Текст книги "Пригоди Тома Сойєра"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Сід не прокидався.

Том застогнав голосніше, і йому здалося, що палець у нього справді болить.

Сід не відгукувався.

Том навіть задихався від зусиль. Він перепочив трохи, набрав повітря в легені, а потім видихнув цілий ряд чудових болісних зойків. Сід так само хропів.

Том розгнівався. Він вигукнув: «Сіде! Сіде!» і потрусив брата за плече. Це дало деякі наслідки, і Том знову застогнав. Сід позіхнув, потягнувся, підвівся на лікті, засопів і витріщився на Тома. А той собі стогнав. Сід гукнув:

– Томе, чуєш, Томе!

Ніякої відповіді.

– Чуєш, Томе? Томе! Що сталося, Томе?

І Сід схопився за брата, тривожно дивлячись йому в лице. Том простогнав:

– Ой, не треба, Сіде! Не чіпай мене!

– Та що ж сталося, Томе? Я піду покличу тітоньку.

– Ні, не треба. Це минеться, мабуть. Не клич нікого.

– Але треба покликати. Та не стогни ж так, Томе, це жахливо! Давно це з тобою?

– Кілька годин. Ох! Ой, не смикай мене так, Сіде! Ти мене вб'єш.

– Томе, чого ти мене раніш не збудив? Ой, Томе, не треба. В мене мороз по шкірі йде, коли ти кричиш. Томе, що сталося?

– Я все тобі прощаю, Сіде!.. (Стогін). Все, що ти мені зробив. Коли мене не буде серед живих…

– Ой, Томе, невже ти вмираєш? Не треба, Томе. О, не треба. Може…

– Я прощаю всім, Сіде. (Стогін). Так їм і скажи, Сіде. Мою раму од віконця і моє однооке кошеня віддай тій дівчині, що недавно приїхала до містечка, і скажи їй…

Але Сід уже схопив одяг і вибіг за двері. Том тепер справді страждав, – так чудово працювала його фантазія, і зойки його лунали цілком природно.

Сід мчав сходами вниз і кричав:

– Ой, тітко Поллі, йдіть швидше! Наш Том умирає!

– Умирає?

– Так! Так! Чому ж ви не йдете? Ідіть мерщій!

– Дурниці! Не вірю!

А проте вона щодуху помчала нагору. Сід і Мері – за нею. Обличчя в неї зовсім зблідло і губи тремтіли. Добігши до Томового ліжка, вона ледве могла вимовити:

– Томе! Томе! Що з тобою?

– Ох, тітко, я…

– Що з тобою, дитинко?

– Ох, тітко, в мене гангрена⁶ на пальці.

Старенька впала на стілець і заплакала. Від цього їй полегшало, і вона сказала:

– Томе, як ти мене налякав! А тепер покинь ці дурниці, і щоб більше цього не було!

Зойки припинилися, і палець миттю перестав боліти. Хлопець відчував, що пошився в дурні, і почав пояснювати:

– Тітко Поллі, мені здавалося, що палець у мене зовсім змертвів, бо він так болів, що я навіть забув про зуб.

– Про зуб? Невже? А що ж таке з твоїм зубом?

– Один зуб у мене хитається і страшенно болить.

– Ну, годі, годі, тільки без вереску. Одкрий-но рота! Справді, зуб у тебе хитається, але від цього не помреш. Мері, принеси мені шовкову нитку і гарячу головешку з кухні.

Том сказав:

– Ой, тітонько, тільки не виривайте, не треба – він більш не болить. Щоб я з цього місця не зійшов, коли він хоч трошечки болить. Не треба, тітко! Я вже не хочу сидіти вдома, я піду до школи…

– Ох, то ось воно що! Так увесь цей гармидер ти вчинив, аби залишитися дома і піти ловити рибу! Томе, Томе, я так тебе люблю, а ти, ніби навмисне, своєю поведінкою надриваєш моє старе серце.

Тим часом зуболікарські інструменти були готові. Тітка Поллі зробила петлю на кінці нитки, наділа її на хворий зуб і міцно затягла, а другий кінець прив'язала до ліжка. Потім схопила палаючу головешку і ткнула її майже в обличчя хлопцеві. Мить – і зуб повиснув на нитці, прив'язаній до ліжка.

