...

– Ет! Сподіванки людськії!.. У кого се ти хліба позичила?

– У Микити у Румая.

– Довго, мабуть, гнувся – не давав?

– О, де ж там! І трошки ні! Зараз, таки зараз дав, із милою хіттю. Се добрий чоловік – Румай.

– Ох, добрі люди! Добрі люди! – промовив Павло.

Тихенько його Галя обійняла й тихесенько до його пригорнулася. Почала розмову: всміхнулася – не дивиться; припала до його – не пригорнув.

– Скажи мені словечечко, серце! – просить його.

– Нема в мене слів хороших; тобі гірких не треба!

– Чого ти такий, голубе мій? Ти мені скажи: яка нам біда?

– Хіба ми давньою бідою не вдовольнимось? Та й свіжа не забариться. Чого-чого, а сього уповні буде!

– Нащо такеньки говорити, моє кохання! Перейметься й добро нам, як Бог дасть...

– Отже, й дожидай того добра, що не прийде, а терпи лихо, що вселилося! – випроставсь з її рук та й сів собі оддалік.

Кипіла в його душа, наболівши, наскорбівши. Невиносливо йому слухати було про сподіване добро, надію веселу. Миліш би кому було почути гіркої скарги, нарікання жалкеє... Рідніша б йому та душа була, що нидіє в самогризоті, вистливіше те серце, що ворушиться од жалю гнівного та од туги важливої...

Глянув він на Галю: вона на його дивилась ясними очима своїми; тихі сльози одна по другій бігли по обличчю, а уста все наче всміхалися... Не пожалував він її, а стало йому якось уразливо, негарно: вона чого плаче, дитина нерозумна?

– А все ж добре... чого плакати заходилася? – каже їй.

– Ти смутний такий, мій голубе!

– Не плачся на моє горе! Не тобі його оплакати! Годі ж бо!

Вона обтерла сльози і до його знов прийшла, пригорнулася.

– І добре, як ущухла! – промовив гірко.

Вона тихо коло його сиділа, як коло недужого. А йому важко було та тяжко... Хотів би він одхитнутись од неї, так вона такеньки пригорнулась, біднесенька, що слова гіркого уста не вимовили. Була се в його при йому добра дитина й мила, та йому чужа-чужісінька... І пригадалася йому та дівчина плачуча... Став він дивитись у віконце, у той вечір темний вдивлятись, задумався... Що таке йому Галя його невсипуща щебетала, як його розважала – він не чув. Він мовчки до її голосочка дослухався, як до леління води тихої, та думав собі... Добре йому впали у пам’яті ті очі сяючі, ті сльози блискучі, слова ті жалкі та жаркі... І той вечір весни молодої, і навіть та квіточка бузкова, що, пахуча, розгорталася в темному вечорі...

III

На другий день робив Павло у саду, не знімаючи голови похилої, робив, як тії люди роблять, що хочуть свою журбу втомою поневірять... Придавсь і сей вечір темний та пахучий, як учорашній. Після всіх побрався Павло додому. Ішов він та думав, дівчину згадував: чи тож і сьогодні плаче вона? як-то вона журиться журно! яка-то віком молода! яка вродою хороша! чи жив її батько-матуся? які собі люди? і як вона спершу там жила у своєму селі, і кого краще од усіх сподобала тамечки, і як розлучилася?

Думу, думу в його було, як того шуму на морі, та все об дівчині, усе об неї.

«А ось я її, либонь, і побачу», – подумав, коли вона йому назустріч, з-за соснини, уявляє.

– Добривечір! – промовила.

Він іздригнувсь, мов нахідка йому несподівана...

– Добривечір, – одкаже їй, та наче ще й славний вечір сказав.

Вона його пита: чи дуже втомивсь на роботі?

– Ні, – одвістив.

Пита: чи трудна в їх панщина? Каже: трудна.

– Та по панщині усі додому, до своєї хати, ідуть на спочивок, – в мене бігма тепереньки ані хати, ані господи.

Заговорила... сльози покотилися, посипались по личку.

