Текст книги "Записки українського самашедшого"

Автор книги: Ліна Костенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

У неділю повів малого в Лавру. Сніг, сіре небо, золоті бані храмів. Красиво. Розповідав йому трохи з історії, трохи з легенд. А якась бабця, підпираючись костуром, все кружляла навколо нас, як підбита ворона. Я думав, може, вона просить, як це буває при храмах, а вона одскочила до групки таких, як сама, і, показуючи на нас костуром, каркнула: – Разговарюють по-украінскі! А здєсь же нізя! Здесь же святая православная Лавра!

Як я поясню це малому? Це ж не кожний дорослий зрозуміє – чому українська мова протипоказана святій православній Лаврі? Та й не тільки українська, і не тільки мова. Це ж ті самі кликуші, що робили хресний хід проти приїзду Папи Римського. Ті, що проти всіх і проти всього, що не є в їхньому розумінні російським, а тому небезпремінно святим. Це ж навіть і не вони – самі б вони не додумались, – це їхні дрімучі душі акумулювали в собі хронічні вже у віках заряди ксенофобії.

Привид ходить по Україні, привид шовінізму. Часом він вилазить на трибуну і вимагає другої державної мови. Часом стрибає по снігу, як підбита ворона, підпираючись костокрилим костуром. Часом курсує в коридорах влади в костюмі від Версаче. Часом вищирюється з нахабної фізіономії заїжджого гостя, часом з простодушної пики тутешнього неандертальця. Часом прикидається президентом, часом народним депутатом. Часом б’ється з іншими привидами, і тоді зчиняється великий бедлам.

А до чого тут ми? До чого тут Україна?

– Це ж не Україна, – каже Лев, інвертований на пустелю. – Це пень розпаденого Союзу. Через те й змії кишать.

Він має рацію.

Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.

Стрімко наближаються вибори. Це як цунамі, ураган, самум. Мабуть, час їм давати вже імена і визначати ступінь руйнації. Минулого разу це був Леонід, тепер насувається Рада.

Карлики заметушилися в ящику, забігали, залопотіли, хочуть вирости в наших очах. Влада, влада, нічого крім влади! Вони пропонують себе, нав’язують. Вони рекламують себе як товар. Вони прикрашають себе, як свинячу голову хріном. Бубонять по радіо. Усміхаються нам з білбордів. Дбають про наш соціальний захист. Визначають нам прожитковий мінімум.

Тобто – мінімум для прожитку. Навіть не для життя, для прожитку!

Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, що собі призначили максимум? Пільги й курорти, прибутки і надприбутки, стратегічні об’єкти й копалини, і землю, – нам вона Батьківщина, їм – бізнес-територія. Фактично це навіть і не політика, це камуфляж їхніх там інтересів. Вони купують собі місця у парламенті, обсідають його цілими кланами, втягують туди своїх братів, сватів, кумів, коханок, масажистів, шоферів, зміцнюють свої лави спортсменами типу приматів на випадок силових протистоянь. Вони ж там, як тет-з-тетом, з криміналітетом. Підім’яли під себе суди. Захопили інформаційний простір. За деким в’язниця плаче, але ж вони недоторканні. їх ніхто не може звільнити, відкликати – уже як потрапив у коридори влади, так уже й курсує довіку. Або заляже, як Мінотавр, і ні з місця. Обвішуй його орденами, вшановуй, бо він звик.

Цілителька Аль-Ґалія радить із телеящика – для очищення від скверни тримати в хаті тоненьку свічку. Але ніяка свічка не допоможе, насувається ураган «Рада». Злітаються різні круки, консультанти й політтехнологи. Аналітики б’ють на сполох. Прохіндеї продукують ідеї. Компромат фонтанує, як у Долині Гейзерів. В очах електорату двоїться й троїться. У страшному сні ввижається адмінресурс.

Вчора у Верховній Раді шукали вибуховий пристрій. Сьогодні був обстріляний автобус із членами блоку леді Ю. Саму її дедалі частіше викликають до генпрокуратури, проти неї порушено вже кілька справ. Сьогодні по дорозі до суду вона потрапила в аварію. На перехресті узвозу і траси хтось на когось наскочив – її машина чи на її машину, чи, як завжди, незрозуміло. Той водій зник. По телебаченню показують розбитий чорний «Мерседес».

