Текст книги "Пригоди Тома Сойєра"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

– Що тут було, з'явись. А що тут є, лишись.

Потім він розгріб землю і побачив соснову дощечку. Він підняв дощечку – під нею відкрився маленький тайник, дно і стінки якого було викладено такими самими дощечками. У ньому лежала одна кулька. Том був безмежно здивований. Він збентежено чухав потилицю, говорячи:

– Ну, це вже ні на що не схоже!

Він розгнівано відкинув кульку і почав міркувати. Справа в тому, що його обдурило повір'я, яке він і його товариші вважали за незаперечну істину. Якщо закопаєш кульку, проказуючи над нею певні заклинання, і протягом двох тижнів не чіпатимеш її, а потім відкриєш тайник з тими словами, що їх сказав Том, то замість однієї кульки знайдеш всі, що ти коли-небудь загубив, як би далеко одна від одної вони не лежали. Але дива не сталося, і Томова віра в чудодійні сили була підірвана. Він багато чув про вдалі спроби такого роду, але ніколи – про невдалі. Він забув, що й сам пробував цей спосіб не один раз, але потім ніколи не міг знайти місця, де сховав кульку. Він довго міркував і нарешті надумав, що тут втрутилась якась відьма і зруйнувала чари.

Але він хотів остаточно переконатися в цьому і, розшукавши чистеньку піщану місцинку, в центрі якої була заглибина, притулив губи до самої ямки і покликав:

Бука-бука, ти прийди,

Все, що хочу знать, скажи.

Бука-бука, ти прийди,

Все, що хочу знать, скажи.

Пісок заворушився, з ямки виліз маленький чорний жучок і відразу ж перелякано сховався.

– Він не хоче казати! Отже, тут побувала відьма. Я так і думав. Том добре знав, що з відьмами змагатися – марна річ, і зажурився.

Потім йому спало на думку, що непогано було б розшукати хоч ту кульку, яку він кинув. І він заходився повзати по траві, але нічого не знайшов. Він повернувся до свого тайника, став на те саме місце, з якого тільки що кинув кульку, витяг із кишені іншу й кинув її в тім-таки напрямі, приказуючи:

– Брате, піди знайди брата!

Він помітив, де зупинилась кулька, і заходився шукати там, але не знайшов. Мабуть, друга кулька або не докотилася або залетіла дуже далеко. Том спробував удруге. Та й це не пощастило, і він спробував ще раз, другий, третій. Нарешті він добився успіху: обидві кульки лежали на віддалі фута одна від одної.

Цієї хвилини в зеленій хащі пролунав слабкий звук іграшкової бляшаної сурми. Том швиденько скинув з себе куртку й штани, підперезався однією з підтяжок, – розгріб купу хмизу за гнилим пнем, витяг звідти саморобний лук, стрілу, дерев'яний меч і бляшану сурму, миттю озброївся і, босий, в одній тільки сорочці, яка маяла в повітрі, помчав назустріч ворогові. Під великим ясеном він просурмив сигнал у відповідь, почав тупотіти ногами і неголосно скомандував удаваному загону:

– Стійте, молодці! Не виходьте, поки я не засурмлю!

З'явився Джо Гарпер, так само легко одягнений і теж озброєний з голови до ніг. Том гукнув:

– Стій! Хто входить у Шервудський ліс без мого дозволу?

– Гай Гісборн не потребує нічийого дозволу! Хто ти такий, що… що…

– «… смієш говорити так зі мною?» – поспішно підказав йому Том, бо обидва вони говорили «з книжки», напам'ять.

– Хто ти такий, що смієш говорити так зі мною?

– Хто я? Я – Робін Гуд⁷, як скоро в цьому переконається твій підлий труп.

– То ти – цей знаменитий розбійник? Я радий посперечатися з тобою мечем за володіння цим веселим лісом. Захищайся!

Вони вихопили свої дерев'яні мечі, кинувши решту зброї на землю, стали в бойову позу, нога до ноги, і почався жорстокий поєдинок, за всіма правилами мистецтва: два удари вгору і два вниз. Нарешті Том сказав:

– Битися, то битися жвавіше.

І вони почали битися жвавіше, обидва захекались і спітніли.

– Падай! Падай! – гукнув Том. – Чому ти не падаєш?

– Не буду я падати! Сам ти падай! Тобі ж дісталося гірше.

– Ну то й що? Це нічого не значить. Я впасти не можу. Адже ж у книжці не так. У книжці сказано: «І одним влучним ударом у спину він повалив на землю бідолашного Гая Гісборна». Ти мусиш повернутись і дати мені вдарити тебе в спину.

