Текст книги "Павло Чорнокрил"

Автор книги: Марко Вовчок

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

– Коли б ти спокійніший та веселіший став – того я жадаю, коханий!

– Лучче ти мені смерті попроси, – її вивіщуй, жалібнице моя!

– Борони, Мати Божа, сохрани! – крикнула журливо. – Що се ти ізговорив?

– А вмирати чи воно не гарно? Тобі десь не хочеться помирати?

– Не хочу вмирати! – одмовила.

– Чому не хочеш?

– Як се ти питаєш, Павло? Тебе покинути? І світ красний, і я молода... Та як тебе покинути? Як недужа лежала я та об сьому подумала – Господи, світе!.. Як жалко стало. Я не хочу тебе кидати, я не хочу вмирати!

– А як вмреш?

– Я вже здужаю, я молода... я Бога проситиму, щоб у світі жити з тобою.

– Спасибі! Спасибі! – глухо їй промовив, сам усе по хаті ходячи, усе чогось шукаючи, по всіх кутках заглядаючи.

– Чого ти шукаєш? – пита Галя.

– Нічого. Ший мою сорочку – поспішайся!

– Та шию ж... Чого це так тобі треба сорочки тії?

– Обнови заманулось.

Вона озирнулась на його з усміхом, та як глянула – впустила і шитво з рук – такий він стояв у неї за плечима, як з того світу.

– Що тобі? – схопилася, скричала.

– Що мені? Нічого! – одказав, придержавши її рукою міцною... – Голова болить... Ший!

– Вже, мабуть, пізно дуже.

– Ні, ще не пізно.

А сам дивиться їй в обличчя, у вічі... Які ж тихі, які люб’ячі!

Почала знов Галя шити.

Павло на ході узяв сокиру, що з-під лави насталюванням блищала.

Знов зайшов од покутя перед Галині очі, знов на її дивиться пильно: вона підняла од шитва голівоньку, глянула любо, всміхнулася. Він увесь затрепетавсь. Став ходити, носячи сокиру, ховаючи.

– Ший, ший! – промовля Галі.

– А я ж шию, коханий!

Зайшов він од полу та з-за плечей як ударив її по голівці сокирою, ручкою, – тільки блисканула сокира, улучивши їй у голівоньку, а вона й не скричала, тільки зітхнула тихо й скотилася з лавки, як сиділа, з тими шитками у ручках збілілих.

Павло її зняв, і поклав на лаві, і сів сам біля тіла.

X

Ніч ішла; хмари розривалися – зорі блищали... Світло у хаті світилося. Він сидів біля тіла, дививсь у личко – біліло й мертвіло; схилився до серця, прислухав – не чулося, брав за праву, брав за ліву ручку – вона лежала мертва та холодна.

Тоді він пішов, замкнув хату за собою. Ніч після дощу свіжа була й тепла.

Увійшов він у сад панський; ходив по саду, озираючися, виглядаючи... Нікого не було. Роздумався, що вже дуже пізно, вже дівчина не вийде, що вона того й не дожида, тоді він, як звик до річки братись, так і тепер побрався з панською саду на річку. Він знав, куди Варка прати ходила, туди він саме прийшов і сів над водою, на березі, на камені. Сидів довго. Білий туман качався над річкою, річка синіла, а з-за гори, з-за дубків молоденьких, зоряна стяга рожева зорялася. Він уставав, прислухавсь, дивився по сторонах усіх, та все одно думав: «Коли ж вона прийде? Коли вона буде?» Діждавсь – прийшла. Він кинувся до неї, за руки схопив:

– Тепер будеш моя навіки.

З острахом великим вона од його одсахнулася.

– Чуєш? Моя будеш!

– А жінка? – спитала, самій страшно стало їй.

– Я забив жінку!

Вона скричала, вона похитнулась.

– Я тебе послухав: я її забив. Я й сам давно вже на те загадував – отже, і зчинилося... Тепер ти моя будеш: ніхто не розлучить, ніхто не стоїть на перешкоді. Треба її ховати швидше. Сядьмо, поговоримо. Нікого нема.

Сіла вона коло його на камені.

Він до неї говорив, як чоловік при добрім змислі, розсудливо, при тямі й пам’яті.

Дивилась вона на його, слухала та, як листочок тонесенький, трусилася. Стала вона плакати – він жалувать, вмовлять. Вона сліз своїх не впиняла, розливалася, – хотіла, щоб він не вгавав умовою, щоб її розважив, стишив.

