Текст книги "Голова Якова"

Автор книги: Любко Дереш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

ЛЮБКО ДЕРЕШ

ГОЛОВА ЯКОВА

Алхімічна комедія

Легальний вхід у летальний вихід

Про нову книгу Любка Дереша «Голова Якова» цікавіше говорити не в контексті еволюції

Дерешевого письма, а в контексті еволюції самого Дереша. «Чудесне дитя» новітньої

української літератури, швидко здобувши розголос і популярність не лише серед

вітчизняних, а й зарубіжних читачів (книги молодого автора перекладені й видані

багатьма мовами), невдовзі зникло з топів літературних дискусій і довкола літературних

тусовок.

Вряди-годи він усе ще з'являється на якихось презентаціях або фестивалях, однак ці

«виходи на публіку» стають дедалі рідкіснішими – замість них в інформаційному обігу

побутують сенсаційні чутки про письменника на кшталт: «Дереш побував на полюсі»,

«Дереш відбув паломництво до Непалу», «Дереш став ченцем у буддійському

монастирі», «Дереш спілкувався із Сай-Баба», «Дереш емігрував до Ізраїлю», «Дереш

подорожує довкола світу на повітряній кулі» тощо. Як і личить жовтим новинам, у

кожному з цих повідомлень є частка правди, але яка саме і в яких пропорціях —

зрозуміти важко.

Цілком очевидне інше: переживши ранній успіх, і побувши певний час кумиром юних

читачів і поїздивши

світами, Любко Дереш, на відміну від більшості його літературних ровесників, не став

плекати медійну популярність і створювати порожні інформаційні приводи в стилістиці

всезагального піару.

Подейкують, він став відлюдником, який дуже неохоче комунікує із соціумом, вкрай

рідко повертаючись до іміджу «молодого просунутого автора». Кажуть, що він узагалі «на

шифрах» і вийти на безпосередній контакт із ним нелегко навіть попри те, що існують

його віртуальні аватари в соцмережах.

Існують припущення, що Дереш заглибився у вивчення й становлення власного «я» такою

мірою, що це просто відсунуло літературні практики на другий план.

Можливо, і ця книга для автора є таким собі другорядним епізодом у невидимому для

нас процесі самовдосконалення, наприклад. Однак і в «Голові Якова» знайдемо багато

свідчень того, що тема пошуків свого «я» – гостро актуальна як для автора, так і для його

персонажів. У цьому сенсі новий роман Дереша є ідеологічним, хай навіть ідеологію цю

відчитує і сповідує лише одна людина – сам автор. Утім, книга пересичена й

загальнодоступними, сказати б – трендовими ідеологемами. Тут і так звана «нова

релігійність», і хіпстерство, і досвід усіляких новітніх «тренінгів», і ще бозна-що. Усе разом

це складає для автора той гумус, з якого врешті повинні прорости його, автора,

індивідуальна ідеологія та приватна, замалим не субстанційна релігійність. А нам,

читачам, залишаються ризиковані подорожі цими розбуялими джунглями соліптичної

целюлози.

Іздрик

И спросит Бог: «Никем не ставший,

зачем ты жил? Что смех твой значит?»

«Я утешал рабов уставших», —

отвечу я. И Бог запдачет.

Игорь Губерман

Епісодій перший

Вранішня кава в імлистім Аїді

Largo (широко)

1.

Ця історія почалася на екрані – екрані мобільного телефону. З екрана дивилася Майя. Її

рот минув. Вилиці високі. Очі імлисті.

2.

Тому звістка про батькову смерть була для Якова як прогнила щаблина: йому здалося, що

він полетів з високої драбини аж до низу.

Яків розплющив очі і побачив, що досі живий. Що сидить із братом у кав'ярні. І що

кав’ярня позбавлена прикмет смерті, яка сталися десь там, у Львові.

Biн згадав, як на екрані з'явився невідомий номер. Анонімний абонент дотягнувся

до нього крізь фотографію Майї, схопив за барки і повідомив те, від чого під ногами

тріснула драбина.

Яків передчував цей тріск.

Він уникав відповідати на дзвінки – не тільки з невідомих номерів, з усіх номерів. Але

думав зовсім про інше. Ніяк не про батька. Його намагалася видзвонити Іра, а почути в

слухавці, як вона задихається від сліз, він не хотів. Баста.

3.