Тронулося серце Павла, та наче не з жаління, наче з радощів. Якось любо йому було бачити сльози ті, якось мило. Не думав він спиняти їх, не хотів слова мовити. Стояв, дививсь – от мовби знайшов, що шукав, що треба було, та й став: і любує, і радіє – найшов! чує...

– Боже ж мій милий! як важко! – промовила до його. – Чи усім так важко буває? парубкам, як дівчатам?.. Та парубок не заплаче, мабуть, такеньки от, як я...

А Павлу чулося, що вже в самого око застила сльозою... Одкаже:

– Чому?

– Кремезні люди, славлють... Як вас зовуть? – спитала.

– Павло.

– А на прозвання?

– Чорнокрил.

– А мене зовуть Варкою, по батькові я Линівна.

– Сумуєте ви дуже у нашій стороні? – їй каже.

Стиснула вона білими руками, влилася знов слізьми...

Він неначе того й жадав і змовк.

– Ходіть, – промовляє вона крізь сльози, – ходіть за мною, подивіться!

Веде його на згірочок та й показує. – простягає руку вдалину: у присмерку ледве-на-ледве по степу росяному шлях мрівся... «Се, – каже, – се шлях на мою сторону».

Поглянув він на той шлях, та і в його серце розжалілося, як наче од свого власного смутку.

Стояли собі, забувшися, що час не стоїть.

Вона питала: чи є в його мати? чи батько живий.

– Нема в мене ні батька, ні матері.

– Як і у мене, – каже, – і я сирота.

Любо йому було те слово почути, як же любо! Коли б родина була в його – сам би відцурався тоді.

А жінка? А Галя його?

І промигнула вона в його по душі, як холодний вітер, і вже ніяк не зміг він ані мислі одігнать, ані занедбать думки тієї: наче холодний вітер, кажу, віяв по душі з тією думкою.

А дівчина пита: де його хата стоїть, які в його сусіди?

Він розказав, де його хата стоїть, пойменував сусід своїх – не наменув тільки про Галю. Йому усе чогось здавалося, що ось-ось поспитає дівчина в його: «А жінка ваша?» – і серце йому омирало...

Півні заспівали по селі.

– Та вже пізненько! – промовили обоє разом. – Се вже перші півні співають.

– Прощайте! – каже Павло.

– На добраніч! – привітала його дівчина, зникаючи у темноті.

IV

Бачилися і на третій вечір, бачились і на четвертий; стали сходитись щодня. Смеркає, вечір – вони й стрічаються. Він не просив виходити, не казала вона – вийду, а якось сам він дожидав, вона сама вийшла. Розмовляють, розпитуються, розказують. Він ізгадав, як служив колись у лихих людей наймитом... Ніхто ще такечки не нарікав на його долю недобру, ніхто ще такими сльозами бідування його не оплакав – жаркими та гіркими, – так-то йому здавалося, – як ся дівчина чужостороння. Вона знов йому вимовляла свій жаль, свою тугу на серці... як же жалував, як спочував! Адже й на світі йому не було ще такої другої безщасної, такої любої дівчини!

День по дню минає, вечір по вечорі, а вони собі усе сходяться, та говорять, та усе лучче звичаються. Скаржиться дівчина на тугу, а вже в самої серце дуже весело чогось стрепехається – туга тая розпадається наче. Жалує він її сльози журливії, а ще лучче – любує поглядом ласкавим. Спершу дожидали побачиться так, як дня сонячного, що його дожидає чоловік і радіє; одживіє, дождавшися; а далі вже стали дожидати з тугою пекучою, з смутком нетерплячим, як кохання того дожидають...

Авжеж! покохалися! А ті любощі-немощі – гірш вони над усі болещі у світі, не одходить від їх ні жодна воріжка-знатниця. Вже й літечко красне розповнилося, цвіло, а Варка все ще не знала, що він жонатий. Чи то ж село маленьке, чи то ж усіх назнаться? А вона ж із двору панського не виходила. За його ніколи не говорила нікому і ніколи не питала нікого.