– Ох, в голові мені мішається! – промовляла. – Я вже не можу...

Є такі люди, що невиносливі їм лихії муки, справжнє горе; поступають вони на все у світі, щоб тому лиху своєму запобігти, і як вже нічим, то й смерть їм лучча, ніж біда... Такі легкодухі, що в радощах та розкошах немає над їх, а в притузі вони, як трава, полягають.

Така була й Варка: довела вже до краю, та сама не встояла дівчина.

– Говори, говори, розважай мене! – просить його.

І розважив, розговорив її Павло.

По тих усіх вжахах і плачу дівчина утомилася – нездужала мов. Серце в неї вже не колотилося, не горіло й не щеміло: хилив її сон якийсь, якесь невпокійне дрімання...

XI

Павло знов прийшов до хати, пильно на мертву подивився і сів у столу. Було ще рано. Він то сидів, то у віконце виглядав. Сонечко підбивалось угору. На вулиці чорна свита виявилась, одна й друга; замигтіли плахти, намітки, потупали діти: припало свято у той день – йшли люди до церкви.

Тоді устав Павло й собі, вбрався у нову кирею, червоним поясом підперезавсь, надів чорну шапку високу, ще оглянув мерлу, подумав та й пішов у комору. Приніс він з комори нову скриньку, ковану залізом, постановив коло тії лавки, де лежало Галине тіло, і відчинив. У скрині були плахти, намітки, очіпки – усе жіноче вбрання. Він дещо вибрав – покидав на лавці, а потім зняв мертву з лавки, зложив долі, головою на скриню нахилив, встромив їй у руку синю запаску. Подивився, чи добре, чи гаразд усе, – і вийшов.

Побравсь до церкви, одстояв службу. От люди вироїлися з церкви, ідуть, гудуть, інші до його обзиваються, питають, чого він такий смутний.

– Жінка в мене нездужає тяжко, – одказує усім Павло.

А тут вже зараз молодиці – одна почула, усі приступили: «Знов нездужа? знов лежить?» Жалкування та розпитування од їх... Ціла купа проводить Павла до хати. А Павло, йшовши, одвіт держав на всі питання, слухав, які ради йому радили.

Одчиняє він хату, уступив, молодиці з ним всипали, а вона лежить... Порух великий зчинився, плач ізняли, крик. Узяли Галю, поклали на лавці, ізливали водою, далі на руках – сказали: мертва.

А по улиці бігли діти, жінки йшли, поспиналися чоловіки; двері хатні навстіж стояли: одходило й приходило до хати миру – хто хотів.

Молодиці небіжчицю убрали. Павло сидів на полу; попліч сиділа коло його стара бабуся, розважала Павла, сама зітхаючи; з другого боку сидів чоловік, мовчки округи поглядаючи. Хата усе виповнялася людьми, що надходили.

Дивилися усі на покійницю: лежала вона, – сказав би спала, коли б не така біла смертно; дивилися на ту смужку чорну уподовж височка. Перші молодиці розказували, як зайшли вони з Павлом, і показували скриньку, на яку вбилася. Павло слухав. До його тулились з мовою, заходили з питанням. Інші його, Павла, жалкували, що зостався самотній, от як сирота... що вже не нажити йому другої такої дружини... Інші вмовляли не журиться – не вернеш! Павло усім одвітував звичайно, розмовляв до ладу, добре.

Впоряжався з людьми за домовину; свічечки з молодицями ставляв над умершою, засвічував; ходив прохать дяка псалтирю вичитувать; він сам копав яму глибоку і сам на плечах труну ніс. Приходили люди до його – вітав; розмова йшла – озивався; темна ніч наступала – на спочивок ішов, червоніло на світання – уставав. Він як під землею йшов аби на світ вибратись, так в його одна думка була тоді: Галю поховати.

Отже й поховали Галю і чорну над нею могилу висипали.

XII

Вечір зимовий, зоряний. По небу кілька білих хмарок снігових набучавіло; носиться сніг – то запорошить, то перейде, то знов запорошить і знов перейде. Тихо усюди, й біло, й морозно. Оддалеки блимає огник на селі з двох оболонок – то в одній хаті світиться на досвітках.

Коло панського саду Павло давненько дожидає. Озираючись жахливо, вибігла його дівчина.

– Я на сю неділю старостів слатиму, Варко! – промовля Павло первим словом.