Відколи Яків переїхав до Києва, минуло півроку, а з братом бачилися так само рідко. Що

дивно – адже тепер вони жили в одному місті. Знайомі розповідали, що це типова

ситуація для мігрантів. Любов між рідними сильна в розлуці. Варто ж переїхати ближче, у

столицю, і знайомі щезають у млі. Це дало підстави Якову думати про Київ як про Аїд, уражений випарами амнезії.

Матвій перебрався до Києва п'ять років тому, разом зі своїм депутатом, у якого працював

радником ще у Львові.

У столиці Матвій зважився піти у вільне плавання і швидко знайшов попутні течії. Він стан

консультантом при іншому депутатові, більш перспективному; земляк, добравшись до

корита, обм'як і політичною боротьбою вже їв1 падав.

Це теж було дією мли, котру випускало зі своїх нop давнє місто.

4.

Знайомим, котрі запитували, чи живуть тут його родичі, Яків повідомляв, що має брата.

«Він працює методологом. Так, методологом. Пі, методолог – це не вчитель, вчитель —

це методист. Ні-ні, методологія не має стосунку до аспірантури. Це, знаєте, політика, пане, т,ч к – політика. Він у політиці, мій брат. Ні, ви не чули про нього... Це ж

методологи. Вони, знаєте, зазвичай не світяться. Сірі кардинали. Кажете, звучить

зловісно? Так уся політика в Україні звучить зловісно. А я чим займаюсь? 11 у... в Києві є

непогана студія звукозапису. Я там... звукорежисер. Так, звукорежисер. Чому так? Чому

не пишу тепер музику? Це вже питання особистого характеру. Краків? Та що ви одразу

«Краків»? Краків – це Краків. Краківська консерваторія дала своє, безумовно.

І я цього не заперечую. Це те, що робить людину, так би мовити, людиною. Але наші

реалії, як ви знаєте... Де Краків, а де наші реалії, от у чому справа...»

Брат ніколи не називав своїх депутатів «шефами» – виключно «клієнтами». «Я ні на кого

не працюю, – пояснював брат, – я надаю консультації. Відчуй різницю».

Якову це подобалось. Він теж мріяв про недоторканість і суверенність.

Якову це подобалось. Він відчував різницю, але болючі думки про власне становище

штовхали затулити свою психічну рану чимось утішним. Наприклад, думкою на кшталт:

«Зате у мене є Майя».

Серед конкретних результатів братового успіху можна було назвати збільшення ваги з

сімдесяти п'яти до вісімдесяти дев'яти кілограмів. Або придбання кількох костюмів з

італійського сукна, шитих у модельєра з Франції.

Що ж до братового останнього трофею – «ленд крузера» патріотичного чорного кольору

– то радості з нього було мало. У столичних корках машина ставала схожою на повзучий

чорний катафалк.

Столиця – місто елегантних катафалків і клаксонистих трун на колесах. Приватні

домовини своїми вихлопами перекривали кисень комунальним трунам, комунальні

труни ущільнювали пасажиром асу і вмикали гучніше радіо «Апокаліпсис», і ставало

зрозуміло, що втекти не вдасться нікому.

Ніхто з домовин і не втікав.

5.

Життя Якова у столиці плелося не так удало, як братове. Він працював звукорежисером у

невеликій, але заможній компанії. Її власник, якщо вірити пліткам, відкрив її під свою

коханку, з якої начебто мріяв зробити артистку.

Працівники студії у цю байду вірили мало. І справа не в професійному цинізмі.

Рентабельність студії була значно нижчою за гроші, які тут платили. Власники студії у

фінансову кризу не вірили, сповідували зовсім іншу релігію. Це було добре.

Зле було те, що робота на студії спричинювала в Якова печінкову кольку. Ховати за щокою

музичну освіту, розміром з гору Синай, і привітно посміхатися при цьому – схоже на

пекло в дусі Дайте. Сім років музичної школи імені Соломії Крушельницької, три роки

музичного училища імені Лисенка, два роки київської консерваторії і врешті п'ять років

консерваторії у Кракові. Мало не щодня обличчя молодого звукорежисера

перекошувалось у дивній усмішці. Колеги вважали це бажаною нормою професійного

цинізму. Досвідчений ескулап одразу розпізнав би жовчнокам'яну хворобу.

Один знайомий зі Львова, з яким Яків учився у Кракові, нарікав: концертним виконанням

партії на фортепіано він заробляє більше, ніж як автор цього ж концерту. Тепер Яків, збагачений досвідом, міг відповісти на це так: ще більше можна отримувати, сидячи під

час концерту в будці звукорежисера.

