Текст книги "Письменники про футбол"

Автор книги: Максим Кидрук

Соавторы: Юрій Винничук,Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Андрій Бондар,Артем Чех,Олег Коцарев,Олександр Сидоренко,Олександр Ушкалов,Володимир Сергієнко,Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Він це говорить так авторитетно, так упевнено перевалюючись із короткої ноги на ще коротшу, що нас швидко обступають місцеві миряни, котрі, в принципі, вірять у перемогу команди, проте потребують так чи інакше доброї пасторської звістки, тому слухають Сєню побожно, доливаючи йому в його пластиковий дитячий стаканчик різнобарвні рідини й підтримуючи обережно за лікоть, коли Сєню заносить на повороті. Він довго говорить, але сказавши все, вичовгує надвір, в сутінь, і ми всім гуртом випихаємося за ним, не маючи жодного наміру спинятися й здаватися, й вишукуючи нові теплі нори, де закипає полум’я й плавиться залізо, і де гуртуються загони прочан, готових будь-якої миті рушити на білі, як сонце, стадіонні вогні.

18.00

І всі вони говорять лише про сьогоднішню гру. В усіх барах та піцеріях, під кіосками та магазинами, на перехрестях і в підворітнях. І ми ходимо по колу вже кілька годин, всюди натрапляючи на цих серйозних і запеклих чоловіків, які довго й наполегливо переконують у чомусь один одного й усіх навколо. І всім їм, ясна річ, є що сказати, вони напевне давно в усьому розібралися – ці турки, з ними справді все не так просто, з ними дійсно все заплутано, але не для того, хто розбирається в тактиці єврокубкових поєдинків. А вже хто-хто, а вони розбираються. Вони розбираються в цьому від самого ранку, і їм давно вже все зрозуміло, потрібно лише дочекатися найголовнішого й витримати невпинний барабанний бій в осінньому небі.

18.30

Всі наші знайомі, всі випадкові перехожі, з якими ми тут братаємось, всі голоси, котрі лунають із наших дешевих потертих телефонів, і всі невитравні запахи довколишніх під’їздів, всі діти, підлітки й крикливі пенсіонери, всі жінки з їхньою косметикою, і бармени з їхньою холодною відстороненістю, мінти в метро, бізнесмени в джипах, котрі намагаються пробитися крізь натовпи коло зупинок, безтурботна харківська бомжота, котра не так збирає порожні пляшки, як полює за недопитими, бабці з передмість, які торгують підозрілими виробами незрозуміло з чого, африканські студенти, котрі злякано визирають із вікон своїх гуртожитків, спортивні фахівці, котрих неможливо порахувати, так багато їх з’являється, галасливі колони, що крокують від наливайки до наливайки, ревізуючи запаси радості й алкоголю – нас стає щоразу більше, і нам стає щоразу краще, і щойно я втрачаю пильність та обережність, як моя бита в боях нокіа озивається недобрим гудінням.

18.45

– Привіт, – голос її звучить нетверзено й від цього докірливо, – як справи?

– Привіт, мала, – намагаюсь я говорити твердо, – нормально, готуємось.

– До чого? – не розуміє вона.

– До гри, – пояснюю.

– Я ногу зламала, – додає вона трагічно.

– Кому? – не розумію я.

– Я з вікна випала, – приречено видихає вона.

– Потрібно бути уважнішою, – намагаюсь я говорити примирливо.

– Послухай, – голос її бринить, – мені дуже погано. Приїжджай. Ти можеш хоча би раз мене послухати? Приїжджай, подивишся свій футбол удома. Хочеш, я сходжу куплю тобі бухла?

– Боюсь, не дійдеш, – сумніваюсь я, – з переламаною ногою.

– Послухай, – в голосі її з’являються металеві нотки, – якщо ти зараз не приїдеш, я з собою щось зроблю.

– Мала, – я теж намагаюсь говорити суворо, – не влаштовуй сцен. Давай не сьогодні, добре? Ти ж знаєш, як це для мене важливо.