Проти такого авторитету не можна було сперечатись, і Джо обернувся, дістав удар і впав.

– А тепер, – сказав Джо, підіймаючись, – ти дай мені вбити тебе. Так буде по-чесному.

– Ну, я ж не можу цього зробити. Цього в книжці нема.

– Ні, це безчесно! Це на мою думку, підлість!

– Ну, гаразд, слухай, Джо: ти можеш бути монахом Туком або мірошниченком Мачем і вдарити мене дрючком. Або, хочеш, я буду шериф⁸ Нотінгемський, а ти – Робін Гуд, на одну хвилинку, і ти уб'єш мене.

Це задовольнило Гарпера, і гра тривала. Потім Том знову зробився Робін Гудом і з вини зрадливої черниці, яка погано доглядала за його ранами, смертельно ослаб від втрати крові. Нарешті Джо, який удавав цілу юрбу розбійників, що сумно плакали, потягнув його геть, вклав лука в його ослаблі руки, і Том сказав: «Де впаде ця стріла, там поховайте сердешного Робін Гуда, під деревом у зеленій діброві». Потім він пустив стрілу, впав на спину і вмер би, але потрапив у кропиву і підскочив занадто жваво для покійника.

Хлопці одяглися, поховали зброю і пішли геть, шкодуючи, що тепер нема розбійників, і питаючи себе, чим може сучасна цивілізація поповнити таку втрату. Обидва запевняли, що вони скоріше згодилися б бути протягом року розбійниками в Шервудському лісі, ніж президентами Сполучених Штатів ціле життя.

Розділ дев’ятий

Трагедія на цвинтарі

Цього вечора Том і Сід, як і завжди, о пів на десяту, пішли спати. Вони помолились на ніч, і Сід незабаром заснув. Але Том не спав, нетерпляче чекаючи сигналу. Коли йому здалося, що вже незабаром світатиме, він почув, як годинник пробив десять. Це було жахливо. Він не міг навіть крутитися на ліжку й совати ногами, як того вимагали його збуджені нерви, бо боявся розбудити Сіда. Тому він лежав смирно, напружено вдивлявся у темряву. Навкруги була моторошна тиша. Поволі з цієї тиші стали виділятись ледве помітні звуки. Передусім – цокання годинника. Потім таємниче потріскування старих балок. Слабкий скрип східців. Очевидно, в будинку блукали духи. З кімнати тітки Поллі долітало тихе, мирне хропіння. Потім почалося нестерпне сюрчання цвіркуна, а де саме – цього не може визначити ніяка людська мудрість. Потім – у стіні, біля ліжка, зловісне «тік-тік» шашелі. Том здригнувся: це означало, що хтось помре. Потім десь далеко в нічному повітрі завила собака і ще далі у відповідь їй – друга. Том переживав страшні хвилини. Нарешті він з задоволенням відчув, що час зник і починається вічність, і мимоволі став дрімати. Годинник пробив одинадцять – він не почув. Раптом крізь сон він почув сумне нявчання кішки. У сусідів одчинили вікно, і цей шум розбудив його. Пролунав крик: «Геть, клята!», і об стіну дровника з дзенькотом розбилась порожня пляшка. Том скочив, миттю одягся, виліз у вікно і порачкував по даху. Разів зо два він тихенько нявкнув, потім перескочив на дах дровника і звідти сплигнув на землю. Гекльберрі Фінн чекав його внизу з своєю дохлою кішкою в руках. Хлопці» рушили і незабаром зникли в темряві. Через півгодини вони вже пробиралися у високій траві цвинтаря.

Кладовище було старовинне, на західний зразок. Розташоване воно було на пагорку, милі за півтори від містечка. Старий дощаний паркан, що оточував його, місцями повалився всередину, місцями – назовні, але ніде не стояв прямо. Усе кладовище поросло травою й бур'яном, старі могили осіли. Пам'ятників не було; над могилами бовваніли гнилі, старі дошки, заокруглені вгорі, сточені червою і похилені до землі, шукаючи підпори і не знаходячи її. «Вічна пам'ять такому-то…» було написано колись на дошках, але на більшості з них написів уже не можна було прочитати, навіть коли було видно.

Тихий вітер жалібно стогнав між деревами, і Том боявся, що це, мабуть, душі померлих скаржаться, що їх потурбували. Хлопці говорили мало і тільки пошепки, бо час і місце, навколишня урочистість і тиша гнітили їх. Вони знайшли свіжу могилу, яку шукали, і стали за кілька кроків від неї, біля трьох великих ясенів.