Але за всі нещастя люди мають нагороду. Коли Том, поснідавши, прийшов до школи, всі хлопці заздрили йому, бо в нього тепер була така дірка у верхньому ряді зубів, що він міг плювати зовсім новим, чудовим способом. Коло нього зібралася ціла юрба зацікавлених цим видовищем хлопців. Один хлопець, який урізав собі палець і досі був центром уваги й пошани, тепер раптом опинився без жодного прихильника, і слава його згасла. Він був цим дуже засмучений і сказав з удаваним презирством, що кожен може плюватися, як Том Сойєр. Але інший хлопець відповів на це: «Нахвалялася синиця…», і розвінчаний герой пішов геть.

Незабаром Том зустрівся з Гекльберрі Фінном, сином місцевого п'янички. Всі матері в містечку ненавиділи Гекльберрі і водночас боялися, бо це був ледащо, поганий, невихований хлопчисько, який не визнавав ніяких законів. І ще тому, що всі діти заздрили йому, були в захваті від нього і намагалися наслідувати його у всьому. Том, як і всі інші хлопці з «порядних родин», заздрив Гекльберрі, що міг цілий день нічого не робити. І Томові теж було суворо заборонено гратися з цим голодранцем. Саме тому Том завжди, коли тільки міг, грався з ним. Гекльберрі одягавсь у недоноски з плеча дорослих людей; одяг його всякої пори року цвів різнокольоровими плямами і звисав лахміттям. Бриль його був цілковитою руїною величезних розмірів, від її крис було відкремсано великий шматок у вигляді півмісяця, його куртка, в ті рідкі дні, коли він її одягав, доходила аж до п'ят, і задні ґудзики містилися значно нижче спини, штани висіли на одній підтяжці і ззаду теліпалися величезним порожнім мішком, а внизу хльоскали по грязюці, коли він їх забував підкачати.

Гекльберрі був вільний птах; блукав, де йому хотілося. В хорошу годину він ночував десь на чужому ґанку, а в дощову – в порожніх діжках, йому не треба було ходити ні до школи, ні до церкви, йому нікого було слухатися, над ним не було господаря. Він міг ловити рибу чи купатися, коли і де йому заманеться, і сидіти в воді, скільки йому хочеться. Ніхто не забороняв йому битися. Лягав спати він, коли хотів. Навесні він перший з усіх хлопців починав ходити босий, а восени взувався останній, йому не треба було ні митися, ні одягати чисту білизну, а лаятися він умів напрочуд. Одне слово, цей хлопець мав усе, що надає ціну життю… Так думали всі вимучені, скуті по руках і ногах «добре виховані» хлопці з «порядних родин» у містечку.

Том привітав романтичного волоцюгу:

– Агов, Гекльберрі! Здоров!

– Здоров і ти, коли хочеш…

– Що це таке в тебе?

– Дохла кішка.

– Дай подивитися, Геку! Ач, зовсім уже заклякла. Де ти її взяв?

– Купив у одного… у хлопця.

– Скільки заплатив?

– Синій квиток і бичачий пузир… що я поцупив на різниці.

– А де ти дістав синій квиток?

– Купив у Бена Роджерса два тижні тому… за батіжок.

– Слухай, Геку, а на що годиться дохла кішка?

– На що годиться? А бородавки виводити.

– Та ну? Я знаю кращий засіб.

– Б'юсь об заклад, не знаєш. Що це за засіб?

– Гнила вода.

– Гнила вода? Нічого вона не варта, твоя гнила вода.

– Нічого не варта?! А ти її коли-небудь пробував?

– Ні, я не пробував. А Боб Таннер – той пробував.

– А хто тобі сказав?

– Та бачиш, він казав Джефові Течеру, а Джеф казав Джонні Беккеру, а Джоні казав Джіму Голмсу, а Джім казав Бену Роджерсу, а Бен казав одному негрові, а негр сказав мені. От і знаю.

– Ну, і що з того? Всі вони брешуть. Принаймні всі, крім негра, його я не знаю. Нісенітниця! Тепер ти мені скажи, Геку, як Боб Таннер робив це?

– А так: він узяв та й засунув руку в гнилий пень, де була дощова вода.

– Вдень?

– Атож.

– І лицем стояв до пня?

– Ага. Начебто так.

– І казав він щось при цьому?

– Мабуть… Не знаю.

– Ага! Ще захотів виводити бородавки гнилою водою, коли берешся за діло таким безглуздим способом. Ні, так нічого доброго не зробиш. Треба піти самому в гущавину лісу, подивитися, де там є пень з гнилою водою, і саме опівночі стати спиною до пня, сунути руку в воду і сказати:

Ячмінь-зерно, ячмінь-зерно, розмелись мукою,

Гнилі води, гнилі води, візьміть бородавки з собою.

