Текст книги "Пригоди Тома Сойєра"
Автор книги: Марк Твен
Жанр:
Прочие приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)
Моїй дружині з любов’ю
присвячую цю книжку
Розділ перший
Том грається, воює, ховається
– Томе!
Ніякої відповіді.
– Томе!
Ніякої відповіді.
– І де дівся цей хлопець, хотіла б я знати… Томе!
Старенька зсунула окуляри на кінчик носа і оглянула кімнату поверх окулярів; потім вона підняла окуляри на лоба і глянула з-під них. Вона майже ніколи не дивилася крізь окуляри, шукаючи таку дрібницю, як хлопця. Адже ці окуляри були її парадним убранням, гордістю її серця і надівались вони для краси, а не для звичайних потреб; вона могла дивитися з таким самим успіхом і крізь пічні заслінки. На хвилинку вона розгубилась, а потім сказала не дуже сердито, але досить голосно, щоб меблі могли її почути:
– Ну, присягаюся, якщо я спіймаю тебе, я…
Вона не закінчила, бо саме в цей час нахилилась і почала штурхати щіткою під ліжком, переводячи подих після кожного руху. Але з-під ліжка вона не витягла нічого, крім кішки.
– От препоганий хлопчисько! Ніколи ще не бачила такого!
Старенька підійшла до відчинених дверей і, ставши на порозі, пильно вдивлялася в свій город – помідори, які заросли бур'янами. Тома там не було. Тоді вона підвищила голос так, щоб його було чути якнайдалі, і гукнула:
– Ге-ей, Томе!
Легенький шелест почувся ззаду. Вона обернулась і тієї ж миті схопила за підтяжки хлопчика, що збирався втекти.
– Ну, от! Мені слід було б зазирнути до цієї комори! Що ти там робив?
– Нічого.
– Нічого? Подивись на свої руки, подивись на свій рот. Що це таке?
– Не знаю, тітко!
– Ну, то я знаю! Це – варення, ось що це таке! Сорок раз казала тобі: якщо ти не залишиш не варення в спокої, я з тебе шкуру здеру. Дай-но мені різку.
Різка свиснула в повітрі. Біда була неминуча.
– Ой, тітко! Що у вас за спиною?
Старенька злякано обернулась і схопилася за спідницю. А хлопець миттю переліз через високий паркан і зник.
Тітка Поллі на хвилину остовпіла, а потім тихо засміялася:
– Оце то хлопець! Невже я ніколи нічого не навчусь? Хіба ж він мало мене дурив? Час би вже порозумнішати! Але, мабуть, старий дурень найдурніший за всіх. Недарма кажуть, що стару собаку не навчиш нових штук. Але, боже ж мій, він завжди придумає щось нове, і ніколи не вгадаєш, що він утне. Він начебто знає, скільки можна мучити мене безкарно, а коли я розсерджуся, зараз же втече або розсмішить мене. І гнів мій проходить, і я не можу його бити. Я не виконую свого обов'язку щодо цього хлопця, нічого гріха таїти. Сказано ж в біблії: заощадиш різку – зіпсуєш дитину. Я страждатиму за гріхи нас обох, це я знаю напевне. Він пустун. Але, боже мій, він же, бідолашний, син моєї покійної сестри, і не можу я його відшмагати. Щоразу, як я відпускаю його, совість мучить мене; і щоразу, як я б'ю його, жаль крає моє старе серце. Ну що ж, правду сказано в святому письмі: у людини дні короткі і повні скорбот. І це таки так. У школу він сьогодні не повернеться і байдикуватиме до самого вечора. Але завтра мені доведеться покарати його – посадити за важку роботу. Жорстоко змушувати його працювати тоді, коли у всіх хлопців свято, але нічого не вдієш: роботу він ненавидить над усе в світі, а мені треба ж коли-небудь виконати свій обов'язок, бо інакше я погублю дитину.
Том таки справді цілий день байдикував і дуже весело провів час. Він прийшов додому саме вчасно, щоб перед вечерею допомогти негреняті Джімові напиляти дров на завтра, наколоти трісок на розпал або – точніше – розповісти про свої пригоди, поки той виконував три чверті всієї роботи. Молодший брат Тома, Сід (не рідний брат, а зведений), уже зовсім упорався (він мусив збирати гілки). Сід був смирний хлопець. Він ніколи не пустував і не завдавав прикростей дорослим.