Чекали вони, як їм здалося, досить довго. Десь кричала сова, і тільки ці звуки порушували мертву тишу. Томові думки ставали дедалі похмурішими, вік відчував потребу щось сказати. Отже, він прошепотів:

– Геккі, як ти думаєш, – почав він пошепки, – мертвяки не розсердяться, що ми тут?

Гекльберрі прошепотів у відповідь:

– А хтозна, не знаю! А моторошно тут. Правда?

– Атож!

Запала довга мовчанка, протягом якої хлопці думали про те, як ставляться покійники до їхнього перебування тут. Потім Том сказав нишком:

– Слухай, Геккі, як ти думаєш, чи сліпий Вільямс чує, що ми говоримо?

– Звісна річ, чує. Принаймні душа його чує.

Том – після паузи:

– Я навіть шкодую, що назвав його просто Вільямс, а не містер Вільямс. Але ж я не хотів його образити. Всі називали його просто сліпим.

– Треба бути дуже обережним, коли говориш про мертвяків, Томе.

Це приголомшило Тома, – і він знову замовк. Раптом він схопив товариша за руку:

– Тсс!

– Що таке, Томе?

Обидва тулились один до одного, серця у них так і тьохкали.

– Тсс! Ось знову! Невже не чуєш?

– Я…

– О! Тепер і ти чуєш.

– Боже, Томе, вони йдуть! Ідуть вони! Що ми будемо робити?

– Не знаю. Ти думаєш, вони нас побачать?

– Ох, Томе. Вони ж можуть бачити в темряві, як кішки. І чого тільки я поліз сюди!

– Ти не бійся… Може, вони нас не чіпатимуть. Ми ж нічого поганого не робимо. Коли ми сидітимем тихо-тихо, вони, може, нас і не помітять.

– Спробую, Томе. Але я весь тремчу!

– Тсс! Слухай.

Хлопці, ледве дихаючи, притулилися один до одного. Приглушені голоси долітали з іншого кінця цвинтаря.

– Дивись! Глянь туди! – прошепотів Том. – Що це таке?

– Це диявольський огонь! Ой, Томе, як страшно!

В темряві з'явились якісь невиразні постаті. Перед ними гойдався старовинний бляшаний ліхтар, розсипаючи по землі іскорки світла. Гекльберрі, тремтячи, прошепотів:

– Це, напевно, чорти. Аж три! Томе, ми пропали. Ти вмієш молитися!

– Спробую. Але ти не бійся, вони нас не зачеплять. «Лягаючи спати, я…» – почав Том вечірню молитву.

– Тсс!

– Що таке, Геку?

– Це люди! Принаймні один із них. У нього голос Мефа Поттера.

– Та ні, невже?

– Їй-богу, правда. Лежи й не дихай. Він нас не помітить: він п'яний, як і завжди. Це я знаю.

– Гаразд. Я буду тихо. Ось вони стали. Чогось шукають. Не можуть знайти. Ось знову йдуть сюди. Ач, як біжать. Знов ближче. Знов далі. А тепер ідуть просто на нас. Слухай, Геку, я знаю голос другого: це індієць Джо!

– Ну, звичайно, це клятий метис! Мабуть, краще, якби були то чорти. І чого їм тут треба, хотів би я знати.

Шепіт урвався, бо три чоловіки дійшли до могили і зупинилися неподалік від того місця, де сховалися хлопці:

– Ось тут, – проказав третій і підняв ліхтар так, що світло впало на його обличчя. Це був молодий лікар Робінзон.

Поттер та індієць Джо несли ноші з мотузкою і двома лопатами. Вони поклали ноші на землю і почали розкопувати могилу. Лікар поставив ліхтар в головах могили, а сам сів на землю, притулившись спиною до одного з ясенів. Він був так близько, що хлопці могли доторкнутись до нього.

– Швидше, швидше, – тихо говорив він. – Кожної хвилини може зійти місяць.

Вони щось буркнули у відповідь і копали далі. Деякий час нічого не було чути, крім стукоту лопат, які викидали землю і пісок – звук одноманітний і сумний. Нарешті одна лопата глухо вдарила об домовину, і за одну-дві хвилини копачі витягли домовину нагору… Тими самими лопатами вони скинули віко, витягли труп і зневажливо кинули його на землю.⁹ Місяць вийшов із-за хмар і освітив бліде обличчя мертвяка. Труп поклали на ноші, вкрили ковдрою і прив'язали мотузкою. Поттер витяг великого складаного ножа, відрізав кінець мотузки, що теліпався, і проказав:

– Ну от, костоправе, проклята робота готова. А тепер женіть ще золотого, а то ми так його тут і кинемо.