– Зажди, зажди пори! Люди судитимуть: не свого часу. Нехай забудуться; нехай забудемося й ми трохи!..

– А ти забуваєш?

– Я не хочу нагадувати... Я розважаюся, якомога...

– Ні, Варко! Я ждати не буду, не хочу... У неділю старости від мене будуть...

– Зажди, – просить, – погадай... зажди ще трохи...

– Що ж, докіль ти думатимеш? Доки розважатимешся? Треба тобі знати, що в мене розваги нема й забуття нема.

– Та годі-бо вже, годі. Нехай так буде, як буде, як сам ти знаєш.

Замовкли, стоять. Він у мислях сурумих, вона в боязких.

– Павло, ти свою хату не поваруєшся спродати? Ми собі нову купимо, – каже дівчина.

– Добре! – подає одказ Павло.

– Ти попитай людей нишком, – може, хто з селян спродує свою: чуєш? розпитаєшся?

– Добре! – одмовляє тим-таки словом ізнову...

XIII

Поміж другими хатами у селі стояла собі хатка престаренька, похиленька, та жив там у їй веселий, бравий чоловік Лукаш Каролець із жінкою.

Жили вони собі у согласці і нічим не журились: ні вбожеством своїм, ні так бідою, що люди самі собі часом зіб’ють або ізбоку прийде. Він поневіряв усяке лихо словом веселим, вона – розсудливим. Нема хліба, – бувало того не помалу, – то Лукаш і каже:

– А що, жінко, нема хліба?

– Нема, чоловіче.

– А в тебе нема копієчки про смерть?

– Нема й про смерть.

– Є, то розійдеться, а нема, то обійдеться.

– А вже ж, як нема де взяти, то нема, – обійдеться.

– Хіба зажуримось?

– А що по журінню? Не що воно порадить! Не лад і журитись.

– Хіба людей попросимо?

– Убогі не мають самі, а заможні скривляться. Не впада і людей прохать.

– Так води напиймось!

– Се можна, спити водички! То й напиймося собі на здоров’ячко!

Так вони й жили собі, своєї біди не спотворюючи. Та такі ж то обоє рум’яні та повновиді, коли б бачили! Завсіди в їх для кожного слово привітне, жваве, погляд веселий – він ходив старостою по весіллях у добрих людей, а вона свашкою запрошалася.

Увійшов Павло у їх хату: Лукаш сидів на печі, точив веретено, а жінка коло вікна шила. Жваво та весело розмова у їх ішла.

– Милості просимо! садовіться, – вітає Лукашиха Павла.

– Вашої милості просимо! – крикнув Лукаш із печі. Яка доля добра до нас занесла? Сідайте ж! От як бачите: в нас любо та мило – й бити нікого, і взяти нічого!

Павло сів.

– Я до вас, дядьку, – каже Лукашеві. – Я до вас діло маю.

– Вже я довіжуюся, прочуваю, добродію мій! Якесь хороше та веселе діло маємо?

– Хочу оженитись, прошу вас за старосту, коли ваша ласка.

– Добре, братіку, добре. Кого ж свататимемо?

– Варку Линівну.

– Оце, дружбо! Де ж вона така? Я не знаю, хоч таки добре у цікавого вдався.

– З панського двору...

– Еге, це заїжджа, пташка залітна!

– Я її знаю, – озвалася Лукашиха, – їй хоч би за гетьмана, то не страшно.

– Чи я її коли бачив, не пізнаю яка, бо вони із двору усе юрмою ходять: от хоть і на вечорниці – ціла юрма прискочить.

– Вона од усіх найкраща. Та отже була вона на весіллі у Совлука, висока дівчина, чорнява, у коралях.

– Го-го! Тепер вже я знаю, яка краля. Коли ж се ви зізналися, брате, що ніхто й не зміркував з добрих людей?

– Вона, славлють, заможна, – каже Лукашиха.

– Вбоїться за небагатим бути, небога, чи що? Ті багатирі усього лякаються, побіденні душі, їй же богу!

– Чому ж не піти, коли вподобала, – каже Лукашиха.

– А ось він, мабуь, зна, чи вподобала, – одказав Лукаш, моргаючи на Павла. – Наше діло – із Богом та й з доброю долею поберемось у хорошу годину...

Засватав Павло Варку, пани не боронили, весілля одбулося.

Вповалося Павлу, що зітхне він легш у сім’ї. Прагнув він; треба йому було конче когось при собі мати, душу жваву, голос живий чути.