Президент балакає про реформи. Депутати дивляться у вічі народу (з телеекранів). У шахтах вибухає метан. У Європі вводиться євро. У країнах азійських з’явилася нова смертоносна інфекція. І хоч рік уже не Змії – якогось любителя рисової настоянки у Китаї вкусила маринована гадюка.

Місяць ковзнув, як по ожеледицях.

Байбачок Філ у Пенсильванії сахнувся своєї тіні і заліг ще поспати. Отже, весна буде пізня. У нас інша прикмета. «Байбак свиснув», – було каже теща.

І оце вже аж тепер, у лютому, рік східний, китайський, рік Темного Коня.

У нас – Рябої Кобили. У нас вибори. У нас постійно якісь вибори. Ми ще не встигли стати вільними людьми, громадянами, як нас уже перетворили на щось абстрактне й немисляче – електорат.

Ми ж їх обираємо не тому, що хочемо обирати, а тому, що вони хочуть бути обраними. Вони маневрують і маніпулюють, вдаються до найпаскудніших технологій. Висувають відомих і невідомих, підставних і технічних. Гальванізують неіснуючі партії. Створюють ситуативні блоки.

В очах рябіє від однофамільців. Жоден орнітолог не розбере, хто з десяти Горобців головний Горобець. У Криму висувалося три Грачі.

Одна брюнетка на Сході України змінила своє протослов’янське ім’я на Усаму бен Ладена, висунула себе в депутати і на доказ своєї політичної спроможності зробила стриптиз у прямому ефірі.

Виникають партії «диванні», партії-клони, партії заклично лозунгового типу: «За красиву Україну», «За єдину Україну», її вже назвали скорочено «За єду».

Десь навіть об’явився кандидат на прізвище Сталін.

А один блок називається «Проти всіх».

Наш президент повернувся з Уренгоя і, обвіяний вітрами Сибіру, сказав, що вектор руху України і Росії співпадає. Тут же створилася депутатська група «До Європи разом з Росією!»

Це як той вершник у Гоголя, що вже й коня повернув, а їде «в противную сторону и все вперед».

Зійшов місяць уповні. Дружина в такі ночі не спить. Хтось у її роду був лунатиком не лунатиком, по дахах не ходив, але котрась із її прабабусь виходила поночі в сад і вносила яблука з заплющеними очима. Тому їй ставили з ночі перед ліжком миску з водою. Тільки-но місяць покличе, вона, як сновида, встає, опустить ноги в холодну воду і зразу очкнеться, і вже тоді спить, вранці нічого й не пам’ятає.

Я щільно затягую штори, щоб цей магічний проектор не світив їй в обличчя, я її пригортаю, як пташку, і ми тихенько говоримо, поки вона не засне. Вночі вона така ніжна, де й дівається її денна різкість, вона тулиться й щось шепоче, вона піддається шовковим припливам пристрасті, потім засинає, і вранці її личко світиться, як порцелянове. А цеї ночі процитувала письменницю, здається, англійську, яка сказала, що у своєму житті треба залишати місце й для свого життя. Така ніби проста істина, але можна вік прожити й не знати. У моєму житті для мого життя місця не було. Я його віддавав, роздавав, у мене його відбирали.

Єдиний, хто мені повертає життя, – це вона.

Шкода, що вже не йде «Маленька ніжна соната для жінки, чоловіка і троля». Але у нас є вже своя власна ніжна соната.

От тільки чимало клопотів завдає наш малий троль. Хлопчик вродливий, мамина генетика, але вчитись не хоче. Колись на гречку ставили, тепер нема тої гречки, що змусила б до науки. Що його цікавить, що він любить, вловити не можу. Здається, крім гульні й комп’ютерних ігор – нічого. І дуже все переймає. Борька почав заїкатися після смерті батька, і наш заїкається, хоч я ж, дяка Богові, живий.

У мого батька в його теперішній родині інша проблема, їхній Тінейджер абсолютно некомунікабельний. Вчиться добре, не лінується, але він живе у якомусь віртуальному світі. Коли не прийдеш, він за комп’ютером. Або в навушниках. Я думав, що він слухає музику, скачану з інтернету, а виявляється – ні. Він слухає голоси природи – шум вітру, шум води, щебетання пташок.