– Добре сказано, – крикнув індієць Джо.

– Слухайте, що це означає? – сказав лікар. – Ви правили гроші наперед, і я заплатив вам сповна.

– Заплатили, але в нас є ще й інші рахунки, – сказав Джо, підходячи до лікаря. Той підвівся на ноги. – П'ять років тому я прийшов на кухню вашого батька, а ви вигнали мене у три вирви, я просив чогось поїсти, а ви вигнали мене, як злодія. А коли я присягнувся відплатити вам за це, хоч би через сто років, ваш батько запроторив мене в тюрму, як волоцюгу. Ви думали, я це забув? Індійська кров тече в мені недарма. Тепер ви у мене в руках, і ми з вами поквитаємось, так і знайте!

Він, загрожуючи, підніс кулак до самого обличчя лікаря. Той несподівано випростався і одним ударом звалив індійця на землю. Поттер від несподіванки впустив ножа й вигукнув:

– Гей, ви! Це що таке! Не чіпайте мого товариша!

І він кинувся на лікаря. Обидва вони зчепились, стали один одного гатити, топчучи траву і копаючи землю підборами. Індієць Джо скочив на ноги; очі його палали ненавистю; він підняв ножа, впущеного Поттером, і крадькома, як кішка, весь вигнувшись, почав бігати навколо, шукаючи нагоди, щоб завдати удару. Раптом лікар вирвався з рук Поттера, схопив важку дошку з могили Вільямса і так гепнув нею Поттера, що той повалився на землю. В цю саму хвилину метис, скориставшися з цього, встромив ножа по саму ручку в груди юнака. Лікар захитався і упав на Поттера, заливаючи його своєю кров'ю. Цієї хвилини на місяць насунули хмари і закрили це жахливе видовище. Перелякані хлопці притьмом кинулися тікати не оглядаючись.

Коли місяць знову виринув з-за хмар, індієць Джо в глибокій задумі стояв над двома тілами. Лікар промимрив щось невиразне, разів зо два зітхнув і завмер. Метис тихо сказав:

– Ми поквиталися. Ну, й чорт тебе забирай!

І він пограбував убитого. Після цього, вклавши злощасного ножа в розкриту праву руку Поттера, сів на пусту домовину.

Минуло три, чотири, п'ять хвилин… Поттер заворушився і застогнав. Він стиснув у руці ножа, підніс його до лиця, здригнувся і випустив додолу. Потім підвівся і сів, відштовхнувши од себе труп лікаря, глянув на нього, каламутним поглядом озирнувся навкруги і зустрів погляд метиса.

– Боже мій! Як це сталося, Джо?

– Кепська справа, – сказав той, не ворухнувшись. – Нащо це ти зробив?

– Я? І не думав.

– Розказуй! Тут балачками не допоможеш!

Поттер пополотнів і весь тремтів.

– Я думав, що вже витверезився. Не слід мені було пити ввечері. В мене й досі гуде в голові, – гірш, ніж коли ми йшли сюди. Я наче в тумані, нічого не пригадую. Скажи мені, Джо, по щирості скажи, друже, невже це я його ухекав? Адже я його не хотів убивати, у мене й на думці не було, душею й честю присягаюся. Скажи мені, Джо, як це вийшло? О, який жах! Він був такий молодий, талановитий…

– Ви зчепилися, він ударив тебе дошкою по голові. Ти впав, а потім підвівся, хитаючись, мов п'яний, взяв ножа та й штрикнув його в груди саме тієї хвилини, коли він знову вдарив тебе. Ну, а тут ви обидва попадали і весь час лежали, як мертві.

– Ой, я й сам не знав, що роблю. Щоб я крізь землю провалився, коли я брешу! Це все від горілки, та й розлютився… А я ж і ножем орудувати не вмію. Битися доводилось, це так, тільки без ножа. Це ж усі знають… Джо, голубе, будь другом, не видавай мене! Дай слово, що не викажеш, Джо! Я завжди тебе любив, завжди стояв за тебе. Ти сам знаєш… Ти ж нікому не скажеш, нікому не скажеш, Джо?

Нещасний упав на коліна перед убивцею і простягнув до нього руки, благаючи.