А потім, заплющивши очі, швиденьке відійди на одинадцять кроків, повернись тричі навкруги і йди додому і нікому нічого не кажи, бо коли скажеш – усі чари зникнуть.

– Так, це схоже на правду. Тільки Боб Таннер… він робив не так…

– Та певно, що не так! І тому з усіх хлопців у містечку в нього бородавок найбільше. А коли б він знав, як поводитися з гнилою водою, у нього не було б жодної бородавки. Я сам їх тисячі вивів з своїх рук таким побитом, Геку. У мене їх було дуже багато, бо я граюся частенько з жабами. А то я ще виводжу їх гороховим стручком.

– Справді, стручком добре. Я теж так робив.

– Та ну? А як же ти виводив стручком?

– Береш стручок, вилущуєш горох, потім ріжеш бородавку, щоб показалась кров, капаєш кров'ю на половинку стручка, потім копаєш ямку і закопуєш цю половинку на перехресті доріг рівно опівночі на молодику. А другу половинку спалюєш. Розумієш, та половинка, на якій кров, буде весь час притягувати другу, а кров тягне до себе бородавку, від чого вона і зникає дуже скоро.

– Воно то так, Геку. Тільки, коли закопуєш, треба ще примовляти: «Стручок в яму, бородавко, геть з руки і назад не вертайся». – Так буде краще. Джо Гарпер теж так робить, а він, знаєш, де тільки не був. Навіть до самого Кунвілля доїжджав. Ну, а як же ти виводиш їх дохлою кішкою?

– А ось як: візьми кішку і йди з нею на кладовище, у таке місце, де поховано якусь злу людину. І ось опівночі прийде чорт, а може й два-три; але ти їх не побачиш, тільки почуєш ніби шум вітру, а може, почуєш, як вони розмовлятимуть. І коли вони потягнуть чолов'ягу геть, жбурни їм кішку навздогін і приказуй: «Чорт за мертвяком, кіт за чортом, бородавки за котом, геть від мене всі разом». Від цього всяка бородавка зійде.

– Схоже на діло. Ти коли-небудь пробував це, Геку?

– Ні, але мені стара Гопкінс казала.

– Ну, тоді воно таки так. Бо кажуть, що вона відьма.

– Кажуть! Я напевне знаю. Вона батькові наврочила. Батько це сам мені говорив. Якось він іде і бачить, що вона на нього чортів привертає. Так він схопив каменюку та в неї, – але не влучив. І що ж ти думаєш: цієї самої ночі він скотився з покрівлі, де спав п'яний, і зламав собі руку.

– Ото страх! Та як же він довідався, що вона чортів привертає?

– Ну от іще! Батько казав, що про це довідатись дуже легко. Коли хтось на тебе витріщає очі та ще й буркоче щось, то, значить, наврочити хоче. Бо коли відьма буркоче, то це вона читає молитву навпаки, задом наперед, – розумієш?

– Слухай, Геку, коли ти будеш пробувати з кішкою?

– Цієї ночі. На мою думку, чорти напевно прийдуть цієї ночі по старого Вільямса.

– Та його ж іще в суботу поховали, Геку. Вони, мабуть, уже вкрали його в суботу вночі.

– Та що ти кажеш! Як же вони могли його вкрасти до півночі? А опівночі вже була неділя. В неділю чорти не дуже люблять шльондрати по землі.

– Це правда. Про це я не подумав. Можна й мені з тобою?

– Звичайно, якщо не боїшся.

– Боюсь! Отакої! Ти нявкнеш під вікном?

– Добре… І ти нявкни у відповідь, якщо тобі можна буде вийти. А то минулого разу я доти нявкав під вікнами, поки старий Гейс почав жбурляти в мене каменюки й кричати: «Чорти побрали б цю кішку!» Я йому за це вибив шибку цеглиною, – тільки ти про це анітелень!

– Гаразд. Тієї ночі я не міг нявкнути у відповідь, бо тітка за мною стежила. Але тепер я таки нявкну. Слухай, Геку, що це в тебе таке?

– Нічого особливого – кліщ.

– Де ти його взяв?

– А в лісі.

– Що візьмеш за нього?

– Не знаю. Я його не збираюся продавати.

– Як знаєш. Та й кліщ такий манюсінький.

– Ну, ще б пак! Чужого кліща кожен може лаяти. А я ним задоволений. Для мене і цей добрий.

– Та кліщів у лісі до чорта. Я б їх тисячу назбирав, коли б схотів.