У нього вже є віртуальна наречена, чарівне мініатюрне дівчатко, – вони поберуться там, у віртуальній країні на острові Косумель, хай підросте. Усміхається йому у віртуальному просторі, говорить незнайомою мовою, в якій багато звуків «ау». І так з ним пересвистується, наче вона з того племені на Канарах.

14 лютого. Сьогодні день поминальний. З’їздив на два кладовища. У тещі барвінок зеленіє під снігом. У матері на могилі тріснув від морозів хрест.

І сьогодні ж День Усіх Закоханих. Отакий збіг. І закоханих, і поминальний. Знову навідав нас святий Валентин. Знову пишуться валентинки, проводяться конкурси найтривалішого поцілунку. Дехто навіть одружується в цей день.

То, може б, уже перейняти й Вальпуржину ніч у німців, якраз під свято усіх трудящих 1 Травня? У нас же теж є Лиса Гора. Чи святого Ісидора Севільського, покровителя інтернету? Правда, тоді ще інтернету не було, але святий Ісидор дуже любив науки. Однак ми вподобали собі саме Валентина – куди дивиться Московський патріархат, такий чутливий до інших конфесій? З’явилося навіть припущення, що він і похований десь в Україні, причому зразу в трьох місцях.

Те, що син Моцарта жив у Львові, це факт. Що Захер-Мазох родом з України, і Малевич, і Конрад – теж факт. Навіть Роккі Більбоа, «італійський жеребчик», він же Сильвестр Сталлоне, а і його мати шукала свого коріння в Одесі. Але щодо святого Валентина, дайте спокій, сподіваюся, що він і похований десь в одному місці, і його голова при ньому.

Моя дружина знову отримала загадкову валентинку без підпису. В мені прокидається Отелло. Але я нічого їй не сказав, не хочу бути смішним. Зрештою, я навіть розумію того консула. Кожен мужчина, крім своєї домашньої Єви, має в уяві свою недосяжну Ліліт.

Холодний протяг неіснуючих днів висвистує все із пам’яті.

Колись була п’єса, я вже й назву її забув, і автора, а епіграф пам’ятаю: «Куди зникають всі дні?» От ніби наївне дитяче запитання, але ж і справді – куди зникають всі дні?! Живеш, переймаєшся, на все реагуєш, а згодом озирнешся – уже й не згадаєш, що коли було і чи взагалі було?

Дата сьогодні предивна – 20.02.2002, рідкісний паліндром. Подібний був тисячу років тому – 10.01.1001, а буде знов через тисячу – 30.03.3003. Важко проходив світ крізь цей паліндром. Мов крізь вузьку горловину часу. І дехто застряв, як той поїзд «Каїр – Луксор» у Єгипті, що зайшов у тунель і не вийшов, заблокований димом і полум’ям. «Єгипетський тунель смерті» назвали цю катастрофу. Загинуло майже 400 чоловік.

Але забудеться й це. Мозаїка світу мерехтить, сяє, обсипається. Із порохів, з диму, з темряви постає інша, омивається дощами й кров’ю, і знову проступає нова. Колись обсиплеться й наша мозаїка. Щодня хтось заходить у свій смертний тунель.

Наразі це американський журналіст Даніел Перл, викрадений у Пакистані, а тепер вже відомо, що й убитий, у якого залишилася вдома вагітна дружина.

І тисячі, може, й мільйони людей на планеті, яких щодня, щохвилини хтось невблаганно викреслює з Книги Буття.

– Думай в хорошу сторону, – нагадує дружина колишні тещині настанови.

Вона підходить до мене, прилягає мені на груди, обдавши пахощами своїх парфумів – чи то вечірня фіалка, чи терпкий і п’янкий «Едем». Раніше сказали б: «Я втрачаю від неї голову», тепер кажуть: «Я торчу».

А я старомодний. Я втрачаю від неї голову. Я називаю її доленька й зіронька. Я часто думаю: «За що мені таке щастя, щоб любити дружину як коханку, щоб шаліти від неї, щоб додому поспішати, як на побачення?!»

Вчора приніс їй оберемок рожевих тюльпанів. Завдяки преподобній Ґорґонії знову три вихідних.

Але помічаю: останнім часом їй надходить щось забагато листів. Я не питаю, від кого, хоч бачу, що вона реагує на них нервово. Одного разу навіть порвала на дрібні шматочки – невже вона думає, що я здатен на домашню перлюстрацію?