– Гаразд, Мефе Поттере, ти завжди чесно й щиро поводився зі мною, і я відплачу тобі тим самим. Будь певний, слово моє вірне. Тут і говорити більше нема про що.

– Джо, ти прямо ангел. Я благословлятиму тебе до останнього дня свого життя. – І Поттер заплакав.

– Ну, годі! Тепер не час рюмсати! Іди он тією дорогою, а я піду цією. Та дивись, слідів за собою не лишай!

Поттер пішов, потім кинувся бігти. Метис стояв і дивився йому вслід, бурмочучи:

– Якщо він справді здурів від удару й горілки, то не скоро згадає про ножа; а коли й згадає, то буде так далеко, що побоїться повернутися сюди, куряча душа!

Минуло кілька хвилин, і на вбитого, на загорнутий у ковдру труп, на домовину без віка, на розриту могилу дивився тільки місяць з неба. Навкруги знов була тиша.

Розділ десятий

Виття собаки віщує біду

Хлопці бігли до містечка щодуху. Вони оніміли від жаху. Час од часу тривожно оглядались, ніби боялись погоні. Кожен пень на дорозі здавався їм людиною, страшним ворогом, і тоді у них перехоплювало подих. Коли вони пробігали повз дерев'яні будиночки, що стояли біля містечка, сторожові пси прокинулись і загавкали. Від цього гавкоту у хлопців ніби виросли крила.

– Тільки б нам добігти до старої чинбарні, – прошепотів Том, захекавшись. – Я вже, здається, більше не можу.

Гекльберрі нічого не відповів, він засапався. Хлопчаки кинулись бігти до бажаної мети, не спускаючи очей з старої чинбарні, куди їм хотілося потрапити. Напруживши останні сили, вони нарешті добігли до неї, вскочили пліч-о-пліч у відчинені двері і попадали в рятівну тінь на долівку. Вони були щасливі, хоч страшенно стомилися. Помалу вони віддихалися. Том сказав тихо:

– Геку, як ти думаєш, що з цього вийде?

– Якщо лікар Робінзон помре, – думаю, вийде шибениця.

– Та що ти!

– Я напевно знаю.

Том замислився і за хвилину запитав:

– Хто ж розповість? Ми?

– Ти що? З глузду з'їхав? Уяви собі, що справа якось обернеться так, що індійця Джо не повісять, – то він же тоді нас неодмінно вб'є, не тепер, то пізніше, це вже точно.

– Я й сам так думаю, Геку.

– Коли вже виказувати, то нехай Меф Поттер виказує, якщо він такий дурень. Завжди п'яний…

Том помовчав – він знову задумався; потім прошепотів:

– Геку, адже Меф Поттер нічого не знає, – як же він може розказати про вбивство?

– Тобто як це він не знає?

– Тому що він упав, лікар ударив Поттера дошкою саме тоді, коли Джо замахнувся ножем. І ти думаєш, він що-небудь бачив? Ти думаєш, він що-небудь знає?

– Ай справді, Томе!

– А крім того, хто знає, може, від цього удару Поттер і дуба дав.

– Ні, Томе, це навряд. Адже він був під чаркою. Я це відразу помітив. Та він завжди напідпитку. От коли мій батько нап'ється, то можна його гатити по голові чим завгодно… хоч церквою – нічого йому не станеться, слово честі. Він і сам це говорив не раз! Отак і з Мефом Поттером. От коли б він був тверезий, то, може, від такого гостинця і гигнув би… Хтозна…

Том знову поринув у свої думки.

– Геку, ти певний, що ти не проговоришся?

– Та хочеш чи не хочеш, Томе, а нам треба мовчати. Сам розумієш, – цей диявол метис, коли ми тільки проговоримося, а його не повісять, – подушить нас, як кошенят. Слухай, Томе, коли вже так, то присягнімось один одному, що триматимемо язик за зубами.

– Я готовий, Геку. Це найкраще. Ну, підніми руку і присягайся, що ми…

– Е, ні, так не годиться. Це добре у звичайних справах, у дрібничках, особливо з дівчатами, бо вони, зрештою, все одно підведуть і розбазікають, коли зашиються; а в такій справі треба, щоб договір був писаний та ще й неодмінно кров'ю.