XIV

Як вже одгуло весілля, зосталися молоді самі у хаті...

– Жінко! – каже Павло, – люба моя, кохана! подивись на мене, позмовся зо мною!

Бере її за руки, обіймає. Ніколи ще й разу вона його не бачила, щоб був він такий щасливий та веселий. А вона була й смутна, й неспокійна.

– Павло, – каже до його. – Тобі не страшно нічого?

– Не нагадуй про страхи; поминулися вони. Я тебе кохаю, тепер мені життя з тобою...

– Я боюся, Павло! Як же боюся, що люди дізнаються! Так мені й бачиться і чується, що найдуть купою у хату, покличуть нас голосами...

– Не дізнаються люди, – байдуже мені за люди!

– Добре тобі! Я сохну од думок та гадок з того часу ще... Боже, мій Боже! Що ж, як довідаються, – яка ганьба! Який суд!

– Я не боюся!

– Зашлють нас...

– Я не боюся!

Вона тоді заплакала слізьми.

– Ти, мабуть, нічого у світі не боїшся, – промовила до його докірливо.

– Я своєї душі, сам себе боюся! – одказав їй на те тихо, повагом, що аж їй самій страх у серце вкинувся, наче до неї який дух, мара несвітня озивається...

– А чого ж ти сам себе боїшся? – поспитала його вся переполошена.

– Мені усе йде голос, що вже він довіку не озветься, а я його чую – моя душа холоне...

– Господи! – покрикнула, затрусившися, – вона приходить до тебе! Вона до мене прийде!..

– Ні, не приходить вона...

– А ти ж голос чув...

– Годі, годі! Усе вже те оддаліло-проминуло – забувай та кохай мене…

Вона й рада – рада розважитись, радніша забути...

XV

Поки із ним, при йому, то й нічого – очі світ бачать; а зостанеться сама – боязко та лихо їй. Вийде між люди – здається, що на неї дивляться усі пильно, що про неї говорять усі, – і стоїть вона наче от людина у чужій одежі багатій, посоромно хапаній, сама бідна й ганібна; що от оступлять її осудливі, немилостиві й правії душі, й нікуди їй вже бігти буде... І поспішалася вона од людей геть додому до своєї хати. І вдома їй радощів не було; не було й тихого спокою. Часом в їй було жадання незмірне покинути й дім той, і Павла – усе, що доти вона знала й бачила. «Куди ж я піду? де ж я подінуся? – думала тоді, – хто мене розважить? хто ізглянеться на мене? Всюди буде мені ще гірше. Піду додому...» – та й ішла додому.

Продав Павло свою вбогу хатину; купила молода жінка хату нову, хорошу, на другім розі села. В їх і город великий і садок добрий, а поза садком лани буявіють широкополі; степ без краю; зелені та м’які луки понад річкою, темні луги з дібровами: вільно й любо дихнути, вільно й любо глянути.

Молоді живуть за стінкою. Ані їх у людей, ані в їх людей не видно. Навесні, що всі тоді – і бідні й багаті – піклуються, роблять – коло їх двора ані гласу, ані гомону. Садок пороста травою високою день одо дня: ні стежечки, ні доріжечки; город глушіє, бур’яном понімається земля родюча. Не дбає ні на що молода господиня. Одна скопана грядочка в городі та й покинута; лежить і заступ кинутий. Сумно чорніє город між зеленими вербами; надлетять горобці та й, сварливо цвірчучи, угору шугнуть з пустого городу. Тільки що соняшники некохані, непрохані ростуть собі, уганяють одно перед другим вище та вище, та будяки, колючки стримлять на просторі, та глуха кропива купчиться... Що не йде мимо їх двору господиня, своєму господарству добра, то стане, погляне та й головою похитає, а йдуть дві – удвох подивляться та посудять... Одмовлялась Варка недугою, ніби все нездужає вона, і, бачивши, як зблідла вона, як змарніла, – можна було віри пойняти, а віри чогось не йняли їй. Не диво завести чоловіка десятьох, а весь мир – то трудно. Бува там, у громаді, якесь знаття потайне, що прочуває непевну правду доразу. Бозна-звідки, бозна від кого першого, а візьметься й обійде скрізь; так і се; не знать, звідки і ким пронеслося, що в Павла у хаті недобре... «Люди говорять», – кожне промовляло, «Од людей на миру чули». І стали собі сторонитися їх, стали цуратися...

Чи помічав Павло, чи ні, – не казав того й нічого не казав...

