Текст книги "Письменники про футбол"

Автор книги: Максим Кидрук

Соавторы: Юрій Винничук,Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Андрій Бондар,Артем Чех,Олег Коцарев,Олександр Сидоренко,Олександр Ушкалов,Володимир Сергієнко,Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Несподівано в кишені головного селекціонера «Торпедо», що сидів праворуч від Триндецького, пілікнув мобільний. Спортивний директор кинув на свого колегу гнівний погляд, але згодом примирливо кивнув, дозволивши голомозому порозмовляти.

– Так… Так. Я вас слухаю, але в мене мало часу, я на зустрічі… – Шимпанзюк надовго замовк, а потім: – Кого знайшли?! – аж йойкнув селекціонер. Його очі в буквальному розумінні полізли на лоба, а нижня губа затряслася. – Якого Реймандо Джуніперо? Ви при своєму розумі? Хлопець сидить зі мною за одним столом.

Футбольний менеджер знову затих, дослухаючись до того, що йому говорять у трубку. А Тьомик тим часом відчував, як його нутрощі холонуть, а серце завмирає, немов вкриваючись тонким шаром криги.

Закінчивши розмову, селекціонер Міша виглядав вельми спантеличеним і навіть дещо наляканим. Він зітхнув, отупіло обглянув Тьомика, після чого нахилився до Триндецького і прошепотів на вухо кілька слів. Директор уважно вислухав Шимпанзюка і промурмотав:

– Це маячня. Цього не може бути…

Запала ніякова мовчанка. Триндецький чухав зморщеного лоба, водячи очима туди-сюди, немов вирячкуватий гекон у джунглях. Затим він різко нахилився і, обпершись ліктями на стіл, підсунувся впритул до Тьомика. Хвилину вони розглядали один одного: директор Тьомика – насуплено, прискіпливо і підозріло, а Тьомик директора – з останніх сил стримуючи тремор у руках, удавано байдуже. Зрештою Триндецький розкрив рота, збираючись щось запитати, проте не встиг. Цього разу задеренчав його мобільний.

– Так, пане президенте… – відповів менеджер, притуливши апарат до вуха. – Він переді мною… Е-е-е, везуть? Кого везуть? Йоговезуть? Як… звідки везуть?.. Я не розумію. І що він там робив?.. Полов буряки?.. Я перепрошую, пане президенте, я вас правильно зрозумів: Реймандо Джуніперо просапував буряки в Кирилівці?.. Не лайтеся… Я теж радий, що його знайшли, хоча це якесь непорозуміння… Я не знаю, де ця Кирилівка, ніколи там не був, але цього просто не може бути!.. Хто з ним? Посол Італії?!! Я зрозумів, пане… Все владнаємо… Не переживайте, пане президенте, до приїзду посла проблему буде вирішено.

Коли спортивний директор розірвав зв’язок, його обличчя набуло крейдяного кольору, а лоб напружився так, що здавалося ще трохи і шкіра на ньому полопається.

– Щось мені це не подобається, хлопче, – спопеляючи Артема поглядом, прошипів він. Як і раніше, англійською.

– Мені, чесно кажучи, теж, – пролопотів Тьомик українською, від чого його співрозмовників ледь не хватонув параліч.

Мій друзяка не став дожидатись появи справжнього Реймандо. Заверещавши «Банза-а-ай!!!», він зірвався на ноги, перескакнув через стіл і вискочив із кабінету.

– Тримайте його! Ловіть шельму! – заричав Триндецький і метнувся навздогін.

Щоправда, Міша Шимпанзюк зорієнтувався в ситуації краще. Він не став переслідувати втікача. Тлустий функціонер схопився за трубку стаціонарного телефону, що стояв на столі, й миттю набрав номер служби безпеки спортивної бази.

– Говорить Шимпанзюк. Негайно заблокуйте всі зовнішні двері й анулюйте електронну перепустку, видану на ім’я Реймандо Джуніперо. Це терміново!.. Зроблено? Дякую. І ще – про кожного, хто намагатиметься залишити базу, мерщій повідомляйте мені…

9

…Промайнув ще один тиждень.

Тьомик безслідно зник. Таке з ним і раніше бувало, проте цього разу все було інакше, і я мав усі підстави хвилюватися. Причому дуже сильно хвилюватися, оскільки мій бідолашний цілий тиждень друзяка не виходив за межі тренувальної бази «Торпедо».

