Текст книги "Щоденник страченої"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

***

Чи має жінка знаряддя тортур?

Має.

Руки.

Язик.

Губи.

А чоловік, якщо він не кат?????

***

Тобі можна би порадити змінити професію. Ти міг би зривати лаври першості анестезіолога.

Не знаєш чому? Та тому, що введений тобою наркоз діє так довго, що іноді мені здається: ти мене не иіанестезував, а одразу забальзамував.

Я завжди відходжу від тебе, як від тривалого наркозу.

А ти тим часом ловиш всі кайфи життя, коли я то ниринаю, то потопаю, як той човен з-під хвиль, з-під запалів твоєї анестезії.

О! Тобі ніколи не загрожуватиме безробіття, поки в юбі залишається професійність жіночого анестезіолога.

Іще ніколи не було так, щоб я місяцями нічого не хотіла сказати цій непорочності паперу... Так можна оніміти...

Читала книжку М.М. «При відкритих очах». Цікаво, як така розумна жінка могла написати таку дурницю про пішу жінку?!

Жінка проживає життя з очима винятково заплющеними. Навіть, коли вона робить серйозну роботу, вирішує конкретні справи, займається побутом і т.і. – в жінки завжди заплющені очі.

Жіноче життя триває в придуманій нею темряві, там нона шукає своє правдиве зображення в дзеркалі якогось одного – вибраного нею – чоловіка.

Проте жінка ніколи не є упевнена, що вимріяний нею чоловік – це той, який щойно провів її поглядом чи подав руку з тролейбуса. І щоб перевірити свої відчуття – вона машинально заплющує очі, а хоч би й ступаючи на останню сходинку тролейбуса. Пересвідчившись, що відчуттів катма, жінка опускає ногу на бруківку. Навіть, якщо вона після цього втрапить під тролейбус.

При відкритих очах жінка не відчуває нічого, крім утоми, роздратування й печалі.

М.М. не знати цього – не знати жіночої психології. Або самій не бути жінкою.

***

Щодо заплющених очей я вчора, мабуть, помилилася. Коли було б так, як я полемізую з М.М., то я давно би бавила дитину, трималася б за полу чоловікового піджака, пекла би кренделі і ліпила вареники, а не вдавалася б до ялових розмірковувань.

Страшно визнати, але я сама ялова, і думки мої ялові, і все довкіл мене таке ж безплідне і штучне...

Дощ хоче зробити повінь

О, та ти, душечко, виявляється, іще той філософ. Може, тобі торбину й гайда у світ – хай ловить, якщо зможе?

А дзуськи.

Нібито був такий, що не зловився!

Наш Савич також зловився.

Кажуть, на хлопчиків.

Ну, і хай.

Філософ – найбільша людина.

Вона повинна найбільше зазнати всього.

І потворного також.

От, дурепа! Скажи це котромусь задрипаному патріотові. Бажано, в шароварах і з уявною булавою.

З листопада

Я б хотіла колись прочитати

спокійну,

розумну,

не-надривну,

не-істеричну

книжку про печаль.

Про найбільшу печаль у світі.

Про еверести печалі.

Печаль,

не названу іменем,

не пов'язану із конкретним часом,

не вмотивовану,

непоясниму,

невидиму,

не...

Не про людей,

не про історію,

і не про кохання —

лише про одну-єдину, але вселенську печаль, що роз'їдає кожного й точить із середини дужче, ніж точить смертельна недуга.

Печаль – як друге наше «еgо», як стимул і рушій, спонука до життя й смерті.

Печаль невловиму, ненав'язливу печаль душі... великої, але незмінно сумної людської душі, яка навіть на феєрверкові життя залишається все одно сиротливою; кругло-сиротинною, навіть коли всі бубни і фанфари світу б'ють їй хвалу і славу.

Цікаво, про таку печаль напише той, хто зазнав її, чи той, що бездушний – а, отже, і безпечальний? Адже про майбутнє материнство найкраще написана безплідна Ґабріела Містраль, а не та, що наплодила десятьох.

4 листопада

...Мені іноді здається, що моя печаль – достойна вселенського жалю й розуміння...

Але хіба можна зрозуміти те, чого неможливо побачити?

24 листопада

«Вы прошумели мимо меня,

как ветвь,

полная цветов и листьев»...

Вже кілька днів не можу позбутися фрази, вичитаної в Ю.Олеші.

