Текст книги "АТО. Історії зі Сходу на Захід"
Автор книги: Маргарита Сурженко
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)
І знову мій друг мав рацію! Я вирішила трохи пройтися трасою. Якщо в мене почалася смуга невдач, то, очевидно, дійти до Луцька можна було швидше, ніж піймати машину. А можливо, я стояла на зачарованому місці, де ніхто не зупиняється. Дорогою побачила вишню. П'ятнадцять хвилин об’їдалася смачною ягодою. Навіть трохи заспокоїлась. А потім знову підійшла до траси й відразу ж зловила авто, яке довезло мене прямісінько до Луцька. Чарівна вишенька подіяла.
* * *
У Луцьку я знайшла кризовий центр, де можна було переночувати. До речі, того ж дня батьки перерахували мені кілька тисяч гривень на картку. Але я половину з тих грошей порозсилала в різні батальйони та на лікування бійцям АТО. У кризовому центрі мені порадили звернутись у міську раду для реєстрації як біженки. Спочатку я відкинула ту ідею. Адже в моїх планах була подорож до Львова, Ужгорода, Чернівців. Та варто було наступного дня прогулятись Луцьком, як я закохалася. Старовинне місто, величезний парк, привітні люди. Плани різко змінилися.
На Заході зовсім по-іншому ставились до переселенців, ніж у Харкові й Києві. Тепліше. Не байдуже.
Мене сама знайшла якась жіночка із центру соціального захисту і вмовила віддати ксерокопію паспорта й стати на облік як переселенка. Я того ж дня заїхала до неї в офіс біля ОРАЦСу. Там вона запропонувала поритись у горах одягу для того, щоб знайти щось собі. Такий собі секондхенд, але безкоштовний. Враховуючи те, що літо видалося холодним, я погодилася. У Луцьку постійно йшли дощі, а в мене була одна сорочка в клітинку з довгим рукавом. Та, порившись у горах одягу, я знайшла собі ідеальні джинси й теплу кофту, кеди й шарф. Жіночка також дала мені номер волонтерів, які могли допомогти з житлом. У кризовому центрі я заснула як убита. Навіть не познайомилася з іншими переселенцями, що ночували на сусідньому ліжку. Я втомилася від пройдених кілометрів і вражень.
Наступного дня до мене подзвонила волонтерка й повідомила про те, що я можу пожити у профілакторії університету, що розміщувався в центі Луцька. І знову я здивувалася гостинності Західної України. У профілакторії я могла жити й харчуватися безкоштовно два тижні. Вирішила, що це ідеальний термін для того, щоб подивитися чарівне місто Луцьк.
У моєму профілакторії жили переважно студенти. Він був дуже схожий на гуртожиток. Чотири роки тому я відмовилася від ідеї їхати в Київ чи Харків на навчання. Найбільше я боялася гуртожитків. Але доля має на нас власні плани. Користуватися спільним душем виявилося не так вже й погано. А засинати під гучну музику навіть приємно, особливо, якщо це «Океан Ельзи».
Я постійно дивувалася гостинності місцевих жителів. Одна бабуся, дізнавшись, що я зі Сходу, покликала мене до себе й сказала, щоб я рвала малину з її кущів і забирала собі. Мені було страшенно незручно. Інша жінка, що працювала у профілакторії у їдальні, принесла мені багато консервації й сала. Також вона постійно насипала мені величезні порції борщу й каші. Я щоразу їла ніби востаннє.
Одного разу я пішла до краєзнавчого музею Луцька. У відділі історії побачила каски й бруківку з майдану. За склом красувалися чотири Президенти України – Кравчук, Кучма, Ющенко й Порошенко. Янукович висів збоку, перекреслений і з написом «зрадник» знизу. Усі навколо говорили про війну й боялись її. Новини вселяли страх. А я згадувала слова Дениса. Жіночки з профілакторію майже плакали, коли телеведуча вчергове повідомляла про російські війська на кордоні. Я розуміла, що в такі моменти хтось радісно потирає руки. Бо ті каски й бруківку з майдану в музеї хтось старанно хотів перетворити на предмети ненависті. Хтось старанно мас залякував вже півроку. Хтось знав, що не такий страшний вовк, як його очікування. Тому постійно сіяв паніку. І це в нього виходило чудово.