Востаннє я говорив із ним рівно сім днів тому, коли захеканий і наполоханий Артем подзвонив і повідомив, що його викрито, а на базу їде справжній Реймандо Джуніперо у супроводі італійського посла. Він також встиг сказати, що всі двері заблоковано і він не може вибратися з бази, після чого зв’язок розірвався. З того часу телефон залишався включеним, однак на мої дзвінки більше ніхто не відповідав…

Настала субота. Київське «Торпедо» приймало на своєму полі кіровоградських «Крилатих комбайнерів», команду, котра перший рік виступала у Вищий Лізі й на той момент займала передостаннє місце у турнірній таблиці чемпіонату. Від матчу не очікували жодних несподіванок – торпедівці мали впевнено перемогти. Більше того, після прикрої поразки від молдавського «Трабзонспора» у відбірковому етапі Ліги Чемпіонів краща команда України повинна була вигравати, аби реабілітуватися перед уболівальниками. Мене не цікавив сам матч, однак я все ж увімкнув телевізор, сподіваючись, якщо не побачити свого напарника, то принаймні віднайти хоч якусь зачіпку, де його можна шукати.

Уже на перших хвилинах трансляції я помітив Реймандо Джуніперо – справжньогоРеймандо, – який ділив лаву запасних із кількома іншими футболістами. У мене не було жодних сумнівів, що на лаві саме італієць. А значить… значить, Тьомика більше нема. У моїй голові одна за одною виринали кошмарні картинки, як тіло мого безталанного напарника ріжуть на шматки і пакують у чорні пакети для сміття, аби замести сліди і залагодити скандал із послом Італії. А що іще я міг подумати, якщо справжній Джуніперо сидів на полі, а мій товариш уже тиждень не озивався з торпедівської бази? А може, вони його там катують?..

Розмірковуючи отак про нещасливу долю свого товариша, я не відразу втямив, що на полі відбувається щось несусвітнє. Станом на середину першого тайму «Крилаті комбайнери», команда, котра від одного імені свого грізного суперника мала б усім колективом накласти в шорти, вже вела в рахунку 0:3! При цьому продовжувала тиснути на ворота «Торпедо». Я пролупив баньки і став уважніше слідкувати за подіями на полі.

Поволі я ухопив, що виною всьому Кузьо Дерипаща – молодий голкіпер киян. В окремих епізодах воротар абсолютно не контролював м’яча. Подекуди він грав більш-менш нормально, зате іноді поводився немов п’яний. Всі м’ячі, що залетіли в сітку торпедівських воріт протягом перших тридцяти хвилин, потрапляли туди не завдяки майстерності нападників «Крилатих комбайнерів», а виключно через те, що Дерипаща просто не міг втримати шкіряну кулю в руках. На 35 хвилині тренер вирішив замінити Кузю, однак запасний страж воріт повівся ще більш дивно і неадекватно. Замість того, щоб вийти на заміну, він раптово почав битися, після чого втік у роздягальню. Третій голкіпер на той момент заліковував травму стопи і не був заявлений на цей матч. Таким чином столичній команді довелося продовжити гру з Кузею на брамі.

У другому таймі я забув навіть про Тьомика. Голи посипались у ворота «Торпедо», неначе спілі горіхи з дерева. Захисники чемпіона України, второпавши, що воротар сьогодні, м’яко кажучи, не в гуморі, розгубилися. Їхні дії розладналися, перетворивши оборонні редути «Торпедо» на прохідний двір. Більше того, за відсутності травмованого плеймейкера Дерев’янко столичні футболісти абсолютно нічого не могли створити біля воріт суперника. Атака, як то кажуть, не йшла. «Торпедо» конало. Не допомагало ні ображене й грізне гудіння стадіону, ні істеричні й заливисті крики головного тренера.

Щоправда, коли «комбайнери» відвісили торпедівцям четвертий сухий м’яч, тренер заспокоївся і почав методично зважувати місця свого подальшого працевлаштування. Після п’ятого влучного удару стадіон заходився наспівувати мелодію похоронного маршу. Це навело тренера на думку про те, що роботу доведеться шукати за кордоном, а Кузю Дерипащу примусило замислитися над заповітом. Після того, як на табло засвітилося «0:6», всі, хто мав хоч яке-небудь відношення до ФК «Торпедо», починаючи з прибиральниці на тренувальній базі й закінчуючи президентом клубу, думали лиш про одне: Господи, зроби так, щоб цей кошмар швидше закінчився.