За вечерею Том нишком тягав цукор, коли обставини це дозволяли. Тітка Поллі задавала йому глибокодумні і лукаві питання, сподіваючись, що Том проговориться. Подібно до багатьох простеньких душ, вона вважала себе великим дипломатом, здатним до найтонших і наймудріших вивертів. У своїх наївних запитаннях вона вбачала дива хитрощів і лукавства.
– Томе, – сказала вона, – у школі сьогодні, либонь, було жарко?
– Ага!
– Дуже жарко, правда ж?
– Ага!
– А тобі не хотілось купатися, Томе?
Том відчув щось недобре. Тінь підозри вкралася йому в душу. Він пильно глянув у лице тітки Поллі, але не зміг ні про що догадатись. І відповів:
– Та ні, тобто не дуже.
Старенька помацала рукою Томову сорочку і сказала:
– Навіть не спітнів.
І вона з гордістю подумала: як уміло переконалася вона, що сорочка у Тома суха, а ніхто навіть і не догадався, що в неї на думці було. Але тепер Том зрозумів, куди вітер віє. Тому він поспішив запобігти дальшим запитанням:
– Ми підставляли голову під кран. У мене ще й досі волосся мокре. Бачите?
Тітка Поллі з сумом подумала, що вона забула про таку просту річ і знову проґавила важливий доказ вини. Раптом їй знову спало па думку:
– Томе, адже для того, щоб підставити голову під кран, тобі не довелось відривати комірця од сорочки в тому місці, де я його зашила? Ану, розстебни куртку!
Том зовсім перестав хвилюватися. Він розстебнув куртку. Комірець сорочки був дбайливо пришитий.
– Ну й добре. От молодець! А я була певна, що ти байдикував і бігав купатись. Гаразд, я не серджусь на тебе: ти хоч і великий крутій, але іноді буваєш кращим, ніж можна подумати.
Вона й журилася, що її хитрощі не досягли мети, і водночас раділа, що Том, нарешті, стає слухняним хлопцем. Але тут Сід зауважив:
– А мені здавалося, ніби комірець ви пришили білою ниткою. А тепер я бачу, що це чорна.
– Справді, я пришила білою!.. Томе!..
Але Том не чекав далі. Вже за дверима він гукнув:
– Сіде, я тебе за це відлупцюю!
У безпечному місці Том оглянув дві великі голки, встромлені за вилоги куртки. На одній голці була намотана біла нитка, а на другій – чорна.
– Вона ніколи б не помітила цього, коли б не Сід, чорти б його забрали! Та й вона хороша: шиє то чорною, то білою. Краще вона б вибрала якийсь один колір, а то ніколи не вгадаєш… А Сіда я все-таки поб'ю, – щоб я пропав, коли не поб'ю!
Том не був зразковим хлопчиком, яким би могло пишатися все місто. Проте він добре знав, хто був зразковим хлопчиком, і ненавидів його.
А втім, за дві хвилини, і навіть раніше, він забув усі свої турботи. Не тому, що вони були для нього не такі тяжкі й гіркі, як турботи дорослих людей, а тому, що цієї хвилини його захопило нове велике діло і витиснуло їх з голови. Так само і дорослі люди забувають своє лихо, захопившись новою роботою.
Такою новинкою був особливий спосіб свистіти, який Том перейняв від одного негра, і тепер йому хотілось попрактикуватися без перешкод. Свистіти треба було з переливами, по-пташиному, торкаючись язиком до піднебіння. Читач, мабуть, пригадує, як це робиться, – коли тільки сам був хлопчиком. Том не пожалкував праці і добився успіхів. Незабаром він весело йшов вулицею, і рот у нього був сповнений солодкої музики, а душа сповнена радості. Він почував себе, як астроном, що відкрив нову планету, – і без сумніву, якщо говорити про сильну, глибоку, нічим не затьмарену радість, то у хлопчика її було більше, ніж у астронома.
Влітку вечори довгі. Ще було видно. Раптом Том увірвав свій свист. Перед ним стояв чужий, незнайомий хлопець, трохи вищий за нього самого. Нова особа будь-якого віку і статі завжди викликала цікавість жителів маленького містечка Санкт-Петербургу1. До того ж хлопець був чепурно одягнений, – чепурно одягнений у будень! Це було просто дивовижно! Гарний капелюх, акуратно застебнута синя суконна куртка, нова і чиста, і такі самі штани! На ногах черевики, дарма що сьогодні тільки п'ятниця. На шиї у нього була навіть краватка – строката стрічка. Взагалі він мав вигляд міського франта, і це страшенно дратувало Тома. Що більше Том глядів на це диво дивне, то біднішим йому здавався його власний костюм і то вище задирав він носа, показуючи, які огидні йому подібні пишні вбрання. Обидва хлопці не вимовили й слова. Але варт було одному зробити крок, як робив крок і другий – тільки вбік, по колу. Вони стояли дуже довго лицем до лнця і дивились один одному в очі. Нарешті Том сказав:
– Я можу тебе відлупцювати.