Одного разу я начиталась «аналітики» про те, що через тиждень війська Статевого органа дійдуть до Києва. Вона була такою глибокою, обґрунтованою й виваженою, що мені стало погано. Я подумала, що не зможу більше подорожувати, не побачу батьків, втрачу друзів. Усі мої плани можна викинути на смітник. Той страх так паралізував мене, що я відклала заплановану поїздку до замку Люберта й пролежала весь день у своєму ліжку. На мене напала страшенна апатія. Страх війни вбиває ініціативу, мрії, бажання діяти, бажання жити. Він паралізує, паралізує... А значить, убиває. А значить, від нього потрібно позбавлятись якомога швидше. Звісно, за тиждень ніяких військ у Києві не було. А мені набридло постійно боятися.
Саме тому, я перестала звинувачувати себе через свій «програш за Луганськ» і перестала боятись. Я зробила все, що могла. Я виходила майже на всі наші мітинги. Я розклеювала листівки о п’ятій ранку. Я малювала з друзями графіті прапорів України о другій ночі. Я не вимикала «5 канал» і «Громадське» під час майдану. Але тепер це частина історії. У моїй голові й серці теж був маленький музей. І життя справді продовжується. І кожен повинен займатися своєю справою. Моя – утілювати мрії в життя.
Замість новин я почала брати замовлення з перекладу. Переклад розповідей, реклами, описів товарів. Я отримувала за це копійки. Але з тих копійок складалися гривні, які я перераховувала на армію. А закривши свій ноутбук, я відключала думки про війну й насолоджувалася життям. Я намагалась увібрати в себе кожну мить; цінувати смак морозива; гарні бризки фонтану; спів пташок; повільну течію хмар на небі; голос рідних по телефону. Хіба не соромно не слухати спів прекрасних пташок, а думати про війну? Соромно. Тому я бачила місто, слухала його, відчувала й раділа тому, що я жива.
* * *
Усе хороше закінчується. Так і моє перебування в профілакторії закінчилося. Волонтерка запропонувала мені поїхати до віруючої родини на Шацькі озера. Я погодилася. За час перебування в гостинному Луцьку мої речі подвоїлись і вже не вміщалися в рюкзак. Тому частину я піддала дівчинці-студентці із сусідньої кімнати. АТО дає чудову змогу звільнитися від зайвого багажу. Тільки свобода, тільки хардкор.
Зустріч
– Мамо, чому на Сході погані дяді?
– Бо вони більше не вміють нічого робити. Тільки стріляти. Хороші дяді проектують космічні ракети, знаходять нові ліки від хворіб, будують будинки. А погані дяді вміють лише руйнувати.
– Але чому в нашому місті нема поганих дядь, а на Сході є?
– Бо погані дяді – то як пухлина. Пам’ятаєш, у бабусі із сусіднього будинку була хвороба? У неї розросталася пухлина, бо її вчасно не видалили. Так і на Сході, пухлину вчасно не видалили. Погані дяді – то хвороба.
– Але чому її ніхто не видалив? Чому в нас нема пухлини?
– Тому що не знайшлось лікарів. Пухлина була й в Києві, пам’ятаєш, зимою? І справжні герої вийшли її видалити. Вона була така величезна, що багатьох дядь не стало. Але вони не злякалися. Вони вийшли. І тепер там нема пухлини, а є мир.
– А на Сході злякались?
– На Сході погано вчились і навіть не змогли зрозуміти, що то пухлина. А хтось зрозумів і побоявся вийти. Побоявся дістати свої хірургічні інструменти, бо ще ніколи не робив подібних операцій. Подумав, що ту пухлину має знищити хтось інший, не вони. Це величезна помилка – перекладати на когось відповідальність. Через якийсь час пухлина розрослася. Поганих дядь стало дуже багато. І пухлина стала потроху вбивати тих, хто побоявся вбити її.
АТО – це тисячі смертей: немовлята й пенсіонери, ідейні патріоти й найманці. Це зруйновані будинки й школи, мільярди витрачених на вітер грошей. Це страшне горе: сиві голови, овдовілі жінки, осиротілі діти, труни. Це тисячі життів, які були зруйновані, тисячі планів, які не були втілені в життя. Це тисячі ідей, які померли в зародку лишень через те, що ніхто не захотів вийти на головну площу свого міста й видалити пухлину тоді, коли вона лише починала розростатись. Але будь-яке горе завжди має дві сторони. Лише після нійни, що забрала мільярди жертв, у Європі настав мир, був проголошений плюралізм, а десятки країн назавжди забули про те, що таке війна. Лише після сотень жертв на центральних площах своїх міст нова влада починала чути свій народ і слухати його. Війна на Сході була звичайною фізикою, логічним станом речей у регіонах і низькою громадянською активністю. Але, з іншого боку, АТО дала можливість тисячам людей почати жити чаново. Жити краще, навчившись на власних помилках.