Матч завершився з розгромним рахунком «1:7».

Кузьо плакав, ховаючись від уболівальників за спинами спецназу. Джуніперо подзвонив своєму агенту і сказав: «До сраки все, я хочу назад до „Інтера“». Президента клубу повезли в лікарню з підозрою на інсульт.

Такої ганьби найкращий український клуб не знав від самого заснування…

10

– Де ти був увесь цей час? – пройшло, мабуть, секунд із тридцять, перш ніж я зміг вичавити з себе ці слова.

Переді мною сидів Тьомик, а поряд нього якийсь миршавий, але строгий на вигляд чоловічок зі зморщеним лицем, кучерявим волоссям середньої довжини та тонкими дротяними окулярами. Мене дивував не стільки факт присутності напарника у моїй квартирі (Тьомик віддавна має свій ключ), скільки сама присутність Тьомика – живого й неушкодженого – та ще й у компанії дивного чоловіка, який скидався не то на вимогливого університетського професора, не то на хірурга.

Але не тільки це викликало моє заціпеніння. Гості вмостились посеред кімнати на табуретках і… рахували гроші. Перед собою вони поставили емальований тазик, в якому лежала ціла купа хрумких пахучих купюр. Причому не гривень і не доларів, а євро! Банкноти ретельно розрівнювались і сортувались у три різні купки. Наметаним оком афериста я миттю зауважив, що між собою Тьомик та кудлатий коротун ділять гроші порівну, однак потому мій друзяка розділяє свою купку у співвідношенні 60/40. Цебто увесь банк розбивається за схемою 50–30–20.

– На базі «Торпедо», – зрештою незворушно відповів напарник.

– На базі «Торпедо»?! Я думав, тебе викрили.

– Ну, знайшлись добрі люди, які мене прихистили… прямо на базі… – загадково пробубонів Тьомик.

За спиною мого друзяки працював телевізор.

– Чувак, а звідки такі гроші? – зовсім тихо, наче страхаючись власного голосу питаю у товариша.

– З тоталізатора.

– Якого ще тоталізатора? Ти що геть дубу дався? Невже ти повівся на цей лохотрон?

– Лохотрон, Максе, це твоя афера з підміною Реймандо. А це – відмінно спланована операція. Гроші, які ти бачиш перед собою, – найкраще тому підтвердження. Ти ж сам казав, що нам потрібні нові ідеї.

Спливло кілька хвилин. Я все ще мовчки спостерігав, як незнайомий коротун з Артемом перераховують і розпаюють гроші. Зрештою Тьомик змилувався і менторським тоном розтлумачив:

– Я поставив три з половиною тисячі євро на перемогу з розгромним рахунком «Крилатих комбайнерів» над київським «Торпедо». Я вірив, що столичний гранд продує з різницею більше ніж у 5 м’ячів. І, як бачиш, не прогадав. Коефіцієнт був 27,5 до 1. Круто, ге? – підморгнув мені мій друзяка.

Я не вірив тому, що чую. Тьомик на відміну від мене ніколи не був улюбленцем долі. Швидше навпаки. Незважаючи на талант та які-не-які шулерські здібності, ба навіть попри мій багаторічний вишкіл Артем ніколи не доводив до пуття жодної серйозної справи. Хай як це банально звучить, але хлопцю просто не щастило. Щоразу в найбільш відповідальний момент Фортуна поверталась до мого напарника задницею і голосно пукала, безповоротно псуючи всі його тактичні напрацювання. А тому останнє, у що я міг повірити, – це те, що мій друзяка ось так просто, ні сіло ні впало, виграв кількадесят тисяч євро у спортивному тоталізаторі.

– По-моєму, колего, – звертаюсь до напарника, – ти припудрюєш мені мізки. Не хочеш розповісти всю правду?

– Максе, можеш мені не вірити, але все так і було. Ось тут усі документи.

Тьомик видобув із кишені кілька папірців і кинув їх на стіл. То були квитанції, що підтверджували зроблені ставки та отримання грошей після виграшу.

«Хай так, – подумав я, – але це точно ще не вся історія».