– Ну, спробуй!
– Ну що ж. і відлупцюю!
– Не можеш, куди тобі!
– Ні, можу.
– Ні, не можеш.
– Можу!
– Не можеш!
Зловісна мовчанка.
– А як тебе звуть? – спитав нарешті Том.
– Не твоє діло.
– Ось я покажу тобі, яке моє діло!
– Ну, покажи. Чого ж не покажеш?
– Скажи ще два слова, і покажу.
– Два слова! Два слова! Два слова! Ось тобі. Ну?
– Ач який хвацький! Та коли б я захотів, то відлупцював би тебе одною рукою. Праву прив'язав би за спину, а лівою відлупцював.
– Чому ж ти не відлупцюєш? Ти ж кажеш, що можеш.
– І відлупцюю, якщо ти чіплятимешся до мене.
– Ой-ой-ой! Бачили ми таких!
– Думаєш, як вичепурився, то вже й персона! А бриля якого начепив.
– А ти спробуй збити його! Ось тоді й побачиш, що то за бриль.
– Брешеш!
– Сам ти брешеш!
– Ти тільки ляпати язиком здатний!
– Годі, забирайся геть!
– Ну, ти, слухай: якщо не вгамуєшся, я відірву тобі голову!
– Невже? Одірвеш! Ой! Ой! Ой!
– Таки відірву.
– Чого ж ти чекаєш? Чому ти все нахваляєшся, а нічого не робиш? Значить, боїшся?
– Не боюсь.
– Ні, боїшся!
– Ні, не боюсь!
– Ні, боїшся!
Знову мовчанка. Хлопці зміряли один одного очима і зробили ще одне коло.
Нарешті вони стали плече в плече.
– Іди геть! – каже Том.
– Сам іди геть.
– Не хочу.
– I я не хочу.
Так стоять вони один проти одного, виставивши ноги вперед під тим самим кутом. З ненавистю дивлячись один на одного, вони починають щосили штовхатись. Але ніхто не міг перемогти. Спітнівши і втомившися, вони перепочили, хоча кожний залишався насторожі.
Том сказав:
– Ти боягуз і цуценя. Ось я скажу моєму старшому братові – він одним мізинцем відлупцює тебе. Я йому скажу, він одлупцює.
– Чхав я на твого старшого брата. У мене в самого є брат, ще старший. Він може перекинути твого он через той паркан. (Обидва брати вигадка).
– Брехня!
– Можеш собі казати що завгодно.
Том провів великим пальцем ноги риску в пилюці і сказав:
– Спробуй-но переступити через оцю риску, і я тебе відлупцюю так, що ти з місця не встанеш. Кожен, хто насмілиться це зробити, скуштує кулака.
Чужий хлопець швидко переступив межу і сказав:
– Ну, побачимо, як ти відлупцюєш мене.
– Не лізь! Кажу тобі: краще не лізь!
– Але ж ти нахвалявся, що поб'єш мене. Чого ж не б'єш?
– А ти думаєш – не поб'ю? За два центи поб'ю.
Чужий хлопець витяг із кишені дві мідні монети і, глузуючи, простяг їх Томові.
Том вибив їх з долоні на землю.
Ще мить – і обидва хлопці качалися в пилюці, зчепившись, наче два коти. Вони рвали один одному волосся та одяг, розбивали й дряпали один одному носи, вкриваючи себе курявою та славою. Нарешті з диму битви виринає постать Тома, який сидить верхи на чужому хлопцеві і гатить його кулаками.
– Кажи «більше не буду!» – вимагає він.
Але хлопець тільки пручається і плаче – більше від злості.
– Кажи «більше не буду»! – І Том знову його гамселить.
Нарешті чужий хлопець видушує з себе: «Більше не буду», і Том відпускає його, кажучи:
– Це тобі наука. Іншим разом знатимеш, до кого чіплятися.