А Павлу все важче та важче ужитися. Те кохання, що його одживило, живу й муку йому собою завдало. Частесенько-часто, сидячи поруч із дівчиною, роздумувався він про свою жінку; слухаючи дівчину, чувся йому голосок із його хати... А прийде додому: й нудно й трудно, і уразливе й соромно... шукає-питає якого діла – робота рук не йметься; заговорить – гірка його розмова, ущипливі слова... А Галя все так, як і була, – привітна та ясна. Як вже він не вередує, вона догоджа. Бувало, чого вже вона не почує, чого він не скаже, як не зневажить! а вона: «Голубе мій! серце моє!» Обніме свою голову він та й із хати утікає.

Душно було йому коло Галі – від жалю, від суму; від її погляду люблячого ще скрутніш... біг він до дівчини – чорна туга з ним... Давно вже хотів він признатись, що жонатий, та не признававсь. Далі одважився – треба!

З тією думкою прийшов він до неї; вона його дожидає, кинулася до його, своїм питаннячком хвитким не дала йому вимовити слова.

– Чого такий? – жалує його. – Чи нездужаєш? Боже мій добрий! Нездужаєш? Скажи! Чому не говориш? Говори-бо! – а сама так і припадає до його.

«Я жонатий», – хотів він вимовити, та каже:

– Дівчино! чи любиш ти мене вірно?.. Чи щиро?

– Більше батька рідного, більше матусі питимої! краще світу красного, лучче свого життя молодого.

Та й пригорнулася до його, як дитина до матері. Обійняла його великая туга, сум сумний.

– Дівчино, – говорить, – я жонатий, в мене жінка є...

Вона як була коло його – і не одхитнулась.

– Що? – питає.

– Жінка є в мене... Чуєш, дівчино? Знатимеш?

Схопилася вона.

– Це жарти такі чи правда така?

– Правда щирая.

Стенулась од його бігти, сама себе не пам’ятаючи. Він не пустив; за руку держить, прихиляє до себе.

– Годі! – погукнула на весь голос свій, аж загуло у темноті. – Чого тобі треба? Де ж твоя жінка? Веди мене до неї, нехай побачимося! Пусти мене! Я тебе не хочу! Я жити не хочу у світі! Як я тебе покохала, лихого чоловіка!

– Серце моє, не плач, постривай, – промовляє до неї, начеб справді мав чим втішити її і порадити. – Не кидай ти мене, – просить, – не втікай од мене!.. не кидай!..

– Не кидати? Як же мені бути з тобою, з чужим чоловіком? Чужий, на всі віки чужий! У тебе Бога нема!.. Нехай же так важко тобі, як ти занапастив мене!

– Тебе і себе, дівчино!

– Іди ж собі геть від мене! Йди! Щоб не бачити тебе! Щоб тебе не чути! Лучче б ти вмер... Що ж мені робити? Що мені діяти? Не кидай мене при лихій годині, – пожалуй!

І обіймає його, і ридає, і благає...

– Не покину! Вже пізно нам розлучатись. Я тебе кохаю, я тебе, поки життя мого, не покину!

V

Сперву вже повівало лихо над тим коханням, а це впрям пойняло, як вода. Як не бачаться – гіркий світ, а побачаться – ще гірший. Сидять, було, просиджують ніч темну рука з рукою, а в серці горенить мов отрутою.

* * *

– Розкажи мені, будь ласков, яка твоя жінка? – промовила Варка.

– Як же мені розказувати? – спитав... – І нащо питати?

– Розкажи мені, розкажи! Чого одвертаєшся? Як в мене нічим хвалитись перед тобою, ти мені похвалися!.. Яка ж вона? Яка краса її?

– Вона хороша.

– Спасибі Богу! Любить тебе?

– Любить.

– І жалує?

– Жалує.

– І добра й люба?

– Добра й люба.

– Чого ж тобі ще треба? Чого коло мене ти шукаєш? – погукнула. – Іди до своєї хати, до милої жінки!

– Годі, дівчино, годі! нащо розпитувать! Не так було б мені свою праву руку одрубати важко, як тую правду визнати-вимовити. Пожалуй ти лучче моєї бідної голови!

Вона вирвалась із його рук.

