Текст книги "АТО. Історії зі Сходу на Захід"
Автор книги: Маргарита Сурженко
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)
Ми їхали так довго, що я встигла подумати про все на світі. В Івано-Франківську я пересіла до вже платної маршрутки й поїхала до Яремче. За вікном ставало дедалі красивіше. Гори були все вищими, дорога вони були дуже зайняті, але коли ми зустрічалися, вони посміхалися мені й казали, що скоро все буде дуже добре. Я дуже подружилася з їхніми дітьми – Христиною, якій було 14 років, дев’ятирічною Свєтою й тринадцятирічним Тарасом. А також з іншою переселенкою – Надією Анатоліївною.
Першого ж дня я прийняла душ і заснула у своїй кімнаті. Карпатське повітря подіяло як снодійне. А другий день був наповнений враженнями. Оскільки заснула я дуже рано, то прокинулась о п’ятій ранку. Вийшла пошукати каву, а знайшла дівчину, яка скрутилася на газоні в епілептичній позі. Я хотіла бігти рятувати її, але зрозумілі. і, що дівчина займається йогою. Вона з чоловіком і дитиною орендувала кімнату в нашій садибі. Я ж зробила собі каву, сподіваючись, що мене ніхто не посварить за це.
Дівчина-йог привіталась зі мною й зробила собі чай. Ми перекинулися парою слів, і вона втекла. Я ж допила каву й пішла чистити зуби. Трохи пізніше прокинулася господиня й почала швидко готувати сніданок. Я напилася допомагати їй. Ми смажили оладки, проклинали Януковича й обмінювалися рецептами приготування фірмових страв. Звичайно ж, господиня задала мені фірмове питання всіх тих, хто вперше чує про моє місце народження.
Ви хочете в Росію?
Я сказала «Ні». Взагалі-то мені було байдуже де жити. Я просто хотіла знати, що мою квартиру ніхто і ніщо більше не розбомбить. Жіночка так швидко рухалася по кухні, що я не переставала дивуватися. Вона встигала розмовляти, мити посуд, замішувати тісто, діставати мед, готувати чоловікові на роботу бутерброди, фарбувати очі й знаходити смішні образливі слова для характеристики політиків. Крутилась як бджілка. Не дивно, що в таких господарів був такий великий і гарний будинок. Пізніше виявилося, що сніданок ми готували гостям, які орендували кімнати. Але мені жіночка дозволила поснідати безплатно, бо допомагала їй.
Я присіла на ґанок і почала наминати оладки з медом і кавою. Одна з оладок мені чомусь нагадала Януковича. Думки матеріалізуються. Під час готування краще говорити про прекрасне, бо та оладка в рот вже не лізла. Раптом до мене присіла Надія Анатоліївна.
– Я живу с вами по соседству, – сказала вона. – Я тоже из Луганска. Меня зовут Надежда Анатольевна.
– Очень приятно познакомиться.
Далі ми розмовляли про те, про що зазвичай розмовляють між собою біженці: де саме ми жили до того, як по нашому місту почали повзати величезні божевільні озброєні таргани, чим займались. Улюблене питання, що плануєте далі робити, теж прозвучало в нашій розмові. Я підсунула Надії Анатоліївні оладку-зрадника. Вона, на щастя, людина психічно здорова, тому він їй не нагадував колишнього президента.
Потім Надія Анатоліївна попрощалася зі мною, адже їй треба було вирушати на кінну прогулянку. Я б теж дуже хотіла покататися на конях, але треба було економити гроші.
Екскурсію в Яремче мені зробили того дня Христина, Тарас і Свєта. Вони привели мене на височенний міст, який будували ще до війни. Міст, висотою з багатоповерховий будинок, простягався через гірську річку. Але найстрашніше те, що на мосту була залізнична колія. Коли я переходила по ньому, то думала, це мої останні секунди. Боялася, що зараз мене переїде поїзд або ж я впаду вниз. Можливо, так і вирішуються проблеми поселення біженців на Західній Україні? Виводять на «екскурсію», а потім просто скидають з мосту в гірську річку. І святкують. Але все обійшлось. Інфаркту не сталось, волосся не посивіло, дітки нікуди не скинули. Ми довго гуляли горами, бачили водоспад, кидали каміння у воду. Свєта питала мене, чому я розмовляю російською, адже живу в Україні. Я пообіцяла їй розмовляти українською. Дітки питали мене, як там, на війні. Чи я бачила танки. Чи люблю я Росію. Чи не боялась я до них їхати. Вони були такими кумедними й милими, що я знову пожаліла, що не маю дітей.