Чужий хлопець пішов геть, обтрушуючи пил з костюма, схлипуючи, сопучи, час од часу обертаючись, похитуючи головою і загрожуючи, що він помститься Томові «наступного разу, коли спіймає його». Том відповідав сміхом і, сповнений гордості, подався додому. Але тільки-но він обернувся спиною до чужого хлопця, як той схопив каменюку, жбурнув її і, попавши Томові між лопатки, кинувся тікати, як антилопа. Том переслідував зрадника до самого його дому і таким чином довідався, де той живе. Постояв трохи біля хвіртки, викликаючи ворога на бій, але ворог тільки викривлявся у вікні, а вийти не схотів. Нарешті з'явилася мати ворога, назвала Тома поганим, зіпсованим, грубим, хлопчиськом і веліла йти геть. Він пішов геть, але сказав, що бродитиме поблизу і підстереже її синочка.
Додому він повернувся пізно і, влізши обережно у вікно, опинився в засідці: перед ним стояла тітка. Коли вона побачила, що сталося з Томовими курткою й штаньми, її рішучість перетворити його свято в каторжну роботу стала твердою, як алмаз.
Розділ другий
Чудовий маляр
Настала субота. Ранок видався ясний і свіжий. Життя вирувало. Кожне серце співало і, якщо серце було молодим, то з уст проривалася пісня. Кожне лице всміхалося, кожен йшов веселою ходою. Акації цвіли, наповнюючи ароматом повітря.
Кардіфська гора, що височіла над містом, зазеленіла; на відстані вона здавалася чудовою, привабливою країною, повною миру і спокою.
Том вийшов на вулицю з відром вапна і з довгою щіткою. Він поглянув на паркан, і відразу навколишня природа стала похмурою, глибокий смуток оповив його душу. Тридцять ярдів2 дерев'яного паркану в дев'ять футів заввишки! Життя здалося йому безглуздям, і існування – важким тягарем. Зітхаючи, він умочив щітку в вапно і провів нею по верхній дошці. Знов умочив, знов помазав і спинивсь: яка мізерна ця біла смужка порівняно з неосяжним простором нефарбованого паркану. Безпорадно сів він на діжку.
Із воріт вийшов, підстрибуючи й наспівуючи пісеньку «Дівчата із Буффало», Джім з цеберкою. Носити воду з міського водопроводу завжди здавалося Томові ненависною працею, але тепер він з радістю взявся б за цю роботу. Він пригадав, що біля крана завжди збирається багато народу: білі, мулати і негри. Хлопці й дівчата, чекаючи своєї черги, відпочивали, обмінювались іграшками, сперечалися, билися, пустували. І він пригадав, що хоч кран був тільки за півтораста ярдів від їхнього будинку, але Джім ніколи не повертався з відром раніше ніж за годину. Та й то часто по нього треба було когось посилати.
Том сказав:
– Слухай, Джіме, хочеш я принесу води, а ти трохи пофарбуєш?
Джім похитав головою і відповів:
– Не можна, масса3 Томе! Стара пані веліла, щоб я йшов собі по воду і ні з ким не зупинявся й не розмовляв. Вона каже: «Я вже знаю, що масса Том попросить тебе білити паркан, то ти його не слухай, а йди за своїм ділом». Вона каже: «Я сама, каже, стежитиму, як він фарбуватиме».
– То дурниці! Ти не звертай уваги на те, що вона каже, Джіме! Вона завжди так каже. Давай сюди цеберку, я миттю повернуся. Вона й не знатиме.
– Ой, боюся, масса Томе, боюся старої пані! Вона мені голову одірве, – їй-богу, одірве!
– Вона? Та вона ніколи нікого не б'є, хіба що вдарить легенько по голові наперстком. А кому це шкодить, хотів би я знати. Говорить вона, правда, страшні речі, але це ж нікого не вражає, принаймні коли вона не заплаче при цьому… Джіме, я дам тобі кульку. Я дам тобі мою білу мармурову кульку.
Джім завагався.
– Білу мармурову кульку, Джіме. Гарненьку мармурову кульку!
– Воно то так, це чудова річ! Але, масса Томе, я страшенно боюся старої місіс.
– А ще, коли хочеш, я покажу тобі свій хворий палець.
Джім був тільки людиною і не міг встояти проти спокуси. Він поставив уже цеберку на землю, взяв у руки мармурову кульку і, охоплений цікавістю, нахилився над хворим пальцем, поки Том розмотував бинт. Але за хвилину Джім прожогом мчав по вулиці з цеберкою у руці і чухав потилицю, Том узявся несамовито білити паркан, а тітка Поллі верталася з поля бою з пантофлею в руці і блиском перемоги в очах.