По телевізору саме показували передачу, в якій розповідалося про вчорашній матч, що вже встиг стати легендою. Журналіст брав інтерв’ю у Кузі Дерипащі, запитуючи, що все ж таки скоїлося. Кузьо розводив руками, зітхав і, схлипуючи, бубнів: «Я не знаю. У мене голова трохи крутилася. Іноді руки не слухалися, німіли. Згодом попускало… А потім бралося знову… Не знаю, може, з’їв щось не те».

Зненацька до мене дійшло…

– І що це було? – грізно питаю.

– Тобто? – звів очі Артем.

– Що трапилося з голкіпером?

– Яким голкіпером? – продовжував клеїти дурня мій напарник.

– З Кузею, трясця його матері, Дерипащею!

– Максе, – Тьомик аж світився чесністю, наче пописько на Пасху, – я не розумію про що ти говориш.

У цей момент курдупель на хвильку відірвався, припинивши рахувати гроші. Він завченим рухом поправив окуляри і пробубнів:

–  Рhenobarbitalum.

Спершу я подумав, що той недомірок обклав мене якоюсь страшною заморською лайкою, а тому, зрозуміло, образився.

– Як ти мене обізвав? – вишкіряюсь до незнайомця.

– Я нікого не обзивав, шановний. Я лиш розтлумачив, що то був Рhenobarbitalum,п’ять-етил-п’ять-фенилбарбітурова кислота.

Смикаючи від роздратування бровами, я переводив погляд із Тьомика на незнайомця.

– Ви знущаєтесь з мене, так? – починаю закипати.

– Ні, – тим самим незворушним голосом повторив коротун.

– Тоді поясність усе без матюків.

Артем швидко замотав головою, показуючи, що не бажає продовження цієї розмови. Одначе підозрілий тип його проігнорував. Сфокусувавши очі акурат у мене на переніссі, він проказав, неначе робот ледь-ледь ворушачи губами:

– У воротаря була вестибулярна атаксія [4]4
  Порушення координації рухів, один із найбільш частих розладів моторики (мед.).


[Закрыть]через передозування фенобарбіталом [5]5
  Фенобарбітал – протисудомний, снодійний і знеболювальний засіб. Найчастіше застосовується для лікування хворих епілепсією. У разі частого вживання або передозування викликає виражений побічний ефект – атаксію, цебто запаморочення і порушення координації.


[Закрыть].

Природно, я нічого не зрозумів. Різко скрутивши голову, пильно подивився на Тьомика, а тоді тицьнув пальцем на недоростка і прошипів:

– Чувак, я його зараз вдарю.

– Максе, прошу тебе, давай без спецефектів! – Артем замахав руками. – Не треба нікого лупити!

– Цей розумака вже майже довів мене до стану афекції!

– Певно, ви мали на увазі, що дійшли до стану афекту? – безбарвним голосом радіокоментатора поправив мене коротун.

Я відчув, як лице поволі наливається кров’ю. Тьомик поспішив втрутитися.

– О’кей! О’кей! Я зараз усе поясню! Це означає, що у воротаря були проблеми з координацією рухів. Кузю вело, крутило й теліпало.

– А другий «кіпер»? – не відставав я. – Що з ним?

Артем зітхнув і потупив оченята.

– Діарея, – прогугнив замість нього незнайомець, не відриваючись від грошей.

– Це понос? – уточнив я, геть заплутавшись у наукових термінах.

– Дуже сильний понос, – видихнув Тьомик.

У цей час на задньому плані ведучий футбольного огляду розповідав: «Другого воротаря під час перерви спробували витягти з туалету, але тренерський штаб потерпів поразку і змушений був відступити. Голкіпер заявив, що без унітазу на поле не вийде».

Я весь затремтів, ледь стримуючись, аби не дати Тьомику в морду.

– Ти варвар, Тьомо… – захрипів я. – Ти справжня ескімоська задниця. Як ти міг? Це ж «Торпедо»! Національна гордість країни… За нього наші діди вболівали… Ти сраний поц, чувак! І я кажу тобі це прямо в писок, не соромлячись! Як у тебе тільки рука піднялася?

Я відчував, як гнів заливає все моє єство, і вже готовий був нам’яти напарнику вуха, коли Тьомик обірвав мене:

– Максе, агов! Тобі що, не потрібні гроші?

Я заглух на півслові. Чорт забирай, за всім цим довколафутбольним неподобством я забув про свій борг! Якийсь час я сопів і хмурився, а тоді зрештою запитав:

– Цеє… скільки там?