* * *
Якось з Надією Анатоліївною ми пили червоне вино й зі щирістю розмовляли. На небі світили зорі. Я згадувала свій балкон. Як я виходила на нього з кавою в махровому халаті й дивилась на ті ж зорі. Влітку я пила на балконі холодний компот, зварений з яблук і абрикосів. Я слухала ластівок і дивилась на захід сонця. Восени милувалась листопадом з чаєм у руках. А взимку зігрівалася глінтвейном і обдумувала, яке взуття вдягнути на роботу.
– А где ты бывала? – спитала мене Надія Анатоліївна.
– В «Блинке», в «Короне», в «Лиру» любила ходить.
Нет, я имею ввиду в каких странах.
А... нигде, – на свій сором сказала я. – Моя мама давно переехала к родственникам в Россию. Я планировала поехать к ней, посмотреть Ростов-на-Дону. Но как-то так и не сложилось. Вкладывала деньги в ремонт.
Жінка почала сміятись, але швидко вибачилась. Справді. Я була смішна. Смішна й дурна.
– А вы где успели побывать?
– О, я много где бывала. По работе часто ездила в Европу. Хотя сердце мое в Азии. Бывала в Малайзии, в Таиланде, на Филиппинах. Проездом была в Китае. Каталась автостопом по Южной Америке с местным рокером-неудачником. У меня была бурная молодость. Помню, как долгое время жила во Франции. Мы с подругой сидели на ее балконе и точно так же смотрели на звезды. Она спросила меня, когда же я наконец-то угомонюсь, перестану бегать по всему миру, увольняться и вновь наниматься на работу; когда же я стану типичной женщиной, у меня появится стабильность. Но быть такой, как все, для меня всегда было пугающим. Вот даже сейчас. Ты напугана, вспоминаешь о своей квартире, коте. А я счастлива. Я пью на удивление прекрасное вино, смотрю на звезды, я в любимых Карпатах, я дышу, я живу. Я счастлива.
Надія Анатоліївна не замовкала, і я закохувалась в її голос. Мені було анітрохи не образливо те, що вона трохи зверхньо до мене ставиться. Жінка так само, як і я, залишилася без квартири й стабільності. Але вона була багата. V неї були її спогади. Її досвід. Її розповіді. Вона цілий вечір розказувала мені про те, як купалась у Тихому океані, як украла булку в Малайзії, як її врятувала від холоду підвішена кава в Польщі, як вона ходила на безкоштовні курси французької, бо французи почали виставляти їй претензії за англійську. Я розуміла, що Надія не розповіла й десятої частини зі своїх історій. Хіба є багатством те золото, яке я продала і яке залишилось у моїй квартирі в Луганську? Ні. Багатством є такі історії, які можна розповідати поки не закінчиться вино й не захочеться солодко заснути в ліжку.
* * *
Молоко, яке подарували мені райські корови. їх доїли янголи. Трава, яку перед тим їла корова, певно, лишень прорізалася із землі й була солодкою й невинною. Молоко в Яремче було настільки смачним, що я пила його відрами. А коштувало воно дешевше, ніж у нашому «АТБ» коштує порошкова бражка під назвою «молоко».
Гори. Ми з дітьми піднімалися скелями Довбуша і йшли до самого верху три години. А звідти милувалися мурашником унизу, який називався містом. Ми купалися в гірській річці; спускалися на мотузках через ріку; блукали лісами. Я з кожним днем все більше розуміла, що таке Україна. Я розуміла, що значить любити її всім серцем. Я розуміла, чому чоловіки не бояться віддавати за неї своє життя.
Наш сусід по садибі жалівся на те, що його не хочуть брати захищати батьківщину. Він розповідав про відмову з таким жалем, що мені хотілось його обійняти. Наші чоловіки тікали, а шістдесятилітній чоловік ображався, що його не беруть до армії. Місцеві мешканці крутилися на своїх городах, старалися догодити своїм клієнтам, готували їм сніданки, проводили екскурсії, віддавали в прокат велосипеди. І не чули про те, щоб їх колись годував Донбас. Ночами хтось кричав пісню про Путіна, і я посміхалась. Я дякувала Путіну за те, що він подарував мені море вражень за ці два тижні. Більше вражень, ніж за рік життя в Луганську. АТО – це чудова можливість пізнати справжню Україну.