– Де ти з нею пізнався? – пита.

– Тут, у селі.

– І дуже вподобав одразу?

– Вона мені до вподоби була... А за що ти мені муки завдаєш, дівчино?

– І хутко її посватав?

– У півроку.

– Мав час на роздуму! Півроку зналися!.. І часто бачився тоді з нею? щодня?

– Щодня.

І от мов устала перед очима його та вісень тепла та ясна, коли він побрався з Галею: як тоді на полі серпи блискали, а на ланах широких коси дзвеніли зрана, а ввечері до села тягнули важкі вози, хитаючись; викладалися стіжки коло кожної хати, по усіх дворах чулися голоси веселі; як червоніли рясні яблука по садках, черкаючи крильцями, пурхали в гілках пташенята... Згадалося, як він вів Галю з церкви у рутяному віночку; як у його вбогенькій хатині веселіш стало і як запахло свіжими квітками за божничком... Гірко йому все теє пригадалося, як гірко згадується добро, що було колись тобі навіки миле і тебе не зрадило воно, не перейшло, а одбіг його сам чоловік невситимий. Нікого було йому винуватить, нічого осуждати, тільки хіба себе самого...

В його на руках дівчина його люблена ридала... Плакав і він того вечора сльозами.

VI

Занедужала Галя. Йшла якось по роботі з поля, удень душно було, а тут – де взявся вітер, буря, дощ ливний: захолодилася вона та й занедужала.

Лежала собі сама душею. Доходили молодиці знакомї навідати; нашвидку пожуряться, пожалкують та й до свого діла поспинаються кожне. Павла вона сливе й не бачила: удосвіта йде на роботу, а вертається трохи не опівночі.

«Де він буває?» – думалося їй. Коли б він ходив межи люди, чула б од молодиць, а молодиці питалися, чому се її чоловіка не видко ніде. «Де ж він буває? Десь на самоті тужить, як колись...» Згадала вона, що колись ще, як зазнавалася з ним, вона його одшукувала в лузі, де понад річкою, або у гаю самого з журбою своєю: «Чи ж тепер такенька?» Тоді він зрадіє, було, її забачивши, тепереньки втікає... «Чи ж розлюбив? І як це розлюбляють? І за що? І чому? І нащо?» Думаючи і почує, що влита сльозами... «Оце, оце, – говорить сама до себе, – мов дитина, плачу... Оце!..» А сльози таки ллються невпинимі... Втомиться – роздрімається – все округи мішатись починає ув очах; що дослуха – наче крізь воду проточну, тільки чує добре серце своє, що болить воно рівно, однаково, болем болющим...

Такеньки минув тиждень, – коли їй вже зовсім недобре стало. Частіш почали молодиці убігати; причапали старі баби, охаючи. Всі входили в хату обережно, сиділи поважно – ніхто не всміхнеться; розмова тиха.

– Мабуть, мені помирати? – спитала Галя.

– Смерть не виміча нікого, моя дитино! – одказала їй стара бабуся, зовсім вже біла сама.

– Ви пожили вік, бабусенько... – промовила Галя.

– Пожила, доню. Смерті од Бога дожидаю...

– А я не сподівалася своєї такеньки хутко...

– Вона приходить непрошена, моя дитино!

– Он торік умерла Катря Кравчиха – молоденька, як ягода, була, – озвалась чорнява та жвава молодиця, пестячи дитину на руках.

– А Грімченка забули? Який парубок хороший, царство душі! – пригадала друга, зітхнувши.

– Люди молодії які мруть! – додала бабуся, схилившися на руку журливо.

День минав, мінивсь на вечір. Діти поснули на руках у молодиць; стали усі одна по другій розіходитись.

– А що се твого чоловіка нема? Вже люди з поля поприходили, – каже на Галю стара бабуся.

– Він зараз прийде...

– Може, куди завідав? Вбожество ваше, моя дитино... У кого він позичає?

– Я не знаю, бабусю...

– То я посиджу з тобою. Як тебе саму кидати?

– Ні, бабусенько, він зараз, таки зараз... прийде, не клопочіться, ідіть собі додому.