А це ось прийшов лист, я сам його вийняв з поштової скриньки. Вона при мені розірвала, з конверта посипалася глиця. Спасибі, що не білий порошок. Але чому – глиця? Може, це натяк, якась тільки їм зрозуміла мова? Спогад про якусь зустріч у лісі, незабутню новорічну ялинку? Фантазія моя розігралась, я боявся, що у мене здурніє обличчя і вона помітить.

– Це не те, що ти подумав, – сказала дружина, підмітаючи глицю. – Це колишня моя колега, вона чомусь усім розсилає.

Я пригадую цю жінку. Така мила, скромна, інтелігентна, пише дисертацію про шістдесятників. Хотіла зустрітися з батьком, але батькова дружина категорично відмовила: – Він не об’єкт для досліджень. У вас є науковий керівник, звертайтесь до нього.

А в неї наукового керівника все одно що нема. Ні, він не поїхав у Буркіна-Фасо, він депутат Верховної Ради, вона його бачить по телевізору. Тому потребує поради, звертається до колег, хотіла б знати батькову думку. Але його дружина завернула їй бандеролі. Нащо йому читати ці теперішні опуси про шістдесятників? Це писання з позицій зовсім іншого досвіду, більш чи менш об’єктивна препарація їхньої долі. Холодні наукові викладки, а молодість була красива й гаряча. Дикі бувають інтерпретації. Або й злісне сичання, хтось ще їм і заздрить. Батько через це перейшов стоїчно, хоча, я думаю, йому не раз бувало боляче. Так що цю дисертацію частинами читає моя дружина, добросовісно править, робить позначки на марґінесах.

Недавно поскаржилась:

– Розумієш, така велика робота, блискучий категоріальний апарат, а зі смислу зісковзує. От ніби є все, а нема нічого.

– А ти не читай, – раджу я.

– Ну, як же, колега.

Одного разу прийшло три бандеролі поспіль. А це ось конверт із глицею. Потім пішли якісь загадкові тексти, що вона на прямому зв’язку з космосом, у неї паранормальні здібності і за це її хочуть знищити. Далі почалися нескінченні телефонні дзвінки, спершу ми брали слухавку, потім перестали, і я змушений був купити телефон з автовідповідачем.

Усе це нас досить-таки вибило з колії. Дружина вже просто здригається від тих дзвінків. Автовідповідач не вмовкає, блимає червона кнопка, у квартирі постійно лунає чужий намогливий голос, ми дивимося одне на одного і розводимо руками.

Європа ввела шумові обмеження для літаків. Летиш над Європою – уважай, внизу люди. А нас тут глушать, як рибу в ставку. І не так літаками, як бедламом у парламенті, бедламом усіх цих виборів, бедламом у голові громадян. Кави нормально не вип’єш, увімкни брехунець на кухні, все тебе чимось приголомшать. А тут ще й ці безперервні дзвінки.

Афганістан знову трясе, особливо гірські райони. Кілька селищ опинилося під завалами зрушених скель, рятувальники не можуть дістатись. Мало того, ще й зверху бомби летять. Бої ведуться в районі печер. Американська операція в Афганістані називається «Анаконда». Але ж до чого тут анаконда, величезна змія з родини удавів, що водиться десь у тропіках, живиться рибою і молодими крокодильчиками, – вона ж присохне до тих кам’янистих гір, як присохли були англійські чоботи, присохли радянські.

Байбак свиснув, а весни немає. Холодно. Дружина кутається в плед. Щоп’ять-щодесять хвилин деренчить телефон і щось нагукує з апарата її схибнута колега. Вчора вона повідомила, що за нею стежать з даху сусіднього будинку і вже зробили дистанційні заміри. А сьогодні – що вона розкрила змову Ізраїлю з Москвою проти України шляхом схрещення космічних парабол, треба негайно вживати заходів, але вона вийти не може, вони беруть двері штурмом. Вимагає її кудись вивезти, звинувачує у байдужості. То їй двері палили напалмом, тепер вже під двері підведений струм. Виношується ідея злому, ведеться ментальна війна, але у них є стамеска.

Опівночі вона прокричала, що над Києвом радіоактивна хмара, – негайно вимийте вікна і зачиніть усі кватирки!