– Що для тебе важливо? – кричить вона, вже не стримуючись. – Знову побитися з якими-не-будь арабами?!

– З турками, мала, – холодно поправляю я, – з турками. Як можна настільки не цікавитись спортом?

І топлю свою нокіа в холодному розливному пиві.

19.00

І ось коли не лишається ні сил, ні терпіння, коли сурми в небесах задихаються від ентузіазму і електричні вогні спалахують, як блискавки, коли кров закипає й міняє свій колір і співи за вікном стають хрипкими й незрозумілими, ми зриваємося врешті на ноги – не твердо, проте вперто, й розплачуємося за весь битий нами посуд, платимо за всіх друзів та знайомих, за всіх родичів та ворогів, і виходимо на вулицю, в чорні ями жовтневого вечора. І першим виходить Саша Ефіоп, збиваючи урни зі сміттям, а за ним поспішаю я, а вже десь за мною, допиваючи на ходу з чужого посуду, поспішає Сєня Гаррінча, безсовісно шкутильгаючи чорними дзвінкими калюжами. І сотні сотень горластих бійців, і тисячі тисяч добровольців, неадекватні міські партизани з повними кишенями монет, цигарок та карамельок, кельнери й патрулі, школярі й вуличні спекулянти, всі ми рушаємо в бік космічних вогнів нашого недобудованого стадіону, під срібні вогні й золоті прожектори, світло яких буде відбиватися в наших зіницях. Нам надто неспокійно живеться в наших родинах, аби ми не вибиралися в морок і дощ складати шану спорту й мужності, ми надто добре знаємося на грі, аби дивитися її в теплі й затишку, у нас усе надміру налагоджено, щоби ми з цим мирилися. Тому марш уперед, штурмові загони безпорадних загарбників, вище стяги, лузери, карбуй крок, молода гвардіє міських божевільних – сьогодні всі святі крокують у наших струнких шеренгах, сьогодні апостоли будуть дбати про президента нашого клубу, бо на кого йому ще покладатися як не на апостолів, тримаймо стрій, втягуймося у вири й гарячі потоки, що стають усе підступнішими.

19.15

І чим ближче до брам, чим більше довкола людей у погонах, тим більш збудженими й неспокійними виглядають наші знайомі, та й ті, кого ми бачимо вперше – теж виглядають не кращим чином. Небезпека опинитися поза межами свята робить нас усіх витривалими й радісно злими, і кожен учень петеу, кожен дрібний підприємець і задрочений клерк говорить, дивлячись у сірі холодні очі працівників внутрішніх органів: що, начальник, шмонай не шмонай, найголовніше все одно не витрусиш – не витрусиш нашу зневагу, яку ми плекаємо на вулицях і під’їздах, в офісах і фабричних цехах, у парках культури та відпочинку, нашу зневагу до всіх перевірок і правил, до необхідності вивертати кишені й приховувати очевидне. Вона, наша зневага, завжди з нами, і скільки ти не перетрушуй особисті речі, скільки не копайся в одязі, все одно навіть близько до неї не підступишся. Ми всі – консультанти й вантажники, члени партійних осередків і музиканти симфонічних оркестрів, таксисти, нудисти і пропагандисти клали на ваші обов’язки, товаришу сержант, клали на правила поведінки в громадських закладах, клали на правила фаєр-плей та правила пожежної безпеки. У нас свої стосунки з громадським спокоєм, тому шмонай не шмонай, товаришу сержанте, твоя присутність лишається ніким не поміченою, зайвою і непотрібною, ти просто не зможеш зупинити нашу ходу до перемоги й забуття, ти можеш зробити цю ходу хіба що більш виснажливою й небезпечною, проте головне в цій грі лишається поза твоєю мінтовською компетенцією – тактика й стратегія єврокубкових поєдинків, прекрасна, нікому не потрібна футбольна статистика, з якою нам доводиться жити. Ах, командире, якби ти знав хоча б десяту частку цієї статистики, якби ти міг усвідомити весь той безлад показників за сезон, який ми завжди тримаємо в своїй голові, ти би просто вкоротив собі віку за допомогою табельної зброї. Але ці знання лишаються для тебе закритими, захованими осіннім туманом і завішаними нашими бойовими прапорами, тому давай, попускайся, це свято не для тебе, ти просто тінь із розширеними повноваженнями, які на нас у будь-якому разі не розповсюджуються.