Але Томової енергії стало ненадовго. Він згадав, як весело збирався провести цей день, і смуток його побільшав. Незабаром інші хлопці, вільні від усякої праці, вийдуть на вулицю гуляти й розважатися. У них, звичайно, задумано різні веселі ігри, а як вони глузуватимуть з нього, що йому доводиться так важко працювати! Сама тільки думка про це палила його вогнем. Він витяг усі свої скарби і став оглядати їх: уламки іграшок, мармурові кульки, всякий мотлох – цього не вистачить і на те, щоб купити собі хоч півгодини цілковитої волі. Він засунув своє злиденне багатство в кишеню і відмовився від думки підкупити товаришів. У цю важку й безнадійну хвилину його раптом окрилило натхнення – не що інше, як натхнення, геніальна, блискуча думка.
Він узяв щітку і спокійно заходився працювати. Ось у далині з'явився Бен Роджерс. Кепкувань цього хлопця Том боявся найбільше. Бен не йшов, а підстрибував і пританцьовував. Це означало, що на серці в нього було легко і що він багато чекав від майбутнього дня. Він гриз яблуко, а в проміжках протяжно гудів і дзвінко кричав: «Дін-дон-дон, дін-дон-дон», тому що вдавав пароплав. Наблизившись, Бен притишив хід, зупинився посеред вулиці, повільно завернув, нахилився і почав обережно повертатися, він-бо удавав пароплав «Велика Міссурі», що сидить на дев'ять футів у воді. Він був одночасно судном, капітаном і сигнальним дзвоном і тому уявляв собі, ніби стоїть на власній палубі, віддає собі накази і сам виконує їх.
– Стоп, машина! Дзень-дзелень, дзень-дзелень-дзень! – Він загальмував хід і повільно наближався до тротуару. – Назад! Дзелень-дзе-лень-дзень! – Він став струнко. – Задній хід! Тримай ліворуч! Чшш-чшш-чшш! – Права рука його велично описувала великі кола, зображуючи собою сорокафутове колесо. – Лівим бортом! Завертай праворуч! Дзелень-дзень-дзень! Чшш-чшш-чшш!
Тепер він описував кола лівою рукою.
– Стоп, правий борт! Дзелень-дзень-дзень! Стоп, лівий борт! Тихий хід! Стоп, машина! Віддай канат! Стоп! Гей, там, жвавіше! Дзень-дзелень-дзень! Гей, ти, на березі! Чого стоїш? Приймай канат! Гей, жвавіше! Чого там забарилися? Намотуй його на цей стовп! Затяга-а-ай! Відпусти! Машини зупинені! Дзелень-дзень-дзень! Шт! Шт! Шт! (Машина випускала пару).
Том білив далі і не звертав ніякої уваги на пароплав. Бен сторопів на хвилинку, а потім сказав:
– Гі-гі! Таки спіймався!
Ніякої відповіді. Том кинув погляд митця на свій останній мазок. Потім він ще раз легенько торкнувся щіткою паркану і знов оглянув наслідки. Бен підійшов і став поряд. У Тома слинка потекла, коли побачив яблуко, але він знов поринув у роботу.
Нарешті Бен сказав:
– Що, голубе, змусили працювати?
– Га, це ти, Бене! Я й не помітив.
– Слухай, я йду купатися, так, купатись! Либонь, і тобі хочеться га! Але тобі, звичайно, не можна, доведеться працювати. Інакше ти пішов би купатися.
Том зневажливо глянув на хлопця і сказав:
– Що ти звеш роботою?
– А хіба це не робота?
Том оглянув паркан і промовив недбало:
– Може, робота, а може й ні. Одне тільки знаю: Тому Сойєру вона до вподоби.
– Ну, ти ж не збираєшся казати, що це діло приємне.
Щітка рухалася далі.
– Приємне? А що ж у ньому неприємного? Хіба хлопцям щодня щастить білити паркани?
Це обернуло всю справу по-новому. Бен перестав гризти яблуко. Том м'яко водив щіткою взад і вперед, відходив трохи, щоб помилуватися ефектом, мазав іще там і тут, критичним оком знов оглядав зроблене. Бен стежив за кожним його рухом і дедалі більше зацікавлювався.
Нарешті Бен сказав:
– Слухай, Томе, дай мені трохи побілити!
Том задумався і, здавалося, ладен був погодитись, але потім змінив свій намір.