Вона мені дошкуляє. Бо я акцентую кожне слово. І щоразу акцент припадає на інше.

Сьогодні для мене актуальним було мимо.

Це також належить печалі????

1 грудня

Цікаво, на старості людина печально-неметушлива лише від досвіду і знань, чи печаль старіє разом зі своїм носієм-господарем і робить людину мудрішою?

Може, навпаки – мудрість робить людину печальнішою?

А чи є таке поняття – більшої чи меншої печалі?

Вона ж, як Бог, – ота невидима, але повсюдна, не обмежена ні простором, ні часом, не облікована найточнішим приладом, мало коли узгоджена із розумом, але завжди скоординована із серцем – її величність і її примхлива примадонність Печаль.

Розкішніша розкішниця, аніж найдорожчі коштовності султанського гарему.

І завжди – тільки з великої літери.

Вона також, «как ветвь, полная цветов и листьев» ?

***

Сьогодні з «Анни Кареніної» випав лист.

Господи, чий, якщо я нікому десятиліттями не писала і ніхто десятками років не озивався до мене?

Мені зробилося так соромно, ніби мене спіймали на крадіжці.

Це був навіть не лист, а давня Різдвяна листівкамолитва, дрібно, але розбірливо переписана від руки моєю випадковою знайомою. Вже не пригадую її обличчя, але я досі пам'ятаю його вираз. Такими малюють образи святих.

Ми познайомилися вимушено. В останній день її і перший день мого перебування в гінекології.

Вона – виношувала.

Я – повинна була абортувати.

Вона про це не здогадалася.

Але за неписаним законом усіх майбутніх породіль, написала мою адресу.

Дивно, та я тоді назвала адресу правдиву.

І ось за кілька місяців, саме напередодні Різдва, до мене випорожненої, як смітттєпровід, до всього байдужої й глухої, прийшла листівка.

Читала її – і суперечливі відчуття шматували мене надвоє.

Перший порив – викинути, другий – повернути назад із образливою якоюсь припискою, а третій – просто розсміятися: була людиною, глухою до віри і всяких забобонів.

А потім я сіла просто на підлогу – і сльози мені не спинялися:

«Молитовне зітхання жінки-християнки, коли вона сподівається дитини

О Преславна Мати Божа! Змилуйся наді мною, бідною рабою Твоєю, і прийди мені на допомогу в час моїх недуг і небезпек, з якими народжують дітей всі бідні Свині дочки. Згадай, о благословенна в жонах, з якою радістю і любов'ю Ти поспішала в нагірну сторону відвідати родичку Твою Єлисавету, коли вона сподівалася дитини, і як чудесно позначилося благодатне відвідання Твоє на матері й дитині.

З невимовного благосердя Твого дай і мені, негідній служниці Твоїй, щасливо дочекатися дитини. Даруй мені цю ласку, щоб дитина, яка зараз перебуває під моїм серцем, прийшовши до пам'яті, з радістю, подібно до святого немовляти Іоана, поклонялася Божественному Господові Спасителю, що з любові до нас грішних смирився і сам був Дитиною.

Невимовна радість, якою переповнювалося непорочне серце Твоє при погляді на новорожденного Твого Сина і Господа, нехай усолодить скорботу, що чекає мене серед недуг народження.

Життя світу, мій Спаситель, народжений Тобою, нехай врятує мене від смерті в час розродження і нехай прилучить плід утроби моєї до числа обранців Божих. Вислухай, Преславна Царице Небесна, смиренне благання моє і зглянься на мене, бідну грішницю, оком милості Твоєї; не посором моєї надії на Твоє велике милосердя і осіни мене, помічнице християн, зцілителько хворих, Твоїм материнським покровом у час моїх мук і хвороби, щоб сподобилась я і могла я відчути на собі, що Ти – Мати милосердя, і щоб я завжди прославляла Твою милість, яка ніколи не відкидає молитви бідних і визволяє всіх, хто звертається до Тебе в час скорботи й хвороби. Амінь».

Жах, пережитий мною за три лікарняні дні, після листівки відновився з такою силою, що в мене почалася затяжна депресія.

Я втратила апетит, сон, цікавість до будь-чого.

Не відповідала на телефонні дзвінки, взяла відпустку і цілими днями цмулила дешеве вино: щоб швидше сп'яніти.

Знала: більше я не зможу зачати. Була занадто старою для першого аборту.