Варка побивалася й жалкувалася перед ним, він тоді умовляв її, як завсіди, і розважав; доводив їй розсудливо усяку річ, заспокоював. А сам сивів він, сивів прикро, і все у думі, як у хмарі, ходив.

– Чого се ти усе думаєш? Коли вже ти перестанеш того думу? – дорікає його Варка.

Він і словом не озветься, а наче од сну прокинеться.

– Оце! – покрикне вона в гніву – в досаді із плачем, – оце життя мені, лихо мені! Ти мою голову занапастив, а тепер словом не хочеш озватися до мене! Не такий ти був, як присягався любити, як морочив мене, поки й світ зав’язав мені білий!

Він і стрепенеться од того слова її і мов очутіє, заговорять до неї, жалувати стане, кохати тоді...

Пани під той час з’їхали у гостину, кудись на чужу сторону, до якихсь там своїх родичів: у дворі стало вільніше, і двораки, себе розважаючи, щовечора танці завели та гуляння. Усі молодиці і дівчата були там знакомі Варці, все подруги давні, з однієї сторони; вони ще її не цуралися, стали зазивати її на свої музики, стала Варка ходити у двір...

Там, у дворі, між челяддю, їй наче дихалося легше: вона прислухалася до жартів веселих, до того гомону, до танців придивлялася й сама у танець ішла іноді, – і забувалося часом їй усе-усе, що душу давило, і сміялася вона з іншими, і мову знаходила... Все на спокій, на спочивок йшло по музиках; схаменувшися, бігла й вона додому, обмираючи, свою тугу проклинаючи, що, попустивши їй зітхнутися, міцніш ще, мабуть, вхоплялася за серце.

І на здив було усякій душі оглядати, як на усю садибу їх, на усе житов’я пала пустиня: і на ту хату нову, небіляну давно, неприбрату! На той город нескопаний, необсіяний; той садок неприкоханий, що усього б тут у три щиті на тихе та на любе життя, – а чоловік сам занедбав, одцурався всього!.. Причинені ворота, та й увесь день так стоять; раз одкинуться – стоятимуть і ніч навстіж. Коло клуні пашня потрушена; з півсніпка, чи збито, чи не збито, а забуто й покинуто... Коли що й робиться, то видно, що не для свого спожиття, не для себе, а так, по звичаю, – аби робити.

Раннім ранком виходить з того двору чоловік на роботу-панщину, іде він, поспішається; виходить за ним і молодиця. Між люди він наче не бачить нікого, й не чує, і сам не озивається; вона ж у тривозі сумній, вона стереже ухом кожнісіньке словечко, перехоплює оком усякий погляд, сама на лиці мінючись.

От вже вечір. Додому повертаються удвійзі, мовчущі, як земля, не забувши смутку, забувши речі... Увійшли у свою хату – вона боржій до вбирання, в краще переодягається, він тихо десь сяде. Вона убралась, біжить з господи собі у розщебані двері, і він вийде, дивиться навкруги, не бачачи нічого, – не зна сам, по що увійшов у хату, не зна, чого вийшов.

Чи посяде на призьбі – ізнов задумався. Чорні його брови, а голова вже, як сніг, біла; мужнє й поважне обличчя, обличчя моці й сили, а щось таке полягло на обличчю тому, що походить він бодай не на дитину хирну... Се як вода сильна, що колись кручі, береги виривала, роблячи, а се вже у землю увійшла, усхла; без розливу і без плюскоти вже точиться ледве ще видная, та вже нечутна...

І сидить він собі так на призьбі, часу не мірячи, – коли сидить годину, коли й ніч-ніцьку. І незчується, не охаменеться сам – обудить його, як що перепурхне, або шелесне, чи який гомін оддалеки, чи голос, – увійде до хати, й наче забув, чого уступив, – дивиться і знов сідає де, і почина знов думати та думати...

А Варка у дворі щовечора – той вже двір за втіху їй став єдину: там її порада, там її одпочивок увесь; чи добре, чи недобре се було – вона того не питалася, вона й разу об тім не подумала, не помислила. Що вона там чула, що бачила – усе вона залюбки приймала; вона собі не жадала ні слова звичайного, ані доброго навіть: їй тільки у жадобу було людські голоси чути, щоб глушили мислі її лихі, і таке, що за колишніх часів живим би її вразом вразило, тепер таке її тішило, і сміялася вона на одвіт... Їй не зачувалось, що вона йде усе нижче та нижче; а хоч коли й шаснула їй по душі така думка, – вона на неї рукою навіки махнула: легш їй було у безодню углебати неуважно, ніж на кручі висіти обмираючи...