Толік
З Луганська ми виїхали в середині червня. Моя дівчина наполягала на тому, щоб їхати до Криму разом з її батьками. Але я вмовив її поїхати до Кривого Рогу. Там можна було пожити в мого друга, зекономити гроші, знайти роботу. У Криму ж у нас могли лише відібрати автівку. Я пам’ятаю, як ми проїздили блокпости ЛНР. Дівчина фліртувала і озброєними чоловіками, які в мене викликали огиду. Ми домовилися розповідати, що їдемо з міста на весілля нашої подруги й через три дні обов'язково повернемось. Один раз нас запитали, чому в машині так багато речей. Дівчина сказала, то через те, що вона полюбляє часто перевдягатися. Вийшло не дуже переконливо. Чоловік у камуфляжі, з тижневою щетиною й перегаром почав станіни нам купу питань з матюками. Як же хотілося вдарити його, але це було б неймовірною дурістю. Хвилин через десять він все-таки відпустив нас. У Дніпропетровській області я зітхнув з полегшенням і розслабився. Здається на вустах навіть з’явилась посмішка. Там нас зустрічала Нацгвардія. Але полегшення було тимчасовим. Я відразу усвідомив, що луганчанин – це діагноз. Нас не сприймали за людей. Ми були пацюками, які втікають з корабля. На блокпосту мене обшукував хлопець мого віку з українською стрічкою, який захищав свій край від бандитів. А я ганебно втікав і мою ганьбу бачив увесь світ. Я ніяк не міг позбутися нав’язливих думок про те, що я вчинив неправильно. Кілька разів я думав лишити дівчину в Кривому Розі й поїхати в Луганськ. Але що б я робив у Луганську? Махав кулаками? І кого б я там захищав? Людей, які при першій же нагоді здали б мене сепаратистам? До того ж моя дівчина постійно скиглила про те, що я маю заробляти для нас гроші, а воювати – це не моє покликання. Не моє, але чиє? За мій край мають віддавати життя хлопці із Західної України?
У Кривому Розі я шукав роботу програміста. У мене не зникало враження того, що люди ставляться до мене як до втікача. Можливо, саме тому з роботою нічого не виходило.
– Я познакомилась с одной девочкой из Донецка, и мы договорились пойти на дискотеку сегодня. – одного вечора сказала мені Катя. – Она будет с мужем, и мы с тобой. Правда, классно?
– Катя, какая дискотека? Ты думаешь, мне сейчас до танцев и музыки?
– Ох, не волнуйся. До двенадцати вход бесплатный, а выпивку можно пронести с собой.
– Да не об этом я! Люди умирают, ты понимаешь? Это война! Какие могут быть танцы, когда идет война и в эти минуты кто-то отдает жизнь за Донбасс?
– Война осталась там! Здесь нет войны! Мы две недели торчим в городе, в который ты меня притащил! Мне скучно, у меня здесь нет работы, я живу с твоими друзьями, которые, по ходу, не особо счастливы, что мы у них гостим! У меня здесь никого нет, никого! Я нашла одну подругу, которая меня понимает, а ты не хочешь со мной идти? Что ты предлагаешь делать? Сидеть и грустить? Плакать? Что? Война там, а мы здесь!
– Война везде! Там умирают молодые парни из Львова и Черновцов, из Днепра и Киева! Это война всей Украины! И здесь не может быть мира! И от войны не убежишь! И какое ты имеешь право радоваться жизни, когда кто-то воюет за твой город? Лучше бы помолилась!
– О ужас! Каким ты стал невыносимым! Я должна в монастырь уйти и молиться? Жизнь продолжается! Сколько можно киснуть? Ты сидишь в себе, мучаешься, а пора бы уже начать видеть мир вокруг! Хватит с нас всего этого, стрельбы по ночам, взрывов! Мы имеем право отдохнуть! А отвечают за все это пусть те, кто по начал.
– Кто?
– Эти майдауны! Кто еще? Это справедливо, что они умирают!