...А листівочку довго тримала під матрацом, аж поки не зрозуміла остаточно, що й вона мені не допоможе.

Та я її чомусь не викинула.

Четвер, осінь

Ця вчорашня знахідка – листівка-молитва – так стриножили мене, велику невірницю і велику безбожницю, що я вперше в свідомому житті побрела до храму.

Мені захотілося помолитися за своє умертвлене дитя. Уперше...

З жахом я зрозуміла, що не знаю, куди йти. У місті чи не на кожному кроці церква, а я стояла на роздоріжжі и відчувала, як від сорому загораються щоки. Я чула про міжконфесійні чвари, але не чула, де можна замолювати гріхи за убієнне життя.

Може, піти до іудеїв?

Але я про їхні закони нічого не знаю.

З мусульманами – іще гірше.

Католики не дуже заохочують аборти.

А свої – православні – чубляться за гроші, а не за Бога, забуваючи про страждущі душі таких, як я.

І я ступила на поріг маленької – схожої на капличку – церковці.

Мені здавалося, що в малій за розмірами церкві меншає гріх. Або стає менш видимим Богові.

Молодий церковний урядник, з яким зустрілися мої очі, докірливо похитав головою:

– Пані, запам'ятайте: в церкві не наступають на поріг.

Іще не переступивши порогу, я зрозуміла, що дорога до храму мені заказана.

Проте я купила свічку і почала ходити порожньою церквою. Відчувала, як мені незатишно. Мабуть, брешуть ті, хто каже, що в Господньому храмі людина, не залежно від міри її гріха, відчуває душевну полегкість. Мені було важко, некомфортно.

Черниця, що продавала свічки, довго спостерігала за мною, а потім нечутно стала за плечима:

– Що ви шукаєте, жінко? Снувати по церкві – не годиться.

– Я хочу помолитися.

– За здоров'я чи за упокій? – лагідно перепитала.

– За... – я затнулася, – ... за померлого.

– Чоловік чи жінка?

– Дитина.

– Он там при вході ліворуч на столик покладіть свічечку і помоліться. Господь вас почує. Можете написати ім'я дитини.

Наступного року у цей же день

Ніхто мене не почув.

Ні Бог, ні той, хто зробив мене нещасною.

Ніхто.

Та я більше й не намагалася достукатися до Всевишнього правителя. Він, мабуть, найбільше любить удатних, не заблудлих, менш грішних.

Із слухняними йому простіше. Вони щораз удосконалюються у своєму послухові.

З такими, як я, – самі проблеми. Без надії, що із блудниць зробляться послушниці.

***

Чому так є, що в хвилини душевного сум'яття, зовнішній світ мало не чоботом додатково нагадує тобі про твою кризу?! Так, ніби в середині тебе працює передавальна станція, що посилає внутрішні імпульси за межі єства? Якщо це не містика, то що?

Інакше чого б то з динаміка допікав мене вже й не знаю, чий голос, – голос надприродний, чи голос тутешній:

«Стыдно мне, что я в Бога не верил...

Горько мне, что не верю теперь».

А знаєш, я й справді не вірю ні в що, окрім нас двох.

31 грудня, напередодні 2000 року,

І це – не кінець світу?!!

Цікаво, хто може облікувати, скільки людині відведено випробувань?

А скільки випробувань людина відбуває насправді?

І де той містифікатор, який придумав вічну і найстрашнішу казочку про те, що всім на світі керує Бог?

А раз керує – значить, лякає.

Як лякає – значить, він терорист?

Навіщо з Бога роблять Бен Ладена?

І того, й того шукають всі, – а ніхто не знаходить. Але голос його чують, дива його ввижаються.

У Бога що, є своя Аль-Джазіра чи всепланетний комп'ютер із реєстром кожної особи?

Ідентифікаційний номер кожного підданого?

І хто в Бога оператор комп'ютерного зв'язку? Провайдер?

Хто виконавець Божої волі?

Хто служить Суддею?

Прокурором?

Якою валютою розплачується Бог зі Смертю?

Адже для пані Смерті сам процес смерті – бізнес? Інакше, навіщо б їй висмикувати з життя квітучих людей? Для чого іншого, як не для торгу з тим, хто обліковує душі на тому світі? Без особистого зиску – навіщо плодити чиїсь сльози, тугу? Залишати стільки калік, недужих, а забирати кращих?