* * *
Вулиця Ольги Кобилянської в Чернівцях була по-особливому прекрасна того серпневого дня. Компанія з трьох осіб підійшла до скрипаля. Вони, як ніхто інший, глибоко
розуміли його гру. Прониклива скрипка торкалася струн їхніх душ і зцілювала. Три пари долонь щиро заплескали після закінчення гри.
– Зайдемо у Львівську майстерню шоколаду? – спитала білява дівчина в червоній сукні.
– Чомусь мені найбільш за все сподобалося в майстерні саме у Львові. Хоча, думаю, справа не в смаку, а в атмосфері. Ніби шоколад – це невід’ємний атрибут Львова, – діловито промовила руда дівчина в довгій спідниці з татуюванням маку на руці.
– Ви так говорите, як справжні гуцули, – засміявся до дівчат хлопець. – Гонорові львів’янки.
– Шифруємося, що ти хочеш? Бо заберуть до Нацгвардії, – засміялася білявка.
– Або в концтабори, – додав хлопець.
Компанія зайшла до майстерні й зайняла щойно звільнений столик.
– Якби ж то Луганськ так швидко звільнили, як цей столик, – промовила білявка. – Я вам ще не розповідала про те, як одного разу так злякалась тому, що наше місто звільнили, що не могла заснути всю ніч?
– Ні, вчора ти закінчила розповідь на райському молоці, – іронічно підкреслила руда.
– Молоці, яке доїли янголи, – засміявся хлопець.
– Ти явно працювала в піарі, Ліно, – продовжила іронізувати дівчина.
– Тихо, тихо. Хай продовжує розповідь. Розкажи нам тепер про півників, яким голови відрубали феї.
– Ну, слухайте! Якби ви спробували це молоко, то також не шкодували б епітетів, – зауважила Ангеліна й продовжила розповідь.
* * *
На другий тиждень життя в Яремче я почула про те, що Луганськ майже звільнили. Ви думаєте, я відчула радість? Ні. Я страшенно перелякалась. Я раптом подумала, іцо повернуся до свого міста, до своєї роботи. Буду отримувати три з половиною тисячі гривень. Знімати вбите житло замість своєї затишної квартири. Віддавати півтори за оренду квартири. На дві тисячі жити. Якщо мені будуть заносити хабаря, що час від часу трапляється, я почну відкладати гроші. На власне житло чи на гарні штори. Або посуд. Або одяг. І так мине все моє життя. Мені було дуже соромно через те, що я підсвідомо хотіла, щоб Луганськ залишився в зоні АТО навічно. Я всю ніч читала новини про місто. Пізніше виявилося, що воно все ще під владою терористів. З радості я випила подвійну порцію райського молока. А потім замислилась над життям. Що нам заважає виходити зі своєї зони комфорту? Чому ми так приростаємо до стабільності? Хіба справжнє життя – це гарний ремонт і кіт? Ні! Знаєте, що було справжнім життям?
Наприклад, одного разу моя сусідка Надія Анатоліївна обмовилася, що йде в похід у гори. Господарі дозволяли жити в їхній садибі лише два тижні, і її термін перебування там добіг кінця. Вона вирішила перед від’їздом вирушити в гори. І я, натхненна її прикладом, напросилася разом з нею. Нас назбиралося семеро людей. Два біженці, чотири студенти-мандрівники й наш провідник – місцевий коваль. Так от, той похід і був справжнім життя.
Я просто помирала. Мені на плечі вчепили такого важкого рюкзака, який тягнув мене назад. Потім змилостивились і вчепили трохи меншого. Але від його ваги я все одно помирала. Коли ми лізли на гору, було дуже спекотно. Так не пітніють у жодній лазні, як я пітніла з тим рюкзаком на тій горі. А коли ми ввечері розбили наметове містечко, почався дощ. Було дуже холодно! Я забула взяти із собою шкарпетки. Надія Анатоліївна віддала мені одну свою. Це було так мило. Але вона зігріла мене лише духовно. Відкрити консерви й згущене молоко ми не могли, бо загубився консервний ніж. їли хліб і помідори. У палатці сиділи так щільно один до одного, що, якби Надія Анатоліївна була чоловіком, я була б уже вагітною.