– Якраз достатньо для того, щоб ти залатав дірки у своєму бюджеті.

Хвилин п’ять я мовчки спостерігав за тим, як Тьомик із коротуном завершують розбирати гроші з тазика. Несподівано шпарка здогадка кулею прошила мій мозок. Що це за карлик, і з якого це дива він відгрібає собі нашігроші? Моїгроші врешті-решт! Я, знаєте, дуже не люблю, коли хтось привласнює мій капітал.

– Слухай, Тьомо, а це взагалі хто такий? І чому ти віддаєш цьому куцану половину наших бабок?

Куцан знову кинув рахувати купюри і втупився в мене спокійним поглядом.

– Ой, Максе, пардон! Зовсім забув вас познайомити, – спохватився напарник. – Док, потисніть руку Максиму, моєму колезі та компаньйону!.. Максе, – Артем, звівши брову, подивився на мене і театральним жестом вказав долонею на курдупеля, – маю честь представити тобі Леопольда Борисовича, головного лікаря ФК «Торпедо» (Київ)!

14–17, 31 січня, 22 лютого – 6 березня 2011 // Оаза Дахла, Каїр (Єгипет); Київ (Україна)

АНДРІЙ КОКОТЮХА
БОТАН І ЙОГО ТРЕНЕР

Це було за рік після офіційного початку світової фінансової кризи.

Але сталося це тому, що давно, ще в середині дев’яностих років двадцятого століття, в одному українському місті ступили на нормальний для тих часів бандитський шлях двоє ризикових пацанів.

Ну, їм тоді було трошки за двадцять, і не такими вже вони були пацанами, проте «пацан» у дев’яностих – це не вік, а стан душі. Не принизлива погрімуха, а почесне визнання, можна сказати – дворянський титул, лицарське звання, все одно, що «сер» для Пола Маккартні. Дорости пацан може тільки до справжньогопацана, і справжнім його вважають за те, що вміє пацан за свій базар відповідати. В українському перекладі це означає завжди дотримуватися даного слова, навіть якщо обіцянка суперечить здоровому глуздові та не дружить із логікою, ніколи не робити підлого вчинку своєму товаришу, такому ж справжньому пацану, нічого й нікого не бояться, і завжди віддавати позичені гроші.

Отже, вчилися в одній школі, але в різних класах, Андрій Стародубцев на прізвисько Дрон і Костя Кугут на прізвисько Костиль.

Кожен у своєму класі вважався неформальним лідером, обох боялися ботани-відмінники, в яких Дрон із Костилем списували домашні завдання, вірніше, Дрон хоч списував, а Костиль – через раз, та й то робив це за друга Вова Дудка, вірний зброєносець на прізвисько, як ви вже здогадалися, Санчо. Причому вчителі здогадувалися, чому в зошитах Дудки постійно записи зроблені різними почерками, але домовилися між собою – хай це буде такий феномен, аби тільки швидше його позбутися.

Бо ганьбив Костя Кугут рідну школу ще більше й частіше, ніж Андрій Стародубцев.

Звісно, коли в класах, закодованих літерами «А» та «Б», є по одному такому неформальному лідеру, починають ці класи з’ясовувати, яка літера в алфавіті справді стоїть першою. Причому так Дрон із Костилем справи поставили, що в змаганні за першість мусили сходитися в нерівній боротьбі всі однокласники чоловічої статі, навіть ботани-відмінники. Якщо якийсь козел очкастий за свій клас горою не стоїть… Ну, краще не вдаватися в страшні подробиці. Погано все для такого нещасного оберталося. Бо так домовлялися: хто не з класом, той проти класу. Знаєте, що буває з тими, хто ставить себе в таку ось чудацьку позицію.

Правда, в ті часи, коли Дрон із Костилем мужніли, в середніх школах фізкультуру ще викладали мужчини. А вчитель фізкультури їхньої школи виявився ще й мудрим педагогом, який свого часу грав за футбольну збірну їхнього міста і вважався легендарним у вузьких колах бомбардиром. Тому вирішив фізкультурник енергію неформальних лідерів класів «А» та «Б» спрямувати в корисне кероване русло.

А саме: яка літера крутіше, визначали на футбольному полі.