– Так чого ж ти їх не назбираєш? Ага! Сам знаєш, що тобі не вдасться. Скажу я тобі, що цей кліщ дуже ранній. Це перший кліщ, якого я бачив цього року.

– Слухай, Геку, я тобі дам за нього свій зуб.

– Покажи.

Том дістав папірець і обережно розгорнув. Гекльберрі уважно оглянув зуб. Спокуса була дуже велика. Нарешті він спитав:

– Справжній?

Том підняв верхню губу і показав порожнє місце.

– Гаразд, – сказав Гекльберрі. – Значить, по руках!

Том поклав кліща в коробочку з-під пістонів, де ще недавно був ув'язнений жук, і хлопці розійшлися, причому кожен почував себе багатшим, ніж перед цим.

Дійшовши до дерев'яного будинку, де містилася школа, Том швидко ввійшов з виглядом людини, яка сумлінно поспішала на урок, повісив капелюха на гвіздок і з діловитим виглядом квапливо сів на лаву. Учитель, який сидів, як на троні, на високому плетеному кріслі, мирно куняв, заколисаний гудінням учнів. Поява Тома розбудила його:

– Томасе Сойєре!

Том знав, що коли вчитель називає його повним ім'ям, це не віщує нічого доброго.

– Сер!

– Іди сюди! Ну, сер, чому це ви знову спізнилися?

Том уже ладен був збрехати щось, коли раптом побачив дві довгі золотисті коси, які він одразу пізнав завдяки електричному струмові кохання. Він побачив, що єдине вільне місце в тій половині класу, де сиділи дівчата, було біля неї, і миттю відповів:

– Я зупинився на вулиці поговорити з Гекльберрі Фінном.

Учитель скам'янів від здивування: він безпорадно втупився в Тома.

Гудіння змовкло. Учні запитували себе, чи не з'їхав з глузду цей відчайдушний хлопець. Нарешті вчитель сказав:

– Ти… що робив?

– Зупинився на вулиці поговорити з Гекльберрі Фінном!

Помилитися в значенні цих слів було неможливо.

– Томасе Сойєре, це найдивовижніше визнання, що я коли-небудь чув. За таку зухвалість лінійки мало. Знімайте куртку!

Рука вчителя працювала, поки не втомилась, запас різок помітно поменшав. Потім учитель наказав:

– Тепер, сер, ідіть і сідайте з дівчатками! І хай це буде для вас застереженням.

Сміх, що чувся в класі, трохи ніби збентежив хлопця. Але це тільки здавалося. Насправді його більше бентежила близькість до свого незнаного божества і несподіване щастя, яке йому випало. Він сів на краєчок соснової лави. Дівчинка задерла носа і відсунулася. Усі довкола моргали, шепотіли, хихотіли. Але Том сидів смирно, спершися на довгу низьку парту, і нібито старанно читав. Помалу на нього перестали звертати увагу, і клас знову наповнився звичайним гудінням. Тоді хлопець почав нишком поглядати на сусідку. Та помітила це, скривила рота і на хвилину повернулася до нього спиною. Коли ж вона знов обернулась до нього, перед нею лежав персик. Вона відсунула його; Том тихенько поклав його на те саме місце. Вона знов відсунула, але вже не так вороже. Том терпляче поклав персик знову на те саме місце, – і вона залишила його там. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьміть, – у мене є ще». Дівчинка прочитала ці слова, але нічого не відповіла. Тоді він почав малювати на дошці, закриваючи свій малюнок лівою рукою. Деякий час дівчинка вдавала, ніби не помічає цього; але потім в ній почала виявлятися людська цікавість. Хлопець малював собі далі, ніби нічого не помічаючи. Дівчинка спробувала подивитись, що це він малює, але так, щоб не дуже себе видати. Том знов-таки ніби не помітив її цікавості. Нарешті вона здалась і нерішуче прошепотіла:

– Покажіть мені!

Том відкрив частину карикатурного будинку з похилою покрівлею і кільцями диму, що виходив з димаря. Дівчинка так зацікавилась його роботою, що забула про все на світі. Коли Том закінчив, вона хвилинку дивилася, потім прошепотіла:

– Ох, чудово! Тепер намалюйте людину.

Художник поставив на подвір'ї перед будинком людину, схожу на підйомний кран і таку високу, що вона могла б переступити через будинок. Але дівчинка не була занадто вибаглива. Вежа задовольнилася з тієї потвори і прошепотіла:

– Як гарно! Тепер намалюйте мене поруч!