На ту осінню пору, про яку йде мова, Яків упав так низько, що вже подумував про

створення музики для комп'ютерних ігор. Одна російська контора пропонувала написати

кілька тем і придумати озвучку персонажів: орків, ґоблінів, драконів та іншої нежиті.

У Кракові він міркував над тим, щоб продовжити навчання у Паризькому інституті

електронної музики під керівництвом самого П'єра Бульоза (декан обіцяв посприяти), і

навіть гадки не мав, що у світі існують замовлення на такі речі.

6.

Два роки, які молодий композитор провів в Україні після відмови продовжити drang nach Westen, він використав на те, аби усамітнитись від цілого світу. Роз'їжджати до віку Христа

по стипендіях, жити в резиденсах, писати музику, яку купуватимуть за пристойні гроші, —

усе це він послав під три чорти і під цим зухвало розписався. Якийсь час йому ще писали

професори із консерваторії. Усі компліменти про унікальність обдарування і потреби

Європи у його потенціалі він пропускав. Листи залишав без відповіді. Так він давав

зрозуміти, що його рішення незмінне.

Він оселився у батька, в родинному гнізді, біля Львова. На зароблені під час навчання

гроші облаштував домашню студію. Діставши у столичних колах добре реноме, став

писати музику для телешоу та вітчизняних серіалів. Найкасовіша річ – музика до серіалу

«Люципер» про повстанців УПА, який купило португальське телебачення.

Уникав держзамовлень, намагався мати справу з приватними каналами – так було

веселіше. Навіть музику для Всесвітнього конгресу українців передумав писати,

прислухавшись до голосу меркантильності. Украй рідко, притлумлюючи напади сорому,

він робив (не повернеться язик сказати «творив») музику для реклами. Поки жив із

батьком, він писав. У Києві за ноти не сідав ні разу.

7.

У Львові гроза краківських гуртожитків Яків Горах-Євлампія два роки жив самітником.

Уникав чоловічого товариства, а жіночого начала боявся, як чорт ладану. Гучних компаній

з п'янками і гулянками цурався.

У Львові він зустрів Ірену й скоріше дозволив себе закохати, аніж закохався сам. На тім

робота в чорному тілі завершилася.

8.

Тиждень тому Матвій призначив йому зустріч. Казав, має повідомити щось важливе.

Якщо стати на місце Якова (без близьких, без контактів, загубленого серед станцій метро), легко побачити Київ як царство смутку. Імлистий Аїд, що розкинувся на берегах Ахеронту.

З такого кута здасться, буцім кожен, хто дихав парами столиці, тонув у болоті недосяжних

бажань. Вони дивилися на нього з реклами кремів і туроператорів на білбордах, з вітрин

бутиків і шоп-сторів. На них працювали манекени з жіночими формами і білизна, якою

торгували у метро. На них працювали всі медії та вся реклама, і масонська змова їхньої

таємної влади підпорядкувала собі всі знаки і символи. Усі їхні таємні письмена шепотіли

про ескорт-сервіси, про напівприховані жіночі обличчя, про таємні зйомки порно на

факультетах культури і спорту. Усі вони приводили його душу в ерегований стан. Світло

цих бажань засліплювало, обліплювало, о-бля-городжувало. Коли людина звикала до цієї

розтлінної люмінесценції, вона м'якшала і її обступали

похмурі думки некрофільського характеру. Ті думки були тінями, які кидали на свідомість

постаті демонів. Колись їх звали ямадутами і вони були слугами бога смерті Ями.

Тепер, наче самураї без господаря, вони згубили шлях, забули дгарму, і так,

насолоджуючись тим, як гріховодять інші, перетворилися на демонів.

Тут, на землях царя Рами, вони знайшли покровительство великих темних отців, оспіване

в раґах пророків нью-ейджу, і займалися тим, іцо підтримували морок на вулицях, у

кав'ярнях, у газетах і телевізорі.

Кажуть, в Аїді душі блукають. Яків розумів, чому так відбувалось: простір там розсипався

на скалки ілюзій раніше, ніж котрась із душ досягала цілі. Так у погоні за міражами душі

петляють нескінченно довго.

Уклін Ямі, уклін Шиві, уклін Вішну. Ом шанті шанті.

9.