Буквально так і було: ледь що, будь-яке непорозуміння між класами чи їхніми неформальними лідерами, – і відразу призначалася дата проведення футбольного матчу. Довго з цим ніколи не тягнули, як правило забивали футбольну стрілу на найближчу суботу. Про цей почин писали стінна, міська, районна, обласна та київська преса, навіть колись прислали кореспондента спочатку з «Піонерської правди», потім – із такої самої, тільки «Комсомольської». Нікому в голову не приходило копати глибше. Організував учитель дві класні футбольні команди своїй школі – про це написати буде правильно. До просто «Правди», головної, комуністичної, не доросли наші герої – закінчили вісім класів, пішли в ПТУ, потім – армія, далі – базарний рекет.

Нічого зі шкільних часів не помінялося в житті Дрона з Костилем. Кожен із них очолив свою банду, почали вони, як раніше в школі, територію мітити й ділити. Спочатку при найменшому конфлікті хапалися за кастети та пістолети. А потім згадали давню шкільну традицію: для чого людей калічити та гусей-ментів дражнити, коли можна все ось так вирішувати, по-пацанячому – збити зі своїх бандитів футбольні команди, і всі суперечки вирішувати на футбольному полі. Між собою Дрон із Костилем домовилися раз та назавжди: команда, яка чесно програє, задовольняє претензії того, чия команда цього разу виграла. Без, як кажуть політики, дебатів, анексій та контрибуцій. Навіть якщо той, хто виграв, по життю не правий, нехай наступного разу вимагає футбольного реваншу, пред’являючи цю саму претензію наново і знову виводячи людей на поле.

Одну умову лишили незмінною Дрон із Костилем: не формувати команди зі сторонніх. Бо так можна заплатити яким-небудь Блохіну, Реброву чи Платіні, виставити його за свою команду, і виграти на рівному місці. Та й гравців не можна міняти. На поле виходять тільки ті, хто зараз входить до «бригади». Брати когось нового спеціально під черговий футбольний двобій категорично заборонялося, бо не по-пацанячому це.

Ось чому Дрон із Костилем вважалися справжніми пацанами: цієї домовленості не міг скасувати ніхто, жоден закон та жоден суд, окрім них самих. А обоє за свої слова вміли відповідати і порушувати домовленостей не збиралися.

Потім, десь років за п’ятнадцять до історії, яка сталася за рік після офіційного початку світової фінансової кризи, Андрій Стародубцев сів за вбивство одного відморозка з Південного Кавказу, який приперся на його територію і почав качати свої права. Довічного не дали, місцеві менти самі давно хотіли якось позбутися цього відморозка, ось тільки не знали, як правильно себе вести, бо кавказці все ж таки підігнали заступнику начальника міліції на день народження іномарку. Але все одно стрьомна та невдячна ця справа – терпіти під боком етнічне злочинне угрупування, і Дрон проблему вирішив радикально. Кавказці намагалися потім купити прокурора та суддю, аби вбивцю їхнього брата віддали їм, та не вдалося – все ж таки тут принципи важливіші. Через те сів собі Дрон на десять років, і заслужив за цей час величезний авторитет. Настільки величезний, що коли вийшов – відразу вгвинтився у великий бізнес і дуже швидко став солідним банкіром.

Ну, а Костя Кугут приблизно в цей самий час погодився сісти на кілька років за чужі гріхи, вийшов, як і обіцяли йому, по амністії, на волі чекала на нього кругленька сума, і вирішив Костиль закрутити власний бізнес. Причому все одно йому було, чим займатися – купити дешевше й продати дорожче можна все, що завгодно. Тим більше, що тепер вони з Дроном стали дорослими, вже не мірялися авторитетами. Навпаки, банкір Стародубцев по старій дружбі давав бізнесмену Кугуту кредити на розвиток бізнесу під дуже символічний процент, а бізнесмен Кугут кредити повертав нехай не день у день, часом із запізненням, але – завжди.