Том усією душею схвалив цю думку. Вона була і таємнича, і похмура, і жахлива, і дуже пасувала до всіх подій, до оточення і нічної доби. Він підняв з долівки чисту соснову дощечку, яка блищала у світлі місяця, витяг з кишені грудку червоної охри, сів так, щоб світло падало на дощечку, і насилу нашкрябав такі рядки, допомагаючи собі язиком:

Гек Фін і Том Сойєр клянуться, що триматимуть язика за зубами щодо цієї справи, і хай вони впадуть мертві на місці, якщо коли-небудь розкажуть, і хай загинуть.

Гекльберрі був захоплений умінням Тома писати і його високим стилем. Він витяг із кишені шпильку і вже хотів уколоти собі пальця, але Том зупинив його:

– Чекай, не роби цього, – шпилька мідна. На ній може бути мідянка.

– Мідянка? Що це таке?

– Отрута така. Спробуй-но проковтнути – побачиш.

Том розмотав нитку з одної з своїх голок, і кожен хлопець по черзі вколов собі пальця і видавив по краплі крові.

Зробивши це кілька разів і вживаючи мізинця замість пера, Том умудрився написати внизу початкові літери свого імені, потім навчив Гекльберрі, як писати Г і Ф, і договір було підписано. Вони урочисто, з різними церемоніями й заклинаннями закопали дощечку біля самого муру, вважаючи, що ланцюги, які сковували тепер їхні язики, назавжди замкнено на ключ, а ключ закинуто далеко-далеко.

У дірку на другому кінці напівзруйнованого будинку пролізла якась постать, але хлопці її не помітили.

– Томе, – прошепотів Гекльберрі, – ти певний, що після цього ми вже не проговоримося… ніколи?

– Звичайно, певний. Що б не трапилось, тепер ми – ні пари з уст. А інакше одразу ж впадемо мертвими на місці, якщо проговоримося. Хіба ти забув?

– Та воно справді так…

Ще якийсь час вони шушукалися. Раптом поблизу за муром, за якихось десять кроків від них довго і моторошно завив собака. Злякані хлопці щільно притиснулися один до одного.

– Кому це він виє? – задихаючись, прошепотів Гекльберрі. – Тобі чи мені?

– Не знаю… Глянь у щілину! Та мерщій!

– Ні, ти глянь!

– Я не можу, не можу, Геку.

– Будь ласка, Томе. Ось знову…

– О, боже, який я радий! – прошепотів Том. – Я пізнаю його голос: це собака Булла Гарбісона.

– Оце добре! Кажу тобі, Томе, я мало не до смерті перелякався; я був певний, що це собака-волоцюга.

Собака знову завив. У хлопців знов упало серце.

– Ой, це не він, – прошепотів Гекльберрі. – Глянь ще раз, Томе!

Том, тремтячи з страху, слухняно притулив око до щілини і ледве чутно сказав:

– Ой, Геку. Це собака-волоцюга!

– Глянь, Томе, глянь мерщій: на кого він виє?

– Мабуть, на нас обох – ми ж зовсім поруч один з одним…

– Ой, Томе, мабуть, ми загинули! Вже я знаю, куди потраплю. Напевно, до пекла. Я був такий поганий…

– А я? Так мені й треба! Ось що значить байдики бити й робити все, що хлопцеві забороняють робити… Я міг би бути добрим і хорошим, як Сід, коли б я старався. Та я, звичайно, не старався. Але, коли я цього разу врятуюся з біди, я буду днювати й ночувати в недільній школі.

Том почав тихенько схлипувати.

– Це ти – поганий? – І Гекльберрі теж зарюмсав. – Який же ти поганий? Ти, Том Сойєр, прямо-таки ангел порівняно зі мною. Боже мій! Якби мені хоч наполовину бути таким, як ти.

Том проковтнув сльози і прошепотів:

– Дивись, Геккі, дивись! Він стоїть до нас задом!

Гек припав до щілини і дуже зрадів.

– Так, задом, їй-богу, задом. А раніше як він стояв?

– Отак і стояв. Але я, дурень, не помітив. Ото добре! То на кого ж це він виє?

Собака перестав вити. Том нашорошив вуха.

– Тсс! Що це таке? – прошепотів він.

– Нібито… нібито свиня рохкає. Ні, Томе, це хтось хропе…

– Хропе-е? А де ж хропе, Геку?

– Мабуть, на тім кінці. Так, здається, там. Тато тут колись ночував разом із свинями, але це не він. Він, бувало, як захропе, то тримайся – з ніг звалить! До того ж, я думаю, йому вже не вернутися до нашого містечка.

Жадоба пригод знову воскресла в душі хлопчиків.

– Геккі, а ти підеш туди, якщо я поведу тебе?