Після цих слів розмова закінчилась. Її було неможливо слухати. Я не став опускатися до рівня собак, які перегавкуються, а просто вийшов з кімнати. У вітальні сидів мій друг, який не міг не чути цієї емоційної розмови. Як же мені було соромно за неї. Не міг дивитись в очі другові, який ходив на мітинги, підтримував матеріально армію, а тепер дав притулок невдячним створінням. Хотілось піти кудись і забутись. Я купив у магазині горілки. Коли повернувся, Каті не було.
На дискотеку пошла?
– Да, – промовила дружина друга.
Я поставив на стіл горілку. Вона подивилась на пляшку, а потім підійшла до мене й обійняла. Як же багато тепла було в тих обіймах! Не потрібно було слів. Я чи не вперше за місяці зрозумів, що мене хтось розуміє й підтримує. Ми пили втрьох. Дружина друга тієї ночі взагалі пила горілку вперше. Але всім нам було так погано, що ми вирішили опуститися до рівня сепаратистів.
– Убегаешь из Луганска, но от себя не убежишь, – сказав тоді я.
* * *
Дівчина повернулась додому під ранок. Полізла до мене цілуватись. Я відштовхнув її. Удень, коли проспалась і протверезіла, вона вибачалась. А під вечір знову почала скиглити про те, що їй нудно й нема що робити в цьому місті. Потім почала звинувачувати мене в тому, що я досі не маю роботи, а їй потрібен новий одяг.
– Зачем мне нужна новая работа, если я ухожу воевать на Донбасс?
– Очень смешно.
– Я не шучу.
– Хватит уже такое говорить! Совсем с ума сошел!
– А ты будешь меня ждать?
– Еще чего! Если ты вдруг и вправду надумал уходить, то я уйду от тебя!
– Да, ты была бы хорошей и верной женой, правда?
– Я была бы хорошей женой, если бы ты был адекватным мужем! За что ты хочешь умереть? За кого? За олигархов, которые свои капиталы не поделят? Люди – это пешки в больших играх политиков! И ты хочешь быть марионеткой, которая так легко распрощается со своей жизнью?
– Я хочу быть мужчиной, а не крысой.
– Ты просто сошел с ума, знаешь? С меня хватит. Я уезжаю к родителям в Крым.
І вона поїхала. Того ж дня. Більше я її не бачив. А я подзвонив до батальйону «Айдар» і сказав, що хочу піти воювати за Схід. Мій друг Павло сказав, що піде зі мною. АТО – це чудова можливість перевірити стосунки й зрозуміти, хто тобі друг.
* * *
Я був на фронті 14 днів. Ніколи не воював на передовій. Спочатку мене взагалі не хотіли брати до «Айдару». Дарма я не зняв окуляри перед тим, як увійти до одного з кабінетів, у якому записували добровольців. Там мене відразу відправили додому й сказали, що добровольців вистачає. Але наша з Павлом наполегливість усе ж таки переконала їх записати нас у батальйон. Наступного дня ми вже їхали до Щастя. Нас розмістили в казармі. Досі пам’ятаю той запах. Запах поту, шкарпеток і запах гордості за те, що ти один із воїнів України. Певно, саме так і пахне війна.
Нам було дуже страшно. Особливо першу добу. Я ніяк не міг забути, що десь тут, зовсім поруч, живе смерть. І вона може прийти до нас щомиті. Я не міг викинути з голови бездумні доручення нашої влади, відсутність адекватних наказів, нашої ролі в цьому пеклі. Я усвідомлював, що солдат – це лише маріонетка в чиїхось іграх. Та всі ці думки немов вітром видуло з моєї голови. На фронті я почав менше думати, більше качатись і вчитись тримати зброю; більше допомагати й діяти, ніж філософувати. Пару разів, наприклад, я просто готував їсти для кількох десятків людей. І навіть тоді відчував, що роблю щось корисне, замість писання коментарів у соціальних мережах.
Поруч з казармою була тренувальна база. Нас ознайомили з правилами першого ж дня. Один із командирів довго сварився через те, що до них привезли таких, як я.
– Ми перші! Ми йдемо попереду Нацгвардії! У нас ветерани Афгану й мисливці, військові запасу, офіцери, спортсмени! Навіщо ви записались до нас? – приблизно це казав нам командир, який хотів відіслати нас додому.