XVI

Перейшло місяців зо два таких, що вона більш у дворі прожила, як дома. Повернулись пани на державу – і усі музики ті й танці як вода умила.

Варка все-таки ще ходила туди ізвечора, та вже там не так її прийняли: усі стояли за ділом своїм, хто насторожений своїм клопотом, хто втомлений до осоруги на світ цілий – з своєї досади; стали чудуватися з неї не помалу: чого б то отак притягнутись їй у двір? чого їй такечки занадитись? чого сидіти отакеньки руки склавши, не мавши ні діла собі, ані розваги? чого се вона із дому лихом утікає?

Що Варці на таке слово одмовляти було? Пішла вона на господу. Одпровожали її хто сміхом, хто кивом, суговорою, а хто дивом щирим у дві оці...

Важко ж їй було то вечір перший дома, без людей, без гомону людського понивати. Сум тяжкий їй серце аж трощив; хотіла вона робити була – не взялась, усе постиле, й руки трусяться.

Павло сидів собі мовчки, тихо; пильно вона на його ззирнула і пита:

– Павло! чого се ти сидиш, як заворожений? Ти не втомився?..

– Ні, я не втомився, – одказав їй.

– Чи ти здужаєш?

– Здужаю.

– Павло! – скричала у тривозі несамовито. – Може, люди дізнались?.. Ти не боїшся?

– Не боюся.

Вона у куток закуталась, очі заплющила – болем їй голова боліла, у стук серце стукало.

Недовго ж засиділась – знов схопилася до Павла:

– Кажи мені слово... Слухай-бо... Ти нездужаєш?.. нездужаєш, боїшся?

– Нездужаю... боюся, – одказав так же само без уваги, як перше.

Вона побивалася перед ним, вона ридала: він дивився, як дивляться на те, на що нема вже ради; вона йому дорікала, вона його кляяа-проклинала: він чув, мабуть, і розумів, до серця ж те все не доходило йому. Спухав її уважно і дивився на неї пильно; а чув наче і бачив щось інше душею...

До світу плач її по хаті, до світу каяння і допріки, – тоді вже вона сном знемоглася, а йому все сну не було: він сидів так і перед світом, як ізвечора, – поки аж день забілів – на панщину пішов.

XVII

Страшне життя почалося Варці: нікуди на сторони одбавитись і нічим лиха втушить; і він, що на його сподівалася, що уповала, – він став тихий та плохий, як сирітська дитина непорятована. Даром вона картала його, дорікала, сварилася, даром насміхалась йому тим: він слухав і одмовляв, начеб так про кого говорилося, невісного, невідомого, що все однаковісінько йому, чи так, чи, може, ін-як…

– Нащо ж ти вбив її, нащо, коли так гинеш за нею? – погукнула на його Варка.

Він увесь затрусився і сльозами влився. Плакав дуже, плакав сильне, як дівча молодесеньке. Варка ізлякалась сліз тих більш усього на світі: в неї серце упало, гнів розпався увесь, острах душу пойняв. Незчуваючи сама, що робить, кинулась до дверей, защепнула двері, кинулася сльози йому втирати, вговоряє-благає не плакати…

Він усе плакав, не вгавав довго, до втоми…

Варка вже ходила, як чоловік той, що всі шляхи, всі дороги загубив, що вже нікуди йти, да й сам не шукає – годі.

Інколи нападав її якийсь гнів немочний, що розшибалася вона та плакалася необрадливо собі…

Павло ж усе становивсь пліхший. Їй було важко на його й подивитись, – бігла від його на другий кінець хати. Все те їй забулося, як колись вона його кохала, як сподівалася собі милого щастя від його, тепер вже він їй перед очима – як усього її лиха непогамованого зачіпка.

– Іди-бо, іди геть, – гукне на його. – Іди собі з очей!

Він зараз одходить собі у куток – сідає.

– Чого такий сидиш? Ой, я нещаслива! Чого ти мені лихо моє нагадуєш?

– Я не нагадую нічого, – промовить він.

– Та не словами нагадуєш, ще гірше – сам собою.

– Я не нагадую, ні, не нагадую, – одказує тихо.

– Чого такий? – причепилася одного ранку. – Люди вже й так кивають… Чи ти вже мене узявсь нароком занапастити, людям на суд подати?

