Текст книги "АТО. Історії зі Сходу на Захід"
Автор книги: Маргарита Сурженко
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)
Коли через кілька років померла моя бабуся, я шукав причини не йти на її похорон. Сказав батькам, що в мене болить живіт. Але вони відповіли, що то не є причини залишитися вдома. Потім вигадував інші причини залишитися. Казав, що треба готуватися до контрольної. Що, крім живота, у мене болить голова. І мам,і нарешті змилостивилася наді мною. Хоча й залишилася незадоволеною.
Я боявся смерті моїх батьків. Бо не уявляв, як їх ховати. Як купувати труну, як кликати гостей на поминки, що казати. Я перевіз батьків з Луганська перед тим, як їхати звідти самому. Тепер я мчав по трасі до Арсена. Не знаю навіщо. Але я поспішав провести його в останній шлях. Для мене це було вкрай важливо.
* * *
У Кам'янці-Подільському я зупинився випити кави й трохи відпочити. Голова розколювалася чи то через стрес, чи то від безсонної ночі. Виїхавши з міста, помітив на трасі невисоку руду дівчину з татуюванням маку. Не в моїх звичках було зупинятися для того, щоб когось підвезти. Але я натиснув на гальма.
– До Чернівців не підкинете?
– Садитесь.
Настрою для розмов у мене не було. Тому півшляху ми мовчали. Та потім по радіо заграв «Океан Ельзи».
– Шкода, що на їхній концерт у Львові вже нема квитків, – сказала дівчина.
– А я не понимаю, как можно устраивать концерты, когда в стране война.
– Знаєте, це сумно. Але... Не можна весь час думати пише про війну. Так можна з’їхати з глузду.
– Но и для развлечений у меня нет настроения. Сейчас вот еду друга хоронить. Привезли из АТО вчера.
Співчуваю й розумію вас. Це жахливо, – сказала дівчина.
Я побачив, що їй стало соромно й на її очах з’явились сльози. їй було не по собі через те, що вона заговорила зі мною про концерт. Мені стало незручно, що я на навіяв їй такий сум.
– А ви з Чернівців? – спитав я, пом’якшивши тон для того, щоб перевести розмову на іншу тему.
– З Луганська.
– Ого. Я тоже из Луганска!
Майже доїхавши до Чернівців, ми дізналися, що жили на одній вулиці й навчалися в одній школі, яка наразі згоріла. Де б ми могли зустрітися з нею, як не на трасі в Західний Україні? Ксюша розповіла, що ходила в Луганську на мітинги, що розклеювала листівки, і я з кожною хвилиною все більше починав захоплюватись нею. З дівчини, яка їздить розважатися на чужих авто, вона перетворилась на борця за моє місто. Чому я не зустрів її раніше? Чому не ходив з нею на мітинги? Ця дівчина говорила приблизно те ж, що й Катя. Про те, що не варто гризти себе, треба рухатися далі, радіти життю поки воно є. Але, на відміну від Катиних слів, її переконування зачепили мене. Її слова мали вагу, не були пустими. Усе ж таки Ксюша не була втікачем. Вона боролась і програла битву. Але по її очах я розумів: воші ніколи не програє війну. Я вірив, що їй усе вдасться.
Майже в кінці я запитав, чому вона говорить українською.
Пам’ятаю той день, коли ми були біля пам’ятника Шевченкові. 9 травня. Ми читали вірші. Поклали квіти до ніг Кобзаря. А потім на нас почала наступати колона російських туристів під своїми прапорами. Там, звісно, були й місцеві. їх було значно більше, ніж нас. Тому ми ганебно тікали. Вони зняли наш прапор біля Шевченка, викинули квіти. Вчепили свою трикольорову ганчірку й почали розповідати щось своєю мовою. А я плакала від безвиході. Я хотіла якось захистити Шевченка. Мені було соромно, що пін дивиться на нас зверху й бачить, що робиться біля його пам'ятника. Я розумію, що мова – це не найголовніша ознака для людини. Не важливо, як ми розмовляємо. Важливо, що ми робимо. Але... Це моя нематеріальна вдячність усім борцям, що віддали життя за Україну, – розповідала Ксюша й додала в кінці: – А ще так ніхто не може здогадатись, що я зі Сходу. Що я програла.
– Ви не програли, Ксюшо. Ви виграли. У вас все лише починається, – тоді я чи не вперше перейшов на українську, Сам того не усвідомлюючи.
– Так, я теж вже майже повірила в це. За цей місяць зі мною сталось так багато пригод. З’явився абсолютно інший світогляд. Здійснилися всі мрії. І знаєте, коли починають здійснюватися мрії, перестає бути соромно. У житті настає теплий океан, легкий бриз, й усмішка не сходить з обличчя.
І хочеться жити.
Мені здається, що ту зустріч мені послав Всесвіт. «Хочеться жити». Як же я її розумів. Адже й мені хотілося хотіти жити. І хотіти мати сенс для того, щоб жити. Хотілося рухатися далі, а не думати про війну, війну, війну, війну... Від якої так важко сховатись і яка постійно нагадує про себе новинами, мертвими друзями, незагоєними ранами...