Та невдовзі дощ закінчився. Ми пішли шукати гілки. Лякали один одного чупакаброю. Лише рік тому це створіння було хітом «1+1». А тепер там говорять лише про війну. Чупакабра на пенсії. З гілок довго не вдавалося розпалити вогонь, адже все було занадто мокрим. А потім вдалося. Ще й консервний ніж знайшовся. Диво! Ми відкрили консерви, запекли картоплю, а потім наїлись згущеного молока. Вогонь зігрівав мене до мурашок по шкірі. Яскраво світили зорі в небі. У містах вони зовсім не такі. Було так гарно, так романтично, так зворушливо. А в палатці тієї ночі я спала так солодко, як ще ніколи й ніде.
А знаєте, що ще було справжнім? Коли Тарас і Христина вчили мене кататися на велосипеді. Я не вміла цього робити. Але ніколи не пізно навчитися, правда? Спочатку я вчилася на дитячому. Потім пересіла на справжній, гірський. І одного разу мій суворий тренер Тарас дозволив мені їхати з ним по гриби. їхати треба було дуже далеко. На шляху повинен бути різкий спуск і підйом, а також стежка над річкою. Але я сказала, що вже готова до такого подвигу. Потім сто разів пошкодувала. Моє волосся ледь не посивіло, коли я котилася на ровері вниз із гори й не могла знайти гальма. А потім над гірською рікою почало обвалюватися каміння. У лісі ми не знайшли жодного гриба. Проте Тарас почав робити мені недвозначні компліменти.
– А ти знаєш, що я дуже люблю білявок? – сказав Тарас і скривився.
Потім я зрозуміла, що він намагався зробити спокусливий вираз обличчя. Але вийшло переконати мене в тому, що його зараз знудить.
– Тепер знаю.
– Вони дуже сексуальні. І ти теж дуже гарна.
– Дякую. Слухай, а з чого ти взяв, що зараз мають бути гриби?
– Гриби. А ти любиш гриби? У мене є один грибок.
І тут до контуженої біженки, тобто до мене, дійшло, що він фліртує. Чи то намагається мене вкласти під ялинкою. Мені стало з того так весело, і я так голосно засміялася, що хлопець перелякався. Певно, подумав, почалося загострення шизофренії. І саме в цю мить почався дощ. Не просто дощ, а злива століття.
– Скоріше додому. А то велосипед заржавіє.
Заржавіє? Ровер? Ну ок. Ми погнали додому. Точніше, Тарас погнав, я намагалася зрушити з місця. Зробити це було важко, бо в лісі я взагалі не могла розігнатись і сісти, а дорога вела вгору, і на ній був пісок. Я котила велосипед, поки не почалася нормальна дорога. Змокла до нитки. Тарас був дуже далеко. Тому назад я верталась по пам’яті. Дощ, Карпати, я і велосипед. Це було неймовірно.
А знаєте, що ще було справжнім? Як я доїла корову. Одна бабуся дізналася про те, що я біженка, і покликала надоїти собі молока. Вона, певно, не знала, що в Луганську вулицями не ходять корови. Я боялася підійти до того величезного звірятка. Мені було страшно, що вона вдарить мене своїм хвостом, біля якого літали мухи. Хто ж знає тих гуцульських корів-націоналісток? А коли я наважилася підійти, виявилося, що доїти корову важко. Треба було тягти за її інтимне місце дуже сильно, а молоко текло дуже маленьким струмочком. За п’ять хвилин я, ризикуючи життям, надоїла два грами молока. Тоді бабця посварила мене й сіла до корови сама. Професіоналка видоїла корівку за кілька хвилин.
А потім настав час прощатись і їхати до Івано-Франківська. Два тижні пролетіли, як два дні. А з іншого боку, вражень було на два роки. Я плакала, прощаючись із Христиною, Свєтою й Тарасом. Увімкнула в автобусі сумну пісню, віддалялася від живописних місцин і ревіла так, ніби їду від коханого. Із собою взяла три літри молока і і ще карпатський чай.