Він береться за шапку. Схопила його за рукав – не пускає з хати.

– Пусти, – проситься, – вже мені на панщину йти.

– Ти скажи, скажи, за що ти мене занапастити хочеш? Який ти між челядь ідеш? Там усього приглядають, усе примічають…

Йому наче яка порада свінула світом – стрепенувся він.

– А чи не порадять мені люди? – прорік.

– Як? у чому? Що таке замислив ти? – гукала-питала.

Він міцно стенувся з її рук, зірвався, побіг улицею; вона була за їм кинулася, та заздріла, що виходять інші люди із хат, – кинулась знов назад, до свого двору, у хату, забилася в куток, як дитина з переляку, і дослухалась ізвідти: як гуде що буде?

XVIII

А люди йшли на панщину; усе більш та більш їх збиралось, збивалось укупі – і чоловіків і молодиць, парубків і дівчат, чулися молоді жарти веселі, охання голосне між молодицями, і річі поважні в чоловічій купі.

Павло надбігає.

– Люди! люди! громадо! – гукнув ще оддалік.

Усі його обступили, усі дожидають, – тихо стало, як у темнім лісі.

– Я забив свою жінку! – промовляє Павло до кожного. – Я свою жінку забив!..

– Ой, лихо! Ой, біда! – покрикнули жіночі голоси.

Чоловіки й парубки присунули до Павла ближче.

На той гомін явилися діди сиві – громада уся зібралася незабаром. Улиця упродовж людьми заступилася. Молодиць і дівчат одтиснули далі – там вони тужили і вжахались, – пручались цікаві, щоб ближче, їх знов одтискали далі. Громада стала на улиці, на середині. Павло перед нею.

– Як-то було й по-якому? – став Павла питати дід сивий, дивлячись йому в вічі своїм оком соколовим.

Непевним голосом став Павло на питання розказувати. Громада слухала. З жіночої купи викрикували раз у раз то до Бога, то до людей. Спершу думали, що згублена Варка, її оплакали: хоч і невлюбима вона була, так нелюб’я забулося – лиха доля тільки на той час вважилася; а як учули правди – Господи! який рух, та крик, та плач ізнявся! А коло самого Павла усе мовчки стояло, не поводячи й бровою.

Став він плакати дуже.

По його визнаттю, подумавши, стала громада радитись – що робити?

Павлу зв’язали руки, послали повідача до двору панського; послали людей до Павлової хати Варку забрать. Знайшли її у хаті, у кутку, стали брати – вона одбивалася, мов орлиця дика, не хотіла йти, поки сили своєї, – тоді посланці взяли її та попід руки привели, наділи залізо на неї. Посадили її ув одну хату, Павла у другу. Він усе плакав; де вже тії у його й сльози бралися. Хто до його заглядав у двері, хто промовляв до його, він до того руки простягав, наче поради прохав. Що питали, на все одмовляв з покорою.

Вона ж, очей не піднімаючи, сиділа, слова не одказуючи на питання, сиділа як кам’яна; а то разом стрепне залізом, залізо забряжчить на їй – рвонеться як навіжена, та й знов обмертвіє, наче замре на смертну годину.

Тим часом повідачі управителю розповідали. Не йняв віри управитель, сам на село пішов; бачив Павла і чув од його сам усе. Казав убійника стерегти, сам тоді до пана – оповідав панові.

Клопіт зчинився такий, що Господи! Усяко розважували, міркувалися, дивували. Ніхто у той день на панщину й не брався, а тягнулись до двору панського – що буде?

Дворак верхи кудись скочив і повернувся незабаром, а за їм у тропі лікар прибіг: жив тут недалеко у пана одного він порічно. Управитель його стрів на рундуці, підвів до покоїв.

Через малу годину вийшов знов лікар той з управителем, та й на село пішли. Люди за їми купами вироювалися, – дарма тоді гукав управитель, щоб на панщину йшли: ніхто не слухав, – усі таки за їми ринули.

От привів управитель лікаря того до Павла, і став лікар Павла опитувати: літ йому скільки? чи добре йому спиться? чи не находять на його страхи?

– Мені, – каже, – мені літ двадцять і вісім. Сну не маю.

– А страхи, находять страхи на тебе?

– Нащо таке мене питаєте? – промовив йому Павло, плачучи.

А люди не потовпляться – аж у дверях слухають, дивляться.

– А що, Мирон Іванович? – говорить тоді голосно управитель.