Том намалював пісковий годинник, приробив до нього зверху круглий місяць, солом'яні ручки й ніжки і в розчепірені пальці вклав величезне віяло. Дівчинка сказала:

– І це дуже красиво. Хотіла б я вміти малювати!

– Це легко, – прошепотів Том. – Я вас навчу.

– Ну, невже? Коли?

– На великій перерві. Ви підете додому обідати?

– Не піду, якщо хочете.

– Добре. Як вас звуть?

– Беккі Течер. А вас? Ага, я знаю, – Томас Сойєр.

– Мене так звуть перед тим, як карають. Коли я добре поводжуся, мене звуть просто Том. Ви звіть мене Томом, гаразд?

– Гаразд.

Том знову почав щось писати на дошці, ховаючи слова від Беккі. Але тепер вона вже не відсувалась, а просила показати їй. Том казав:

– Там нічого нема.

– Ні, є!

– Ні, нема; та вам і дивитись не хочеться.

– Ні, хочеться. Слово честі, хочеться. Будь ласка, покажіть!

– Ви кому-небудь скажете!

– Ні, не скажу. Слово честі, слово честі, не скажу.

– Нікому в світі не скажете? До самої смерті?

– Ні, ніколи нікому не скажу. А тепер покажіть!

– Та ви ж зовсім не хочете…

– Якщо ви такі вперті, Томе, я все одно побачу.

І вона поклала свою маленьку ручку на його руку. Почалась боротьба. Том удавав, ніби чинить серйозний опір, але поволі відводив свою руку, і нарешті розкрились такі слова: «Я вас люблю».

– Ах, ви поганий хлопчисько! – дівчинка боляче вдарила його по руці, але почервоніла, і було видно, що їй приємно.

Саме цієї миті хлопець відчув, що хтось міцно схопив його за вухо і поволі піднімає з лави. У такий спосіб його було проведено через увесь клас на своє місце під загальний нестримний сміх. Потім учитель протягом кількох жахливих хвилин постояв над ним, не кажучи ні слова, і нарешті так само тихо рушив на свій трон. Та хоча вухо у Тома боліло, серце його було сповнене радістю.

Коли учні заспокоїлися, Том зробив чесну спробу вчитися, але він був занадто зворушений. На уроці читання він збивався і плутав слова, на географії обертав озера в гори, гори в річки, а річки в материки, аж поки в світі знову не запанував первісний хаос. На уроці правопису Том так калічив найпростіші слова, що у нього відібрали олов'яний жетон, який він носив з великою гордістю протягом кількох місяців.

Розділ сьомий

Перегони кліща і розбите серце

Що більше намагався Том зосередити увагу на книжці, то більше розбігалися його думки. Нарешті він зітхнув і, позіхнувши, залишив ці спроби, йому здавалося, що велика перерва ніколи не настане. Було душно, жодного повіву вітру не відчувалось. З усіх снотворних днів це був найснотворніший. Одноманітне бурмотіння двадцяти п'яти школярів, що зубрили, навівало дрімоту, ніби гудіння бджіл.

Зелені схили Кардіфської гори лежали в тремтячому серпанку спеки. У небі ліниво ширяли кілька птахів. Крім них, не було видно ніяких інших живих істот, крім хіба що двох-трьох корів, та й ті спали.

Том усім серцем прагнув волі. Знайти що-небудь цікаве, щоб якось згаяти нудний час. Він засунув руку в кишеню, і лице його осяяла невимовна радість. Він нишком дістав із кишені коробочку, витяг звідти кліща і поклав на довгу плескату парту. Комаха, мабуть, теж в цю хвилину пройнялася вдячністю, але завчасно, бо тільки-но вона почала тікати, як Том завернув її шпилькою назад і примусив повзти в іншому напрямі.

Поруч Тома сидів приятель і друг його, страждаючи так само, як і Том. Він з глибокою вдячністю вхопився за нову забавку. Цього друга звали Джо Гарпер. Хлопці дружили цілий тиждень, а в суботу спільно воювали як вороги.

Джо витяг шпильку з куртки і почав допомагати другові муштрувати полоненого кліща. Обидва дедалі більше захоплювалися цим спортом.

Нарешті Том заявив, що вони тільки заважають один одному і жоден не дістає цілковитого задоволення від кліща. Тому він поклав на парту грифельну дошку Джо Гарпера і провів посередині риску згори донизу.

– А тепер, – сказав він, – умовимось так: поки кліщ буде на твоїм боці, ганяй його скільки завгодно, а я його не чіпатиму; а коли ти його випустиш і він утече на мій бік, то ти його не чіпай, поки він од мене не втече.