Сидячи у кафе і у піввуха слухаючи балачки брата, Яків зрозумів, що Матвій клав на

недосяжні бажання, клав на амнезію, клав на обидва береги Ахеронту – на правий клав і

на лівий теж.

Брат приїхав у царство Ями не просто дихнути випарами знедгармлених ракшасів – він

прийшов сюди, щоб розгорнути екстрений стрес-менеджмент: найняти нового директора

з розвитку, тямущого топ-менеджера, провести тотальний ребрендинґ і

репозиціонування. І – в першу чергу! – звільнити понурого бороданя з веслом.

Поруч з Матвієм Якову було простіше переконувати себе в тому, що він, Яків, спустився в

царство тіней просто так, виключно з інтересу дослідницького характеру. А ще

підзаробити.

Коли ця версія видавалася йому непереконливою, Яків говорив собі, що зійшов сюди за

своєю Евридикою, своєю Ситою, як Орфей, як Рама. Ом, ом, ом.

Найбільше він боявся виявити, що доля привела його у цей тартар не тому, що він

розтакий звукорежисер. А тому, що його час серед живих уже сплив. Але думати про це

не хотілося.

10.

До таких засновків можна було дійти, якби вдалося дізнатися, про що думав Яків, коли

офі-ціантка поставила перед ними дві філіжанки.

Матвій скосився на братове горня. Кава. Одна. У брата – напій з цикорію.

– Що дивишся? Без кофеїну.

– Що ти куриш?

– Безнікотинові, на травах, – кинув Яків, пускаючи дим із запахом сіна. Шавлія,

чебрець, материнка. – Львівські. Коли бачу, стараюсь купувати все львівське.

Чорний циліндр, золотий мундштук і безнікотинові сигарети – по-панськи. Усе це

пасувало до його френча з драконами.

– Дай-но сюди.

Яків кинув пачку братові. Той запалив одну, затягнувся і скривився. – Як суха солома. – І

Матвій закурив свій «кемел». – Кава без кофеїну, сигарети без

нікотину... Тьолку резинову ще собі знайди.

Офіціантка, поставивши їм на стіл попільничку, щезла. Вона вже вислухала нотації за те, що довго не звертала на них увагу і зволікала з меню. Брат хотів був крикнути вдруге.

– Спокійно, вона прийде.

Матвій кивнув. Неквапливість сервісу змушувала його судини стискатися, слизові —

пересихати, а наднирковиці – порскати адреналіном. А це, у свою чергу, приводило до

збільшення кількості лейкоцитів у крові й невідомо до чого вело загальний гомеостаз

організму. Матвій розумів це і спробував опанувати себе.

Хвиля роздратування спала, і Матвію захотілося двох речей: з'їсти чогось гострого і

трахнути когось твердого. Якусь тверду.

– Є нова інформація.

– Яка інформація?

– Про проект.

– Про той секретний проект, про який не можна говорити?

– Тихо, не говори нічого. Так, про нього. Не говори нікому про нього. І не пиши. Ні і-

мейлом. Ні телефоном. Категорично. Тому ми зустрілися. Вони контактували зі мною і

зробили пропозицію.

– У мене на це немає часу. І взагалі.

– Не кажи нічого! Не хочу нічого чути! – Матвій ляснув рукою по столу.

Яків не повів бровою.

– Говори.

– їм потрібна симфонія.

– Добре. їм потрібна симфонія. Що далі?

– Симфонія до відкриття Євро дві тисячі дванадцять. Але ні слова.

– Це великі темні отці?

– Мовчи! Це бабло. Це велике темне бабло.

– Велике темне апокаліптичне бабло.

– Це заради майбутнього.

– Про яке майбутнє мова? У дві тисячі дванадцятому кінець світу.

– Хто тобі це сказав? Твоя Майя?

– Зайди в Інтернет, там про це всі говорять.

Брат забичкував сигарету і підкурив ще одну.

– Де цю дурепу носить? Офіціантко! Машо!

Підбігла офіціантка.

– Попільничку принеси.

Офіціантка потупотіла за чистою. Матвій спопелив їй спину поглядом.

– Ану назад.

Офіціантка завмерла. – Повернись, кому кажу... Цю залиш. Принесеш чисту, тоді забереш.

Ти що, сліпа?

Я курю.

Офіціантка з півдороги повернулася і поставила попільничку на місце. Не минуло й

півзатяжки, як вона повернулася з чистою попільничкою, накрила нею повну, протерла

стіл і поставила попільничку перед братом.

Брат забичкував чергову сигарету і видобув із пачки нову. Закурив і відкинувся у кріслі. На

чолі в нього виступив піт. Брат послабив

вузол краватки і розстібнув одразу два ґудзики згори.

– Великі темні отці хочуть, щоб цю симфонію писав ти.

Десь так цю розмову Яків собі й уявляв. Матвій запропонує черговий «секс за гроші»

перед владиками, йому стане гидко, і він відмовиться, якщо не вдавиться. Тому

відповідав словами, які приготував заздалегідь:

– € безліч інших композиторів, які сидять на хлібі й воді, вони готові взятися за такий

проект на совість. І, я впевнений, зроблять це талановитіше. – Яків подумки плюнув собі

в обличчя й обтерся. – Чому я?

– Вони чули «Люципера».

– «Люципер» – гівно. Це для лохів диджеїв. Великі темні отці повинні слухати

Пахельбеля і Арво Пярта, а не «Хіт-FM». Я написав це на першому курсі.

– Отже, тепер у сто разів краще напишеш.

Брат замовк. Матвій знову грюкнув по столу і вигукнув слова прокляття так різко, що зразу

кілька офіціанток вискочили з-за портьєр.

– Такі люди не називають випадкових імен. Вони стукають у двері сильних світу

сього.

– Мовчи! Це бабло. Це велике темне бабло.

– Велике темне апокаліптичне бабло.

– Це заради майбутнього.

– Про яке майбутнє мова? У дві тисячі дванадцятому кінець світу.

– Хто тобі це сказав? Твоя Майя?

– Зайди в Інтернет, там про це всі говорять.

Брат забичкував сигарету і підкурив ще одну.

– Де цю дурепу носить? Офіціантко! Машо!

Підбігла офіціантка.

– Попільничку принеси.

Офіціантка потупотіла за чистою. Матвій спопелив їй спину поглядом.

– Ану назад.

Офіціантка завмерла.

– Повернись, кому кажу... Цю залиш. Принесеш чисту, тоді забереш. Ти що, сліпа? Я

курю. Офіціантка з півдороги повернулася і поставила попільничку на місце. Не минуло й

півзатяжки, як вона повернулася з чистою попільничкою, накрила нею повну, протерла

стіл і поставила попільничку перед братом.

Брат забичкував чергову сигарету і видобув із пачки нову. Закурив і відкинувся у кріслі. На

чолі в нього виступив піт. Брат послабив

вузол краватки і розстібнув одразу два ґудзики згори.

– Великі темні отці хочуть, щоб цю симфонію писав ти.

Десь так цю розмову Яків собі й уявляв. Матвій запропонує черговий «секс за гроші»

перед владиками, йому стане гидко, і він відмовиться, якщо не вдавиться. Тому

відповідав словами, які приготував заздалегідь:

– Є безліч інших композиторів, які сидять на хлібі й воді, вони готові взятися за такий

проект на совість. І, я впевнений, зроблять це талановитіше. – Яків подумки плюнув собі

в обличчя й обтерся. – Чому я?

– Вони чули «Люципера».

– «Люципер» – гівно. Це для лохів диджеїв. Великі темні отці повинні слухати

Пахельбеля і Арво Пярта, а не «Хіт-FM». Я написав це на першому курсі.

– Отже, тепер у сто разів краще напишеш.

Брат замовк. Матвій знову грюкнув по столу і вигукнув слова прокляття так різко, що зразу

кілька офіціанток вискочили з-за портьєр.

– Такі люди не називають випадкових імен. Вони стукають у двері сильних світу

сього.

А ти, жлобина, пишеш озвучку для ґоблінів. Скільки тобі за ґоблінів заплатять?

– Я не жлобина.

– Знаєш, яку суму вони пропонують за симфонію?

– Здогадуюсь.

– Ти не здогадуйся, ти сюди дивись.

І брат набрав на своєму айфоні кілька цифр.

– Це у євро?

– Ні, Вася, в рупіях!

– Перельман таки відмовився від мільйона за теорему Пуанісаре. Знаєш, що він їм

сказав? «Навіщо мені мільйон доларів, якщо я знаю, як керувати Всесвітом?»

– Ти не Перельман. Можеш не кокетувати.

– Євро впаде. Долар впаде. Єна впаде. Все повалиться. Так написано в Біблії. Сон

Навуходоносора про колоса на глиняних ногах. Ти читав?

Матвій кривлячись подавив відриг.

– Великі темні отці кажуть, щоб ти про колос не хвилювався. Не твого розуму справа, без тебе розберуться. Так що бери, поки пропонують.

– Не можу. У Європі за свої симфонії таких грошей не отримує навіть Бульоз, —

сказав Яків.

– Хто такий Бульоз? – Будьоз – це бог. А я ні, – сказав Яків.

Саме тоді на обличчі Майї, яку Яків поставив собі на заставку мобільного, з'явився

невідомий номер.

Палець Якова рефлекторно потягнувся до кнопки і прийняв виклик.

– Слухаю вас, – сказав Яків, дивлячись на Матвія.

11.

– Тато помер. – сказав Яків Матвієві після хвилинної розмови. – Годину тому. Серцевий

напад.

– Як це – помер? Що значить – помер?

– Значить, забрали ямадути. Цьоця Галина тільки що сказала.

– Шо ти мені втираєш, я з ним зранку говорив. Не може такого бути.

– Матвію... Ти мене чуєш?

– Бля-а-а-а! Ну чому саме тепер? – Матвій затулив обличчя руками і застогнав. —

Тато, ну на хера ти так?.. Не міг зачекати?

Яків сидів мовчки. Руки склав на колінах.

Брат прибрав руки від обличчя і поглянув на Якова.

– Ну от.

Яків кивнув у німій згоді. Більше в ту хвилину не було чого додати.

– Малий знає?

Малий – Іван – був їхнім третім братом, наймолодшим.

Яків кивнув.

Офіціантка з люб'язністю, властивою цьому закладові, спитала:

– Будете замовляти ще?

– Прошу рахунок, – сказав Яків.

Матвій заходився натискати кнопки на своєму органайзері.

– Два квитки до Львова на сьогодні, – наказав Матвій в органайзер. Офіціантка вже

ступила крок від стола, коли брат вхопив її за руку.

«О Боже, тільки не це». Знову в брата заскоки. Зараз він скаже, щоб офіціантка покликала

адміністратора. Далі він виллє відро гівна на голову адміністратора. Далі він скаже, що

офіціантка М. хамить клієнтам і накаже, щоб її звільнили. За кілька днів він перевірить, чи

справді офіціантку Машу було звільнено.

Розмова у наказовому тоні з диспетчером авіакас переросла у крик:

– Нє, ти скажи, як тебе звати? Я дізнаюся, хто у вас там сидів на прийомі. Ах ти ж

хамка! Я тебе знайду і вижену копняком під зад з цієї роботи! Сама стули пельку! – 3

цими словами брат відрубав зв'язок.

– Дівчину відпусти, – сказав братові Яків.

Матвій помітив, що стискає руку офіціантки, і відпустив її.

– В-ви щось х-хотіли?.. – спитала перелякана офіціантка.

Тепер уже Яків затулив обличчя руками. «Починається». – Хотів вам дати чайові. – Матвій

поліз до портмоне, витягнув звідти стос купюр.

Взяв із жмені банкнот купюру в сто доларів, передумав і витягнув двадцятку. Вклав

офіціантці в долоньку і стиснув долоньку в кулачок.

– У мене батько помер, – сказав Матвій, зазираючи дівчині в очі. Її ручка знову була

в братових лапах. – Мато. Машенько. Скажи мені щось утішне. У мене тільки-но батько

помер. Машенько...

– Можна, я піду? – прошепотіла дівчина.

Брат, гіпнотизуючи її поглядом, послабив хватку. Офіціантка висмикнула руку і побігла за

портьєру.

– Машенько, – прошепотів він, дивлячись туди, де розтанув її ефірний силует.

– Ти псих.

Брат розвернувся до Якова й сказав тихо:

– Я варяг. Я орієнтуюсь на північ, брате.

12.

Тибетці вважають: ти не народжуєшся і не вмираєш. У момент смерті ти, невмирущий,

відкриваєш себе для Передвічного Світла, із якого все почалося. Про цю неминучу подію

тибетці пишуть так: «Скоро випустиш ти останній подих, і дихання твоє припиниться. Тут

побачиш ти Ясне Світло. Немислимий простір стане перед тобою, безмежний, схожий на

океан без хвиль під чистим небом».

Не підготовлений гідним чином, ти не можеш упізнати в Ясному Світлі себе. За якийсь час

після невдалих спроб з'єднатися з ним (тибетці називають цей етап «Станом Смертного

Часу») ти переживаєш радісні і страшні видіння, після яких черево матері втягує тебе, і так

зачинається дитина.