19.30

І тепер вони продираються крізь кордони, проносячи на трибуни вогонь і попіл, легкі, як дихання, алкогольні напої й тверді та гострі предмети, вибираються вгору, під самий дах, у пошуках своїх місць, розмахують газетами й шаликами, перегукуються й чіпляються об пластикові стільці. І кожен знає – що нам можуть зробити ці чортові турки, хіба здатні вони нас спинити, хіба нас узагалі може спинити щось, включно зі смертю? Ми протискаємося на трибуни, і я боковим зором бачу, як кондуктори-контролери безсило відступають убік, не маючи змоги відібрати в наших братів по зброї їхні незаконні, проте незамінні предмети першої необхідності, за допомогою яких ми будемо підтримувати в собі кипіння крові й бездонність легень – все те, що допоможе нам у сьогоднішньому протистоянні цивілізацій та релігій, допоможе вибрати вірну тактику й єдино можливу стратегію.

19.45

І перші спонтанні бійки на трибунах, перші зіткнення й локальні конфлікти лише додають усім жвавості й бадьорого запалу. І чорні небеса пробиваються світлом ліхтарів, аж видно все, що там робиться, видно всіх святих, котрі сьогодні, безперечно, будуть на нашому боці, оскільки як можна лишити без турботи й господньої уваги таку кількість неприкаяних і нетверезих прочан, котрі так натхненно займають свої та чужі місця й чекають на пригорщі дарів та чудесних знаків, як можна оминути своєю ласкою таке скупчення психів, 20 000 загублених у мороці горлянок, які викрикують щось брутальне й неполіткоректне, проте чесне й зрозуміле навіть найбільш далеким від професійного спорту святим.

20.00

І тоді святі відкривають всі шлюзи, і повітря над нашими головами аж дзвенить від напруги і благодаті, й починається гра, і всі 20 000 великих телячих сердець, і 20 000 нервових систем запалюються, мов новорічні гірлянди, палають і рвуться від радості й захвату, і що може бути важливішим за твої крики й прокляття, за твій безголосий спів і галасливе незадоволення – твоя неврівноваженість лягає в підмурівок командної гри й загальної перемоги, ти частка великого клопіткого процесу, без твоєї підтримки й твоїх підвивань, у них, на полі, нічого не вийде, підступні турки задавлять їх, відчувши, що ти заспокоївся, тому в жодному разі не можна замовкнути, тим більше, коли ти маєш що сказати всьому турецькому народу, а якщо й забудеш потрібні слова – поруч із тобою завжди є 20 000 ораторів та промовців, готових доповнити тебе в тих місцях, де тобі не стає словникового запасу.

20.15

І коли Жажа на п’ятнадцятій хвилині пулить повз воротаря майже з центру поля, я вже знаю, що це, можливо, взагалі найкращий день у моєму житті, й кращого в мене вже не буде. І краще б померти просто зараз, тут, на руках у Саші з Сєнєю, пасти смертю хоробрих на улюбленій північній трибуні, на якій я знаю кожну тріщину до ремонту і кожну після, де я прожив стільки солодких хвилин, і ще більше – гірких та непоправних, де високі склепіння так урочисто озивалися на мій переможний вереск, кращого моменту просто не буде, коли ще наші будуть грати так легко й невимушено, коли ще суддя буде до нас таким лояльним, коли ж і помирати, як не тепер – у мить найбільшого тріумфу.