Зрештою, як усе це можна контролювати?

Увесь світ?

Чорних і білих?

Переплітати їхні судьби?

Мстити за гріхи п'ятого коліна?

О, тоді не дивно, що один Бог упоратися з таким обсягом роботи не може, через те, напевно, боги, як люди, також поділили сфери свого впливу. Ісус, Будда, Магомет, Єгова. Один добріший, інший – милосердніший. Той – більш ліберальний. Цей – майже постмодерніст.

Але, чекайте, а понад ними, що – Смерть у одній особі??! Могутніша за всіх богів із людьми разом узятими?

В такому разі, молитися треба Смерті, їй одній, всесильниці, вседержительці?

І без посередників.

Немає гармонії ніде...

А ми хочемо гармонії між людьми...

О, Боже, але ж сьогодні я не п'яна...

І цей Новий рік, та що Новий рік – нове тисячоліття, в якому, мабуть, так само не буде кінця світу, як не було в минулому, – я зустріла з невідкупореним шампанським.

Скільки за моє життя було їх таких, самотніх????

А скільки ще попереду???

Зранку наступного року...

Не впізнаю себе. Бо я думаю про те, про що раніше ніколи не пеклася моя егоїстична душа. Ніколи не мала бажання дістатися суті іншої, окрім суті своїх відчуттів до одного-єдиного чоловіка.

Що зі мною зробилося після отого давнього походу до храму?

Як смішно... я думаю про гріхи!

Де той шлагбаум, що встановлює міру, чи, власне, кордон гріховності людини, її аморальності?

Ці чортові забобони – заборони – перестороги – колінопреклонство – страх, невідомо перед чим... Вони мені отруїли життя. Це віддає глибоким селом. І нічого немає, окрім самого себе і твого внутрішнього життя. Зовнішні маразми – антураж. Для різноманітності.

Цікаво, що сказали б на це ті, що проповідують з екрана добро і совість???

Яке добро?

Чия совість?

Он на смітнику бомжиха з дитиною розклали вогнище – гріються. А ввечері вкладуться спати в дірявому брезентовому наметі. І нічия совість не прокинулася, щоб винести їм бодай укривало.

Брехня. Усе брехня. Скрізь брехня. Від малого – до великого.

І стандарти багаторазового користування на всі випадки життя.

Що я верзу? Я п'яна.

...А він вкотре поміняв телефон.

Ховається, дрантя.

29 січня 200...

І все ж... чому між людьми можлива гармонія, хоча й нетривала... або дуже тривала, але можлива? Куди вона потім зникає? Видозмінюється? Чи що з нею відбувається?

Вона,

люба моя,

атрофується,

випаровується,

розчиняється,

щезає,

вивітрюється,

вмирає,

мовчки покидає нас.

Цікаво, людство засвоїло так багато знань, зробило винаходи, вивчило так багато слів, довчає Всесвіт – а не знає елементарних речей: не знає процесу розлюблення одною людиною іншої.

Невже і справді все зводиться до банальної хімічної реакції певних хімічних елементів в організмі?

Ні. Ця дурна, псевдолюдяна, нібито наукова, теорія така ж фальшива – як розвінчаний міф про те, що біг продовжує життя, що нервові клітини не відновлюються, що земля тримається на трьох китах, а коров'яче масло шкідливе для здоров'я.

Людству невигідно проповідувати сталість, стабільність, плекати, леліяти, колисати, що там іще з ним робити, щоб уберегти тривке кохання двох.

Це не дає прибутків.

Тому людство придумало й меценатствує зраді, брехні й обману.

На цьому можна заробити шалені гроші.

Шалене кохання грошей не додає і щастя не примножує.

Крапка.

12-20 липня, на відпочинку в горах. У мене щось із легенями. Лікарі порекомендували гори, повітря й свіже молоко.

...Десь тут шастають ночами чорти, або, по-тутешньому, гонихмарники, триюди, нудять світом розплетені нявки, а таємне людське ворожіння – мольфарство – зупиняє грози. Потім на все це народжується якийсь нетутешній Коцюбинський чи Хоткевич – і змушує багатьох із нас вдаватися в містику чи, принаймні, шукати на карті містичні точки для свого духу, як еротичні зони на тілі.

... Ось і я сиджу на самій маківці світу – на горі Посіч (дуже вже вона посічена верем'ям, тобто погодою, кажуть тут) – і світ мене справді не обходить.