13.

їхній батько був відомою персоною у Львові – дисидентом, що уславився на початку

дев'яностих одіозними промовами на мітингах. Як і більшість його друзів, Горах відсидів

своє – сім років тюрми і п'ять років таборів за п'ятдесят восьмою статтею КК УРСР —

«Антирадянська пропаганда і агітація».

їхня мама, відома на цілий Львів красуня, вирішила піти від батька, дочекавшись

народження третього сина, власного будинку піді Львовом і часу, коли все мало заграти

кольорами золотої осені.

14.

Карма відреагувала блискавично: буквально за місяць мама відкрилася Передвічному

Ясному Світлу.

Батько помер зі середньостатистичною точністю: у шістдесят п'ять, як годиться українцеві

згідно з даними Держкомстату.

їхньому третьому братові було всього чотирнадцять. Матвію, найстаршому, тридцять

вісім. Мама піймала Матвія у своє черево, коли їй заледве виповнилося сімнадцять. Це

було ще в ті часи, коли Плутон вважали дев'ятою планетою Сонячної системи. За три роки до

часу, в який відбувалися події в кафе, Яків довідався новину: вчені

вирішили вважати Плутон планетоїдом, а не планетою, як це було в часи, коли

материнське черево засмоктало Матвія, Якова та Івана.

16.

Поки Матвій замовляв квитки на літак, Яків думав не про батька, а про порожній дім.

А що про батька думати? Згідно з тибетською Книгою мертвих, перший посмертний стан

триває близько трьох днів. Тепер батько був десь там – поміж Ясним Світлом і його

першими затьмареннями. Ом і хум.

Майя вела свою справу третій рік. Спектр послуг її «PSY-СТУДІЇ» стосувався краси у всіх

можливих проявах зі ставкою на ексцентричність.

Більшість креативних послуг студії починалися з приставки «психо-». Наприклад —

ПСИXODESIGN. Інтер'єри «PSY-СТУДІЇ» обіцяли навіювання бажаного стану душі:

умиротворення, зосередженість, креативність. У столичних колах ходила мода навіювати

стани на душу, і Майчині послуги були на диво запотребовані.

Під час особистих зустрічей і для окремих клієнтів студія пропонувала психодизайни, які

викликали не тільки умиротворення чи зосередженість, але й паніку, безпричинний жах

та відчай. На це теж був попит.

Серед інших послуг із приставкою «психо-» студія робила психомакіяжї, психодекори, психозачіски.

33

Окрім vip-занять з psy-фітнес-йоґи найбільш запотребованими були психозачіски. Матвій

останній рік стригся тільки у її дівчат і не зважав на суму, яку відвалював за таке

2 Голова Якова

задоволення. Його відстовбурчена психошевелюра навіювала безпричинний жах та

відчай клієнтам і слугувала підтвердженням великих звершень психодизайну.

Час від часу психомакіяж і психоманікюр замовляли світські левиці – папеси ґламурного

ордену целюліток, названих так на ім'я демона, з котрим жриці вели жорстоку війну.

Останнє замовлення з психодизайну надійшло від невеликої, але заможної студії

звукозапису. За чутками, її створив один респектабельний бізнесмен для коханки, з котрої

хотів зробити співачку.

Замовлення дало Майці не тільки щедрий гонорар, але й знайомство з таким собі Яковом

Горахом-Євлампією, композитором, що працював там звукорежисером.

18.

їхня перша близькість сталася пізно ввечері на студії звукозапису. У кімнаті стояв запах

свіжої фарби, гримкотіло від ударів кулаками і п'ятами по роялю. Яскравий, схожий на

ваґіну диван лежав перевернутим.

Потім вони робили це щовечора, як кішки. Сусіди стукали серед ночі по трубах і вставали

з ліжка на другий перекур. Упродовж усього їхнього спілкування Майчині черево-двері

залишалися міцно стуленими. Яків записався до Майї на фітнес-йоґу. Після роботи він

приходив до йоґа-студії, напускав

на себе серйозного виду, вдавав, що вони незнайомі, й у всьому її слухався.

Спостерігаючи за тим, як Майка ставить в «угіор лежачи» щасливих власниць тойтер'єрів, він милувався її виходами з упору лежачи в позу собаки мордою догори, а ще більше —

переходами стегон у талію і думав, як приємно вгризатися в її пружне тіло вночі, на свіжих

простирадлах.