Та, слухаючи його слова, ми не опустили очей чи голови. Стояли рівно й мовчки слухали, поки він не пішов, грюкнувши дверима.
За час, що я провів в «Айдарі», познайомився з хлопцями зі всієї України. Там були архітектори, скульптори, водій-далекобійник, сноубордист, міліціонер, будівельник, фермер. І всі вони не могли сидіти вдома. «Ми тут за наших дітей. Ми тут для того, щоб зупинити їх вчасно,» – казали герої і з розумінням плескали мене по плечах, адже знали, що сидіти вдома неможливо, коли у твоїй країні війна. Тим більше неможливо сидіти вдома тоді, коли воюють за твоє рідне місто.
Я завжди був десь у тилі. Бачив багато трупів і відчував їхній сморід. Усвідомив той жах, що почав спокійно сприймати вид нутрощів, що лежать біля тіла. Хотів би викинути з голови ті тіла, які розкладалися під сонцем і які ніхто не міг винести з лісу, адже там була замінована територія. Кілька разів ми ховали трупи, скидаючи в яму тіла частинами. Хотів би я забути про це. Але, на жаль, не можу.
Не забуду й погляди місцевих, які боялись і ненавиділи нас. І одну дівчинку, яка підійшла до нас і подарувала квіти. Її очі того дня стали моїм сонцем, хоча на небі були (Щільні хмари. Не забуду зруйновані хати й людей, які питали, де їм тепер жити, що їм тепер робити.
Я допомагав на кухні й у побуті. А також постійно тренувався з хлопцями і вчився тримати зброю в руках. За два тижні мої руки стали накачаними, і я подумав, що нони точно сподобались би Каті.
Усе це було немов у кіно. Я не міг повірити, що перебуваю на справжній війні, очікував полегшення, думав, що моє сумління перестане мене гризти. Але на душі було гидко. Певно, через те, що доводилося воювати проти власних друзів, однокласників і сусідів. Певно, тому, що нас ненавиділи й проклинали в рідному місті. Певно, тому, що ми пізнали іншу сторону життя, про яку ніколи не розповідали в дитинстві. Ми пізнали трішки пекла.
Я мріяв увійти в Луганськ на танку з українським прапором. Але не судилося. На моєму першому чергуванні на блокпості ми з Павлом потрапили під обстріл. Я отримав поранення в ногу, а мій, тепер вже найкращий, друг – у живіт. Було пекельно боляче. Я мріяв втратити свідомість і дивився, як кров стікає на чорну землю і всмоктується, ніби дощ. Моя мрія здійснилась через десять хвилин.
* * *
Головне, що живі. Так сказала дружина Павла, коли зайшла до мене в палату. Вона принесла мені найцінніше з того, що я залишив у неї в гостях, – мій телефон, який я не вимикав, але й не брав із собою. Там було багато пропущених дзвінків і смс. І жодного від Каті. Тоді я зрозумів, що таке повна байдужість. Я, як і Україна, хвилювали мою колишню дівчину менше, ніж море й дискотеки.
Я виписався з лікарні через два тижні. Павло залишився там на місяць. Мені часто казали, що за два тижні я змінився. Не став старшим. Став старішим. І погляд мій наповнився глибоким сумом. Життя справді змінилося, адже відкрило свою страшну сторону, страшну таємницю про те, що воно аж ніяк не справедливе й не веселе. Коли ж це паскудне відчуття на душі зникне? Мови про те, щоб йти назад у «Айдар», не було. А ще мені було страшно. Я боявся, що мене будуть по частинах закидати в яму так, як колись це робив я.
Я зрозумів, що принесу більше користі країні, працюючи віддалено й віддаючи гроші моїм новим знайомим-героям. Тепер я точно знав, куди треба пересилати фінанси для того, щоб вони не залишились на рахунках бюрократів. АТО дає чудову можливість зрозуміти, яким є твоє покликання.