Я не витримав, зняв трубку, спробував їй пояснити, що не можна ж так, дитина спить, мені вранці на роботу. Вона чемно вибачилась, а вже о п’ятій ранку тишу знову розпанахав телефонний дзвінок, і той же зірваний голос прохрипів, що в неї повний рот радіації, що за нею ходить радіоактивний потік, і вона змушена зачинитися з телефоном у ванні.

Дружина моя від цих дзвінків як зацькована, це вже тягнеться третій тиждень, ми не знаємо, що робити.

Річ у тому, як мені пояснили, що оскільки радянська влада порушувала права людини, запроторюючи до психушок людей нормальних, то тепер у нашій демократичній країні навіть хвору людину до психлікарні не візьмуть без дозволу її близьких. А ті близькі чи порозбігались, чи вже махнули рукою, – то що ж можемо вдіяти ми, сторонні? Я вимкнув телефон і, оглушені за ці дні дзвінками, ми сиділи у такій незвичній тиші і думали, який це жах. Людина акумулювала в собі всі подразники, всі кошмари того й цього часу – КДБ, радіацію, напалм, зомбування, корупцію, паранормальні явища, загрози, вибухи і постійний стрес, психіка не витримала, хруснула.

Між іншим, Юнг ще коли попереджав, що світ висить на тонкій ниточці людської психіки. І що надалі не війни, не катаклізми, не техногенні катастрофи, а саме це перевантаження психіки, її невідворотний зрив криє у собі найбільшу небезпеку для людства.

Зайшли на виставку актуального мистецтва «Клінічна антропологія». Експонувався альтернативний психоз. У буклеті так було й сказано: «Своєрідний штучний психоз, щоб подолати психоз справжній». Тріумф деструкцій, апофеоз параноїдального мислення. Наче у художника в голові розірвалася бомба.

Дружина обурюється: «Ренуар писав людей, як прекрасні плоди. А тепер все зводять до руйнацій, до розпаду, до тваринного стану. Що це дає людству на перспективу?»

Раціоналістка. Неодмінно їй перспектива. А ти відчуй алгоритм безвиході. Естетику перероджень. Чому ж постмодерне мистецтво? Бо постмодерне життя.

В суботу я все-таки спробував увімкнути телефон і відскочив, як вдарений струмом, – наче увімкнув не в розетку, а зразу в голос, різкий, роздратований, дзвонила знову вона, я озирнувся на свою зблідлу дружину і буквально заблагав: «Ради Бога, у вас же є родичі, близькі вам люди, чого ж вони кинули вас напризволяще?!» Вона обізвала мене дурнем, і я знову висмикнув шнур.

Отакі наші людські справи. І це ж не поодинокий випадок, це почалося давно, спершу потиху, непомітно, а тепер набуло масштабів. Я, коли був у Москві, ще за часів перебудови, їздив на студентську олімпіаду, – бачив таку картину. На сходах головпоштамту стояв юнак і схвильовано звертався до людей, що його обступили: «Ви мені скажіть, від мене ж приховують, я син Горбачова чи ні? Я не питав би, але ж мені у живіт вмонтовано датчик, я ж транслюю державні таємниці і можу підвести Михайла Сергійовича».

Симпатичний хлопець, пристойно вдягнутий, без особливого блиску в очах, нормальні рухи, – він просто благав притихлих людей: – Я вас прошу, скажіть, це буде між нами. Якщо я син Горбачова, то яке ж вони мали право вмонтувати мені цей датчик? Я ж ходжу і транслюю, я ж можу видати секретну інформацію!

– Та не вірте йому! – обурився якийсь старший чоловік. – Якби він щось транслював, у нього на голові була б антена. А де в нього антена? Антени ж нема!

Це виявилось настільки переконливим, що всі почали розходитись. Я теж пішов, відчувши потребу помацати голову, чи немає у мене там антени.

Час від часу у Києві з’являється жінка, яка всіх закликає садити горіхи, бо це дерево сакральне, посіяне з космосу, про що свідчить форма його плодів, що нагадують звивини людського мозку. Отже, необхідно створити всеукраїнський рух «За горіхи!», щоб усі їх садили й вирощували, і якнайбільше споживали, бо це додасть звивин до мозку нації, і Україна буде врятована. Одного разу вона зупинила мене на вулиці, умовляла, переконувала, і я пообіцяв їй посадити у себе під вікнами горіх. І тепер щоразу саджу його подумки, коли чую засідання Верховної Ради або виступи наших посадових осіб.