– Моя голубко, я при тобі побуду. При такій недузі самій не можна. Хто віченьки затулить, як твоя смерть прийде? Смерть не вість несе...

– Ні, бабусенько, ні, зозуленько, він прийде, не забариться... Я вже й одужала трохи... Здоровіш мені... А ви не турбуйтесь, вас дома діти дожидають, унучечки за ворітьми повибігали... Вас дома виглядають, не спатимуть...

– Не спатимуть-таки, правда! Дожидають, мої голуб’ята! Оце як побачать, з ніг мене звалять, тая пустота! А тобі ж полегшало, доню?.. То й добре! Спасибі Богу! Прощавай, дитино!

І пішла собі старенька додому. Галі наче легко зітхнулося. Усі їй мішали; здавалося, що швидше вона його діждеться, як усі порозходяться, що хутче тоді його побачить...

А його нема та й нема – і довго не було.

Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя... все його не було... Далі вже стихло село, стемніло, темно, ніч... тоді він прийшов.

Вона руки до його простягла у радощах.

– Павло! ходи сюди до мене, серце!

Він до неї доступив і став.

– Схились до мене, підведи мене трохи.

Він схиливсь, підвів її, слова не мовлячи.

– Павло! – кажуть... – Я вмру, мені тебе кидати жалко-жалко!..

Він весь затрусився.

– Голубе мій! Коли б же моя сила, я б тебе над усім постановила... Я буду Бога прохать, щоб тобі розкоші, щоб тобі добре усе... я люблю тебе рідненько!..

Взяв його острах якийсь сумний: здавалося йому, що сама смерть холодна коло його поруч, – хотів бігти – не зміг ухитнутись з її ручок замлілих.

Щось вона ще говорила йому, та вже невиразно, нишком; очі заплющилися, ручки опали.

Він кинувся до віконця – одсунув, кинувся до дверей – відчинив, дихнув важко-глибоко з грудей... Озирнувсь – вона лежить, тільки дише. Сів він да й просидів цілісіньку ніч біля неї, прислухавшись, чи ще дише, думаючи: ось-ось перестане...

На другий день Галі ще гірш, і третій, і четвертий; всі смерті її доглядають... Лежить вона, очі все заплющені, нічого не чує, не знає...

Ідуть дні, полегкості нема їй... Із Варкою щодня Павло бачився нашвидку. В розмову вона не заходила.

Зійдуться.

– Що? – поспитає вона.

– Так саме... усе гіршає! – одкаже...

Та й годі. Посидять, обіймуться, як на смерть, та й розійдуться.

– Оце вже вона не переживе цієї ночі, – кажуть Павлу. – Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.

Він подививсь – вона наче тихо спала.

Стемніло. Прибіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.

– Боже мій! Боже мій! – скрикнула. – Коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добро мені?

– Дівчино! – промовив їй. – Як воно нам само складається... Я гадав... я думав – на все піду, аж ось мені дорога гладка.

VII

Уступає у хату Павло, коли чує:

– Се ти, коханий?

Хотів ступати далі – похитнувсь.

– Не говори до неї, – шепотять йому молодиці в уха, – стань так коло неї, постій.

Підвели його й поставили перед Галею. Вона як вздріла – всміхнулася, дивилась на його поглядом своїм світлим, тихим.

– Се буває перед смертю, полегкість така... – жебоніло поза плечима в Павла.

На ніч зосталося молодиць дві. Галя незабаром знов спочила. Павло сів на лаві.

Молодиці шепоталися довгенько собі, а там і поснули. Він без сну сидів усю ніч темну до білого світу. На панщину не пішов: «В мене жінка присмертна», – одпрохався тим.

Під обідню добу Галя прокинулась, зараз покликала до себе Павла.

– Оце вже й легш мені, легко зовсім, голубе мій! Коли б ще в силу вбратись...

Усміхається до його, говорячи.

Поминув сей день, поминула ніч – молодиці дивують та радіють: одужає Галя. У хаті загомоніли веселіш, не так вже побагату набігає одвідачів...

Павло, не пивши, не ївши, сном очі не освіживши, сидів, дожидав.