– Щось не дуже мені хочеться, Томе. А що, коли там індієць Джо?

Том вагався. Але спокуса була занадто сильна, і хлопці надумали піти подивитись, умовившись негайно повернути і дати драла, як тільки хропіння припиниться. Навшпиньках, один за одним, вони стали підкрадатися. Не дійшовши кількох кроків до того, хто хропів, Том наступив на якусь паличку; вона зламалась і тріснула. Чоловік застогнав, повернувся на бік, і на лице його впав місячний промінь. Це був Меф Поттер. У хлопців серця завмерли, і самі вони стали, як вкопані, коли чоловік заворушився; але тепер їхній переляк минув. Вони тихцем гайнули крізь дірку в стіні і вже ладні були розійтися. В цей час знову пролунало зловісне протяжне виття.

Вони обернулись і побачили чужого собаку, що стояв за два кроки від Поттера, мордою до нього, піднявши морду догори.

– То це він на нього! – в один голос вигукнули хлопці.

– Слухай, Томе, кажуть, що якось біля будинку Джонні Міллера вив собака-волоцюга саме опівночі вже два тижні тому. І дрімлюга сіла на ґанку в нього і співала того вечора, а й досі ніхто в будинку не вмер.

– Так, я знаю. Та що ж коли навіть і не вмер? Адже Гресі Міллер тієї ж суботи впала в комин і спеклася страшенно.

– Так, але вона не вмерла. І не тільки не вмерла, а навпаки, їй краще.

– Гаразд, почекай і побачиш, що буде. Пропаща вона людина, так само як і Меф Поттер. Так кажуть негри, а вони вже все знають про такі речі, Геку.

І хлопчики розійшлися в задумі.

Коли Том уліз у вікно своєї спальні, ніч уже майже минула. Він обережно роздягся і заснув, радіючи, що ніхто не знає про його пригоди. Він не помітив, що Сід, який тихенько хропів, насправді не спав уже майже годину.

Коли Том прокинувся, Сід устиг уже одягнутися й піти. З денного світла, із усього видно було, що вже пізненько. Том здивувався. Чому його не розбудили, чому не розтермосили його, як завжди? Думка ця сповнила його поганими передчуттями. За п'ять хвилин він одягся і зійшов униз, хоч почував себе дуже сонним і розбитим.

Уся родина сиділа ще за столом, хоча сніданок уже закінчився. Ніхто нічого не сказав Томові, не дорікав йому, але всі уникали його погляду. В кімнаті панувала така урочиста тиша, що винний полотнів від переляку. Він сів і намагався бути веселим – даремно! Ніхто навіть не посміхнувся на його жарти, і він теж замовк, почуваючи, що серце його стиснула туга.

Після сніданку тітка відвела його вбік, і Том майже повеселішав, сподіваючись, що його тільки відшмагають. Але сталося не так. Тітка почала плакати і скаржитись, як у нього вистачило духу розбити її старе серце, і кінець кінцем сказала, що тепер він може робити все, що йому завгодно: погубити себе, вкрити ганьбою її сиве волосся, загнати її в могилу – однаково виправити його ніяк не можна; вона вже не буде й намагатися.

Це було гірше за тисячу різок, і серце у бідного Тома боліло тепер більше, ніж його тіло. Він теж плакав, благав пробачення, знов і знов обіцяв виправитися і, нарешті, був відпущений, але почував, що тітчине пробачення неповне і що колишнього довір'я до нього немає.

Він вийшов з дому, почуваючи себе таким нещасним, що навіть не думав про помсту Сідові. Отже, зовсім даремно Сід поспішав утекти від нього через задню хвіртку. Похмурий і сумний прийшов Том до школи і разом з Джо Гарпером підставив спину під різки за те, що вчора не з'явився до школи. Кару він приймав з виглядом людини, душа якої пригнічена більшим горем і байдужа до таких дрібниць. Потім він повернувся на своє місце, поклав руки на парту й голову на руки і дивився в стіну кам'яним поглядом, в якому світилося страждання, що досягло останньої межі. Під ліктем він відчув якусь тверду річ. Він через деякий час змінив позу, зітхнув, взяв цю річ. Вона була загорнута в папір. Він розгорнув її. Глибоке, затяжне, важке зітхання вирвалось у нього з грудей, і серце його розбилося. То була його мідна кулька!

Остання соломинка зламала спину верблюда.