20.45

Що взагалі було в моєму житті? Школа виживання, печальні курси акліматизації, втрата будь-яких професійних навичок, відмова від перспектив кар’єрного росту, зречення від шлюбних контрактів, відписування батьківської спадщини на користь громади, відлучення від церкви, вигнання з партійного осередку – я нічим не відрізняюсь від решти спраглих на цій трибуні, нас усіх поєднує пам’ять про наші втрати, ми й тримаємося один одного через відчуття спільно втрачених скарбів та капіталів. Нас тримає на цих пластикових стільцях велика солідарність чоловіків, із багатим, проте невтішним досвідом, із чіткими уявленнями про життя, із безліччю спогадів та безліччю фантазій, із любов’ю до жінок, які ніколи не відповідали нам взаємністю. Нас утримує на ногах призвичаєність до місцевого клімату й алкоголю, ми пізнаємо один одного за розфокусованими поглядами й різкими жестами, нами водить по стадіону потреба справедливості й жадоба реваншу, і той, хто думає, ніби справа лише в рахунку, ніби саме рахунок збиває нас у зграї чи розганяє нас по наших квартирах, той просто нічого не розуміє в чорних закутках запеклої чоловічої свідомості, в глибоких штольнях нашої невпевненості та переконаності, той нічого не розуміє в тактиці єврокубкових поєдинків, котрі вимагають від нас терпіння й витримки, покори й смирення, без яких неможлива жодна велика перемога, думаю я, і за рахунку 2:0 на нашу користь ми йдемо на перерву.

20.54

І за той короткий час, що відводиться командам на відпочинок, Саша встигає набрати на всіх, так що вистачає і мені, й Сєні, і якимось випадковим китайцям, і якимось малознайомим школяркам, і якомусь бабоподібному чуваку, який причепився до нас під трибуною і говорив до мене, як до брата, не бажаючи від мене відходити, довго й плутано розповідав щось про свою любов до Манчестера, про те, що з дитинства шаліє від Манчестера, і просто не розуміє, як можна цікавитись кимось іншим, і схлипує при цьому своїм бабоподібним носом, аж Саша не витримує і говорить, що хай навіть і Манчестер, аби там турків не було, і я починаю проштовхуватись назад, на трибуну, не маючи що додати, оскільки мені що Манчестер, що турки – одна міра світової порожнечі, один рівень відторгнення та розпорошення, і мене відразу ж утягує у вир, і викидає на трибуну, на світло, де я пхнуся вгору, давлячи чиїсь кросівки й наплічники з рештками бухла, оле-оле, ми всі тут, ніхто не загубився, ніхто не відстав від потяга, не дезертирував і не перебіг на бік супротивника, це найкращий день у нашому житті, й навіть якщо ми зараз тут помремо, якщо трибуна під нами обвалиться, мов курс долара, це буде прекрасна братська могила, й на ній виростуть довгі червоні троянди, в яких вихованці школи олімпійського резерву будуть губити шкіряні м’ячі, зшиті вручну в далекому Пакистані.

21.45

А коли все завершується, і холодне провалля неба стискається від задоволеного крику 20 000 щасливих голосів, ми рушаємо на вихід, але все це швидко перетворюється на веселі танці в тунелях, де всі обіймаються й губляться. І коли губляться всі китайці й усі безробітні, всі вахтери і міліціонери, і я теж починаю губитися, безпорадно йдучи на дно великого алкогольного моря, і хитка зникома реальність пливе перед моїми, наповненими сльозами радості очима, раптом чіпка й надійна братня рука встигає схопити мене за комір і рвучко висмикує на поверхню, де вечірнє повітря знову озивається свистом та диханням, скандуваннями й освідченнями, і важкий непоквапливий натовп тягне нас за собою в напрямку помаранчево-жовтих вивісок, за якими відкриваються місячні обрії й космічні глибини.