Вже три дні він Варки не бачив – не одходив од Галі…

А воно молоде, то швидко і виходилося собі, оздоровіло; вже й у рум’янцях, і весела – тішиться тим, що він усе тут, невідхідно...

Молодички нахожі його звичайненько на оздоровлення Галине вітають; чує він ізнову той голосочок веселенький у своїй хаті, та по кожній хвилинці сам собі визнає, що вона живе... вона не вмирала... не вмре... Й уростав з того визнаття гнів його на Галю, понімав його душу, начебто вона винна у тому була, начебто її воля вмирати чи жити...

– Оце вже я устану, мені вже зовсім добре, – каже йому.

Він дивився мовчки на неї.

– З мене вже впрям ледащичка стала, а роботи такого є...

Він до неї приступив та взяв її за плечі обома руками міцно.

– Ой пусти, пусти! – промовила, – як же бо ти кріпко!.. В мене й у голові закрутилося!

Він з якоюсь лихою втіхою дививсь, що така ще вона вутленька, хиленька...

– Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче – задушив би мене навіки!

– Удушив би, кажеш?

– Атож!

Він споглянув ще на неї – вийшов, по дворі ходити став, думуючи, сумуючи, озираючись, начебто якого собі здобичу стеріг.

Гукнула його Галя обідати.

– Чого се ти так задумався? об чім все мислиш?

– А все думаю, хто кого посідає – сильний безсильного чи безсильний того?

– А вже ж сильний безсильного!

– Чи правда ж сьому? Кажуть, як маєш у руці що драгленьке, то пустити мусиш...

– А схочеш, то й не пустиш. Хочеш – понівечиш і встережеш, як встерегти.

– Добре кажеш, Галю! правду кажеш!

Засміявся, а там знову задумався. Вже смеркало надворі – вечір хмарний наближався. Здалека грім вигримляв закотом; вітер гнав бурею.

– Друже мій, чого усе думаєш? Скажи мені, – знов Галя озвалася до його.

– Що дужіш од усього на світі?

– А нема над кохання! – промовила, горнучись до нього.

– Добре кажеш, Галю! Правду кажеш! – так їй знов одказує і знов засміявся.

Щось грюкнуло так по хаті, що аж шибки забряжчали. Галя вжахнулась.

– Що се такеє? Хто се так стукає? Господи! наче хату обворушило!

Здригнувся й Павло! Одсунув віконце – у тьмі щось мріло, кидаючись, бігаючи, наче з землі хапало-збирало.

– Се так щось, – каже Галі, – може, ворітьми вітер.

– Ні, ні! Піди ти, подивись, друже мій, що се таке...

– А бачу ж, що нічого нема!

– Оце як налякалася я!

Відчинила двері – вітер як дмухне, аж засвистів; вона випустила двері з рук.

– Куди ти? – спитав Павло. – Не ходи!

– Я хотіла до відничка у сіни, води унести у хату.

– Я сам тобі внесу, не ходи!

Вийшов у сіни з кухликом, кинувся до дверей сінешніх, розчинив, виглядає, а йому просто два камені, один по другому, летять. Один камінь поуз голову дзизнув, а один у праве плече дав – він аж застогнав від болю.

– Варко! Варко! – кличе стиха. Ніхто не обізвавсь, побігло щось вулицею.

Він уніс води Галі і бере шапку.

– Куди се ти, Павло? – пита Галя.

– Треба мені!

І пішов хутко.

Зосталася Галя сама. Сіла вона шити. Шила та думала собі при тихому смутку. Відчиняла із часу до часу віконце – вдивлялася, прислухала – нічого не видко, нічого не чуть, крім вітру бушуючого...

VIII

Наздогнав Павло дівчину коло двору вже панського.

– Варко! тривай, зажди! – ледве промовляє вже: дух у бігу однявсь.

Схопив її обіруч.

– А що? – вигукнула дівчина, – одужала? Нащо ж ти дурив мене, заводив; чому не прийшов до мене, не сказав мені? Я дні й ночі спожидала, я гинула-пропадала, а ти коло неї упадав там... Чому ж не говориш до мене? Промов, заговори!