– Гаразд. Починай! Пускай його!

Незабаром кліщ утік від Тома і перейшов екватор. Тоді за нього взявся Джо. Кліщ знов кинувся тікати – і знову опинився у Томових володіннях. Ці переходи повторялися досить часто. Поки один хлопець ганяв кліща, захоплений такою цікавою роботою, другий з неменшою цікавістю стежив за ним. Дві голови схилилися над дошкою, і дві душі умерли для всього іншого на світі. Нарешті щастя нібито остаточно перейшло на бік Джо. Кліщ, збуджений і стривожений не менш, ніж самі хлопці, кидався туди й сюди, але щоразу, коли перемога була, так би мовити, в руках Тома і пальці його рвалися до комахи, шпилька Джо невблаганно завертала кліща назад. Нарешті Том не стерпів. Спокуса була занадто велика. Він простяг руку і почав підштовхувати кліща в свій бік. Вмить Джо розсердився:

– Томе, – сказав він, – не чіпай його!

– Я тільки хочу підігнати його трохи, Джо!

– Ні, сер, це нечесно. Дайте йому спокій!

– Та я не збираюся довго ганяти.

– Дайте йому спокій, кажуть вам!

– Не хочу!

– Ти не маєш права його чіпати; він на моєму боці.

– Слухай, Джо Гарпер, чий це кліщ?

– Байдуже мені, чий він… Він на моєму боці, і ти не смієш чіпати його!

– Як то – не смієш! Це мій кліщ., я можу робити з ним все, що захочу!

Раптом страшний удар прута впав на Томові плечі. Другий, такий самий удар упав на плечі Джо. Протягом двох хвилин учитель найретельніше вибивав пил із їхніх курток, і весь клас радів і сміявся. Хлопці були занадто захоплені своєю забавкою і не помітили, що незадовго перед тим в класі раптом запала тиша, бо вчитель навшпинькак пройшов через кімнату і зупинився над ними. Він досить довго спостерігав їхню гру, аж поки не вніс у неї деяку різноманітність.

Коли, нарешті, пробило дванадцять і настала велика перерва, Том підбіг до Беккі Течер і прошепотів їй на вухо:

– Надінь капелюшок і зроби вигляд, що йдеш додому, а коли дійдеш до рогу, почекай, поки всі пройдуть, заверни в провулок і повертайся сюди! Я піду іншою дорогою і теж скоро буду тут.

Таким чином, Том вийшов із школи з однією групою школярів. Беккі – з іншою. Трохи згодом вони зустрілись на дальньому кінці провулку і повернулись до спорожнілої школи. Вони сіли поруч, поклавши перед собою грифельну дошку. Том дав Беккі грифель і, водячи її рукою, намалював ще один, такий самий чудовий будинок. Коли інтерес до мистецтва ледь-ледь ослаб, вони почали розмовляти. Том був безмірно щасливий.

– Ти любиш пацюків? – спитав він.

– Ой, ненавиджу!

– І я теж… коли вони живі. Але я питаю про дохлих – надіти їм мотузочок на шию і вертіти круг голови.

– Ні, я пацюків взагалі не дуже люблю. Ось що я люблю – жувати гумку.

– Шкода, що в мене нема.

– Справді? У мене є трошки. Я дам тобі пожувати, тільки ти потім віддай.

Це було приємно, і вони почали жувати по черзі, дриґаючи ногами від надмірного задоволення.

– Ти була коли-небудь в цирку?

– Так, і тато обіцяв узяти мене туди ще раз, якщо я буду хороша.

– Я був у цирку три-чотири рази – багато разів! Церква просто дурниця в порівнянні з ним. У цирку весь час показують щось нове. Я, коли виросту, буду клоуном у цирку.

– Правда? От добре! Вони всі такі милі, строкаті…

– Ага, та ще й купу грошей загрібають… Бен каже: по долару в день. Слухай, Беккі, ти була коли-небудь заручена?

– Що це значить?

– Ну, заручена, щоб вийти заміж?

– Ні.

– А хотіла б?

– Чого ж? Не знаю. А як це робиться?

– Ти просто кажеш хлопцю, що ніколи ні за кого не підеш, крім нього – розумієш, ніколи, ніколи, ніколи, – і потім ви цілуєтесь. От і все. Це кожен може зробити!

– Цілуємося? А навіщо цілуватися?

– Ну, для того, щоб… ну так уже ведеться… Всі так роблять.

– Всі?

– Атож, усі закохані. Ти пам'ятаєш, що я написав на дошці?

– Так… так.

– Що ж?