– Ні, Бене. Нічого не вийде. Бачиш, тітка Поллі надто вже піклується про цей паркан: адже він виходить на вулицю. Коли б це було в дворі – інша річ, але тут вона страшенно строга, – треба фарбувати дуже і дуже дбайливо. Я гадаю, навряд чи знайдеться один хлопець на тисячу, навіть на дві тисячі, який може це зробити так, як слід.
– Та ну? Дай мені тільки спробувати трошечки. Я б тобі дав, якби ти був на моєму місці. Дай, Томе!
– Бене, я б залюбки, слово честі. Але тітка Поллі… Знаєш, Джім теж хотів, але вона не дозволила йому. Сід теж просився – не пустила й Сіда. Тепер ти бачиш, що я не можу тобі довірити цю роботу. Почнеш ти фарбувати паркан, і що-небудь вийде не так…
– Та що ти, Томе! Я буду дуже старатись. Мені б тільки спробувати! Слухай: я дам тобі серединку ось цього яблука.
– Ну, гаразд! Проте ні, Бене, краще не треба. Я боюсь…
– Я дам тобі все яблуко. Все, що лишилось.
Том віддав щітку з неохотою на лиці, але з радістю в серці. І поки колишній пароплав «Велика Міссурі» працював і потів на осонні, відставлений художник сидів на діжці в холодку, дриґав ногами, уминав яблуко і обмірковував, як ловити нових простаків. Цих простаків не бракувало: щохвилини з'являлися хлопці; вони приходили поглузувати, але залишалися білити. Тим часом Бен утомився. Том продав наступну чергу Білі Фішеру за зовсім нового повітряного змія. А коли і Фішер вийшов із ладу, Джонні Міллер купив собі місце за дохлого пацюка з шворкою, щоб крутити його в повітрі. І так далі, і так далі, година за годиною. Опівдні Том, із злидаря, яким він був уранці, перетворився на багатія, що буквально купався в розкошах. Крім тих речей, про які говорилося, він мав ще дванадцять мармурових кульок, сюрчок, кусочок синього скла від пляшки, щоб дивитися крізь нього, гармату, зроблену з котка до ниток, ключ, який нічого не хотів одмикати, грудку крейди, скляну пробку з карафки, олов'яного солдатика, двох пуголовків, шість тріскавок, однооке кошеня, мідну ручку від дверей, собачий нашийник, – тільки собаки не було, – ручку від ножа, чотири апельсинові шкуринки і стару поламану раму од віконця з горища. Він прегарно провів час у великім товаристві, нічого не роблячи, а на паркані з'явилися аж три шари вапна! Коли б у нього вистачило вапна, він розорив би всіх хлопців у містечку.
Том подумав, що жити на світі не так уже й погано. Сам того не підозрюючи, він відкрив великий закон, що керує вчинками людей, а саме: для того, щоб хлопчику або дорослому захотілось чого-небудь, треба тільки одне – щоб цього було нелегко добитись.
Том роздумував ще деякий час над тією істотною зміною, яка відбулась у його житті, а потім вирушив з донесенням у головний штаб.
Розділ третій
Заклопотаний війною і коханням
Том з'явився перед тіткою Поллі, яка сиділа біля розчиненого вікна в затишній кімнаті, що воднораз була і спальнею, і їдальнею, і бібліотекою.
Лагідне літнє повітря, навколишній спокій, запах квітів і заколисуюче дзижчання бджіл зробили своє: тітка Поллі заснула над шитвом, а єдиний її компаньйон, кіт, спав у неї на колінах. Свої окуляри вона підняла вгору для безпеки, і вони лежали на її сивому волоссі. Вона, звичайно, була певна, що Том уже давно втік, і тому дуже здивувалася, коли побачила, що він здався їй на ласку. Том сказав:
– Можна мені тепер піти погратись, тітко?
– Як! Уже? А скільки ти зробив?
– Уже зроблено, тітко!
– Томе, не бреши! Я цього не терплю.
– Я не брешу, тітко. Справді, зроблено все.
Тітка Поллі не повірила.
Вона пішла подивитися. Вона була б задоволена, коли б двадцять відсотків того, що говорив Том, було правдою. Коли ж вона побачила, що весь паркан вибілений, і не просто вибілений, а вкритий кількома густими шарами вапна, та навіть іще біла смужка проведена по землі вздовж паркану, її здивовання було безмежне.