І, якщо по правді, справа далеко не в легенях чи, точніше, не тільки в легенях.

Мовою модерну це звучить «релаксація», а може, іntermezzo.

Учора старий-старезний, але ще здоровісінький, гуцул з-під Верховини розгрібав жарини ватри й розказував своє – «три годи до дев'яностки» – довге і ненабридне життя.

Мені страшенно цікаво, як можна жити так довго, не втратити почуття гумору й позитивної енергетики.

– Дочко, щодня дрібку овечого масла на голову і масла в жолудок натще – і ще можу дріботіти «гуцулку» на весіллі. Бо чуюся чоловіком.

– Діду, як то масло на голову?!

– Як – як?! – дивується тепер уже мені: – Помастити чупер, ну; волос по-вашому, втерти масло у шкіру – такий масаж, що але де тобі! А в маслі, знаєш, скілько грав! І дохторів до смерти не треба. Але мене точить одне...

– Діду, а як любов у вашому житті... була любов?

– А це що таке? Любив, скілько хотів і міг.

– I багатьох?

Дід сміється з-під розкішних сивих вусів:

– Кого хотів і чув, що мене хочуть.

– А чим чули?

– Як чим?! Смішна! Серцем.

– А як це можна чути?

Дід розгрібає жар, ніби й уваги на мене не звертає:

– А цему, дочко, ніхто не може навчити.

– А що ви робили, як любов минала?

– Нічого не робив, бо приходила друга.

– Як ви думаєте, діду, чому любов минає?

– По цему видко, що ти, дочко, велика безбожниця, бо не читала Біблії. А там сказано, що любов не минає ніколи. А як ти питаєш про тілесну любов, то вона минає, бо всьому приходить рачинець: людині, тварині, дереву й любові.

– А що таке «рачинець»?

– Кінець. Строк.

– Діду, а хіба погано пізнати в житті лиш одну любов, щоб більше було не треба?

– Як то пізнати одну любов?! – Дід ходить навколо дотліваючого вогнища і здивовано дивиться на мене:

– Ти що, не знаєш, що один день погоди не робить? Любов – це один день, один кусень хліба, одне горня води. Хіба ти за одним куснем можеш пізнати повний його смак чи набутися одним днем верем'я?

Я сміюся, не ховаючись, ніби радію власному відкриттю:

– Діду, так то ж розпуста.

– Е, ні-і-і... Серце уміє розпізнавати, що є любов, а що пустоти.

Р.S.

За ці дні старий гуцул мене не наблизив ні до чого, як до думки, що все конечне, крім любові. За минулою приходить наступна, наступна міняє попередню – і так доти, поки не прийде й тобі «рачинець». Тобто вийде твій термін.

Дивно якось... отже, життя влаштовано так, що минає термін в'язничного утримання, строк збирання врожаю, термін кохання і строк життя?

Але останнє – кінець життя – це єдине, що позбавлене випадковості. Решта може й не відбуватися. Бо випадок приводить нас у світ, випадок може зробити із нас злочинця. Проте – не обов'язково. Ми можемо у світ і не прийти, і можемо не сподіяти злочину навіть під дією обставин.

При чому тут терміни кохання? При тому, що немає терезів, які змогли би показати вагу чи міру кохання і бодай натякнути, що саме ця любов – ота, що не ковток води і не один день погоди. Є лише суцільні оптичні, фізіологічні і психічні обмани. Ось через те воно й називається те, що не минає, а переходить з одного в інше, видозмінюється. Ми можемо й не зрозуміти, що у нас воно є чи вже було.

Але ми не можемо не вмерти.

...То дідова теорія, яка видавалася спочатку теорією розпусти, – правильна?!

9 лютого минулого року

Р.S. Я тепер маю багато часу, і можу розказати детально. ЧИМ закінчилося моє тодішнє божевілля. ...Пізно увечері, десь так ближче до одинадцятої, раз-за-разом я випила чотири, – парні, як на поминках, – п'ятдесятиграмові шкалики віскі, завчасно заправивши цю гидоту вишневим соком, і, щоб не заплакати, подивилася в стелю. Стеля мала колір мого теперішнього обличчя.