А тут ще ці постійні шоу, хіт-паради. «Золота фортуна», «Людина року», «Бренд року», той же «Прометейпрестиж». Наразі «Людина року». Музика грає, публіка аплодує. Комерційні наяди підносять дорогі презенти від фірм. Панство панству вручає премії. Тому за заслуги, тому за звитяги, тому за вірність Вітчизні, тільки невідомо, чиїй. Трудову еліту нагороджують «Кришталевим рогом достатку», когось із м’ясокомбінату орденом Грушевського, президента макаронної фабрики почесним дипломом рейтингу. А типаж! Куди там колишні Дошки пошани – Зевси важкої металургії, Гермеси енергетики, Меркурії торгівлі, Аполлони шоу-бізнесу, – Боже, скільки народ має достойників, чого ж він так недостойно живе?!

– Розумово відстала нація, – каже Лев, інвертований на пустелю. – Дозволяє сидіти у себе на голові. Значить, кращої долі й не заслуговує.

Мені важко з ним говорити. Я відчуваю якийсь резон у його словах, але краще б він не приходив.

Третя річниця з дня загибелі Чорновола. Ще одна загадкова загибель. Справу тоді швиденько закрили, кваліфікували як нещасний випадок. Сьогодні відкрито пам’ятник. Зняли покривало, як саван. І він ожив, кам’яний.

Мій батько добре його знав, вони майже ровесники. Каже, гарний був хлопець. Природжений лідер, з тих борців за Незалежність, на честь яких закладено Парк. Загинув напередодні виборів, президентських. Батько не вірить у випадковість його загибелі – у пустелях тієї ночі, на безлюдній дорозі, коли КАМАЗ із причепом зненацька розвернувся впоперек траси, і автівка на повній швидкості врізалася в той причеп… Ніхто не вірить.

Пшеницю, розсипану з того причепу, довго ще на тій трасі колеса впресовували в асфальт. Потім там на узбіччі поставили кам’яний хрест. Це вже така доля українців – ставити хрести на місцях нерозкритих убивств.

Кінець березня. Цього разу зі всіх стихійних лих національного масштабу відбулися тільки вибори. «Я пішов би в зорепади»– як співають хлопці з «Піккардійської терції». Але пішов на вибори, з якогось органічного вже почуття обов’язку. От не хочеш, а йдеш.

І всі так прийшли. Не пошкодували вихідного дня, черги були довжелезні, але люди стояли, вони прагнули віддати свої голоси. Вони все ще сподіваються, що ось цього разу таки вдасться обрати достойних і щось зміниться.

Мало горіхів їдять. Нічого не зміниться. Знову обрали тих самих, отже, буде те саме. У нас є така стабільна обойма, яка завжди проходить. Моя теща називала їх проходимцями.

У Вашингтоні зацвіла японська вишня.

На мосту в Сан-Франциско якийсь дивак захопив у заручниці свою дружину.

У Нідерландах узаконили евтаназію, тобто милосердне вбивство. Бо немилосердне вже узаконене скрізь.

А на Канарах повінь. На тих далеких нереальних для мене Канарах цілком реальна повінь. Населення СантаКрус сидить без електрики. Закриті аеропорти, залиті пляжі.

Як там те моє плем’я, що пересвистується? Воно ж, мабуть, не потребує електрики, воно ж десь високо в горах, йому там світять кокоси й банани. Його там обступили дикі хащі й драконові дерева, і стежки заплели ліани, й над прірвами немає мостів…

А може, воно вже існує лише у моїй уяві. Може, воно давно вже не пересвистується. Хлопці пішли у комерцію, а дівчата продають смагляву екзотику своїх тіл у нічних барах.

Передвиборні білборди потроху злиняли, до наступних виборів. Все опосіла знову реклама. Вона врізається в найтрагічніші кадри світових новин. Вона перериває фільми, концерти, прес-конференції. Зрештою, вона перериває моє життя, я не хочу її в таких дозах і децибелах.