– Жіночко, прокидайтеся, Чернівці, – сказав мені якийсь дідусь, і я вийшла з автобуса.
«Які ще Чернівці?» – подумала я. І пішла шукати свій хостел. Напередодні я забронювала ліжко недалеко від івано-франківського вокзалу. Та, зробивши кілька кроків, почала здогадуватися, що вокзал і справді чернівецький. Поглянувши на годинник, – обімліла. В автобусі я заснула на п’ять годин і проспала Івано-Франківськ. Ось так я знайшла ще одне місце, в якому спалося солодше, ніж на шовковому простирадлі в Луганську.
* * *
У Чернівцях я зупинилася в іншому хостелі. Почала активно шукати квартиру для оренди. Намагалася знайти помешкання без ріелторів, щоб зекономити. Але три дні нічого не виходило. Всюди телефоном мені відповідали посередники. Або ж квартири вже були здані. На четвертий мені пощастило. В Інтернеті з’явилося два оголошення від власників однокімнатних квартир. Я швидко подзвонила й домовилася про огляд.
Через годину зайшла на третій поверх гарного старовинного будинку. У ньому були високі стелі й величезні вікна. Неймовірно гарна архітектура змусила серце завмерти. Хоч би ніхто й ніколи не розбомбив цей будинок! Хай уже краще ще раз кинуть бомбу на мою хрущовку, лишень не на цю красу. А ось у квартирі було не дуже затишно. Старі подерті шпалери, розхитані дошки на підлозі, у кухні дірявий лінолеум. Єдина прикраса помешкання – високий красень з чорною щетинкою й грайливою усмішкою. Тобто господар квартири.
– Як вам квартира? – спитав він.
– Чесно? Я не зможу тут жити, – щиро відповіла я.
– Чому?
– Тут так... Брудно... І негарно... Я звикла до комфорту.
– Проте дуже дешево.
«Це так,» – подумала я, а про себе додала, що ще й господар неймовірний супермен. А він, прочитавши мої думки, підлив оливи у вогонь.
– А я тут недалеко живу. Шкода, адже хотілось вас частіше бачити.
– Ну я ще не відмовляюся, – посміхнулась я. – Ще поїду одну квартиру подивлюсь і вам подзвоню, домовилися?
– Домовилися, – сказав суперняша всіх часів і народів.
– А я поки покажу квартиру іншим претендентам.
І ось я іду до іншої квартири,,яка коштує у два рази дорожче від першої. їду й розумію, що страшенно ревную. Зараз мій Данило... тобто суперняша господар, покаже помешкання іншим людям. А раптом якась дівчина не буде тупити так, як я, і відразу погодиться орендувати квартиру? А потім запросить його полагодити кран. Зустріне в еротичній білизні. Зґвалтує. Або підмішає в каву якихось відьомських трав. Він у неї закохається. У них народиться син. З такими ж гарними ямочками. Мої думки перебила жіночка, що відчинила двері квартири. Вона була дужі' гостинною, тільки коли почула про те, що я з Луганська, її трошки пересмикнуло. Навіть не знаю чому.
У квартирі було напрочуд затишно. Не найновіший ремонт, але стильно й без елементів радянщини. Нова побутова техніка, мінімалізм, світлі кольори, хороше освітлення й простір. На кухні меблі з «ІКЕА», гарні чашечки, гарні штори. Як хотілося б готувати їсти на тій кухні! От тільки готувати доведеться лише гречку, адже всю свою майбутню зарплату я буду віддавати на оренду квартири. Я сказала жіночці, що передзвоню, сіла на лавочку іі почала думати. Гарний чоловік чи гарна квартира? І я помчалась до Данила. Не подумайте, що я давно не мала інтимної близькості. Там був не лише гарний Данило, але іі ціна справді низька. Я майже бігла до високого красеня, а подумки благала, щоб квартиру ще не винайняли.
– Я такий радий, що ви повернулися! – сказав Данило й усміхнувся мені. – Квартира ще вільна.
І ось ми вже підписуємо договір оренди, я віддаю красеневі останні гроші й щаслива засинаю у своєму ліжку. А. Данило обіцяє зайти наступного дня й занести мені чайник. Так приємно мати шматочок власної житлової площі! Встановлювати там свої порядки. У самій білизні готувати м’ясо. Танцювати перед дзеркалом.