Перевела погляд на підлогу. У трилітровій банці в'янули три пурпурові троянди, як жінка після тридцяти п'яти. Я забула зачинити балконні двері, і розпуклі ще зранку бутони скоцюрбилися від лютневого холоду. Я хотіла сп'яніти. Перечекавши хвилин із двадцять і не відчувши ніякого запаморочення, я зітхнула й пішла у ванну. Вода з холодного крана булькотіла, як непролиті сльози в горлі. Коли ванна наповнилася до третини, вкинула колючі стебла у воду. Я задумала їх реанімувати. А може, хотіла реанімувати щось інше?

...Учора був мій день народження. Я брела пізньою вечірньою вулицею міста і плакала.

Чому я плакала?

Бо ти випробовував мене навіть у день мого народження, демонструючи послідовність солдафона, який щодня віддає команду шикуватися до сну чи до прання шкарпеток. Тримати мене в чорному тілі, навіщось постійно загартовувати, як моржа, – цей твій підкреслено демонстрований стиль колись таки зведе мене з розу му. Ти прагнеш навчити мене холодної реакції на екстремальні викиди серця. Тобі працювати б у Міністерстві надзвичайних ситуацій. Ти б упорався з усіма землетрусами і падіннями літаків іще до землетрусів і падінь. А я не вмію розписати роботу свого серця навіть за твоєю вказівкою. Це ж не годинник – моє серце. Навіть годинники збиваються з ритму. А скільки його там, нашого серця?

Онде отой мій улюблений салат із курячого серця і салат із серця телячого має різний смак, вигляд і вагу інгредієнтів.

Але і те, і те – серце.

Хоча, цікаво, скільки ж важить середньостатистичне людське серце? І чи збільшується його вага і об'єм, якщо його власник – тяжко закоханий?

Треба б запитати знайомого кардіолога.

Боже... таке приверзеться на п'яну голову... Краще йти отак у світ за очі і плакати, аж поки несподіване таксі не проковтне тебе, як чергову жертву.

і Мовчазний водій, висаджуючи мене біля дому, різко – аж я перелякалася – розвернувся в бік заднього сидіння, і вийняв звідти розкішний букет троянд.

– Візьміть. Я їх вибирав для своєї коханки.

– Дякую. Це дуже актуально. Мене якраз покинув коханець, – засміялася крізь сльози.

– Як? – загальмував різко.

– Просто, – ковтнула клубок, що стояв у горлі. – Узяв і покинув. А може, тільки образив.

– А у нього з головою все в нормі?

– Ще як... Дай Боже всім.

– Якийсь баняк. Якби за мною бодай раз у житті хтось так заплакав...

– А звідки ви знаєте, що ніхто цього не робив?

– Знаю. Ви думаєте, що тільки жінка має інтуїцію. Може, й так. Але чоловік замість інтуїції має знання. Ні, не так. Він має твердість знань. Ось я твердо знаю, що не ощасливив жодну жінку слізьми. У мене відпало бажання продовжувати розмову. Чоловік, який думає, що жіночий плач за ним – це щастя... Хай він собі буде здоровий.

Я мовчки вийшла з машини, поклавши на сидіння плату, завищену чи не удвічі.

...Троянди хилиталися у прозорій воді, і я додала у нанну цукру. Я хотіла реанімувати троянди. Ні. Не так.

Я хотіла реанімувати любов, яка мене покидала так, як нападає ворог, – підступно, без причини, підло. Вранці, щоб не плакати, без потреби пішла до метро. Довгий тунель був порожній і моторошно безмовний. Але не встигла моя нога ступити у темний мішок, «как много девушек хороших» заповнило його брудні сірі стіни.

– Пані, ви така гарна і в таку рань сама? Я б вас не відпустив і перед полуднем, – голосно, аж луна пішла попід стелю, сказав мені акордеоніст, щойно я порівнялася з ним.

– А чому не перед вечерею? Ми засміялися одночасно.

Дійшовши до кінця тунелю, я раптом зупинилася: куди я йду? Від кого тікаю?

Я знову вернулася до музиканта, поклала в розкриту шапку п'ять гривень, сіла під стіною навпроти на ящики з-під горілки – і слухала, скільки хотіла, його гру.

А далі попленталася додому і лягла спати.

Проспала весь день.

***

...Учора, прощаючись, він начебто здивувався:

– У тебе дуже великі очі! Я ніколи не бачив твоїх таких великих очей.

Відколись у мені заворушилася жорстока образа.