– Не скажу.

– То, може, я скажу тобі?

– Т-так… тільки коли-небудь іншим разом.

– Ні, тепер.

– Ні, не тепер – завтра.

– Ні, ні, тепер, Беккі. Я тихенько, я шепну тобі на вухо.

Бачачи, що Беккі вагається, Том прийняв її мовчання за згоду, приклав губи до самого її вуха і ніжно повторив їй свої попередні слова. Потім додав:

– Тепер ти мені шепни те саме..

Вона довго вагалася і нарешті попросила:

– Одвернись, щоб не бачити мене, тоді я скажу. Тільки ти нікому не розказуй, чуєш, Томе? Нікому. Не розкажеш? Правда?

– Ні, ні, я нікому не скажу, будь певна. Ну, Беккі?

Він одвернувся, а вона так близько нахилилась до його вуха, що від її подиху затріпотіло його хвилясте волосся, і прошепотіла соромливо:

– Я… вас… люблю!

Потім скочила й почала бігати навколо лав і парт, рятуючись від Тома, що гнався за нею; потім забилась у куток і закрила обличчя білим фартушком.

Том схопив її за шию і почав умовляти:

– Ну, Беккі, тепер уже все скінчено, – тільки поцілуватися. Тут нема нічого страшного, це пусте. Ну, будь ласка, Беккі.

І він шарпав її за фартушок і за руки.

Мало-помалу вона здалась, опустила руки і підставила йому обличчя, зашаріле від довгої боротьби, а Том поцілував її в червоні губки і сказав:

– Ну, от і все, Беккі. Тепер ти вже нікого не повинна любити, крім мене, і ні за кого, крім мене, не виходити заміж, ніколи, ніколи. Ти обіцяєш?

– Так, я нікого не буду любити, Томе, крім тебе, і ні за кого іншого не піду заміж. І ти, гляди, ні на кому не женись, тільки на мені.

– Звичайно. Аякже. Така умова! І до школи і з школи ти повинна йти зі мною, – якщо за нами не будуть стежити, – і в танцях вибирай мене, а я тебе вибиратиму. Так завжди роблять жених і наречена.

– Чудово! Ніколи не чула про це.

– Це страшенно весело! Коли ми з Еммі Лоренс…

Широко розкриті очі Беккі Течер сказали Томові, що він ляпнув зайве, і хлопець зніяковів.

– О, Томе, то я вже не перша, з ким ти був заручений?

Дівчинка заплакала.

– Годі плакати, Беккі. Я не люблю її більше.

– Ні, Томе, ти любиш. Ти сам знаєш, що любиш.

Том намагався обійняти її за шию, але вона відштовхнула його, повернулась обличчям до стіни і плакала далі. Том почав умовляти її, називав ласкавими іменами і повторив свою спробу, але вона знов одіпхнула його. Тоді в ньому прокинулась гордість. Він попрямував до дверей і вийшов на вулицю, збентежений і стривожений, зупинився і час від часу поглядав на двері, сподіваючись, що Беккі ось-ось одумається і вийде слідом за ним на ґанок. Але вона не виходила. Томові стало дуже сумно: адже ж він справді винний, йому було важко примусити себе зробити перший крок до примирення, але він поборов гордість і ввійшов у клас.

Беккі все ще стояла в кутку і плакала, повернувшись лицем до стіни. В Тома защеміло серце. Він підійшов до неї і постояв трохи, не знаючи, з чого почати.

– Беккі, – промовив він несміло, – я й знати нікого не хочу, крім тебе.

Жодної відповіді. Самі лише схлипування.

– Беккі… (прохальним голосом). Беккі! Ну скажи що-небудь.

Знову схлипування.

Тоді Том витягнув найкращу свою дорогоцінність – мідну кульку від камінної решітки – і, простягнувши її так, щоб Беккі могла бачити, сказав:

– Ну, Беккі, будь ласка… Ну, хочеш, я тобі подарую оце?

Вона відштовхнула його руку, кулька впала й покотилася по підлозі.

Тоді Том вийшов на вулицю і вирішив піти куди очі світять і цього дня не повертатися до школи. Беккі раптом запідозрила щось недобре. Вона кинулась до дверей – Тома не було видно. Вона побігла навколо дому, сподіваючись знайти його на майданчику для ігор, але його не було й там. Тоді вона почала його кликати.

– Томе, Томе, вернись!