Данило вже два тижні заходить до мене майже щодня. Я сподіваюся, через те, що я йому сподобалась, а не через те, що він боїться, що я продам його квартиру або перетворю її на наркопритон. Ми розмовляємо на кухні годинами. Від політики до подорожей. Від розмов про Всесвіт до практичних порад щодо видалення плями з дивана. Шкода лише, що він досі нікуди мене не запросив. Але я сподіваюся, що скоро диво станеться. А поки що чекаю, як божевільна, його наступного візиту...
В один момент я замислилася про те, що знову мене приковує кайданами до комфорту. У шафі знову почав збиратись одяг. Лак для нігтів і пінка для волосся. Навіть парфуми. Парфуми. Ви розумієте, що таке парфуми для біженця? Це важка скляна баночка, яка виконує настільки незначну функцію, що її легше залишити, ніж брати.
Одного дня я навіть була готова підібрати зі смітника бездомного кота. Але схаменулася. Взяла себе в руки. Наступного дня героїчно пройшла повз магазин з розпродажем. Не треба засмічувати власне життя.
* * *
Знаєте, за весь час моїх поневірянь світом я майже не дзвонила своїм подругам. Дві з них давно поїхали до Росії. Телефони менш близьких я загубила разом зі старим смартфоном. Мені теж майже ніхто не дзвонив. Але одного разу я все-таки почула мелодію свого телефону, а разом із тим і всі новини свого міста. Я дізналася про смерть сусідських бабусь. Про розстріли машин біженців. Про те, що половина мого офісу зруйнована. Дізналася, що багато людей і досі лишаються в Луганську. У підвалах. Вони не живуть, а існують. Моляться, радіють звичайній воді й можуть убити за паливо чи батарейки. Я не могла повірити в те, що все це правда, а не страшний сон.
Після розмови з колегою я випадково наштовхнулася в Інтернеті на сайт коучсерфінгу й вирішила запропонувати житло для тих, хто його потребує. Англійську я знала погано, тому, як потім виявилося, сайт був переважно для мандрівників, а не біженців. Тим не менше, уже через кілька днів мені написала дівчинка з Луганська, яка шукала житло на кілька днів у Чернівцях. Так я познайомилася з Ксюшею. Коли вона зайшла до мене у квартиру, то відразу ж підійшла до вікна.
– Так гарно, – сказала вона, навіть не подивившись на стіни...
Мені здається, що за два дні вона стала мені найкращою подругою. АТО – це чудова можливість щось втратити для того, щоб знайти щось цінніше.
* * *
– Можливо, замовимо ще щось? – промовила Ксюша, яка майже допила свій гарячий шоколад.
– Тут же смачний пудинг, – сказала Ангеліна.
– А я вже наївся. Шкода, тут м’яса нема.
– Час би стати вегетаріанцем, як я, – посміхнулася Ксюша. – До речі. Не хотіла перебивати Ліну, але я дещо зрозуміла. Ти на початку розповіді казала щось про хабарі. Ніби ти їх відкладала на ремонт чи щось таке?
– Так. Були часи.
– То ясно, чому снаряд попав саме у твою квартиру! У неї погана карма. Порошенко навчить усіх жити по-новому.
Усі засміялися.
– Тільки чому в маєток Єфремова нічого не попадає? – зауважила Ангеліна.
– Він чесно вкрав, – сказав Толік.
– А мені цікаво, що ти робив після лікарні? Як опинився тут? – спитала Ангеліна, і Толік продовжив свою розповідь.
* * *
Я починав вірити в долю. У Кривому Розі я обходив кілька співбесід і мені завжди відмовляли. У Києві я випадково натрапив на вакансію великої ІТ-фірми. Відразу ж подзвонив по телефону, і мені призначили співбесіду на наступний день. Вона мала відбуватись англійською. Хоча я закінчив школу іноземних мов і часто дивився фільми в оригіналі, співбесіда вселяла в мене страх. Наступного дня мені неймовірно щастило. На дорогах завжди горіло зелене світло. Дівчата посміхалися мені. Люди були привітними. А співбесіда пройшла, як на мене, дуже вдало. Вийшовши з фірми, я пішов подивитися кілька квартир. І знову мені пощастило. Перша ж квартира виявилася дуже гарною й за адекватною, як для Києва, ціною. Хоча розміщувалась вона на Лісовій, а для її оренди мені все одно довелось знімати депозит у банку.