І я відповіла йому не менш жорстоко:

– Бо ти ніколи не дивився в них прискіпливо.

Я не знаю, який сьогодні день, рік, число, година...

Цікаво: а скільки там у нашому мозкові центрів відповідає за серце?

Мабуть, жоден.

Якби був бодай один, він би регулював це цунамі.

А так – серце віддано саме собі.

Калатає до кого хоче, коли хоче, веде тебе, насміхається з тебе і ти не можеш підправити його вибір.

Диявол?

Навіщо люди шукають диявола?

Ось він – ліворуч. Серцем називається.

Хотіла би подивитися на розпанахане хірургами серце. Де там ті дияволині гнізда.

Інфаркт – це, мабуть, заганяння диявола в клітку.

Інфаркт – це бунт внутрішнього диявола.

Розрив аорти чи чого там.

А насправді – розрив гармонійного зв'язку між людиною і ще однією людиною.

Та може, це бунтує та частина, яка називається дурною частиною серця?

Сьогодні – наступний день після дня, ані числа, ані року якого я не пам'ятаю

Іноді, коли в силу вступає розумна частина мого серця, я думаю: насправді жінка жодним чином не залежить від чоловіка.

Чоловік – це короткочасна жіноча примха, яка з примхливої волі жінки стає її довгограючою проблемою. Це як бажання мати дітей і турбуватися про них.

Бо ж нема жодної логічної причини хотіти так чоловіка, як я хочу його. Саме Його – і жодного іншого.

Я сита.

Незалежна.

Можу мати кого хочу і коли хочу.

А його – не можу.

Я б зрозуміла, коли б спрага за об'єктом мого «вожделения» не була погамована.

Але ні. Очевидно, справа в тому, що він щось порушив у відносній гармонії мого тіла й душевної організації чи, власне, внутрішньої звички.

В такому разі, це руйнація.

І що? Невже я щоразу хочу повторення цієї руйнації?

Термінаторка якась, їй Богу!

***

Правдива історія людини – історія її приватного життя.

І нічого більше.

Все решта – мода, антураж, інтер'єр, тло.

Може, тому оприлюднені історії багатьох людей такі прісні й гидкі, як дистильована вода, бо вони вибіркові, цензуровані, просіяні?

Коли читаю зімітовані скандали людей публічних, я думаю про них, як про людей нещасних більше, аніж я. Розумію, що їм не вистачає натуральності саме приватного життя. І тому вони такі охочі до публічного епатажу й продукування сенсацій.

Як на мене, найглибші сенсації природи зашифровані в глибинах людської душі і тіла. І жоден космос не дорівняється нуртом своїх протуберанців із вулканами, причаєними за брамою людського тіла, отими до часу приспаними Везувіями, які за першої ж нагоди рвуть узвичаєний ритм життя на клоччя і пускають стрімголов найтихіших, найпередбачуваніших.

Хто мені скаже, чому так відбувається з людьми, які придумали незнищувану зброю і написали неповторну музику, але не змогли убезпечити себе від різких рухів власного єства?

***

Я з жахом починаю усвідомлювати, що все моє скніння – не що інше, як крик про допомогу.

Адже ж я прошу допомоги в нього?!

А чого ж іще?

А хіба не легше допомогу прийняти від сторонньої людини, від якої зовсім не залежиш?

Та, мабуть, у допомозі від чужого є частка замовчуваного торгу, який залишається поза межами розмови, але не поза межами свідомості того, хто просить про допомогу.

Тоді такий торг – банальна панель для душі.

Аніж вдаватися до допомоги панельної, тоді легше сісти під церквою з простягнутою долонею.

Сидіння під церквою з простягнутою рукою – це прохання про матеріальну допомогу.

А як бути з тією, яку можна тільки відчути?

Чим?

Фібрами всіма.

Які вони, фібри?

Шкіра чи що?

Так це плоть.

Дурдом!

Хто ж може навіки любити жінку, яка переймається всілякою дурнею?!

17жовтня 198... р.

Учора повернулася із відрядження, а заспокоїтися не можу дотепер: я відвідувала жіночий монастир. Як дивно влаштовано природу. Жіночу.

Що вона там загубила, жіноча природа, в цьому веселому для очей, зеленому світі життя, обмеженому високими сірими монастирськими мурами?!