Оксана
Я поїхала з Луганська після того, як побувала біля захопленого сепаратистами СБУ. Тоді мене впізнали дві ватні жінки й почали кричати, що я продалась Бандері. Вони вважали, що на наші мітинги за Україну я ходила за гроші, з Америки отримувала гроші на фарбу для наших плакатів і стрічки, якими прикрашала ліхтарі й паркани. Вони кричали так голосно, що привернули увагу озброєного чоловіка в камуфляжі. Тут мені стало дуже страшно. Я знала, що в СБУ перебували в полоні наші активісти, і дуже не хотіла поповнювати їх колекцію. Чоловік з автоматом наближався, а в мене заніміли ноги. Так багато я жартувала про ватників, а тепер у мене самої ноги стали ватними. Втікати не було сенсу, адже навколо було три ряди барикад. Жіночки почали кричати сепаратисту про те, що спіймали шпіонку. Я впевнена, що ще півроку тому поступалася подібним жіночкам місцем у маршрутці. Ці дами могли викладати в школі або бути лікарями. Упевнена, вони ходили до церкви хоча б на Великдень. А зараз у їхніх очах була дика лють через мене, двадцятирічну дівчину, яка просто любить свою країну. І вони з радістю віддадуть мене на вірну смерть, у полон до СБУ.
Сталось якесь диво, і до чоловіка, що був уже за кілька метрів від мене, підбіг якийсь алкоголік чи наркоман у камуфляжі. Через щось сперечався, просив гроші. Я скористалася ситуацією й почала відходити назад.
– Беги, беги, фашистка. Мы тебя все равно найдем. И вот здесь повесим! Вы – нелюди!
Уночі я спала дуже погано. Мені постійно здавалось, що у квартиру хтось лізе. Я знала, що одного з хлопців із нашої луганської самооборони викрали й знущались над ним. І ніхто не допоміг визволити його. Усі знали про те, що його тримають у СБУ, всім було шкода, але ніхто не зробив нічого. Нічого! Всі дивились на відео, де його прикували до ланцюга й вигулювали, як собаку. Плакали. І лише розповсюджували це відео, замість того, щоб зробити бодай щось! Це вбивало. Вбивала безпорадність. Також я знала, що іншого нашого активіста викрали прямісінько з квартири. Тому боялась кожного звуку. Якщо мене викрадуть, усі будуть жалкувати, але мене ніхто не врятує. Це факт. Посеред ночі прийшла до мами й заплакала. Вона порадила їхати з міста.
– Вы проиграли, Ксюшенька. Уже ничего не поделаешь.
Я розуміла, що якщо я поїду, то це справді буде моєю поразкою. Моїм програшем. Але й залишитись не могла. Друзі з Громадського сектора запрошували їхати з ними давно. Дехто з них покинув місто ще раніше й гарно облаштувався в Києві. Вони продовжували працювати в столиці, розселяли біженців, допомагали знайти роботу. Та я вирішила пожити трохи у друга в Харкові й відпочити від громадської діяльності. Почувалася геть розбитою й не розуміла, навіщо продовжувати щось робити, якщо ми не змогли врятувати рідне місто.
* * *
Я приїхала до друга на початку літа. Сказала, що поживу в нього місяць і повернуся назад. Адже Президентом став Порошенко, а значить, АТО закінчиться за кілька тижнів. Друг працював, а я відкладала пошук роботи. Проте активно витрачала гроші. Модні крамнички спокушали гарними речами, кафе – смачними смузі й коктейлями. Я щодня дзвонила мамі, і вона запевняла мене, що Луганськ звільняють і скоро все буде добре. Та через два тижні я подзвонила татові. Він не прикрашав дійсність, і я зрозуміла, що Луганськ повільно котиться на дно. Постріли стають усе потужнішими й ближчими. У сусідів забирали машини, грабували квартири. Місто ставало все пустішим. Батьки планували покидати Луганськ і їхати до родичів у Дніпропетровськ. Попросили економно витрачати кошти. Мені соромно було зізнатися, що я витратила більшу частину з того, що вони дали мені із собою. Треба було шукати роботу, думати про власне житло, а не сидіти без діла.
– Але ж ти завжди мріяла про подорожі, – сказав мені Денис, коли я на кухні жалілась йому на життя. – Чому б тобі не поїхати в Західну Україну?
– Одній? Я мріяла подорожувати з кимось.
– Мій одногрупник завжди подорожує один. Так отримуєш від подорожі більше вражень. Тебе нічого не гримає, у тебе ще залишились гроші. Будеш допомагати мені з адмініструванням мого сайту, я буду тобі платити невеличку зарплату, залежно від прибутків. А можеш взагалі зайнятись фрілансом. Про це ти теж давно мрія– па. Чому б не робити переклади чи не почати викладати .англійську по скайпі?