– Вам справді пощастило. Квартира щойно з’явилася. Такі помешкання довго не залишаються пустими, – нахвалювала квартиру ріелтор.
Уже увечері я перевіз до помешкання свої речі. З вікна шістнадцятого поверху було видно Дніпро й багатоповерхівки. Це було прекрасно. Єдине, що порушило мій спокій першої ночі, – феєрверки. Коли я почув перший вибух за вікном, то різко підскочив, а серце стиснулося в клубок. Я вибіг до коридору, простояв там близько хвилини. А потім обережно підійшов до вікна й різко виглянув з нього. Побачив на небі вогні й заспокоївся. Хоча перед тим добряче вилаявся. Добре, що мого переляку ніхто не бачив.
Уже наступного дня мені подзвонили з фірми й сказали, що за результатами співбесіди я прийнятий на роботу. Я не міг повірити. Тепер я працюю на відому ірландську ІТ-фірму, про яку чув багато хорошого. У мене буде шеф – ірландський мільярдер, а співробітники – найкращі спеціалісти у своїй сфері. А зарплата дозволятиме не економити. Катя завжди мріяла про те, щоб я отримував стільки грошей. Вона б швидко знайшла їм застосування. Але я чітко вирішив, що буду відправляти максимальний відсоток на армію.
Перший тиждень у Києві зруйнував усі мої плани. Адже гроші летіли з неймовірною швидкістю. їжа, паливо, маленькі дрібнички. Київ – то мільярди спокус, які треба навчитись обходити стороною. Я розумів, що мої заощадження таким чином закінчаться дуже швидко. Тому трохи знизив оберти. Епоха споживання не має права перемагати мене в час, коли в моєму місті йде війна. Одного дня я перерахував на лікування бійця «Айдару» 5 тисяч доларів і залишився майже ні з чим. Про своє авто тимчасово забув, на роботу вирішив їздити в метро, а їжу готувати самостійно. Віддавши гроші, я позбавився спокус витрачати їх у столиці, що манила витрачати заощадження на кожному кроці. На серці стало спокійніше.
Робота мені неймовірно подобалась. Я займався улюбленою справою в колі освічених і сучасних людей. Я з кожним днем усе більше закохувався в Київ. Шалений ритм життя – певно, це те, чого мені завжди не вистачало в Луганську. Я відчував себе живим. Я постійно квапився. Постійно був зайнятим. Але це було прекрасно. У мене було все менше часу згадувати про те, що в моїй країні війна. Я перестав бачити сни з фронту. Я занурився у свій комп’ютерний світ, де діяли мої правила. Де я був творцем реальності. А іноді я повертався додому нічним Києвом і отримував естетичну насолоду. По трасі лилося світло автомобілів, немов з водоспаду. По рейках повільно їхав майже пустий трамвай з приглушеним світлом. На будинках сяяла кольорова реклама. А десь уже почало жовтіти листя. Прекрасний, мирний Київ. За такі миті можна було багато чого віддати. Увесь день я дивився на монітор комп’ютера, а ввечері, немов виринав і оживав, насолоджуючись нічною красою.
Кілька разів у Києві спостерігав негативне ставлення до біженців. Особливо чоловіків. Тому про моє походження майже нікому не говорив. Усім відповідав, що я з Кривого Рогу. Про те, що я був у зоні АТО, теж не вихвалявся. Хоча й вихвалятися не було чим. Єдине, що мене видавало, – кульгання й очі.
Одного разу після роботи я був на Хрещатику. Шкодував, що застав його вже таким – зі старими наметами, у яких оселилися нероби й пияки. Подумав про те, що коли там розстрілювали героїв, у моєму місті життя продовжувало пливти за своєю течією. Пам’ятаю, що 20 лютого я не пішов на роботу зранку, бо дивився онлайн-трансляцію з майдану й хвилювався за революцію як ніколи. А після обіду приїхав в офіс. Там мене вразила пустота очей моїх співробітників. Хтось із них вболівав за швидкий розгін майдану, але більшість... Більшість була пустою й байдужою. Можливо, деякі просто боялися вирізнитися з натовпу й сказати хоча б слово співчуття до героїв, що виборювали краще майбутнє для всієї країни. Сьогодні їх байдужість повернулася до них і міцно обійняла їх. Тепер вони непотрібні Києву. Того дня на лавочці в центрі Києва я підняв голову до неба й подякував столиці за те, що вона прийняла мене до себе, за те, що мені пощастило з роботою й квартирою. Можливо, у Києві щастило тим, хто колись серцем був з ним?