– Видужала, – одкаже їй.

– Се я знаю!.. А скажи, що робити мені, скажи та навчи! Ти мене з розуму звів: тепер навчи, як бути мені, – я сама не знаю!.. Я собі смерті хочу!..

– Підожди, дівчино, надумаємо.

– Думати? Се ти думатимеш, коли в мене серце тліє! Я вже думала днями й ночами... Чи знаєш ти, що я переплакала? Мені було жалко її... було мені страшно... я сумувала сумом об їй... от і виплакала, що одужала втіха моя!

– Були й мої дні, були й мої ночі! – промовив Павло.

Вона як впала коло його.

– Павло, коханий мій! – говорить. – Чи знаєш ти, як я побачила вас удвох, як я побачила, що вона до тебе всміхалася, – я б тоді обох вас вбила, якби примогла. Я тут поспитати боюся, дожидаю, тебе нема, – я прибігла під віконце, чи не дознаюся? думала, що вже труна й Охрести, – жаль мені, острах мені... Коли ж бачу – укупі!.. Я тебе хотіла забити на смерть... Оце ж я тепер біля тебе, коханий, та здається мені, що я біля свого ворога першого... Я колись тебе зненавиджу... смерті забажаю тобі... Забий ти її – нехай вмре! Я за що гину? Я щаслива буду з тобою, забий її!..

IX

Пізно вернувся Павло додому. Галя його дожидала – сиділа, шила.

– Як же ти спізнився! – промовляє до його. – Я вже думала, думала, дожидала...

Усе ж той таки голосочок ласкавенький і тії віченьки любиві, тихі... Його серце мстиво якось стрепехнулося у грудях, як до ворога лихого.

– Нащо мене дожидати було? – зговорив гнівно. – Чом же не спала?

– І не дрімалося мені – оце шила. Та як же мені було тебе не зіждати? Чи заходив куди? – спитала – не сказав; попросила вечеряти – не схотів.

Ходив по хаті, наче чого шукав. Далі сів у столу. Білий сидів, а очі горіли. Дививсь на Галю пильно.

– Чого так в мене вдивляєшся, серце? – спитала його любенько.

Він устав, немов острахнувсь, щоб вона до його не зближалася.

– Що шиєш? – каже.

– А се тобі сорочка.

– Добре, поший її хутче.

– О, я вже поспішуся-поскорюся! – одказала.

Він усе по хаті знов ходить-ходить.

– А що се ти усе ходиш?

– Болить у мене голова.

– Ох, наше лишечко! Може, я тобі води холодної подам?..

– Нащо? Само минеться: переболить, та й годі. Адже ж ти кажеш, що усе зле минається, усяке лихо – казала чи ні?

– А як же не казала? Казала.

– І все ще добра сподіваєшся й досі?..

– Сподіваюся, мій голубе!

– А як іще погіршає? Постривай лиш. Я не хочу сподіванок тих чути; а ти мені одказуй, я питаю тебе: як усе гірш буде?

– Що тобі, моє кохання? Чого се питаєш так мене?

– Ти мені одмовляй... як буде гірше?

– Терпітиму, – каже, дивлячись на його обличчя збіліле, хмуре, із жалем та з неспокоєм.

– Терпітимеш? – вимовив гірко. – Ти скажи, тобі, мабуть, здається солодко терпіти? Легко? На голову здорово, чи що?

– Тяженько терпіти, та я з тобою забуваю, що воно важко... Й не чую того, їй же Богу моєму!

– Дякувать тобі, – гукнув, – дякувать!

– Що тобі, Павло? – спитала вона, жалуючи його голоском своїм тихим.

– Нічого! ший собі, ший! А тобі не бажалося ніколи кращої долі, життя веселішого, Галю?

– А я, мій друже, я ніколи не мислила, не гадала об тому. Яке ж мені інше життя, яка друга доля, як не з тобою, не при тобі? Се й найлюбіша!

– То й не жадаєш собі нічого у світі? маєш добра усякого досхочу? нічого собі не жадаєш?