Вона дослухалась, але відповіді не було. Беккі залишилась без товариша. Кругом усе було тихо й пусто. Вона сіла й знову заплакала: вона почувала себе винною. Тим часом знову почали збиратися школярі; треба було затаїти своє горе, втихомирити своє розбите серце і взяти на плечі тягар довгих, виснажливих, тужних післяобідніх уроків. У неї ще не було подруги, їй ні з ким було розділити свій сум.

Розділ восьмий

Майбутній сміливий пірат

Том блукав провулками, звертаючи то праворуч, то ліворуч, поки не зайшов далеко від тієї дороги, якою поверталися додому школярі. Два чи три рази він перейшов струмок убрід, бо гадав, що у такий спосіб може обдурити можливу погоню. Через півгодини він був уже біля палацу Дуглас на вершині Кардіфської гори. Школа ледве виднілася внизу, в долині. Він увійшов у густий ліс, пробрався без стежок у самісіньку хащу і сів відпочити на мох під гіллястим дубом.

Тут у лісі було тихо і душно. У мертвій полуденній спеці замовкли навіть птахи. Природа лежала уві сні, що його іноді порушував тільки далекий стук дятла. І від цього стуку лісова тиша здавалася ще глибшою, а самотність – ще нестерпнішою.

Серце у Тома краяла туга, яка була у цілковитій гармонії з навколишньою природою. Довго сидів він, поставивши лікті на коліна і спершись підборіддям на руки, і думав, йому здавалося, що життя в найкращому разі – марнота і смуток, і він заздрив Джіммі Роджесу, який недавно вмер. Як добре, – гадав він, – лежати в труні, дрімати й мріяти без кінця, коли вітер шепоче в гіллі дерев, погойдує трави й квітки на могилі, а тебе ніщо не турбує, і нема про що горювати ніколи, ніколи. Ох, якби в нього були добрі оцінки в недільній школі, він сам був би ладен умерти й покінчити з огидним життям… А оце дівчисько, ну що він їй зробив? Нічого. Він бажав їй добра, а вона прогнала його, як собаку, – просто, як собаку. Вона шкодуватиме колись, – мабуть, коли буде вже занадто пізно. Ох, коли б можна було вмерти тимчасово!

Але гнучка душа юності не може бути стиснута протягом довгого часу. Помалу Том повернувся до міркувань земного життя. Що, коли він зараз піде світ за очі і таємниче зникне для всіх? Що, коли він піде геть – далеко-далеко, у незнані краї, за моря – і ніколи більше не повернеться? Що почуватиме тоді Беккі? Він згадав, як збирався стати клоуном у цирку, але тепер ця думка була йому огидна, бо клоунські жарти здавалися йому принизливими, коли його душа поривалась до туманних гордовитих висот романтики. Ні, він піде в солдати і повернеться через багато років, вкритий ранами і славою. Або, ще краще, приєднається до індійців і буде полювати з ними на буйволів, блукати гірськими стежками війни, серед високих гір і прерій Далекого Заходу, і коли-небудь повернеться додому великим індійським вождем, наїжачившись перами, розмальований, жахливий, і вдереться прямо в недільну школу з войовничим кличем, від якого холоне кров у жилах. Ото витріщать очі всі товариші! От будуть йому заздрити!

Але ні. Є на світі ще краще заняття! Він буде піратом. Ось воно що! Тепер він ясно бачив перед собою своє майбутнє, осяяне невимовною славою. Ім'я його лунатиме на цілий світ, і люди тремтітимуть, слухаючи це ім'я. Як гордо краятиме він бурхливі моря на своїм довгім чорнім фрегаті «Демон Бурі», з чорним прапором на високій щоглі.

І сягнувши вершин слави, він раптом з'явиться в старенькому рідному містечку і ввійде в церкву, весь засмаглий, обвітрений, у чорнім оксамитовім камзолі і таких самих штанях, у високих ботфортах з червоною стрічкою через плече; за поясом – пістолети, при поясі – ніж, заіржавлений від пролитої крові; на голові – м'який капелюх з перами; у руці – розгорнутий чорний прапор, а на прапорі – череп і кістки навхрест – і завмираючи від захоплення, почує шепіт: «Це Том Сойєр, пірат! Чорний Месник Іспанських морів!»

Так, вирішено! Шлях його обрано! Він завтра ж утече з дому і почне нове життя. Щоб бути готовим на ранок, треба вже тепер почати готуватись. Треба перевірити всі свої запаси.

Том підійшов до гнилого пня, що був поблизу, і почав своїм ножиком копати землю біля нього. Незабаром по звуку він пізнав під корою порожнє місце. Він засунув туди руку, урочисто вимовляючи заклинання: