Текст книги "Письменники про футбол"

Автор книги: Максим Кидрук

Соавторы: Юрій Винничук,Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Андрій Бондар,Артем Чех,Олег Коцарев,Олександр Сидоренко,Олександр Ушкалов,Володимир Сергієнко,Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Капітан вийняв фотоапарат із футляра і зробив кілька знімків. Учитель стояв поруч, він не мав жодного бажання зав’язувати розмову з кагебістом і лише чемно відповідав на усі запитання. Погляд його упав на лінію електропередач, яка тяглася простісінько над могилою і далі над гаражами. Як це він її раніше не помітив? Треба обов’язково зазначити на карті.

Відтак капітан рушив до будівлі. Всередині нічого не змінилося, хоча ні – під стіною валялося кілька пляшок пива. Раніше їх не було, отже, учні і справді влаштували екскурсію. Капітан мовчки похитав головою і зітхнув. Вони поволі переходили з кімнати до кімнати, але всюди їх чекали лише купи битого брухту, аж поки погляд капітана не впав на дерев’яні сходи, що вели кудись нагору.

– Як ви гадаєте? Що там?

– Мабуть, горище.

– Ви туди не зазирали?

– Ми ж шукали м’яча. Він не міг туди залетіти.

– Хтозна, – стенув плечима капітан і запалив цигарку. – А що як нам піднятися туди?

– Не знаю, в якому стані ці сходи… Та й перекриття дерев’яне… може, протрухло…

– Нічого, ми обережно.

І він сміливо подався до сходів, а учитель слухняно посунув за ним. Сходи рипіли і потріскували, капітан намагався ставити ноги на краї сходинок, учитель робив те саме, відчуваючи, як тривога усе наростає і наростає. Він навіть добув з кишені пігулку валідолу і поклав під язик. В голові стукали молоточки, тиск відчутно піднімався.

То й справді було горище, доволі просторе, тут також лежали дошки, уламки меблів, а ще різне лахміття, в якому можна було упізнати старі чорні сутани, штани, пояси, черевики, траплялися і старі здуті м’ячі. Учитель підняв одного з них, то був такий самий м’яч, як і той, якого хтось викинув їм з-поза муру, тільки пробитий.

– Вони тут таки справді грали у футбол, – сказав капітан. – І м’яч такий самий. Хтось вирішив із вами пожартувати.

– Якби ж то тільки зі мною.

– А ото… гляньте… що там? – показав у куток, де щось чорніло.

Учитель поправив окуляри, хоча це мало допомогло, бо в кутку панувала темрява. Але капітан підготувався як слід – вийняв маленького ліхтарика і спрямував світло у куток. Тепер можна було упізнати стару дерев’яну скриню, вкриту густим пилом. Підійшовши ближче, обоє змушені були зігнутися, бо у цьому місці дах знижувався, капітан уважно обстежив скриню і здивовано промовив:

– Тут така пилюка, що схоже до неї не торкалися роками.

– Чому це вас дивує?

– Людська цікавість не має меж. Невже ви думаєте, що сюди окрім нас більше ніхто не проникав? Спробуйте підняти віко, а я буду світити.

Така місія учителеві не припала до смаку, але він не сперечався і потягнув віко догори, проте щось його не пускало, хоча жодного замка видно не було.

– Що там таке?

– Щось не пускає… Таке враження… що… – учитель випростався і вдарився головою в балку.

– Ану ви тепер світіть.

Капітан рішуче ухопив віко і смикнув, і відчув, мабуть, те саме, що й учитель, бо не стримався і вилаявся – віко спружинило так, мовби хтось його зсередини притримував. Капітан відступив на крок-два, щоб не стояти зігнутим, вийняв із-під пахви пістолета і скомандував:

– Ану вилазь!

– Ви що – думаєте… там хтось є? – здивувався учитель, все ще не вірячи своїм власним відчуттям.

– А ви думаєте інакше? Певно, там і сидить той ваш дідок. Колишній сторож. Вилізай, бо стріляю! – Але зі скрині не видобулося ані звуку. – Рахую до трьох!

– Може, не треба? – торкнувся його плеча учитель.

– То хай вилізе. Раз… – тиша панувала така, що учителеві аж задзвеніло у вухах і він струснув головою. – Два…

– Слухайте… – проказав учитель. – Він справді збирається стріляти! Він не жартує!

– Три!.. – сказав капітан, але не вистрілив. Хвильку ще зачекав, подивився на ошелешеного учителя, мовби питаючи поради, і заховав пістолета. Відтак роззирнувся довкола, підняв якусь плескату залізяку і спробував підважити віко. Залізяка залізла під віко на кілька сантиметрів і, коли він почав другий її кінець тягнути догори, віко затріщало й подалося, але з таким жалібним стогоном, що аж за душу дерло. Капітан зігнувся і підставив під залізяку плече та наліг уже усім тілом, віко голосно тріснуло і розкололося. Учитель спрямував світло ліхтарика всередину скрині. Там нікого не було. Але й те, що вони побачили, неабияк їх ошелешило. Скриня була повна м’ячів, майок, бутсів, кедів та іншого причандалля, яке можна побачити на стадіоні. Але усе було сучасне, а не довоєнне.

– Ось вам усі ті крадіжки… – сказав капітан.

Учитель підступив ближче і, упізнавши шкільного м’яча, витяг його.

– Куди? – перепинив його капітан. – Речовий доказ.

– Вам мало цих? А я за цей м’яч відповідаю. Ось бачите: інвентарний номер… три, вісім…

– Та добре… Ану ще присвітіть.

Капітан попорався у скрині, але не виявив більше нічого понад те, що вони уже побачили.

– Напевно, той ваш дідок божевільний, – сказав учителеві. – Краде речі й зносить сюди. А натомість підкидає непотріб.

– Але ж ви самі бачили, що скриня вкрита багаторічним пилом.

– Не знаю, як це йому вдалося відкрити скриню, не торкаючись руками… Але факт є факт… Тепер світіть, куди я буду показувати, а я оце все сфотографую.

Фотоапарат клацав і клацав, зблискуючи спалахом, а вчитель відчував, як його починає морозити і хапати така остуда, що мимоволі скулив плечі. Капітан спинився і здивовано глянув на учителя:

– Що це? Звідки цей холод?

– Ви теж відчули?

– Ще б не відчути! Надворі сонце, а тут раптом… – він розглянувся по стриху, але не побачив нічого підозрілого. – Ну, гаразд… Я закінчив, ходімо.

Йдучи до сходів, учитель уважно дивився під ноги, тепер усюди йому ввижалися якісь нажахані обличчя, сформовані з лахміття, ці обличчя прозирали і з роздушених м’ячів, і з купок пороху, і з дощок, їх було безліч, вони дивилися на нього виряченими очима, а їхні вуста щось навіть намагалися прокричати, але не чутно було ані звуку, учитель піднімав високо ноги і робив чудні кроки, намагаючись не наступати на своє марево.

– Чого ви йдете, як чапля? – засміявся капітан, але учитель не відповів: якщо запитує, отже, не бачить того, що він, хоча де певність, що й він щось бачить, бо, може, то тільки візерунки, в яких йому вгадуються обличчя, таке траплялося й раніше, правда, не в такій кількості.

Холод перестав дошкуляти, щойно тільки вони спустилися зі сходів і вийшли в сад.

– Цікаво, де сховався той ваш знайомий. Ну, та нічого, знайдемо.

– А ви помітили, що там, на горищі, пил вкривав не тільки скриню, а й усе довкола. Усі дошки. На них не видно жодного сліду. Здається, там давно нікого не було, хоча…

– Я думаю, якщо постаратися і ступати лише по лахмітті, то слідів видно не буде. Або, наприклад, пройти по дошці, а потім притрусити її пилом. Знаєте, як снігом притрушують сліди? – капітан витяг із кишені пачку «Орбіти» і задумливо покрутив цигарку в пальцях. – То, кажете, брама тут є? Ану ходімо ще й туди.

По той бік будівлі дерев уже було мало, переважали дрібні кущики бузини, браму вони побачили оддалік, обабіч виднілися залишки муру, але ще не дійшовши до неї, вони помітили в кущах перекошеного хреста, який одним своїм плечем торкався землі. До хреста була прибита іржава табличка, на якій ще можна було розібрати: «Артемій Пенцак. 1880–1952».

У цю хвилю за їхньою спиною почувся шелест, обоє озирнулися і побачили літнього чоловіка, в якому учитель відразу упізнав сторожа бурси. Капітан інстинктивно потягнувся за пістолетом, але спинився і запитав учителя:

– Це той, що ви з ним розмовляли?

Учитель на мить завагався, мовби придивляючись до чоловіка і вагаючись, але старий випередив його:

– Авжеж, прошу пана, то я.

– То ви були сторожем у семінарії?

– Ні-ні, не я. Оно сторож, – і він кивнув на хрест.

– А хіба ви не казали учителеві, що були сторожем?

– Може, йому так здалося. Я, прошу пана, ким тільки не був…

– Ви казали, що були свідком розстрілу?

– Боронь Боже! То Артемій був та й мені оповів, а я – де там…

– Тобто ви самі не бачили, але розповсюджуєте.

– Перепрошую. Більше не буду. Але ви мені не дивуйтеся, бо я вар’ят. У Львові колись таких сьвірками називали. От і я сьвірк. Знаєте, як один хлопець не хотів до війська йти і казав, що він цвіркун? Ото він на кожне питання відповідав: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» От і я так: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» Що з дурного взяти?

– А навіщо ви крадете одяг і м’ячі у футболістів, а підкидаєте старе лахміття?

– А це не я!

– Тоді хто? Тут же ж нема більше нікого!

– Та й мене нема. Але вони є.

– Хто?

– Ті, що стежать за вами.

Капітан здивовано роззирнувся.

– Ви їх не побачите, – сказав старий. – Вони думають, що гра усе ще продовжується.

– Яка гра?

– У м’яч.

– Хто – вони?

Та старий скорчив дурну міну і засміявся:

– Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!

Капітан підніс до очей фотоапарат і клацнув раз і другий. Старий завмер, зображаючи невимовну радість на поморщеному обличчі, потім відвернувся і, згорбивши плечі, пішов поміж кущами, при цьому жодна галузка навіть не здригнулася, коли він її зачіпав.

– Так я і думав – божевільний, – промовив капітан і подивився на учителя. – А ви що мовчите?

– А що я можу сказати?

– Ну, ви тепер зрозуміли, що усе це маячня? Що жодного розстрілу не було? А той квадрат міг утворитися, наприклад, тому, що там колись закопали вапно. Одне слово, я вас попередив. Зберете учнів і поясните усю ситуацію. Ніхто нікого у 1946 уже масово не стріляв. Вони ж не були бандерівцями. Чого їх було стріляти?

– Я розумію, – кивнув учитель. – То ви мене не будете притягати… до відповідальності…

– Ні. Але з учнями переговоріть обов’язково. Інакше будуть неприємності і в директора школи, і у вас.

Вони вийшли на вулицю і, коли капітан потиснув руку учителеві, то відчув, що рука його холодна і волога.

Завідувачем архіву КГБ був старий кадровик Бураченков, на пенсію його не відпускали, бо, працюючи в органах ще з довоєнного часу, носив у своїй голові безцінну інформацію, по яку сягали усі львівські чекісти. Бураченков мав честь бачити самого Лєніна і з радістю виступав по школах, розповідаючи про цю незабутню зустріч, із роками додаючи усе нові й нові деталі та збагачуючи розмову з вождем усе новішими афоризмами, які старанно виписував з книги «Золоті думки».

Капітан Королюк завітав до архіву наступного дня з самого ранку і поцікавився, чи чув Бураченков щось про розстріл семінаристів. Старий чекіст хитро усміхнувся, закинув ногу на ногу і глибокодумно переплів пальці на об’ємному животі. На його лисому черепі запульсували жилки, а кошлаті брови насупилися.

– А для чого тобі знати те, про що знати не треба?

– Ну, це ви загнули! Кому ж іще, як не мені! – і капітан коротко переповів те, що почув від учителя.

Бураченков зітхнув, пірнув руками у кишені, понишпорив, але не намацавши цигарок, звернувся до капітана:

– Дай закурити. – Смачно затягнувшись і відкашлявшись, продовжив: – Навіть не знаю, що тобі сказати. Ти ж займаєшся тим, щоб ця історія не знайшла поширення. Так би мовити, задушити її в зародку. І немає жодного значення, було це насправді чи не було. Бо що це міняє? Чутки про розстріл треба припинити. Інакше народ потягнеться з молебнями, почнуть квіти, вінки носити… Цього ще нам тільки бракувало – львівського матчу смерті.

– То що ви хочете, щоб я від начальника приніс до вас запит? – похмурим тоном запитав капітан.

– Нє, ну ти перестань! Вже він до начальника піде! Ти от що, катай краще в буфет, принеси коньячок і шоколад. От тоді й поговоримо.

Капітан усміхнувся, ця маленька слабість Бураченкова була відома усім, без пляшки до нього хоч і не потикайся, але якщо вже він послав за пляшкою, то історія з семінаристами таки мусила мати місце. Повернувшись до архіву, капітан перекрутив за собою ключ у дверях і сів до столу. Бураченков вийняв з шухляди маленькі позолочені різьблені келишки.

– Ось, бачиш… ці чарочки… З маєтку Ланцкоронських. Ну, наливай. Значить так… Була осінь 1946. Бабине літо. Тут, у цьому приміщенні, під час війни перебувало гестапо. А потім ми зайняли. Ну і потихеньку обживалися. Роботи було дохреніща. В місті залишилося стільки ворожого елементу, що ми не встигали це все виявляти і відправляти куди слід. Слідство відбувалося нашвидкуруч, як на конвеєрі. Поляків ми відправили на Захід, націоналістів на Схід, у Львові в центрі – не повіриш! – всі розмовляли російською. Понаїхало стільки усілякої штабної шушери! І всім подавай панські квартири! Ти б бачив, як їхні жінки у театр ходили! Вони ж у тих конфіскованих квартирах застали весь гардероб. Ну і дамочки повдягалися в нічні шовкові сорочки. А воно ж, коли напросвіт, то труси байкові за руб двадцять по коліна видно! – він залився радісним сміхом. – Да-а, цікаво було подивитися… Один наш полковник, не буду називати фамілії, мив мордяку в унітазі, бо думав, що це і є умивальник, і весь час нарікав, що, блядь, не встигає помитися, а вже вода стекла, а він мусить чекати поки знову набереться. – І знову Буряченков трясся зо сміху і тряслися чорні волосинки, що стирчали з його ніздрів. – По неділях, щоб розслабитися, ходили ми грати у футбол. Мені тоді було тридцять шість. Я був стрункий і дзвінкий.

– А як же Лєнін?

– А що Лєнін?

– Виходить, що ви його бачили дитиною? Якщо ви народилися у 1912, а Лєнін помер у 1924.

– А дитячі спогади, я тобі скажу, найміцніші. От знаєш, я зараз не пам’ятаю деколи, куди окуляри поклав. А запитай мене, що я робив 21 квітня, чи 10 травня, чи 15 вересня 1924 року, – я відповім.

– Можливо. Але ж розмови з Лєніном…

– Слухай, чого ти пристав? Тобі що, про Лєніна розповісти? Наливай. Я його бачив, як оце тебе. Але ж учням цього мало, правда? От я й… Ага… значить грали ми у футбол. У нас був і свій стадіон, але його окупувало начальство. От ми ходили туди, до Янівського цвинтаря. Зранку там грали працівники склозаводу, а тоді, після церковної служби семінаристи. А після них – ми. Ну, а це ж неділя, сам розумієш. Зранку заправилися, дещо і з собою взяли, сонце голову припекло і почали наші тих бурсаків зачіпати. А під кінець домовилися про спільну гру.

– Ну, я це знаю. Ви програли раз і другий. Але хіба за це розстрілюють?

– Ні, не за це. Але якраз у березні ми ліквідували греко-католицьку церкву. Усіх католиків, які не хотіли переходити у православ’я, відправляли на лісоповал. Переважно то були старшого віку люди. Так що надії на те, що вони виживуть, було мало. А от що робити з молодими? Ну, відкалатає він там років десять чи й усі двадцять п’ять, повернеться і знову почне каламутити воду. От і прийшла вказівка згори – ліквідувати.

– Не розумію логіки… Молодих партизанів відправляли в табори, а семінаристів розстріляли?

– Ну, ти ж подумай. Партизани – це ж тупі селюки… ну, яку він несе ідеологічну небезпеку? А ці інтелігенти… серед них, між іншим, були не тільки місцеві… а було й кілька бельгійців та італійців. Тут же ж Шептицький ще у 1913 запросив до Львова бельгійських ченців-редемптористів. Вони вивчили українську мову, заснували монастир і школу. Відправити їх назад у Бельгію чи в Італію? Щоб заробити новий менінгіт?

– А ви чули про те, що якісь речі там, на стадіоні, можуть зникати, а на їхнє місце з’являються інші… старіші…

Бураченков усміхнувся, кутуляючи на язику шоколадку.