– Не знаю... Це все... Так складно.
– Кам он, Ксюха! Ти сидиш у квартирі вже два тижні й навіть не виходиш дивитися на Харків. Ти втратила 14 днів свого життя, а могла би втілити в реальність те, про що мріяла! Мені зараз дуже хотілося би рвонута автостопом до Львова, але я офісний планктон, н кому треба оплачувати цю дорогу квартиру. А що тебе тримає? Менше думай про Луганськ, більше думай про свої мрії.
Він мав рацію. Ох, як же він був правий! Я не могла заснути й дивилась у стелю. 14 днів мого життя минули даремно. Я не допомагала своїм друзям з Громадського сектора, я не ходила на акції протесту, я не знайшла собі роботу, я лише витрачала батьківські гроші. Так більше не буде.
Посеред ночі я прокинулась і залишила в Інтернеті оголошення про те, що даю уроки англійської по скайпі. Я завантажила на свій телефон карти й додатки, які допомагають подорожувати. Зареєструвалась у Каучсерфінгу й на біржі фрілансерів. Зібрала рюкзак. І сказала собі, що я зроблю це.
* * *
Подорожувати й збирати гроші. Чи можливо це? Можливо, якщо сильно захотіти й не боятися ризикувати. Маршруткою доїхала до траси, по якій їхали автомобілі до Києва. Я дві хвилини наважувалась підняти руку вгору. Занадто стара машина. Переповнена. Просто підозріла. І нарешті я припинила шукати відмазки й підняла руку вгору. Машина зупинилася приблизно через десять хвилин.
– Вибачте, а куди ви їдете? – спитала я привітного чоловіка. Говорила українською, щоб ніхто не запідозрив, що я з Луганська.
– А куди вам треба?
– До Львова.
– Вибачте, – усміхнувся чоловік, подумавши, що я дивакувата.
Я захлопнула двері, а потім подумала, що треба було просити підкинути до Києва або Полтави, а звідти їхати до Львова. Інше авто зупинилось через п’ять хвилин.
– Мені в сторону Києва. Підкинете?
– А чому б і ні?
– Тільки в мене немає грошей.
– Ну нічого. Веселіше буде.
Я це зробила. Я була неймовірно щасливою. Мрія мого життя здійснилась, і я почала подорож автостопом.
Навіть записала у блокнот те, що моя перша машина – чорне «Рено». Чоловік, який мене підвозив, був родом з Луцька. Він з такою любов’ю описував своє місто, що захотіла побувати й там.
– Будьте певні, до Волині їм дійти ми не дамо, – казав мін про російську армію. – У нас би вже давно вийшли і і вигнали їх. Хай лише спробують сунути свого носа до нас.
Від слів того чоловіка ставало так тепло, що в мене з’являлась усмішка на вустах. Я розуміла, що чим далі їду під Сходу, тим у більшій безпеці перебуваю. Я нарешті відчула тепло на душі й усміхалась. Мені не хотілося зупинятися. Хотілося їхати дорогою цілу вічність. Дивитись у вікно на хмари й поля. Життя – це рух.
* * *
Після обіду я була вже в Києві. Велике місто, у якому всі ніби й посміхались, але варто було заговорити, як я починала розуміти: тут бояться війни; мобілізації чи російських танків; замінованих будинків, провокацій чи терактів.
У Києві я зупинилась у подружки, з якою познайомилась на мітингу в Луганську. Одного дня вона подзвонила мені й попросила допомогти їй розклеїти листівки. Я з радістю погодилася. Пам’ятаю весною відчуття багатьох громадсько активних луганчан. Ми хотіли щось робити, але не знали що. Ми хотіли зібратись і вигнати із СБУ терористів, але боялися. Ми хотіли бути таким ж мужніми, як в Одесі чи Миколаєві. Але нас було критично мало. Єдине, що ми могли робити, – виходити на мітинги, які стали буденною справою. Ми розуміли, що вони є бутафорією. Що на цьому етапі нам потрібні більш рішучі дії. При цьому дій не було. Тому, коли мені запропонували хоч якусь дію, я зраділа. Грошей на друк листівок у нас було небагато. Я здивувалась, що в тої дівчинки звідкись узявся агітаційно-патріотичний матеріал.