І ось перед самою світовою фінансовою кризою, коли в Україні почався небачений споживчий бум, бізнесмен Кугут вирішив відкрити в рідному місті мережу магазинів імпортної побутової техніки. Взявши кредит у банкіра Стародубцева, він закупив за кордоном імпортної побутової техніки напряму, без посередників, на всю суму. В один склад вона не влазила, тому Кугут орендував ще одне складське приміщення, запакував усе це імпортною побутовою технікою по самі стелі, урочисто, з безкоштовними повітряними кульками для дітей та запрошеним спеціально Євгенієм Кемеровським, відкрив свої мережеві магазини. Почав активно торгувати, бо народу подобалося затарюватися імпортною побутовою технікою. Та не врахував бізнесмен Кугут світової фінансової кризи…

Як ви вже зрозуміли, бізнес Костиля не відразу, але захлинувся. І банківський сектор, у якому крутився Дрон, теж переживав не кращі часи. Першим заворушився Стародубцев, почав вимагати борги назад, а щоб йому віддавали швидше, згадав молодість, набрав бригаду відморозків, а ті почали проводити з упертими боржниками профілактичні бесіди. Ось тільки з Костею Кугутом такий номер не проходив. Стара дружба не дозволяла чинити так із Костилем.

Поговорили давні приятелі на цю тему душевно лише один раз. Дрон сказав, що йому потрібні гроші, інакше лусне його банк. Костиль відповів: гроші-то в нього є, але якщо він їх віддасть навіть без відсотків, тоді лусне його бізнес.

Тоді вирішили банкір із бізнесменом розв’язати проблему тим єдино правильним способом, до якого давно, років п’ятнадцять, як не більше, не вдавалися. А саме: пропонується футбольний матч. Офіс на офіс. За всіма затвердженими і не один раз запитими раніше залізними правилами: професійних футболістів не залучати, спеціально для гри нових працівників не брати, обходитися лише тими силами, які є. Самі виходять на поле капітанами команд, згадуючи старі добрі часи.

Якщо виграє команда Костиля, банкір списує йому борг.

Якщо виграє команда Дрона, бізнесмен протягом двох тижнів повертає гроші з відсотками.

В обох випадках вони лишаються друзями.

Для страховки обмінялися списками працівників. У Стародубцева офіційно працювало навіть більше чоловіків, ніж треба для комплекту футбольної команди. Йому було, з кого вибирати. У Кугута трошки гірше: крім нього, як раз десять мужчин. Охоронці, водії, консультанти, завскладами, ще один чувак незрозумілої Костилеві професії, але, мабуть, потрібної, раз він узяв його на офіційну роботу…

Нічого, вирішив Костиль. Одинадцять душ є. Футбольна команда. Дівки з магазинів – у групу підтримки, всі як на підбір, із ногами та цицьками. Прорвемося, наваляємо банкірові.

Ну, ось так усе й почалося.

1

– Що не ясно? – запитав присутніх Вова Дудка.

Він так само, як його шеф, залишив за собою шкільне прізвище Санчо, з шалених бандитських часів тримався по праву руку від Костянтина Кугута, встиг повоювати в Афгані, де його контузило. Керуючи у Костиля службою безпеки та охороняючи бізнес, незалежно від того, яким бізнесом його шеф займався по життю, знав – інші працівники його побоюються саме через оту давню контузію, отриману на перевалі Саланг. Бо як щось ішло не належним чином або Санчо вважав, що ситуація не належна, він ставав некерованим, шаленів, міг дозволити собі все, що в контужену голову прийде. І раз розмову з чоловічою частиною персоналу проводив не хтось, а саме Санчо, це означало: заперечень ані він, ані шеф чути не хочуть. Все повинно статися згідно наказу, у футбол гратиме весь офіс, матч відбудеться за будь-яких погодних умов. До речі, умови як раз були дуже гарними: рання осінь, не спекотно, саме той час для гри.

Але заперечення були.

– Ну? – Санчо кивнув товстенькому очкарику, реагуючи на його підняту руку.

– Володимире Миколайовичу, я не можу грати в футбол, – щиро признався очкарик, підвівшись із місця, як старанний школяр.

– Чого це ти не можеш? – дивування Санчо виявилося так само щирим. – Всі можуть – і ти можеш.

– Володимире Миколайовичу, я не люблю футбол. Я не вмію в нього грати, ніколи ним не цікавився. І взагалі, – він зняв окуляри, красномовно покрутив їх у руці, знову начепив на носа і поправив пальцем, як Шурик у гайдаївських комедіях. – Коротше, Володимире Миколайовичу, ви ж самі бачите…

– Я бачу, що ти – мужик. Член нашого колективу. Працівник нашого офісу, – відчеканив Санчо. – Між іншим, ти у настут – хто?

– Сісадмін.

– Нормально, по-людськи можеш сказати? А то про сіськи якісь там…

– Системний адміністратор.