* * *
Ми з Ксюшею обмінялися номерами телефонів і загубилися в маленькому затишному місті. Вона пішла блукати Чернівцями, а я пішов до кафе працювати в Інтернеті, поки був час. А через кілька годин пішов на похорон. Дивно, але я хотів подивитись на Арсена й побачити вираз його обличчя. Я ніби переборов свій страх смерті. Може, тому, що вдосталь напився її на Сході.
Але труна була закрита й омита сльозами жінок у чорному. Я відчував, що Арсен також десь тут, з нами. І скоро буде в іншому, кращому світі. Там, куди вирушають усі герої. Я вперше зрозумів сенс вислову «Герої не вмирають». Вони справді не вмирають. Нація формується завдяки таким героям. Вони і є справжня Україна. Вони і є те, з чого складається нація. Герої будуть жити вічно в кожному з нас. А помруть вони разом з останнім українцем.
Кого справді було шкода, так це родичів Арсена, які постійно плакали... Я віддав їм усі гроші, які в мене були. Прийшовши до готелю, я працював увесь день, отримав мотивацію заробляти ще більше, щоб допомагати ще більше. Я відвів очі від ноутбука тоді, коли надворі вже було темно.
Дивно, але того вечора в готелі я згадав про початок розмови з Ксюшею. Вона говорила про «Океан Ельзи». Я не був їхнім фанатом, але захотілося послухати ту музику, яку вона любить. Після довгого сидіння за ноутбуком я підвівся й почав віджиматися. Тренування стали моєю хорошою звичкою. А потім я мав би лягти в готельне ліжко та заснути. Але замість цього знайшов пісні «Океану Ельзи», увімкнув їх і дивився на місто з балкона. Навколо були затишні старовинні будиночки, ліхтарики, гарні, доглянуті дерева. Але вся ця старовинна архітектура навіювала на мене сум. Все ж таки я фанат урбанізації. При цьому пісні в моїх навушниках прекрасно гармоніювали з пейзажами. Я розумів, що повинен потрапити на концерт «Океану». Справді шкода, що квитків уже не було.
Я слухав пісні одна за одною й навіть почав пританцьовувати. А потім зрозумів, що тягарі з мого серця кудись поділись. Ксюша стала немов феєю, яка своїми словами приспала моє сумління. Я раптом усвідомив, що перебуваю в тому місці, у якому й маю бути. І десь у серці на місці тягаря з’явилось відчуття надії й віри. Віри, яку сміливо можна було назвати впевненістю. Я був упевнений у тому, що смерть Арсена не була даремною. І що для України все лише починається. І в моїх силах все змінити на краще
* * *
Толік, Ксюша й Ангеліна вийшли з кафе й пішли вниз по вулиці Ольги Кобилянської.
– За десять хвилин квитки мають бути в нас, – сказала Ксюша.
– Навіть не віриться, що ми підемо на концерт, ще й усі разом, – промовила Ангеліна.
– Це буде дуже символічно. Такий концерт у Львові в День Незалежності, – сказав Толік.
– І поки ми чекаємо дівчину з квитками, ти можеш розповісти про свої мандрівки, – запропонувала Ліна.
– Про моє божевільне літо... Ну, слухайте...
* * *
Я ніби плила за течією життя. Мої плани постійно розбивались об береги, і я перестала дивуватися цьому. Я мріяла об’їхати всю Західну Україну за місяць. Але Луцьк настільки закохав мене в себе, що я не могла вирватись з його обіймів. Я планувала вирушити автостопом до Львова, але волонтерка наполегливо порадила мені поїхати на Шацькі озера.
– Дивись, яка хороша погода. Поживи в них тиждень, відпочинь, покупайся. Вони дуже гостинні, хороші люди, які хочуть допомогти.
Я чула сотні історій про те, як люди із зони АТО зіштовхуються з нерозуміннями, зі злобою, з матеріальними труднощами, і не розуміла, чому мені так щастить. У мене з’явився постійний замовник, якому я робила переклад. Вій платив доларами, тому підвищення курсу було мені на руку,
Родина з Волині, дізнавшись про те, що в Луганську я ходила на мітинги за Україну, зробила з мене героїню свого села. Люди приходили лиш для того, щоб поговорити зі мною й привітатися. Ставали в чергу, щоб вивезти покупатися їм Світязь. Мені було надзвичайно добре в тому селі. Але щось у мені змінилося. Мені хотілося постійно рухатися. Мені хотілося жити й отримувати від життя враження. Я почала боятися бути кораблем, який би знайшов свою гавань. Адже мої мрії почали здійснюватися лише тоді, коли мене викинуло у відкритий океан, у вільне плавання.
Тому одного дня я попрощалася з усіма й пішла ловити машину. Я була у Львові й Тернополі, в Ужгороді, Мукачевому й Івано-Франківську. Я ночувала на вокзалі, їла яблука й груші з дерев у селах. А іноді орендувала номер у готелі й замовляла собі королівську вечерю. Я зупинялась у людей з Коучсерфінгу або у звичайних селах у добрих бабусь і дідусів.