– Тільки не смійся, – сказала вона, коли ми зустрілись. Яна витягнула з рюкзака папірці формату А4, які були розмальовані аквареллю:
– Принтера в мене немає. Але є багато ідей. Ось ми із сином і намалювали ці листівки.
Я побачила написи «Ми за мир», «Луганськ – це Україна», «Я люблю своє місто й не хочу війни», «Мені 4 роки, я українець і хочу миру, а не війни» і тому подібне. Уже за годину сірі весняні луганські пейзажі прикрасили жовто-блакитні яскраві малюнки дитини й такі банальні, але істинні написи.
Ми клеїли листівки й боялись, що за це нас хтось посварить. Скаже, що ми бандерівці. Адже прикрашати сірість фарбами було так нетипово для Луганська.
Тепер Яна із сином і чоловіком жила в Києві, у тісній квартирі, зі старими шпалерами, килимом на стіні, старими меблями й рибками-чарками. Але всю ту київську сірість прикрашали малюнки їхнього сина на стінах. На них був зображений дім, родина, котики, собачки й квіти.
Не лякайся нашої квартири, – сказала Яна. – Вона трохи вбита, але знімаємо її за смішною для Києва ціною.
Ми довго спілкувалися з Яною на кухні. Коли ти слухаєш про чужі проблеми, свої завжди здаються меншими. Яна намагалася влаштувати дитину в садок і знайти роботу. Гроші поступово закінчувались, а до зарплати чоловіка було ще далеко.
– Я так сумую за Черрі, – сказав якось син Яни, зайшовши до кухні.
– Хто це? – спитала я.
– Мій хом’ячок. Він зараз захищає нашу квартиру в Луганську.
Від цих слів стало дуже сумно, я теж почала сумувати за Черрі, хоча жодного разу не бачила його. Але згадала своїх родичів з Луганська, які виїхати звідти не могли. Як би хотілося, щоб з ними все було добре! Тієї ночі я спала на старій розкладачці в компанії тарганів. Уранці Яна скачала, що я можу лишатись у неї стільки, скільки захочу, але я збиралася продовжити свою мандрівку. Прогулявшись трохи майданом і Андріївським узвозом, я попрямувала до метро. Доїхавши до станції «Академмістечко», вийшла іі продовжила свою мандрівку.
* * *
Другу машину я ловила хвилин п’ятнадцять. Водій висадив мене на півшляху до Луцька, бо повертав до якогось села. На небі почали збиратися хмари, дув вітер. Я побачила за кілька метрів заправку й пішла туди в пошуках чаю й шоколадного батончика.
Зі мною заговорили далекобійники, яким я розповіла про те, що подорожую автостопом. Вони спитали, чи маю я закордонний паспорт. Бо могла б так і до Польщі доїхати. Я відповіла, що не маю, і згадала слова Олексія Біди – нашого активіста. Він казав, що важко було щось робити в місті, де подорожувати їздять хіба що в Москву на заробітки. Звісно, у мене не було закордонного паспорта, бо була я лише в Росії. Але далекобійникам не розповідала про те, що я з Луганська. Згадувати про це було завжди дуже сумно. Шкода, що два привітні чоловіки їхали в сторону Києва, а не Луцька.
Наступне авто підвезло мене до іншого села. Біля нього почалася смуга невдач. Усі машини проїздили повз. Я стояла цілу годину. У мене навіть кілька разів німіла горизонтально піднята рука. Здавалось, що скоро вона відвалиться, як гілка з дерева.
– Привіт! Ну як ти, мандрувальнице? – сказав мені Денис, подзвонивши по телефону.
– Та ось вже годину ніхто не зупиняється. Певно, у мене погана карма. А може, Всесвіт карає мене за те, що я розважаюся під час війни.
– Ксюшо, дуже тебе прошу, не картай себе. Ти зробила, що могла, але життя продовжується. Усе що ти зараз можеш робити, – це економити гроші й надсилати їх армії, а також молитися за Україну й солдатів. То мені має бути соромно, що я не захищаю твій Луганськ.
Але я точно піду захищати Київ. А ти не втрачай часу дарма. Можливо, завтрашнього дня не залишиться. Що ти забереш із собою на той світ? Пізнавай чудову Україну й молися за неї.