Це прозвучало не без гордості, адже всі комп’ютерні бази мережевих магазинів із продажу імпортної побутової техніки працювали лише завдяки його зусиллям. Проте Санчо все одно нічого не зрозумів.

– Звати тебе як?

– Юра…

Тепер у голосі очкарика чулися розгублені нотки. Схоже, він зі своєю вищою освітою та спеціальністю навіть уявити не міг, що людина, яка вважається на фірмі не меншим начальством, ніж її керівник, не знає на ім’я дуже важливого працівника, котрий виконує вкрай необхідну в наш комп’ютеризований час роботу.

– Слухай, Юрець, не вийобуйся, – просто відповів Санчо. – Який ти там адміністратор, мене насправді мало гребе. Сказано – офіс грає в футбол, значить, ти теж будеш грати. Боїшся, що очки твої спадуть – скажу шефу, він тобі купить ці… блядь… – Санчо легенько постукав себе пучками пальців по очах, опустивши перед цим на мить віки, – лінзи, ну, контактні, коротше. І не будуть очки спадать, будеш мотатися, як усі люди.

Товстенький Юра зітхнув і обвів поглядом присутніх, ніби закликаючи їх у такий спосіб підтримати його право на спортивне самовизначення.

– При чому тут окуляри, Володимире Миколайовичу? Я в футбол ніколи не грав хоч у окулярах, хоч без них. Між іншим, лінзи в мене є, просто їх не можна постійно носити, вони натирають роговицю…

– А ще коротше?

– Я до чого: раз уже від спортивних змагань, тобто від одногоконкретного спортивного змагання, вірніше, від його результату залежить вирішення певних фінансових питань, пропоную не футбол, а шахи, – його поки не перебивали і Юра став сміливішим. – Шахи, розумієте? Сеанс одночасної гри. Я, – він для більшої переконливості тицьнув себе пальцем у груди, – один граю проти всього офісу шановного пана Стародубцева. Їх може бути одинадцять, може бути більше – не суть. Головне – я перемогу легко їх усіх зроблю, сам, розумієте? В мене розряд, я в комп’ютера давно виграю, Володимире…

– Закрий хайло, ботан, – нарешті перебив говіркого системного адміністратора Санчо.

У голосі його зовсім не звучало злоби та навіть роздратування – він не придурювався і не грав, природа не наділила Вову Дудку жодними з цих талантів. Він справді щиро не розумів, про що тут говорить цей товстий очкарик Юра. З яким він ще півгодини тому хіба що тільки мовчазним кивком вітався при зустрічі. І то – коли зустрічався, бо цей ботанік увесь робочий час сидів у відведеній йому окремій кімнатці, щось там шаманив із клавіатурою комп’ютера, словом – займався справами, від яких Санчо, відповідальний за безпеку бізнесу свого шкільного друга Кості Кугута, завжди був дуже далеким.

Від зробленого зауваження Юра закашлявся, а тоді запитав уже іншим голосом:

– Тобто?

Тепер зітхати настала черга Санчо.

– Значить, так, – він говорив, намагаючись тримати себе в руках. – Усі вийдіть, він, – кивок у бік Юрія, – залишається.

Восьмеро інших чоловіків, присутніх на зборах колективу, без жодних заперечень підвелися і дружно залишили підсобне приміщення, де проводилося зібрання. Коли за останнім зачинилися двері, Санчо підійшов до бунтаря. Той виявився вищим за керівника служби безпеки на півголови, навіть трошки ширшим у плечах, але це зараз нічого не означало – досвідчений Санчо нутром відчув, що очкарик зараз здається сам собі дрібною комахою, або – равликом, якого природа позбавила рятівного панцира.

– Слухай мене уважно, ботан, – слова Санчо цідив крізь зуби. – Мені пох, любиш ти футбол чи ні. Твоєму працедавцю, пановіКугуту, теж. Він твою особисту думку вертів на тому ж самому місці. Ти, ботан, працюєш у нашому колективі. Всі грають у футбол. Значить, ти теж будеш.

– Тоді я звільняюся, – зібравши рештки мужності, промовив Юрій. – Звільняйте мене. Я не хочу працювати. Прямо сьогоднішнім числом, – подумав і додав, хоча це рішення далося йому явно найважче. – Можете навіть без вихідної допомоги. Не платіть зарплату. Нічого не платіть – просто звільняйте.