22.30

Як же ми не погубимося, думаю я, як нам не втратити один одного в цій м’ясорубці загальної любові та прихильності? Але попереду мене криголамом рухається крізь натовп Саша Ефіоп, прокладаючи шлях нам із Сєнєю, і ми ввалюємося до якоїсь святково захаращеної піцерії, де є все, крім піци, і вливаємося в натовп переможців, котрі саму гру не дивилися, але тішаться не менше за нас – тих, хто бачив усе на власні очі. Що ти там видивляєшся? – кричу я Саші, котрий уважно й неприхильно розглядає групу якихось мирних хасидів, котрі давляться у кутку холодними, як ранкове метро, шматками піци, що там? Вони, холодно відповідає на це Ефіоп, це вони. Хто? – не розумію я. Турки, відповідає Ефіоп, це вони. З чого ти взяв? – не погоджуюсь я. Бачиш, як піцу неакуратно їдять, відповідає Саша холодно й підсідає до хасидів. А і справді, думаю я і підсідаю поруч. А вже коло мене сідає, пришкутильгавши, і Сєня Гаррінча, почесний слюсар Київського району. Сідає і важко мовчить, даючи всім зрозуміти важливість і непересічність моменту. А коли хасиди, відірвавшись від піци, дивляться на нас плаксиво й запитально, ми їм відповідаємо:

23.00–00.15

– Служиві! Коли вже ви принесли розбрат і нетерпимість у наші лави, то маєте за все і відповідати.

– За що? – не розуміють хасиди.

– За розбрат і нетерпимість, – повторює Ефіоп.

– Точно, – додає Сєня.

– Бог один, – панікують хасиди, – що нам ділити? Хочете піци?

– Сміливі заяви як на смердючих турків, – цідить Саша, підводячись.

– Але ми не зовсім турки, – протестують хасиди. – Ну, подивіться на нас.

– Я на вас давно дивлюся! – запевнює їх Саша. – Зранку, – додає він і тягнеться за першим хасидом.

Сєня й собі було тягнеться, проте не розраховує ваги тіла й валиться разом зі стільцем, перевертаючи за собою все, що наші нові знайомі мали намір спожити за тихою вечерею. І шматки піци летять на биту Сєніну голову, як метеорити в нічний океан, а хасиди, зірвавшись із місця, кидаються навсібіч, так що Саша й не знає, за кого з них хапатися, і коли наряд прибігає на крики й пробує його заспокоїти, він ще довго скаржиться молодому наляканому сержанту на нестерпну підступність турків та їхню вроджену схильність до мімікрії.

02.00

І не заспокоюється навіть по довгій виховній розмові з сержантом, навіть коли з нас беруть гроші й відпускають із миром, навіть коли ми довго й безрезультатно ломимося назад до піцерії, і коли знаходимо останні освітлені кіоски, що загасають у темряві, як перегорілі лампочки, він навіть тоді не заспокоюється. Аж випивши все, що було, наговоривши продавщиці в кіоску цілу купу компліментів і запропонувавши їй одружитися, доки свідки стоять на ногах, він мирно дозволяє узяти себе під руку й потягнути на проспект, де ще можна впіймати хоча б якусь машину.

02.30

А коли Сєня ловить таки чорне пом’яте пежо, то в салоні попереду сидять два безсонних грузини, і мені це видається не дуже добрим знаком, проте немає ради, потрібно їхати, і ми з Сєнєю впихаємо нашого приятеля на заднє сидіння й притискаємось до нього з обох боків, щоби його не надто штормило в цій небезпечній нічній мандрівці. І все складається добре – Сєня тихо дивиться у вікно, я дивлюся в інше, а грузини мирно перемовляються поміж собою якоюсь своєю грузинською мовою, мирно й розважливо, час від часу вставляючи до примхливої кавказької говірки якісь іноземні слівця, почувши які Саша щоразу сторожко й недовірливо стріпує головою, проте швидко заспокоюється й далі засинає.