19.

Ірену. котра намагалась прорватися крізь блокаду на його телефоні, Яків про смерть

Гкітька не повідомляв. Не писав їй нічого ось уже вісім місяців.

Коли Яків приїздив до Львова, він проходим непоміченим повз Іренин дім, але зайти не

наважувався. Там усе було розпечене від шматків серця, яке розірвалося комусь у грудях

тут, у під'їзді. Він знав, що то серце Іри, і знав, що вибухівку він заклав їй у груди власними

руками.

20.

Яків іґнорував її дзвінки, повідомлення, мейли. То був єдиний спосіб припинити ці

безглузді страждання, які інакше, ніж public drama, не назвеш.

21.

Скнилівський аеропорт у Львові зустрів голими полями і болотом. Зими ставали щодалі

теплішими.

Під дахом летовища, ховаючись від дощу, стояли двоє чоловіків. Один високий і

широкий, схожий на прямокутник. Нагадував прямокутник і другий, – але нижчий і

вужчий. Чоловіки ловили таксі.

На скнилівські поля наповзала темрява.

– У морг, – сказав Матвій до водія, умостившись спереду.

Мишами тхне, – вибачився водій, як тільки вони сіли у машину.

Яків принюхався. Пахло прокуреним салоном і машинним мастилом.

– У мене в гаражі миші завелися, – знову озвався водій, завмираючи на перехресті.

– Тут якась миша в салоні мусила здохнути.

Тепер принюхався брат. Сказав, що нічого не чує.

– У вас катар. У всіх зараз катар, – відповів на це водій. – А мені шо, мені то тільки

на руку. Раз пасажирам не мішає, я вже якось витримаю.

Він сам принюхався, скривився і покрутив ручкою на дверцях, опускаючи шибу. Яків

мерзлякувато втягнув шию в шалик.

Холодно. Зачиніть, – сказав брат і відсунувся від водія подалі.

Водій повернув шибу на місце. Більше він не озивався. Мовчали й брати.

Мовчазна їзда під зимовим дощем діяла як гіпноз.

Чорні прямокутники вилізли з таксі. На вулиці було тихо, лиш час від часу повз морг

шелестіла шинами іномарка. Іноді Яків бачив світ таким, як тепер: коли крізь речі

проступала ясність. З дверей моргу випурхнуло кілька щебетух-студенток. З-під їхніх

дублянок визирали білі

халати.

23.

Біля ординаторського столу сиділо двоє: молода фарбована чорнявка і старша медсестра.

На столі горіла настільна лампа.

Жіночка у пуховій хустині провела їх у підвал, де лежало тіло.

– Будете забирати? – спитала вона.

– Завтра заберемо, – сказав Матвій.

– Такий молодий, ладний... Боже, Боже... Медсестра склала руки і стала молитися

разом з ними.

24.

Яків у коридорі вивчав поглядом труби, щоб не дивитись на практикантку за столом,

– Це ваш батько? – озвалася дівчина. Яків кивнув.

Дівчина кивнула теж.

– Зрозуміло, – сказала вона. – Ще подумавши, додала: – А у мене тут практика.

– Тут?

– Ага.

Яків підійшов до неї.

– Тут курити можна?

Дівчина відчинила вікно.

– У вікно. Мені теж.

Обидвоє запалили.

– Що це? – спитала дівчина після затяжки.

– Це трав'яні.

Вони замовчали.

– Наркоманів усіляких... бомжів... кого тільки не присилають, – озвалась вона. —

Часом забавні наколки трапляються. Я їх фоткаю на телефон, потім «Вконтакті» вішаю. Ти

є «Вконтакті»?

Ні.

– От сьогодні ногу прислали. А на нозі, з внутрішнього боку, наколка. «Умру

смешно».

– Що?

– Наколка така: «Умру смешно».

Яків гмикнув.

На виході з моргу на них чекала розігріта «дев'ятка».

Проїхавши село, таксі пірнуло в останній поворот. Фари освітили поле, а потім паркан

поперед будинком.

Дім стояв холодний і порожній, точно як небо над ним.

ІІ

Родинні контексти очима археоптерикса

Allegretto moderato

(помірно жваво)

1.

Чудо буває двох видів.

Перше чудо – це коли вдається скинути лаштунки світу і за ними побачити Господа. Це

чудо називають мокша – свобода, або ж звільнення.