– Ти хочеш і це розслідувати?

– Я хочу докопатися правди.

– Ми там трішки прокололися… свідків, здавалося, не було… а потім виявилося, що сторож усе бачив.

– Як ви це виявили?

– Розстріл відбувся пізно. Поки яму викопали, поки їх у розход пустили, уже й ніч застала. То ми наступного дня приїхали, щоб зачистити сліди. Полізли на горище, там люк на дах відкритий, а на даху – інструменти. І недопалки. Сухі. А вдень був дощ. Так що ті недопалки мусили увечері з’явитися. Почали ми того сторожа шукати, але він, як у воду скочив. А тепер ти кажеш якийсь дід з’являється… То, може, це він і жартує так? Краде новіші речі, а підкидає старіші? Зроби облаву… Може, вдасться його піймати. Ой, щось натомився я з тобою. Досить на сьогодні.

– А маєте якісь документи про той розстріл? Список імен?

– Усе в Москві. Все, що стосувалося УГКЦ, відправили до Москви. Хоча, думаю, вони там уже все знищили. Нема людини – нема справи.

– Чи відоме вам таке ім’я – Артемій Пенцак?

– Артемій Пенцак… – Бураченков задумався, повторив ще кілька разів: – Пенцак… Пенцак… Давай ще по чарці… – А випивши, струснув головою і підняв догори вказівного пальця: – Але чекай, є ж картотека. – За кілька хвилин він уже повертався з папкою, розкрив її і радісно повідомив: – В саме яблучко! Це ж і був той сторож, якого ми шукали. Ось він! – і простягнув фотографію літнього чоловіка.

Капітан глянув і відчув, як йому по спині поповзли мурашки – з фотографії на нього дивився той самий «вар’ят», якого вони з учителем зустріли на пустищі.

– Що таке? – зацікавився Бураченков, помітивши реакцію капітана.

– Я бачив його могилу.

– Оцього?

– Так. Але… і його самого.

– Що? Не може бути! Йому ж зараз… чекай… сто два роки!

– Виглядав на вісімдесят… не більше…

– Значить, це не він.

– Але у мене є фото.

– Давай сюди.

– Його мали проявити у лабораторії. Може, уже й готове.

Капітан набрав номер лабораторії і попросив принести фотографії до архіву. Тим часом Бураченков прибрав зі столу пляшку і чарки, а натомість поклав цілу стопку папок і, підморгнувши капітану, занурився у котрусь із них. Незабаром з’явився фотограф із виразом провини на обличчі. Він поклав стопку фотографій перед капітаном і розвів руками:

– Більшість знімків неякісні… я нічого не міг зробити… тобто їх проявити неможливо…

– Як то неможливо? – обурився капітан і став розглядати фото. Але чіткими фотографії вийшли тільки ті, які він знімав у саду. Ані квадрата на траві, ані того всього, що вони бачили на горищі будівлі не виявилося – суцільні темні плями. А найгірше, що й замість фотографії діда виднілася розмита пляма, у якій лише вгадувалися контури чоловіка. Зате фотографія з хрестом вдалася. Бураченков узяв її, уважно роздивися і сказав задоволено:

– Чудово. Я її покладу ось у цю папочку і можна вважати, що справа щодо сторожа нарешті закрита.

Капітан не заперечував, він був ошелешений і не знав, що думати.

Через кілька днів його викликав начальник.

– Ми того твого учителя звільнили… Не знаю, як ти, а я йому не довіряю. Таке враження, що він усе це вигадав. Про того сторожа.

– Школярі його теж бачили.

– Ну, мало що – божевільних багато. Як ти казав: «Сьвірк? Сьвірк? Сьвірк?» От комік! Вчора я послав екскаватора, і він загорнув той квадрат. А будівлю розвалили і усе вивезли. Тепер там викорчують усі сухі дерева, посадять нові і буде парк. А то чортзна-що відбувається. Поруч стадіон, а тут тобі така дика місцевість. І ось іще… ти здай той фотоапарат, нехай наші майстри подивляться. Він уже старий. А візьмеш новіший. Все, можеш іти.

Капітан затупцяв на місці.

– Що ще? – запитав начальник.

– Та от учитель… йому до пенсії лишилося небагато…

– Ти що – добрий самаритянин? Знаєш чим цей твій учитель займався під час війни? Партизанив на Поліссі.