02.40

Але грузини починають крутити радіо, і на якійсь хвилі потрапляють на веселих діджеїв, котрі оголошують, що цієї пізньої та незатишної години для всіх, хто не спить і не знає чим зайнятися, співає зірка турецької естради Таркан. І тут він блискавично реагує:

02.40

– Ага, то все-таки турецької! – Повторює він зловтішно, так ніби виправдалися його найгірші сподівання. – А що я говорив!

02.40

І далі вже й не говорить нічого, просто стрибає поміж передніх крісел, хапаючись відразу за обох грузинів, котрі від несподіванки навіть не чинять належного опору. Водій той і взагалі кидає кермо, відмахуючись від Ефіопських обіймів, а напарник його сповзає під крісло, тож пежо просто пірнає в придорожні кущі й там благополучно глохне. Я відчиняю дверцята і починаю тягнути Сашу назовні, з тим щоби припинити це братнє кровопролиття. Але Ефіоп злісно опирається і молотить навсібіч кулаками й носаками, крутиться, як в’юн, нізащо не бажаючи відпускати таку жирну здобич. І коли я хапаю його за ногу й тягну на себе, він заряджує мені підбором у підборіддя, так що я злітаю в жовтневе повітря й падаю на спину, в прогірклі трави, дивлячись як просто наді мною в низькому невидимому небі поступово й незворотньо згасають зорі, й чорнильні води небуття падають згори, розплющуючи й ламаючи мене на дрібні безпорадні частини.

03.30

Будинки, повз які я проходив, видавались знайомими – колись я тут, безперечно, був. Якийсь час я йшов сам, аж раптом із-за рогу вийшов цілий гурт – мовчазні й зосереджені постаті, короткі фрази, темний одяг – і рушив поруч зі мною. З довколишніх під’їздів, арок та дворів виходили щоразу нові й нові перехожі, стаючи з нами в одну колону, хвіст якої скоро почав губитись у темряві. Ставало нас щоразу більше – хтось чекав на перехрестях і, пропустивши перші шеренги, приєднувався, хтось вибігав звідкись із темряви, а хтось вистрибував із великих автобусів, що мертво стояли на зупинках. Твердо й насторожено карбували ми крок важкими черевиками, іноді ділячись поміж собою сигаретами, іноді один одного про щось питаючи. Довго рухались темним проспектом, минаючи лікарні, заводи та універмаги, рухались уперед, у густому мороці, повз чорні вікна й забиті брами, вздовж порожніх колій і покинутих кінотеатрів. А коли темрява стала зовсім густою, ми врешті зупинилися, важко видихаючи мокре повітря.

04.00

І тоді в очі нам ударили різкі й потужні ліхтарі, відразу ж осліплюючи, і потрібен був якийсь час, аби ми звикли до цього яскравого світла. Аж потому ми розгледіли їх за усім цим світлом. Було їх одинадцятеро, були вони в білих футболках і чорних трусах, потойбічна бойова дружина, «команда футбольних святих», вони перепинили нам шлях і дивилися на нас похмуро й осудливо. Ми не знали, що сказати, й чекали, коли вони самі заговорять.

І один із них, той, чия футболка була особливо білою, сказав, дивлячись просто мені у вічі:

04.15

– Ось ти, – звертався він до мене строго й вимогливо, – що ти тут робиш?

– Я іду, – відповів на це я. – Разом із усіма.

– А куди ти йдеш? – Запитав він знову.

– Туди, куди й усі решта.

– Звідки ти тут узагалі взявся? – Поцікавився він.

– Я на футболі був, – відповів я. – Звідти й іду. Давай, начальник, пропусти нас. Ти ж бачиш, нам потрібно пройти.

– Та з якого фіга, – здивувався він, – я маю вас пропускати?