Одного дня я зайшла у свій старий блог і, перегорнувши багато записів, знайшла список моїх мрій. Виявилося, що частину з них я вже здійснила. Наприклад, я мріяла заночувати в наметі. Так-от, день першого ж дня після того, як я покинула гостинне село Волині, я зупинилася в селі між Львовом і Луцьком. Господарі сказали, що в них можна переночувати в кімнаті з щойно пофарбованими вікнами. Але через сморід перебувати там було нестерпно. Як альтернативу вони запропонували мені ніч у наметі. І це було прекрасно. Я милувалася зорями, дихала сільським повітрям, пила м’ятний чай і чомусь усміхалася. Пам’ятаю, як мені хотілося закричати. Можливо, тому що я була щаслива?
«Чому б не здійснити інші мрії?» – подумала я, дочитавши запис у блозі до кінця. І наступного дня перефарбувалася І рудий колір і вирішила перестати їсти м'ясо.
Ви спитаєте про тату маку? Ви не повірите, але його мені зробив один водій, який підвозив мене до Кам’янця-Подільського. Він виявився майстром тату й сказав, що мені зробить його зі знижкою.
Я боялася зупинитися. Знаєте, коли ти поспішаєш, то про все забуваєш. Є лише ти, дорога й твої думки про вічне. Не про буденне. Є музика в навушниках, під яку ти думаєш про сенс життя, про рідних, про новий початок, про свої мрії. І у твоєму серці не залишається місця для суму.
Багато разів мій внутрішній спокій намагалися підірвати. Новинами про війська на кордоні, про конвой, про екстрені збори верхівки військових Росії тощо. І я розуміла, що це лише зворотний бік інформаційного суспільства. Keep Calm and Сапу on. Цей напис з Англії часів Другої світової став моїм девізом.
А потім мені пощастило ще раз. Подзвонив Толік і сказав, що знайшов у Чернівцях дівчину, що продає квитки на львівський концерт «Океану Ельзи». Так у моєму житті з’явилася надія на те, що я здійсню ще одну мрію.
– І що далі? Після концерту? Ти ж не зможеш усе життя тікати від себе? – сказала Ліна.
– У Луганську в мене було багато планів. Цього року я закінчила лінгвістичний факультет. Планувала йти на магістра. Потім мала поїхати в США на півроку до знайомих тата для того, щоб підтягнути свою мову. Мама хотіла влаштувати мене викладачкою в ліцей іноземних мов. Навіть з якимось хлопцем мене планували познайомити в США. Моє життя було розплановано по тижнях. А мрії припадали пилом. А зараз я не хочу планувати. Я не знаю, що буде завтра. Можливо, завтра я буду стопити машину, а замість того побачу російський танк. Але сьогодні я маю право жити й втілювати свої мрії. Правда ж? Автостоп не закінчується Україною. Я не бачила Європу, Азію, Америку, Африку...
До компанії підійшла дівчина, що тримала в руках білий конверт.
– Привіт! Толік, Оксана, Ангеліна? Це ви по квитки? – спитала вона.
– Так.
Дівчина простягнула конверт, а Толік віддав їй гроші.
– Хорошою концерту вам, – сказала вона.
– Чекайте, – зупинив її Толік, який побачив на конверті дивний напис. – Тут написано АТО?
– Так, перші букви ваших імен. Щоб не забути. Ангеліна, Толік, Оксана.
Дві дівчини й хлопець перезирнулися. Де б вони не були, їхнє місто завжди буде з ними...
Епілог
Ксюша й Ангеліна пішли до своєї квартири, а Толік – до готельного номера.
– Він тобі сподобався? – спитала Ліна нову подругу відразу ж після прощання з хлопцем.
– Він був там... Він герой. Ще й мучиться сумлінням через те, що він знову не там. і
– Бачила його м’язи? Він казав; що займатися почан лише цього літа. І вже таким сильним став.
– Так... Саме через це він мені й подобається. Він справжній... Ця ситуація, вона показала, хто є ким... Але... У нього в серці ще живе інша. Це видно по його очах. Він живе нею.
– Хіба?..
Толік тим часом не міг знайти причини набрати номер Ксюші. Вона заполонила його думки. Нарешті він натиснув на дисплей свого телефона.
– Я на концерт буду їхати з Києва, але через Чернівці Можливо, ти погодишся сісти до мене в авто, щоб я знову тебе підвіз? – спитав він.
– Було б чудово, – усміхнулась дівчина.
А вже через тиждень Ангеліна, Толік і Оксана стояли на стадіоні у Львові поруч. Разом із десятками інших українців з кожного міста України. На сцені співай
Вакарчук, а на їхніх обличчях періодично з’являлися то сльози, то усмішка. І там було зовсім не важливо звідки ти. Там всі були одним цілими. Ксюша стрибала так високо, що їй інколи здавалось, в один момент вона здійметься кудись у небо. Толік відчував, як зливається з натовпом, рухаючись з ним в одному ритмі. Ліна піднімала руки вгору й заплющувала від насолоди очі, щиро усміхаючись і підспівуючи. Вона ловила музику руками. Вони нарешті були щасливими. АГО – це чудова можливість відчути один одного й стати одним цілим.