– Тобто воював із німцями?

– Воювати воював, але під якими прапорами! Ні, таких людей до школи й на кілометр підпускати не можна.

Капітан покинув кабінет начальника з почуттям провини перед учителем, який фактично не був ні в чому винен. Він же ж не знав, що буде молоти той божевільний перед школярами. Хоча божевільний виявився хитрим, при ньому не сказав нічого. Та не це дивувало капітана, а те, що фотографії не вдалися і якраз ті – найцінніші. Такого з ним ще не бувало.

Він зайшов до свого кабінету, вийняв із шафки пляшку коньяку, налив чарку і вихилив. Потім сів за стіл, погортав папери, закурив і, відкинувшись на спинку крісла, задумався. Йому згадалося, як учитель ступав, наче чапля, там, на горищі. Так, наче остерігався на щось наступити. Що то могло бути? А ще – скриня, яка не піддавалася, а віко пружинило… Згадався і дивний холод, який пробирав до кісток, хоча довкола панувала спека. Тепер там буде парк, і більше нікого не прониже холод. А божевільний… Як йому вдалося іти поміж густими кущами, не зачепивши жодної галузки?

Капітан Ігор Королюк висунув шухляду, вийняв чистий аркуш паперу, узяв лінійку і став креслити план саду: мур, по той бік – гаражі з чорними коминами, а над одним – білий… а по цей бік – широкий квадрат… Поруч намалював колію, сторожову будку, озеро і кілька маленьких човнів…

Хотів ще затушувати квадрат, аби відтінити, але передумав…

СЕРГІЙ ЖАДАН
БІЛІ ФУТБОЛКИ, ЧОРНІ ТРУСИ

05.00

І тоді вона говорить: стій, де стоїш, залишайся на місці, зробиш крок – я за себе не відповідаю. Знаю, погоджуюсь я, ти навіть на телефонні дзвінки відповідаєш через раз. Що з тобою, кажу, заспокойся, злізай звідти. Ні, говорить вона, навіть не думай, говорить вона, ще один крок – і я стрибаю. Почекай, знову погоджуюсь я, не роби дурниць – там квітник, думай куди стрибаєш. Навіть не намагайся мене відмовити, говорить вона, ще крок – і я лечу. Добре, погоджуюсь я, лети, все одно це перший поверх, так що лети куди хочеш, а я пішов. І тоді вона говорить: чекай, говорить, поясни мені таку річ – який може бути футбол о п’ятій ранку? Єврокубки, мала, відповідаю я їй, єврокубки. Які єврокубки о п’ятій ранку?! – кричить вона, і її чорне волосся аж іскрить від недовіри та підозри. Навіщо ти взув ці жахливі зимові черевики? – кричить вона. На що ти витрачаєш наш бюджет? Коли ти влаштуєшся на роботу? Чому з цього свого футболу ти кожного разу приповзаєш на рогах? Що це за футбол такий? – кричить вона, бовтаючись на підвіконні. Ей, відповідаю я їй на це, мала, хто з нас, зрештою, цікавиться спортом? Що ти розумієш, питаю я її, в тактиці єврокубкових поєдинків? Займайся своїми справами, займайся кухнею, займайся дітьми. Але у нас немає дітей! – знову кричить вона, немає! Ну а звідки вони в нас візьмуться, коли ти весь час на підвіконні висиш, відповідаю я й виходжу в коридор, чуючи, як вона розчахує віконну раму й вистрибує вниз, і летить, летить у холодному жовтневому тумані, пробиваючи повітря своїм легким гарячим тілом, заплітаючись своїм вологим волоссям за осіннє сонячне проміння, летить-летить із нашого першого поверху, але так нікуди й не прилітає.