– Ну, знаєш, ніколи б я не подумала… Тепер бачу, що ти таки можеш працювати, коли захочеш, Томе. – Схаменувшись, вона пом'якшила комплімент і додала: – Але дуже рідко тобі цього хочеться. Ну, гаразд, іди гуляй. Але сподіваюся, що ти повернешся додому вчасно. Бо я тобі…
Вона була настільки вражена великим подвигом Тома, що повела його до комори, вибрала найкраще яблуко і дала йому, виголосивши невелику лекцію про те, що після старанної роботи яблуко буде ще смачнішим. І поки вона закінчила свою промову барвистим висловом із біблії, Том нишком поцупив пряника.
Він вискочив надвір і побачив Сіда, що підіймався вгору сходами. Сходи були зовні будинку і вели до задніх кімнат горішнього поверху. Напохваті у Тома трапилися дуже зручні грудки землі, і в одну мить повітря аж загуло від них. Вони падали на Сіда, як град. І поки тітка Поллі зібралася з думками і поспішила на допомогу, шість чи сім грудок уже влучили в ціль, а Том переліз через паркан і зник. Була, звісна річ, у дворі й хвіртка, але у Тома ніколи не було часу добігти до неї. Душа його тепер була спокійна, бо він поквитався з Сідом за те, що той завдав йому клопоту, вказавши тітці Поллі на чорні нитки.
Том обійшов вулицю і гайнув у брудний провулок, який проходив за тітчиною короварнею. Він був у цілковитій безпеці. Тут уже йому не треба було боятися, що його спіймають і покарають. Він попростував до міського майдану, де, за попередньою угодою, вже зійшлися для битви дві армії. Однією з них командував Том, а другою – його найближчий приятель Джо Гарпер. Обидва великі полководці не поганили собі рук, б'ючись особисто, – то більше личило дрібноті, – а сиділи разом на пагорку і керували воєнними операціями, віддаючи накази через ад'ютантів. Після довгого й важкого бою армія Тома здобула перемогу.
Потім обидва війська підрахували вбитих, обмінялися полоненими та призначили день наступного бою. Після цього армії вишикувались і церемоніальним маршем пішли геть, а Том подався додому сам.
Проходячи повз будинок, де жив Джеф Течер, він побачив у садку незнайому дівчинку – чарівне створіння з голубими очима, золотавим волоссям, заплетеним у дві довгі коси, в білому літньому платтячку й мереживних панталончиках. Щойно увінчаний славою герой був переможений без жодного пострілу. Еммі Лоренс відразу зникла з його серця, не залишивши там навіть сліду. Він гадав, що палко любить її, а тепер побачив, що то було тільки мимовільне захоплення. Кілька місяців боровся він за Еммі, вона лише тиждень тому сказала, що любить його. Протягом цих семи коротких днів він вважав себе найщасливішим хлопцем у цілому світі. І ось за якусь хвилину вона залишила його серце, наче випадкова гостя.
Том потайки милувався своїм новим ангелом, поки не помітив, що вона теж побачила його. Тоді він удав, ніби не помічає дівчинки, і почав, як це властиво хлопцям, кривлятись на всі лади, щоб сподобатись їй і викликати її захоплення. Деякий час він виробляв усякі безглузді штуки і посеред якоїсь карколомної гімнастичної вправи він глянув у той бік і побачив, що дівчинка, не дивлячись на нього, простує додому. Том підійшов ближче і засмучений сперся на паркан, йому так хотілося, щоб дівчинка побула в садку ще трохи. Вона, справді, зупинилась була на ґанку, але потім підійшла до дверей. Том важко зітхнув, коли вона ступила на поріг. Але раптом його лице осяяла радість: перш ніж зникнути за дверима, дівчинка обернулась і кинула через паркан квітку.
Том підбіг, зупинився за два кроки від квітки, прикрив долонею очі і почав пильно вдивлятися в далекий кінець вулиці, ніби там з'явилося щось цікаве. Потім підняв з землі соломинку і поставив її собі на носа, намагаючись, щоб вона зберегла рівновагу; для цього закинув голову назад. Балансуючи, він дедалі ближче підходив до квітки. Нарешті наступив на неї босою ногою, захопив її гнучкими пальцями, пострибав на одній нозі геть і зник за рогом із своїм скарбом. Але стрибав він так недовго, поки розстебнув куртку і сховав квітку на грудях, ближче до серця, а, може, й до шлунка, бо Том був не дуже великим знавцем анатомії і мало розбирався в таких тонкощах.