А хвилин через п’ять до мене підійшла дивна дівчина.
– Ви були на майдані в день розстрілу? – сумно промовила вона. У вас такий погляд...
– Был на войне.
– В АТО?
– Те, кто был на Востоке, называют вещи своими именами. Я был на войне...
Та дівчина була єдиною, хто помітив мій погляд і знай про те, де я був. Інші ж люди жили своїм життя. І потроху забирали мене до цього життя. З концертами, Інстаграмами, зоопарками й миром. З нічними трамваями, у яких не бояться вибухів. З вишиванками, які не страшно одягнути.
* * *
Але одного разу в середині серпня мені довелося повернутись назад у світ АТО. Мені подзвонив Павли Його голос був сумним. Я відразу подумав, що в нього погіршився стан здоров’я. Та справа була в іншому Виявляється, нашого хорошого знайомого, з яким ми воювали біля Щастя, було вбито в бою.
– Труну перевозять у Чернівці. Поховання буде завтра чи післязавтра.
І знову вибухи, кров, тіла перед моїми очима Арсенові було двадцять три роки. У нього залишила і. однорічна дитина й дружина. Я пам’ятаю, як він почуй незадоволення нашого командира через те, що ми і Павлом прибули до «Айдару». Усі вдали байдужість. хтось посміявся з нас. Але Арсен підійшов і поплескав мене по плечу.
– Я розумію, чому ви тут. Бо не можете бути вдома. Ви молодці. Не зважайте на нього. Головне – не м’язи. Стріляти ви навчитесь. А ось патріотизм і бажання захищати свою країну – це важливо. І це головне. І тому ви тут. І тому я тут.
Він був з тих хлопців, які не вигадували причин не йти воювати. Я зустрічав тих, хто боявся мобілізації через свій юний вік, старість, проблеми зі здоров’ям, зайву вагу, наявність дітей. Хтось щойно одружився, .і хтось запланував весілля на наступне літо. У когось народилася дитина, а в когось дитина щойно пішла в школу. Хтось мав хвору маму або бабусю. Хтось жодного разу не тримав у руках автомат, а хтось тримав його в руках дуже давно. Але мої товариші з «Айдару» ніколи не шукали причин. Вони слухалися свого серця н знали: якщо не вони, то ніхто. Якщо не вони, то й України не буде. Арсен і такі, як він, були для мене героями тоді й зараз. І я не міг повірити в те, що життя цих героїв все ж таки закінчилось. Я не вірив, що герої помирають, а ми залишаємося жити. Я не міг повірити и те, що світ несправедливий.
Я вийшов із квартири, сів у своє авто й натиснув на газ. Я гнав по вечірньому Києву й кляв несправедливе життя. Побачив дівчину в гарній сукні, на підборах біля нічного клубу. Вона сміялась і розмовляла з кимось по телефону. А все через Арсена, який віддав життя за її сміх. Але про нього не будуть розповідати в новинах. А ці дівчата ніколи не дізнаються, що хтось на Сході захистив їхній спокій і віддав за це своє життя. «Хіба це справедливо?» – питав себе я. Чи знав я всі імена хлопців із Небесної сотні? Чи знав я імена всіх учасників АТО? Ці питання не йшли з моєї голови.
Я залив повний бак на заправці й увімкнув на навігаторі маршрут до Чернівців.
* * *
Я був на похороні один раз, у дитинстві, у 9 років. Тоді померла подруга моєї бабусі, що жила в сусідньому під’їзді. Я бачив її сині губи й завмерле обличчя в труні. Мені було дуже страшно. Коли труну виносили з квартири, я закрився в туалеті й плакав. Я пам’ятав доброту тієї бабусі: вона давала мені попити води. Пам’ятав злість у її погляді, коли я і друзями із двору, розважаючись, дзвонив до неї у квартиру, .і вона кричала на нас із балкона й обіцяла викликати міліцію. Пам’ятав світло й темряву її очей. Але в труні вона лежала і абсолютною байдужістю. З пустотою. І це було найстрашніше. Я зрозумів, що це був її фініш.