06.00

Добре, думаю я, все це завжди можна вирішити – завжди можна вигадати щось із роботою, навіть із дітьми при бажанні можна щось вирішити. Головне – воля й бажання. Але ось як передати тривогу й сум’яття, які огортають тебе від самого ранку, ще напередодні гри, ще коли й не йдеться про жодну гру, ще коли взагалі не відомо, хто буде нам протистояти, з ким доведеться мати справу? Як передати гіркоту в горлі й скрегіт зубів, нервові розлади й слухові галюцинації, як загалом можна розповісти про те, чого немає – про передчуття футболу, про велику науку всепрощення, котра допомагає вижити й стати на ноги після чергового розгрому? Як це передати? звертаюсь я до безнадійних алкоголіків на зупинці, до бюджетників і двірників, до школярів і проституток – до всіх мешканців нашого спального, котрі за якимось фігом випхалися о шостій ранку другого жовтня на печальні вулиці. І пройшовши дворами, мерзло ховаючи руки в кишенях, запихаюся до переповненого вагону, знаючи наперед, що це буде великий день і важка гонитва за сонцем перемоги, й завершитися вона має чимось неймовірним і по-кошмарному прекрасним, чимось таким, що виправдає всі попередні негаразди, всі розчарування й розгубленість, усі ці стрибання з вікон і спроби втопитися у власній ванні. Оскільки перемоги завжди єднають, а роз’єднані ми саме через катастрофічні показники в сезоні.

07.00

І аж тоді до мене відступає громадський контролер, велика, позбавлена любові туша, здається навіть, що жіноча, хоча я о сьомій ранку можу й помилятися, і говорить грубо й непривітно – мовляв, пасажире, добре було б з твого боку оплатити проїзд. На що я йому відповідаю: Вася, кажу я йому примирливо, пішов ти на хуй, подивись на мене, подивися на кожного з нас – який проїзд? Ми всі їдемо в одному напрямку, нам усім по дорозі, Вася, говорю я йому, які талончики, сьогодні футбол, Вася, я особисто їду саме на футбол, і що з того, що тепер лише сьома ранку, мене це все одно не зупинить. Всі ми тут пільговики, всім нам належиться поступатися місцем і подавати руку дружби, тому поступись мені місцем, Вася, поступись місцем або візьми мене на руки.

Але він навіть слухати не хоче і відразу ж влаштовує якийсь бабський скандал, і я розумію, що ніякий він не Вася, що все значно гірше, і що цим маршрутом на футбол я скоріше за все не потраплю. І всі ці пасажири дивляться на мене з холодним інтересом, як лікарі на щойно померлого пацієнта, з яким довелося довго морочитись. А ось коли я сходжу на зупинці, посеред туману й мороку, Вася висовується в двері й противним бабським голосом питає: ей, пасажир, а з ким хоч граємо?

З турками, відповідаю я, з турками. Як можна настільки не цікавитись спортом, Вася?

08.00

Да, говорить, Саша Ефіоп, турки. Терпіти не можу турків. Все зло в турках, вся біда від них. Душити їх потрібно, душити й різати. Він сидить за компом і говорить це, не скидаючи навушників. Він і живе так – не скидаючи навушників, тому намагається не відходити далеко від робочого місця. Сидить і викачує щось важливе з глибин мережі, не забуваючи постійно говорити. Ранок, піднесення й натхнення, і я сиджу в його кімнаті, заваленій одягом, який уже навіть не пахне, так давно його тут кинули, і говорю Саші – давай, подивись, що там пишуть, що там за турки. Та нічого хорошого не пишуть, каже на це Саша, спекотно буде. І з турками ще та історія. Розібратися потрібно буде з турками, не залежно від того, хто переможе, і з яким рахунком закінчиться матч, тому що з турками інакше не можна, турки слабкості не вибачають, у них релігія така. Ти бачив що вони їдять? Бачив, говорю я, овочі. Так і є, киває у відповідь Саша, тому краще не розслаблятися. Краще бити першими.