Розділ одинадцятий

Том зазнає мук совісті

Годині о дванадцятій вдень по всьому містечку раптом пронеслася жахлива звістка. Не треба було й телеграфу, про який за тих часів і не мріяли, – звістка ця переходила з уст в уста, від сусіда до сусіда, з будинку в будинок майже з телеграфною швидкістю. Певна річ, учитель відпустив учнів додому; все місто здивувалося б, коли б учитель не догадався про це.

Біля вбитого було знайдено скривавленого ножа, і хтось пізнав, що цей ніж належав Мефові Поттеру. Говорили також, що вночі, годині о другій, один запізнілий житель, повертаючись додому, бачив, як Поттер вмивався в струмку, і що Поттер, побачивши його, негайно втік, – обставина підозріла, особливо вмивання: це не було звичкою Поттера. Казали також, що поліція винишпорила все місто, розшукуючи вбивцю (обивателі не люблять возитись з доказами і негайно проголошують вирок), але ніде не могла його знайти; що в усіх напрямах розіслано вершників, і шериф певний, що злочинця спіймають до вечора.

Все місто зібралося на цвинтарі. Том забув про своє розбите серце і приєднався до всіх не тому, що йому цього хотілося, – він волів би бути за тисячу миль звідти, – але його тягла туди незрозуміла сила. Прийшовши на це жахливе місце, він протиснувся вперед і знову побачив похмуре видовище, йому здавалося, що від того часу, як він був тут, минула ціла вічність. Хтось ущипнув його за руку. Він обернувся і зустрівся очима… з Гекльберрі! Обидва негайно стали дивитися в різні сторони, запитуючи себе, чи не помітив хто чогось особливого в їхніх поглядах, але всі балакали, і увага всіх була прикута до жахливого видовища.

«Бідолаха!» «Бідолашний хлопець!» «Це наука крадіям трупів!» «А Мефа Поттера повісять, якщо спіймають», – гомоніли навкруги. А священик висловився так:

– Тут перст божий! Тут воля господня!

Раптом Том затремтів з голови до ніг, бо неподалік побачив непорушне обличчя індійця Джо. Цієї миті юрба завирувала. Пролунали голоси:

– Ось він, ось він! Сам іде!

– Хто, хто? – заволали двадцять голосів.

– Меф Поттер!

– Дивіться, він зупинився. Глядіть, повертається. Тримайте його, щоб не втік!

Люди, що сиділи на деревах, над головою Тома, повідомили, що Меф Поттер і не думає тікати, – він тільки збентежений і не знає, що робити.

– Нечувана зухвалість! – сказав один із присутніх. – Прийшов, щоб спокійно подивитися на діло рук своїх… Не сподівався, що тут люди.

Юрба розступилася, і до могили урочисто підійшов шериф, ведучи Поттера за руку. У нещасного лице було сіре, а в очах – жах.

Зупинившись перед убитим, він затрусився, мов у пропасниці, закрив лице руками і заплакав.

– Це не я зробив, друзі мої, – схлипував він, – слово честі даю вам, не я.

– Хто ж тебе обвинувачує? – прогримів чийсь голос.

Постріл начебто влучив у ціль. Поттер підняв голову і оглянувся навкруги з гіркою безнадійністю в очах. Він побачив індійця Джо і вигукнув:

– О, Джо! Ти обіцяв мені, що ніколи…

– Це ваш ніж? – І шериф підніс до самого його обличчя знаряддя вбивства.

Поттер упав би, якби його не підтримали і не посадовили тихенько на землю. Потім він сказав:

– Щось підказувало мені, що коли я не вернусь туди і не знайду… – Він здригнувся і, безнадійно махнувши рукою, мовив: – Скажи їм, Джо, скажи їм! Тепер уже байдуже…

Гекльберрі й Том оніміли і вирячили очі, коли цей нахабний брехун, нітрохи не соромлячись, заходився розповідати вигадану ним сцену вбивства. Хлопці щохвилини чекали, що ось-ось з ясного неба впаде грім на голову вбивці: вони дивувалися, чому божа кара забарилася. А коли він закінчив і все ж стояв живий і цілий, їхній слабкий намір порушити присягу і врятувати життя невинно обвинуваченого Поттера зовсім пропав: очевидно, цей мерзотник Джо продався дияволові, а сперечатися з дияволом було небезпечно.

Хтось спитав Поттера:

– Чому ж ти не втік? Навіщо прийшов сюди?

– Я не міг інакше… я не міг! – простогнав Поттер. – Я хотів тікати, але самі ноги притягли мене сюди! – І він знову заридав.