Але вона міниться, мімікрує, шукає найулазливіших форм. Вже є співана і танцьована, інтонаційна й звуконаслідувальна. Її вже вплітають у двозначні натяки, карколомні трюки і античні сюжети. Олімпійські боги дудлять вітчизняне пиво. Махають крильцями гігієнічні прокладки. Пританцьовують пральні машини. Співає арію бутерброд.

Я вже, як Одіссей, хотів би залити вуха воском.

В очах мигтить біжутерія, мазі Мертвого моря і сметана «Президент». Вібромасажні крісла, дихаючі підгузки «Libero», чіпси «Екстрелла», продукція фірми «Дриґало» і «Шкварки від Одарки, європейська якість». Чай «Маброк» і аж три чайні принцеси – «Канді», «Нурі» і «Ява». Препарат з рогів північного оленя і губна помада, цілий патронташ. Патрони, як налиті кров’ю – червоні, рожеві, пурпурові, багряні. Пробі, мене розстрілюють косметикою!

Вже рекламують морозиво у вигляді фала.

Продуктову фірму називають «Баядера», ласощі – «Вкус соблазна Натали», коктейль – «Орґазм крокодила».

А горілок! Цілі горілчані династії з прізвищами на – ов або й на – off. CMipHoff, Мягков, Медов, Шустов. Українського продукту теж вистачає, тут переважно історичні алюзії – «Гетьман», «Хортиця», «Холодний Яр», «Княжий келих» або ж любов до природи – «Житомирська на бруньках».

«Первак» рекламують з таким притиском, так значущо, ніби це національна ідея: «Щоб стояв у кожній хаті!» Невже не стоїть?

Словом, була епоха Відродження, епоха Просвітництва, а у нас тепер «Время Шустова», «Время Мягкова». «Час український, напої теж».

Незвична тиша. Телефон не деренчить, автовідповідач замовк – колегу моєї дружини забрали в психіатричну лікарню.

Все одно, як сказав один цілитель: «В людині одночасно дзвенять п’ятсот будильників». Подразників вистачає. Життя навантажує тебе щодалі більше. Недарма на старість люди вже ледве ходять.

Хоча мій батько добре тримається. На роковини тещі вони прийшли втрьох. Тінейджер, як завжди, сидить у навушниках, з ввічливо відсутнім виразом обличчя, слухає голоси природи. А якщо й заговорить, то виключно до малого – інтернет, комп’ютер, іншої теми нема. Що за покоління росте? Якесь беземоційне. Глухе до всього. Аполітичне.

Невже й наш такий виросте? Або ще й гірший. Принаймні Тінейджер хоч не матюкається. А наш як пішов до школи, знову набрався. Італійського «per favore» ненадовго вистачило.

Великдень цього року пізній, майже як і в чорнобильський рік.

А ми молодці, атеїсти, тоді й не помітили, що катастрофа сталася якраз напередодні Страсного тижня, коли розпинали Христа.

Бог усе нам щось хоче сказати, а ми все не чуємо.

їздили на гробки до тестя. Хотіли взяти й малого, хай би побачив мамину малу батьківщину, поки там все не позаростало. Але передумали – нащо йому бачити таку Україну? Як співає один баритон: «Таку тебе ми мусим берегти, Бо рівної тобі немає!» Думаю, справді немає. Бо де ж іще на планеті є така чорнобильська зона, що там, де й не зона, все одно зона? Блок-пости на дорогах, шлагбауми – тричі нас перепиняли, тричі перевіряли документи. І це ж по трасі, не за колючим дротом, а села мертві, як після атомної війни.

Тут тільки цвинтарі живі – раз на рік, коли люди приїжджають на гробки.

Дивний гомін стояв між хрестами. Колишні односельці христосувались, опоряджали могили, поминали своїх. Лелеки, довго не бачивши людей, радісно клекотіли над соснами. Кладовища тут лісові, дерев’яні хрести високі. На польському кладовищі є й кам’яні надгробки. Дружина плакала, згадувала батька. Він був лісником, його підстрелили браконьєри. Вже після Чорнобильської катастрофи внадилися полювати на лосів, диких кабанів. Ліс і зараз вирубують. Треба було дивитися крізь пальці, серед них було й начальство, а він був чесний чоловік. Беріг ліс. Он і досі стоять годівнички для лосів, які він ставив. Мурашники, які він обгородив. А тепер села обгороджені колючим дротом. Партизанські села. Німці не допалили, свої знищили. Я слухав, обрубуючи чагарі навколо могили. Вона полола й висмикувала бур’яни, оббиваючи коріння об огорожу.