09.00–10.00

Мені двадцять п’ять. Два роки я сиджу без роботи. Рік як я її не шукаю. Півроку я живу з цією психопаткою, котра вгризається щоранку в мою горлянку, намагаючись знайти зі мною спільну мову. Два тижні як ми з нею не розмовляємо. Третій день мене видзвонюють із мого банку. Але все своє життя я ходжу на стадіон. Я ходжу туди взимку і навесні, восени і влітку. Я ходжу на товариські матчі й матчі регулярного чемпіонату, я ходжу на ігри з фаворитами й на зустрічі з якимись гівнодавами, я ходжу сам і з друзями, ходжу в будні та по вихідних, ходжу здоровий і з температурою, в сніг, дощ і жахливу серпневу спеку. Тому що в інших місцях мені просто нецікаво. Мені й на футболі теж не надто цікаво, я наперед знаю, кому ми зіллємо й хто зіллє нам. Але я ходжу й буду ходити, тому що футбол дає нам надію, говорю я, звертаючись до всіх контролерів цього міста, які стоять зараз переді мною, питаючись, якого хуя я роблю в квартирі Саші Ефіопа о дев’ятій ранку, чому я не піду додому й не займусь чимось корисним. Так ось, звертаюсь я до них, футбол – це дивна річ, яка, за умови, що ви знаєте правила й розумієте стратегію єврокубкових поєдинків, дасть вам надію, яка торкнеться ваших сердець холодними слизькими пальцями, зупиняючи час і заповнюючи простір, і цієї надії не дасть вам ні тато з мамою, ні жодне трамвайно-тролейбусне управління, на яке ви витрачаєте свої кращі роки. Хоча у вашому випадку говорити про кращі роки взагалі смішно. Але не зважаючи ні на що – футбол витягує нас зі зневіри й покинутості, він як церква: ви можете навіть не вірити, проте все одно співаєте разом із іншими, принаймні щоби зігрітися. Бо скільки не співай поза колективом – все одно не зігрієшся. Хіба що співатимеш у сауні.

11.00

В гастрономі, куди він затягнув мене в пошуках чогось солодкого, оскільки багато курив зранку і потребував глюкози, Саша Ефіоп раптом штовхає мене вбік і говорить: дивись, говорить, турки. Та де, не погоджуюсь я, це китайці якісь. Які ще китайці, запекло говорить Саша, ти на шкіру їхню подивись. Нормальна шкіра, говорю, жовта. Та вони просто не миються, відказує Саша, це турки, ти подивись як вони поводять себе, нарвано. Зараз побачиш. І він підходить до кількох китайців і намагається говорити з ними якимись турецькими словами, які вичитав на порносайтах. Китайці злякано мовчать, бачиш, кричить мені Саша, нарвані які, й раптом завалює крайньому з них, і китайці кидаються на вихід, розсипаючи крупи й давлячи ногами рафінад, а Саша тягне мене кудись у підсобку, і ми вибігаємо на вулицю через чорний хід, гублячись посеред базарних рядів і відраховуючи хвилини до початку матчу. Вперед, шепочуть мені на вухо кондуктори й контролери, давай, пасажире, вперед, гра вимагає руху, перемога перекреслює всі неприємні моменти, тримай темп, пам’ятай про тактику.

12.00–17.00

Саша Ефіоп знає всі рибні місця, всі базові точки підготовки до матчу, він тягне мене за собою, і за той час, що лишається до початку гри, ми місимо з ним в’язкий туман у кварталах довкола стадіону, переходячи з одного підозрілого місця до іншого, налаштовуючи й накручуючи себе, зустрічаючи знайомих, котрих стає щоразу більше. І на одному з перехресть, десь під світлофорами, котрі світять сьогодні так заклично, аж навіть автівки на них не зупиняються, ми натрапляємо на Сєню Гаррінчу. А Сєня стоїть під світлофором, і пахне пивом та морем, хоча передусім, звісно, пивом, і важко похитується на своїх нерівних ногах – слюсар на одному з колишніх оборонних підприємств, він кохається в футболі з раннього дитинства, проте сам ніколи не грав, оскільки має проблеми з ногами, вони в нього різної довжини, за що Сєню в цеху й прозвано було Гаррінчею, чим він неабияк пишався. Подивившись на нього збоку, в людини довірливої та недосвідченої справді могло скластися враження, що перед нею стоїть потріпаний суперниками майстер спорту, так уже відчайдушно стримлять у різні боки його нижні кінцівки. До того ж Сєня вміло й старанно підтримує щодо себе цей міф старого незламного бійця, котрий знає ціну позиційній обороні та швидким контратакам. Ось і тут, побачивши нас, рішуче затягує до найближчої ригачки, змітає зі столу чиюсь рибу та капелюхи, неуважно киває відвідувачам, котрі шанобливо повертаються в його бік, мимохідь замовляє нам якоїсь кріпленої отрути, і відразу ж переходить до головного.

17.30

– Тут все просто, – говорить Сєня, – я все прорахував. З турками головне протриматись першу годину. Потім вони посипляться.

– Аякже, – невдоволено погоджується з ним Саша Ефіоп, – ясно, що посипляться. Ще б їм не посипатись, – погрозливо додає він.

– Да, точно, – переконує нас Сєня, – я все продумав. Головне – перечекати першу годину. Чекати і не вийобуватись.