Я довго спостерігала, як наймолодша черниця, вісімнадцятилітня сестра Євтимія, сиділа скраєчку монастирського цвинтаря і застиглим поглядом дивилася в землю... А далі повільно водила прутиком по траві, опалому листю – й здавалося, вона пестить конкретну людину. Стільки ніжності було в її лінивих, повільних руках... стільки умерлого (чи лише завмерлого?!) пориву. Вона переводила прутик на литку, тоді збігала ним на траву, далі притуляла його до обличчя – і щось таке беззахисне й водночас палке проривалося у сповільнених рухах, що хотілося заспокоїти чи втихомирити її колисанням або пригортанням.

...Ніколи не думала, що вони можуть бути такими балакучими, ці працьовиті монашки із пожовтілими від авітамінозу чи довгого перебування в келіях обличчями, але з живими, жвавими очима. Коли я почула їхні житейські історії – мені зробилося ніяково. За себе.

Але попри всі наші довірливі бесіди, я не могла розпитати жодну із них про плоть, що завмерла чи вмерла зовсім, вимордувана працею, безконечними молитвами і щоденним казарменим ритмом існування.

Я не насмілилася запитати, що відчуває кожна з них уночі, в час гарячого безсоння.

І добре, що не запитала.

Я б не хотіла знати правду.

Так само, як не хотіла би, щоб хтось знав правду про мене.

25 лютого 199...

Вчора відчула, що я його ревную.

Страшно.

По-чорному.

Без тями.

Він не давав жодного приводу, окрім того, що був просто не зі мною. Був далеко.

Я нічого не знала про кожен його день, настрій, вигляд.

Я його знаю святковим, навіть, якщо він приїжджає у футболці і шортах.

Коло мене він – людина святкова і святкуюча.

Але я уявляла, як він їде містом – і лишає очі на отих молодюсіньких голопупницях, що падають мало не під колеса його машини, і вішаються на шию в найбільш людних місцях.

Я уявляла, як він жаліє, що зарано народився, і думає чи каже вголос своєму водієві, ведучи очима за котроюсь із них: «Аз нею хтось же спить... А міг би я».

І тоді мені хочеться кинутися під чужі колеса чи потрощити сусідські вікна зі злості.

Бо про мене він так не думає ніколи.

18 січня 200...

Меценат – це хто? Ти – меценат чи хто ти? Меценат – той, що дає гроші. А як називається той, хто безкорисливо відриває від себе шматок серця? Серцепошматовувач? Я тобі не меценат?!

29 вересня 200...

Це чекання нестерпне, як нічний зубний біль.

Вимордувана,

невиспана,

із почервонілими очима,

тиняюся з кутка в куток,

п'ю каву,

викидаю старі речі,

розгортаю нечитані книжки,

розтираю скроні,

проклинаю,

благаю...

...але все до біса!

До біса! Господи, за що ж ти так не любиш жінку, що даєш їй муку невиправданого чекання????

Невиправданого?

А чим воно виправдане?

Годиною чи ніччю потайної зустрічі?

Навіть для незахланноїжінки короткочасна зустріч – ніщо, порівняно із розривом нервів на мотуззя до того, як...

ЗО вересня

...Найгірше, ні, найважче – останній день до приїзду... Це хвороба, яка не має назви, хоча має добре виражені симптоми.

***

Якби хто знав, що я робила цієї ночі, – він би спровадив мене в психіатричку...

Після нетривалої телефонної розмови з ним спізна я розстелила ліжко.

Потім довго обходила круг нього.

Іще довше розгладжувала простирадло: намагалася стерти обриси тіла того, хто іще вчора на цьому ж місці не випускав мене з обіймів. Я дуже ретельно й терпляче розправляла зморшки і складки лляного полотна, а воно все одно пружинило, пручалося під пальцями, так нібито не хотіло руйнувати останній вчорашній твій слід.

Це щось нагадувало, але я не могла згадати, що саме.

Тоді я сіла на постіль і до очамріння в очах дивилася, як по діагоналі простирадло знову набирає малюнка його тіла. В якусь мить навіть здалося, що з ліжка війнуло сонним чоловічим запахом.

І тоді я перехрестилася.

Простирадло залишалося скоцюрбленим по діагоналі, розтинаючи ліжко на два майже однакові трикутники. І, скинувши з себе все до нитки, я швидко лягла, ніби притулилася грудьми до чоловічої спини. Я вигнулася за обрисами уявлюваного тіла, заплющила очі й надовго причаїлася.