– Не повно ума, не при тямі, – одказує йому той.

– Ге! чуєте ви усі? – гукає управитель на людей.

Ропчучий гомін загучав; скрики почулися.

– Тихо! – гукне знов управитель, – слово до громади!

Стало тихо.

– Цей Павло ума рішився: от сам на себе і зводить лихо – чуєте?

– Чуємо кривду! Неправда! неправда! шкода морочити! – одгукнули йому.

– Що? Говорю: не при тямі він; бо хто такий дурний буде, щоб сам на себе визнавав таке?

– Ти розумний чоловік! – вирвався з купи чийсь молодий голос, як у дзвін.

Управитель став дибки, тільки не зміг пізнати того, хто до його озвався, похвалив.

– Отже, треба його глядіти поки що, а я панові йду обвістити причину. Ходімте, Мирон Іванович!

Мирон Іванович до дверей, та й назад. Люди стіною перед ним стояли. Управитель, поглядаючи скоса, усе бачив та й каже:

– Ану ж бо! Одступіться; чи ви добрі, чи цікаві люди...

– Не одступимось! Нехай пан лікар по правді говорить. Нехай правда буде! – загуло звідусіль.

– А що се ви пану лікарю віри не ймете! А що се ви суперечити схотіли? А як суд наїде, то кому лихо буде – чи пану лікарю, чи вам? Вам би радіти, що так виходить ручно, а ви крякаєте, як ворони. А справника хочете? Усі будете повинувачені до одного!

– Не вбоїмось того! нехай таки буде правда! – покрикували люди.

А пан лікар стриб вікном та, як той заєць, улицею, тільки підскакує. Добре бігав!

Парубки були за ним кинулися, так він, схопивши у руки по каменюці, став на відборону. Парубки собі стали, а він знов як припустив бігти – і утік.

Обступили тоді ближче управителя.

– А чого се ви до мене налазите? – говорить він. – Я не буду втікати, не бійтесь. Чого світите на мене очима? Може, ви мене забити хочете? Бридка мені смерть, – ну, та все колись вмирати треба; я ж до того хворію усе на боки, кажуть, що недовго ряст топтатиму й так: коли допадає вам, загубіть мою душу. Я погину один, а ви за мене усі; а діточкам моїм пан щось приділить за мою смерть...

– Іди, іди, до смерті ще не готуйся, – загомоніли, розступаючись, люди.

– Слухайте ж моєї поради, покиньте того Павла навіженого: нехай йому всячина! Нехай він буде в нас скажений – се безпечніше; а то всіх засудять... погинемо, як гуси…

А Павло, не слухаючи, тільки сльозами вмивався.

Так і порішили, щоб його божевільним пославити, бо з судом, мовляли, як заведешся, то й правих засудять.

Управитель велів Павла до хати одвести і наймав, хто схоче, з села за сторожу при йому стати, і плату давав добру, тільки що ніхто не схотів. Довго управитель і сварився, і умовляв людей: вони далі й слухати його не стали, пішли геть.

XIX

Варку тож зараз випустили. Як побачила вона, що вже на волю її пускають, – бігти кинулася куди очі спали, насилу її зловили; став їй управитель розказувать, – вона наче не розбирала, не розуміла, усе рвалася бігти від його, а як вже утямила гаразд, що її не закують, що її і не винять, то господи-світе! що їй тоді поробилося! Руками обхопила тин коло хати, цілує, та плаче, та кричить; Бога хвалить, людям дякує, усім до ніг упадає.

Казали її завезти десь у інше, в далеке село.

– Добре! добре! – промовляла, – везіть! їдьмо! добре! – Хапалася їхати так! Їй кажуть забрати своє збіжжя, а вона: «Добре! добре! як же!» – а нічого не забрала, та тільки все порозкидала. Не вважала, що всі люди коло неї понурі й осудливі. Не спом’янула про Павла і разу та й не казала іншого слова, як: «Добре! добре! коли ж повезете?» Як вже віз під хатою став, скрикнула радісно, кинулася швидко у віз той... поїхала...

Люди вийшли дивитися, як її селом везли, – звісно вже, які цікаві вони й на добре й на лихе, й на миле й на страшне. Діти манесенькі кричали їй услід: «Бувай здорова!», поки не пригорнули їх матері, спиняючи; вона ж їхала, у велику хустку завернувшися, кивала головою бистренько, невважливо, як ті, що дуже куди поспішаються; дивилася, дивилася вперед себе...