Тоді він повернувся і вже до самого вечора не відходив од паркану, витіваючи усякі штуки. Але дівчинка більше не з'являлася, хоч Том утішав себе надією, що вона дивиться десь у вікно і бачить, як він старається для неї. Нарешті він неохоче пішов додому. Бідна його голова була сповнена фантастичних мрій.
За вечерею весь час він був такий збуджений, що його тітка зацікавилася: який біс вселився в дитину? Діставши доброго прочухана за те, що кидав у Сіда грудками землі він, як видно, нітрохи не засмутився. Том спробував поцупити грудку цукру під самим носом тітки і зазнав за це суворої кари, але знов-таки не образився і тільки сказав:
– Тітко, чому ви не б'єте Сіда, коли він бере у вас цукор?
– Сід не мучить людей так, як ти. Коли б не стежила, ти не вилазив би з сахарниці.
Тітка пішла на кухню, і Сід, щасливий своєю безкарністю, зараз же простягнув руку до сахарниці, ніби знущаючися з Тома. Але сахарниця вислизнула з пальців у Сіда, впала на підлогу і розбилася. Том неймовірно зрадів, так зрадів, що стримав свій язик і навіть не скрикнув. Він вирішив не говорити ні слова, навіть коли ввійде тітка, а сидіти тихо й спокійно, поки вона спитає, хто це зробив. І тільки тоді він розкаже все. Ото буде весело, коли зразковий хлопець дістане по заслузі. Він так радів, що ледве міг утриматися, коли старенька повернулась і зупинилась над розбитою сахарницею, кидаючи блискавки гніву поверх окулярів. Том сказав собі: «Ось воно, починається!» Та через мить він лежав на підлозі. Владна рука вже піднялася для нового удару, коли Том, плачучи, закричав:
– Стривайте, стривайте! За що ви б'єте мене? Це ж Сід розбив її!
Тітка Поллі остовпіла. Том чекав, що вона зараз же пожаліє його.
Та коли до неї повернувся дар мови, вона сказала тільки:
– Гм! А, проте, я гадаю, тебе побито недарма. Ти, напевне, теж нашкодив, поки мене не було тут.
Совість мучила її, і їй кортіло сказати хлопцеві щось ніжне, але вона боялася, що коли виявить до нього ласку, то хлопець подумає, нібито вона визнає себе винною, а цього не допускала дисципліна. Тому вона мовчала і з важким серцем взялася за свої справи. Том сидів надутий у кутку і роз'ятрював свої рани. Він знав, що в душі тітка ладна стати перед ним навколішки, і похмуро втішався усвідомленням цього. Він не зробить нічого для примирення і не помічатиме її запобігань. Він знав, що час від часу тітка благально дивиться на нього крізь сльози, але не звертав на неї уваги. Том уявляв собі, як він лежить хворий, помирає, а тітка схиляється над ним і благає його промовити хоч одне слово прощення, але він повертається до стіни і помирає, не сказавши цього слова. Як-то почуватиме вона тоді себе? Він уявляв, як його приносять додому мертвого: його щойно витягли з річки, кучері його мокрі, і його розбите серце заспокоїлось навіки. О, як вона тоді впаде на його труп, і сльози її поллються дощем, і уста її молитимуть бога повернути назад хлопця, якого вона ніколи, ніколи більше не каратиме даремно! Але він лежатиме там холодний, блідий, мовчазний – бідний маленький мученик, горе якого скінчилося навіки.
Він так розхвилювався, що мало не задихався, стримуючись від плачу. Очі його наповнилися солоною водою, яка переливалася через край, коли він моргав, текла вниз і капала з кінчика носа. І так приємно було йому переживати свої нещастя, що він не міг стерпіти біля себе веселих облич і сміху, його горе було занадто священне для цього. І тому, коли в кімнату пританцьовуючи влетіла його кузина Мері, рада, що вона нарешті повернулася додому після довгого перебування на селі в гостях, яке тривало цілу вічність, тобто тиждень, і внесла сонце й пісні в одні двері, – він, сумний і похмурий, вийшов у другі двері.
Він блукав віддалік од тих вулиць, де звичайно гуляли хлопці, і шукав собі відлюдних місць, повитих сумом, як його серце. Довгий пліт на річці привабив його, і він сів скраєчку, спостерігаючи похмуру течію і мріючи про те, як добре було б втопитися в одну мить, і щоб при цьому нічого не відчути і не зазнати жодних незручностей.