– Послухай, – відповів я, – ти ж сам усе прекрасно розумієш. Ти ж знаєш, куди ми йдемо, звідки ми тут узялися, чому ми збиваємось у зграї й витрачаємо свої життя в бійках, сварках і взаємних претензіях. Ти ж не можеш не знати, що значить для нас ця можливість долучитися до багатотисячних хорів, які славлять перемогу й відвагу. Ти ж розумієш, що крім наших звичок, фобій і залежностей у нас немає нічого справжнього й нічого вартісного. І весь цей футбол, всі ці нарочиті пристрасті й роблене шаленство, вся ця наша удавана злість і стимульована радість – все це лише спроба відтворити в щоденному житті щось таке, що давно й незворотньо було нами втрачено, але про що ми ніколи, ні на мить, жодної хвилини не забували. У нас немає нічого, крім наших викривлених уявлень про те, що б у нас, у принципі, мало бути. І кому як не тобі, начальник, мають бути зрозумілими ці тривога й сум’яття, з якими нам доводиться постійно мати справу. І якщо ви справжні святі, якщо ви маєте в цьому житті вплив бодай на щось, просто відійдіть убік, залиште нас сам на сам із нашим футболом, із нашими чоловічими слабостями й забобонами, з нашою серйозністю й нашим маразмом. Просто відійдіть убік і дайте нам пройти. Всім іншим нас забезпечить президент нашого клубу.

Він на якусь мить замислився. Враз озирнувся до своїх.

– Пєтя, – крикнув до крайнього, з капітанською пов’язкою на руці, – що робити будемо?

– Та пропусти ти цих зомбі, – ліниво озвався капітан. – У них сьогодні свято. Чотири – один усе-таки.

05.00

– Ей, пасажир, – він схиляється наді мною, обережно торсаючи за плече. – Підіймайся.

Я підводжу голову й розглядаю в сутінках його бабські оспалі обриси.

– Шо нада, Вася? – питаю незадоволено, прислухаючись до головного болю, що розтікається з глибин черепної коробки.

– Вставай, пасажир, – говорить на це Вася протяжним бабським голосом. – А то замерзнеш. Добре, що я тебе помітив. Поїхали, підкину до метро.

Він розвертається і рухається в бік трамвая, що порожньо стоїть віддалік, ніби акваріум, у якому давно повмирали всі риби.

04.30

– Ладно, мала, – говорю я, помовчавши, – я тобі зараз усе розповім. Щоби ти розуміла, в чому тут річ. Тактика єврокубкових поєдинків, мала, полягає в тому, що ми всі потребуємо розуміння й співчуття. Відсутність розуміння й брак співчуття роблять нас безпорадними перед дощами й заметілями, викручують нас, вибивають із нас наші тепло та совість. Дуже важливо мати можливість порозумітися й бути почутим, дуже важливо мати про що поговорити і чим заповнити безкінечний розлогий час, в якому нам довелося жити. Важлива любов, але так само важливим є дух запеклості, долучення до тривожних механізмів, які рухають хмарами в небі й рибою в водоймах. Важливою є серйозність усіх наших перемог і поразок, їхні гіркота й солод, оскільки без них ми взагалі не відчуваємо жодного смаку. Ми самі витворюємо собі ці химери, й починаємо в них вірити, оскільки йдеться нам не так про реальність цих химер, як про реальність віри. Саме вона виправдовує всю нашу наївність і нетерпимість, усі наші дитячі захоплення та забобони, наш страх, розчарування й правопорушення.

Футбол не вирішує наших проблем. Але він дає зрозуміти, що більшість проблем є надуманими й вигаданими, сумнівними й штучними, як положення поза грою. Футбол – це велика ілюзія, велика умовність, яка, втім, дозволяє нам лишатися самими собою, не дає нам кінцево замовкнути, розпалює в нас вогні й заливає нас, ярус за ярусом, крижаною водою радості. Футбол, на відміну від решти життя, не до кінця втратив це неймовірне відчуття чесного протистояння, чіткого розподілу, можливості справедливого суддівства. Тому що в футболі насправді все дуже просто і дуже чітко – білі футболки, чорні труси, помаранчеві хмари, зелене сонце, рожева трава.