До материнської хати не дійшли – в хащах стежку переповзла гадюка, дружина сприйняла це як недобрий знак, ледве її заспокоїв.

Назад їхали мовчки. Тричі зупинялися біля почорнілих дерев’яних хрестів при дорозі, читали написи: «Поклоніться людям, які колись тут жили!» Ну, поклонилися, а що далі? Так і будуть витісняти людей зі своєї землі? Ось добудують ще ті «компенсуючі потужності» на двох атомних станціях, і там буде зона, і звідти людей переселять, або вже й не переселятимуть, бо куди? Вже ж зона наїжджає на зону.

Був геноцид, був лінгвоцид. А це вже, по суті, етноцид – відняти у поліщуків Полісся і розсіяти їх по світу.

А баритони усе співатимуть про рідний край з калиною і солов’ями. Дружина недаремно їх вимикає. Цей баритональний тембр наших прострацій уже справді набрид.

Виїхати б кудись, вирвати себе з корінням з цієї замордованої землі!

– І що, – каже дружина, – оббити коріння об огорожі рідних могил?

Це як у кого є рідні могили. У дітей Ґонґадзе, у його матері й це відняли.

Дружина Ґонґадзе дивиться уже з-за океану, з голубих екранів «Голосу Америки». Майже щовечора візаві з Україною, усміхається нам через супутник, розповідає новини. Отримали вже статус біженців у США. Подумати тільки – біженців з України!

Але назагал люди адаптувалися вже й до цієї трагедії. І якщо у 2000-му ще обурювались, 2001-й увесь пройшов під знаком протестів, то тепер уже дивляться без емоцій, що й дасть прокуратурі можливість замотати цю справу, заплутати і спустити на гальмах.

Знову «постріл з минулого», як сказав колись Горбачов. Усі ми обстріляні з минулого. Але чому? Чому кожне покоління потрапляє в капкан ретроспекцій? Чому несе тягар не своїх провин?!

Наразі – цвинтар Орлят польських у Львові. Танками й бульдозерами пройшла радянська влада по їхніх могилах. Як і по могилах наших Січових стрільців. Взагалі вона мала звичай прокладати шлях у майбутнє по кістках. Але поляки це поляки, це нація честі. Вони хочуть віддати шану своїм полеглим. «Відкриємо цвинтар у Львові, – сказав президент Польщі, – і будемо говорити на тому цвинтарі про польсько-українську дружбу».

Така наша посттоталітарна доля – говорити про дружбу на цвинтарях.

Але сторони ніяк не дійдуть згоди щодо тексту, який має бути на меморіалі. Все дискутують, хто за що боровся і за чию землю поліг. «Орлята польські» були молодесенькі, і вони боролися, як вони розуміли, за свій Львів. Наші теж були молодесенькі, і вони теж боролися за свій Львів.

Мертві мертвих уже не ненавидять, а живі все конфронтуються, шукають взаємно прийнятних формулювань.

То поки політики сперечалися, узгоджували позиції, – львівські студенти пішли на цвинтар, стали на коліна і помолилися за всіх загиблих, і за своїх, і за їхніх..

Ні, мала рацію моя теща – всі у всіх повинні просити прощення. Іншої ради нема.

Але будь відвертий з собою. Чи можливо простити все і всім? Не задля політичної доцільності, а от просто по-людськи.

А Голокост, а Катинь, а Ґулаґ, а Голодомор?

– Ти якийсь підірваний на проблеми, – каже дружина.

А куди ж подінешся від проблем? Не ти їх, вони тебе доженуть.

Сьогодні у Штатах День пам’яті всіх полеглих у всіх війнах за Америку. Всіх полеглих у всіх війнах! Ставлять прапорці на могилах, моляться.

Нашим би діячам повчитися, чий мозок залубенів у формаліні радянської ідеології. Вони не здатні вшанувати всіх полеглих. Вони вибірково – хто правильно поліг, хто неправильно. Хто за ту Україну, а хто не за ту. Кровних своїх ворогів, нацистів, ладні простити, а карпатська наша трагічна ґерилья, свої ж українські хлопці, що боролися зразу проти двох нелюдських систем, для них вороги, націоналісти.